Скільки радянських військовополонених повернулося до СРСР

0 Comments

Військовополонені в СРСР: статистика і трагедія

9 травня 1945 року війна закінчилася не для всіх радянських громадян. Багато з тих, хто опинився в полоні, після повернення пройшли через фільтрацію, а потім у кращому випадку відправлялися на схід СРСР, де продовжували воювати, або на будови комунізму. І це ті, кому пощастило. Значна частина з нацистських таборів потрапила прямо до радянського ГУЛАГу.

Ці люди були просто матеріалом для тих, хто сидів у Кремлі і керував країною. Їхня доля була невідома сім’ям і близьким. Більшість солдатів Червоної армії потрапили у полон противника на самісінькому початку війни, коли оточені з’єднання здавалися сотнями тисяч. За словами відомого російського історика Павла Поляна, в перший рік війни в полон взяли приблизно половину з усіх полонених упродовж війни. За різними оцінками, ця цифра коливається від 5,3 до 5,9 мільйона осіб. На думку Поляна, головна причина того, що так багато людей опинилися в полоні у противника, полягала в тому, що СРСР готувався до іншої війни.

Певна раптовість, певне випередження Гітлером Сталіна і стрімко-оборонний характер війни були пов’язані з формуванням величезної кількості «котлів». Була певна бездарність ведення війни, жорстокість і тупість заборони відступати

«Певна раптовість, певне випередження Гітлером Сталіна і стрімко-оборонний характер війни були пов’язані з формуванням величезної кількості «котлів», у яких виявлялися дуже великі кількісно з’єднання Червоної армії, цілі армії інколи. З оточення хтось виходив, хтось не виходив, хтось змішувався якось з місцевими жителями, а більшість потрапляла в полон. І складно сказати, чи була це якась реакція на невдоволення власною країною, але була певна бездарність ведення війни, жорстокість і тупість заборони відступати – ні кроку назад та інше зіграли ключову роль, і це тривало досить довго», – каже фахівець .

«Не відповідати»

Дані про тих, хто потрапив у полон противника періодично направлялися Червоним Хрестом у Наркомат закордонних справ. Відомство списки полонених акуратно відправляло НКВС. А на всіх запитах міжнародних організацій керівництво СРСР ставило резолюцію «не відповідати». Втім, за словами Павла Поляна, ситуація була складнішою.

Сенс того, що не підписували, полягав у тому, щоб не дати можливість Червоному Хресту здійснювати інспекційні поїздки

«Не можна сказати, що не відповідали. Вони були проти, вони не підписали одну з двох Женевських конвенцій 1929 року, при тому що це не був такий значущий фактор, як прийнято іноді для простоти пояснювати цю всю жахливу ситуацію з військовополоненими. Одну конвенцію підписали – про поранених, іншу конвенцію не підписали, але замість неї діяла внутрішня інструкція, яка практично не відрізнялося від Женевської конвенції. Сенс того, що не підписували, полягав у тому, щоб не дати можливість Червоному Хресту здійснювати інспекційні поїздки, а саме інспекції таборів німецьких або румунських полонених», – зазначив історик.

Із полону до табору

Війна, яка для більшості громадян СРСР закінчилася 9 травня, для багатьох з тих, хто опинився в полоні та їхніх близьких тривала ще десятиліття. Із табору противника вони потрапляли в табори вдома. І далеко не всі пережили це нове випробування. Втім, історик Павло Полян каже, що уявлення про те, що полонені обов’язково опинялися в ГУЛАГу, не зовсім правильне.

З одного боку, була міфологія, що після полону людей ледь не розстрілювали, а міфологія радянської сторони була та, що це були «шпигуни» і «завербовані» люди

«З одного боку, була міфологія, що після полону людей ледь не розстрілювали, а міфологія радянської сторони була та, що це були «шпигуни» і «завербовані» люди. Ми знаємо, що близько 700 тисяч не повернулися в Росію, які називалися неповерненцями – і це, звичайно, дуже велика кількість. Але не тому, що ніхто не цікавився, хочуть вони чи не хочуть. Вони за Ялтинською угодою повинні бути репатрійовані, і три сторони ялтинських угод здійснювали контроль за цим», – каже Полян.

Тим, хто повернувся на батьківщину з полону, належало пройти так звану «фільтрацію» і довести, що вони не співпрацювали з гітлерівцями, пояснити, яким чином залишилися живі.

Для колишніх військовополонених існували різні режими «фільтрації»

«Так, для колишніх військовополонених існували різні режими «фільтрації», і для тих, хто був колаборантами, як ті ж козаки, власівці, для них були одні правила, і їх підозрювали часто не без підстав. Для тих, хто просто був військовослужбовцем, потрапив у полон, ні в яких колаборантських з’єднаннях не був, а був звільнений Червоною армією, у них теж був досить суворий режим, їх теж прискіпливо перевіряли. З особливою пристрастю перевіряли тих, їх було теж декілька тисяч осіб, колишніх військовополонених, які були євреями, тому що, за логікою речей, вони не повинні були вціліти, але вони вціліли», – відзначає експерт.

«Робочі батальйони»

За словами Павла Поляна, розстріли, якими НКВС не нехтував, через гострі потреби СРСР у великій кількості робітників були замінені багатьом на рабську працю.

Найголовнішою формою репресій для колишніх військовополонених, що повернулися, було насильницьке вербування на різні будівництва

«Найголовнішою формою репресій для колишніх військовополонених, що повернулися, було насильницьке вербування на різні будівництва, так звана «мобілізація в робочі батальйони». І замість того, щоб повернутися додому, вони були змушені працювати в Кузбасі, на відновленні шахт Донбасу, де це було потрібно з економічних міркувань радянської влади. А розстрілювати просто так радянський уряд не міг собі дозволити, тому що робочі руки були на вагу золота», – каже історик Павло Полян.

Статистика і трагедія

Міжнародне правозахисне товариство «Меморіал» ось уже 20 років проводить конкурс для школярів «Людина в історії ХХ століття». Серед розповідей-досліджень були й ті, що стосуються доль військовополонених під час Другої світової війни. Однак організатори конкурсу, так само як і історики, з жалем констатують, що живих свідків цієї сторінки історії, на жаль, уже немає в живих.

У 2005 році, в рік 60-річчя перемоги, «Меморіал» отримав рекордну кількість робіт школярів. Для досліджень про полон та полонених тоді була і спеціальна номінація, каже керівник освітніх програм правозахисного товариства «Меморіал» Ірина Щербакова.

Якщо говорити про долі військовополонених, ціна, яку заплатили, була дуже страшна. Кожна людина – це трагедія

«Номінація називалася «Ціна перемоги». Якщо говорити про долі військовополонених, все це абсолютно входить у цю тему, тому що ціна, яку заплатили, була страшна. Можна говорити пусті речі з приводу героїчного подвигу, такі вихолощені. Але коли постає реальна доля, коли школярі з’ясовують цю реальну долю, це набуває зовсім іншого характеру! Вони починають інакше ставитися до цього минулого і до цієї ціни. Тому що мільйони – це статистика, а кожна людина – це трагедія», – наголошує Щербакова.

Російські архіви, що зберігають документи, які пов’язані з полоненими, як і раніше, закриті. Історики й письменники, які намагаються дізнатися, що в цій історії правда, а що міф, кажуть, що це ускладнює їхній шлях до істини, хоча вірять, що і цей бастіон коли-небудь упаде.

Радянські військовополонені – жертви двох тоталітарних режимів – В’ятрович

Близько 5 мільйонів військових потрапили до німецького полону під час війни. Їх було більше за всіх інших військовополонених у Німеччині разом узятих. Абсолютна більшість з них була свідомо знищена нацистами. Але і для радянської влади ці люди не представляли жодної цінності – значна частина військовополонених, які повернулися до СРСР, чи були вислані туди союзниками проти їхньої волі, потрапили до радянських таборів. Як ставиться до них українська держава сьогодні? Про це говоримо з головою Українського інституту національної пам’яті Володимиром В’ятровичем.

Коли розпочалася Друга світова війна вже на території Радянського Союзу, охочих воювати і захищати радянську батьківщину серед мобілізованих вояків було насправді не так багато

– Коли розпочалася Друга світова війна вже на території Радянського Союзу, тобто 22 червня 1941 року, охочих воювати і захищати радянську батьківщину серед мобілізованих вояків було насправді не так багато. Серед людей, які були мобілізовані до Червоної армії, були ті, що дуже добре пам’ятали ті роки, які передували 1941 року. Зокрема, ті масові політичні репресії, які зачепили майже кожну родину, і, відповідно, захищати цю країну охочих багато не було.

Натомість багато з військових вірили у те, що, можливо, німецькі війська, німецька влада буде вести якусь іншу систему для них і їхньої країни, і, відповідно, сподівалися, що Радянський Союз буде розвалений і, можливо, настане для них якесь інше життя. Через це масово здавалися в полон. На початку перших місяців радянсько-німецької війни 1941 року – за цих кілька місяців здалися буквально вже мільйони.

Мільйони червоноармійців були залишені напризволяще і помирали в німецькому полоні

Але подальша їхня доля була дуже трагічна, тому що очевидно, що німці не збиралися рахуватися з ними не просто як з військовополоненими, але навіть просто як з людьми. Більшість з них були утримувані в концентраційних таборах просто неба, в полях, оточених колючим дротом під охороною німців, так і залишені. Більшість з них там помирала від голоду і це насправді була одна з перших і найстрашніших катастроф Другої світової війни. Бо масові вбивства євреїв сталися пізніше. Мільйони червоноармійців були залишені напризволяще і помирали в німецькому полоні.

– Чому німці так ставилися до радянських військовополонених? Чи тут більше значення мало те, що вони не підписали Женевську конвенцію, чи расова теорія?

Радянський Союз ставився до своїх вояків, які потрапили в полон, як до зрадників

– Тут роль відіграли дві речі. В першу чергу – формальна складова. Те, що Радянський Союз справді не підписав цієї конвенції і загалом ставився до своїх вояків, які потрапили в полон, як до зрадників, і, відповідно, не збирався якимось чином відстоювати їхні права, навіть включно з правами на життя. А друге – очевидно, це расова теорія нацистів, яка полягала в тому, що ті люди, які живуть на території колишнього Радянського Союзу – це є Untermenschen, це «недолюди», які не заслуговують на нормальне життя, і відповідно їх можна просто винищувати.

– Яким чином сталося так, що ті, що все ж таки змогли врятуватися, потім потрапили до радянських таборів?

Колишні військовополонені проходили так звані «фільтраційні табори». Через ті «фільтраційні табори» потрапляли до ГУЛАГу, де відбували вже радянське ув’язнення

– Трактування радянської влади полягало в тому, що ті, хто потрапив до німецького полону, є зрадниками. Це досить унікальне трактування в ставленні до своїх солдатів. Цим людям не довіряли і через це, навіть після звільнення з полону, з таборів ті колишні військовополонені проходили так звані «фільтраційні табори», де їх перевіряли, досліджували, яким чином вони потрапили в полон, яким чином вони поводилися в полоні. І значна частина тих людей з німецького полону через ті «фільтраційні табори» потрапляли до ГУЛАГу, де відбували вже радянське ув’язнення.

– Про те, що ця група радянських військовополонених була найбільшою після євреїв, яка зазнала систематичного винищення з боку німецької влади, ми дізналися з творів західних вчених. Коли про це почали відкрито говорити вже українські історики?

Головним популяризатором цієї теми є Тімоті Снайдер і його книжка «Криваві землі», де він розповідає про ці масові смерті радянських військовополонених і одну з перших і найбільших катастроф часів Другої світової війни

– Головним популяризатором цієї теми, людиною, яка насправді чи не найбільше про це написала і завдяки якій це стало відомо в світі, є Тімоті Снайдер і його книжка «Криваві землі», де він розповідає про ці масові смерті радянських військовополонених і одну з перших і найбільших катастроф часів Другої світової війни, відразу за якою слідував Голокост.

Українські дослідники тільки розпочинають дослідження цієї проблематики, тільки починають відшукувати відповідні документи і створювати якісь відповідні бази даних. Це пов’язано з тим, що дуже довго над української історіографією тяжіли радянські підходи до Другої світової війни, її розгляд через призму міфу про «Велику вітчизняну війну». А в міфі про «Велику вітчизняну війну» не було місця для радянських військовополонених, не було місця для того, щоби говорити про страждання тих людей, які потрапили в полон, тому що ця концепція мала дуже простий поділ на героїв, які борються зі зброєю в руках та зрадників або ворогів.

– Із понад півстолітнім запізненням Німеччина все ж таки визнала свою відповідальність за долю цих людей і у 2015 році німецький уряд призначив їм компенсацію символічно по 2 тисячі євро від Німеччини. А як український уряд ставиться до цих людей? Чи ми знаємо, скільки їх все ще живе в Україні і як вшановувати їхні страждання?

В Україні саме військовополонені не є виділені як окрема категорія

– Я знаю в Україні саме військовополонені не є виділені як окрема категорія, яка би отримувала якісь окремі соціальні пакети. Вони користуються тими пільгами, як учасники Другої світової війни. Через це назвати якісь цифри дуже важко.

– Чи потрібно говорити про них як про окрему групу людей, яка постраждала від обох режимів – від нацистського і радянського?

Саме долі цих людей підважують оцю концепцію, що після 1945 року наступило, ледь не райське життя в Радянському Союзі, перекреслюючи міфи про велику перемогу

– Безперечно. Бо саме ці люди якраз є найбільш яскравим виразним символом цієї трагедії Другої світової війни. Саме долі цих людей перекреслюють радянські підходи і концепції поділу виключно на героїв і ворогів, саме долі цих людей підважують оцю концепцію, що після 1945 року наступило, ледь не райське життя в радянській Україні, чи в Радянському Союзі загалом, перекреслюючи міфи про велику перемогу. Тому що вони показують, що страждання людей, зокрема, які були жертвами нацизму, продовжувалися після того, як вони потрапили до рук комуністично-тоталітарного режиму.

Марія Щур

В ефірі Радіо Свобода, як Марія Щур, із 1995 року. Кореспондент, ведуча, автор програми «Європа на зв’язку». Випускниця КДУ за фахом іноземна філологія та Центрально-Європейського університету в Празі, економіст. Стажувалася в Reuters і Financial Times у Лондоні, Франкфурті та Брюсселі. Вела тренінги для регіональних журналістів.

Радянські військовополонені у період Другої світової війни

Злочини німецьких нацистів проти радянських військовополонених довго залишалися замовчуваними. Інтерв’ю DW з німецьким істориком Рольфом Келлером.

“Російський табір” у Віцендорфі, осінь 1941-гоФото: Stiftung niedersächsische Gedenkstätten/unbekannter Fotograf

Історик Рольф Келлер уже понад 25 років досліджує тематику радянських військовополонених у період Другої світової війни. Він брав участь у німецько-російському дослідницькому проекті, де вивчались документи, що потрапили до Москви в 1945-му. Він керує меморіальним центром у Нижній Саксонії та тримає постійні контакти з колишніми військовополоненими. У Нижній Саксонії саме радянські військовополонені є найчисельнішою групою жертв злочинів нацистів. Є сотні кладовищ, де поховані радянські військовополонені. Один з найбільших – у Берген-Бельзені, там поховано до 20 тисяч в’язнів.

DW: Пане Келлер, скільки радянських військовополонених було захоплено вермахтом і скільки з них померло?

Рольф Келлер: Достеменно можна говорити про принаймні 5,3 мільйона й до 5,7 мільйона радянських військових, що потрапили в полон. У ньому померли принаймні 2,6 мільйона, можливо навіть до 3,3 мільйона. Тобто половина або ж навіть більше. Рівень смертності серед інших в’язнів війни не перевищував двох відсотків.

Яким було поводження із військовополоненими?

Хоча радянські інтерновані формально вважалися вермахтом військовополоненими, поводження з ними було не таким, як це передбачено Женевською конвенцією. Їх навмисне гірше годували, та й ставлення до них було гіршим, ніж до інших груп. Наприклад, за програмами селекції відбирали євреїв та політкомісарів, а інших в’язнів віддавали СС. Війну проти СРСР Гітлер оголосив “війною на знищення”, тож смерть мільйонів радянських громадян була спланованою. Військовополонених називали носіями “єврейсько-більшовицького світогляду”. У нацистській пропаганді їх змальовували “кримінальними елементами”, “слов’янськими нелюдами” та “людською нечистю”. У німецький полон їх брали лише тому, що воєнна промисловість потребувала дедалі більше робочих рук.

Історик Рольф КеллерФото: Stiftung niedersächsische Gedenkstätten

У Німеччині існували “шталаги” – концтабори вермахту для військовополонених. Один з них – Штукенброк-Зенне – президент ФРН Йоахім Ґаук обрав для візиту з нагоди вшанування пам’яті жертв нацистського режиму. Як жилося в’язням у цих “шталагах”?

Перші такі “шталаги”, бараки для військовополонених, були відкриті для польських, бельгійських, французьких, британських, сербських та інших військовополонених. Вони діяли як розподільчі центри для подальшого відправлення на примусову працю на заводи або в сільському господарстві. У 1941-му для радянських військовополонених з’явилося дещо цілком нове: так званий “російський табір”. Це 12 великих таборів, розрахованих на 20-50 тисяч в’язнів у Сілезії, Саксонії, Нижній Саксонії та Вестфалії. Там не було бараків з койками та місцями особистої гігієни – лише відкритий простір, обнесений колючим дротом та сторожовими вежами.

Землянки у “російському таборі” ВіцендорфаФото: Stiftung niedersächsische Gedenkstätten/unbekannter Fotograf

В’язні мусили жити просто неба до настання зими. За допомогою столових приборів вони копали землянки, щоби хоч якось захиститися від примх погоди. Ми проаналізували документи, депортаційні списки та записи з кладовищ. Часто причина смерті вказана така: “задихнувся у землянці”. Умови були жахливими. Через постійне недоїдання вони їли навіть кору дерев та земляних хробаків. Хвороби поширювалися миттєво, тож вже з жовтня 1941-го року смерті стали масовими. У “російських таборах” щодня помирало до 300 в’язнів. Їх ховали в братніх могилах.

Ці в’язні мусили працювати?

Так. І при цьому вони мусили виконувати тяжку фізичну працю або ж займатися дренажем. Вони були не в стані виконувати таку роботу, а від “працедавців” надходили скарги на те, що, мовляв, ці в’язні виконують лише десяту частину того, що досі робили французи, і їх треба краще годувати. Але німецька сторона цього ніколи не забезпечувала. Згодом хворих на туберкульоз просто відсилали до “таборів смерті”, де невиліковно хворі були кинуті напризволяще.

Що сталося з військовополоненими після визволення в 1945-му?

Існував відомий наказ Сталіна за номером 270, яким радянським солдатам заборонялося здаватися в полон ворогові. Військовополоненого вважали зрадником, а покарання загрожувало і його родині. Тих, хто повертався з Німеччини, вважали потенційними колаборантами. Мовляв, як вони б вижили чотири роки за таких нестерпних умов, якби не співпрацювали з німцями? Багатьох додому не пускали, а натомість відправляли в ГУЛАГ або ж скеровували до штрафбатів. Дехто все життя прожив із цим ярликом полоненого, а тема була табу навіть у розмовах з рідними. Ми й досі знаємо про це дуже мало.

До 300 в’язнів помирали щодобиФото: Stiftung niedersächsische Gedenkstätten/unbekannter Fotograf

У Німеччині теж ця тема в повоєнні роки через протистояння по лінії Схід-Захід не викликала інтересу, десь аж до 1990-их. При цьому непоміченою вона не була, зважаючи на те, що табори військовополонених були рясно розкидані по всій країні. Фермери писали тоді скарги, бо голодні військовополонені крали, приміром, ріпу з городу. Багатьох в’язнів, що вирушали на пошуки їжі, розстрілювали охоронці.

Ви зібрали чимало свідчень тих, хто пройшов Берген-Бельзен і вижив. Яка історія Вас вразила найбільше?

Марк Тілевич був ув’язненим у таборі Віцендорф, де гестапо за допомогою вермахту шукало шпигунів серед ув’язнених комуністичних партробітників та євреїв. Тілевич був і тим, і іншим. Його батьки були атеїстами, тож у дитинстві він не пройшов обряду обрізання. Його не зрадили товариші і він зміг втекти, уникнувши страти пострілом у потилицю. Лише в 1941-му в Заксенгаузені поблизу Берліна стратили 13 тисяч радянських військовополонених.

Звільнення “шталагу” 326 у 1945-му роціФото: Getty Images/Keystone

Тілевич потрапив до табору примусової праці у Нижній Саксонії і здійснив дві спроби втечі. Згодом його формально звільнили з полону і передали гестапо, яке віддало його до рук СС. У Заксенгаузені він належав до міжнародного комітету табору і готував втечу. В документах гестапо після його втечі було записано “єврейський тип”. Це диво, що він вижив.

Чого очікують колишні військовополонені від сьогоднішньої Німеччини?

До Німеччини й до власної батьківщини ставлення у цих людей досить амбівалентне. Як написав один російський історик “вони були жертвами двох диктатур”. Вони вдячні за інтерес до своєї долі і за жести доброї волі. Наприклад від берлінського клубу “Контакти”, який виплатив по 300 євро зі зібраних пожертв. І чимало з них потребують цих грошей. За оцінками, таких людей близько двох тисяч. Усі вони вже у дуже похилому віці, часто хворі і живуть з маленької пенсії, якою навіть не покрити витрати на ліки.

У дискусіях про репарації в Німеччині про військовополонених найчастіше не йдеться. Як слід чинити у випадку радянських військовополонених?

Згідно з Женевською конвенцією, військовополонені мали б мати таке ж забезпечення як німецькі солдати. Але їм у цьому було навмисне відмовлено. Побоюючись подальших позовів, німецька сторона категорично відмовила у компенсаціях військовополоненим. З морального, етичного та правового погляду – це дилема. Бажано було б визнання, яке виходило б за межі формального терміну “компенсація”. Опозиційні Ліві та Зелені вважають радянських військовополонених жертвами нацизму. Для мене, як для історика, це очевидно. І зібраних доказів теж достатньо. Самі ж військовополонені очікують від ФРН відкритого визнання цього факту. Німецький президент Ґаук уже визнав це злочином, але черга тепер за Бундестагом.