Де винаймали будинок зразкового змісту

0 Comments

​Основи гібридної війни закладені в будинку «Слово» – режисер Тарас Томенко

Цими днями вшановується пам’ять розстріляних представників української еліти та вихідців з України в урочищі Сандармох, що в Карелії. Вісімдесят років тому Сандармох став останнім прихистком для відомих українських діячів культури, науки, військової і технічної інтелігенції, священиків – цвіту нації. Їх туди етапували 1937 року як ворогів нового радянського світу, який розбудовував вождь тоталітаризму Йосип Сталін. Перший етап розстрілів почався 27 жовтня 1937 року і тривав з перервами до 4 листопада. У розстрільному списку – 290 українців. Найбільше розстрілів випало на перші дні листопада. 3 листопада куля від капітана Матвєєва обірвала життя 134 людей, які в «розстрільних списках» називались «українськими буржуазними націоналістами». Багато закатованих у таборах і розстріляних у Сандармосі письменників, поетів, режисерів і сценаристів мали харківську адресу – будинок «Слово».

Будинок «Слово» – так просто назвали свій п’ятиповерховий багатоквартирний будинок його мешканці, представники мистецької еліти радянської України, яких згодом називатимуть «Розстріляним Відродженням». Віднедавна жахлива драма, розв’язана спецслужбами в стінах харківського письменницького будинку, зафільмована в документальній стрічці режисера Тараса Томенка «Будинок «Слово». Фільм створений за підтримки Державного агентства України з питань кіно компанією Fresh Production Group.

Кінопокази в рамках національної прем’єри відбулися в Харкові, 3 листопада – презентація в Києві, а вже з 9 листопада історичне документальне кіно вийде у прокат по всій країні.

За задумом режисера Тараса Томенка, документальний фільм «Будинок Слово» береться розповісти Україні та світові про неймовірних представників інтелігенції, які мріяли розбудувати українську Україну, а не зросійщену, залякану, закатовану республіку УРСР.

У 20-х роках минулого століття літераторам, які прибули до столичного Харкова, ніде було жити. У письменницьких спогадах йдеться, що їм доводилось жити й працювати в комуналках, у триметрових комірках, на кухнях, спати на підлозі на газетах, свої рукописи зберігали у каструлях, аби вберегти від пацюків та мишей. І тоді українські письменники звернулися до радянської влади з проханням побудувати кооперативний будинок, де б можна було без зайвих клопотів займатися винятково творчістю. У комфортних квартирах кооперативу з родинами оселилися Остап Вишня, Павло Тичина, Микола Хвильовий, Володимир Сосюра, Юрій Яновський, Михайло Яловий, Лесь Курбас, Наталія Ужвій, Майк Йогансен та інші.

Розгорнувся двобій між совєтськими спецслужбами та письменниками із руйнуванням особистості, маніпулюванням, психологічним та фізичним тиском. Всі ці механізми зараз використовуються в гібридній війні Росії проти України

«Мені хотілося, щоб у фільмі «Будинок «Слово» його мешканці ніби самі розповідали про себе, сусідів, стосунки. Тому велику увагу при укладенні сценарію я з Любов’ю Якимчук, до речі, письменницею, родом із Луганська, звернув на спогади письменницьких родин. Це були генії, не побоюся цього слова. І, коли вони всі були під одним дахом, це був неймовірний електричний заряд, неймовірний синтез енергії, фантазії, дискусій, суперечок і творчості. Двадцяті роки були часом розквіту культури, поезії, театру тощо. Безумовно, радянська влада всіма силами намагалася направити потужну енергію на оспівування комуністичних ідеалів. Згодом розгорнувся двобій між совєтськими спецслужбами та письменниками із руйнуванням особистості, маніпулюванням, психологічним та фізичним тиском. Усі ці механізми зараз використовуються в гібридній війні Росії проти України, але більш досконало – у зв’язку з розвитком інтернету, соціальних мереж і телебачення. Але основи цього тиску, я гадаю, були закладені в будинку «Слово» в Харкові» , – каже режисер Тарас Томенко.

Буквально через кілька років письменники назвуть своє багатоквартирне помешкання «Будинком попереднього ув’язнення», бо звідси НКВС вивіз на розстріли, до таборів більшість його жителів. На звільнені місця заселили лояльних до сталінського режиму культурних діячів. За кілька років масових репресій повністю змінився список мешканців «крематорію» – так потім, зненавидівши, назвали його мешканці.

Системі, кривавому тирану потрібні були генії. Вони були потрібні радше живими, аніж мертвими

«Те, що відбулося в будинку «Слово», не випадковість. Все проходило за принципом «ленінського танго» – крок вперед і два назад. Крок уперед – це, коли спочатку була влаштована українізація, щоб виявити найталановитіших, коли творці – режисери, художники, письменники – могли дихнути на повні груди. Тим паче, що всі вони були й ідеологами революції, і романтиками своєї справи. А два кроки назад – це, коли влада провела, так би мовити, «тест» з виявлення тих, кого варто в першу чергу знищити і кого можна залишити. Системі, кривавому тирану потрібні були генії. Вони були потрібні радше живими, аніж мертвими. Тому генії першої ланки залишилися живими – Павло Тичина, Володимир Сосюра…Микола Хвильовий не змирився з цим, але підлість виявилася такою, що органи НКВС тих, кого залишили, підвішували в такому стані, коли довкола всіх друзів, близьких, соратників розстрілювали і таким чином змушували їх працювати на систему, щоб оспівувати ідеали комуністичної партії», – вважає Тарас Томенко.

Упродовж 80-хвилиного документального фільму «Будинок «Слово» глядач побачить документи зі спецфондів харківського і київського архівів СБУ, кадри кінохроніки того часу, записки, листування, чорно-білі фото з родинних архівів, які зберігаються в харківському «Літературному музеї» та держархіві. У стрічці звучатимуть справжні голоси Павла Тичини та Володимира Сосюри. Цікавості кінооповіді додають побутові деталі облаштування письменницького помешкання, міфи про жителів та їхні жарти.

На той час, а будинок почали заселяти 25 грудня 1929 року, для широкого загалу багатоквартирна оселя виглядала «комунальним дивом»: для письменників на даху будинку встановили солярій. Для їхньої малечі безпосередньо в будинку працював дитсадок. Понад 60 сімей жили в ізольованих квартирах, а це тоді була розкіш. Кожне помешкання складалося з трьох-чотирьох кімнат, де було пічкове опалення, гаряча вода і особистий телефон.

Радянську інтелігенцію ніщо не мало відволікати від творчості – ні каструлі, бо для письменників спеціально працювала кухня, де готували на замовлення страви сніданків, обідів та вечерь. Не мали й відволікати емоційні суперечки, ні сварки з тупотінням сусідів – для цього стіни квартир і сходи обладнали звукоізоляцією. І попри такі вигоди, будинок «Слово» для перших жителів перетворився на пекло.

Стіни квартир від самого зведення будинку мали «вуха», як технічні – у вигляді жучків та і телефону. Були і живі вуха – двірники, прибиральниці, деякі письменники теж працювали на спецоргани. Доповідали людям у погонах НКВС навіть дехто з дружин письменників.

«Органи все фіксували. Як ми бачимо за справами, вони допитували, шантажували, залучали нових агентів. Багато документів були вивезені до Москви. Особисто для мене шоком були доноси дружини Володимира Сосюри. Взагалі, вони в доносах ішли під певними «ключами» (псевдонімами). Агент 018, агент Літератор, агент Тичина. Остаточно, хто були ті люди, ми не знаємо, бо ключі не відкриваються, вони зберігаються в спецархівах Москви. Ми знали, наприклад, що агент 018 – це Остап Вишня (Губенко). Я не можу його за це засуджувати, бо там панувала атмосфера страху. Поставало питання або підписати папірець, або…Я не знаю, як і хто, поставши зараз перед подібною дилемою, повівся б. Але ті люди, які це робили навмисно, щоб знищити особистість, вони заслуговують, щоб про це всі знали і говорили», – розмірковує режисер.

Автори фільму в історії з репресованими письменниками визначальною вважають драму Миколи Хвильового.

«У нашій документальній оповіді та й в майбутньому художньому фільмі про будинок «Слово» поворотною є історія Миколи Хвильового, відданого романтика революції. Він був переконаний у своїй правоті щодо комуністичної влади. Однак, коли він із Аркадієм Любченком поїхав на село, а з 1933-го року ходили чутки містом про голод і він не міг собі уявити, що таке там робиться, і він на власні очі побачив, що твориться на селі, яких гігантських масштабів Голодомор, то він зрозумів, що не з тими заграє. Він зрозумів, що система намагається його переламати, хоче змусити робити не те, що він як художник має робити. Постріл у скроню – це був єдиний його спосіб докричатися до світу про масштаби репресій, які насуваються на Україну. І так сталося», – каже режисер Томенко.

З 13 травня 1933 року в будинку «Слово» зачаївся страх репресій, з нічними візитами представників НКВС по чергового ворога товариша Сталіна, націоналіста чи шпигуна, зі зрадами, байдужістю і божевіллям. У мешканців квартир напоготові біля дверей стояли валізки з найнеобхіднішими речами.

Будинок «Слово»

Буди́нок «Сло́во» — житловий будинок в Харкові по вулиці Культури, 9 (перша адреса — вулиця Червоних Письменників, 5, після війни — провулок Барачний, 9, потім — провулок Покровського, 9). Побудований наприкінці 1920-х років кооперативом літераторів. Заселений в 1930 році.

Цитати [ ред. ]

Будинок «Слово» зводили як такий, де мешканці не повинні відволікатися на побутові турботи, скажімо, в будинку функціонувала їдальня, де теоретично всі мали б харчуватися і не заводити приватні кухні. У ті часи це було нормально. Багато хто справді харчувалися в їдальнях, але й удома теж пекли й варили, головно, звичайно, дружини. Хоча є історія про те, як Валер’ян Поліщук удома на кухні ліпив дітям вареники. Треба визнати, що в ті роки навіть у нібито прогресивному письменницькому середовищі це була дивовижна річ, такий собі профемінізм [1] .

Люди, які щодня зустрічалися в редакціях, видавництвах, клюбах на безнастанних і обов’язкових нарадах, комісіях, пленумах, люди, які вже давно обридли одне одному або належали до різних і часто ворожих літературних таборів, — мусили перебувати під одним дахом, наче в казармі, не почуваючи себе навіть удома вільними. Кожний крок, кожний вчинок легко контролювався першим-ліпшим сусідою. Коли трохи згодом. почався несамовитий розгром української літератури. коли державна агентура дедалі настирніше взялась учащати до цих чистеньких приміщень, грубо руйнуючи стіни, нишпорячи за всякою нелегальщиною; коли мешканці ретельно заходилися палити й нищити свої рукописи до найдрібнішої нотатки; коли арешти пожильців нечувано зросли й звідусіль залунали скорботні ридання їхніх родин; коли невдовзі чимало квартир спорожніло, пустивши своїх хазяїв у тюремну безнадійну безодню, — цей сірий історичний будинок дістав нову назву — «крематорій», що міцно і назавжди прикипіла до нього [2] .

Найпопулярнішим дозвіллям серед письменників було полювання. Полювала, напевне, половина будинку «Слово». Усі купували рушниці, заводили мисливських собак, потім рушницями мінялися, собак водили на виставки. Були серед письменників і затяті рибалки. Любили спорт. Йогансен грав у теніс і футбол, навіть хворобливий Смолич грав на позиції півзахисника. Хвильовий майстерно катався на ковзанах, нині міг би виступати в чоловічому одиночному фігурному катанні. Підмогильний і Куліш любили велосипед. Були серед у будинку «Слово» не лише спортсмени і спортсменки, а й завзяті театрали, меломани, сінемафіли [1] .

Одним із мешканців будинку «Слово» був Остап Вишня (справжнє ім’я – Павло Губенко), який жив і працював у Харкові у 1920‑х. Тут вийшло понад 50 збірок його гумористичних творів, тут він працював редактором журналу «Червоний перець», був членом художньої ради театру «Березіль». А в 1930 році оселився в будинку «Слово», де жив поряд з Миколою Хвильовим, Лесем Курбасом та іншими українськими культурними діячами. Остап Вишня присвятив Харкову свою збірку «Як із Харкова зробити Берлін», опубліковану «Книгоспілкою» в 1930 році. Від розстрілу в 1930-х Вишню врятував випадок [3] . — Зі статті «Історія будинку «Слово»: від репресій проти мешканців до руйнувань росією», 31 березня 2022

У спогадах про харківський будинок «Слово» та його мешканців Володимир Куліш, описуючи день самогубства Миколи Хвильового, писав: «Важко пригадувати, що діялось після того в будинку. Почали відразу арешти, будинок притих, не чути було вже навіть дитячого галасу, здавалось, в будинку ніхто не живе. Це трохи й відповідало правді, бо з кожною ніччю все менше й менше ставало мешканців». У день самогубства Хвильового, 13 травня 1933 року, було заарештовано Олександра Шумського [4] . — «Фатальна амбівалентність (Микола Хвильовий у світлі документів ГПУ)»

У 1933 році хвиля репресій проти діячів української культури почалася з арешту мешканця будинку «Слово» поета Михайла Ялового (1937 року його розстріляли в урочищі Сандармох). Після цього скоює самогубство його друг, письменник Микола Хвильовий. «Арешт Ялового – це розстріл цілої генерації», – йшлося в його передсмертній записці. Того ж року був арештований і Остап Вишня [3] . — Зі статті «Історія будинку «Слово»: від репресій проти мешканців до руйнувань росією», 31 березня 2022

Розстріли в Сандармосі – це результат діяльності тих митців, тих діячів, які жили в будинку «Слово». Відійдемо від сухої статистики, а натомість назвемо поіменно: драматург Микола Куліш, його один з найкращих друзів, режисер театру «Березіль» Лесь Курбас, поет, педагог Андрій Плужанин – Панів, письменник Григорій Епік, письменник-футурист Олекса Слісаренко, письменник Михайло Яловий, письменник, літературний критик, публіцист-авангардист Валер’ян Поліщук, прозаїк Валер’ян Підмогильний, Антін Крушельницький, який повірив в українізацію і повернувся до Радянського Союзу з Відня. Всі вони тут, у будинку «Слово», жили або у власних квартирах, або винаймали житло, вони тут творили, сміялися, розчаровувалися – всі вони загинули в один день – 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох [5] .

Я не письменниця, не режисерка, не акторка і не художниця, просто поселилася тут з родиною тридцять років тому. Тут мешкають переважно звичайні люди, які не мають стосунку до того будинку «Слово». Тут живе кілька нащадків: онука і правнуки Миколи Трублаїні, син Ігоря Муратова Олексій, є онука Якова Кальницького і Ольга Тичина – правнучка поета Павла Тичини. Особисто я будинок сприймаю не як будинок жахів. Це мій дім, тут живуть люди і ніяких жахів тут немає, окрім облізлих стін під’їздів. Я певний час цікавилася історією репресій, яких зазнали мешканці цього будинку. Але тепер зрозуміла, що не хочу розповідати тільки цю історію. Я хочу, щоб люди знали про життя і боротьбу з радянською тоталітарною системою. Мені здається, дуже цікаво і потрібно знати, як письменники боролися, як співіснували, як приятелювали, зрештою, якими вони були людьми [5] .

Див. також [ ред. ]

Примітки [ ред. ]

Будинок “Слово”: історія трагічного життєлюбства

Фільм про добу злету української культури, що завмер через фізичне винищення її найвизначніших представників.

В український прокат вийшов документальний фільм “Будинок “Слово” (режисер Тарас Томенко, автори сценарію Тарас Томенко і Любов Якимчук).

Назвати фільм суто “документальним” було б неправильно. У ньому використано кілька ігрових моментів, які, звичайно, сприятимуть популяризації та комерційному успіху.

Умовно стрічку можна поділити на дві частини: історія мешканців будинку “Слово” (кінооповідь розбито на кілька історій, кожна з яких розповідає про мешканця певної квартири) і трагедія “розстріляного відродження”, зокрема в історіях Миколи Хвильового, Леся Курбаса та Миколи Куліша.

Друга частина видається більш документально зорієнтованою. У першій забагато грайливої іронічності. Такий хід заміщує документальну основу, проте, відповідно до режисерського задуму, він мав би передати вітальну грайливість тогочасного життя, у якому було чимало пригод, дотепів, веселих зустрічей та карколомних сюжетів. Мешканці “Слова” від самого початку жили однією великою родиною.

Часом під час перегляду виникало враження, ніби це фільм не про будинок письменників (у прямому розумінні цього слова), а про стару одеську комуналку, в якій живуть люди різних соціальних прошарків та епох (дореволюційні аристократи і комунари).

“Слово” – кооперативний будинок, його майбутні мешканці вирішили власним коштом (через паї) створити собі комфорт. Згодом цей веселий і життєствердний будинок стане для багатьох “етапом” на ешафот під час червоної чуми, зокрема після 13 травня 1933 р., коли Микола Хвильовий пострілом у скроню обриває своє життя й залишає передсмертну записку.

У фільмі використано надзвичайно цікаві історичні матеріали (фотографії, документи), які досі не були доступні широкому загалові (скажімо, архіви Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ або ж Національного музею літератури).

“Будинок “Слово” – це художня ревізія одного з найцікавіших періодів української культури, пов’язаного з її найвищим злетом у плані художності. В. Підмогильний, М. Куліш, Микола Хвильовий, Павло Тичина, Михайль Семенко, Майк Йогансен… – у 1920-ті й почасти 1930-ті роки створили потужну модерну українську культуру, орієнтовану на урбаністичну проблематику. У цій культурі втілено нову форму світогляду, нову філософію життя, дистанційованого від села.

Більшість мешканців “Слова” чудово зналися на світовій літературі, підтримували активні творчі контакти з митцями з інших країн. В. Підмогильний, як влучно показано у фільмі, був першим рецензентом роману Кнута Гамсуна. Підмогильний був чи не єдиним, хто на той час в Україні зміг прочитати в оригіналі цей щойно принесений до “Книгоспілки” твір і написати рецензію на оригінал роману, а не на переклад.

Письменник за кілька годин міг вивчити іноземну мову (на якомусь етапі йому знадобилася сербська), він сам був “людиною університетом”. Таких евристичних знахідок і цікавих деталей у фільмі чимало. Вони засвідчують колосальний потенціал української культури “високого модернізму”. І трагедія 1937 р. видається катастрофічною не лише з огляду на кількість убивств (тоді до річниці Жовтневого перевороту розстріляли сотні митців), а й на “якість” мистецтва, яке створили жертви червоного терору.

Друга частина ще виразніше показує абсурд радянської доби періоду Голодомору. Микола Хвильовий бере відрядження та їде в села, аби подивитися на реальну картину. Ситуація його жахає. Остапа Вишню, “короля українського тиражу”, письменника-гумориста, звинувачують у терористичній діяльності. 12 травня 1933 р. уночі арештовують Михайла Ялового, президента ВАПЛІТЕ.

Починається епоха жахливого зовнішнього і внутрішнього терору.

Біля вхідних дверей до помешкань стоять валізи, приготовані письменниками на випадок “чорних воронків”. Кожен чекає, що сьогодні заберуть саме його. Особливо драматичним постає “штрих” про Олексія Полторацького, який запив і розминувся на півгодини зі своєю можливою трагічною долею. Машина не дочекалась його й поїхала, а письменник кілька тижнів потому не виходив із дому.

Фільм пропонує глядачеві кілька ключів до сприйняття культури українського модернізму: перша, найважливіша тема – ідея “радості серця”, за Григорієм Сковородою.

Українських митців показано як життєлюбів, що жартували, балувалися різними формами “підняття духу”, проводили спільні зустрічі, вони вміли радіти й загалом підтримували одне одного. Звичайно, у будинку траплялися й певні конфлікти, як між М. Кулішем та І. Микитенком, якого названо “гробокопателем” першого.

Не всі постаті у фільмі представлені однаково, і вже в цьому відчуваєш певний кут зору. Час, у якому жили мешканці “Слова”, не можна розкласти на чорно-білій осі. З одного боку, це доба стукацтва й підозр, із другого – величезного життєлюбства і творення урбаністичної модерної культури (самогубство Хвильового так сильно вразило Леся Курбаса, бо ж Хвильовий був одним із рушійних сил нової української культури, без нього подальший шлях хисткий).

І Хвильовий, і Микитенко, і Сосюра з Тичиною – постаті трагічної епохи. У сюжеті про Володимиру Сосюру наголошено на темі божевілля, медичні працівники поставили йому офіційний діагноз – “шизофренія”. Проте спосіб життя Сосюри тільки сприяв тому, що поет (який справді був “народним”) постійно потрапляв до психіатричних лікарень.

Його дружину “Мурку” представлено як цинічну й прагматичну, що почасти відповідає реаліям. Про психологію цієї жінки згадує й Микола Жулинський, який мав із нею зустріч.

Щодо дружини Миколи Хвильового, то її подано занадто схематично й неоднозначно, зокрема у другій частині, коли вона, чи то з переляку, чи то з інших причин, відхрещується від чоловіка й стверджує, що нічого не знала про його “буржуазні наміри”, а приходила додому, аби лише переночувати.

Такі сюжети потребують ширшого пояснення, інакше вони формують у масовому сприйнятті стереотипне сприйняття людини, а це не сприяє розумінню доби. Розумію, що багато сторінок із цього фільму видадуться справжнім відкриттям для глядачів, тож режисер найперше хотів “підчепити на гачок”: пояснення епохи не було найважливішим завданням.

Проте стереотипне сприйняття часу – також не найкращий результат перегляду. Раїсу Троянкер представлено як “літературну повію”, що залишила після себе кілька еротичних, майже порнографічних поезій. Творчість Р. Троянкер і справді не можна назвати “першорядною”, з огляду на якість віршів. Відчутно, що часом режисер прагнув “підкупити” глядача такими інтимними “родзинками”. Тому фільм і не можна назвати суто документальним, – режисерська точка зору в ньому доволі помітна.

Невиразно представлений у фільмі Павло Тичина, один із найвизначніших поетів українського модернізму, чия творчість відлунювала ідеями францисканства (вчення Франциска Асизького про любов до світу) й естетичними віяннями французького і бельгійського символізму. Натомість культовими й обожнюваними героями “Будинку “Слово” постають Михайль Семенко, Майк Йогансен, Лесь Курбас, Микола Куліш і Микола Хвильовий.

Фільм, безперечно, вартує перегляду як історія про добу злету української культури, що завмер через фізичне винищення її найвизначніших представників. Стрічка показує важливий історичний період, про який часто говоримо у трагічній тональності, але, незважаючи на атмосферу доносів і ситуацію політичного божевілля, навіть тоді письменники уміли сміятися й радіти з успіхів одне одного.