Чим займався Оксимирон у Лондоні

0 Comments

У тоталітарному суспільстві кохання безсиле (Роман Д. Орвелла «1984»)

Вивчення найвидатніших антиутопій більш ніж необхідне: воно дає змогу зрозуміти велику роль справжньої літератури в духовному житті людства, віддати належне подвижницькій праці тих письменників, які намагалися в міру своїх сил утримати світ біля погибельної межі, за якою починається розпад людської особистості й суспільства загалом.

Саме кохання є найбільш інтимною сферою життя людини і втручання в неї держави красномовно свідчить про грубе свавілля влади.

У запропонованих нотатках спробуємо простежити за тим, як зображена любов і доля цього почуття в романі Д. Орвелла «1984».

Створений уявою Орвелла «ангсоц» — це тоталітарне суспільство, яке перебуває в стані перехідного періоду. Суть цього переходу полягає в тому, що всі відкриті форми непокори вже придушені. Зараз же боротьба йде за те, щоб запровадити тотальний контроль над думками людей, їхньою свідомістю, а в перспективі — і над підсвідомістю, створити людей не тільки з повністю контрольованою поведінкою, але і з абсолютно контрольованими інстинктами. Робота ця проводиться помалу, остаточне її завершення заплановане до 2050-го року, що й буде відзначено введенням «новомови», як єдиної в Океанії мови спілкування. Що ж стосується форм цієї роботи, то їх передбачено дві: масове формування людей, починаючи з дитячого віку, які на рівні підсвідомості вбирають у себе ідеї «ангсоцу» і є їхніми ревними провідниками в життя (починаючи зі шпигунства за батьком і матір’ю й закінчуючи лютою ненавистю до того, на кого вказує як на ворога Старший Брат) — це можна визначити як стратегічний напрям. Друга ж форма належить, імовірніше, до тактики й полягає у виявленні тих партійців, які через будь-які причини не відповідають визначеним нормам, і, якщо треба, у знищенні їх, але тільки після того, як неслуха «відновлять», тобто змусять — на рівні підсвідомості — відмовитися від усього індивідуально-особистісного, що робило його схожим на інших, а значить, небезпечним для «ангсоцу». Отже, на перехідному етапі такі люди, як Вінстон Сміт, ще можуть бути, однак вони приречені.

Про цінність ролі любові у світі, породженому творчою фантазією Д. Орвелла й названому «ангсоц» («англійський соціалізм»), говорить уже той факт, що одним із чотирьох міністерств, які організовують життя всієї Океанії, було «міністерство любові» (на «новомові» «мінілюб»), що «керувало охороною порядку». Так як в основі життєвого устрою Океанії лежить принцип перекручування понять до зворотного, то й любов тут більше схожа на ненависть, якою просякнута атмосфера в країні.

У Лондоні, оповитому страхом і підозрілістю, серед людей ходять чутки про «підвали міністерства любові», «про страти в підвалах міністерства любові». Це почуття сприймається як злочинне, у ньому бачать протест проти навколишнього життя, протест інстинктивний, неконтрольований і тому особливо небезпечний для «ангсоцу».

Перш ніж простежити за тим, як зображене в романі кохання героїв Джулії і Вінстона, треба звернути увагу на те, як ставиться до цього почуття партія — організатор і натхненник усього, що відбувається в Океанії. «Метою Партії було не лише запобігання формуванню прихильності між чоловіками та жінками, яку згодом неможливо б було контролювати. Насправді, неофіційною метою було усунення цілковито усіх приємних відчуттів зі статевого акту. Не стільки кохання як еротизм був головним ворогом, як всередині шлюбу так і поза ним… Партія намагалася вбити статевий інстинкт, або, якщо не могла вбити його, спотворити та забруднити його».

Сенс цієї руйнівної діяльності Вінстону розкриває О’Браєн: «Ніколи більше ти не зможеш бути здатним на звичайні людські почуття. Геть усе буде вщент мертвим всередині тебе. Ніколи більше ти не зможеш бути здатним на кохання, або дружбу, або насолоду від життя, або сміх, або цікавість, або хоробрість, або щирість і цілісність.». У цьому списку втрат на першому місці стоїть саме кохання «як звичайне людське почуття», але одна його форма зовсім не забороняється, ба більше, посилено формується та має спрямований характер: її годиться відчувати до великого ідолу Океанії і «ангсоцу» — Старшого Брата: «Немовлят ми заберемо в матері, як забираємо яйця з-під несучки. Статевий потяг витравимо. Розмноження стане щорічною формальністю, як відновлення продовольчої картки… Не буде іншої вірності, крім партійної вірності. Не буде іншої любові, крім любові до Старшого Брата». Говорячи про принципи, на яких будуватиметься це «світле майбутнє», О’Браєн прямо протиставляє прийдешню цивілізацію всьому тому, що було до неї, і критерієм відмінності є саме ставлення до любові: «Колишні цивілізації стверджували, що вони ґрунтуються на любові і справедливості. Наша базується на ненависті».

Не випадково постійні «двохвилинки ненависті» по суті своїй є однією з форм фанатичного поклоніння Старшому Братові, який, на думку багатьох, є могутнім і єдиним захисником простої людини від її жахливих ворогів. Система робить усе, щоб природні людські почуття перетворити в щось ганебне, усвідомлюване самою людиною як гріховне, як зрада суспільних ідеалів, як злочин. Той, хто отримує п’ять років таборів за спілкування з повією, вважає, що легко відбувся.

Саме на такому тлі автор описує стосунки головного героя з трьома жінками: дружиною Кетрін (любов-обов’язок), безіменною старою повією (любов-відчай), Джулією (любов-втеча). У кожному з цих трьох випадків домінуючими є значною мірою зовнішні щодо героя обставини й події, що підпорядковують собі особистісний початок любові.

Стосунки Вінстона з Кетрін і повією представлені ретроспективно, у спогадах героя. Зовсім не випадково вони нашаровуються один на одного: у жодному з цих проявів інстинкту статевого потягу не було самого почуття, істинної любові. Кетрін, законна дружина Вінстона, у хвилини близькості «могла лежати із закритими очима, не пручаючись і не взаємодіючи, але підкоряючись», повія, навпаки, «стрибнула в ліжко, та відразу ж, без жодної прелюдії в найбільш вульгарний та жахливий спосіб, який тільки можна уявити, задерла свою спідницю…». Однак, незважаючи на таке різне ставлення до того, що і як ці жінки робили, Вінстон однаково ненавидить їх обох: насамперед за те, що в його стосунках із ними геть відсутнє почуття кохання: «… і в його серці почуття поразки, образи та обурення навіть цієї миті було змішане з думками про біле тіло Катерини, заморожене назавжди гіпнотичною силою Партії. Чому все завжди повинно бути саме так? Чому він не може мати жінки яка йому б дійсно подобалася, замість цих брудних сіпань час від часу впродовж років?…».

Принципово важливим для розуміння того, що сталося між Вінстоном і Джулією, можна вважати таке зізнання героя: «Вони всі були фригідно непохитні, саме так, як і планувала Партія. І все що він бажав, більше навіть ніж бути коханим, так це зруйнувати цю стіну моральності, хоча б навіть один єдиний раз за все своє життя. Статевий акт, здійснений вдало, був справжнім бунтом. Пристрасть була думкозлочином». Прагнення віднайти «свою жінку» і в такий спосіб вирватися з відведених життям рамок у найголовнішому для людини особистісному прояві — у коханні — це і є визначальний мотив вчинків Вінстона Сміта. Орвелл тонко підводить нас до розуміння підсвідомої природи цього прагнення: адже ще до того, як відносини Вінстона і Джулії стали реальністю, вони зустрічаються уві сні. Причому відчуття, які вона викликає в героя, виявилися повною протилежністю тому, чого можна було б очікувати від нього наяву після «двохвилинки ненависті», коли «Вінстон домігся переспрямування своєї ненависті з обличчя на екрані на темноволосу дівчину, що знаходилася безпосередньо позаду нього. Яскрава, прекрасна та жвава галюцинація спалахнула в його свідомості. Він забивав її до смерті гумовим поліцейським кийком. Він прив’язував її оголену до стовпа та пронизував безліччю стріл, неначе Святого Себастіяна. Він жорстко ґвалтував її та перерізав їй горлянку в мить оргазму». У реальному житті домінує мотив «любов-ненависть». А Джулія уві сні постає явищем свободи, яку вона уособлює: «одним єдиним рухом вона зірвала одежу із себе та презирливо жбурнула її геть… Що переповнювало його тієї миті, так це захоплення тим жестом, яким вона жбурнула свою одежу геть. З усією своєю грацією та безтурботністю цей жест здавалося знищив цілу культуру, цілу систему думок, неначе Старший Брат, Партія, Поліція Думок — усі вони могли б перетворитися на ніщо за допомогою одного єдиного дивовижного руху її руки». З підсвідомості вивільняється прообраз природних стосунків героїв, і Вінстон прокидається зі словом «Шекспір» на устах.

Однак в умовах «ангсоцу» любов Ромео і Джульєтти епохи Океанії від початку приречена, бо вона є — по суті — не історією любові, а історією втечі в любов. Якщо для Джулії можливість бути з коханою людиною — це одночасно й мета, і спосіб існування, то для Вінстона — це ще і мрія про минуле, пам’ять про яке в суспільстві знищується, тому що тоді кожна людина була сама собою, не схожою на інших, це мрія про свободу, яка врешті-решт так і залишається ілюзією. Інтимні стосунки героїв жорстко залежать від соціальних умов. Згадаймо момент їхнього першого зближення. Почуття і відчуття Вінстона — це почуття і відчуття людини, яка цілковито перебуває під соціально-психологічним тиском, і «несанкціоновані» крамольні відносини з жінкою нічого не змінюють, а й певною мірою повторюють те ж саме, що було в нього з Кетрін і повією, коли немає ні справжнього кохання, ні справжньої ніжності: «У давнину, подумав він, чоловік дивився на дівоче тіло й бачив, що воно жадане, і це був кінець історії. Але ти не міг мати чистого кохання або чистої хтивості в наші дні. Жодна емоція не була чистою, тому що геть усе було змішане зі страхом та ненавистю. Їх обійми були битвою, а оргазм перемогою. Це був нищівний удар спрямований проти Партії. Це був політичний акт». У світі «ангсоцу» від початку неможливе існування любові без змішування її з протестом, страхом, викликом, кошмарами — не дарма ж є міністерство любові з його підвалами…

Безумовно, і Вінстон, і Джулія повністю захоплені наплилим почуттям. Однак розуміють значення любові в їхньому житті по-різному.

Основна відмінність Вінстона від Джулії полягає в тому, що в ньому співіснують ніби дві людини: одна цілком належить теперішньому, інша — минулому, від якого не може позбутися. Підкреслюючи це, Орвелл постійно змушує героя згадувати про матір, усвідомлювати свою провину перед нею, хоча, здавалося б, його дитячий егоїзм цілком поблажливий (так думає Джулія: «Я чекала на те, що ти в ті дні був маленькою огидно-потворною свинею… Усі діти такі свині»). Герої не можуть подолати прірву нерозуміння, що виникає між ними, оскільки для цього потрібен моральний досвід минулого, з яким Джулія не знайома, а носії його — останні з могікан, на на зразок Вінстона, виявляються і відновлюються, перетворюючись у ревних поборників нового ладу.

Коли Вінстон каже Джулії, що вона «бунтарка лише нижче поясу», він максимально точно виражає ставлення героїні до дійсності. Справді, Джулія аж ніяк не зазіхає на порядки «ангсоцу», а пристосовується до них у тій формі, яка для неї найбільш природна: «Вона ненавиділа Партію, і висловлювала це за допомогою наймерзенніших слів, але вона не мала загальної критики щодо неї. За винятком випадків, коли це торкалося її власного життя… Згідно Джулії, усе зводилося до її власного статевого життя. Як тільки це якимось чином торкалося цього, то в неї з’являлася здатність до ґрунтовної пронизливої критики. На відміну від Вінстона, вона мала своє власне, внутрішнє розуміння статевого пуританізму Партії.». З певною часткою умовності Джулію можна вважати «природною людиною» в спотвореному до абсурду суспільстві. У світі її моральних цінностей значну роль відіграє віра в те, що людина може врятувати саму себе всупереч, здавалося б, непереборній небезпеці загинути. Однак ця віра постійно випробовується на міцність жахливою дійсністю «ангсоцу», і десь у підсвідомості героїні на рівні інстинкту спалахує здогад, що спроба зберегти себе все ж безуспішна: «Вона не могла прийняти це як закон природи, те, що особистість завжди програє. По-своєму вона усвідомлювала, що, власне, вона приречена, що раніше чи пізніше Поліція Думок може впіймати і вбити її, але іншою частиною своєї свідомості вона вірила, що якимось чином можливо сконструювати та збудувати потаємний світ, у якому ти міг би жити за власною волею». Протистояння розуму й інстинкту є однією зі стрижневих рис характеру Джулії, яка, будучи конформістською у всьому, що в її системі цінностей не є істотним, до останнього бореться за збереження кохання, бо без нього життя втрачає сенс. Не випадково на «посвяченні» у квартирі О’Браєна саме Джулія, а не Вінстон вимовляє перше «ні» в момент, коли господар перераховує все те, що, можливо, доведеться зробити героям на шляху служіння ідеям Братства. Це «ні» звучить у відповідь на питання: «Чи ви готові, ви обидва, розлучитися та більше ніколи не бачити одне одного?». Рішучість Джулії вплинула на Вінстона, який готовий був відмовитися від кохання заради служіння ідеї: він не вимовив відповідь, сам не знав, що скаже. Через те розумний О’Браєн і не може задовольнитися начебто повною перемогою над людським началом у Вінстона доти, поки герой не зрадить найголовніше — свою любов.

На відміну від Джулії, Вінстон не має жодних ілюзій щодо благополучного існування любові в цьому світі — навіть за найсприятливішого збігу обставин. Річ не тільки в попередніх невдалих спробах любити. Вінстон, глибоко переживає всі події свого (і не тільки свого, а й, наприклад, матері) життя, усе ж ніколи не зможе вийти за рамки ролі, відведеної йому суспільством.

Зрештою, внутрішньо примирившись із неминучістю страждань за порушення «правил гри», — закохані виробляють для себе певний кодекс моральної поведінки на випадок, якщо їх наздожене караюча рука Старшого Брата. Прекрасно розуміючи, що людина не зможе довго протистояти витонченим тортурам, герої визначають ту останню межу, за якою чекає повна поразка. Основне для них — не зрадити один одного в нелюдських умовах: «Та, зрештою, ми все одно напевно будемо розлучені… Тієї миті, коли вони схоплять нас, не буде нічого, цілковито нічогісінько, бодай хоч чогось, що один із нас зможе зробити для іншого. Якщо я зізнаюся, то вони розстріляють тебе, і якщо я відмовлюся зізнаватися, то вони все одно розстріляють тебе. Нічого з того, що я можу зробити або сказати, або втримати себе від казання чогось, не відкладе твоєї смерті навіть і на п’ять хвилин. Жоден із нас навіть не буде знати, чи ще живий, чи вже мертвий інший. Ми будемо цілковито позбавлені будь-якої сили чи можливості. Єдина річ, яка дійсно буде мати значення — це те, чи зможемо ми не зрадити одне одного, хоча навіть у цьому не буде ані найменшої різниці… Я маю на увазі не зізнання. Зізнання це не зрада. Щоби ти не сказав або зробив не має значення: тільки почуття мають значення. Якщо вони зможуть зробити так, що я перестану кохати тебе — оце й буде справжньою зрадою.».

Вінстон усвідомлює, що тільки людські почуття можуть протистояти «ангсоцу»: «Вони не могли замінити твої почуття: з тієї ж причини ти не міг замінити їх і власноруч, навіть якщо б ти цього дуже бажав. Вони могли оголити та витягти назовні в найдрібніших деталях усе те, що ти зробив, або сказав, або подумав; але те внутрішнє серце, чиє функціонування було таємницею навіть для тебе, лишалося невразливо стійким». Однак Вінстон забуває, що почуття, які здаються йому його власними, «взяті в борг» у його матері, а сам він — інший і, насамперед, на рівні почуттів…

Спочатку, опинившись у страшних підвалах, Вінстон настільки був упевнений у тому, що не зрадить Джулію, що навіть не зосередився на думках про це: «Він заледве думав про Джулію… Він кохав її й не міг зрадити її; але це був лише просто факт, знаний так само, як він знав усі ті правила арифметики. Він не відчував жодного кохання до неї, і він навіть заледве завдавав собі питання, що ж зараз відбувається з нею.». Тут Орвелл підкреслює розсудливість почуття Вінстона.

Пізніше, коли в підвалах «мінілюбу» його намагалися «відновити через три етапи: навчання, розуміння і прийняття», коли на рівні підсвідомості формували в нього нову систему рефлексів і інстинктів, неймовірно страждаючи і втрачаючи людську подобу, Вінстон усе ж не зраджував Джулію. Однак метою системи, яку красномовно представляє О’Браєн як витончений виконавець, було знищення особистості Вінстона, точніше того, що від неї залишилося, руйнування його душі, яке свідчило б про зраду Джулії. Але навіть покірно визнаючи правдою найбожевільніші вигадки, Вінстон продовжує любити Джулію: «Він чув себе, вигукуючого вголос:

“Джулія! Джулія! Джулія, моя кохана! Джулія!”

На мить він був вщент сповнений галюцинацією її присутності. Вона, здавалося, не лише була з ним, але й всередині нього. Це було так, неначе він мав її у самій сутності його шкіри. Цієї миті він кохав її значно набагато сильніше й глибше, ніж будь-коли, коли вони були разом та вільні».

Одначе, змиритися з тим, що Вінстон не зломлений остаточно, система не може. Тому його чекає останнє випробування: кімната сто один. О’Браєн пояснює Вінстону, в чому її жахіття: «Це дещо, що є в Кімнаті 101, — це найгірша річ у всьому цьому світі… Ця найгірша річ у всьому цьому світі… різниться від особистості до особистості». Для Вінстона цим найгіршим виявилися щури, і саме внутрішній страх перед тим, що щури ввіп’ються йому в обличчя, змушує його все‑таки віддати Джулію: «При цьому був єдиний і лише єдиний спосіб врятувати себе… Він повинен поставити іншу людську істоту, тіло іншої людської істоти, між собою та цими пацюками… Але він зненацька зрозумів, що у всьому цьому світі була лише одна єдина особа на яку він міг перенести своє покарання — одне єдине тіло, яке він міг всунути між собою та цими пацюками. І він горлав несамовито, ще й ще.

«Зробіть це з Джулією! Зробіть це з Джулією! Не зі мною! З Джулією! Мені байдуже, що ви зробите з нею. Розірвіть їй обличчя вщент, обдеріть її до кісток. Не мене! Джулію! Не мене!». Те, що зараз несамовито кричить Вінстон, можна впізнати: воно нагадує його бажання під час «двохвилинки ненависті» роздерти на шматки ще не знайому йому Джулію. Так реалізується мотив «любов-ненависть». Вінстон, зрадивши кохану, зломлений остаточно й безповоротно.

Зустріч героїв після всього, що їм довелося перенести після зради, виявляється «несподіваною», проте вона не могла не статись: саме в цей момент взаємопроникнення кохання й ненависті в душах героїв досягло апогею. Кохання — як минулого, якого соромишся і яке прагнеш забути, ненависті — як плоду вчиненої зради й нинішнього ставлення до того, кого колись любив. Зустріч Вінстона і Джулії важка для кожного з них саме тим, що вони не змогли стримати даної один одному обіцянки зберегти вірність любові. І хоча їхня зрада по-людськи зрозуміла: у підвалах «мінілюба» «ти думаєш тільки про себе», — пробачити її собі герої не можуть і, зневажаючи себе за це, ненавидять того, кого зрадили. Тому Вінстона і Джулію не знищили в «мінілюбі»: нехай собі живуть далі, адже вони тепер «відновлені» — вони, як усі, ненавидять.

Переклад з російської: Юлія Дорош

Цитати, використані в тексті, з перекладу роману “1984” Віталія Данмера

Оксимирон: “Молодых все сложнее заставлять ненавидеть”

За несколько лет он стал одним из самых известных рэперов России и объездил страну со стадионным туром. Баттлы с его участием набирают миллионы просмотров. В 2017 году он отправился в США, где впервые участвовал в рэп-баттле на английском языке.

В интервью BBC Radio 5 Live Оксимирон рассказал о том, как хип-хоп побеждает политику, а агрессивные баттлы со взаимными оскорблениями сближают страны и помогают лучше понимать чужую культуру.

С Оксимироном беседовал Джим Тейлор.

Оксимирон: Я родился в России и вместе с родителями переехал в Германию. Я слушал ту музыку, которую слушали они. В основном это был советский рок, ставший очень популярным в конце 80-х – начале 90-х.

Хип-хоп был абсолютно на него не похож. Мне было лет 13, когда я послушал свой первый хип-хоп-альбом – “The Score” The Fugees. Это шло вразрез со всем, к чему я привык – и по звучанию, и по культуре. Я даже по-английски особо не говорил. Я что-то понимал, но черный английский сленг отличался от того, чему меня учили. И все-таки по какой-то причине эта музыка меня зацепила. Может, дело было в том, что я пытался быть бунтарем и искал чего-то нового.

Би-би-си: После переезда в Англию тебе удалось найти друзей, разделявших твои вкусы? В Слау (городе к западу от Лондона) у тебя сразу появилась компания?

Оксимирон: Нет! Если честно, заводить друзей мне было сложно и в Германии, и в Великобритании. Когда я переехал в Германию, я ни слова не мог сказать по-немецки – естественно, это стало большой проблемой. К тому же тогда у моих немецких одноклассников взгляды на жизнь сильно отличались от моих.

Автор фото, Erik Panov

Мы быстро, просто и понятно объясняем, что случилось, почему это важно и что будет дальше.

Конец истории Реклама подкастов

В Англии история повторилась, но я уже был увлечен хип-хопом, который занимал все мое время. Я искал кого-то, кто бы меня понял. Не найдя никого в Великобритании, я стал искать в сети. В 2001 году я наткнулся на русскоязычный форум (hip-hop.ru – прим. Би-би-си), который на протяжении десяти лет был главной хип-хоп-площадкой в России. Через него я познакомился с огромным количеством людей, со многими встречался потом в России и Европе. Это был реальный способ общаться с другими людьми, увлеченными хип-хопом.

Би-би-си: Если в Слау с рэпом не очень складывалось, полагаю, когда ты попал в Оксфорд, лучше не стало. Ты всегда хотел там учиться?

Оксимирон: Я никогда не думал об Оксфорде. Я даже не рассматривал такую возможность. Мне, как и большинству людей в мире, Оксфорд казался чем-то далеким и недостижимым. Я знал о существовании Оксфордского и Кембриджского университетов, но никогда не думал, что у меня появится хоть малейший шанс там учиться.

Меня вдохновила учительница по истории – профессор Фостер. Она сама училась в Оксфорде и преподавала в моей школе. Она подсказала, что если мне интересна история и философия, то стоит попробовать поступить туда. Мне ее предложение показалось странным и нереалистичным, но я попробовал – и поступил! Это стало полной неожиданностью. По правде говоря, первые пару лет я плохо понимал, что там нужно делать.

Что нужно знать про Оксимирона

  • В детстве Мирон Федоров вместе с семьей переехал из Петербурга сначала в Германию, потом в Великобританию. Он окончил Оксфордский университет, но вернулся в 2012 году обратно в Россию, чтобы заниматься музыкой.
  • У Оксимирона вышло всего два альбома и несколько микстейпов (сборник отдельных треков, отрывков выступлений и миксов). Славу ему принесли рэп-баттлы Versus, закрытые словесные поединки двух эмси.
  • Ролики с участием Оксимирона быстро набирали миллионы просмотров на YouTube. Самый популярный из них – баттл с Джонибоем (Денисом Василенко), который с 2015 года посмотрели более 40 млн раз. Наиболее обсуждаемой стала его схватка с Гнойным (Вячеславом Машновым), когда Оксимирон, считавшийся самым сильным баттл-эмси в России, впервые проиграл.
  • В 2017 году Оксимирон стал первым русскоязычным участником турнира World Domination VII в Лос-Анджелесе. Турнир проводит крупнейшая в Северной Америке баттл-лига King Of The Dot. Противником Оксимирона был Dizaster (Башир Ягами), звезда американского баттл-рэпа и абсолютный чемпион лиги KOTD. Тогда баттл не судился, однако в одном из интервью Dizaster признал победу за русским рэпером.
  • Оксимирон – противник концепции копирайта. Даже прославившись, он выкладывает треки и альбомы в сеть в свободном доступе. У него нет лейбла и продюсера в традиционном понимании. Несколько лет он сотрудничал с концертным агентством Booking Machine, возглавив его в 2017 году. Агентство занимается только организацией выступлений и менеджментом артистов.
  • Успех альбомов “Вечный жид” и “Горгород” и огромная популярность баттлов с участием Оксимирона за несколько лет сделали из него одного из самых влиятельных независимых артистов в стране. Стадионный тур IMPERIVM, который начался в конце 2017 года, охватил 14 городов. Главным событием стал концерт в “Олимпийском”.

Би-би-си: Тебе нравилось учиться в Оксфорде?

Оксимирон: Это место вызывает противоречивые чувства – одновременно и любовь, и ненависть. Оксфорд – своего рода теплица для интеллектуалов, там можно заниматься самыми разными вещами, взять хотя бы местные библиотеки. Но было и то, что мне не нравилось, хотя дело скорее во мне, чем в университете.

Автор фото, Alexei Makhov

Мне снова было трудно найти общий язык с людьми, с которыми предстояло учиться. Большинство этих ребят закончило частные британские школы, несколько поколений их предков учились в одном и том же колледже, и все в таком духе.

Все это говорит в большей степени о моих комплексах, чем о недостатках университета. Конечно, я мог бы найти с ними общий язык, но по разным причинам это было сложно, поэтому я тусовался в основном с русскими.

Пережить это время мне как раз помог хип-хоп. И те, кто начинал на улице, и те, кто оказался в ситуации вроде моей, скорее всего, расскажут одну и ту же историю про то, как их спасла музыка. В моей жизни было именно так.

Би-би-си: Изменило ли изучение литературы твое отношение к хип-хопу? Или, возможно, наоборот, хип-хоп помог тебе в изучении литературы?

Оксимирон: Скорее второе. Разве что, изучая древнеанглийский язык, “Беовульфа” и другие произведения, я понял, что баттлы – феномен не только черной американской культуры. Нечто подобное существовало в разные эпохи в разных культурах по всему миру. Поэтическая дуэль – то, что в хип-хопе стало баттлом двух MC, – встречается по всему миру. Это можно найти и в скандинавской поэзии и даже где-нибудь в Австралии.

Би-би-си: Это напоминает другую традицию – дебаты, которые так распространены в Оксфорде, Кембридже и частных школах. Там тоже есть аргументы, противники, которые подбирают наиболее точные выражения, чтобы донести свою точку зрения.

Оксимирон: В каком-то смысле – да. Но, естественно, в баттл-рэпе есть множество других составляющих: артистизм, убедительность, психологический фактор. В отличие от дебатов, баттл может перейти в физическое противостояние. Это, конечно, не бокс и никогда им не будет, хотя драки периодически случаются.

Би-би-си: Вы стоите лицом к лицу.

Оксимирон: Ты стоишь лицом к лицу с человеком, которому говоришь немыслимые вещи, которые за пределами баттла совершенно точно привели бы к конфликту.

Автор фото, Valeriy Belobeev

Би-би-си: За какое время вы узнаете, с кем будет баттл? И сколько времени обычно уходит на подготовку?

Оксимирон: Всегда по-разному. О своем последнем баттле в России я знал за год, а иногда узнаешь за месяц. Что касается подготовки, то это всегда от пяти дней до двух недель. Большую часть времени я просто думаю над предстоящим баттлом, а текст пишу в самый последний момент. Я никогда не готовился дольше двух недель.

Би-би-си: Случались ли моменты, когда строчки просто вырывались прямо во время баттла? Или по большей части это все-таки написанный заранее и заученный текст?

Оксимирон: Как у многих MC, у меня был опыт в фристайле. Но лет в 20-25 он мне просто наскучил, потому что это очень однообразный спорт. Вначале все кажется очень увлекательным: “Ой, как это так, он все придумывает на ходу!” Но потом становится ясно, что написанный заранее текст всегда будет интереснее того, что можно нафристайлить. Баттлы основных мировых лиг последних десяти лет – в том числе те, в которых участвовал я, – все пишутся заранее.

Тем не менее, все равно есть элементы фристайла. Ты не стоишь и не выпаливаешь вызубренный текст. Естественно должна быть импровизация, иначе баттл выйдет мертвым. Иногда я использую то, что в баттл-рэпе называется “флип”. Когда противник заканчивает раунд, можно начать его же словами, швырнув их ему обратно в лицо. Можно сделать то же самое где-нибудь в середине. Это немного сложнее, но все эти приемы существуют.

У меня был только один баттл на английском, все остальные – на русском. Английский – это третий язык для меня, и его уровень далек от того, как я говорю по-русски.

Автор фото, Alexey Hramov

Баттл с Dizaster в США в прошлом году стал моим первым англоязычным баттлом. Если честно, до его приглашения, я бы даже не подумал, что когда-нибудь решусь писать на английском. Но я все-таки это сделал, переступил границу, так что теперь не исключено, что напишу на английском и что-нибудь еще. До баттла я не написал на нем ни единой строчки. Это был прыжок с головой в ледяную воду.

Би-би-си: В некотором смысле баттл вышел политическим: вы спорили об Америке, заигрывали со стереотипами о России.

Оксимирон: С самого начала было понятно, что баттл будет политическим. На мой взгляд, наш баттл сам по себе был довольно уникальным, именно поэтому он привлек столько внимания не только в России. Мы баттлились в 2017 году, когда напряжение между двумя странами уже было огромным. Dizaster – ливанец, родившийся в Америке, я – русский еврей. Там реально есть, о чем поговорить.

Как баттл-рэперы мы были жесткими насколько это возможно, оскорбляли друг друга, пытались достать друг друга эмоционально и словесно. И тем не менее, мы объединили людей, собрали их вместе, и я думаю, мы оба осознавали это с самого начала.

Учитывая политическую обстановку, это был особый баттл. Собралось очень много русских. Большинство из них давно живут в США, но были и те, кто специально приехал из России. Моего оппонента поддерживали рэперы из Лос-Анджелеса, Канады. И все эти люди мирно сосуществовали на одной площадке.

Не хочется преувеличивать или показаться нескромным, но это было почти дипломатическое мероприятие. Там встретились обычные люди из двух стран. Когда встречаются политики, это всегда выглядит немного искусственно. Судя по событиям в мире, они изо всех сил стараются не облажаться.

Баттл – всего лишь крошечное событие на небольшой площадке в Лос-Анджелесе, но было ощущение, что мы все просто люди и все равны. Несмотря на то, что мы из разных стран, принадлежим к разным культурам, говорим на разных языках, болеем мы одним и тем же.

Автор фото, Huy Nguyen

По-моему, американцев очень удивило, что в России настолько любят баттл-рэп – настоящий баттл-рэп, рожденный в Америке. Так что в итоге это событие объединило страны.

Би-би-си: В то же время я сомневаюсь, что тебе хотелось, чтобы тебя воспринимали как голос России, как человека, представляющего Россию как государство.

Оксимирон: Очень важно разделять государство и людей. Я оказался в странном положении: я понимал, что – хочу я того или нет – я все равно представляю Россию. И я хотел представлять свою страну без всяких сомнений. Но быть проводником любой пропаганды, призывов или лозунгов я не собирался.

Не думаю, что Dizaster с американской стороны хотел бы чего-то подобного. В итоге я шел по очень тонкому льду. С одной стороны, нельзя было стать инструментом госпропаганды. С другой, я понимал, что единственный способ достать оппонента – стать воплощением собственной культуры и противопоставить себя ему.

В первом раунде я предсказуемо использовал антиглобалистскую критику в адрес Штатов. Я и сейчас готов под ней подписаться. Во время баттла я не могу говорить о чем-то, что не совпадает с моими взглядами, это было бы лицемерием. Естественно, я бросил все это ему в лицо, потому что он вышел на баттл под флагом США. Я использовал это в своих интересах. И – да, я говорил фразы типа “Mother Russia!”

Би-би-си: Как “Рокки-4”, только для поколения баттл-рэпа?

Оксимирон: Именно. Но мне хотелось, чтобы люди поняли, что в конечном счете я говорю за себя и своих людей, а не от лица какой-то госмашины. Поэтому в первом раунде я подчеркнул, что мне не нравится власть в России.

Би-би-си: Здесь, на Западе, складывается впечатление, что такая дискуссия в России невозможна. Но ты утверждаешь, что в рамках баттл-рэпа это происходит.

Оксимирон: По-моему, в той или иной форме дискуссии ограничивают по всему миру. В некоторых случаях это происходит из-за вмешательства государства и отсутствия свободы прессы. Россия – тому пример. Но популярность баттл-рэпа продолжает расти, и я правда надеюсь, что его не станут загонять в рамки, а на Западе его не коснутся ограничения из-за общественного мнения и политкорректности.

Автор фото, Alexey Makhov

Мне кажется, это отличная платформа, чтобы объединять людей – даже если со стороны кажется, что это агрессивная среда с криками, толчками и альфа-доминирование

Отчасти это похоже на школу, когда после драки вы становитесь лучшими друзьями. Идейно это напоминает атмосферу баттл-рэпа.

Би-би-си: Я заметил, что во время баттла, даже когда ты слышал в свой адрес ужасные оскорбления, ты продолжал улыбаться.

Оксимирон: Я, конечно, не улыбался все время – иногда по моему лицу можно было сказать, что мне не нравится то, что я слышу. Но я все-таки MC, я люблю и уважаю хип-хоп и всю эту культуру. Так что, когда я улыбался, поддерживая моего оппонента, значит, я просто наслаждался тем, что он делает: рифмами, схемами, темами. И дело не всегда в содержании – мне может просто нравиться, как MC подготовлен. По-моему, у баттл-рэперов есть что-то вроде братства.

Би-би-си: Как человек, долго проживший в Великобритании, а теперь живущий в России, ты переживаешь, что отношения между этими двумя странами ухудшились?

Оксимирон: Как и любого человека, меня волнует, что нас откинуло во времена холодной войны, когда в этом уже нет никакой необходимости. Это особенно чувствуется после поездки в Штаты и после того, как мы привезли Dizaster’а в Украину и Россию, вместе выступили в Киеве и Омске. Я уверен, он сказал бы то же самое на моем месте.

Люди примерно одинаковые повсюду – вне зависимости от расы, национальности, языка. Суть у всех одна: они переживают из-за похожих вещей, борются за одно и то же. Конфликт политических систем двух государств никому не нужен, это опасно и позорно. Я, конечно, надеюсь, что проблема разрешится сама собой, но я реалист – и, судя по новостям, это произойдет нескоро.

Би-би-си: Твои слава и влияние в России позволяют тебе открыто говорить, когда ты не согласен с властью? Или ты допускаешь, что где-то есть черта, которую тебе не дадут перейти?

Оксимирон: Я знаю, что рэп всегда был политизирован, но это не значит, что каждый хип-хоп артист такой. Если посмотреть на современные западные чарты, там вряд ли найдется много треков на остросоциальные темы.

Я рэпер, – не политик, не политический эксперт или аналитик, это слишком скользкая дорожка для меня. Если бы в России был человек или некая сила, которую я мог бы целиком поддержать, я давно бы это сделал. К сожалению, пока я ничего такого не вижу – ни на одном из концов политического спектра. Так что я лучше поучаствую в чем-то позитивном – как, например этот баттл, в котором, как ни крути, тоже есть политическое измерение: мы заставили людей встретиться, объяснили русским, что по ту сторону не какие-то злобные дикари и тупые американцы

Нам все эти стереотипы постоянно скармливает телевидение, в то время как с другой стороны, на Западе, много антироссийской пропаганды.

Это может прозвучать высокопарно, но я стараюсь хоть немного просвещать людей – у меня много фанов в России, и я стараюсь донести до них то, какова на самом деле жизнь в других странах.

Но хочу ли я, условно говоря, лезть на баррикады? Нет, это обесценило бы то, что я делаю как артист.

Я постоянно переезжал, из-за чего оказался в особом положении, позволяющем увидеть, что в других странах тоже полно проблем.

И да, многое в России, в руководстве страны меня не устраивает, но я скептически отношусь к тому, как страну демонизируют на Западе. А такого сейчас много, очень много. Западу я бы хотел сказать то же самое, что и России: политические цели и жизнь обычных людей – это не одно и то же. Вот и все.

Я хорошо понимаю молодых людей в России. Я был почти в каждом городе с населением больше полумиллиона жителей. Молодежь везде одинакова. Эти люди сидят в интернете, слушают музыку со всего мира, интересуются модой. Они фокусируются на сходствах.

С каждым годом молодых все сложнее заставлять ненавидеть. Я смотрю на это с оптимизмом: эти дети гораздо свободнее, чем даже мое поколение, не говоря уже о предыдущих. Так что пока не отрубили интернет и не закрыли границы, все будет нормально.