Ліна Костенко. Роман у віршах «Маруся Чурай». Центральні проблеми твору – митець і суспільство, індивідуальна свобода людини

Мета: допомогти учням осмислити проблеми та ідеї твору, з’ясувати їхні багатство й глибину, естетичну привабливість; розвивати навички виділення елементів композиції, сюжету, характеризування образів, їх порівняння; поглиблювати вміння висловлювати власне ставлення до вчинків, морального вибору героїв; виховувати тверді моральні переконання, повагу до мистецтва та митців.

Очікувані результати: учні вміють характеризувати проблеми й образи твору, висловлювати власне ставлення до них, визначати художні засоби характеротворення.

Обладнання: портрет письменниці, видання твору, ілюстрації до нього.

Тип уроку: формування вмінь та навичок.

I. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ШКОЛЯРІВ. ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ Й МЕТИ УРОКУ

✵ Вступне слово вчителя.

««Маруся Чурай» Ліни Костенко — не просто наша обікрадена й поганьблена історія, не тільки художня енциклопедія життя українського народу середини XVII ст. Це історія, яка осмислює саму себе, мисляча історія. Це — партитура вічних мотивів духовного буття народу… Якщо в національному письменстві є такі твори, як «Маруся Чурай», значить воно не безнадійне і не безнадійна доля того слова — воно виживе й вистоїть у цьому складному й трагічному світі, який не має сентиментів до жодного народу», — пише відомий літературознавець М. Слабошпицький. Про вічні мотиви духовного життя у їхніх конкретних виявах і будемо говорити сьогодні на уроці.

ІІ. ФОРМУВАННЯ ВМІНЬ ТА НАВИЧОК

✵ Читання напам’ять уривків з роману.

— Розкажіть про історичні події, що відбувалися в Україні в період життя Марусі Чурай.

— Як, на вашу думку, вони впливали на становлення духовного світу дівчини?

— Чи можна сказати, що Маруся стояла осторонь визвольних змагань свого народу, адже вона не бере участі у війні?

— У чому виявляється її суспільна активність?

— Знайдіть у тексті твору виступ Івана Іскри перед суддями на захист Марусі (розділ «Якби знайшлась неопалима купина») та універсал Богдана Хмельницького аналогічного змісту (розділ «Страта»). Прочитайте рядки, в яких Іван Іскра та Богдан Хмельницький оцінюють значення творчості поетеси: а) для духовного життя народу; б) для підтримки високого морального духу воїнів — борців за незалежність; в) для увічнення героїки національно-визвольних змагань.

— Як сама Маруся Чурай бачить місце людини в житті свого народу?

— Визначте громадянську позицію тих героїв, діяльність яких вона схвалює, і тих, чию поведінку вважає аморальною.

— Як героїня реагує на ті криваві події, що принесли горе на рідну землю? Пригадайте її роздуми та емоції при вигляді зруйнованих сіл, сплюндрованого Києва, втікачів з Волині, що вмирають з голоду.

— Чи залишилася б у пам’яті стількох поколінь Маруся Чурай, якби вона стояла осторонь життя свого народу, його боротьби за волю і державність?

Нелегко, але й вельми почесно бути «біографами народу». Ця думка повторюється в різних поезіях і часто поєднується з твердженням: творчість художників слова повинна посідати важливе місце в духовному світі людей. На цю тему у віршованому романі «Маруся Чурай» висловлюються ті герої, хто щиро вболіває за долю України. І хоч вони різні й займають неоднакове становище в суспільстві, однак такий погляд об’єднує їх, ставить в один ряд, роблячи спільниками в боротьбі за національне відродження. Згадаймо: козак Іван Іскра, захищаючи на суді Марусю Чурай, одним з аргументів висуває те, що її пісні потрібні саме для висоти духовного життя народу:

Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.

Подібне говорить гетьман Богдан Хмельницький у своєму універсалі й забороняє страчувати дівчину. Звичайно ж, стару Бобренчиху, в якої думки крутяться навколо вигідного одруження сина, не можна поставити в один ряд з Хмельницьким чи Іскрою, проте й вона змушена визнати:

Які там «Засвіт встали козаченьки»?

А цілий полк співає. Дивина.

Мандрівний дяк, очевидно випускник Києво-Могилянської академії, зневажаючи графоманство, славолюбство, прислужництво, чітко розмежовує «віршописців», які «убогі словом, мислію порочні», та «кобзарів», що «в селах ридма плачуть», розкриває їхнє справжнє обличчя, визначає місце кожного у виробленні ціннісних орієнтирів, побудованих на історичних традиціях нації.

Поетичне слово Ліни Костенко виступає ще в одній іпостасі: воно — внутрішня опора незламності борців за незалежність. У романі «Маруся Чурай» Богдан Хмельницький так каже про це: що помагає не вгашати духа, як не співцями створені пісні?

За схемою назвіть і запишіть ключові епізоди, що відповідають поданим елементам сюжету, прокоментуйте їх.

КЛЮЧОВІ ЕПІЗОДИ РОМАНУ «МАРУСЯ ЧУРАЙ»

Твір складається з 9 розділів, різних за розміром. Сюжет розгортається двома лініями: кохання Марусі та Гриця; боротьба українського народу, очолюваного Богданом Хмельницьким, проти польських загарбників. Позасюжетні елементи: портрети героїв, пейзажі, опис саду, пісні, діалоги, монологи, авторські відступи.

✵ Інтерактивна вправа «Мозковий штурм».

Визначте тему роману у віршах Ліни Костенко.

— Зображення головної героїні Марусі Чурай як легендарної народної поетеси й талановитої співачки з Полтави;

— Відтворення духовного життя України XVII ст. ;

— Всенародна участь у національно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького.

✵ Робота в групах.

I група — Маруся Чурай.

II група — Гриць Бобренко.

III група — Іван Іскра.

IV група — Полтавська громада.

V група — образ України.

Матеріали для роботи в групах

Головний персонаж роману — Маруся Чурай, через спогади в III розділі твору письменниця відтворила життя українського суспільства XVII ст.

Дитинство Марусі не було безхмарним. Не повернувся з війни батько, і вдвох з матір’ю, холодні й голодні, вони одні перебули зиму. А через півроку звістка про батька заплакала піснею кобзаря «Орлику Чураю, ой забили тебе ляхи у чужому краю». Душа дванадцятилітньої дівчини сколихнулась, що її батько «пішов у смерть і повернувся в думі, і вже тепер ніхто його не вб’є». Власне горе злилось з народним і породило пісні, які сприйняло всім серцем козацтво, вся Україна.

Через спогади Марусі ми дізнаємося про звичаї, побут, родинні та громадські стосунки між людьми різних станів українського суспільства. Не останнє місце серед цих стосунків посідає й любов.

Ідеалом кохання для Марусі є подружнє життя її батьків, яких доля звела наче в нагороду за те, що вони мали незглибимі душі.

Чурай не сушив собі голови земельними наділами, а бачив «свою долю — ось ти, ось я, тепер нас буде двоє».

Такою ж безоглядною і сильною була любов Марусі до Гриця. Трагедія дівчини в тому, що вони з Грицем по-різному сприймали життя:

Моя любов сягала неба,

А Гриць ходив ногами по землі.

Гриць зраджує Марусю, та вона не дорікає його за дводушництво, а карає себе, бо не розпізнала раніше, що вони з Грицем нерівня по духу, а «нерівня душ — це гірше, ніж майна».

Марусине кохання виросло, як пісня, з повноти душі. Та, на жаль, урвалось, як струна, на найвищій ноті, спаливши душу, де вже не могло прорости натхнення, не могла народитися пісня, а без них вона не могла жити. Коли Гриць повертається до дівчини з каяттям, вона говорить йому:

Іди до неї, будеш між панами.

А я за тебе, Грицю, не піду.

Кохання, як і мистецтво, виростає тільки на ґрунті абсолютної страсті і повноти почуттів, розтоптане ж зрадою, — не відроджується, для Марусі воно було єдине, і навіть руїни його для дівчини є священними, і топтатися по них вона не дозволить нікому. Тому й мовчить на суді. Свою таємницю довіряє лише сонцю:

Я завтра, сонце, буду умирати.

Я перейшла вже смертницьку межу.

Спасибі, сонце, ти прийшло крізь ґрати,

Я лиш тобі всю правду розкажу,

Не помста це була, не божевілля.

Людина спроста ближнього не вб’є.

Я не труїла. Те прокляте зілля

Він випив сам. Воно було моє.

Це звучить як гімн коханню. Людина, здатна перелити кохання піснею, не може помститися, тим більше вбити.

Великодушна у ставленні до людей, Маруся прагне зрозуміти й Бобренчиху, якій хотілося бачити свого сина багатим, і Галю, чварну бездуховну ляльку. Однак вона не може прийняти моралі, коли люди йдуть на компроміс із совістю.

Від розправи за вироком суду Марусю рятує козак Іван Іскра, який є рідним двійником дівчини («Ми з нею діти однії печалі, себе читаю у її очах»).

Прочитавши розділ «Страта», ми розуміємо, що Маруся не вбивця, а жертва драматичного конфлікту. Вона вже сприймається нами не як конкретна особистість, а як митець, носій духовності народу, поет, не захищений перед безпощадністю юрби.

Образ героїні, що йде на ешафот, розростається до широких узагальнень, які викликають асоціації про розп’яття Христа. На Голгофу йде не просто Маруся, а поезія — душа України.

Ця сцена є найсильнішою в романі.

Іван спиняє натовп і проголошує універсал. Хтось плаче, хтось голосно сміється, хтось біжить до Марусі. Тільки в смертельно пораненої дівчини не було «ні радості, ні чуда. Лиш тихий розпач: вмерти не дали».

Між легендою про Марусю Чурай і сюжетною лінією роману Л. Костенко є певна розбіжність. Письменниця подає свою інтерпретацію легенди про Чураївну. Та цим не принижується значення роману, бо і в легенді, і в романі Маруся — не просто дівчина: «це голос наш. Це — пісня. Це — душа».

Образ Гриця — один із найцікавіших. Характер його вимальовується поступово в різних епізодах: як через коментар самого автора, так і завдяки думкам багатьох людей. Ось на суді просить слова Яким Шибилист, що знав Григорія змалку, «ще у сповітку». Пригадуючи дитинство Гриця, він зазначає:

То те дитя й на ноги зіп’ялося,

і розуму дійшло у Чураїв.

Та чи увібрав він науку Чураїв, чи такою ж чистою була душа його, як у Марусі?

Грицько ж, він міряв не тією міркою.

В житті шукав дорогу не пряму.

Він народився під такою зіркою,

що щось в душі двоїлося йому.

Від того кидавсь берега до того.

Любив достаток і любив пісні.

Ось як говорить про нього наречена Галя:

А він такий, що він брехать не буде.

Грицько був чесний, не якийсь бабій.

Він сам казав, що вже її забуде.

У домі в нас він був уже як свій.

Що в цьому правда? Зовнішнє сприйняття. У наведеному монолозі подвійна характеристика — і не дуже розумної та чутливої Галі, і небрехливого Гриця. Та чи він брехав Галі? Ні. Скоріше, він брехав собі. Хотів умовити себе забути незабутнє: кохання, що заполонило душу не тільки Марусі, але і його.

«Бездонне небо і безмежний світ». Саме такими були їх з Марусею ночі, і не раз згадуються вони йому, а надто, коли він уже з Галею:

Вже ми удвох ночуємо в коморі.

Дивлюсь до ранку на холодні зорі…

Три бочки меду, вісім куф селітри,

та ми удвох на шльонських килимах.

Ось тепер які його ночі. Так важко карає його саме життя за оту роздвоєність. Хіба він не бачить, що світ речей заполонив його душу, обмежив її, вільну, страшними кайданами?

Говорить з дівчиною, що його кохає безмежно, — з Марусею, що віддала йому молодість, кохання і ладна віддати життя, — про що?

Погане літо, не було врожаю.

Та ще й тягтись на чоботи й кожух.

Однак Маруся нічого не бажала бачити.

Та він же в світі отакий один.

Він, мамо, гордий. Він козак. Він лицар.

І що для нього гроші, мамо? Дим.

Таким він здавався Марусі в найпалкішу пору її кохання. Але із часом, згадуючи Гриця, Маруся сама собі дивується, як могла так помилитися в людині:

Гриць був інакший. Щирими очима

він так дивився приязно на світ!

Це, Грицю, що, була твоя личина?

Яку ж ти душу приховав під спід?

Щоб це зрозуміти, спробуємо заглянути до Гриця в хату.

Батько його колись був таким козаком, як і Чурай. Та, одружившись, він потрапив у полон власницького характеру своєї дружини. Це через неї він «став домашніх хоругов хорунжим» і «втратив серце до козацьких справ». Загинув же, провалившись під лід разом з конем і возом. А Бобренчиха відтоді «лютіша стала до роботи вдвоє». Здавалося б, ну й що в цьому поганого? Нічого. Окрім того, що всьому мусить бути своя міра. Син повернувся з походу. Живий. Чого б ще треба! А мати йому докоряє:

От ти прийшов з великого походу,

а не приніс ні слави, ні добра.

Вона постійно точить Гриця:

— Якби ти взяв ще дівчину не вбогу, то, може б, якось ми і прожили.

Відтак у словах Гриця з’явилося оце розважливе міркування, яке так ображало Марусю: «Затям, любов любов’ю, а життя життям».

То, може, Гриць і був отакий нікчемний у всьому? І це не так. Ми дізнаємось про його хоробрість у бою зі спогадів Марусі:

Під Берестечком бився ти сміливо.

Під Зборовом також і под Пілявою

своє ім’я ти не покрив неславою.

Виявляється, що легше було триматися на висоті в бою, ніж у мирний час, коли не всі витримують «оте щоденне пекло метушні»:

Душа розм’якла якось, заморилась,

хоч коники ліпи, як з м’якуша.

До всього звикла, із усім змирилась

і від життя схотіла бариша.

Це вже дещо пояснює. Гриць схотів добробуту. І те можна зрозуміти. Тільки заплатив він за нього страшну ціну — понівечене кохання і життя:

А вже Бобренки з тим усім не крились.

Не встигла їм душа й почервоніть.

Гриць зробив вибір на користь багатства, та не так легко примусити душу кохати. І от він уже шукає порятунку від мук совісті. Де? Звичайно ж, у Марусі:

Тобі дано і вірити, й кохати.

А що мені? Які такі куші?!

Нелегко, кажуть, жити на дві хати.

А ще нелегше — жить на дві душі.

Оце і є його суть — роздвоєність душі, роздвоєність сумління і життя. Саме ця роздвоєність і призвела Гриця до загибелі.

ОБРАЗ ІВАНА ІСКРИ

Особливі почуття викликає образ Івана Іскри. Він син знаного гетьмана Якова Остряниці. Та ніде не намагається скористатися славою батька. В нього є своє ім’я, здобуте в боях, хоч слави батька він не зрікається і шанує його пам’ять. Так само поводиться Маруся, яка не бажає називати себе перед мандрівним дяком. Головне — що ти сам у житті важиш. Тим і підтвердиш, чи гідний славних батьків. Не випадково цю духовну близькість підкреслює сам Іван:

Ми з нею рідні. Ми одного кореня.

Мабуть, один лелека нас приніс.

Батьки у нас безстрашні й невпокорені

і матері посивіли од сліз.

Шляхетність духу, вірність у дружбі й коханні, як і вірність Батьківщині — ось найважливіші риси характеру Івана Іскри.

ОБРАЗ ПОЛТАВСЬКОЇ ГРОМАДИ

Письменниця не ідеалізує свій народ. Люди, що його складають, дуже різні. Є серед них обережний Горбань, що перш за все думає про себе. Є й поважний пан Вишняк, що ладен змовитися зі шляхтою.

Хто — за Богдана, хто — за короля.

А він за тих, которії не проти.

А поруч його дочка Галя, що не соромиться топтати людську гідність. Та й Бобренчиха не краща. Все життя вона «воювала — за курку, за телицю, за межу». Життя прожила, а тільки й зрозуміла одне: доки живеш, треба нахапати якнайбільше.

Мабуть, саме з таких осіб, байдужих до всіх, крім себе, і склалася юрба цікавих, охочих до видовищ людей, що зібралися подивитися на страту Марусі.

Що їх веде — і доброго, і злого?

Де є та грань — хто люди, хто юрма?

Ліна Костенко чітко змальовує цю грань. Це — людяність. Хто її втрачає, втрачає і право називатися людиною. Тому й нема співчуття до названих героїв. Але не вони складають той народ, про який говорять у світі з пошаною. То хто ж?

Чесний і прямий Яким Шибилист, що не боїться стати за правду проти неправого суду людського. Він судить з огляду на вікові моральні застави свого народу, піддаючи осуду власницьку психологію, що нівечить душу. Вірить йому полковник Мартин Пушкар, що не дав згоди на тортури Марусі.

Але він не є якимось винятком. Так само поводяться його бойові побратими — козаки, з якими не раз Іван ділив труднощі походів. Такий і Лесько Черкес. Змалку жив сиротою, не знав ні батька, ні матері. Та була у хлопця Батьківщина — люди, які виховали в ньому лицарський дух, чесність і відвагу. Коли виповнилося йому 17 років, пішки відправився за військом, бо сором було сидіти вдома, коли всі йдуть у похід. Леська відзначає весела вдача, притаманна усьому нашому народові. Під час облоги Полтави серед голоду і зневіри обнадійливо лунають його слова:

— Хіба це голод? Ні.

Це просто піст. На те ж воно й Пилипівка.

Такою ж вдачею наділений і старий дід Галерник. Двадцять років перебував він у полоні, та зберіг свою гідність, свідомість найвищих життєвих цінностей. Він повернувся додому, має змогу працювати серед своїх людей, а не на чужині. Це немало для щастя. А вороги, що йдуть повз його хати в балці, — що ж, хай ідуть собі. Хіба мало він бачив їх у битвах, поки мав змогу тримати шаблю! А тепер і поготів не боїться. Не одну навалу пережив. Отож і здається дід Галерник символом невмирущості і незборимості свого народу. Саме він промовляє до Івана в час журби:

Душа у тебе має бути крицею.

Так плакати не гідно козака.

Усі ці герої об’єднані відчуттям приналежності до українського народу. Над усе цінує національну гідність і мандрівний дяк, про якого розповідається в розділі «Проща». Його очима бачить читач зруйновані міста і села України. З його вуст дізнаємося ми разом із Марусею про славетні імена і події з минулого України, бо він щиро вболіває за свій народ, за свою Батьківщину. Це видно з кожного слова, з кожного вчинку. Коли ще в молодості кохана дівчина дорікнула йому за те, що розмовляє «хлопською мовою», він рішуче відмовився від цього кохання. Бо не можна пов’язувати життя з духовно чужою людиною: Немає щастя — можна жити без.

В душі людській, крім видимого неба,

Є одинадцять всячеських небес.

Теплішає на душі у Марусі після довгих розмов зі старим дяком від його турботи й уваги. Такими людьми тримається народ.

ІІІ. ЗАКРІПЛЕННЯ ЗНАНЬ, УМІНЬ ТА НАВИЧОК

✵ Проблемні запитання та завдання.

— Кого з героїв можна порівняти, за якими позиціями; кого протиставити? (Спільні та відмінні риси притаманні героям Марусі — Грицю, Грицю — Іванові Іскрі, матерям Марусі та Гриця, протилежні — Марусі та Галі Вишняківні.)

— Назвіть твори класиків літератури, що підтверджують високу роль мистецтва в житті людини, суспільства. («Давня казка» Лесі Українки, «Intermezzo» М. Коцюбинського, поезія І. Франка та ін.)

— Доведіть істинність тез, викладених на початку уроку, про роль твору Ліни Костенко. (Духовність автор пов’язує з високою моральністю, з відповідальністю героїв за свої «вчинки»; вона ставить «високу планку» для всіх: «Зрадити в житті державу — злочин, а людину — можна?!» Пісню, якою так славиться Україна, Ліна Костенко прирівнює до душі. І поки пріоритети будуть на боці духовності — нація не загине.)

— Як ви думаєте, чи винна Маруся у смерті Гриця Бобренка? Чи можна простити їй гріх заради її таланту?

Проведіть невелике дослідження щодо художньої майстерності роману у віршах «Маруся Чурай».

Матеріал для дослідницької роботи

МОВА РОМАНУ «МАРУСЯ ЧУРАЙ»

Мова роману «Маруся Чурай» містить у собі все багатство стильових різновидів живої української мови — від розмовної, офіційної до вишуканих взірців літературної.

Лексичне багатство роману вражає: тут і високий стиль інтелектуальної мови автора, і суха суддівська мова, пересипана канцеляризмами та русизмами, і розмовна мова міщан, козаків.

Мелодійна структура твору — поєднання багатьох голосів. Кожна дійова особа наділена особливою, тільки їй властивою лексикою і способом висловлюватися. Ось бере слово незвичний до промов Яким Шибилист. Сама структура мовлення, в якому переважають речення з непрямим порядком слів, вказує на щирість простої людини. У таких людей що на думці, те й на язиці. Мовлення запорожця, що прибував до Полтави у справах, також вказує на те, що це людина відверта і не ховає за словами думок:

А запорожці — люди без круть-верть,

Все кажуть щиро на своє копито.

Не випадково суддя, відповідаючи козакові, ніби забуває про свою офіційність: «Знаскока тут не можна». Так побудовано увесь роман. Прийом індивідуалізації мовлення героїв не новий у літературі, та Ліна Костенко продемонструвала широку обізнаність з найрізноманітнішими проявами багатої української мови. Стиль мовлення, добір лексики вражає точністю вживання. Живий діалог у сцені суду змінюється ліричним внутрішнім монологом героїні. А в другому розділі автор бере слово, щоб високим стилем громадянина говорити про велич подій, на тлі яких розгортається особиста трагедія героїв. Письменниця вступає в діалог з героями і читачем. Часом уживає несподівані порівняння, що коренями сягають глибин народної образності: «зірками ніч висока накрапала», «слова самі на голос навертались, як сльози навертаються на очі», «душа до ранку смутком осипалась» та ін. Із цих порівнянь народжується метафора, яка також часто трапляється в тексті.

Гармонійне поєднання різних пластів живої народної мови, чутливість до слова — ось головні риси мови і стилю Ліни Костенко, що так яскраво виявились у романі «Маруся Чурай». Емоційній виразності слова сприяє також форма віршування. В основному автор використовує шестистопний ямб, але разом з тим у романі можна побачити приклади римованої прози. Усе це — не самоціль. Така багата палітра художніх засобів робить твір Ліни Костенко по-справжньому талановитим, підносить його на рівень найкращих взірців світової художньої літератури.

IV. ПІДБИТТЯ ПІДСУМКІВ УРОКУ

✵ Інтерактивна вправа «Мікрофон».

— Твір Ліни Костенко «Маруся Чурай» справив на мене враження…

V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Вміти аналізувати роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай», висловлювати власну думку про його героїв та проблеми, в ньому порушені; підготуватися до контрольної роботи — твору за однією з вивчених тем.

Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов’язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2024 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.

Ліна Костенко “Маруся Чурай”: аналіз твору, характеристика персонажів, скорочений переказ!

Ви ще не опрацювали історичний роман у віршах Ліни Костенко “Маруся Чурай”? Тоді ця стаття для вас! Аналіз твору, цитатна характеристика персонажів, скорочений переказ – усе в цьому матеріалі.

Aналіз твору “Маруся Чурай”

Літературний рід:

Жанр:

історичний роман у віршах

Тема:

зображення нещасливого кохання Марусі Чурай і Грицька Бобренка в поєднанні з історичними подіями XVII ст.

Ідея:

непереможність особистості з багатим духовним світом і українського народу, глибока віра в їх духовну силу, в безсмертя мистецтва.

Сюжет твору

Твір має дві сюжетні лінії:

1) особиста: Маруся Чурай — Грицько Бобренко

2) історична: національно-визвольна боротьба українського народу під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького проти польської шляхти.

Композиція твору

Твір складається з 9 розділів. Центральний розділ – третій: “Сповідь”.

Проблематика твору:

• зрада й вірність;
• моральна відповідальність;
• роль митця в суспільстві;
• духовний розвиток;
• війна і мир.

Персонажі: коротка характеристика, основні цитати

• Маруся Чурай,
• її матір;
• Грицько Бобренко – коханий Марусі,
• його матір Бобренчиха;
• Іван Іскра — козак, який любить Марусю.

Другорядні: полтавський полковник Мартин Пушкар, війт Семен Горбань, Галя Вишняківна, Богдан Хмельницький, мандрівний дяк та інші.

Основні персонажі

Маруся Чурай

Маруся Чурай – незвичайна дівчина з Полтави, дуже вродлива, талановита. Її образ виступає в єдності з образом України. Всі свої найсвітліші почуття вона висловила в піснях. Маруся чиста серцем, розумна, окрім того, наділена поетичними і музичними талантами. Творення пісні для Марусі є чи не головним способом самовираження.

«В розмові я, сказати б, то не дуже.

А в пісні можу виспівати все»,–

«Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа.

Коли в похід виходила батава,

Її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні» (Іван Іскра про Марусю).

Гордій Чурай

Гордій Чурай –батько Марусі. Був полум’яним патріотом, мужнім оборонцем своєї землі. Швидкий на розум, чистий серцем, Чурай не терпів кривди, знущання над людьми. Про його славні подвиги складено пісні, які передаються з покоління в покоління:

«…пішов у смерть — і повернувся в думі,

і вже тепер ніхто його не вб’є.»

Матір Марусі

Матір Марусі була матір’ю по своїй суті, «матір’ю усьому на землі» (дуже добра та чуйна людина). Не випадково Гриць казав, звертаючись до Марусі, напрочуд точні слова:

Гриць Бобренко

Гриць Бобренко – хлопець, якого покохала Маруся. Вiн був вродливим парубком i сміливим на війні, проте в особистому житті слабовольним i безхарактерним:

«Грицько ж, він міряв не тією міркою,

В житті шукав дорогу не пряму.

Він народився під такою зіркою,

Що щось в душі двоїлося йому.

Від того кидавсь берега до того.

Любив достаток і любив пісні…» (характеристика Гриця Бобренка).

Гриць перебував пiд впливом своєï матерi Бобренчихи, меркантильної та дрібної за духовними якостями жінки, котра не хотiла нiчого знати про одруження сина з бідною Марусею. Марусина ж любов до Гриця була безоглядною й сильною. Трагедiя дiвчини полягає в тому, що ïï велике почуття поглинули буденні проблеми: Гриць шукав заможну дівчину, а Маруся була бідною.

«Моя любов чолом сягала неба,

а Гриць ходив ногами по землі» (цими словами Маруся пояснює основну причину трагедії їхнього кохання).

Іван Іскра

Іван Іскра – хлопець, що щиро кохає Марусю. Козак, полковий обозний, звиклий до випробувань і битв.

«Таке нещастя хоч кого знеможе.

Це ж можна тут рішитися ума.

Любив же він Марусю, не дай Боже!

Тепер сидить, лиця на нім нема» (Іван Іскра на суді над Марусею).

Іван, щоб урятувати кохану від страти (за вироком суду), звертається за допомогою до самого гетьмана Хмельницького. Коли заграли знову труби до походу, Іван відразу відгукується на поклик гетьмана, він у перших лавах, під корогвами. Для нього обов’язок – найперше і святе. Прощаючись з Марусею, він говорить:

«І знов земля кипить у боротьбі,

І знову я належу не собі».

Другорядні образи

Мандрівний дяк

Мандрівний дяк – дуже чуйна людина, що допомагає Марусі, ставиться до неї, як до власної дитини. Це людина проста та мудра, яка багато знає й глибоко переймається долею своєї країни.

Дід Галерник

Дід Галерник – старий мудрий козак, до якого Іван Іскра приходить порадитися про Марусю. Дід двадцять років пробув у неволі на галерах, а тепер виробляє з дерева ложки та різні немудрі хатні речі.

Родина Вишняків

Родина Вишняків є яскравим прикладом дрібних людських душ, для яких на першому плані – матеріальні цінності.

«Як він уміє красно говорить!

Які у нього займища і луки!

Вся Україна полум’ям горить,

Він і на цьому теж нагріє руки» (характеристика старого Вишняка).

Галя Вишняківна

Галя Вишняківна – заможна, проте негарна дівчина, з якою Гриць Бобренко зрадив Марусю Чурай. Гриця приваблюють статки багатої родини Вишняків, але аж ніяк не зовнішність нареченої та риси її характеру, її дрібна та меркантильна душа:

«Так пухкі у Галі рученята,

Коса білява, куца і товста.

Як реп’яшки, зелені оченята

І пишно закопилені вуста.

Глуха до пісні, завжди щось спотворить.

Все вишиває прошви подушок.

Ще як мовчить, – нічого. Заговорить, –

Гостренькі зуби – чисто ховрашок».

У творі також діють реальні історичні особи: полтавський полковник Мартин Пушкар, гетьман Богдан Хмельницький та ін.

Скорочений переказ твору “Маруся Чурай”

Розділ І. «Якби знайшлась неопалима книга»

Полтавська дівчина Маруся Чурай перебуває на лаві підсудних, і «пів-Полтави свідків під дверима». Маруся стоїть перед судом тому, що її звинувачують у навмисному отруєнні свого коханого Гриця Бобренка.

Один за одним свідки розповідають, що бачили, як Гриць і Маруся зустрічалися, як дівчина кинулася через кохання в річку і її врятував Іван Іскра. Мати Гриця привела аж сімнадцять свідків, які стверджують, що Маруся — відьма. Війт Горбань вважає, що Маруся, дізнавшись про одруження свого нареченого з іншою, Галею Вишняківною, навмисно напоїла його отрутою. Сама ж Маруся стоїть і мовчить. А матері Гриця так хочеться бачити її приниження, каяття.

Яким Шибалист розповів громаді, як ріс Грицько, якого Чураї і годували, й на розум наставляли, бо матері його все ніколи було:

“воювала — за курку, за телицю, за межу”

Діти зростали разом, покохали одне одного. Маруся — щиро, самовіддано, а от у Гриця в душі двоїлося:

“Від того кидавсь берега до того.

Любив достаток і любив пісні”.

До суду прибув посланець із Січі з листом про необхідність допомоги Хмельницькому. Він послухав справу і сказав, що треба подивитися на цю справу ще з боку зради:

“Зрадити в житті державу — злочин, а людину — можна?!”

Найбільше через цей суд страждає Іван Іскра – козак, що любить Марусю. Але він, перш за все, патріот, тому говорить:

“Ця дівчина не просто так Маруся.

Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа…

Коли в поход виходила батава, —

її піснями плакала Полтава…

Людей такого рідкісного дару

хоч трохи, люди, треба берегти!”

Але судді ухвалили вирок — страту на шибениці.

Розділ II. «Полтавський полк виходить на зорі»

Спливає час. Усюди битви. У боях (польсько-українська війна, події роману відбуваються за доби Богдана Хмельницького) вирішується доля народу. І що там, здавалося б, чиєсь маленьке життя? Але Полтава мовчить, приголомшена власним вироком. Сумно, без пісень, виходить Полтавський полк на зорі в похід. Іскра мчить посланцем до гетьмана Хмельницького.

Розділ III. «Сповідь»

У цьому розділі ми дізнаємося більше про історію кохання Марусі та Гриця Бобренка, а також про те, як насправді загинув Гриць.

Очікуючи страти, Маруся думає:

“Пройшло життя. Не варто було й труду.

Лише образи наберешся вщерть”.

Вона зневірена, покинута, до того ж, як ми дізнаємося, і не винна у смерті Гриця. Картає себе, що загинув хлопець не по-людськи, усі з ним прощаються, тільки до неї нікому немає діла.

Маруся пригадує дитинство, працю разом із Грицем. Згадує й перше горе — смерть батька, який був справжнім героєм, лицарем. Коли вона почула, як про Гордія Чурая співає кобзар, у неї в душі задзвеніли пісні. Любов її батьків одне до одного була для дівчини взірцем, тому вона й вимріяла, вигадала собі кохання:

“Моя любов чолом сягала неба,

а Гриць ходив ногами по землі”.

Парубкові не стільки сподобалася інша дівчина, як набридли щоденні материні нарікання на нестатки. Гриць і Марусі часто говорив:

“Затям, любов любов’ю, а життя життям”.

А він же був хоробрим козаком! Але:

“Не так ті кулі козаку страшні,

як це щоденне пекло метушні”.

Бобренчиха весь час говорила синові, що Маруся — надто розумна для дівчини. І Гриць обирає Галю Вишняківну. Особливо на користь Галі зіграло те, що вона була з заможної родини, а Маруся — дуже бідна, нічого не мала.

“Нерівня душ – це гірше, ніж майна!”

Але виявилося, що вдавати кохання теж нелегко. Й одного разу він приходить до Марусі, щоб полегшити свою душу. Благає простити, клянеться в коханні. Та Маруся йому не вірить. Але не хоче помсти:

“Я не труїла. Те прокляте зілля він випив сам. Воно було моє”.

З розпачу дівчина зібрала зілля, про яке знала від бабусі. Вона не хотіла жити, й смерть здавалася їй єдиним виходом. Але сталося не так, як задумала Маруся: зілля, яке вона приготувала для себе, випадково випив Гриць і помер.

Розділ IV. «Гінець до гетьмана»

Палає Україна, скрізь точаться бої. Іван Іскра (козак, що кохає Марусю) поспішає до Білої Церкви, де перебуває Богдан Хмельницький. Нарешті дістався. У гетьмана — безсонням обпалені очі. І все ж Іван, повідомивши гетьмана, що полк у дорозі, розповів йому про Марусю Чурай. Той згадав славного Гордія Чурая, а також пісні Марусі (адже Маруся Чурай складала чудові пісні, які потім співала вся Україна). Хмельницький, подумавши, написав наказ про помилування славної піснярки. Та чи встигне козак до Полтави вчасно?

Розділ V. «Страта»

На світанку Маруся вже була готова до страти. Мати принесла їй чисту сорочку, намисто. Безжальний натовп прийшов подивитися на видовище. Маруся йшла гарна, як завжди, й горда. Вона навіть не заплакала. Та раптом з’явився вершник — гонець від гетьмана з помилуванням:

“В тяжкі часи кривавої сваволі

смертей і кари маємо доволі. …

Її пісні – як перло многоцінне,

як дивен скарб серед земних марнот.

Тим паче зараз, при такій війні…”

Маруся мовби скам’яніла: вона не хотіла помилування, бажала померти.

Розділ VI. «Проща»

Мати Марусі не витримала такого випробування й незабаром пішла з життя. Відчуваючи біль у душі, Маруся зібралася на прощу.

Йшла дорогами чорна, худа, дивилася на світ порожніми очима. Тільки з часом краса рідної природи трохи вилікувала душу. Дорогою дівчина зустріла мандрівного дяка, який поставився до неї, як до рідної дитини. Маруся не сміла відкритися йому, хто така, розповісти про свою долю.

Тепер Маруся та дяк подорожують Україною разом. Дорогою вони бачать страшні картини обпаленої землі, сплюндрованої війною. Маруся складає пісню про Байду та інших славних захисників вітчизни, а дяк дивується з її голосу. Доходять до Києва — суцільної руїни на той час. Дяк каже, що треба вчитися на прикладах власної історії. Також він розповідає Марусі історію зі свого життя: як він колись кохав панну, але та його мову назвала “хлопською”. Дяк зрікся своєї любові до чужої йому духом людини. Дяк залишив Марусі в дарунок хустку, і їхні шляхи розійшлися.

Розділ VII. «Дідова Балка»

Зима в Полтаві була тривожна: скрізь порожньо, тихо, сумно. Тільки димок куриться з Дідової Балки. Там живе дід Галерник. Двадцять років він пробув у неволі на галерах. Дід виробляє з дерева ложки та різні немудрі хатні речі. До нього завітав Іван Іскра, щоб порадитися щодо Марусі. Вона самотня, горда, ніякої допомоги від людей не приймає. А він же хотів зробити її щасливою, відчував велику спорідненість душ і долі.

Розділ VIII. «Облога Полтави»

Незабаром під брамами Полтави зупинилося польське військо. Його, за угодою, мали би впустити, але брама зачинена, міцна, і на валах козацтво походжає. Вороги лютують, а їм подають універсал, в якому говориться, що полк стоїть у полковому місті, “це значить — стоїмо ми на своїй землі”.

На валу стоїть Іскра, думає про Марусю. Вона відмовилася стати його дружиною, говорячи:

“Моє життя — руйновище любові,

де вже ніякий цвіт не процвіте”.

Іван був у Марусі, а вона навіть не зраділа, «сама як тінь».

Врешті, облогу зняли. Полтава ожила.

Розділ IX. «Весна, і смерть, і світле воскресіння»

Після тяжкої зими прийшла весна, принесла надію на спасіння.

“Цвіте земля, задивлена в свободу.

Аж навіть жити хочеться мені”,

— радіє Маруся, хоч хвора на сухоти (туберкульоз). Маруся приречена — ми розуміємо, що їй залишилося жити лічені дні. У неї кашель, лихоманка.

Прийшов Іван Іскра, посидів мовчки й пішов, бо час було знову рушати на війну:

“Богдан підняв козацтво за свободу,

універсалом обіслав полки”.

Маруся (незадовго до смерті) стоїть край шляху, як колись, а повз неї проходив полк, співаючи її пісні: “Зелененький барвіночку”, “Не плач, не журися, а за свого миленького богу помолися”, “Ой не ходи, Грицю”.

Маруся (незадовго до смерті) стоїть край шляху, як колись, а повз неї проходив полк, співаючи її пісні: безсмертні, бо будуть вічно жити серед українців.

Пам’ятаєте твір з програми ЗНО з української літератури, в тексті якого використано пісню Марусі Чурай “Віють вітри, віють буйні”? Статтю про цей твір можете прочитати за посиланням нижче.

Хочеш більше корисних матеріалів для підготовки до ЗНО? Підписуйся на наш канал на Youtube ! Там багатеЗНО цікавого 🙂