Буран (орбітальний корабель)

Буран — перший радянський орбітальний корабель багаторазового використання.

Коротка інформація Названо на честь, Країна походження .

Призначений для вирішення низки оборонних завдань: виведення на орбіту навколо Землі різних космічних об’єктів і їхнього обслуговування, доставки модулів і персоналу для збирання на орбіті великогабаритних споруд і міжпланетних комплексів, повернення на Землю несправних супутників, або тих, що виробили свій ресурс. Крім того, «Буран» пристосований для освоєння устаткування і технологій космічного виробництва і доставки продукції на Землю, виконання інших вантажопасажирських перевезень за маршрутом Земля — космос — Земля.

Загальний огляд

Розробка «Бурану» тривала понад 10 років. У 1976 вийшла постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР № 132-51 про створення багаторазової космічної системи, що отримала назву «Енергія-Буран». Вона включала ракету-носій важкого класу «Енергія», орбітальний корабель «Буран», наземні засоби підготовки, проведення пуску й управління польотом.

Для створення планера орбітального корабля «Буран» було утворено спеціалізоване підприємство — Науково-виробниче об’єднання «Молнія». Як основна виробнича база був обраний Тушинський машинобудівний завод . Нове об’єднання очолив Гліб Лозино-Лозинський, який уже в 1960-ті роки працював над проєктом багаторазової авіаційно-космічної системи «Спіраль».

До 1984 був готовий перший повномасштабний «Буран». Корабель побудували за схемою літака типу «безхвістка» з низько розташованим, трикутним крилом змінної стріловидності, мав аеродинамічні органи управління, що працюють при посадці після повернення в щільні шари атмосфери, — кермо напряму й елерони. Він був здатний здійснювати керований спуск в атмосфері з бічним маневром до 2000 кілометрів.

Довжина «Бурану» — 36,4 метра, розмах крила — близько 24 метрів, висота корабля, коли він стоїть на шасі, — більше 16 метрів. Стартова маса корабля — більше 100 тонн, з яких 14 припадає на пальне. У його вантажному відсіку міг розміщуватися корисний вантаж масою до 30 тонн. У носовий відсік була вставлена герметична суцільнозварна кабіна для екіпажа та більшої частини апаратури для забезпечення польоту у складі ракетно-космічного комплексу, автономного польоту на орбіті, спуску і посадки. Об’єм кабіни становив більше 70 кубічних метрів.

Дуже важливою особливістю «Бурану» був його надійний тепловий захист, що забезпечує нормальні теплові умови для конструкції корабля при проходженні щільних шарів атмосфери під час посадки. Теплозахисне покриття складалося з 38 тисяч плиток, виготовлених з високою точністю зі спеціальних матеріалів ( кварцове волокно [en] , високотемпературні органічні волокна, частково матеріал на основі вуглецю) за програмами, що враховують місце установки кожної плитки на корпусі.

У хвостовій частині корабля розташували основну рушійну установку, дві групи двигунів для маневрування було розміщено в кінці хвостового відсіку і передньої частини корпусу. Бортовий комплекс управління складався більш, ніж із 50-ти систем, якими управляли автоматично за програмами, закладеними в бортову обчислювальну машину. «Буран» міг зробити до 100 польотів.

При зовнішній схожості з американським «шаттлом» орбітальний корабель «Буран» мав принципову відмінність — він міг здійснювати посадку повністю в автоматичному режимі, а не управлятися оператором із землі. Крім того, у «Бурані» передбачили систему екстреного порятунку екіпажа: на малих висотах спрацьовувала катапульта для перших двох пілотів; на великій висоті у випадку нештатної ситуації «Буран» міг відділятися від ракети-носія і здійснювати екстрену посадку.

Запуск «Бурану» здійснювали за допомогою ракети-носія «Енергія», до центрального блоку якої орбітальний корабель кріпився пірозамками.

Великі габаритні розміри «Бурану» ускладнювали використання наземних засобів транспортування, тому на космодром він доставлявся модифікованим для цих цілей літаком ВМ-Т експериментального машинобудівного заводу ім. В. М. Мясищева або за допомогою багатоцільового транспортного літака Ан-225 «Мрія» в повністю зібраному вигляді.

Перший політ

Перший політ «Бурану» призначили на 29 жовтня 1988 року, але з технічних причин за 51 секунду до старту скасували. Наступний старт призначили на 15 листопада 1988 року.

Завданням першого польоту були продовження льотного відпрацювання ракети-носія «Енергія» і перевірка функціонування конструкції та бортових систем орбітального корабля «Буран» на найнапруженіших ділянках польоту — виведення та спуск з орбіти — з мінімальною тривалістю орбітальної ділянки. З міркувань безпеки перший випробувальний політ визначили як безпілотний.

15 листопада 1988 року, незважаючи на штормове попередження, старт пройшов успішно. Політ продовжувався 205 хвилин, протягом яких «Буран» пройшов майже 8000 км у верхніх шарах атмосфери. Після двох витків на орбіті корабель зробив посадку в автоматичному режимі на спеціальну посадкову смугу завдовжки близько 5 кілометрів і шириною 80 метрів, створену в районі космодрому Байконур. Програма польоту була повністю виконана.

Доля програми

Зразок Бурану ОК-ГЛІ (БТС 002) для тестування в атмосфері. Авіакосмічний салон МАКС, 1999

У 1990—1992 планували запуск ще однієї ракети «Енергія» з другим орбітальним кораблем «Буран». Через скорочення фінансування в ці роки запуск здійснити так і не вдалося. У 1990-му роботи за програмою «Енергія» — «Буран» припинили, а в 1993 програму остаточно закрили.

Всього за програмою «Енергія» — «Буран» було побудовано три льотні кораблі, закладені ще два, і створено дев’ять технологічних макетів у різній комплектації для проведення випробувань.

Корабель «Буран» 1.01, що літав, був законсервований і залишений у монтажно-дослідному корпусі 112 на космодромі Байконур. У 2002 корабель був повністю знищений дахом корпусу, що звалився на нього, загинуло 7 робітників, що виконували ремонт даху будівлі [5] .

Другий корабель, «Буран» 1.02, який мав зробити другий політ в автоматичному режимі зі стиковкою з пілотованою станцією «Мир», залишився на Байконурі. З 2007 року в центральному парку культури і відпочинку ім. Горького встановлений масово-габаритний макет 55°43′43″ пн. ш. 37°35′48″ сх. д. )), тривалий час знаходився на майданчику 254. Сам «Буран» 1.02 зберігається на Байконурі в монтажно-заправному корпусі (МЗК), вільний доступ до якого відсутній.

Проте це не завадило в травні 2021 року групі вандалів потрапити до ангару та розмалювати графіті корпус космічного апарату [6] .

У 2021 році цей другий політний екземпляр став предметом судової суперечки [7] .

Третій корабель, ступінь готовності якого на момент припинення робіт становив 30–50 %, до 2004 знаходився в цехах Тушинського машинобудівного заводу. У жовтні 2004 його перевезли на причал Хімкинського водосховища для тимчасового зберігання.

Один з макетів «Бурану» в 1995 НВО «Молния» продало АТ «Космос–Земля» , яке встановило його в Центральному парку культури і відпочинку ім. Горького в Москві, де він служив атракціоном до 1999-го. Таку саму функцію він виконував у 2000 на Олімпіаді в Сіднеї, після цього опинився в Бахрейні. У 2008 макет був придбаний Технічним музеєм міста Шпайєра, розташованого в німецькій землі Рейнланд-Пфальц. Він прибув до Німеччини у квітні 2008.

“Бурану” – 25. Триумф и трагедия корабля-легенды

Этот единственный полет стал “лебединой песней” советской космонавтики. 15 ноября 1988 года в 6:00 по московскому времени с космодрома Байконур стартовал усовершенствованный советский аналог американского “Спейс шаттла” под названием “Буран”. Продолжительность полета составила 205 минут — корабль совершил два витка вокруг Земли и вернулся на аэродром “Юбилейный”. Полет прошел в автоматическом режиме, тогда как шаттл традиционно совершает посадку на ручном управлении, стал предметом всесоюзной гордости и был занесен в книгу рекордов Гиннесса. Спустя четверть века “Сегодня” разыскала в Киеве руководителя полетов спецаэродрома “Юбилейный” на Байконуре – киевлянина Сергея Грачева, участвовавшего в программе “Буран”. Вместе с ним мы пытались разобраться в причинах гибели корабля-легенды.

Отец “Бурана”: Гнев Евгеньевич

Главный конструктор — киевлянин Глеб Евгеньевич Лозинский — любил повторять: “Не было бы меня — не было бы и “Бурана”. А всех остальных можно заменить!” В 1976 году, когда он получил приказ создать советский шаттл, ему было уже 67. Но памяти, логике и быстроте принятий решений ему мог бы позавидовать и тридцатилетний. Своим коллективом он руководил на грани тирании: даже первых замов увольнял несколько раз, хотя не имел такого права. “Дважды в его кабинете мужчины падали в обморок”, — вспоминает дочь конструктора Ирина Глебовна. Неудивительно, что за глаза его называли Гнев Евгеньевич. В своем последнем интервью он признался, что, создавая “Буран”, не прекращал строительство своей любимой “Спирали”, работу над которой он вел до самой смерти. Несмотря на запреты правительства. “Буран” взлетел только раз, но это резко повысило авторитет нашей страны, и он себя полностью оправдал”, — с гордостью говорил конструктор. Умер он 28 ноября 2001 года, внезапно. Спустя полгода так же внезапно погиб и его “Буран”.

Боевое нутро: дитя “спирали”

“Проблема была в том, что мы так до конца и не понимали, для чего строим “Буран”, — не раз подчеркивал известный московский историк космонавтики Вадим Лукашевич. — Если бы стояла конкретная задача, наши конструкторы смогли бы построить его иначе. Но было лишь известно, что строится некое средство, которое будет транспортировать неизвестно что. Правительство СССР полагало, что заложенный в 1972 году проект американского Шаттла может носить в себе ядерное оружие и даже ударить по Москве. Кремлю нужен был более масштабный проект. Создать его “крылатую” часть в 1976 году поручили уникальному конструктору Глебу Лозино-Лозинскому. Выбор был не случаен: Глеб Евгеньевич как раз совершенствовал боевой корабль “Спираль”, для которого “Шаттлы” — не более чем мишень. По сравнению со “Спиралью” Шаттл был просто плохой атмосферный самолет со слабой маневренностью и неспособностью вести бой. Однако правительство было иного мнения: “Нечего заниматься фантастикой! Правительству необходимы самолеты”. Созданное НПО “Молния” под руководством Лозино-Лозинского стало главным разработчиком нового корабля “Буран”. О “Спирали” велели забыть. Однако уже первый макет “Бурана” был похож на “Спираль”, особенно “утиным” носом, за который машину прозвали “Лапоток”. Но оригинальные творения оказались не нужны — необходим был просто советский аналог “челнока”.

БОЕВОЕ НУТРО. Но Лозино-Лозинский был гением, потому его “Буран” был только внешне похож на “Шаттл”. “Челнок” выходит на собственных маршевых двигателях и берет топливо из гигантского бака, который все путают с ракетой. А наш “Буран” выводила в космос уникальная ракета “Энергия” — самая мощная в мире, способная выводить тяжелые орбитальные станции. Старт “Бурана” был фантастически дорогим — оправдать это в СССР могли только военно-стратегические цели. По воспоминаниям руководителя подготовки и пуска транспортной системы “Энергия-Буран” Владимира Гудилина, в то время вовсю шло развитие лазерного оружия, в котором Союз был впереди США, его вполне могли бы применить на “Буране” для поражения космических объектов. “Буран” был вооружен по полной схеме, — признавал Владимир Гудилин. — Двигательной установки — 16 т тяги — более чем достаточно, чтобы маневрировать в космосе. “Шаттл” не мог этого делать, а “Буран” родился таковым”.

Приговор генсека: “Буран” обречен

По воспоминаниям летчиков-космонавтов, “Буран” — боевой корабль, который мог летать как в автоматическом, так и ручном режиме. Недаром для этой программы были отобраны летчики высочайшего класса. Но на “Буране” они должны следить за работой автоматики и быть готовыми при посадке в любой момент перейти на ручное управление. “Когда говорили о возможности посадить “Буран” в ручном режиме, доходило до драки — руководство было против, — вспоминал летчик-космонавт Игорь Волк. — Министр авиапромышленности Василий Казаков проговорился: “Хрен с вами! Я коробку вам сделаю, на Ми-10 подцеплю, привезу, поставлю на клумбу — и делайте с ним что хотите!”

В мае 1987 года, за год до старта, на Байконуре побывал генсек Михаил Горбачев. “Его приезд приурочили к первому пуску ракеты “Энергия”, — вспоминает очевидец Сергей Грачев. — С огромным цилиндром в 75 т (потом выяснилось, это был образец боевой лазерной станции). На пуск благословил, но улетел днем раньше”. По мемуарам Лозинского, тогда Горбачев сказал: “Энергию” мы запустим, а “Буран” вряд ли”. И сделал втык министру общего космического машиностроения: “Настроили тут минаретов! Ты плюнешь в космос — и вылетают миллиарды рублей!”

ВЗЛЕТ. Пока лидер СССР ездил по стране и рассказывал, как они с Рейганом “дали по рукам мировой военщине” и предприняли шаги по демилитаризации космоса, старт “Бурана” таки произошел. Сделав два витка вокруг Земли, “Буран” совершал посадочное маневрирование, как вдруг. резко ушел с ожидаемой траектории. По воспоминаниям, лидеры группы управления полетом в ужасе стали кричать: “Что такое? Корабль уходит!” Кораблем в автоматическом режиме нельзя управлять, его можно только уничтожить. Однако “Буран” сделал очередной виток и спокойно сел на посадочную полосу. Оказалось, что из-за ветра скорость была выше расчетной, и бортовая ЭВМ всего лишь увела корабль на дополнительный маневр. Машина оказалась умнее своих создателей.

ПАДЕНИЕ. Триумф ученых правительство отметит холодно — просто передаст привет. А генконструктор тихо скажет: “Эх, теперь нас закроют”. “Буран” свозили в Ле Бурже в 1989 году “на горбу” новенькой “Мрии”. 12 апреля 1991 года на авиапараде он последний раз был на свежем воздухе. Программу свернули в 1993, а все, что осталось от “Бурана”, — макет, как украшение в парке культуры. Хотя документа о закрытии программы нет до сих пор.

Брошенные макеты: один гниет на Байконуре, другой живет в Германии

После развала Союза “Байконур” был разделен между казахами и россиянами. “Казахам зачем “Буран”? Только на цветмет, никто за ним не следил, — с горечью продолжает рассказ Сергей Грачев. — Так и стоял в монтажном корпусе, построенном еще в 60-е для лунной ракеты. 13 мая 2002 года огромный пролет прохудившейся крыши рухнул на “Буран” и остатки ракеты “Энергия”. Куда потом делись обломки — неизвестно. Хотя каждая плиточка представляет огромную историческую ценность. На территории находились еще три планера орбитального корабля. Два макетных и один летный”.

ЗАБЫТЫЙ. К 1991 году один из летных кораблей был готов к полетам на 90%. Находился в специальном монтажно-заправочном корпусе. Он до сих пор там, но полностью раскурочен: вырванные с мясом провода, загаженные отсеки, побитые иллюминаторы. Была идея продать в музей за границу, но увы. Створки ворот, высотой более 50 метров, просто заржавели и не открываются. И даже если бы его удалось оттуда вытащить, то перевезти уже невозможно. Потому что водных путей в Казахстане нет. Чтобы погрузить на наш огромный самолет “Мрию”, нужен специальный кран, а он пришел в негодность. Потому погружать “Буран” просто нечем. Стоит и гниет.

СПАСЕННЫЙ. Был еще самолет для горизонтальных летных испытаний. Но если “Буран” приземлялся как планер, то у этого было 4 двигателя. На нем отрабатывали посадку, учились управлять “Бураном”, сделали 24 полета. Его удалось транспортировать на олимпиаду в Сиднее в 2000 году как музейный экспонат. Потом перевезли в ОАЭ и хотели подарить шейху, но передумали, бросили в порту. Он стоял в Бахрейне и накапливал долги, пока об этом не узнали немцы. За транспортировку через Суэцкий канал и юридические издержки они заплатили 10 млн евро и перевезли в Музей техники в Шпайере (Германия).