Чому воюють Ізраїль та Палестина? Головні питання і відповіді

Нинішнє загострення на Близькому Сході між ізраїльтянами та арабами є найбільшим з 1973 року, тобто з часу так званої Війни судного дня. Тоді Сирія, Єгипет та Йорданія напали на Ізраїль. Врешті ізраїльтяни були змушені поступитися раніше завойованими територіями на Синайському півострові.

Нині кількість жертв з обох боків складає уже кілька тисяч людей. З огляду на намір Ізраїлю провести масштабну наземну операцію у Газі, ця кількість швидко зростає.

«Главком» нагадує головні віхи історії конфлікту Палестини та Ізраїлю, які допомагають краще розуміти природу цього протистояння.

Сім фактів про Палестину

Історична земля. Чия?

Назва «Палестина» походить від «Філістія», назви частини середземноморського узбережжя нинішнього Ізраїлю, яка була заселена філістимлянами (у перекладі – прибульці). Грецькі письменники, зокрема Геродот, називали цю землю Сирія Палестинська, або просто Палестина, вона була однією з провінцій Римської імперії. Палестинці жили не тільки на території нинішнього Ізраїлю, а й на територіях сучасної Йорданії, частинах Лівану і Сирії, Голанських висотах і у Секторі Гази.

Рішення ООН, яке призвело до війни

Рішенням Генасамблеї ООН 29 листопада 1947 року було ухвалено план з розділення Палестини (Резолюція з розділу Палестини), який передбачав припинення британського мандату на землях Палестини і рекомендував створення на цих територіях єврейської і арабської держав. Це рішення отримало 33 голоси члінев ООН: Австралія, Бельгія, Болівія, Бразилія, Венесуела, Гаїті, Гватемала, Данія, Домініканська Республіка, Ісландія, Канада, Коста-Рика, Ліберія, Люксембург, Нідерланди, Нікарагуа, Нова Зеландія, Норвегія, Панама, Парагвай, Перу, Польща, СРСР (у тому числі Білоруська РСР і Українська РСР), США, Уругвай, Філіппіни, Франція, Чехословаччина, Еквадор, ПАР.

Проти проголосували 13 країн: Афганістан, Єгипет, Греція, Індія, Ірак, Іран, Ємен, Куба, Ліван, Пакистан, Саудівська Аравія, Сирія та Туреччина.

10 країн утрималися: Аргентина, Велика Британія, Гондурас, Китай, Колумбія, Мексика, Сальвадор, Чилі, Ефіопія и Югославія.

План передбачав розділити Палестину на дві рівні частини. Станом на кінець Другої світової війни на 74% території нинішнього Ізраїлю проживали палестинці. З огляду на це, Ліга арабських держав, Вища арабська рада виступили категорично проти розділення. Напередодні голосування Джамал аль-Хусейні, який виконував обов’язки голови Вищої арабської ради, заявив: «Палестина буде охоплена вогнем і кров’ю, якщо євреї отримають хоч якусь її частину».

Палестина розділена

План з розділення передбачав більшу територію для палестинців, але за підсумками подальших воєн Ізраїль встановив свій контроль над більшістю земель. Зокрема, внаслідок Шестиденної війни 1967 року Ізраїль встановив контроль над Газою, Східним Єрусалимом, Голанськими висотами і навіть окупував Синайський півострів, який тривалий час після закінчення війни не хотів повертати Єгипту, навіть під тиском Заходу і США.

Нині палестинці компактно проживають у двох національних анклавах – Газі і на східному березі річки Йордан. Ці два регіони були включені до Плану з розділення, згідно з Резолюцією ООН 1947 року. Площа території західного берегу річки Йордан складає 5,8 тис. км2. Загальна довжина кордонів – 404 км. На цій території є землі, придатні для сільського господарства тільки після зрошування. Сектор Гази має площу у 360 км2. Загальна довжина кордонів – 62 км.

Як живуть розділені палестинці

За підрахунками МВФ, за 2007-2022 роки реальний ВВП у Газі зростав усього на 0,4% за рік. При цьому ВВП на душу населення знижувався кожен рік на 2,5%. Абсолютно протилежна ситуація у Палестинській автономії на західному березі Йордану. За той же період часу ВВП зростав кожен рік на 5,1%, а зріст на душу населення складав 2,8% за рік.

У Газі безробіття у 2022 р. склало 45%, кількість людей, які живуть за межею бідності – 53%. У той же час на західному березі Йордану безробіття – 13%, людей, які живуть за межею бідності – 14%.

Середня зарплата у Газі два роки тому складала 61,4 шекеля за день (14,83 евро). Важливо зазначити, що це здебільшого державний сектор, оскільки бізнес не розвинутий. У той же час палестинці, що мешкають на західному березі Йордану, заробляли у 2021 році 108,5 шекеля за день (26,20 евро).

ХАМАС – рух опору чи терористи?

ХАМАС – Харакат аль-мукавама аль-ісламійя, тобто Ісламський рух опору. Він має як політичне крило, так і мілітарне. Виступає за фізичне знищення держави Ізраїль. Після перемоги на виборах у Газі у 2006 році утримує владу у силовий спосіб. Вже наступного року після перемоги на виборах, бойовики ХАМАС розстріляли акцію протесту опозиції. Також було вбито палестинських поліцейських, які висловили незгоду з диктатурою. Після цього публічних виступів проти ХАМАС у Газі не було, як і виборів.

ХАМАС визнана терористичною організацією в Ізраїлі, Канаді, США, Великій Британії, Японії і країнах ЄС. Також рух заборонено у Єгипті і Йорданії. В Австралії терористичним визнано міліарне крило цього руху.

Палестинська автономія у складі Ізраїлю

Палестинська національна автономія (ПНА), яка покликана керувати Газою і частиною території на західному березі річки Йордан, була утворена у 1994 році, на основі угод, підписаних в Осло між Ізраїлем і Організацією визволення Палестини Ясіра Арафата. Він же і став першим лідером автономії.

Слід зазначити, що Організація визволення Палестини, яка виникла у 60 роки минулого століття, спочатку була терористичною і декларувала знищення Ізраїлю, але потім змінила політику і заявила про кінцеву мету – утворення держави Палестина. 30 листопада 2012 року Генасамблея ООН проголосувала за Резолюцію 67/19, у якій надала представникам Палестини статус держави-спостерігача в ООН.

Палестиною (ПНА) керує обраний президент країни Махмуд Аббас (представляє опозиційну до ХАМАС партію ФАТХ), який перебуває на території Палестинської національної адміністрації на західному березі річки Йордан. Проте впливу на Газу і керівництво ХАМАС він не має.

Єрусалим – столиця?

Усі палестинські рухи і течії вважають Єрусалим своєю столицею, причому відмовляються ділити цей статус з Ізраїлем. У Палестинській декларації про незалежність від 1988 року ідеться про те, що Єрусалим є столицею держави Палестина. У 2002 році Ясір Арафат підписав Основний закон, у якому було проголошено Єрусалим як столицю, включно із Храмовою горою (Харам аль-Шаріф), що розташована у південно-східній частині старого міста.

Єрусалим є колискою трьох релігій – ісламу, християнства та юдаїзму. Резолюція з розділу Палестини передбачала, що міжнародне співтовариство візьме місто під свій контроль після завершення британського мандату. Однак цього не сталося. Після Арабо-ізраїльської війни 1947-1949 років місто розділилося на східну і західну частини. Східну отримала під контроль Трансйорданія (сучасна Йорданія), а західну контролював Ізраїль. У 1948 році парламент Йорданії ухвалив закон про анексію окупованої частини Палестини, включно із західним берегом ріки Йордан і східним Єрусалимом. На початку вересня 1979 року Конференція керівників неприєднаних країн (Рух неприєднання, або Неприєднані країни – міжнародне об’єднання країн світу, що визнають неприєднання до воєнних союзів великих держав одним з основних принципів своєї зовнішньої політики) у Гавані заявила, що «Місто Єрусалим є невід’ємною частиною окупованої Палестини. Воно повинно… бути передане під арабський суверенітет».

Сім фактів про Ізраїль

Історична земля. Чия?

Одним із розповсюджених аргументів критиків палестинців є твердження про те, що на території Ізраїлю ніколи не було Палестинської держави, натомість єврейська – була. У 11 ст. до н.е. пророком Самуїлом і першим ізраїльським царем Саулом було засноване Ізраїльське царство. Після роду Саула країну очолював рід Давида, а після нього – Соломон (1010 до н. е. – 970 до н. е.). Після смерті Соломона (930 р. н.е.) історія Ізраїлю як єдиного царства закінчилася. Держава розділилася на Північно-ізраїльське царство і вчетверо менше Юдейське зі столицею в Єрусалимі, яку пізніше завоювала Римська імперія на чолі з імператором Адріаном.

Євреї жили у Палестині (на території сучасного Ізраїлю, зокрема) протягом усіх століть. Але були періоди в історії, коли виживати було особливо важко. Зрештою, у результаті числених протестів проти утисків євреї були вигнані з Палестини у 132-136 роках. Однією з головних причин було повстання Бар-Кохби (у перекладі – Син Зірки), виступу рабів та вільного населення Юдеї (римської провінції) проти римського панування. Євреїв було виселено до Вавилону (сучасна територія Іраку), також вони оселилися у різних країнах Африки і Європи Відтоді почалася тривала історія життя і розвитку народу у вигнанні, яка завершилася створенням держави Ізраїль у 20 ст. Важливо також зазначити, що чотири століття (1516-1917) сучасна територія Ізраїлю була під владою Османської імперії. Звичайно, там жили і євреї, але їх було значно менше, ніж арабського населення. Після цього Ліга націй предала мандат контролю над Палестиною Велокобританії, яка управляла цими територіями до кінця Другої світової.

Створення Ізраїлю і нинішні кордони

Рішенням Генасамблеї ООН 29 листопада 1947 року про розділення Палестини було утворено державу Ізраїль, яку було офіційно проголошено 14 травня 1948 року. Рішення про розділення Палестини підтримало єврейське населення, але категорично не сприйняли араби. Хоча у самому документі про назви держав не йшлося, Генасамблея передбачила розселити євреїв і арабів там, де вони компактно жили раніше. Щодо території, то землі мали би розділитися приблизно 50% на 50%. Однак у такому форматі держави так і не почали співіснувати, оскільки почалася арабо-ізраїльська війна, за підсумками якої територія Палестини розділилася на три нерівні частини: безпосередньо Ізраїль і два палестинських анклави – Газа і більша частина на західному березі річки Йордан. Причому ці анклави не з’єднані між собою.

У 1967 р. відбулася чергова арабо-ізраїльська війна. Проти Ізраїлю воювали Єгипет, Сирія і Йорданія, до складу цих армій входили і палестинські араби. Протистояння завершилося за шість днів перемогою Ізраїлю, який захопив сектор Гази, Синайський півострів (територія Єгипту), приблизно половину території Голанських висот (які раніше цілком належали Сирії) та Східний Єрусалим.

До цієї війни араби контролювали територію Східного Єрусалиму і не пускали євреїв до юдейських святинь і пам’ятників.

За підсумками війни 1947-1949 рр. Ізраїль поступився значними територіями

Війна Судного дня 1973 р. тривала 18 днів і призвела до того, що Ізраїль повернув Єгипту Синайський півострів. Але не внаслідок поразки на полі бою, а через міжнародний тиск, насамперед з боку США. Примітно, що у цій війні інтереси США і СРСР розійшлися. Радянський Союз підтримав арабські країни, США залишалися союзником Ізраїлю.

Виведення ізраїльських військ з Гази

За прем’єрства Аріеля Шарона у 2000 роках було реалізовано «План одностороннього розмежування», за яким Ізраїль вивів свої війська із Гази, також звідти виїхало цивільне єврейське населення. Із західного берега річки Йордан ізраїльтяни також виїхали. Це дозволило провести вибори у Палестині у 2006 році, у результаті яких у Газі переміг ХАМАС, а в автономії на західному березі Йордану – ФАТХ. У наступні роки вибори у Газі більше не проводилися.

Ізраїль не погоджується на цьому етапі надавати Палестині незалежність через небажання втратити інструменти впливу для приборкання ворога на де-юре своїй території. Станом на 2010 рік понад 100 держав-членів ООН визнали Палестину незалежною. У країнах, які визнали Палестину незалежною діють посольства цієї країни. Хоч Україна і не визнала незалежність Палестини, у 2007 році за президентства Віктора Ющенка у Києві відкрилося посольство Палестини. На практиці незалежною Палестина не є, де-юре вона залишається автономією у складі Ізраїлю.

Чому Ізраїль атакують палестинці саме із Гази

Газа має південний кордон із Єгиптом. Рух ХАМАС, який насильно утримує владу у палестинському анклаві, отримує з Єгипту зброю насамперед завдяки сотням тунелів, а також наземним шляхом як контрабанду. Що цікаво, до втілення «Плану з одностороннього розмежування» на кордоні між Газою і Єгиптом діяв КПП, на якому чергували і євреї, і палестинці.

Єрусалим – столиця?

5 грудня 1949 року спочатку прем’єр Давид Бен-Гуріон, а потім 23 січня 1950 року Кнесет проголосили Єрусалим столицею Ізраїлю. 30 липня Кнесет ухвалив закон про Єрусалим, яким назвав місто «єдиною і неподільною столицею Ізраїлю». Примітно, що закон поширюється як на Східний, так і на Західний береги ріки Йордан. 20 серпня 1980 Радбез ООН ухвалив Резолюцію, у якій заявив, що «Закон про Єрусалим» є «порушенням міжнародного права», є «недійсним, і повинен бути негайно анульованим». Утрималися під час голосування тільки США. Ізраїль відмовився виконувати положення Резолюції. Понад 20 посольств, які до того часу розташовувалися у Єрусалимі, перенесли свої диппредставництва до Тель-Авіва.

Цікавий факт: 6 грудня 2017 року президент США Дональд Трамп офіційно визнав Єрусалим столицею Ізраїлю і дав вказівку Держдепартаменту почати підготовку до перенесення посольства США в Єрусалим, давши відстрочку у шість місяців. Сьогодні посольство США в Ізраїлі розташовується у Тель-Авіві, а консульство – у Єрусалимі. Важливо додати, що Ізраїль вперше розглянув можливість перетворення Східного Єрусалиму на столицю Палестини на саміті у Табі (Єгипет) у 2001 році. Однак жодних угод підписано не було і це питання Ізраїль більше не розглядав.

Ізраїль: державний устрій

Ізраїль є унітарною демократичною парламентською республікою у складі якої є Палестинська автономія, яку очолює національна адміністрація. Ізраїль має змішану правову систему, в якій поєднуються риси романо-германського (континентального) і англосаксонського права. Крім того, паралельно з нею у країні діють відразу дві системи релігійного права – єврейська і мусульманська, застосовувані до представників відповідних конфесій. Ізраїль має уряд і президента. Найбільшу владу у країні має глава уряду, після нещодавніх парламентських виборів Кабмін очолив Беньямін Нетаньягу. В Ізраїлі не має Конституції, натомість діють ряд Основних законів, які регулюють функції Президента, Кнесету, Уряду та державного контролера, судочинство, службу в армії, свободу підприємництва, захист людської гідності і свободи особистості. Ці закони мають пріоритет над іншими законами. У 2003 році конституційна комісія Кнесету почала підготовку до прийняття єдиної Конституції. Однак ця робота так і не була завершена. Ізраїль має сім адміністративних округів. Національний склад населення країни: 74,8% – євреї, 20,8% – араби, 4,5% – інші.

Рівень життя в Ізраїлі

Середня зарплата в Ізраїлі становить майже 13 тис. шекелів за місяць (приблизно 600 шекелів на день), це близько 129 тис. у гривневому еквіваленті.

ВВП країни минулого року зріс на 6,3%, ріст ВВП на душу населення щороку приблизно – 3,5%. Загалом ВВП на душу населення становить 55,5 тис. євро, це 13 місце у світі.

Михайло Глуховський, «Главком»

• Знущання буде взаємним. Український посол пояснює, чому Київ має зупинити безвіз з Ізраїлем
• Реєстр корупціонерів. Новобранці-2023
• «Поїхав з Москви, аби не підставляти Зеленського». Ексклюзивне інтерв’ю з двійником президента

Ізраїль і Палестина: коротка історія довгої війни

Весь світ вже тиждень спостерігає одне з найбільших загострень конфлікту між євреями і палестинськими арабами за останній час. Але у вирі повідомлень не просто зрозуміти передісторію цього конфлікту. “Військовий Кур’єр” подає скорочену версію ворожнечі між євреями та арабами від давніх часів і до сьогодні.

Євреї-завойовники і євреї-завойовані

Євреї з’явилися в межах сучасного Ізраїлю за дві тисячі років до нашої ери. На цих землях, крім них, жили різні народи, наприклад, філістимляни.

Тож аби створити свою державу, юдеям довелося довго воювати, жорстоко винищуючи ворогів. Саме на завойованих і “зачищених” землях, приблизно в Х столітті до нашої ери з’явилося Перше єврейське царство.

Іудей Давид з головою філістимлянина Голіафа. Робота Караваджо.

Але воно швидко впало під тиском загарбників. І вже з VIII століття до нашої ери територія Царства переходила з рук в руки. Окупанти нерідко на десятки років виганяли єврейські племена з їх територій.

Проте, юдеї за першої ж можливості поверталися на рідні землі і намагалися відновити свою державу. Євреї були одним з перших народів, які усвідомлювали свій постійний зв’язок з певною територією. Річ у тім, що євреїв об’єднувала єдина віра. І саме там, в Єрусалимі, було побудовано Перший Храм, а потім і Другий Храм – основні святині єврейського народу.

Врешті решт, територія сучасного Ізраїлю була окупована Римською імперією. Римляни назвали ці землі Іудеєю. Після одного з єврейських повстань в 135 році нашої ери, римляни вигнали юдеїв з їх батьківщини. Намагаючись стерти пам’ять про єврейський народ, римляни перейменували Іудею на Сирію Палестинську.

Так, євреї кілька разів пройшли повне коло від завойовників до завойованих, від окупантів до вигнанців – і навпаки.

Араби-завойовники і араби завойовані

Араби – це група племен які утворилися і усвідомили себе окремою спільнотою поряд – на території Аравійського півострова. У VII столітті в них з’явилася спільна релігія – іслам.

Завдяки ісламу араби змогли згуртуватися і утворити власну державу – Халіфат, завоювавши, в тому числі і Сирію Палестинську. Араби назвали ці землі Палестина, і на початку 640-х років змусили усіх євреїв залишити і ці території.

Проте величезний Халіфат був знищений під натиском нових. Кінець-кінцем араби опинилися під владою османських турків і їх держави – Османської імперії.

Карикатура “Нічне жахіття” зображала войовничого турка-османа, який осідлав свиню.

Місцеві арабські мешканці Палестини відділяли себе від загарбників-турків. А от навколишні брати-араби були природніми союзниками в умовах окупації.

Отже, свій шлях в Ізраїлі від окупантів до окупованих араби пройшли так само, як і євреї.

Дві держави

Вигнані з Палестини, євреї з багатьох причин усюди були чужинцями. Тому, в 1492 році їх вигнали з Іспанії, а потім з Німеччини та інших європейських країн. Частина юдейських вигнанців поверталася додому. Станом на 1800 рік вони становили уже півтора відсотки населення Палестини.

Під час Першої світової війни Британія, яка воювала з Османською імперією, підтримала прагнення євреїв і арабів мати свої держави в Палестині, аби нацькувати їх на турків. Османи відступили. Тоді “тогочасна ООН” – Ліга націй – підтримала ініціативу Британії, і вручила англійцям мандат на Палестину – право контролювати цю територію і проконтролювати утворення там двох держав.

З посиленням нацизму у Німеччині, кількість єврейських репатріантів до Палестини збільшилася у десятки разів. Єврейські поселенці активно скуповували у палестинських арабів землю і витісняли з неї арабських селян.

Все це вилилося у арабське повстання 1936-1939. Безземельні арабські селяни вимагали від Британії і єврейських колоністів повернути їм землю, єдину можливість прогодувати себе і своїх дітей.

Врешті-решт, англійці, не знайшли нічого кращого ніж на око поділити Палестину на нерівні частини, і заборонити селитися в одній з них євреям. “Нарізану” таким чином арабську напівзалежну державу назвали Трансйорданією.

Після Другої Світової, в 1947 році, Лондон спробував влаштувати конференцію з цього питання. Англійці хотіли продовжити своє правління в регіоні ще на 5 років, але представники євреїв у Трансйорданії відмовилися.

Питання винесли на розгляд ООН, яка запропонувала розділити Палестину на 3 частини: єврейську, арабську і район Єрусалиму, де знаходилися релігійні святині обох народів. У кожній з 3 частин мали мешкати і араби, і євреї.

Але єврейські радикали були проти того, щоб хтось з їх земляків ставав громадянами арабської держави. Щоправда, впливовий ізраїльський політик і в майбутньому перший прем’єр Ізраїлю Бен Гуріон в ті часи закликав до мирних перемовин.

29 листопада 1947 року ООН ухвалила резолюцію про мирний поділ Палестини. Але Ліга арабських держав, яка складалася з Єгипту, Сирії, Іраку, Лівану, Саудівської Аравії, Ємену і Трансйорданії заявила, що мирного поділу Палестини не буде. Арабські держави прагнули отримати всю Палестину.

ООН і Великобританія фактично самоусунулися від контролю за виконанням резолюції. Виник вакуум влади.

Початок арабо-ізраїльських війн

Британці склали свій мандат на управління Палестиною 15 травня 1948 року. За день до цього, Ізраїль офіційно проголосив незалежність. Ліга арабських держав виступила проти. Почалася війна.

Результат кривавих боїв армій, терористичних акцій радикалів та зіткнень між мирним населенням – близько 30 тисяч загиблих з обох боків.

На початку 1949 року під егідою ООН відбулися прямі переговори між Ізраїлем і Лігою. За результатами мирних домовленостей, значна частина обіцяних для нової арабської держави територій, опинилася у складі новоствореної держави Ізраїль. За Трансйорданією залишився Західний берег річки Йордан (далі – Західний берег), частина якого мала належати арабам, частина – євреям. Єгипет, у свою чергу, захопив Сектор Газа.

800 тисяч євреїв і близько 750 тисяч арабів мусили покинути рідні краї після окупації їх ворогом. Наразі існують докази того, що принаймні частину всіх цих людей вигнали силою. Десь це був наказ влади. Десь це була ініціатива на місцях, на яку влада закривала очі.

Це ще більше підсилило суперечності. Араби підтримували палестинських терористів, євреї задіювали спецназ – протистояння продовжувалося.

В цей період Трансйорданія починає називатися так, як ми звикли – Йорданією. Окупований нею Західний берег Арабська ліга вирішила зробити базою для захоплення Палестини. Саме там утворилася “Організація визволення Палестини” (далі – ОВП).

У 1956 році Єгипет закриває для ізраїльського судноплавства та націоналізує Суецький канал, який на той момент, контролювала британська армія. Починається нова війна: з одного боку Франція, Великобританія та Ізраїль, а з іншого – Республіка Єгипет, яку озброїв до зубів СРСР.

Співвідношення територій арабської і єврейської держав в межах Ізраїлю.

Зрештою, конфлікт вдалося загасити. Ізраїль втратив біля 2 сотень солдат. Єгипет – до 2 тисяч військових і до 3 тисяч цивільних мешканців. Обидві сторони вчиняли військові злочини – розстрілювали полонених, вбивали та катували мирних жителів.

Спроба арабів взяти реванш у Ізраїлю – Шестиденна війна 1967 року – закінчилася для Сирії, Йорданії, Іраку і Єгипту новими катастрофічними втратами – 12 тисячами загиблих. Ізраїль втратив біля тисячі військових. Окрім цього, Ізраїль окупував Західний берег та сектор Газа і почав створювати там єврейські поселення.

Так з’явилася сучасна рамка конфлікту в регіоні: окуповані Ізраїлем Сектор Газа і Західний берег річки Йордан (себто невизнана держава Палестина) стають осередками терористичних організацій, які підтримують арабські сусіди Ізраїлю.

Продовження конфлікту

У 1973 році Єгипет, Йорданія, Ірак і Сирія знову спробували забрати втрачене під час Шестиденної війни. Почалася так звана “Війна Судного дня”. Як раніше писав “Військовий Кур’єр”, політичне керівництво Ізраїлю виявилося не готовим до цієї війни.

У перші дні, військам арабських держав вдалося просунутися на значні території вглиб Ізраїлю. Втім, потім, ізраїльські збройні сили змогли мобілізуватися, перехопити ініціативу і завдати нищівної поразки ворогу.

Але збройні зіткнення тривали. Досягнути тимчасового примирення вдалося на початку 1980-х. Лідером ОВП став Ясір Арафат, який був готовий іти на компроміси і вміло домовлявся як з ізраїльськими, так і з міжнародними політиками.

Домовленості в Осло 1993 і 1995 роках між ОВП та Ізраїлем передбачали виведення ізраїльських військових з Сектора Гази та частини Західного берега і, надалі, створення окремої Палестини.

В умовах безвладдя, силу набрала радикальна організація ХАМАС. Вона терористичними методами посунула більш схильну до мирної боротьби ОВП. Почався новий етап військового конфлікту. За терористичними актами арабів слідували акти пацифікації з боку євреїв.

Угоди в Осло передбачали п’ятирічний перехідний період, під час якого ОВП, яка становила більшість в тимчасовій Палестинській адміністрації, мала разом з владою Ізраїлю керувати регіоном. Але по суті Палестину просто віддали в руки ХАМАС.

Врешті решт, байдужість міжнародних організацій та хижі сусіди, які “підгодовують” терористів-сепаратистів з ХАМАС, зробили свою справу. Чим закінчуються такі геополітичні розклади, українці знають як ніхто інший.

Слідкуйте за “Військовим кур’єром” у Facebook, Telegram та YouTube.