Віктор Янукович, суперпрезидент всія України

Київ – Шановні українки й українці, дозвольте мені з сумом констатувати: вас знову дурять. У казна вже який, але, боюся, далеко не останній раз. І що цікаво: тепер уже дурять переважно не політики, а персони, котрі претендують на роль інтелектуалів. Дехто – несвідомо, від недостатніх знань, дехто ж – цілком свідомо, з чітко визначеними цілями.

Назва нової «дурки», вкинутої в мас-медіа і вже частково закріпленої у масовій свідомості – «президентська республіка». Мовляв, відоме рішення Конституційного Суду щодо повернення до Основного Закону зразка 1996 року та ухвалення нового Закону про Кабмін, де зафіксовані відчутно більші повноваження глави держави, ніж за часів Леоніда Кучми, означають перехід (дехто говорить – повернення) України до президентської форми правління.

А відтак Віктор Янукович ставлять в один ряд із Бараком Обамою чи Ніколя Саркозі, мовляв, нічого страшного, он бачите – всі механізми демократії там добре працюють, треба тільки розвивати далі громадянське суспільство, вдосконалювати судову владу, опікуватися свободою слова – і все стане OK. І Україна перетвориться якщо не на другу Америку, то на другу Францію.

Насправді йдеться про зовсім інший ряд держав та їхніх очільників. І не тільки тому, що у Франції – не президентська, а змішана система правління, коли глава держави й парламент спільно формують виконавчу владу. А тому, що президентська система врядування передбачає відчутно інший поділ повноважень між владними структурами та механізми взаємодії гілок влади. І де-юре, і де-факто. З чинними ж повноваженнями президента та практикою керування державою Україна перебуває не поряд із Францією та США, а десь між Білоруссю, Казахстаном, Туркменистаном, Венесуелою і Єгиптом.

Про відмінність між нормальним главою держави і супер-пупером

Перша у світі ефективна і стабільна президентська республіка – це Сполучені Штати Америки. Владні повноваження там поділені так, що будь-яке серйозне рішення може бути втілене в життя лише за поєднання законодавчої ухвали, виконавчого здійснення та судового тлумачення. Творці Конституції США, ухваленої ще 1787 року й чинної (із 27 поправками) донині, поклали цей принцип в основу всієї владної системи. Як писав один із авторів цієї Конституції Джеймс Медисон (якраз за 130 років до висунення Володимиром Леніним гасла «Вся влада радам!»), «накопичення всієї влади – законодавчої, виконавчої і судової – в одних руках, чи то однієї особи, чи кількох, а чи багатьох, незалежно від того, чи вона спадкова, чи самозвана, чи виборна, – можна з певністю визначити як тиранію». Історія повністю підтвердила цю тоді ще теоретичну (в частині виборної влади) максиму.

При цьому уряд формує й особисто очолює президент, але Сенат затверджує президентські кандидатури до владних органів (не лише до уряду, а й членів Верховного Суду, які набувають свої повноваження пожиттєво). Палата представників утворює суди нижчого рівня. Президент має право вето щодо законодавчих актів Конгресу, яке може бути відхиленим більшістю у дві третини голосів. Глава держави не має права розпустити парламент, тоді як останній може відправити його і будь-кого з високих урядовців у відставку (імпічмент). Державні фінанси спрямовує шляхом затвердження бюджету і контролює Конгрес, уряд лише є їхнім розпорядником. Верховний Суд, у свою чергу, може оголошувати нечинними законодавчі акти, визнавши їх неконституційними, передусім з мотивів обмеження прав громадян США.

Є, звичайно, ще низка нюансів взаємовідносин між гілками влади, але нам досить і цього, щоб відзначити головні риси президентської республіки. Та, мабуть, чільна з цих не записана в Основному чи якихось інших законах: це високий рівень громадянської самоорганізації. Якщо немає цієї умови, якщо хтось може із-за лаштунків контролювати виборців чи судову владу – ніяка досконала конституція не допоможе, і президентська республіка виродиться у банальну псевдодемократичну диктатуру, як це не раз траплялося у країнах Латинської Америки, які копіювали політичну систему США.

А тепер про інше: про так звану «суперпрезидентську республіку», як вона тлумачиться у політичних словниках, складених ще до набуття Віктором Януковичем розширених повноважень, отже, не на українському матеріалі. Отже, суперпрезидентська республіка (англ. superpresidency чи superpresidentialism) – форма державного управління, за якої принцип поділу влад задекларований, але реалізований лише зовнішнім чином; насправді ж влада зосереджена у президента та підконтрольних йому інституцій. Є однією з форм авторитаризму. При цьому президент нерідко очолює владну партію, яка може бути взагалі єдиною чи користуватися значними позаконституційними перевагами перед іншими партіями). Конституційні повноваження президента передбачають видання указів, що мають силу закону, можливість розпускати парламент своїм рішенням, усувати міністрів та керівників адміністративно-територіальних утворень тощо.

А тепер подивимося на те, які повноваження де-юре плюс де-факто має Віктор Янукович. Реально всі гілки влади підпорядковані йому; у Верховній Раді діє провладна більшість, вищі судові інстанції, включно із Конституційним Судом, в останні місяці були укомплектовані надійними «донбаськими» кадрами, що забезпечує їхні «правильні» рішення. Останній за часом приклад – 11 жовтня главою Вищого спеціального суду з розгляду цивільних і кримінальних справ призначений член Партії регіонів, народний депутат Леонід Фесенко з Луганської області. Єдиним винятком поки що є Верховний Суд, але всупереч Конституції України у нього законодавчими актами забрано майже всі повноваження. Місцеві держадміністрації повністю в руках Партії регіонів; навіть у Кримській автономії уряд очолює «надійний донбасівець». Верховну Раду Янукович може розпустити тоді, коли йому це потрібно (наявність більшості у ній дає змогу ввімкнути механізм розпуску), Служба безпеки виведена за межі бодай формального парламентського контролю, ба більше – може одноосібно вільно розпоряджатися коштами Держбюджету і звільнити коли хоче Генпрокурора без мотивації своїх дій. Ну, а щодо указів, які мають силу законів – то досить зайти на офіційне Інтернет-представництво Президента України і прочитати, як Янукович регулює розвиток системи освіти чи зовнішню політику держави.

Плани – грандіозні, засоби – відповідні

Під час недавнього візиту до Парижа вже в ролі суперпрезидента, Віктор Янукович свідомо чи випадково привідчинив запону над своїми планами подальших змін у політичній системі України.

По-перше, чинна Конституція «потребує подальшого вдосконалення». Це здійснюватиметься за участю громадськості. Що мається на увазі під останнім терміном, неважко здогадатися, згадавши склад і механізми створення так званої «громадської гуманітарної ради при президенті»: представниками громадськості вважаються ті, кого на цю роль відібрав й уповноважив особисто Янукович.

По-друге, буде змінена система виборів до Верховної Ради (на змішану чи суто мажоритарну) та час виборів. «Я хочу впорядкувати всі вибори. Щоб вибори до Верховної Ради та президентські відбувалися в один рік. Обов’язково. Тільки були б рознесені в часі, наприклад, на півроку», – наголосив Янукович. Що це означає в перспективі? Те, що наступні вибори і президента, і нового складу Верховної Ради, і місцевих рад та мерів міст проводитимуться 2015 року: навесні вибори глави держави, восени – парламентські та місцеві. Здійснити це не так уже й складно: спершу повноваження Верховної Ради будуть продовжені до осені 2012 року (що міститься в уже проголосованому законопроекті), потім – ще на три роки. Для цього конституційна більшість охочих посидіти якнайдовше у Раді однозначно знайдеться. На той час, як заявляв уже не один урядовець, нинішня опозиція перестане існувати.

По-третє, головними засадами правління будуть стабільність і порядок; слово «свобода» було присутнє тільки в одному з повідомлень про цей візит, розташований на офіційному Інтернет-представництві президента – про створення громадського телебачення. Але що таке «громадське» у розумінні суперпрезидента України? Всі вже наочно побачили, що таке «національне», коли йшлося про позицію нового керівництва Національного телебачення: це уславлення влади і тільки влади за гроші платників податків. Навряд чи «громадське» телебачення істотно відрізнятиметься від «національного», тим більше, що вже кілька місяців існує «громадська гуманітарна рада».

Отож в країні має місце «роздута і надпотужна виконавча влада, не врівноважена ані законодавчою, ані судовою і не підзвітна їм», і саме це «зупинило розвиток недержавних політичних організацій; перешкодило формуванню ефективної держави; завадило появі відповідального уряду». Це не про Україну писав американський політолог Стівен Фіш, а про Росію, але вийшло, що й про Україну також.

А ще у політологічних словниках написано, що встановлення в країні суперпрезидентської республіки може призводити до заміни періодичного обрання нового глави держави режимом «пожиттєвого президентства» (за допомогою референдуму чи голосування повністю контрольованого президентом парламенту). Натяк на такий сценарій розвитку подій уже прозвучав з вуст міністра юстиції Олександра Лавриновича: мовляв, тепер, після скасування політреформи, Янукович теоретично має право, у разі бажання, обиратися й на третій строк у зв’язку із тим, що обирався із відчутно іншими повноваженнями. Цікаво, що на другий термін чинного суперпрезидента ще ніхто не обрав, але міністра це не бентежить: що там якийсь механізм виборів, головне – бажання Віктора Януковича. Схоже, це бажання дехто вважає головним і в усьому іншому, що стосується України.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

Сергій Грабовський

Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Помилка президента: що привело Януковича до краху

І якщо минулого року його святкування були звично масштабні – в урядовій резиденції в Криму, з антуражем у вигляді робочої наради з губернаторами та навіть феєрверком, – то цьогоріч все виглядає зовсім інакше.

Сам Віктор Янукович перебуває невідомо де, від колишньої могутності цього політика не лишилося і сліду. Він оголошений в міжнародний розшук, його активи заблоковані санкціями, а помпезною резиденцією “Межигір’я” гуляють туристи.

Одним словом, за минулий рік життя Віктора Януковича змінилося до непізнаваності і, не виключено, сьогодні за святковим столом він питатиме у себе, коли саме він припустився вирішальної помилки. Помилки, після якої він втратив контроль над політичними процесами, розвиток ситуації став незворотнім, а життя та політична кар’єра пана Януковича пішли шкереберть.

ВВС Україна спробувала також відповісти на це питання, поспілкувавшись із майже двома десятками українських політиків та експертів. Отже, коли саме Янукович зробив фатальну помилку, котра коштувала йому президентської посади, особистих статків та, зрештою, можливості спокійно жити в Україні.

Розвінчання культу особи

Частина співрозмовників ВВС Україна заявили, що корені краху Віктора Януковича потрібно шукати значно далі, ніж кінець минулого – початок цього року.

На їхню думку, до безславного кінця екс-президент цілеспрямовано йшов мало не з дня інавгурації.

Показово, що так вважають чимало його колишніх соратників.

“Величезний ризик помилок закладає монополізація влади – хоч у партії, хоч у державі – однією людиною”, – ділиться своїми міркуваннями з ВВС Україна депутат від Партії регіонів Михайло Чечетов.

І одразу застерігає нинішню владу від повторення помилок, що їх з Віктором Януковичем припустилася Партія регіонів.

А колишній регіонал Володимир Олійник навпаки вважає, що причиною всіх бід екс-президента стало те, що він поділився законними повноваженнями не з тими людьми – зокрема, з членами своєї родини.

“Янукович постійно робив речі, які нагнітали напругу, провокували ситуацію і створювали закриту, корумповану модель прийняття рішень, яка неминуче мала дати збій”, – резюмує політолог Олексій Гарань.

Розворот від Європи

Таким системним збоєм, на думку експертів, стала відмова Віктора Януковича від курсу України на євроінтеграцію.

Спочатку на весь світ заявивши про намір підписати Угоду про асоціацію з ЄС і навіть, згадують у Партії регіонів, переламавши ситуацію у власній політсилі, восени минулого року екс-президент звертається до риторики євроскептика.

Автор фото, Reuters

Загравання Януковича із Путіним перед самітом з ЄС стало для українського президента початком його кінця

ЗМІ писали, що ці зміни у світогляді Януковича могли пояснюватися частими, в тому числі таємними, зустрічами з Володимиром Путіним.

Колишні соратники Януковича досі кажуть: саме по собі відкладення підписання угоди з ЄС мало певні раціональні причини.

Колишній депутат ПР Владислав Лук’янов пояснює: умови, які екс-главі держави вдалося виторгувати від Росії взамін за зовнішньополітичний розворот – значну знижку ціни на газ та 15-мільярдний кредит – були “блискучими” для української економіки.

Однак сам визнає: цього раптового розвороту не зрозуміли і не пробачили Януковичу ані українська громадськість, яка вже кілька місяців жила європейською мрією, ані сам Євросоюз.

“ЄС і Росія – це гравці не того рівня, щоб з Києва грати з ними в аукціон”, – каже один із лідерів Партії регіонів Борис Колесников.

На його думку, багатьох негативних для себе наслідків екс-президент міг би уникнути, якби розпустив уряд 22 листопада, на наступний день після ухвалення Кабміном рішення про відкладення євроінтеграції.

Голова партії “Третя Українська Республіка” Роман Безсмертний вказує на внутрішньополітичні наслідки рішення Януковича. За його словами, до певного моменту на Банковій розроблявся сценарій, згідно з яким на другу каденцію Янукович мав висуватися у якості головного євроінтегратора України, який стійко протистоїть російському тискові.

“Рішення відмовитися від Європи обвалило всю концепцію, яку його команда вибудовувала до того часу… Але він свідомо пішов на це, переоцінивши свої сили всередині країни. Він і його оточення вважали, що вони боги, все схоплено, і вони можуть робити з країною все, що завгодно”, – каже пан Безсмертний.

Захарченка – в жертву

І от – Угода про асоціацію у Вільнюсі не підписана. Янукович повертається до Києва, і в ту ж ніч міліція жорстоко розганяє студентську демонстрацію на Майдані Незалежності.

Співрозмовники ВВС Україна називають події 30 листопада ще одним поворотним моментом у долі Віктора Януковича.

Незаперечних доказів того, що студентів били за наказом екс-президента, наразі не існує, однак з політичної точки зору це не так вже й важливо.

“(Заспокоїти ситуацію. – Ред.) могли б сміливі кадрові рішення після того, як молодь, мирні люди постраждали”, – каже один із провідних членів Партії регіонів Борис Колесников. І конкретизує: вже наступного ранку після побиття президент повинен був звільнити як мінімум міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка, а, можливо, і весь силовий блок уряду.

Автор фото, Getty

Чим більше тис президент Янукович на Майдан, тим більше він розгорався

Чи розрядило б це політичну обстановку?

“Та опозиція була б більш ніж задоволена відставкою Захарченка, вона б від щастя просто танцювала!” – відверто признається ВВС Україна Геннадій Москаль з фракції “Батьківщина”.

Однак президент тоді лише заявив про наміри “розібратися”. Протестувальники у щирість цих намірів не повірили.

“Янукович пішов на самознищення”, – констатує пан Москаль.

“Диктаторські закони”

По мірі наростання протесту в оточенні президента, за даними ВВС Україна, з’явилися групи “голубів” та “яструбів”.

Перші радили Віктору Януковичу ігнорувати віча на Майдані у розрахунку на те, що рано чи пізно людям або самим набридне “танцювати на холоді”, або лідери протесту дискредитують його, пересварившись між собою. Другі виступали за жорсткіші методи припинення “неподобства” у центрі Києва. Зрештою, гору взяли саме вони.

Критичним моментом стало ухвалення парламентом пакету “диктаторських законів” 16 січня 2014 року. Проголосовані “вручну” закони, котрі жорстко обмежували права громадян на протест, призвели до радикалізації настроїв на Майдані.

Вже 19 січня протестувальники звели барикади на вулиці Грушевського і перейшли до прямих зіткнень з міліцією. Там же за кілька днів з’явилися перші жертви мирного протесту.

Фатальну роль “законів 16 січня” для долі президента Януковича визнають і його колишні соратники, і опоненти.

“Після цих подій процес став абсолютно неконтрольованим”, – каже ВВС Україна Борис Колесников.

“Різьба гайки була зірвана. Зупинити цю лавину було вже неможливо”, – згадує Ірина Фаріон зі “Свободи”.

З тим, що в президентстві Віктора Януковича можна виділили одну вирішальну помилку, не погоджується політолог Михайло Погребінський.

“Останні півтора роки перед кризою Янукович щомісяця додавав собі ворогів у всіх секторах українського суспільства. На момент початку кризи у нього не залишилося опори, крім невеликої команди довірених йому особисто людей. Олігархи його ненавиділи, силовикам, крім найвищої верхівки, він теж довіряти не міг”, – каже експерт.

Тому пан Погребінський називає буремні зимові події “контрпродуктивними”: “Янукович був приречений, він за рік програв би вибори – і при цьому не потрібні були б жертви”.

Сумне свято

9 липня 2014 року немає ніяких даних, про те, де і як святкує свій день народження усунутий президент України Віктор Янукович.

З часу його втечі Росія анексувала Крим, на сході України почалася неоголошена “гібридна війна”, але, попри це, в країні відбулися президентські вибори, на яких переміг Петро Порошенко, і Україна підписала Угоду про асоціацію з ЄС.

Рейтинг колись очолюваної Віктором Януковичем Партії регіонів обвалився до катастрофічних 1,6% станом на 4 липня цього року.

Якщо парламентські вибори відбудуться цього року, колишня наймогутніша сила українського політикуму, побудована за “лідерським типом” і тісно пов’язана з особою Віктора Януковича, туди навряд чи потрапить.

Тому вже зараз колишні її члени створюють нові партійні проекти і вчаться жити без свого, як колись здавалося, – беззмінного лідера.