Телебачення в Україні: історія становлення. Реферат

Хто читав оповідання Жюля Верна “XXIX століття”, легко пригадає уривок із нього: “Телефон, доповнений телефоном, – ще одне завоювання нашого століття. Якщо передача голосу за допомогою електричного струму існує давно, то передача зображення – відкриття останнього часу. Зал для репортажу. Півтори тисячі репортерів, сидячи перед півтори тисячами апаратів, повідомляють замовникам новини, що надійшли за ніч з усіх кінців світу. Абоненти не тільки чують репортаж, але й бачать його. Коли йдеться про “події”, що вже відбулися, найголовніші епізоди ілюструються виразними фотографіями”.

Рік публікації – 1889. У цей час вже була відома ідея послідовного передавання елементів зображення, що ґрунтуються на інерційності зору людини. В 1873 році була практично освоєно електронну систему телебачення, відкрито явище внутрішнього фотоефекту. Так що домислити Жюлю Верну лишалося небагато.

Телебачення обслуговує надзвичайно складна техніка. У її винаходах брало участь чимало дослідників. Російські вчені вважають, що ленінградський професор Б. Розінг винайшов електронне телебачення, створивши електропроменеву трубку (кінескоп) і 1911 року вперше в світі в лабораторії передав зображення на відстань кількох метрів. Насправді першу в світі передачу зображення людини на відстані 20 метрів здійснив син відомого українського поета Павла Грабовського – Б. П. Грабовський. Саме він створив перший телеприймач. Але винахід не був зареєстрований на його ім’я.

Вагомий внесок у розвиток телебачення, як пише Дж. Джованніні у книзі “Від кременя до кремнію”, внесли російські емігранти Франсуорт і Зварикін. Зокрема, Франсуорт створив першу електронну телекамеру. Шлях до рівня сучасного телебачення лежав через громіздкі ящики з окуляром, як у телескопі, механічні телевізори, перші серійні телеприймачі КВН-49, “Москвич”, “Ленінград”, які можна було дивитися тільки через велику лінзу.

Публічне телебачення у Західній Європі найперше з’явилося в Англії у 1936 році, а ЗО квітня 1939 року у СІЛА відкрито телемовлення у Нью-Йорку. З 1 жовтня 1939 року Московський радіотехнічний вузол почав регулярні телепередачі, які приймали аматори на саморобних приймачах у Ленінграді, Києві, Одесі, Смоленську, Томську та інших містах. Лише після Другої світової війни в Європі й Америці з’явилося масове телебачення. Розквіт телебачення СРСР випав на 50-ті роки. У цей час транслюють прямі репортажі за допомогою ПТС (пересувних технічних станцій), готують і передають студійні передачі; транслюють вистави та фільми.

За короткий час історії телебачення пройшло шлях від чорно-білого до кольорового, від антенного до супутникового. Супутникове телебачення – це світове телебачення, що згодом витіснить антенне. Адже воно збільшує кількість телевізійних каналів і приблизно наполовину здешевлює телебачення, відкриває доступ до своїх передач всім, хто має приймальну супутникову антену [7, c. 120].

Історія телебачення України розпочалася у 1925 р., коли талановитому фізикові-експериментатору Борисові Грабовському, синові видатного українського поета Павла Грабовського, вдалося зробити першу в колишньому СРСР і в цілому світі телевізійну передачу.

Тоді винахід нашого земляка, на жаль, не зміг відіграти вирішальної ролі. Однак і замовчати його не вдалося. Один з істориків і теоретиків телебачення колишнього СРСР О. Юровський, ніби виправдовуючи негативне ставлення до відкриття українського винахідника, писав, що це був труд одинака, а в такій країні, як СРСР, мовляв, мають значення тільки колективні досліди. Насправді ж, крім політичних міркувань, пояснення тут таке: “гелефот” Грабовського був розрахований на електронний спосіб передавання зображення на відстань, а тогочасна нерозвиненість електронної промисловості не давала змоги швидко реалізувати відкриття.

Загалом же у 30-ті роки XX ст. в колишньому СРСР, до якого належала Україна, услід за СІЛА, Англією, Францією, почало розвиватися так зване механічне телебачення (диск Ніпкова), про яке йшлося вище. Зокрема, дослідні передачі механічного телебачення проводили в Одесі.

У 1939 р. першу телепередачу Здійснено в Києві. Проте відомий дослідник телебачення України Іван Мащенко у книзі “Телебачення України” назвав й іншу дату, посилаючись на енциклопедичний словник “Українська Радянська Соціалістична Республіка” (Головна редакція Української енциклопедії. К., 1987), де у статті “Телебачення і радіомовлення” повідомлено, що телевізійний передавач у Києві почав працювати 1938 р. Першими Передачами Київського телецентру були концерти майстрів мистецтв, у яких брали участь незабутні М. І. Литвиненко-Вольгемут, І. С. Паторжинський, О. А. Петрусенко та інші відомі артисти. Телебачення сприймалося тоді лише як засіб “транспортування” і “тиражування” (хоча й невеликого через обмежені можливості перегляду) творів інших мистецтв.

Аудиторія перших трансляцій складалася з кількох десятків власників телеприймачів у Києві. Перервала освоєння можливостей телебачення війна. Київський телецентр був зруйнований.

У 1949 р. на Хрещатику, 26 розпочалося будівництво нового телецентру. Через два роки було завершено першу чергу Київського телецентру – передавальну станцію з вежею, висота якої сягала понад 190 м. Тривало будівництво апаратно-студійного комплексу. Ще не було павільйонів, тому першими передачами стали два художні кінофільми. А після того, як став до ладу “малий павільйон”, з нього 1 травня 1952 р. передано в ефір великий святковий концерт за участю оперних співаків столичного театру ім. Т. Г. Шевченка.

Згодом уведено в дію “великий павільйон” № 1 площею 270 м. У 1951-1952 роках Київ увійшов у першу десятку європейських столиць, де постало електронне телебачення. Над руїнами Хрещатика виріс Київський телецентр, збудований у дуже стислі терміни. Однак телевізори були рідкістю. Спочатку в Києві їх налічувалось 200-220, у 1952 – понад півтори тисячі. А 1953 р. київську телестанцію приймали уже 7 тис. телевізорів – спочатку одноканальних, а згодом – триканальних. Подивитися передачі ходили до сусідів, родичів, друзів.

Отже, більш-менш регулярне мовлення Київської телестудії почалося у 1952 р. Першими дикторами були Новела Серапіонова та Ольга Даниленко. До речі, один із перших дослідників телебачення у колишньому СРСР В. Саппак так писав про побачену на телеекрані О. Даниленко: “Красуня-українка ніби зійшла зі святкового плаката”. У лютому 1956 р. кияни побачили перший випуск “Останніх вістей”, точніше, почули – диктор читав з екрана усні повідомлення. Лише через три роки, у 1959 р., в інформаційних випусках з’явився зоровий ряд. Передача новин мала назву “Телевізійний кіножурнал”.

Поява першої на українському телеекрані аналітичної передачі пов’язана з приходом у студію журналістів – учорашніх газетярів, працівників радіо. Ставало зрозуміло, що телебачення, передусім, є засобом масової інформації, тобто полем діяльності нового розділу журналістики. Подібно до відповідних відділів газет і редакцій радіо, на телебаченні створили галузеві редакції.

У 1956 р. почала діяти друга після Київської – Харківська студія телебачення. Через рік засвітилися голубі екрани в Донецьку й Одесі. У 1957 р. стала до ладу і Львівська телестудія. На 700-му році існування міста Лева тут, на верхів’ї гори Високого Замку, побудовано телевізійну вежу, а трохи нижче – апаратно-студійний комплекс Львівського телебачення. У квартирах кількох десятків львівських сімей 24 грудня 1957 р. уперше засвітився екран телевізора. Цього зимового вечора з ложі місцевого оперного театру звернулася з привітанням до нечисленних глядачів чарівна жінка – перший диктор Львівського телебачення Стефанія Харчук. З 1958 р. почали працювати телестудії у Дніпропетровську і Луганську, а з 1959 р. – у Сімферополі, Херсоні, Запоріжжі та Миколаєві.

У 1965 р. вперше вийшла в ефір загальноукраїнська (загальнореспубліканська) телепрограма, яку підготувала для УТ Харківська телестудія; цим започатковано “виходи” місцевих телестудій на Українське телебачення, хоча провідну роль у ньому й надалі відігравала Київська телестудія.

У 1969 р. в Україні з’явилось кольорове телебачення. Новий телецентр у столиці разом із телевежею будували від 1967 до 1973 року. Місце під будівництво знаходилося на 92-метровій висоті над рівнем моря. Висота самої вежі – 383 м. Радіус дії – понад 100 км. Сконструював вежу Інститут електрозварювання – на чолі з Борисом Патоном. Унікальність конструкції полягала в тому, що вона – перша у світі цільнозварна і не має аналогів. І хоч вежа, як і весь комплекс, розрахована на п’ять програм, завдяки закладеному резерву нині має 20 телепередавачів.

Наприкінці 80-х років телебачення охоплювало територію України, де проживало 97 відсотків населення, серед нього – практично все сільське населення. Другу і третю програми мали змогу дивитися, відповідно, 93% і 65%. Це були найвищі технічні показники в колишньому СРСР.

Досягнуто цього, як кажуть, всілякими правдами і не правдами. Адже розподіл техніки повністю залежав від Москви. Українське телебачення було складовою частиною всесоюзного (центрального) телебачення і перебувало у його технічному, адміністративному та, особливо, політичному підпорядкуванні. Тоталітарній системі потрібно було слухняно-лакейське телебачення, яке обслуговувало інтереси комуністичного партапарату.

Партійне керівництво телебаченням, як і іншими засобами масової інформації (ЗМІ), проголошували відкрито, повну ж підпорядкованість УТ Москві всіляко завуальовували. А ось коли почалися процеси демократизації, все вийшло на поверхню. Відверта українофобія стала невід’ємною рисою практично всіх центральних в СРСР засобів масової інформації, зокрема й колишнього центрального телебачення.

З ухваленням Верховною Радою “Закону про телебачення і радіомовлення”, утворенням Державного комітету телебачення і радіомовлення України (Держтелерадіо) і Національної телекомпанії України (НТКУ), яку створено як юридичну особу на місці безправних дирекцій телепрограм, Українське телебачення перестало бути додатком до “центрального”, а стало цілком самостійною телесистемою.

Нині передавально-розподільна мережа УТ-1, УТ-2 і УТ-3 складається з 57 потужних телестанцій. Кожна з них покриває площу в радіусі від 50 до 100 кілометрів. Програми до цих станцій надходять багатоканальними радіорелейними лініями, довжина яких становить 15 тис. км. Ця система забезпечує телеглядачів програмами на всій території України. Однак протягом останніх років через недостатнє фінансування про ці можливості можна говорити лише як про потенційні. Більшість передавачів працює за зниженою в чотири-п’ять разів потужністю і зменшеним радіусом дії. А це особливо позначається на сільському населенні, якого у нас 15-16 млн. Багато сіл сьогодні є в зоні інформаційного вакууму, бо можливості приймати УТ-1 і УТ-2 порівняно з 1992 р. знизились щонайменше удвічі.

Уведення в дію приватно-комерційними структурами сотень малопотужних телепередавачів для власних програм лише створює видимість гараздів щодо забезпеченості населення телебаченням. Адже радіус їхньої дії – усього 5-10 км, а встановлюють їх переважно в обласних центрах чи у великих містах, де глядацька аудиторія, головно, одержує програми (часто далеко не національного і державницького змісту). Водночас сільське населення щораз більше втрачає можливість приймати хоча б один із загальнонаціональних телеканалів. Тому таким важливим і невідкладним завданням є збереження потужності державної передавальної і розподільної мережі, належне її фінансування.

Сказати, що без телебачення нині жити неможливо, – це банально. А завтра, попереджують нас, без “телеока” і взагалі кроку не зробити. Нам обіцяють, що в недалекому майбутньому частина людей буде працювати, не виходячи з дому, – комп’ютер разом із телебаченням здійснять чергову технічну революцію, яка змінить наш побут, працю, дозвілля. Добре це чи погано – покаже час [8].

Телебачення належить до технічного класу, типу “Фільм”, виду “аудіовізуальні засоби”.

Слово “телебачення” (грецькою tеlе – далеко) означає, далекобачення. Воно – багатозначне. У широкому значенні це бачення на віддалі рухомих зображень. Рухомі картинки за рахунок своєї швидкої зміни створюють враження постійного руху, ілюзію майже тотожну до природного руху. По-перше телебачення – це спеціальна техніка, що передає зображення на великі відстані.

Готують програми телебачення і передають їх телевізійні станції, що поділяють на програмні (їх ще називають телецентрами) і передавальні (ретрансляційні). Телевізійний центр має таку структуру: апаратно-студійний комплекс, технічні апаратні (відеозапису, телекіно тощо), електросиловий і допоміжні цехи. По-друге, телебачення – це передачі, які ми бачимо на екранах телевізорів, що створюють у телестудіях. Передача програм здійснюється через певний телевізійний канал – смугу радіочастот в діапазоні метрових чи дециметрових хвиль для передачі радіосигналів зображення і звуку. По-третє, ТБ – це технічний засіб зв’язку, що дає можливість побачити те і там, куди людина не може потрапити (наприклад, якусь фізичну, хімічну реакцію, космос, теракт у Всесвітньому торговому центрі в США, що транслювала, зокрема, ВВС).

Виникло телебачення і на перших порах розвивалося як засіб зв’язку на замовлення військових і, зокрема, розвідки. Ніхто з можновладців не вбачав у телебаченні засобу масової інформації, масової комунікації, що чинитиме інформативний і психологічний вплив на людей. Телебачення як засіб масової комунікації – складна система, різні зони якої по-різному освоюють, відображають реальність. Найбільш великими з цих зон можна вважати художнє і позахудожнє телебачення. Під системою художнього ТБ дослідниця О. Ф. Нечай розуміє “всі види телепрограм, створені з використанням екранного мистецтва. Художнє ТБ охоплює репродуктивну і продуктивну підсистеми.

Канал телемовлення – це сукупність технічних засобів, пристосованих для трансляції телепередач на територію, визначену параметрами технічних засобів мовлення. Канали телемовлення залежно від власності на засоби мовлення можуть бути державними, приватними, акціонерними, громадськими. В нашій країні є державні і недержавні канали телемовлення. Створення громадського телебачення тільки передбачається

Залежно від охоплення території, канали телемовлення можуть бути: загальнонаціональними (транслюють передачі на більш як половину областей України), регіональними, обласними, місцевими.

В Україні є можливість дивитися від 4-х каналів у сільській місцевості до 10-ти – у великих містах з допомогою звичайних антен (у метровому діапазоні хвиль).

Національна телекомпанія – державна телеорганізація, що веде мовлення на загальнонаціональному каналі мовлення, підзвітна Верховній Раді України, Президентові України і використовує один канал, УТ-1. Цей канал за Законом України “Про телебачення і радіомовлення” повинен здійснювати оперативне інформування про суспільно-політичні та інші події в Україні та за кордоном, про надзвичайні події та ситуації, що становлять загрозу життю та здоров’ю населення, розповсюдження офіційних повідомлень, роз’яснення рішень органів законодавчої, виконавчої та судової влади. На УТ-1 можна подивитися також економічні, публіцистичні, культурно-освітні, медикогігієнічні, художні, навчальні, розважальні, спортивні програми, а також програми для дітей та юнацтва. Цей канал повинен сприяти зміцненню міжнародних зв’язків України, зростанню її авторитету в світі.

Сьогодні в Україні діють сотні недержавних телемовних організацій, що засновані підприємцями, комерційними структурами, громадськими, науково-технічними товариствами, органами влади, приватними особами і зарубіжними компаніями. За обсягами мовлення недержавне телебачення переважає державне, надаючи йому свої найкращі програми.

Телебачення, як і кожний наступний за виникненням засіб масової комунікації, успадкувало від своїх попередників їхні виражальні засоби, що можна поділити на:

• текстові;
• звукові;
• зображувальні;
• екранні;
• комп’ютерні.

Від преси ТБ запозичило: розмір шрифту тексту, колір букв і фону (наприклад, білі букви на синьому фоні), подачу тексту сторінками, поєднання тексту із зображувальними засобами. На телеекрані вербальна письмова мова присутня і як елементи повідомлень (заставки, титри), і як самостійні тексти (телегазета, телетекст), що з’являються на екрані телевізора і їх при потребі можна вивести на папір принтером, якщо матеріал є на сайті.

Екранні виражальні засоби телебачення запозичило в кіно. Йдеться про монтаж, ракурс, план, кадр, синхронність, відповідність звукового ряду і “картинки”.

Та головним засобом спілкування на ТБ є мовлення. Виняток становлять телемости, в яких засобом спілкування є і зображення, і мовлення. Телебачення передає усну мову природно. Тому істинне відродження усної мови пов’язане саме з телебаченням. Існує соціальна потреба в спілкуванні за допомогою усної мови і найкраще її задовольняє ТБ. Але мовлення на телебаченні принципово відрізняється від ораторської мови, тому хороший лектор не завжди вдало виступає на телебаченні.

Телебачення потребує від промовця ораторських даних, вміння встановити контакт із глядачем за допомогою очей, інтонації, стилю мовлення. Глядач хоче бачити живі очі людини, яка з кимось спілкується, він хоче бути спостерігачем, учасником.

Тележурналіст має бути фотогенічним, мати приємний тембр голосу, ораторські навички, акторські здібності, вміти розговорити співбесідника, підтримувати діалог, слухати та чути співбесідників, колег.

Телебачення, крім того, використовує як засіб впливу магію зображення. Зображення як певна знакова система частково відтворює якісь риси оригіналу, несе інформацію про нього, впливає на підсвідомість аудиторії.

Перевагою телезображення є те, що глядач може не володіти спеціальним кодом дешифрування інформації, воно передбачає звичне, загальнолюдське сприйняття.

Телезображення різниться від інших знакових систем великою правдивістю інформації, має пізнавальне й оцінювальне значення.

Телезображення – це специфічні знакові системи, особливе телевізійне мовлення, які треба знати, щоб успішно нести додаткову інформацію глядачам. Телепередача розмовляє з глядачем не тільки мовою слів, через зображення, а й через рухи, міміку, жести, дії учасників передачі. Ефект впливу телезображення криється в наочності, незалежно від волі та бажання глядача.

Через подібність відтворюваного до об’єкту телебачення має найбільший ступінь документальності. Однак об’єктивність телезображення – це ілюзія. Адже телеоператор може виражати свою оцінку подій через план, кадрування, ракурс [7].

Література

1. Пономарів О. Д. Культура слова: Мовностилістичні поради: Навч. посібник. 2-ге вид., стереотип. – К.: Либідь, 2001. – 240 с.

2. Сербенська О. А. Культура усного мовлення. Практикум: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 216 с.

3. Сербенська О. А., Волощак М. Й. Актуальне інтерв’ю з мовознавцем: 140 запитань і відповідей. – К.: Вид. центр “Просвіта”, 2001. – 204 с.

4. Серб енська О. А. Ефірне мовлення у взаєминах з усною мовою // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук-метод. Праць. – Львів, 2002.

5. http://www. slovnyk. net/

6. Новий тлумачний словник української мови/ Уклад.: Радченко І. О. – К. – Подільський: Абетка, 2006. – 544 с.

7. Кузнєцова О. Д. Засоби масової комунікації. Посібник: Вид. 2-ге, перероблене й доповнене. – Серія “Навчальні та наукові видання професорсько-викладацького складу Львівського національного університету імені Івана Франка” – Львів: ПАІС, 2005. – 200 с.

8. Дмитровський З. Є. Телевізійна журналістика. Навч. посібник. Львів: Видавничий центр Львівського національного університету імені Івана Франка, 2006. – 208 с.

9. Бабич Н. Д. Практична стилістика і культура української мови: Навч. посібник. – Львів: Світ, 2003. – 432 с.

10. Шаповал Ю. Г. Телевізійна публіцистика: методологія, методи, майстерність: Монографія. – Львів: Видавничий центр Львівського національного університету імені Івана Франка, 2002. – 233 с.

11. Ваніна О. Значення голосу і манери говорити для теле – і радіожурналістів // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук. – метод. праць. Львів, 2002.

12. Базюк Л. Штрихи до характеристики мовної особистості тележурналіста // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук. – метод. праць. Львів, 2000.

13. Бакинська О. Культура телевізійного мовлення та його вплив на телеаудиторію. Телерадіожурналістика: історія, теорія, практика, погляд у майбутнє / Збірник науково-методичних праць – Львів: Ред. – вид. відділ Львівського університету, – 1997. – 160 с.

14. Жугай В. Проблеми якісної продукції в українському телеефірі // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук. – метод. праць. Львів, 2000.

15. Лизанчук В. В. Радіожурналістика: засади функціонування. Підручник. – Львів: ПАІС, 2000. – 366 с.

16. Капелюшний А. Росіянізми в телевізійному мовленні і в газетному тексті // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук. – метод. праць. Львів, 2002.

17. Сербенська О. Суржик: “низька мова” безлад чи мовна патологія // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук. – метод. праць. Львів, 2001.

18. http://www. glavred. info/ukr/

19. Штурнак О. Порушення мовних норм на українських телеканалах (УТ-1, 1+1, ІНТЕР) // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук. – метод. праць. Львів, 2003.

20. http://www. internews. ua

21. http://ktf. franko. lviv. ua/vivat/book. html

22. Мітчук О. Нова суспільно-політична лексика сучасних ЗМІ // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук. – метод. праць. Львів, 2003.

23. Бабич Н. Основи культури мовлення. – Львів, 1990.

24. Сербенська О. Актуальні проблеми екології української мови та сучасні засоби масової комунікації // Українська періодика: Історія і сучасність: Доповіді та повідомлення сьомої Всеукр. наук. – теорет. конф. / За ред. М. М Романюка. – Львів, 2002.

25. Антонечко-Давидович Б. Д. Як ми говоримо: 4-е вид. перероб. і доп. – К.: 1997. – 336.

26. Новий словник української мови: У 4 т. – К., 1999. – Т. 1.

27. http://www. mediabusiness. com. ua/documents/zagalne/ukrinian1/6107. html

28. Білянська О. Мовна агресія як антипод культури мовлення // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук. – метод. праць. Львів, 2003.

Історія винайдення радіо у світі та в Україні

Традиційно 16 листопада в нашій країні відзначається День працівників радіо, телебачення та зв’язку. З такої нагоди ми вирішили пригадати, якою була історія винайдення радіо, як виникло радіо в Україні та які українські вчені причетні до цього важливого винаходу. Про розвиток українського радіо читайте в нашому матеріалі.

Хто винайшов радіо

Досі точаться запеклі дискусії про те, хто винайшов радіо . Достеменно відомо, що 2 червня 1896 року радіо було запатентоване італійським інженером Гульєльмо Марконі. Росіяни, як завжди, наполягають, що це сталося саме в їхній країні, адже російський фізик створив перший примітивний радіоприймач — датчик блискавок. Також в цей час подібні відкриття зробили Нікола Тесла, Генріх Герц, Ернест Резерфорд. І хоч важлива робота та відкриття кожного вченого, у світі технологій пріоритет надають Марконі.

Проте насправді відкриття радіо пов’язане не з окремим вченим, а з низкою досліджень електромагнітних хвиль у XIX столітті та вдосконаленням винаходів для передачі сигналів. І щоб зрозуміти вклад основних науковців, слід звернутися до короткої історії радіо.

Історія радіо

Важливими для відкриття радіо були дослідження та експерименти Фарадея, а потім і Максвелла. Якщо говорити просто, ці вчені запропонували теорію існування електромагнітних хвиль. Фарадею належить теорія електрики й магнетизму. А Максвелл розвинув цю теорію та усунув суперечності. На додаток, його робота дала можливість сформулювати рівняння для електричних і магнітних полів.

Німецькому науковцю Генріху Герцу вдалося експериментально підтвердити теорію Максвелла. Одним з його найбільших досягнень є створення генератора (випромінювача) та резонатора (приймача) електромагнітних хвиль. Проте проблемою залишалася невелика відстань (кілька метрів), на яку вдавалося передавати сигнал. Прилад потребував вдосконалення. Смерть Генріха Герца в 1894 році обірвала його дослідження. Проте його робота стала ключем до винайдення радіо.

Надалі одночасно декілька вчених зробили вдосконалення приладу Генріха Герца, що і дозволило створити радіо. Запатентував виріб, як ми вже згадували, Гульєльмо Марконі.

Що відомо про “батька” радіо — Марконі? Він народився в Болоньї у 1874 році. Навчався в технічному інституті в Ліворно. Був учнем професора фізики Аугусто Рігі, адже хлопця цікавила природа електромагнітних хвиль. Багато досліджень проводив вдома і так в 1895 році йому вдалося послати бездротовий сигнал на відстань 3 км — з власного саду в поле. В цьому ж році вперше спробував запатентувати відкриття, але отримав відмову.

Через рік Марконі відправився до Великобританії, де теж показав можливості свого винаходу, пославши сигнал з лондонського поштамту на відстань 1,5 кілометра. Тоді науковцем зацікавився директор британської пошти й телеграфу В.Г. Пріс. Після вдосконалень, доопрацювань та демонстрацій Марконі вдалося запатентувати винахід.

Перше використання радіотехнологій в Україні

Хоч дискусії про винахідника радіо не припиняються й досі, можемо точно сказати: Україна не пасла задніх. Саме історія українського радіо нас цікавить найбільше.

Цікава подія трапилася 25 березня 1898 року. Цього дня український вчений Микола Пильчиков прочитав в Одесі лекцію про бездротову телеграфію та продемонстрував кілька дослідів, пов’язаних з радіокеруванням (керування “крізь стіни”). Серед предметів дослідів був годинник, що керувався за допомогою радіосигналу, модель маяка з керованими сигналами тощо. Важливо сказати, що вчений використовував і розробки інших винахідників, і власні напрацювання. Також відомо, що Пильчиков пропонував військовому міністру запровадити у радіокерування у військовій сфері — телеграфний захищений зв’язок, керовані міни, мінні човни та міноносці без екіпажу. Вченому дозволили проводити дослідження і надали відповідне фінансування та обладнання.

Отож можемо з впевненістю сказати, що українські вчені працювали на рівні світових технологій.

Щодо радіомовлення в Україні, то вперше така подія відбулася 16 листопада 1924 року о 19:00. Гучний, але не надто якісний звук сколихнув вулиці Харкова: «Алло, алло, алло! Говорить Харків, говорить Харків, говорить Харків! Усім, усім, усім! Працює перша в Україні радіотелефонна станція!». До містян звернулися Григорій Петровський (голова Всеукраїнського ЦВК) та Влас Чубар (керівник уряду республіки), а опісля транслювався концерт квартету імені Вільома і мав слово радіожурнал «Пролетар».

Мине лише кілька років, і велику кількість жителів Харкова спіткають репресії, а селяни з околиць з‘їжджатимуться до міста, рятуючись від голоду. Чубар, до речі, стане одним із виконавців Голодомору в Україні. Пізніше його розстріляють.

Історія українського радіо

В Україні історія радіо почалася під егідою червоних прапорів. В історії, звісно, немає «якби», але ще за часів української державності була створена перша українська організація в галузі кіно — кінокомпанія «Українфільм». Без сумніву: якби наші землі не захопили більшовики, ми б мали також і власне радіо.

На жаль, разом із совєцьким «просвітництвом» населення отримало репресії, розстріли, заслання, насильну колективізацію та індустріалізацію з жорсткими планами.

Та все ж, радіо звучало — і хвала, що українською. Щоправда, українськомовні програми спочатку суттєво обмежувалися в часі. І понад 70% матеріалів були агітаційними та пропагандистськими. В ефірі звучали політичні бесіди, лекції, новини, результати нарад тощо. І тільки потім з’явилася музика, драматичні твори, програми для дітей і молоді. Та і звідти пропаганда не пропала.

Спочатку радіостанції з’явилися в Харкові та Києві, а далі й в інших містах — в Дніпропетровську, Донецьку, Одесі… А от 1928 рік пов’язаний з першою українською радіомережею. І якщо у світі переважав ефірний метод радіофікації, то в Україні застосовувалася майже виключно релейна система.

У 1934 році радійники перебралися до Києва. Та вже через кілька років розпочалася війна і принесла свої корективи у культурне життя. До речі, перші будівлі радіокомітету та радіотеатру в центрі міста не збереглися: не важко здогадатися, що їх зруйнували совєцькі війська 1941 року під час відступу з Києва.

Та навіть Друга світова війна не завадила існуванню українського радіо. Регулярні передачі велися з Харкова, а далі з сталінграда і саратова. За інформацією Української радянської енциклопедії, у 1945 році обсяг українськомовного радіомовлення становив 10 годин на добу. Звучали навіть пісні на слова Т.Г.Шевченка.

У 1949 році почали відновлення київського телерадіоцентру в Києві на Хрещатику. Сьогодні це Будинок Українського радіо. Після того як відділ телебачення вже в 90-х роках переїхав на Сирець, у центрі залишилося лише радіо.

Нове життя українське радіо отримало в незалежній Україні. Радіомовлення стало основним джерелом інформації. За допомогою радіоприймачів люди дізнавалися про політичне життя країни, світові та українські зміни, слухали прямі трансляції засідань Верховної Ради, а також дебати, музику, п’єси, казки та гуморески. Гімни СРСР і УРСР зникли з ефіру, а натомість зазвучала “Ще не вмерла Україна…” (до речі, ще до того, як пісня стала державним гімном).

Ось така вона, історія українського радіо .

День працівників радіо телебачення та зв’язку в Україні

У 1994 році Укртелерадіокомпанія запропонувала керівництву держави встановити 16 листопада як професійне свято для теле-, радіопрацівників. Дата вибрана невипадково. Саме в цей день 1924 року в Харкові вийшла в ефір перша передача Українського радіо. Вже зараз до святкової дати долучилися також представники інтернет-ЗМІ. Це важливий день, щоб переосмислити історію розвитку українських технологій та комунікацій, позбутися від залишків радянського минулого і з новими силами продовжувати творити нашу культуру. Історію сучасного українського радіо ми пишемо разом. І якою вона буде, залежить лише від нас.

Привітання з днем радіо

У 2022 році День радіо також не обійшли стороною. Зокрема привітав всіх працівників радіо, телебачення та зв’язку командувач Об’єднаного оперативного штабу ЗСУ, генерал-лейтенант Сергій Наєв. Ми також вітаємо з професійним святом всім причетних!

Слухайте Радіо «Накипіло» . У нас ви почуєте новини та репортажі, інтерв’ю з військовими, політиками, волонтерами, громадськими діячами, митцями, які наближають Перемогу; практичні поради психотерапевта; бесіди про гумор і музику під час війни; читання української літератури.

У нашому плейлисті — українська інді-музика, яка рідко звучить на FM-станціях. Жанри та вік — неважливі. Головне — сучасність, витонченість, лють: саме те, що потрібно меломанам.