Куди пішов Аґуеро

0 Comments

Анна Гавальда

Французька письменниця Анна Гавальда не планувала починати писати, хоча ще в школі всі захоплювалися її творами. Та коли в 17 перемогла в літературному конкурсі, зрозуміла, що письмо – це таки її.

І хоч на шляху до успіху вона працювала і касиркою, і офіціанткою, і журналісткою, а згодом й учителькою, ніколи не полишала творити. Уже потім Анна скаже, що будь-який досвід важливий, адже щоб розповісти цікаву історію, потрібно спершу її прожити.

Гавальда пише про сім’ю, любов, навчає шукати себе та не здаватися. А ще стверджує, що головне – зробити перший крок: коли починаєш писати, дуже важливе перше речення, а далі вже всі персонажі стають твоїми друзями.

Сьогодні письменниця дуже популярна. Вона пише статті для одного з найвідоміших глянцевих журналів, її книги читають у понад 30 країнах світу, а за її творами знімають фільми.

35 кіло надії

Я ненавиджу школу.

Ненавиджу її більше за все на світі.

І навіть ще більше.

Вона зіпсувала мені життя.

До трьох років, можна сказати, я був щасливим.

Я про це не пам’ятаю, по правді, але, як мені здається, все йшло добре. Я грався, по десять разів поспіль дивився мультик про маленького коричневого ведмедика, малював і придумував мільярд пригод для Гродуду — свого плюшевого песика, якого я обожнював. Мама мені розповідала, що я годинами сидів у своїй кімнаті й говорив сам до себе. Отже, з цього я зробив висновок, що я був щасливим.

На той час я любив всіх і думав, що всі люблять один одного. А потім, коли мені виповнилося три роки і п’ять місяців, — бах! — школа!

Виявляється, що вранці я туди пішов дуже задоволений. Мої батьки набридали мені перед школою: «Тобі пощастить, мій любий, ти підеш у школу! Поглянь на цей чудовий, зовсім новий портфель. Це для того, щоб іти до твоєї чудової школи». Ну, і все таке. Здається, я не плакав. (Мені цікаво: гадаю, що в мене було бажання побачити, які там іграшки і чи є «Лего»). Очевидно, я повернувся зачарований на обід, добре поїв і повернувся до своєї кімнати, щоб розповісти про чудовий ранок у школі Гродуду.

— Ба, тільки не треба приходити до мене на шкільну виставу! Моя роль зовсім незначна, я ж на сцені лише кілька хвилин.

— Слухай, Ярославе, ми два тижні слова вчили! Досі не можу забути: «Як довго тягнуться години смутку!».

— Але ж більше ніхто рідних запрошувати не буде.

— Ярку, а що, як ти слова забудеш? Перехвилюєшся?

— Ба, я відчуваю твою підтримку навіть за кілометри!

— Не сперечайся. Я все одно прийду.

— Я знаю, і навіть нещодавно у книжці читав, що так важливо, аби хоч хтось у тебе беззаперечно вірив. Важливо, щоб хтось підтримував всі твої затії. І я радий, що ти всюди мене підтримуєш. Але не пости, будь ласка, мої фото в сценічному костюмі, а ще із сердечками і цьомчиками, гаразд?

Якби я знав, то смакував би ті останні хвилини щастя, бо відразу після цього моє життя пішло шкереберть.

— Ходімо, — сказала мама.

— Як куди. До школи!

— Я більше туди не піду.

— Досить уже, бачив я цю школу, мене це не цікавить. У мене повно справ удома. Я обіцяв Гродуду зробити йому таку спеціальну машинку, щоб відшукати кісточки, які він заховав під моїм ліжком, отож ніколи мені в школу ходити.

Мама присіла переді мною, і я захитав головою.

Вона наполягала, і я заплакав. Вона підняла мене, і я зарепетував. І тоді вона дала мені ляпаса.

Перший у моєму житті.

Ось тобі й школа.

Це був початок кошмару.

Я мільярд разів чув, як батьки розповідали цю історію.

Своїм друзям, учителям, викладачам, психологам, логопедам і консультанту з профорієнтації. І щоразу, коли я її чую, згадую той самий детектор кісточок для Гродуду, який я так і не сконструював.

А зараз мені тринадцять років і я навчаюсь у шостому класі. Так, знаю, щось тут не те. Я вам зараз поясню, не варто рахувати на пальцях. Двічі я залишався на другий рік: у другому і в шостому.

Школа — це завжди катастрофа вдома. Ви можете собі уявити: мама плаче, а батько грубо сварить мене, або навпаки — мама мене сварить, а батько мовчить. А мені прикро їх бачити такими, але що я можу вдіяти? Що їм сказати в цих випадках? Нічого. Я не можу нічого їм сказати, бо як відкрию рота, буде ще гірше. А вони мені твердять одне і те ж, як папуги: «Працюй!», «Працюй!», «Працюй!», «Працюй!», «Працюй!».

Згоден, розумію. Я все ж таки не зовсім кретин. Я б і радий працювати, але ось прикрість — не вдається. Усе, що відбувається у школі, для мене китайська грамота. В одне вухо влітає, а в інше вилітає. Водили мене до мільярда лікарів, перевіряли очі, вуха, навіть мозок. А висновок з цього витраченого часу такий: у мене проблема з концентрацією уваги. А ти кажеш! Я й сам знаю, що зі мною. Достатньо про це спитати мене. Немає у мене проблеми! Жодної! Просто це мене не цікавить. Це мене не цікавить. Крапка.

Добре в школі було тільки один рік — у старшій групі дитсадка з вихователькою, яку звали Марі. Я її ніколи не забуду.

І коли я над цим замислююся, то кажу собі, що Марі стала вчителькою, щоб продовжити робити те, що їй подобалося у житті, тобто майструвати і виготовляти усілякі речі. Я її одразу полюбив. З першого ранку першого дня. Вона носила одяг, який сама шила, светри, які сама в’язала, і прикраси, які сама придумувала. Не було дня, щоб ми не приносили що-небудь додому: їжачка із пап’є-маше, кошеня з пляшечкою молока, мишку в горіховій шкаралупі, вертушки, малюнки, картини й аплікації. Це була вчителька, яка не чекала Дня матері, щоб нас просити взятися за справу. Вона говорила, що вдалий той день, коли щось зроблено. І коли я про це думаю, кажу собі, що цей рік щастя, крім усього, є початком усіх моїх нещасть, адже тоді я зрозумів одну дуже просту річ: ніщо мене не цікавить у світі більше, ніж мої руки й те, що вони можуть виготовити.

І щоб завершити з Марі, я знаю, чим я їй зобов’язаний: майже належною успішністю. Тому що вона зрозуміла, з ким має справу. Знала, що у мене швидко наверталися на очі сльози, коли треба написати своє ім’я, що я нічого не запам’ятовую і що для мене було жахом прочитати напам’ять лічилочку. У кінці року останнього дня я прийшов з нею попрощатися. У горлі стояв клубок, говорити було важко. Я простягнув їй свій подарунок — це була суперріч для олівців, з шухлядкою для скріпок, інша — для кнопок, з місцем для гумки і різними дрібницями. У мене пішло багато часу, щоб завершити подарунок і прикрасити його. Я бачив, що їй було приємно, вона була зворушена так само, як і я. Вона сказала мені:

— У мене також є для тебе подарунок, Грегуаре.

Це була товста книга.

— Наступного року ти навчатимешся у підготовчому класі в мадам Даре і повинен будеш дуже старатися. Знаєш навіщо?

Я захитав головою.

— Щоб змогти прочитати все, що там всередині.

Якось вдома я попросив маму прочитати мені назву книги. Вона поклала цю товсту книгу собі на коліна і сказала:

— «1000 занять для маленьких рук». О-ля-ля, скільки ще всякого мотлоху в перспективі!

Я ненавидів мадам Доре. Ненавидів її голос, манери, непристойну пристрасть мати улюбленців. І все-таки навчився читати, тому що хотів змайструвати бегемота із коробочки для яєць зі сторінки 124.

У моєму табелі успішності за дитячий садок Марі написала: «У цього хлопчика голова, як решето, золоті руки і величезне серце (ось так!). Якщо постаратися, з нього вийдуть люди».

Це вперше й востаннє за моє життя працівник освіти мене не відрахував.

Проте я знаю багато людей, які не люблять вчитися. Наприклад, якщо вас запитати: «Любиш школу?» — захитаєте головою і відповісте, що ні, це очевидно. Хіба що суперпідлабузники скажуть «так», або такі славні, яких забавляє приходити щоранку, щоб перевірити свої здібності. Чи інакше. Хто насправді це любить? Ніхто. А хто насправді це ненавидить? Мало. Але є такі, як я: їх називають «ледарями» і тими, у яких постійно болить живіт.

Я прокидаюся за годину до будильника і впродовж години відчуваю біль у животі, який пронизує і пронизує. У той момент, коли треба вставати з ліжка, мене нудить так, що здається, ніби я на палубі у відкритому морі. Сніданок — мука. Насправді я нічого не можу ковтнути, але оскільки мама завжди висить наді мною, я жую сухарі. В автобусі біль у животі перетворюється на тверду грудку. Коли я зустрічаю друзів і ми говоримо, наприклад, про «Зельде», тоді трохи стає легше, і грудка зменшується, але коли я один — грудка душить мене. Та найгірше, коли я приходжу на шкільне подвір’я — запах школи робить мене дуже хворим. Роки спливають і місця змінюються, а запах залишається однаковим — змішаний запах крейди і старих кросівок, від якого задихаюсь і від якого нудить.

Клубок починає розсмоктуватися біля четвертої години і повністю зникає, коли відчиняю двері своєї кімнати. Він знову повертається, коли батьки приходять додому і починають розпитувати, як минув день, ритися у моєму портфелі, щоб перевірити мою записну книжку і щоденник, але вже не так сильно, тому що до їхніх скандалів я звик.

Словом, ні, я зараз кажу неправду. Я до цього зовсім не звик. Скандали один за одним, і мені не вдається їх уникати. Це дуже боляче.

Оскільки мої батьки не терплять один одного, їм потрібно грубо сваритися щовечора, і якщо вони не знають, як розпочати, то використовують мене і мої паскудні оцінки як нагоду. Це завжди провина одного або іншого. Мама дорікає батькові за те, що він ніколи не встигав займатися мною, а батько їй відповідає, що це її провина, бо вона дуже мене розпестила..

Та це мені набридло.

Мені це так набридло, що ви навіть уявити собі не можете.

У ці хвилини я затуляю вуха і намагаюся думати тільки про те, що майструю: космічний корабель для «Зоряних війн» з моїми Лего-системами, або прилад для видавлювання зубної пасти з моїм «Meкану», або гігантську піраміду із «Kaplas» та багато іншого. Потім починаються тортури уроками. Якщо мені допомагає мама, завжди закінчується тим, що вона плаче. Якщо батько — завжди я плачу.

Усе це я вам просто розповідаю. Не хотів би, щоб ви подумали, що мої батьки нікчемні люди або що вони розлючені на мене. Ні, ні, вони в мене класні, просто класні. Вони нормальні. Це, власне, школа псує все. Я, до речі, через це весь минулий рік записував у щоденнику тільки половину завдань — щоб уникнути всіх цих криз і нещасних вечорів. Це була єдина причина, чому я не насмілився сказати про це директорці коледжу, коли знову заходився сльозами в її кабінеті. Це тупо.

Зрештою, я добре зробив, що промовчав. Що вона могла зрозуміти, ця товста індичка? Нічого. Тому вона мене відрахувала наступного місяця.

Відрахувала через фізкультуру.

Варто сказати, що я ненавиджу спорт так само, як і школу. Не зовсім, але майже. Це точно! Якби ви мене побачили, ви б зрозуміли краще. Татамі і я — речі несумісні. Я не високий, не повний, не сильний. Скажу навіть більше: я зовсім не великий, зовсім не товстий і слабак.

Буває, я кладу свої руки на стегна і дивлюся в дзеркало, набираючи повітря в груди. Чи є зовсім дивним, скажімо, черв’як, що займається бодібілдингом, або той, що хоче вступити в легіон в «Астериксі-легіонері»? Вважають, що він здоровань, але коли він знімає плащ зі звірячої шкури, розумієш, що це чистий здихля. І коли я бачу своє відображення, завжди думаю про нього.

Але нехай, не можна ж брати до голови все на світі, треба поступатися чимось, інакше я збожеволію. Так ось, наплював я минулого року на фізкультуру.

Варто тільки написати ці слова, як мій рот розтягується в усмішці до вух. Тому що на уроках фізкультури в мадам Берлюрон я насміявся так, як не сміявся ніколи в житті.

Ось так це почалося.

— Дюбоск Грегуар, — сказала вона, втупившись у журнал.

Я знав, що знову завалю вправу і буду посміховиськом.

Питав себе, коли ж це все скінчиться.

Щойно я вийшов уперед, всі вже підсміювалися.

Але сміялися цього разу не з моєї нікчемності, сміялися з мого безглуздого вигляду. Я забув свої речі вже втретє за чверть і позичив форму брата Бенжамена, щоб мене не залишили після уроків. (Я залишався після уроків за рік більше, ніж ви залишалися за все своє життя!) Я тільки не знав, що брат Бенжамен був клоном Зеленого Велетня, зростом метр дев’яносто.

І ось я ходжу перевальцем у формі XXL і кросівках сорок п’ятого розміру. Не варто говорити, що я мав невеликий успіх.

— Що це за зовнішній вигляд? — заверещала Берлюронка.

Я вдав із себе дурника і сказав:

— Е-е, не розумію, мадам, минулого тижня все годилося. Не розумію.

Вона виглядала втомлено:

— Зробіть мені подвійний переворот вперед, ноги разом.

Я зробив перший катастрофічний стрибок і загубив один кросівок. Почув, як усі регочуть, і щоб зробити їм приємність, виконав наступний стрибок і відправив другий кросівок у стелю.

Коли я піднявся, було видно труси, бо штани сповзли. Мадам Берлюрон була зовсім червона, а хлопці з мого класу — мертві від сміху. Почути цей сміх для мене було ніби знаком, бо цього разу це були не злі насмішки, сміялися класно, як у цирку. Після цього уроку я вирішив, що буду клоуном-гімнастом. Берлюронським блазнем. Почути людей, котрі сміються завдяки тобі, це ж приємно, це як залежність: чим більше люди сміються, тим більше хочеться їх смішити.

Мадам Берлюрон так часто залишала мене після уроків, що вже не було місця в моїй записній книжці. Урешті мене відрахували, але я не засмучуюся. Завдяки їй я почувався у школі трошки щасливішим і кориснішим.

Що я виробляв — не описати. Раніше ніхто не хотів брати мене в команду, адже гравець я ніякий. А тепер через мене готові були битися, бо я своїми витівками легко міг дестабілізувати суперників. Пам’ятаю, якось поставили мене на ворота. Який перелом. Коли м’яч летів на мене, я видирався на сітку воріт, як божевільна мавпа, що волала від страху, а коли треба було ввести м’яч у гру, примудрявся кинути його через себе, щоб влучити у свої ворота.

Якось я навіть кинувся вперед, щоб упіймати м’яч. Зрозуміло, я його навіть не торкнувся, а коли підвівся, то жував жмут трави, як корова, мукаючи: «Мууууу!». Того дня Карина Лельєвр обмочилася від сміху, а мене залишили на дві години після уроків. Але це того вартувало.

А відрахували мене через коня. Найцікавіше, що чи не вперше я не випендрювався. Треба було стрибнути через цю товсту штуку зі шкіри, вхопившись за ручки, а коли настала моя черга, я погано вхопився, мені стало гіперболяче. Ви розумієте, що я хочу сказати. Я сильно забився. Звичайно, інші подумали, що я прикидаюся, горлаючи «У-у-у-уййййййййй!», щоб їх розсмішити, а Берлюронка потягла мене прямо до директорки.

Я склався навпіл, але не заплакав.

Не хотів їм зробити таку приємність.

Батьки теж мені не повірили, а коли дізналися, що мене вигнали, то моє було зверху. Раз у житті вони кричали разом і натішились досхочу.

Коли мене нарешті відпустили в кімнату, я зачинив двері й сів на підлогу. А потім сказав собі: «Або ти ляжеш у ліжко і заплачеш — і матимеш привід плакати, бо твоє життя нічого не вартує, ти ні на що не здатен і можеш просто померти; або ти піднімешся і щось змайструєш». Того вечора я створив страхітливого звіра із усякого непотребу, підібраного на будівництві, і назвав його Пугало.

Це дуже вгамувало злість. Із цим я погоджуюсь.

І мені стало легше, і подушку не намочив. Тільки одна людина тоді мене втішала — мій дідусь. Воно й не дивно, бо дідусь, дід Леон, завжди мене втішав: відтоді як я був від горшка два вершка. Він почав мене пускати до своєї майстерні. Майстерня діда Леона — це все моє життя. Моя схованка і моя печера Алі-баби. Коли бабуся починає нас трохи діставати, він нахиляється до мене і шепоче на вухо:

— Що, Грегуаре, чи не прогулятися нам з тобою в Леоленд?

І ми потихеньку тікаємо від бабусиних глузувань:

— Давай, давай! Отруюй голову дитині.

А дід знизує плечима і відповідає:

— Я тебе прошу, я тебе прошу, Шарлотто. Ми з Грегуаром усамітнимося, нам треба спокійно подумати.

— А про що це ви будете думати, чи можна дізнатися?

— Я — про своє минуле життя, а Грегуар — про своє майбутнє.

Бабуся відвертається, додаючи, що краще бути глухою, ніж чути таке. На що дід завжди відповідає:

— Серце моє, ти й так уже глуха.

Мій дід Леон — такий самий майстер на всі руки, як і я, тільки в нього ще й голова тямуща. У школі був відмінником, першим у класі з усіх предметів і, між іншим, якось зізнався мені, що ніколи не вчився у неділю («Чому? Та просто не хотів, он як»). Він був першим з математики, з французької, з англійської, з історії — з усіх предметів! У сімнадцять років він вступив до Вищої політехнічної школи, а це, до речі, університет у Франції, в якому найскладніше вчитися. А потім він споруджував грандіозні об’єкти: мости, транспортні розв’язки автомагістралей, тунелі, греблі й інше. Коли я запитую, що саме він робив, дід запалює недопалок і починає міркувати вголос:

— Не можу сказати. Я ніколи не знав, як визначити мою посаду. Скажімо: мене просять переглянути проекти і сказати свою думку — зламається ця штуковина чи ні.

— І все, і все. Це не так уже й погано, хлопче! Наприклад, скажеш «ні», а гребля візьме й не витримає — то виглядатимеш дурнем!

Дідова майстерня — це місце, де я найщасливіший у світі. Проте це не є щось особливе: халупа із дощок і листового заліза в глибині садка, взимку в ній надто холодно, влітку — надто спекотно. Я намагаюся забігати туди якомога частіше. Щоб змайструвати щось, позичити інструменти або дошки, подивитись, як працює мій дідусь Леон (він зараз виготовляє на замовлення меблі для ресторану), порадитися з ним чи просто так. Для задоволення, щоб прийти й сісти на своє улюблене місце. Я щойно вам говорив про запах школи, від якого мене нудило; так от, тут — навпаки: коли я заходжу до цієї закиданої халупки, глибоко вдахаю повітря, щоб відчути запах щастя. Запах мастила, електронагрівача, пайки, клею, тютюну і багато іншого. Чудово. Я собі обіцяв, що одного дня прийду, щоб очистити його перегонкою і виготовити парфуми, під назвою «Одекажеві».

Щоб вдихати їх аромат, коли життя приносить неприємності.

Коли дідусь Леон дізнався, що я залишився на другий рік, він посадив мене на коліна і розповів казку про зайця й черепаху. Я дуже добре пам’ятаю, як сидів, притулившись до нього, і слухав його неймовірно лагідний голос.

— Ось бачиш, мій друже, ніхто не поставив би жодної копійки на перегонах на цю паскудну черепаху, вона була надто повільною. І все-таки вона перемогла. А знаєш, чому вона виграла? Бо черепаха була славною, мужньою і сміливою. І ти також, Грегуаре. Ти мужній, я це знаю. Бачив тебе за роботою. Бачив, як ти годинами сидів у холоді, щоб шліфувати дощечку чи розфарбовувати свої макети. Ти для мене, як ця черепаха.

— Але нам ніколи не задають у школі шліфувати! — відповів я схлипуючи. — Нам задають тільки ті штуки, які неможливо виконати!

Але коли дід дізнався про шостий клас, це була вже інша розмова. Я прийшов до них, як зазвичай, і він не відповів на моє привітання. Ми мовчки поїли, і після кави він залишився сидіти непорушно.

— Підемо у майстерню?

— Тому що я дізнався від твоєї мами погану новину. Я тебе не розумію! Ти ненавидиш школу і водночас робиш усе, щоб там затриматися якнайдовше.

Я нічого не відповів.

— Адже не такий ти й тупий, як про тебе кажуть! Чи такий?

Він говорив зі мною суворо.

— Ох, як це мене дратує! Звичайно, легше собі сказати, що ти нікчема, і нічого не робити! Звичайно! Це приреченість! Це так просто думати, що ти проклятий! А далі що? Які твої плани тепер? Залишишся на другий рік у сьомому, а потім у восьмому, а якщо пощастить, то ступінь бакалавра отримаєш у тридцять років.

Я теребив край диванної подушки, не наважуючись підвести очі.

— Ні, правда, не розумію тебе. У будь-якому випадку, на старого Леона більше не розраховуй. Я люблю людей, які беруть на себе відповідальність за своє життя. Мені не подобаються ледарі, які тільки й знають, що жалітися, і яких відраховують за погану дисципліну! Це не має значення! Спочатку відрахований, а потім другорічник! Браво! Красива картина! Вітаю! А я завжди тебе захищав. Завжди! Твоїм батькам говорив, що в тебе вірю, виправдовував тебе і підтримував! Ось що я тобі скажу, мій друже: легше бути нещасливим, ніж щасливим, а я, чуєш, не люблю людей, які шукають зручності. Не терплю скигліїв! Будь щасливий, хай йому грець! Роби що належить, щоб бути щасливим!

І почав кашляти. Прибігла бабуся, і я вийшов.

Я пішов до комірчини. Мені було дуже холодно. Сів на старезний бідон і запитав себе, як мені хоч чогось досягти у житті.

Я хотів усе зробити, але мав проблему: у мене не було ні проекту, ні моделей, ні креслень, ні матеріалів, ні інструментів — нічого. Тільки величезний тягар на серці, який заважав мені заплакати. Ножиком я вирізав дещо на дідовому верстаті і пішов до будинку, не попрощавшись.

Вдома скандал був довший, голосніший і тривожніший, ніж зазвичай. Закінчувався червень, і жоден коледж не хотів мене приймати у вересні. Батьки рвали на собі волосся і чіплялися один до одного. Це втомлювало. І я зіщулювався з кожним днем, щоб мене не помічали. Говорив собі, що якщо так зменшуватися, так сильно намагатися забути себе, закінчу тим, що, можливо, зникну зовсім, і всі мої проблеми будуть вирішені відразу. Відрахували мене 11 червня. Спочатку я цілими днями сидів удома. Вранці дивився П’ятий канал або «Телемагазин» (вони продавали неймовірні речі у «Телемагазині»!), після обіду читав старі комікси або складав головоломку із 5000 деталей, яку мені подарувала тітка Фанні.

Але це швидко набридло. Потрібно було, як виявилось, зайняти руки. Оглянув будинок, щоб побачити, чи можна щось покращити. Я часто чув, як мама жалілася на прасування: казала, що її мрія — прасувати сидячи. І я перейнявся проблемою.

Розібрав опору прасувальної дошки, яка заважала пересуватися ніжкам внизу, вирахував висоту й установив дошку на чотирьох дерев’яних ніжках, як звичайний стіл. Потім відкрутив коліщатка від старого столика — знайшов його напроти будинку за тиждень до цього — і прикріпив їх до стільця, яким ніхто вже більше не користувався. Ще навіть влаштував підставку для праски, бо недавно мама змінила модель (купила собі «Мулінекс» з парозволожувачем), і я підозрював, що стара підставка її не витримає. На це в мене пішло два дні. Потім я взявся за двигун газонокосарки. Розібрав його повністю, почистив і знову зібрав по деталях. Косарка зрушила з місця з першого разу. Батько не вірив мені, але я знав, що її не варто везти до майстра, бо всі проблеми були пов’язані з брудом всередині.

Того вечора під час вечері атмосфера була спокійнішою. Мама приготувала мені грінки з ковбасою — мою улюблену страву, — щоб мені віддячити, а батько не вмикав телевізора.

Він і заговорив першим.

— Бачиш, дратує в тобі те, любий, що ти все ж здібний хлопець. Чим ми можемо тобі допомогти? Школу ти не любиш — це факт. Але до шістнадцяти років від школи нікуди не дінешся, це ти знаєш?

Я захитав головою.

— Виходить замкнуте коло: чим менше ти працюєш, тим більше ненавидиш школу, а чим більше ти її ненавидиш, тим менше працюєш. Як думаєш із нього вийти?

— Почекаю, поки мені виповниться шістнадцять років, і візьмусь працювати.

— Розмріявся! Хто тебе візьме?

— Ніхто, я це знаю, я буду винаходити всякі штуки. Багато грошей мені на прожиття не треба.

— Ось це ти даремно! Звичайно, не обов’язково бути багатшим за дядька Піксу із коміксів, але грошей тобі треба буде більше, ніж ти думаєш. Доведеться ж купувати інструменти, майстерню, вантажівку. хіба я знаю, що ще! Мені однаково, облишмо цю тему, це мене не турбує. Поговоримо краще про твоє навчання. Грегуаре, не кривись, подивись на мене, будь ласка. Нічого в тебе не вийде без мінімуму знань. Уяви собі, що ти винайшов щось грандіозне. Його ж треба запатентувати, чи не так? І заповнити документи, до речі, грамотно. Зрештою, не приносять винахід просто так? Потрібні креслення, розрахунки, щоб тебе сприйняли серйозно, інакше ти влипнеш — твій задум присвоїть хтось інший в одну мить.

— Я не думаю, я у цьому впевнений.

Так, все це спантеличило мене: я відчував, що тато мав рацію.

— Знаєте, у мене вже є один винахід, який зможе забезпечити мене на все життя, і моїх дітей теж, і навіть вас.

— Про що йдеться? — запитала мама усміхаючись.

— А ви таємницю зберігати вмієте?

— Так, — хором відповіли батьки.

— Ні, мам, скажи «присягаюся».

— Ну ось. Це спеціальні черевики, щоб ходити по горах. З невеликим підбором, що знімається. Ти його прикріплюєш, як звичайно, для підйому, на рівному місці знімаєш, а щоб спуститися, знову прикріплюєш, тільки спереду, де великі пальці, тоді будеш весь час зберігати рівновагу.

— Так, тут щось є кмітливе, — сказала мама.

— Якщо запропонувати це спортивним магазинам, «Декатлону», наприклад.

Мені було приємно, що вони зацікавилися, що сприймають мене всерйоз. Але тато зіпсував цей шарм, коли додав:

— Тільки щоб заробити на твоєму «чуді», доведеться попрацювати тобі над математикою, інформатикою і економікою. Ось бачиш, ми знову повернулися до того ж, що я тобі щойно говорив.

З французької переклав Роман Вацеба

«Шановний директоре школи Граншан!

Я дуже хотів би вчитися у Вашій школі, але знаю, що це неможливо, бо в мене дуже погана успішність.

Я бачив у рекламі Вашої школи, що у Вас є слюсарні і столярні майстерні, кабінет інформатики, теплиці і все таке.

Думаю, що оцінки — не найголовніше в житті. По-моєму, важливо знати, чого ти в житті хочеш.

Мені хочеться вчитися у Вас, тому що в Граншані мені буде найкраще — я так гадаю. Я не дуже повний, у мені 35 кіло надії.

Всього доброго, Грегуар Дюбоск».

  • Проаналізувавши текст і цитату, скажи, чому, на твою думку, авторка обрала саме таку назву твору.

ЗАПИТАННЯ, РОЗДУМИ ТА ДИСКУСІЇ

  • 1. Що відчуває Грегуар протягом усього твору? Чи змінюються його почуття? Які «кошмари» траплялися з ним у школі і вдома?
  • 2. Які стосунки склалися у сім’ї? Як ти думаєш, батьки сварилися лише через Грегуара? А як він ставився до батьків?
  • 3. Як і чому не склалися стосунки з учителями? Із однокласниками? Зачитай педагогічну характеристику, яку дала вчителька Марі. Чи погоджуєшся ти з нею?
  • 4. Намалюй словесний портрет Грегуара – пересічного учня звичайної школи. Зверни увагу на мовлення, звички, одяг, зріст, вагу цього «ледаря і другорічника».
  • 5. Фраза «Я ненавиджу школу.» закінчується крапкою. Чому? Чи не краще було б вжити три крапки (. ) чи знак оклику (!)? Про що свідчать розділові знаки?
  • 6. «Дідова майстерня – це місце, де я найщасливіший у світі». Яку настанову дав дід Леон онукові?
  • 7. Зачитай і прокоментуй заяву Грегуара Дюбоска директорові школи Граншан.
  • 8. Напиши есе на тему «Усі ми родом з дитинства. », у якому розкажи про книги, що справили на тебе найбільший вплив у початковій школі.
  • 9. ПРАЦЮЙТЕ ВДВОХ: чи справедливий вираз: «Роби що належить, щоб бути щасливим!»?

СЛОВНИК

«Астерикс-легіонер» – французький дитячий комікс.

Дядько Пікса – герой американського мультсеріалу «Качині історії», відомий в Україні як дядько Скрудж.

«Зельде» – дитяча гра.

Легіон – особлива військова частина.

«Мекану» – дерев’яні конструктори.

«Одекажеві» – франц.: вода з майстерні.

Пап’є-маше – маса з паперу, картону тощо і клейких речовин, з якої роблять іграшки, маски і т. ін.

Татамі – японський мат для покриття підлоги.

«Kaplas» – гра із дерев’яних паличок для конструювання.

Продовжуй читати:

Гавальда А. «Мені б хотілось, щоби хтось мене десь чекав»

Микола Вороний — Євшан-зілля (аналіз, паспорт твору)

Тема: зображення перебування у Володимира Мономаха ханського сина , який потрапив до Русі разом з ясиром; повернення хлопця на Батьківщину за допомогою євшан-зілля.

Ідея: возвеличення любові до рідного краю, його безмежних просторів, природи, народу; засудження тих, хто занедбав свою країну і відцурався від неї.

Художні засоби:

  • епітети:слова гучні і мальовничі; пісня рідна, половецька, невпинна; вчинки войовничі; спів ніжний, колисковий любий, сильний, дужий; рідний степ, вільний, пишнобарвний квітчастий; край веселий: в землі чужій, ворожій; кохана дитина; вдача молодецька; походи молодецькі; він сидить німий, байдужий;чарівне зілля.
  • метафори: оповідання зворушує почування, таїться пророкування;сну не знають його очі; кров’ю з серця слово точиться; виглядають очі; ти шугаєш соколом; вовком скачеш.
  • порівняння: наче вітер у негоду, загула пісня, мов скажена хуртовина, мов страшні громи стогнали струни і той спів.
  • Риторичні питання і звертання: Україно! Мамо рідна!

Чи синів твоїх багато на степах твоїх зосталось?

  • синоніми: зажурився, засмутився; улещає, намовляє; йде, приходить; шугаєш.
  • Євшан-зілля (повний текст) ▲ читається за 4 хвилини
  • Євшан-зілля (скорочено)
  • Євшан-зілля (шкільні твори)
  • Біографія Миколи Вороного

Головні герої та їх образи:

  • син половецького хана,
  • князь Володимир Мономах,
  • віщун,
  • євшан-зілля (як образ чудодійної сили).

Сюжет: За часів Володимира Мономаха у княжому палаці жив ханський син, якого під час походу на половців було взято в полон. “І жилось тому хлоп’яті і безпечно, і вигідно.” З часом юнак забув і рідний край, і батьків — усе йому замінила чужина.

А в далеких степах тужить за своєю дитиною батько-хан. Відсилає він у далекий Київ музиканта-губця, щоб той знайшов і привіз йому сина. Розшукавши юнака, співець починає переказувати йому слова старого хана, але ні плач батьківського серця, ні народні співи — то бойові, то ніжні — не вразили юнака. Аж ось жмут сухої трави дає співець юнакові — і стрепенувся той, постали в молодечій уяві і рідний степ, і “батечко нещасний”, рідні шатра й рідні люди. все це “разом промайнуло, стисло горло, сперло груди. ” Воля, вітчизна — ось справжнє щастя і мета життя, гідна людини.

Проблематика: патріотизм, історична пам’ять.

Примітки та корисна інформація: найбільш потужний засіб формування ідейного змісту твору — антитеза, яка розкривається через символи “батьківщина” — “чужина”, “рідний” — “чужий”, “пам’ять” — “забуття”.