✅Опис і аналіз картини «Катерина» Шевченка

Головна героїня цієї картини – молода і красива дівчина, яка чимось дуже стурбована. Її обличчя настільки сумне, що здається ось-ось потечуть сльози. Хто ж ця красуня і чому вона сумна?

Картину створив знаменитий український поет Тарас Шевченко, який чудово створював не тільки літературні, а й художні шедеври. Цю картину він написав за мотивами своєї однойменної поеми, головна героїня якої – проста українська дівчина Катерина.

Згідно з сюжетом, Катерина полюбила російського солдата – “москаля”, який був проїздом в українському селі. Красуня втратила з ним дівочу честь, а він поїхав, залишивши її з ганьбою.

Звістка недобра примчала —

в поход затрубили.

Йшов москаль, а Катрі

Не помітила ганьби,

немов пісня, солодкі були

сльози про коханого.

буду цілий – вернуся.

Чекай його, дівчина,

Через час з’ясувалося, що Катерина вагітна. Вона народила сина від москаля, що стало предметом ганьби серед місцевих жителів. Всі сміялися над нею, питали, Де ж її наречений.

Пересуди та глузування

Де ж ти, милий, чорнобровий?

У кому шукати захисту?

Ой, далеко чорнобровий,

і йому не видно,

як вороги над нею сміються

Батьки Катерини не витримали ганьби і нападок з боку місцевих жителів. Вони вигнали дочку з маленьким онуком з дому, відправивши її шукати свого москаля. Дівчина поневірялася з немовлям на руках, поки, нарешті, не зустріла російських солдатів. Вона визнала свого милого, але той не захотів визнавати її і прогнав.

Кінець поеми досить трагічний: Катерина кладе сина на узбіччя дороги, а сама топиться в річці. Хлопчика підбирає сліпий кобзар, який проходив повз. Вони разом ходять з міста в місто і просять милостиню.

Одного разу перед мандрівниками зупиняється карета і пан з неї впізнає в бродячому хлопчику свого сина.

Глянув пан – і відвернувся

відразу від Івана.

Він дізнався і ці брови,

він впізнав і очі…

Зустрів рідного сина,

тільки взяти не хоче.

“Як звуть?» – запитала пані.

Коні рушили, і пилом

На своїй картині Шевченко зобразив момент, коли москаль їде з села, а Катерина повертається додому. Судячи з кругленького живота, вона вже носить під серцем свого сина. Дівчина сумує за своїм коханим, який поїхав і кинув її зовсім одну.

Тарас Шевченко так писав про свою картину:

Я намалював Катерину в той момент, коли вона попрощалася зі своїм москаликом і повертається в село, на околиці у куреня дід сидить, ложечки собі стругає і сумно дивиться на Катерину, а вона, бідна, тільки що не плаче і підіймає червоний фартух, тому що вже, знаєте, трошки того… а москаль рве собі за своїми, тільки пил лягає — собачка ще його наздоганяє і ніби як гавкає. З одного боку кугран, на кургані млин, а далі вже тільки степ простягається. Ось така моя картина.

Зараз полотно є частиною колекції Національного музею Тараса Шевченка в Києві.

Дмитро Куклачов: “Я – виходець із сімейства котячих”

Він постійно в оточенні кішок. Гастролі. Нові спектаклі. Нові пухнастики. Його життя — театр . котячий. Каже, що без сцени не уявляє свого життя. І без котів також. Любить знімати кіно й займається журналістикою.
Талановитий, самовпевнений, амбіційний. На сцені — щирий веселун, від якого діти й дорослі просто в захваті, а поза сценою — людина з саркастично-іронічним почуттям гумору.
Хтось сприймає його, як сина відомого клоуна Юрія Куклачова. Проте Дмитро досягнув значних успіхів і без допомоги батька. В цьому могли переконатися й ужгородці, побувавши на виставі кішок Дмитра Куклачова.

Як тільки закінчилася вистава кішок,що проходила в облмуздрамтеатрі, ми з фотографом одразу чкурнули за куліси. Актори швиденько прибирали елементи декорацій, а кішки вечеряли. Дмитро Куклачов пішов до гримерної, щоб змити грим. Інтерв’ю з ним було дещо незвичне, оскільки він увесь час сидів обернений до мене спиною і жодного разу не розвернувся. Що це? Неповага, закритість чи просто надмірна втома? Втім, розмова виявилася цікавою.
— Мабуть, батькова професія вам завжди була до вподоби, адже ви вступили до циркового училища.
–– Я ж народився з кішками, виріс із ними і все моє життя проходило поруч з цими пухнастими створіннями. Отож, коли постало питання вибору професії, я зрозумів, що хочу продовжувати батьківську справу — працювати з кішками в цирку.
— А чому ви не сказали батькові про те, що вступаєте до циркового училища?
— Мені просто захотілося зробити щось самотужки, а з батьком було би все занадто просто. Я провів для себе так званий іспит, тобто, якщо мене приймуть, то не через тата, а завдяки моїм бажанням, амбіціям, можливостям. «Іспит» склав успішно !
— Як вас спочатку сприймали на сцені: як сина Юрія Куклачова чи як незалежного артиста?
— На початку своєї кар’єри я себе взагалі ніяк «не афішував», виступав у трупі батька як звичайний клоун. А вже у 20 років зрозумів, що можу зробити щось сам, у мене з’явилася ідея поставити спектакль «Мої улюблені кицьки». Потім я вступив до Московського державного інституту театрального мистецтва на режисуру, наголошую, без допомоги батька, і вищезгадана вистава була моєю дипломною роботою. Відтоді почалася моя професійна кар’єра.
— Батько вам конкурент?
— Я й досі відчуваю цю конкуренцію. Інколи виступаємо разом, іноді окремо з сольними програмами. Частина котів — його, решта — мої. Ми завжди разом репетируємо й не ділимо тварин на «твоїх і моїх».
— Якщо проводите спільний спектакль (з Куклачовим-старшим), то й ціна за квиток вища?
— Та ні, для чого (іронічно посміхається)? Ціна однакова й не залежить від того, чи є на сцені мій тато.
— А тепер про кішок. У чому секрет дресирування, адже відомо, що пухнастики такі вперті й неслухняні?
— Просто ми дозволяємо своїм кішкам робити все, що їм замане­ться, ми їм нічого не забороняємо.
— Тоді завдяки чому вони на сцені роблять «усе за сценарієм». Якщо їм дозволити все, то, гадаю, на сцені буде бедлам.
— Кожна кішка виконує свій унікальний трюк, кожна має свої певні здібності й здатна виконати щось одне. Ось, до прикладу, кіт Борис (він знімається в рекламі котячого харчування) — йому вже 9 років і він дуже багато «напрацював» за ці роки. Така собі зірка, всі його знають.
— А інші кішки не заздрять Борисові?
— Та ні, Борис дуже спокійний і скромний. Головне, не «виділяти» його з-поміж інших, а любити всіх однаково. Коли приходять журналісти, то приділяють багато уваги Борисові, а на інших пухнастих створінь не зважають. Після візиту фотографів, операторів мої коти починають сваритися, битися. Отож, коли хтось приходить до котиків, то я закликаю приділяти увагу всім кішкам.
— Ще один ваш улюбленець зіграв кота Бегемота у стрічці «Майстер та Маргарита». Відомо, що під час зйомок траплялися різні містичні випадки, а з котом щось коїлося ?
— Він був дуже збентежений, наче в ньому щось змінилося. Після зйомок став якимось іншим. Не знаю, що з ним сталося.
— Які казуси траплялися на сцені?
— Ці казуси зрозумілі лише для мене, глядачі цього не помічають. Був випадок із Борисом. Він вискочив на сцену, щоб виконати свій трюк, однак його засліпило світло. В результаті він зіскочив до глядачів й побіг до фойє. Я вкрився холодним потом, бо ж головний актор тікає, глядачі тішаться. Біля дверей фойє Борис зрозумів, що зробив щось не так, зупинився й повернувся на сцену, пробігши по спинах, головах глядачів. Всі подумали, що це такий трюк (сміється). А я, в свою чергу, поводився так ніби так і мало бути.
— Розкажіть про свій виступ перед королівською родиною.
— Тоді в нас було турне містами Англії. В Лондоні ми виступили перед королівською родиною, а наступного дня надійшов лист, в якому йшлося про те, що на спектакль хоче прийти принцеса Діана з дітьми. Після виступу я підійшов до принцеси Діани з кішкою і вона була в такому захваті, весь час пов­то­рювала: вандерфул, вандерфул.
— Дмитре, ви отримуєте гонорар, а що отримують кішки за свою роль?
— Якщо кішка хоча би раз вийшла на сцену, то вона, наче справжній артист, хоче ще. Без сцени, без глядачів, без театральної атмосфери мої пухнастики нудьгують. Коли я беру для певного спектаклю кілька тваринок, то решта дивляться таким поглядом, мовляв, чому ти їх взяв, а мене не взяв. Отож, можливість виступати — це і є винагорода.
— Повернемося до вас, Дмитре. На сцені — ви веселий, а в житті вам гумору вистачає?
— Спочатку гумор народжується всередині нас, а потім переноситься на сцену. Взагалі, я людина дуже позитивна.
— Чим ще займаєтеся, чула, що практикуєте себе в журналістиці?
— Я веду постійну в колонку в одному з Інтернет-видань. Пишу статті.
— Мені здається, що ви чимось схожі на кішку. На вашу думку, у вас є щось котяче.
— Мабуть, щось є, бо я народився в Рік Кішки й за гороскопом — Лев. Я виходець із сімейства котячих, можливо, тому мені з ними так легко.