Путін готовий зупинити війну, пише NYT. Що стоїть за цими заявами?

Американське видання New York Times повідомляє, що російський президент Володимир Путін через посередників передає західним країнам сигнали, що, попри його публічну риторику про незмінні цілі “спецоперації”, він був би згодний заморозити конфлікт в Україні уздовж нинішньої лінії фронту.

Водночас багато експертів поставилися до таких заяв скептично і стверджують, що таким чином російський лідер намагається ввести Захід в оману.

Видання посилається на двох колишніх функціонерів високого рангу, близьких до Кремля, та “американських та міжнародних чиновників”, які отримали повідомлення від емісарів Путіна і поділилися цією інформацією анонімно.

Крім того, за словами американських чиновників, Путін “промацував ґрунт” для угоди про припинення вогню ще роком раніше, восени 2022 року. Ця його ініціатива, про яку раніше не повідомляли, відбулася після того, як Україна розгромила російську армію на північному сході країни. Тоді Путін зазначав, що він задоволений захопленою Росією територією і готовий до перемир’я, кажуть чиновники.

Як пише NYT, така неодноразова зацікавленість Путіна у припиненні вогню свідчить про те, що кремлівський лідер намагається маневрувати, щоб зменшити ризики та зберегти собі відкриті можливості у війні, яка триває довше, ніж він очікував.

Паралельно з тим, як публічно Путін використовує палку риторику щодо своїх цілей в Україні, приватно він “телеграфує про бажання проголосити перемогу та рухатися далі”, зазначає видання.

“Вони кажуть: “Ми готові вести переговори про припинення вогню, – цитує NYT високопоставленого міжнародного чиновника, який зустрічався з російськими високопосадовцями цієї осені. – Вони хочуть залишитися там, де вони є на полі бою”.

Водночас видання зазначає, що немає жодних доказів того, що лідери України, які пообіцяли повернути всю свою територію, приймуть таку угоду.

Деякі американські офіційні особи кажуть, що це може бути вже знайома спроба Кремля ввести в оману, і такі заяви не відображають справжнього бажання пана Путіна піти на компроміс.

Колишні російські чиновники додають, що Путін цілком може змінити свою думку, якщо російські війська зможуть отримати перевагу на полі бою.

Хоча Путін одержимий, як він вважає, своєю історичною місією повернути “споконвічні російські землі”, він дуже хоче, щоб більшість росіян продовжували жити нормальним життям. Готуючи Росію до багаторічної війни, він тихо намагається дати зрозуміти, що готовий її закінчити.

“Він справді готовий зупинитися на поточних позиціях, — цитує New York Times колишнього російського чиновника, який, за його словами, передає неофіційний меседж Кремля. – Відступати він не готовий ні на метр”.

Автор фото, Getty Images

Зараз Путін, за словами нинішніх і колишніх посадовців, бачить сприятливий момент для угоди за збігом факторів: глухий кут на полі бою, наслідки невтішного наступу України, підтримка Заходу, яка слабшає, а також війна в Газі.

Ще однією ознакою готовності Путіна обговорювати припинення вогню Times називає зустріч Путіна з опозиційним політиком Григорієм Явлінським наприкінці жовтня.

Це дуже маргінальний політик у нинішніх російських реаліях, але Путін погодився його прийняти і проговорив із ним 90 хвилин, що “каже саме за себе”, цитує його газета.

Речник Путіна Дмитро Пєсков надіслав кореспондентові NYT голосове повідомлення, в якому вказав на публічні заяви російського президента про незмінність цілей операції, а тези, подані газетою, назвав концептуально неправильними.

Але хоча публічно Путін продовжує дотримуватися своєї агресивної лінії, американські чиновники бачать зміни в його позиції, пише NYT.

Зокрема, вони зазначають, що він більше не вимагає відставки уряду Зеленського. Чиновники твердять, що внаслідок припинення вогню, яке пропонує Путін, Україна збереже свій суверенітет зі столицею в Києві, однак Росія отримає контроль над майже 20 відсотками її території, яку вона наразі завоювала.

Вони додають, що поки Путін сигналізує, що він відкритий для такої угоди, він чекає, щоб йому дали більш конкретну пропозицію.

Серед багатьох ймовірних каменів спотикання – палке бажання Путіна не допустити членства України в НАТО. Але один із колишніх російських чиновників зазначив, що розбіжності з цього приводу не стануть перешкодою для Путіна, оскільки очікується, що альянс не прийме Україну в осяжному майбутньому.

Тим не менш, високопоставлені американські чиновники кажуть, що вони не вірять, що хтось з українських політиків зможе погодитися на угоду, яка залишить Росії таку велику територію України.

Інший потенційний глухий кут виникає через прагнення Путіна поставити в центр будь-яких переговорів Сполучені Штати.

Своєю чергою, американські чиновники кажуть, що США не вели і не будуть вести переговори від імені України.

При цьому багато хто на Заході скептично ставиться до припинення вогню, оскільки вони вважають, що Путін таким чином отримає можливість переозброїтися для майбутнього нападу.

Як приклад NYT наводить президента Латвії Едгара Рінкевичса, який стверджував у інтерв’ю, що Путін веде війну, бо мріє “відновити імперію”.

“Вони ніколи не дотримувалися жодних домовленостей, – каже Рінкевичс про росіян, – і вони порушували їх одразу, коли бачили для цього зручний момент”.

“Затримка допомоги та підготовки до нової агресії”

Статтю New York Times у своєму щоденному зведенні проаналізував американський Інститут вивчення війни (ISW).

На думку аналітиків інституту, Путін може вимагати тимчасового припинення вогню, бо воно принесе користь Росії, оскільки дасть їй час підготуватися до нової агресії проти України.

При цьому Путін у грудні публічно заявляв, що його максималістські цілі в Україні – “денацифікація”, “демілітаризація” та нав’язування “нейтрального статусу” залишаються незмінними, нагадує ISW.

Час, коли Путін нібито непублічно повідомляє про зацікавленість у припиненні вогню, більше свідчить про те, що Росії намагається затримати та перешкодити подальшій військовій допомозі Заходу Україні, ніж про серйозну зацікавленість у припиненні війни, вважають автори звіту.

ISW пише, що спостерігав аналогічні спроби Кремля ввести в оману західних політиків і змусити їх чинити тиск на Україну, щоб та почала переговори з Росією минулої зими. Москва, на думку експертів, хотіла перенаправити увагу Заходу на гіпотетичні переговори – замість гарантій того, що Київ матиме достатньо військової техніки перед весняно-літнім контрнаступом.

Наразі Кремль, ймовірно, використовує залаштункові канали для досягнення аналогічного ефекту на тлі дебатів на Заході щодо подальшої військової допомоги Україні, резюмують автори звіту.

“Глибоке нерозуміння російсько-української війни”

Автор фото, Getty Images

З обуренням поставився до статті New York Times також і відставний підполковник американської армії Александр Віндман, який є вихідцем з України.

Він вважає, що за нею стоять ті, хто намагається підтримувати неофіційний канал переговорів із Москвою.

“Не знаю, що більш образливо: боягузливість колишніх творців політики, які бояться виступати під своїм ім’ям . і при цьому мають таку зарозумілість, що думають, що зможуть досягти мирної домовленості, – чи корисні ідіоти, які розводять нас на путінський мир”, – написав Віндман у мережі Threads.

“Ця стаття показує глибоке нерозуміння російсько-української війни та незнання Путіна. А аналіз медіа, неграмотних щодо російської теми, показує нездатність вивчити уроки з десятиліття провалів тих, хто радив умиротворювати агресора”, – додає він.

Також на цю тему

Як засудити Путіна за тяжкі злочини в Україні: три ймовірні сценарії

Відповідати за тяжкі злочини мають як їх виконавці, так й організатори. Це цілком очевидна думка. Однак часто трапляється так, що довести вину виконавця набагато легше, ніж вину організатора.

Зараз українців турбує логічне запитання: як і коли посадять Путіна. Відкриття проти нього кримінального провадження в Україні, на жаль, не видається можливим.

В міжнародному звичаєвому праві існує концепція імунітету для вищих посадовців перед національними судами.

Тож шукаємо інші можливі сценарії в історичних аналогіях. І основних сценаріїв є три.

Через Міжнародний кримінальний суд (МКС)

Міжнародний кримінальний суд – відносно новий інститут, що діє з 2002 року. Його юрисдикція – міжнародні злочини: геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини та злочин агресії.

МКС діє на підставі Римського статуту. Його учасниками є 123 держави. Ні Україна, ні Росія не ратифікували Римський статут. Проте Україна у 2014-2015 роках визнала юрисдикцію МКС щодо тяжких злочинів на Майдані, в Криму та на Донбасі.

Щодо нинішніх подій, то до Прокурора МКС Каріма Хана вже звернулася 41 країна-учасниця з вимогою розслідувати ситуацію в Україні.

Історична аналогія – справа в МКС Омар аль-Башира, Президента Судану (1993–2019 рр.).

Омар аль-Башир прийшов до влади шляхом військового перевороту. За 26 років його правління Судан пережив громадянську війну, етнічні та релігійні конфлікти, розпад і геноцид.

У 2009 році Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт Омара аль-Башира. Це був перший випадок в історії, коли ордер було видано на арешт чинного глави держави. Звинувачення стосувалися Дарфурського конфлікту й кваліфікувалися як злочини проти людяності та воєнні злочини.

А в 2010 році МКС видали аль-Баширу другий ордер на арешт. Цього разу звинувативши його в організації та проведенні геноциду етнічних груп масалітів, фор та загава.

Підґрунтям для виникнення Дарфурського конфлікту стали виявлені поклади нафти. При розробці нафтових родовищ не були враховані інтереси корінного населення. Це загострило міжетнічний конфлікт між темношкірими суданцями та суданцями арабського походження.

По суті темношкірих суданців шляхом масових вбивств і знищення поселень змушували залишити межі свого проживання. Це була офіційна політика уряду, що призвела до гуманітарної катастрофи. В результаті конфлікту загинули приблизно 400 000 осіб, а понад 2 млн залишилися без власних домівок.

Незважаючи на ордери МКС, Омара аль-Башира приймали дружні країни – зокрема, Росія та Білорусь.

У кінці 2018-на початку 2019 року Суданом поширилися масові демонстрації проти економічної політики режиму аль-Башира. В результаті у квітні 2019 р. аль-Башира змістили шляхом військового перевороту.

Спочатку його помістили під домашній арешт, а пізніше – у в’язницю за звинувачення в корупції, загибель 37 протестувальників і незаконне захоплення влади. Наразі прийнято рішення про передачу Омара аль-Башира за ордером на арешт МКС, де його судитимуть за воєнні злочини, злочини проти людяності та геноцид.

Враховуючи звернення до МКС щодо ситуації в Україні безпрецедентної кількості держав, такий сценарій виглядає цілком вірогідним. Тим більше, що вже є прецедент видачі ордера на арешт чинному (на той час) президенту.

Римський статут МКС передбачає, що персональний імунітет вищих посадових осіб не захищає їх від відповідальності перед судом. Це важливо, оскільки в Україні порушити кримінальну справу проти Путіна та видати ордер на арешт просто неможливо. Адже навіть якщо він перестане виконувати функції Президента, то за міжнародним звичаєм буде діяти функціональний імунітет, який звільняє його від відповідальності за дії, вчинені на посаді президента.

Однак важливо розуміти, що видача ордера на арешт і сам арешт – різні речі. Ордер на арешт ізолює, але не означає автоматичного затримання. Тому для реалізації важливі суспільно-політичні зміни в самій Росії.

Крім того, варто звернути увагу, що за Римським статутом громадяни держав, які не є учасникам МКС можуть бути притягнені до відповідальності за всі 3 міжнародні злочини, крім одного – злочину агресії.

Але оскільки Римський статут не було ратифіковано РФ, то саме за факт нападу на Україну притягнути Володимира Путіна до відповідальності в МКС неможливо.

Створення міжнародного трибуналу ad hoc

Одним з можливих сценаріїв притягнення до відповідальності вищого політичного керівництва Росії є створення міжнародного трибуналу ad hoc (спеціального трибуналу).

Трибунали ad hoc — міжнародні судові інстанції, створені шляхом укладання договорів задля розслідування окремих справ.

Зазвичай трибунали ad hoc заміняли собою відсутність міжнародного кримінального суду, їхня юрисдикція обмежується розслідуванням злочинів під час конкретних конфліктів. Історично вони створювалися або резолюцією Радбезу ООН, або рішенням держав-переможниць.

Прикладом реалізації такого механізму є створення міжнародного кримінального трибуналу для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені на території колишньої Югославії з 1991 р.

Цей трибунал – унікальний у сучасній історії. Він став першим міжнародним кримінальним трибуналом, який був створений ООН. При чому в досить короткі терміни, як реакція на трагічні події, що сколихнули весь світ.

Боснійський конфлікт характеризувався запеклими бойовими діями, етнічними чистками та масовими вбивствами, за участі як нерегулярних збройних формувань, сформованих за етнічно-релігійним принципом, так і регулярних військ Хорватії і Сербії, очолюваної президентом Мілошевичем.

Сербські солдати вбили понад 8000 мусульман у Сребрениці, що пізніше було визнано актом геноциду, який досі заперечують Росія й Сербія. Всього жертвами війни стали як мінімум 100 000 людей.

За час роботи Міжнародного кримінального трибуналу були висунуті звинувачення 161 особі, з яких 90 були засуджені. Процес тривав понад двадцять років.

Серед підсудних – колишній президент Югославії Слободан Мілошевич і колишній віце-президент Сербії Воїслав Шешель, перший президент Республіки сербської в Боснії і Герцеговині Радован Караджич і генерал Ратко Младич, визнані винними в геноциді й отримали від 10 років до довічного ув’язнення.

Наразі в українському інформаційному просторі все гучніше лунають думки саме про необхідність створення трибуналу як інструменту правосуддя. Однак не варто забувати, що Росія все ще має право вето в Радбезі ООН. Тож у нашому випадку мова буде йти скоріше про певний гібридний трибунал.

І команда МЗС разом з експертами вже починають вживати заходів для реалізації мети зі створення трибуналу. Не за рішенням Радбезу ООН, а як міждержавної угоди.

4 березня 2022 року МЗС разом із провідними українськими та західними юристами-міжнародниками презентували декларацію про намір створення окремого трибуналу саме за злочин агресії.

Юридичною основою для створення такого трибуналу є прецедент Нюрнберзького процесу, коли союзники під час Другої світової війни на основі угоди створили Нюрнберзький трибунал для засудження воєнних злочинців Третього рейху. Проте в декларації зазначається, що окремий трибунал в разі його створення буде доповнювати юрисдикцію МКС, а не діяти паралельно з ним.

Таким чином, для покарання за злочин агресії Україна ініціює створення міждержавного трибуналу – Спеціального трибуналу зі злочину агресії проти України, юрисдикцію якому дадуть держави-підписанти декларації.

Наразі пропонується аби трибунал відбувався в Харкові. Місто зазнало нищівних ударів та страшних втрат серед цивільного населення через дії російських агресорів. Крім того, саме в Харкові у 1943 році відбувся один з перших трибуналів над нацистськими воєнними злочинцями. Тож це бачення є вельми символічним.

Національний судовий процес

Іншим, хоча й малоймовірним, шляхом до засудження керівництва Російської Федерації може стати національний судовий процес в самій РФ. Такий варіант розвитку подій можливий, звісно, лише за умови зміни режиму в цій державі на демократичний.

В світовій історії такий приклад існує. З 1976 по 1983 рік влада в Аргентині була в руках військової хунти. Цей період запам’ятався так званою “Брудною війною” – серією залякувань, вбивств і викрадень опонентів режиму, та Фолклендською війною, що призвела до усунення військової хунти від влади.

Намагання приховати репресії за “маленькою переможною війною” провалилися – Аргентина програла Великобританії менше ніж за 3 місяці в 1982 році.

Через рік хунта втратила владу і новообраний президент Рауль Альфонсін санкціонував своїм указом проведення розслідування щодо лідерів військової диктатури та їх поплічників.

З‘ясувалося, що під час “Брудної війни” загинуло близько 30 000 громадян Аргентини.

В 1985 році перед судом постали представники першої хунти: генерал Хорхе Рафаель Відела (президент Аргентини з 1976 по 1981 роки), адмірал Массеру та генерала ВВС Агості. За злочини проти людяності перші двоє отримали довічне позбавлення волі.

Загалом, за період військової диктатури змінилося 3 уряди. Всі їх представники були засуджені цивільним Верховним судом Аргентини.

Цей судовий процес вважається одним з найбільш вагомих в історії щодо засудження вищого керівництва держави.

Повертаючись до Росії варто зазначити, що такий варіант засудження вищого державного керівництва міг би стати важливим саме для росіян.

Адже судовий процес щодо диктаторів сприяв розвитку демократичних інститутів Аргентини та національному примиренню.

Але наскільки такий варіант сприятиме задоволенню запиту українців на справедливість – питання. Зрозуміло, що всередині Росії путінським режимом також було скоєно незліченну кількість злочинів, які тягнуть на пожиттєве. Проте тут треба зрозуміти чи нам важливо, щоб диктаторський режим було просто покарано чи покарано саме за агресію проти нас?

Тоді ми зрозуміємо наскільки аргентинський сценарій є для нас прийнятним. До того ж, для реалізації такого сценарію має скластися відповідна внутрішня ситуація – невдоволення владних еліт і широких мас російського суспільства, їх готовність до кардинальних та болючих змін.

Отже, всі три розглянуті сценарії, як показує практика, цілком імовірні за певних обставин. Буде судити Путіна створений трибунал, національний чи Міжнародний кримінальний суд – найголовніше, щоб кожен епізод тяжкого злочину в ході агресії РФ проти нашої держави був встановлений та покараний. Адже при відсутності належних превентивних засобів стримування агресії, покарання за тяжкі злочини за її наслідками має бути невідворотним.

Найімовірнішим для нас наразі виглядає варіант розгляду МКС воєнних злочинів, злочинів проти людяності та злочину геноциду, а Спеціальним трибуналом зі злочину агресії проти України – відповідно, агресії, вчиненої РФ, яка триває по сьогодні.

Гюндуз Мамедов

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.