Західні історики про розстріл царської сім’ї

Миколу II та його родину розстріляли в Єкатеринбурзі в ніч з 16 на 17 липня 1918 року. Як оцінюють цю трагічну подію історики в Німеччині та в Австрії?

Російська імператорська родина. Дата фото невідомаФото: picture-alliance/dpa

Останній російський імператор Микола II та його сім’я були розстріляні в Єкатеринбурзі в ніч з 16 на 17 липня 1918 року. Разом з Романовими були вбиті люди з їх близького оточення, зокрема кухар. Російська православна церква (РПЦ) канонізувала Миколу II і його родину і 17 липня відзначає день їх пам’яті.

DW: Якою була реакція на вбивство в російському суспільстві того часу? Хоча доводиться враховувати той факт, що далеко не всі дізналися про смерть царської родини відразу після розстрілу .

Катерина Махотіна (Ekaterina Makhotina), докторка історичних наук, Боннський університет: Вбивство царської родини не стало для російського суспільства якимось шоком, чимось зовсім несподіваним. Ставлення до Миколи ІІ у той час було якщо не негативним, то байдужим. У Росії практично не було громадських груп, які виступали б за відновлення монархії і самовіддано любили би Романових. Коли цар перейняв командування армією в 1915 році, він підклав сам під себе бомбу сповільненої дії: всі невдачі записувалися від цієї миті на його рахунок. У тому, що Росія змушена брати участь у Першій світовій війні та у її наслідках, звинувачували царя.

До кінця війни розмови про царську сім’ю опустилися до образливого гумору. Як пише історик Борис Колоницький, перед революцією 1917 року прізвисько “цар-бовдур” було найпоширенішим на адресу Миколи ІІ. Під цим малися на увазі як слабкість характеру, так і загальний інтелектуальний розвиток монарха. Крім того, Миколі пригадували і “Криваву неділю”, коли в 1905 році був розстріляний протест робітників, і тисняву під час свята на Ходинському полі з нагоди коронації, у якій загинуло понад тисячу осіб. Сьогоднішня популярність царської сім’ї, виключно позитивне ставлення до неї, йде врозріз з тим, як ставилися до Романових 100 років тому.

Ян Кусбер (Jan Kusber), доктор історичних наук, професор, Університет імені Гутенберга в Майнці: Було зрозуміло, що повернення до монархії в Росії навряд чи можливе, особливо в середньостроковій перспективі. Але настільки жорстокого вбивства ніхто в Росії не очікував. Раніше більшовики планували провести відкритий судовий процес над Миколою ІІ – щоб підвести символічну риску під епохою царизму в Росії. За проведення такого процесу, зокрема, виступав Лев Троцький. Володимир Ленін, у свою чергу, побоювався, що Романови все ще популярні у народі, а тому суд може принести зовсім не ті плоди, яких більшовикам хотілося б. Ленін вважав, що за умов громадянської війни буде доцільніше таємно вбити всю родину і зберігати мовчання про це якомога довше.

Цар Микола ІІ (л) та його двоюрідний брат король Георг V (п) у листуванні називали одне одного “Милий Джорджі” та “Дорогий Нікі”Фото: picture-alliance/Heritage Images

DW: У листопаді 1918 року німецькому імператору Вільгельму II вдалося залишити країну і дожити до старості за її межами. Чому не вдалося вивезти з Росії Романових?

Ян Кусбер: Конкретних спроб вивезти царську сім’ю з Росії не робилося. Переговори, вельми обережні, велися, зокрема – німецьким послом в Росії графом фон Мірбахом (Wilhelm von Mirbach). Однак Німеччина у той час була зацікавлена ​​у збереженні мирних відносин з Росією, нові конфліктні ситуації або навіть приводи для їх виникнення не були потрібні нікому, а тому Мірбаху фактично доводилося діяти самостійно – без узгодження своїх дій з Берліном. Король Великобританії Георг V, будучи двоюрідним братом Миколи ІІ, виступив із пропозицією прийняти у себе царську родину, однак тодішній лейбористський уряд, який мав симпатії до більшовиків, його не підтримав. Крім того, в Лондоні побоювався революційних настроїв, які захлеснули Європу, і приїзд царської сім’ї міг б розхитати ситуацію у суспільстві.

Елізабет Хереш (Elisabeth Heresch), докторка історичних наук, письменниця, авторка книги “Царевбивство”, що вийшла у видавництві Herbig: Британський король вважав, що частково у смерті царської сім’ї винна Німеччина і особисто імператор Вільгельм II. На думку Георга V, збереження життя Романовим повинно було стати однією з умов укладення Брестського (Берестейського) миру. Крім того, королю було відомо про фінансову підтримку більшовиків з боку Німеччини – в процесі підготовки революції, під час і після її звершення, а також у процесі зміцнення більшовиків у владі. Виходить, що кайзер не взяв жодної участі у долі своїх аристократичних родичів у Росії.

DW: Чому для більшовиків, зокрема, для Леніна, було так важливо: вбити останнього російського царя?

Катерина Махотіна: Більшовики співали “Марсельєзу” і розмахували червоними прапорами. Вони прирівнювали свою революцію до Великої французької революції. Новий світ, ними керований, повинен був стати соціалістичним раєм на Землі. Страта російського царя, як і кара французького короля в 1793 році, була важливим символічним кроком для нової влади – і частиною ідеологічного пояснення “червоного терору”: народження нового світу неможливе без ідеологічного і фізичного знищення світу старого, адже “соціалістична революція” технічно була радше безкровним переворотом, що стався у жовтні 1917 року. Це ідеологічне пояснення існувало поруч із досить прозаїчною теорією про те, що противники більшовиків збиралися викрасти Миколу ІІ з Іпатіївського будинку в Єкатеринбурзі.

Елізабет Хереш: Убиті ж були не тільки Микола ІІ з сім’єю, але й великі князі. Більшовики цілеспрямовано винищили всіх Романових, які перебували на території країни, щоб не було ані найменшого нагадування про їхню присутність і ні найменшого шансу на їх повернення до влади. Ці дії схожі з тим, що відбувалося під час Великої французької революції. Радянська революція взагалі була такою ж брехливою, як і французька: ті, хто прийшов до влади, зрадили свої ідеали, і сталося це дуже швидко.

DW: Микола ІІ сто років тому не був “царем-батюшкою”, якого любили маси. Швидше – навпаки. Як так вийшло, що образ його трансформувався в наші дні настільки, що здається, ніби мова йде про двох різних Микол?

Катерина Махотіна: У новітній історії Росії відродження культу Миколи ІІ і царської сім’ї нерозривно пов’язане із відродженням популярності Російської православної церкви. Культ Миколи ІІ – це також частина романтизації, ідеалізації дореволюційної Росії в контексті заперечення революції як найстрашнішого і найбільш згубного, що тільки буває в історії. Відродження культу царської сім’ї – це частина ідеології патріотичних, національно-консервативних, надміру релігійних громадських сил, що частково входять в політичний істеблішмент.

Після вбиства царської родини в Іпатіївському домі в ЄкатеринбурзіФото: picture alliance/akg-images

Видно, що публічна історія, як і в радянські часи, показується у чорних і білих тонах, виключаючи сірий, що відкидається багатозначність, альтернативність, суперечливість. У публічному просторі домінує недиференційоване, позитивістське уявлення про російську історію. Ставлення до Миколи ІІ – приклад ретроградного ставлення до історії. Однак з усіх Романових Миколі ІІ важче за всіх: в історичній політиці Кремля особливого шанування останнього монарха ми не побачимо: занадто сильний образ “слабкого царя”, що не зумів протистояти революційній “смуті”.

Головна проблема сьогоднішнього ставлення до минулого в російському суспільстві полягає в тому, що історія є символом віри, священним об’єктом. Історію пізнають через емоції, сентиментальність, ритуали: історія як блокбастер. Спокійне пізнання історії, зважена дискусія і обмін аргументами стали дуже рідкісними. Але емоційна дистанція відносно минулого необхідна не тільки для професійних істориків. Інакше – правильний парадокс Гегеля (Georg Wilhelm Friedrich Hegel), що історія вчить тому, що нічому не вчить.

Ян Кусбер: Історична політика в Росії націлена сьогодні на створення у масовій свідомості росіян “правильного” образу минулого, до якого відноситься все, що сприяє створенню іміджу Росії як великої держави – сильної, доброї, справедливої, стабільної. Революції 1917 року зі зміною влади і подальшій війні у цій “концепції” немає місця. А канонізована царська сім’я ідеально вписується в “набір” позитивних образів минулого: Микола ІІ стає символом “доброї автократії” сильної влади, мучеником, убитим у ході несправедливих дій, що привели країну в безодню багаторічної братовбивчої війни.

Література українського романтизму

Романтизм — один із провідних напрямів у мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. в Німеччині, Англії та Франції, а на початку XIX ст. поширився у країнах Центральної та Південно-Східної Європи, зокрема в Україні. Його поява збіглася в часі з формуванням європейських націй.

У попередні століття серед мільйонів європейців не було усвідомлення належності до великої спільноти під назвою «нація». Вони сприймали себе передусім членами «малої батьківщини». Для німця, скажімо, це була Саксонія чи Баварія, для француза — Нормандія або Шампань, для італійця — Тосканське графство тощо. Та й наші предки частіше ідентифікували себе полтавцями, подолянами чи волинянами, аніж українцями. На початку XIX ст. ситуація докорінно змінилася. Вивчення історії, фольклору й етнографії відкрило закономірність: окремі великі групи людей мають спільні ознаки в мові, культурі, характері, навіть більше — як і окрема людина, кожна така спільнота наділена розумом і свідомістю, може бути вільною чи перебувати в рабстві. Разом із цими ідеями приходить розуміння того, що кожна нація повинна бути суверенною, мати свою державу й самостійно визначати власну долю. Тому постало важливе завдання — виховання національної гідності, а за відсутності національного суверенітету — виборювання права на самостійне національне життя й державність.

Романтизм своїми естетичними принципами якнайкраще виражав такі прагнення. Поставивши перед собою мету — творення національних літератур, європейські письменники-романтики спрямували свою енергію на вивчення фольклору й удосконалення національних мов на народній основі. Народна творчість була для них взірцем і джерелом творення нової літератури, яка мала загартувати національний характер, що в умовах становлення націй цінувався особливо високо. Романтики активно збирали й систематизували фольклорні твори, видавали та досліджували їх, відтак використовували народно-поетичні образи, мотиви й сюжети у власних художніх текстах. Провідними в них стали мотиви трагічної долі особистості, до якої призводить конфлікт між особою й суспільством, бунт героя проти перетворення його на обивателя, «світової туги».

Відсутність державності й колоніальна залежність від Російської та Австро-Угорської імперій на початку ХІХ ст. в українських землях сприймалася як рана, що кривавить і вимагає негайного лікування. Тому для вітчизняних культурних діячів проблеми національного приниження, захисту національних інтересів і пошуків історичного шляху народу набувають першочергового значення. Руйнуючи бурлескно-травестійні традиції, що стали гальмом у розвитку літератури, українські романтики 20-40-х років ХІХ ст. вперше в національній історії й культурі ключовою темою творчості визначають долю народу і право української нації на самобутній шлях розвитку. У своїх творах вони приділяли велику увагу історичній тематиці, зображували національно-визвольну героїку, яка вивищує людину над буденним життям, чим пробуджували національну свідомість народу. Європейська ідея «світової туги» в українській літературі трансформувалася в ідею національного смутку за минулою славою й волею, а романтичний герой присвячує своє життя боротьбі за незалежність і щастя народу.

Осередком прогресивних філософських, історичних і мистецьких ідей, центром громадського життя Слобожанщини в першій половині ХІХ ст. став Харківський університет, заснований 1804 р. У ньому діяли наукові й культурні товариства, друкувалися перші газети й журнали. Саме тут зароджується гурток українських романтиків, який діє в руслі європейського романтизму, як, скажімо, ієнська та гейдельберзька школи в Німеччині, «озерна школа» в Англії тощо.

«Харківський інтелектуальний рух» був започаткований студентами й професорами, що гуртувалися навколо молодого й талановитого Ізмаїла Срезневського. Члени заснованого ним у 20-х роках ХІХ ст. першого гуртка любителів народної словесності збирають і вивчають фольклорні твори, популяризують народну поезію, досліджують українську історію, читають і перекладають твори європейських, преважно польських та німецьких, романтиків. «Юристи за освітою, та не за покликанням», як охарактеризував їх І. Срезневський, вони починають писати й самі, часто наслідуючи фольклорні взірці або переспівуючи популярні романтичні твори інших літераторів. Найвидатнішим із харківських поетів-романтиків 20-х років ХІХ ст. вважають Левка Івановича Боровиковського. У його віршах «Козак», «Гайдамаки», «Палій», «Бандурист» уперше звучить мотив історичного минулого українського народу, його героїчної боротьби проти іноземного поневолення. Він першим змалював образ народного співця, який є носієм історичної пам’яті народу.

Подальший розвиток українського романтизму припадає на 30-ті роки ХІХ ст. Сама атмосфера цього навчального закладу сприяла залученню до творчості викладачів і студентів. Вони читали в оригіналі європейських романтиків, записували перлини народної поезії, обмінювалися власними віршами. Професори університету Амвросій Лук’янович Метлинський (псевдонім — Амвросій Могила, Петро Петрович Гулак-Артемовський та інші писали українською й надихали до творчості своїх студентів. Серед них — Микола Іванович Костомаров (псевдонім — Ієремія Галка і Михайло Миколайович Петренко.

У своїх творах («Спить Вкраїна та руїни. » М. Костомарова, «Козачі поминки», «Кладовище» А. Метлинського та ін.) поети-романтики відтворювали сучасне їм життя як безрадісне животіння й протиставляли йому «славні козацькі часи», що сприймалися як доба вольності, національної гідності й доблесті. Символом історичної пам’яті в їхніх творах постає образ могили, а головний герой — козак — уособлює найкращі риси народу. Поети порушували проблеми долі України, у героїці минулих часів вони вбачали ідеал, до якого необхідно прагнути.

Поети-романтики розробляли також мотив космічного світосприйняття, що найяскравіше виявилися в поезії М. Петренка «Небо», яка стала народною піснею. Утеча від буденного життя — це своєрідний пасивний протест проти жорстокої й несправедливої дійсності, пошук гармонії буття.

Одним із представників харківської школи романтиків був Петро Петрович Гулак-Артемовський. Він народився на Київщині в сім’ї священика. Навчався в Києво-Могилянській академії, згодом продовжив освіту в Харківському університеті, служінню якому присвятив усього себе. Він працював спочатку викладачем, потім деканом, а з 1841 р. — ректором університету. Крім педагогічної діяльності, займався громадською роботою, брав активну участь у виданні першого наукового й літературного журналу «Украинский вестник», здійснював вільні переклади творів європейських письменників, тим самим розширюючи тематику української літератури та зміцнюючи її зв’язки зі світовою. Закономірним кроком у пошуку власного поетичного стилю став перехід його в подальшому до наслідування творів західноєвропейських авторів й українського фольклору та написання власних.

У своїх віршах, баладах і байках П. Гулак-Артемовський намагався відійти від бурлескної традиції використання згрубілої та просторічної лексики, прагнув розкрити всю красу й багатство української мови. На початку літературної творчості він поставив перед собою питання: «Нельзя ли на малороссийском языке передать чувства нежные, благородные, возвышенные, не заставляя читателя или слушателя смеяться, как от “Энеиды” Котляревского. » Сучасному українцеві таке завдання може видатися дивним, а для майстрів красного письменства першої половини ХІХ ст. така ідея була майже революційною. Допомагала П. Гулаку-Артемовському її втілити в життя багата українська народна творчість.

Розкрити барви рідного слова П. Гулаку-Артемовському вдалося в баладі «Рибалка». Цей твір — переспів однойменної балади Й.-В. Ґете «Der Fischer». Але це не буквальне наслідування німецького автора. П. Гулак-Артемовський опрацював «чужий» сюжет у народному стилі, надав йому українського колориту. У творі зображено картину зустрічі юнака з русалкою, яка уособлює нездоланний, таємничий потяг людини до нерозгаданих світів.

Отже, мотив «Рибалки» — спокуса людини таємничими силами природи, її прагнення до незвіданого.

Композиція твору відповідає особливостям жанру: однолінійний сюжет, події викладено стисло з наростаючою емоційністю. У баладі не розкриваються характери героїв, натомість читача захоплюють фантастичні елементи, ліризм і задушевність викладу. Але, попри багатство лексики, авторові не вдалося цілком подолати бурлескні впливи, на що вказує використання слів «тьох», «гульк», «хлюп».

Харківська школа романтиків справила значний вплив на розвиток української мови, розширення тематики й збагачення жанрів української літератури, формування світогляду поетів-романтиків наступних поколінь. Своєю діяльністю вони підготували ґрунт для появи генія Т. Шевченка.

Крім Харкова, у різних регіонах України — у Києві, на Чернігівщині, Полтавщині, Галичині — у 30-40-х роках ХІХ ст. також плідно працювали поети-романтики. У Києві на цей час навколо заснованого університету Святого Володимира групується тогочасна національна наукова еліта. Тут працює М. Максимович, до Києва з Харкова переїжджають М. Костомаров й А. Метлинський, у Києві певний час перебувають Т. Шевченко й П. Куліш — найяскравіші представники українського романтизму. Саме в цьому місті створюється Кирило-Мефодіївське товариство з його ідеєю слов’янського братства, програму якого — «Книгу Буття Українського Народу» — написав М. Костомаров.

У Галичині в 30-х роках ХІХ ст. виникає національно-культурне й літературне товариство «Руська трійця» із центром у Львові. Його члени — студенти Львівської семінарії Маркіян Семенович Шашкевич, Яків Федорович Головацький та Іван Миколайович Вагилевич беруться за справу утвердження української мови та культури на народній основі в західноукраїнських землях, що перебували у складі Австро-Угорської імперії. Що спонукало їх, синів доволі заможних священиків, піти всупереч запрограмованій долі й ризикувати власним добробутом заради народної справи? Перш за все, захоплення романтизмом з ідеями національного визволення й свободи особистості, що панувало в Європі. Але, сприйнявши прогресивний європейський дух, члени «Руської трійці» спрямували свої погляди й почуття на Схід, до побратимів-українців. Вони мріяли про возз’єднання західних і східних земель України, доводили спільність історичного коріння народу, що опинився під владою двох імперій.

Обкладинка «Русалки Дністрової»

У 1837 р. в Будапешті побачив світ фольклорно-літературний альманах «Русалка Дністрова», який став новаторським явищем у західноукраїнському регіоні. Це була перша книжка народною мовою. У ній вміщені фольклорні записи, здійснені М. Шашкевичем, І. Вагилевичем і Я. Головацьким, та їхні власні статті й поезії. Взірцем поетичної творчості для них стала народна творчість.

Табличка музею «Русалки Дністрової» у Львові

Найобдарованішим поетом «Руської трійці» був М. Шашкевич. Ні сухоти, що почали точити його ще семінаристом, ні жандармські переслідування та матеріальна скрута — ніщо не змусило його зійти зі шляху служіння народові. Його поезія «Дайте руки, юні други. » — це своєрідний маніфест служіння Україні:

Дайте руки, юні други,

Серце к серцю най припаде,

Най щезають тяжкі туги,

Ум охота най засяде.

Разом, разом, хто сил має,

Гоніть з Русі 1 мраки тьмаві;

Зависть най нас не спиняє, —

Разом к світлу, други жваві!

1 До кінця XIX ст. українці в Західній Україні називали себе «русинами», а українську мову — «руською».

Як і поети-романтики Східної України, у творах «Хмельницького обступлєніє Львова», «О Наливайку», «Болеслав Кривоустий під Галичом» він оспівує героїчну історичну минувшину народу. Частина поезій М. Шашкевича стилізовані під народну пісню: «Місяченько круглоколий закрився хмарою. », «Поза тихий за Дунай», «Чи то вірли крильми б’ються?» тощо.

Крім ліричних поезій, М. Шашкевич писав байки, працював над перекладами й переспівами, зокрема його перу належить переклад уривку зі «Слова про Ігорів похід».

Найяскравішим поетом-ліриком, представником чернігівських романтиків був Віктор Миколайович Забіла. Його заслугою стала увага до внутрішнього світу людини, її почуттів і переживань. Задушевні твори В. Забіли в усі часи користувалися великою популярністю, а поезії «Гуде вітер вельми в полі», «Не щебечи, соловейку» (музика М. Глинки), «Не плач, дівчино», «Голуб», «Човник» стали народними романсами 1 . Поштовхом до написання любовної лірики стала особиста драма поета — розлука з коханою Любов’ю Білозерською. Оспівуючи свої страждання, В. Забіла в романтичному ключі досліджує проблему недосяжності щастя в реальному житті. Автор не відтворює самих стосунків, не змальовує своєї коханої, а зосереджується на драматичних переживаннях ліричного героя.

1 Романс — невеликий за обсягом вірш і музичний твір для сольного співу з інструментальним акомпанементом, пісня. Так називалися пісні народною мовою в Іспанії, на противагу пісням латиною, які пов’язувалися спочатку з боротьбою проти маврів. Пізніше вони поширились і в інших країнах, набувши іншого змісту, ставши піснями про кохання.

Відомим українським поетом-романтиком був чернігівець Євген Павлович Гребінка. Класичну освіту він здобув у Ніжинській гімназії гуманітарних наук, де навчалися також М. Гоголь і В. Забіла. Творча атмосфера навчального закладу сприяла пробудженню в Є. Гребінки потягу до художнього слова. У цей час він береться за переклади, пише твори українською мовою, укладає рукописний журнал. Переїхавши до Петербурга, Є. Гребінка опиняється в центрі діяльності української громади, а згодом у російській столиці став активним організатором літературного життя. Він підтримував творчі стосунки з такими видатними культурними діячами, як Г. Квітка-Основ’яненко, П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, В. Забіла, О. Афанасьєв-Чужбинський. Розгледівши в молодому художникові Т. Шевченку поетичний талант, він узяв активну участь у викупі його з кріпацтва.

Перу Є. Гребінки належать байки, романтичні оповідання, повісті й роман «Чайковский» російською мовою, але найбільшу художню вартість мають його ліричні твори. Кілька з них — «Українська мелодія» українською та «Песня» російською стали народними піснями, а романс «Очи чёрные. » вже протягом кількох століть є світовим шлягером.

У 1834 р. побачила світ збірка Є. Гребінки «Малороссийские приказки», у якій поет довів великі виражальні можливості рідної мови. У вміщеній у ній романтичній поезії «Човен» звучить мотив трагічності буття самотньої людини. Алегоричний зміст вірша автор передає за допомогою образів бурхливого моря, що уособлює небезпечний життєвий шлях людини, та човна, який символізує людину, неспроможну чинити опір трагічним проявам долі. Автор використовує засіб психологічного паралелізму, порівнюючи долю ліричного героя із човном, що потрапив у бурю. У вірші використано народнопоетичні засоби: постійні епітети з прикметниками в повній нестягненій формі буйнії вітри, чорнії гори, синєє море, темная нічка; традиційні у фольклорі метафори хвиля гуляє, грає синє море; пестливі слова нічка, весельце тощо.

На Полтавщині творив поет-романтик Олександр Степанович Афанасьєв-Чужбинський (справжнє прізвище — Афанасьєв). Його художня спадщина, як й інших романтиків, пов’язана з пробудженням національної свідомості. У поезіях О. Афанасьєва-Чужбинського звучать патріотичні мотиви, оспівується героїчне минуле свого народу. Деякі з віршів — «Скажи мені правду, мій добрий козаче. », «Ой, у полі могила. », «Повій, вітре, на Вкраїну. », «Прощання» — близькі до народних пісень. У багатьох його творах, зокрема «О, як весело глядіти. », «Скажи мені правду, мій добрий козаче. », «Безталання», «Думка», «Жаль», «Місяць» та ін., звучить типовий для романтиків мотив світової туги й драматизму світосприйняття.

Отже, в 30-40-х роках ХІХ ст. поети-романтики зробили наступний після І. Котляревського крок до розвитку української мови, започатковують громадянську й любовну лірику, розширюють жанрові рамки української поезії. Романтики збагачують літературу поетичними засобами, новими темами, тим само включають українську культуру в європейський мистецький простір.

У другій половині XIX ст. романтизм знайшов продовження у творчості О. Стороженка, I. Манжури, Я. Щоголева, Ю. Федьковича. Наприкінці XIX ст. неоромантичні ідеї виявляються у творчості Лесі Українки, а в ХХ ст. яскравий романтичний струмінь відчутний у творах Юрія Яновського, Миколи Хвильового, Олени Теліги тощо.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Назвіть ознаки українського романтизму.

2. Українські романтики вважали, що мова є виявом духовного життя народу. Назвіть два-три аргументи на доказ тези, що вони велику увагу приділяли розвитку національної мови.

3. Поясніть, чому у своїй творчості українські романтики активно розробляли мотив історичного минулого народу.

4. Розкажіть про діяльність харківської школи романтиків. Назвіть її представників.

5. Проаналізуйте, які мотиви були спільними для поетів-романтиків. Назвіть по одному твору Л. Боровиковського, Є Гребінки, П. Гулака-Артемовського, В. Забіли, М. Костомарова, А. Метлинського, М. Петренка. Які мотиви в них звучать?

6. Розкажіть про діяльність на західноукраїнських землях «Руської трійці». Назвіть її представників.

7. У чому полягала заслуга перед українською культурою членів «Руської трійці»?

8. Стисло схарактеризуйте творчість М. Шашкевича.

9. Поясніть, у чому полягало значення творчості українських романтиків у 20-40-х роках ХІХ ст. для розвитку української мови та літератури.

• 1. У робочому зошиті запишіть тези, які відображатимуть особливості українського романтизму.
• 2. Проаналізуйте поезії П. Гулака-Артемовського «Рибалка» й Є. Гребінки «Човен».

Література в колі мистецтв

З допомогою додаткової літератури та мережі Інтернет дослідіть, як виявлявся романтизм в образотворчому мистецтві. Знайдіть й опишіть одну з репродукцій картин Т. Шевченка, К. Трутовського, І. Сошенка, А. Мокрицького (за власним вибором). Сподіваємося, ви не оминете увагою творчість митців інших націй, які творили в Україні, — росіянина В. Тропініна й вірменина І. Айвазовського.

Костянтин Трутовський. Тарас Шевченко з кобзою над Дніпром