Репродуктивна праця це

0 Comments

Репродуктивна праця

Репродуктивна праця (робота) (англ. reproductive labour) це неоплачувана робота з догляду та хатньої праці, включаючи прибирання, приготування їжі, догляд за дітьми та неоплачувану домашню робочу силу. [1] Термін набув ужитку в феміністичній філософії та дискурсі (зокрема у феміністичній економіці) паралельно із входженням жінок до робочої сили у 1970-х як фокус на сегрегації жінок у домашню сферу, де праця не компенсована та невизнана у капіталістичній системі. За інтерсекційним підходом, жінки були частиною робочої сили ще до виходу на загальний ринок праці. [2] Деякі марксистські антропологи [3] та економісти, такі як Джордж Каффенціс [4] , стверджують, що репродуктивна праця створює вартість подібно до виробничої, збільшуючи вартість робочої сили.

Термін та концепт

Концепція репродуктивної праці (прибирання, приготування їжі, догляду за дітьми та домашньої робочої сили) була створена та дискутована ще до кодифікації терміну. Сюди входять такі феміністичні твори, як класичний есей Вірджинії Вульф « Власна кімната ». [5]

Поділ на продуктивну та непродуктивну працю підкреслили марксистські феміністки , включаючи Маргарет Бенстон та Пеґгі Мортон . [6] Вони визначають, що хоча продуктивна праця призводить до створення товарів чи послуг, які мають грошову цінність у капіталістичній системі і компенсуються у вигляді заробітної плати, репродуктивна праця пов’язана з приватною сферою і включає все, що потрібно людям робити для себе, не з метою отримання плати (тобто прибирання, приготування їжі, народження та виховання дітей). Хоча обидві форми праці необхідні, жінки та чоловіки мають різний доступ до цих форм праці. Як державні, так і приватні установи використовують неоплачувану працю жінок як дешевий метод підтримки робочої сили. Для виробників це означає більший прибуток. Для нуклеарної сім’ї динаміка влади диктує, що хатню роботу має виконувати виключно жінка, звільняючи решту членів сім’ї від необхідної репродуктивної праці. Марксистські феміністки доводять, що виключення жінок з продуктивної праці призводить до чоловічого контролю як у приватному, так і у публічному. [7]

Заробітна плата за хатню роботу

Зосереджуючись на виключенні з виробничої праці як на найважливішому джерелі утиску жінок, деякі марксистські феміністки присвятили себе боротьбі за включення хатньої праці до складу капіталістичної економіки. Ідея створення компенсованої репродуктивної праці була присутня у працях соціалісток, таких як Шарлотта Перкінс Гілман (1898), яка стверджувала, що утиск жінок випливає з примусу до приватної сфери. [8] Гілман запропонувала покращити умови для жінок, коли їхня робота буде визнана та оцінена у суспільній сфері. [9]

Мабуть, найвпливовішим із зусиль щодо компенсації репродуктивної праці стала міжнародна кампанія «Заробітна плата за хатню роботу» ― організація, створена в Італії в 1972 році членкинями Міжнародного феміністичного колективу. Багато з цих активісток, включаючи Сельму Джеймс, [10] Маріарозу Далла Косту, [11] Бріжит Гальтьє та Сильвію Федерічі [12] , опублікували ряд джерел для адвокації в академічній та громадській сферах. Зусилля невеликої групи італійок врешті успішно мобілізували жінок на міжнародному рівні. У Брукліні, Нью-Йорк, за участю Федерічі була заснована група «Заробітна плата за хатню роботу». [12] Як визнає Гайді Гартманн (1981), зусилля цих рухів породили важливий дискурс щодо вартості хатньої роботи та її стосунку до економіки. [7]

Див. також

Посилання

  • “Maid in the Market: Women’s Paid Domestic Labour – Review” by Giles, Wenona; Arat-Koc, Sedef. Resources for Feminist Research. 24 (1/2). Spring–Summer 1995 . Процитовано 7 грудня 2015 .
  • Schecter, Tanya; Amin, Nuzhat (1 січня 1999). [ Race, Class, Women & the State: The Case of Domestic Labour ] . Resources for Feminist Research. 27 (1/2) . Процитовано 7 грудня 2015 .
  • Domestic Labour Isn’t Working in Our House. Daily Record (Glasgow, Scotland). 19 березня 2015 . Процитовано 7 грудня 2015 .
  • Amy Mullin (14 березня 2005). Reconceiving Pregnancy and Childcare: Ethics, Experience, and Reproductive Labor. Cambridge University Press. ISBN978-0-521-60586-1 .
  • Andrea O’Reilly (6 квітня 2010). Encyclopedia of Motherhood. SAGE Publications. с. 1070–. ISBN978-1-4129-6846-1 .
  • Dana E. Bushnell (1 січня 1995). “Nagging” Questions: Feminist Ethics in Everyday Life. Rowman & Littlefield. с. 169–. ISBN978-0-8476-8007-8 .
  • Rhacel Salazar Parreñas (2001). Servants of Globalization: Women, Migration and Domestic Work. Stanford University Press. с. 72–. ISBN978-0-8047-3922-1 .
  • Debra Satz Marta Sutton Weeks Professor of Ethics in Society Stanford University (12 травня 2010). Why Some Things Should Not Be for Sale : The Moral Limits of Markets: The Moral Limits of Markets. Oxford University Press, USA. с. 115–. ISBN978-0-19-971857-3 .
  • Melinda L. De Jesus (2005). Pinay Power: Peminist Critical Theory : Theorizing the Filipina/American Experience. Psychology Press. с. 100–. ISBN978-0-415-94982-8 .
  • Rick Baldoz; Charles Koeber; Philip Kraft (2009). The Critical Study of Work: Labor, Technology, and Global Production. Temple University Press. с. 73–. ISBN978-1-59213-809-8 .
  • Дебра Сац, Чому деякі речі не можна продавати: моральні межі ринків, 2010,ISBN 0195311590 . Уривок з глави про репродуктивну працю жінок

Примітки

Duffy, Mignon (2013). Reproductive Labor. У Smith, Vicki (ред.). Sociology of Work: An Encyclopedia. Thousand Oaks, CA: SAGE Publications. с. 1213ff. doi:10.4135/9781452276199.n260. ISBN 978-1-5063-2093-9 .

Griffith, David; Preibisch, Kerry; Contreras, Ricardo (June 2018). The Value of Reproductive Labor. American Anthropologist. 120 (2): 224–236. doi: 10.1111/aman.12973 .

Caffentzis, George (2013). On the Notion of a Crisis of Social Reproduction. In Letters of Blood and Fire: Work, Machines, and the Crisis of Capitalism. Oakland, CA: PM Press. с. 268–72.

Капіталізм, репродуктивна праця і феміністична економіка

Магістр соціології та соціальної антропології, заступниця директорки “Центру соціальних і трудових досліджень”. Сфера наукових інтересів: протести, робітничі протести, неолібералізм, світ-системний аналіз, соціальна антропологія, ідеології.

Мені завжди було важко говорити про утопії, про оптимістичні перспективи. Я виступаю радше по антиутопіях. Колись, коли мене можна було записати до фанаток наукової фантастики, я дійшла висновку, що «будь-яка утопія — це погано вивчена антиутопія». Претензійне підліткове твердження, погодьтеся, яке більше говорить про особливості мого світосприйняття тоді (і почасти тепер). Та все-таки я спробую.

Я писатиму не про цілісний світ феміністичної утопії, а про певні принципи, на яких він повинен будуватися, і про певні риси, які йому мають бути притаманними, на підставі мого розуміння гендерної нерівности в соціальній структурі суспільства. З цих причин роздуми мої можуть здатися надто загальними, але з чогось варто починати.

Варто починати з того фемінізму, який мені близький. Я прихильниця марксистського фемінізму, що базується на феміністичній критиці й інтерпретації марксистського аналізу капіталістичного суспільства. Представниці цієї течії фемінізму мають кілька спільних позицій і так само низку позицій, щодо яких їхні погляди розходяться. Я не зупинятимуся на всіх, говоритиму лише про ті, на основі яких можна спробувати виписати деякі принципи й риси феміністичної утопії.

Фемінізм конкретно-історичного спектра дії

Насамперед марксистські феміністки[1] критикують позицію, що патріархат був і є універсальною системою домінування. Тобто так, переважна більшість відомих нам суспільств були і є патріархальними, але марксистські феміністки не погоджуються з універсальністю, «однаковістю» патріархату і вважають таку позицію антиісторичною. Ґрунтуючись на постулатах матеріалістичного і принципово історичного марксистського підходу, вони наголошують, що гендерна нерівність хоч і була у відомих нам суспільствах саме патріархальною, її не можливо зрозуміти, зводячи все до універсальних, всеохопних, незмінних принципів патріархату. Патріархат завжди конкретний, і його треба аналізувати в конкретному історичному контексті, якщо точніше — в конкретній соціально-економічній системі, породженій конкретним способом виробництва. Патріархат трансформується, патріархат і спосіб виробництва змінюють одне одного в такий спосіб, який дозволяє зберегти систему домінування. Вихід жінок на ринок праці, становлення нуклеарної сім’ї як норми, розповсюдження товарів для контролю за дітонародженням — усе це й багато іншого трансформувало систему домінування, але вона адаптувалася і нікуди не зникла.

Для чого це має значення, крім як для розмежування різних течій фемінізму? Насамперед для розуміння, що немає ізольованих «гендерних питань»: функціонування патріархату неможливо зрозуміти, не вивчаючи функціонування капіталізму. Далі, якщо патріархат розглядати як універсальну й трансісторичну (часто основну) систему домінування, то рецепти його подолання на теоретичному рівні теж вимушено будуть трансісторичними й універсальними, якщо тільки ми хочемо, щоб теорія була несуперечливою. Ба більше, такі рецепти стосуватимуться лише патріархату як такого, не зачіпаючи спосіб виробництва. Якщо ж розглядати патріархат як систему нерівности й домінування, історично вплетену в конкретні матеріальні умови, то й рецепти мають пропонуватися в контексті цих умов та відштовхуватися від необхідности їх трансформувати. Марксистські феміністки переконані, що лише так можна досягти більш егалітарного суспільства, зокрема і в питаннях гендерної рівности. Лікувати бактеріальну інфекцію завжди краще антибіотиком, який діє на конкретний вид бактерії, а не антибіотиком широкого спектра дії.

Краплини успіху в океані структурної нерівности

Із засади історичности патріархату випливає і певний додатковий оптимізм: якщо патріархат не був і не є універсальною, трансісторичною системою домінування, якщо він постійно зазнає трансформацій, то, зрештою, його можна «трансформувати» в щось суттєво інше. Однак! Якщо він вкорінений у певних історичних способах виробництва, то в щось суттєво інше його можна трансформувати лише разом із цими способами виробництва. Без їх зміни ми отримаємо тільки трохи іншу систему домінування з укотре адаптованим патріархатом, який можна описати таким анекдотом з інтернету: «Вісім чоловіків володіють таким самим багатством, як 50 % найбідніших! — Це несправедливо! Серед них має бути чотири жінки!»

Серед цих жінок обов’язково мають бути «woman of color», мігрантка та представниця ЛГБТ+, — додала б я. І що це змінило б для 50 % найбідніших, серед яких у найгіршому становищі й далі залишатимуться жінки, особливо з непривілейованих груп? Риторичні питання на полях: та й що, зрештою, зміниться, якщо в найгіршому становищі в нерівному й ієрархічному суспільстві будуть чоловіки з непривілейованих груп? Чи буде це феміністичною утопією? Чи може бути феміністичною утопією нерівне й ієрархічне суспільство?

З цих причин у мене викликає глибоке неприйняття, коли феміністичний дискурс зводять (я спрощую) до історій успішних жінок. Мало того, для мене неприйнятна сама сучасна концепція «успіху», коли йдеться переважно про матеріально-статусний успіх у системі координат, яка характеризується величезною нерівністю й ієрархічністю. У такій системі одній «успішній» відповідає сотня «неуспішних», адже успіх завжди міряється відносно неуспіху.

Однак у суспільстві завжди хтось виграє, а хтось програє, — можуть мені заперечити. Так, це правда, й у феміністичній утопії будуть ті, хто програє. Проблема сучасного світу не в існуванні успішних і неуспішних, а в тому, що головне мірило успіху — це матеріальні блага, які одночасно виступають основним ресурсом у суспільстві катастрофічної нерівности. Тому нині програш може означати втрату шансів на мінімальний гідний рівень життя, а часто — шанс на життя як таке. І при переплітанні патріархальної та капіталістичної структури нерівностей ці шанси частіше втрачають жінки. Проте не ті жінки, які одного дня можуть увійти до когорти «успішних», котрі володіють половиною світового матеріального багатства. При цьому не треба забувати, що «успіх» і комфорт часто базуються на явній і неявній (структурній) експлуатації «неуспішних» — дешевої робочої сили виховательок, учительок, нянь, хатніх працівниць, жінок у країнах «третього світу», які працюють на «потогінних фабриках», через що товари на Заході порівняно дешеві, а локальне забруднення довкілля виробництвом відбувається «not in my yard», а за тисячі кілометрів.

Попереджаючи можливі закиди: а) то що, жінкам тепер навіть не намагатися здобути вищі позиції? б) коли жінка досягає успіху — це ще одна краплина, яка точить патріархат! в) бідні жінки повинні більше старатися і в них усе вийде! от моя знайома змогла.

Стоп. У такій ситуації немає провини ні «успішних», ані «неуспішних», бо проблема не в людях, а в системі нерівности, де винятки з правил не міняють і не можуть змінити логіку функціонування системи. Якщо ваша/моя знайома змогла просунутися на вищу сходинку в структурах нерівности, то її місце на нижчій сходинці нерівности зайняла хтось інша. Тому я можу по-людськи порадіти за вашу/мою знайому, але треба усвідомлювати, що індивідуальний успіх ніколи не вирішує проблеми нерівности. Для мене феміністична утопія — не тільки про «рівні» права і «чесну» конкуренцію[2], якими можуть скористатися окремі жінки, щоб досягти вершин успіху в ієрархічному й нерівному суспільстві. Для мене феміністична утопія — це передусім про зміни структур нерівности.

Розплутати клубок нерівности

Пропоную трохи звузити фокус роздумів, бо говорячи про феміністичну утопію з позицій марксистського фемінізму, неможливо не говорити про репродуктивну працю. Мабуть, про неї варто говорити насамперед, адже саме в аналізі репродуктивної праці найочевиднішим стає перетин патріархату й капіталізму.

Треба визнати, що про репродуктивну працю останнім часом говорять багато, щоправда, часто називаючи її «домашньою» або «доглядовою». Не маю нічого проти такої термінології, та все-таки хочу нагадати, чому марксистські феміністки називали її саме репродуктивною.

З питання репродуктивної праці почав розвиватися марксистський фемінізм у тому вигляді, який близький мені особисто. Його представниці критикували основоположників марксизму передусім за повну відсутність аналізу ролі репродуктивної праці у їхній теорії капіталістичного способу виробництва. Карл Маркс писав про людей, які продають свою робочу силу власникам виробництва й отримують взамін зарплатню, що її використовують для репродукції — відтворення робочої сили. За цю зарплатню вони купують їжу, одяг, дах над головою, і можуть наступного дня знову брати участь у процесі виробництва та створювати товари і вартість. Чи не можуть? Власне, марксистські феміністки наголошують на тому, що в цій схемі Маркс пропустив один важливий момент: їжу хтось має купити і приготувати, одяг попрати, дітей народити, доглядати за ними тощо. І в патріархальному капіталістичному суспільстві цей хтось у переважній більшості випадків — жінка.

Тобто репродуктивна праця в марксистському фемінізмі називається репродуктивною[3] не тому, що вона пов’язана з дітонародженням, а тому що вона відтворює, репродукує робочу силу, яку одні продають, а інші купують, щоб отримати зарплатню і прибуток відповідно. Коло замикається, патріархальна система намертво вплітається в капіталістичну.

Що ж станеться з репродуктивною працею у феміністичній утопії? Колись на фейсбуці мене запитали, чи вирішено проблему репродуктивної праці і гендерної нерівности в моїй «ячейке общества». Зважаючи на місце репродуктивної праці в структурі капіталістичної економіки, відповідь може бути лише одна: проблему репродуктивної праці в патріархальній капіталістичній системі неможливо вирішити в рамках сім’ї. «Відповідальне батьківство», рівний розподіл обов’язків між партнер_ками — це все дуже добре, але це не знімає проблеми експлуатації репродуктивної праці (хоча й суттєво полегшує життя жінок). І через структурне «приписування» жінкам репродуктивної праці будуються суспільні очікування, стереотипи, ролі. Жінки стають дешевшою робочою силою на ринку «продуктивної» праці, резервною армією праці, обличчям фемінізованої бідности.

Отож «відповідальне батьківство» і рівний розподіл обов’язків зачіпають проблему лише поверхово. Далі марксистські феміністки[4] пропонують два варіанти вирішення проблеми в порівняно короткій перспективі. Обидва реалізовуються через винесення істотної частини репродуктивної праці за рамки сім’ї. Перший варіант — повернення до комунальности, коли реорганізація репродуктивної праці відбувається всередині місцевих спільнот через спільне піклування, спільну організацію побутової праці. Це такий собі варіант умовного «повернення» до докапіталістичного способу відтворення. Другий варіант — коли істотну частину репродуктивної праці бере на себе державна доглядова інфраструктура: дитсадки, будинки для літніх людей тощо.

Нюанси існують з обома варіантами, особливо в сучасних умовах. Перший варіант часто може бути захисною реакцією на результати неоліберального розвитку в країнах, де державної репродуктивної інфраструктури фактично не існує або вона скорочується через заходи «суворої економії». Тобто це, з одного боку, варіант за відсутности реалістичних альтернатив, з іншого боку, його можуть вітати неоліберали як привід для ще більшого скорочення державної інфраструктури: якщо садочки будуть самоорганізовані на рівні спільнот, навіщо розвивати державні заклади? Також існує ризик відтворення гендерної нерівности при комуналістському варіанті: самоорганізовуватимуться для колективного виконання репродуктивної праці, імовірно, жінки.

Нюанс із державним варіантом розвитку подій у тому, що нині говорять переважно про доглядову, а не про репродуктивну інфраструктуру. Тобто йдеться лише про частину репродуктивної праці, а саме про догляд за людьми (дітьми, людьми з інвалідністю, з проблемами зі здоров’ям, похилого віку), що, безперечно, вже непогано, але репродуктивна праця — це не лише догляд. Інший нюанс пов’язано з браком фінансування, тому тепер доглядова інфраструктура часто переповнена, в багатьох країнах вона неналежної якости, а зарплати в ній дуже/порівняно малі. І (хто сумнівався б) працюють у цих секторах здебільшого жінки. Одна моя знайома активістка сформулювала цю проблему десь так: «Ми наголошуємо, що треба розвивати державну доглядову інфраструктуру, адже від цього виграють жінки як основні користувачки і наймані працівниці в цьому секторі. Та проблема ще й у тому, що вони є основними користувачками і найманими працівницями».

Треба розуміти, що більшість цих нюансів — це ризики, а не нездоланні проблеми, і виникають вони переважно через патріархальну капіталістичну економіку. Нюанси треба мати на увазі і працювати з ними, але вони не повинні перешкоджати спробам реалізувати той чи той сценарій[5]. Однак, якщо мислити термінами утопії, важливо пам’ятати ще один момент: комуналістський чи державний варіант вирішення проблеми (чи якийсь синтез обох) можуть бути важливими сходинками, але самі собою вони не розплутають клубок нерівности остаточно. Адже ядро цього клубка — конкретно-історичний і системно вкорінений розподіл між «продуктивною» і репродуктивною працею, невидима роль другої в капіталістичній економіці, експлуатація обох.

Перекинути айсберг економіки

Наприкінці хочу знову розширити фокус, бо марксистські феміністки теоретизують не лише репродуктивну працю, а й цілу систему. Охопити всю патріархальну капіталістичну систему, безперечно, — завдання непросте, його за означенням можна виконати лише на найвищому рівні абстракції. Тому отримана картина має бути доволі спрощеною, загальною і схематичною, але саме вона може дати уявлення про можливості феміністичної утопії як альтернативної системи.

Марія Міес і Вероніка Беннольдт-Томсен зображують наявну систему нерівности (а разом і її причин) у вигляді айсберга капіталістичної патріархальної економіки, де видима економіка, яка складається з капіталу й формальної «продуктивної праці», — лише вершина.

Капітал як вершина видимої частини айсберга тримається на експлуатації (у широкому значенні) неформальної «продуктивної» праці, присадибного господарства, домашньої неоплачуваної (репродуктивної) праці, на (нео)колоніальній експлуатації та експлуатації природних ресурсів, з усіма відповідними наслідками для неформальних працівни_ць, жінок, людей із країн «третього світу», довколишнього середовища.

Схематичний варіант я бачила на одній феміністичній конференції (на жаль, не знаю його авторок). У цьому варіанті економіку зображено у вигляді піраміди, на вершині якої — фінансовий сектор, під ним — товарний сектор, а в основі піраміди — соціальне відтворення[6]. Безперечно, ці сфери не ізольовані, навпаки, вони тісно переплітаються, але при цьому кожний нижчий шар обслуговує існування вищого, а кожний вищий шар структурує і зумовлює нижчі.

Що ж усім цим робити? Найрадикальніше рішення пропонує перекинути цю піраміду. Наскільки це утопічно? У мене немає відповіді. У мене, зізнаюся, навіть немає чіткого уявлення, що це означатиме на практиці. Та хочеться вірити, що таке суспільство буде більш егалітарним, у ньому гідне життя буде доступним не тільки меншості і в ньому не буде руйнівної експлуатації людини та природи. Можливо, це суспільство не знищуватиме середовище свого існування. Хочеться вірити, що така феміністична утопія, «місце, якого немає», — це шанс на виживання людини як виду.

[1] Та й не тільки вони.

[2] Про всяк випадок нагадую, що в капіталістичному суспільстві рівні права і чесна конкуренція — це радше ідеологічні міфи. Рівні права далеко не завжди означають рівні можливості їх реалізувати, а чесна конкуренція просто не існує при нерівних стартових умовах.

[3] Ліз Вогель визначає репродуктивну працю як таку, що «робить внесок у щоденне і довгострокове відновлення носіїв робочої сили як товару та робітничого класу загалом». Тобто сюди входить щоденна побутова праця, яка відновлює сили робітни_ць, забезпечує непрацюючих або непрацездатних (дітей, людей похилого віку, безробітних, тих, хто не може працювати через стан здоров’я), а також дітонародження.

[4] І не тільки вони.

[5] Ще один варіант, за який виступали марксистські феміністки в 1970–1980-х роках, — зарплата за домашню працю (рух Wages for Housework). Я тут його оминаю, бо він здається мені найбільш дискусійнім і не передбачає винесення репродуктивної праці за рамки сім’ї, що на цьому етапі я вважаю неодмінним. Проте сама ідея цікава і її варто тримати в голові хоча б тому, що саме вона ставить під сумнів структурний розподіл праці на «продуктивну» і репродуктивну.

[6] Під соціальним відтворенням марксистські феміністки мають на увазі всі засоби, працю, практики, спрямовані на біологічне й соціальне відтворення людей.

«Cидіти вдома». Що таке піклувальна праця?

«Вона сидить вдома» – саме так говорять про жінок, які є домогосподарками чи доглядають маленьких дітей. У самій цій фразі знецінена доглядова праця, яку виконують переважно жінки.

Для позначення такої діяльності (доглядової та хатньої праці) вживають поняття «репродуктивна праця», яке було запроваджено у межах марксистського фемінізму. Ця праця називається репродуктивною не тому, що вона пов’язана з дітонародженням, а тому що вона відтворює, репродукує робочу силу, яку одні продають, а інші купують, щоб отримати зарплатню і прибуток відповідно. [1]

Таку діяльність називають також поняттям «піклувальна (доглядова) праця» (англ. “care work”).

У 2013 році Міжнародна конференція з питань трудової статистики визначила нове тлумачення поняття «праця», яке включає як оплачувану, так і неоплачувану діяльність (піклування про членів сім’ї, а також волонтерство).

Оплачувану піклувальну роботу (англ. care job) здійснюють лікарі, медсестри, вчителі, соціальні працівники тощо. Більша частина цих професій в Україні представлена жінками, а така робота переважно вкрай низько оплачується. Скажімо, діапазон зарплат соціальних працівників становить 4-6 тис. гривень включно з податками (за інформацією порталу work.ua). В контексті демографічних змін зростання тривалості життя та старіння населення, професії, пов’язані з піклуванням про літніх людей, будуть надзвичайно актуальні.

Жінки виконують також більшу частину неоплачуваної піклувальної праці (чи репродуктивної праці) в усьому світі. Оцінки, здійснені Міжнародною організацією праці на підставі вивчення бюджетів часу у 64 країнах світу, показали, що жінки присвячують у 3 рази більше часу на неоплачувану доглядову працю порівняно з чоловіками: 4 години та 25 хвилин на день, порівняно з 1 годиною та 23 хвилинами на день серед чоловіків.

Можна припустити, що це обумовлено тим, що жінки приділяють менше часу оплачуваній праці. Втім, було виявлено, що в усіх без виключення регіонах світу загальна сумарна кількість годин, витрачених на оплачувану та неоплачувану працю у жінок більша (див. малюнок).

За даними соціологічного опитування групи «Рейтинг», проведеного у лютому 2020 року, 83% чоловіків та 84% жінок вважають, що головне завдання жінки – дбати про дім та сім’ю, а 74% чоловіків та 76% жінок вважають, що головне завдання чоловіка – заробляти гроші.

А що ж на практиці? 52% сказали, що переважно жінка займається вихованням дітей в їх сім’ї (у 2015 році – 59%); 64% сказали, що в їх сім’ї переважно жінка готує їжу (у 2015 році – 79%). [3] До слова, я доволі скептично ставлюся до питання на кшталт «хто у сім’ї переважно займається вихованням дітей», адже поняття «виховання» не відображає усієї сукупності повсякденних дій, пов’язаних із піклуванням про дітей, які у поєднанні з хатньою працею виконують переважно жінки, – супровід до гуртків, емоційна підтримка, допомога з домашніми завданнями, прогулянки, догляд за хворою дитиною тощо.

Отже, судячи з даних у динаміці, у нас є сподівання на те, що ситуація з розподілом ролей в українських сім’ях поступово покращується. Втім, сімейні ролі жінок та чоловіків досі залишаються розділеними. Не вирішивши цю проблему досить важко стимулювати жінок до кар’єрного зростання чи, скажімо, до політичної участі. Доволі багато жінок розуміють такі ініціативи як додаткове навантаження, адже сімейні обов’язки залишаються їх відповідальністю, особливо коли йдеться про матерів маленьких дітей. Іншими словами, активна реалізація жінок у поза-сімейній сфері далеко не завжди стимулює пропорційний перерозподіл хатніх та доглядових обов’язків у сім’ї з двома партнерами.

Відповідальність жінок за сім’ю, особливо за догляд за дітьми, тісно пов’язана з їх економічною (не)активністю. Наприклад, у 2018 році провідною причиною економічної неактивності жінок були сімейні (домашні) обов’язки – 27,6% жінок не працювали, не шукали роботу або були не готові приступити до роботи саме з цієї причини порівняно з 8,7% серед чоловіків.[4]

За результатами репрезентативного опитування проведеного компанією Info Sapiens у 2019 році, 54% домогосподарок мають дітей віком до 6 років, а у 38% домогосподарок мали дітей віком від 6 до 18 років; лише 14% домогосподарок не мають дітей.[5]

Демографічні зміни, пов’язані, з одного боку, з явищем відкладеного материнства[6] та, з іншого боку, зі зростанням частки людей літнього віку та браку соціальних сервісів для догляду за ними, можуть створити додаткові виклики передусім для жінок.

Йдеться про явище «сендвіч-покоління» (англ. sandwich generation). [7] Це поняття описує покоління людей, які мають одночасно маленьких дітей та літніх батьків. Відтак, вони наче як «сендвіч» затиснуті між обов’язками дбати про них одночасно, та на додачу працювати поза домом. Якщо ж піклування потребує значних ресурсів часу та зусиль, то здебільшого саме жінки залишають роботу або обмежують свою зайнятість.

Доволі часто відповідальність сім’ї (а де-факто переважно жінок) у догляді за літніми членами сім’ї сприймається як «моральний обов’язок». Таке трактування піклування часто призводить до невидимості цієї проблеми: насправді мало кого цікавить як жінки справляються з цим завданням. І якщо в Україні є інституційні можливості для полегшення жінкам догляду за дітьми (батьківська відпустка, дитсадки, оплачувані лікарняні), то ресурси, які дозволяють полегшити догляд за літніми людьми, практично відсутні.

Додаткові виклики для жінок створюють також інші демографічні тенденції: нуклеаризація сімей та міграція, внаслідок чого стає недоступним ресурс підтримки старшого покоління у догляді за дітьми, а також висока частка розлучень та кількості матерів, які самостійно виховують дітей, для яких виклик поєднання роботи та догляду за дітьми може бути дуже гострим.

За таких умов вкрай важливо дбати про інституційні можливості балансу роботи та сім’ї: про вдосконалення системи батьківських відпусток, про розвиток мережі доступних дитсадків, про запровадження дружніх до сім’ї політик на робочому місці, які враховують потреби працівниць та працівників з сімейними обв’язками (батьків з малими дітьми, тих, хто доглядає літніх членів сім’ї).

[1] Детальніше про це можна прочитати у статті Оксани Дутчак «Капіталізм, репродуктивна праця і феміністична економіка» // Гендер в деталях, 26 серпня 2019 року. Часом поняття «репродуктивна праця» вживається також у контексті сучасних репродуктивних технології, наприклад, для позначення сурогатного материнства чи донації яйцеклітин.

[2] Наведено вибрані регіони. Care work and care jobs for the future of decent work / International Labour Office – Geneva: ILO, 2018, р. 32

[3] населення України від 18 років і старше. Вибірка репрезентативна за віком, статтю, регіонами і типом поселення. Вибіркова сукупність: 2000 респондентів. Помилка репрезентативності дослідження: не більше 2,2%. Терміни проведення дослідження: 21-25 лютого 2020 р.

[4] Економічна активність населення України 2018. Статистичний збірник, с. 126.

[5] Як збільшити зайнятість жінок і чому це важливо для економіки? Аналітична записка / Центр еконмоічної стратегії, 2019, с. 18.

[6] Йдеться про зростання середнього віку жінок-матерів. Частка народжень, які припадають на вікову групу жінок 30–40 років, за період незалежності України зросла майже вдвічі. Населення України за 2015 рік: Демографічний щорічник. — К.: Держ. служба статистики, 2016. — С. 80.

[7] Авторка терміну – дослідниця у сфері соціальної роботи Dorothy A. Miller