Які риси обличчя у словян

0 Comments

Західні слов ‘яни: історія, народи, культура та релігія

Слов ‘янські народи належать до однієї з найчисленніших етномовних груп на території Євразії та Європи. Незважаючи на це, їхня історія рясніє білими плямами. Більш того, деякі вчені вважають, що історія слов ‘ян неодноразово переписувалася, а значить, виявити з великої кількості інформації достовірні факти неймовірно складно. Однак рік від року історикам вдається зібрати воєдино все більше даних про життя наших предків і їх культурні традиції. А вони, як запевняють фахівці, досить різноманітні. Адже слов ‘яни ніколи не були єдиною народністю з ідентичними віруваннями, культурою і мовою. Вони були розселені по досить великих територіях, тому з плином часу набували все більше відмінностей між собою.

  • Коротка характеристика етномовної групи
  • Територія західних слов ‘ян
  • Релігійні вірування
  • Слов “янські божества
  • Декілька слів про племені
  • Виникнення та асиміляція західної групи
  • Перші слов ‘янські держави
  • Освіта польських держав
  • Культура західних слов “ян
  • Замість ув ‘язнення

У нашій статті розглянуто історичний розвиток західних слов ‘ян, їх самобутність і релігійні вірування, що суттєво відрізняються від народів, які прийнято називати східними і південними слов’ янами.

Коротка характеристика етномовної групи

Західні слов ‘яни, як, напевно, вже зрозумів наш читач, являють собою якусь спільність племен, об’ єднаних єдиною назвою, культурними цінностями і традиціями. Історики стверджують, що ця група виділилася в результаті розселення племен по різних територіях. Це і стало каталізатором, який запустив процес відокремлення одних слов ‘ян від інших.

Для багатьох залишається незрозумілим, хто відноситься до західних слов ‘ян. Адже в загальну етномовну групу входить досить багато племен. Найяскравішими представниками названого блоку є хорвати, чехи, поляки, галявини і тому подібні народності.

Слов ‘янські народи, як стверджують історики, навіть на початковому етапі історичного розвитку ніколи не були єдині. Вони мали певні відмінності, обумовлені проживанням у тій чи іншій місцевості. Спочатку їх складно було назвати помітними і скільки-небудь істотними, проте, через час, культурна прірва між слов ‘янськими народами стала тільки збільшуватися. На це вплинули в основному два фактори:

  • масове переселення на нові території;
  • схрещування з представниками інших етнічних груп.

Перша хвиля переселення змінилася новою, і поступово на освоєних землях створювалися громади, що істотно відрізнялися від своїх прототипів. Культурні та торговельні зв ‘язки між слов’ янськими племенами стали рватися, на що значною мірою вплинула відстань. Можна сказати, що саме даний момент вважається тією точкою відліку, в якій бере початок відокремлена історія західних слов ‘ян.

Якщо трохи більш детально розглядати тему розселення племен, то потрібно зазначити, що воно відбувалося за трьома напрямками: південь, схід і захід. Слов ‘яни, які пізніше стали називатися західними, попрямували на землі Середнього Подунав’ я, а також заселили території між Одером і Ельбою.

Територія західних слов ‘ян

Історики пишуть про те, що процес відділення цієї слов ‘янської гілки почався ще до нашої ери і тривав протягом декількох століть. Саме в цей період формувалися ті самі риси, які в майбутньому стали основою нової етнічної групи. Перше, що об ‘єднувало переселені племена, – це територіальні кордони.

Розселення західних слов ‘ян являло собою тривалий процес, в результаті якого були зайняті великі території:

  • річка Одра;
  • річка Лабе;
  • річка Заала;
  • середній Дунай.

За останніми даними можна судити про те, що слов ‘яни дійшли аж до сучасної Баварії і навіть вступали у військові конфлікти з давніми німецькими племенами. Цікаво, що на сьогоднішній день до слов ‘янських відносять більше ста племен, з них західними є приблизно п’ ятдесят етнічних груп, що принесли на нові землі свої традиції.

Історики, вивчаючи мову і культуру народів, які ведуть свою історію від західнослов ‘янської групи, зазначили, що останні мають багато спільного зі своїми предками. Це простежується в етимології назв і в першу чергу в релігійних віруваннях, що грали дуже важливу роль аж до прийняття християнства.

До речі, багато вчених вважають той факт, що слов ‘яни, які освоїли західні території, прийняли християнську релігію за типом католицизму, ще одним нюансом, що розділив колись братні народи. Однак навіть за часів стародавніх західних слов ‘ян релігійний розкол між ними вже спостерігався і надалі тільки змінив свою форму і масштаби.

Релігійні вірування

До прийняття християнства описаний народ ставився до язичників, які шанують не тільки певних божеств, а й духів природи, а також тварин. Відмінною рисою слов ‘янських релігійних культів є той факт, що вони часто не виділяли окремих богів, а поклонялися духам загалом. Наприклад, у лісі, за віруваннями стародавніх племен, мешкала велика кількість божеств. Тому, вирушаючи на полювання або збирати лісові дари, наші предки зверталися відразу до всіх, просячи їх милості і захисту.

Примітно, що слов ‘яни вірили і в демонів. Однак у їхніх уявленнях вони не були злісними сутностями. Стародавні народи вважали, що демони – це лише душі тварин, рослин і каменів. Вони можуть жити в певних предметах, але при необхідності виходять з них і подорожують по світу.

Тотемізм або шанування прабатька-тварини теж було широко поширене в племенах. Особливо важливий цей культ був для західних слов ‘ян. Кожне плем ‘я вибирало свою тотемну тварину і поклонялося їй, проте вбивство священного звіра не вважалося чимось злочинним. Даний факт є істотною відмінністю між слов ‘янським тотемізмом і тим видом, який він надалі прийняв, наприклад, в Єгипті. Цікаво, що деякі історики вважають легенди про перевертнів, настільки поширені в Європі, результатом впливу подібних культів. Багато слов ‘янських спільностей шанували вовків і під час ритуальних заходів одягали їхні шкури. Часом обряд вимагав пересувань у такому вигляді по місцевості, що, природно, виглядало дико і навіть жахливо для випадкових подорожніх.

У язичництві західних слов ‘ян було прийнято служити богам на спеціально споруджених місцях, де встановлювалися ідоли. Капища, як їх називали, влаштовувалися в основному на пагорбах, які відмінно проглядалися з усіх боків. Поруч розташовувалося місце для жертвопринесень або требник. Язичницькі культи завжди мають на увазі приношення в жертву тварин під час обрядового служіння.

Західні слов ‘яни після свого остаточного оформлення у відокремлену спільність трохи видозмінили капища. Вони стали будувати їх закритими і поміщали всередину всіх ідолів одночасно. Примітно, що входити в цю подобу храму могли тільки волхви. Рядові члени племені мали можливість бути присутніми при деяких ритуалах поруч з капищем, але велика частина обрядів була прихована від сторонніх очей.

Боги західних слов ‘ян мало чим відрізнялися від божеств своїх східних і південних побратимів. І це цілком закономірно, адже у всіх слов ‘ян був загальний пантеон богів. Хоча кожне плем ‘я окремо шанувало свого ідола, який вважається покровителем саме цієї спільності. Якщо звернутися до класифікації божеств, то можна сказати, що вони діляться на три групи:

Подібний поділ відповідав розумінню світоустрою, згідно з яким наш світ складається з трьох рівнів: Явь, Правь і Навь.

Слов “янські божества

У релігії давніх слов ‘ян вища група богів включала в себе представників небесної сфери таких як Перун, Сварог, Даждьбог та інших. У більшості племен Перун був верховним божеством, оскільки він відповідав за грім і блискавки. Трохи пізніше він став вважатися покровителем княжої дружини і перебував у даному статусі аж до прийняття християнства. Однак західні слов ‘яни шанували його як пересічне божество вищого рівня. Серед них він був відомий як Перкунас.

Цікаво, що описана група вище інших духів і богів шанувала Сварога. Колись для всіх племен він був вищою силою, так як володів вогнем і металом. Наші предки вірили, що він не тільки дав народу вогонь і навчив плавити метал, але і спустив понад якийсь звід правил і приписів, що стосуються всіх сторін життя. Наприклад, саме Сварог наказав чоловікові мати тільки одну жінку і брати її в дружини до кінця своїх днів.

Західні слов “яни називали його Свентовітом, і з часом він перетворився на бога війни. Для його прославлення будували святилища, де абсолютно всі, включаючи стіни і дах, було червоного квіто. Саме божество зображувалося з чотирма головами, повернутими в усі боки світу. Зазвичай в його руках був мисливський ріг, який жерці наповнювали вином один раз на рік. Після закінчення цього терміну вони дивилися, скільки вина залишилося на дні судини і робили припущення про майбутній урожай.

Боги середньої групи були наближені до землі, людських потреб і страхів. Серед них дуже шанована була Лада – богиня родючості. До нижчої групи відносилися різні парфуми і сутності: русалки, леші, будинкові.

Резюмуючи, можна сказати, що релігія стародавніх слов ‘ян практично не видозмінилася в результаті розселення племен по різних територіях. До прийняття християнства в ній простежувалися загальні пізнавані риси.

Декілька слів про племені

У статті згадувалося, які народності можна віднести до західних слов “ян. Однак ця інформація не розкриває всього розмаїття цих груп, що мають загальне коріння. Хочеться відзначити, що на першому етапі свого розселення на нові території слов ‘яни активно створювали військово-племінні союзи. Подібні спільноти мали явні переваги, оскільки дозволяли швидше освоювати землі, налагоджувати торгівлю, вибудовувати укріплені поселення і навіть поступово переходити від оборони до захоплення нових територій.

Історики ділять усіх західних слов ‘ян на кілька груп. Найчисленнішою з них були полабські слов ‘яни. Під цією назвою об ‘єднано кілька племен і військово-племінних союзів. Найбільшими союзами вважалися бодричі, лужичани і лютичі. Останні, до речі, поклонялися вовкам і вселяли справжній жах своїм сусідам. Їх військово-племінний союз об ‘єднував між собою п’ ятнадцять племен.

Також вчені виділяють польські (куяви, любушани, гопляни), сілезькі (ополяни, слупяни, дідошани) і чеські племена (ходи, дудлеби, ганаки). Крім перерахованих існували і поморяни (словинці, кашуби і так далі).

Якщо згадувати про розселення, то західніше за всіх перебували підбадьорення. Вони облаштовували свої поселення, починаючи від Кільської бухти і далі вздовж річок. Їх південними і східними сусідами були лютичі. Оскільки вони були численним племенем, вони активно заселяли узбережжя Балтики. Практично зовсім поруч з ними знаходився острів Рюген. Він повністю належав руян. А величезні території від Одри до Вісли займали поморяни. Також їхні поселення часто зустрічалися і біля річки Нотечь. Сусідами західних слов ‘ян цієї групи були польські племена, розселені невеликими спільнотами на родючих землях, придатних для землеробства.

Цікаво, що незважаючи на загальні корені і велику кількість ідентичних культурних традицій, слов ‘янські племена були розрізненими. Між ними не були налагоджені зв ‘язки, а об’ єднання відбувалося тільки під впливом загальної загрози. Вчені вважають, що саме небажання племен вести політику об ‘єднання і розвиватися в даному напрямку гальмувало перехід до державності, незважаючи на велику кількість передумов до появи єдиної централізованої влади.

Виникнення та асиміляція західної групи

Витоки зародження слов ‘янської етнічної групи вчені шукають приблизно в I столітті до нашої ери. Саме в цей період нечисленні прослов ‘янські племена об’ єдналися з венедами, що мешкали на схід від німецьких земель. До II століття до цієї групи приєдналися й інші племена, які стали складати єдиний культурний пласт зі схожою мовною базою.

З III по VI століття слов ‘яни почали своє розселення по різних територіях, займаючи Прибалтійське узбережжя, басейн Ельби, Вісли, Одера і Дунаю. Візантійські літописці зазначали, що постійно зустрічали численні племена славів, як тоді називали слов ‘ян. Вони впевнено просувалися по дунайських територіях і в процесі налагоджували контакти з корінним тутешнім населенням – германцями.

Головним їхнім заняттям аж до VIII століття було землеробство. Скотарство було після нього на другому місці, оскільки худоба використовувалася для оранки. До VI ст. західні слов ‘яни зуміли освоїти два види землеробства:

Останнє було більш передовим і вимагало використання залізних знарядь праці. Їх кожне плем ‘я виробляло самостійно і робило це дуже майстерно.

Цікаво, що, переселившись на нові землі, слов ‘яни стали тісно контактувати не зі своїми побратимами, а з сусідами, поступово переймаючи і їхні культурні традиції. Західні слов “яни, залежно від місця свого проживання, потрапляли під вплив германців, греків, фракійців та інших народів. У підсумку вони в буквальному сенсі асимілювалися, набуваючи все більше рис від більш розвинених культур.

Перші слов ‘янські держави

До VII століття західні слов ‘яни почали утворювати перші держави. Вони виникали в басейні Дунаю і Лаби. Причиною їх формування служили класове розшарування і постійні війни з німецькими племенами. Перша слов ‘янська держава була утворена чеськими і словенськими племенами, а також полабами. Всі вони об ‘єдналися під владою одного єдиного князя, який правив до середини VII століття.

Столиця західних слов ‘ян під час правління князя Само розташовувалася недалеко від сьогоднішньої Братислави і була досить укріпленим поселенням. Молода держава дуже швидко налагодила торговельні зв ‘язки з сусідніми племенами, що викликало невдоволення германців. Війна з ними виявилася вдалою для Сама, проте його держава не проіснувала довго. Смерть князя призвела до його розпаду. На місці колись єдиного центру виникло кілька дрібних об ‘єднань, що створювалися на принципах державності.

З VII по IX століття на моравніні існувало вже більше тридцяти подібних центрів. Вони були укріплені поселення, які давали дах над головою і захист цілій громаді. Її головою був князь, а всередині населених пунктів активно розвивалося ремесло, кораблебудування, видобуток руди, землеробство і скотарство.

Початок VIII століття ознаменувався освітою Великої Моравської держави, яка стала другою за рахунком західнослов ‘янською державою в історії. В її основу лягли землі кількох племен:

  • моравів;
  • чехів;
  • словенців;
  • сербів;
  • полабських слов ‘ян;
  • польських слов ‘ян.

Територія держави була досить велика і межувала з Баварією, Болгарією і Хорутанією. З IX століття князівство почало зміцнюватися, чому сприяла мудра політика її правителя – Моймира. Наступне століття держава розширювалася за рахунок захоплення сусідніх земель і за політичним курсом князів, які виступали за зміцнення держави та її зв ‘язків з православним світом.

З цими цілями в князівство були запрошені навіть широко відомі Кирило і Мефодій, які проводили богослужіння за православним зразком, що дуже не влаштовувало католицьких священиків, які мріяли взяти під свою владу настільки багаті землі.

З часом їм вдалося внести розбрат між моравськими князями і в кінці IX ст. з єдиної держави стали поступово виділятися невеликі питомі князівства. Першими відокремилися чеські слов ‘яни, створивши два незалежних князівства, які прагнули налагодити відносини з Русом.

Освіта польських держав

Польські слов ‘янські племена проходили свій шлях розвитку. Початковий етап їх об ‘єднання відноситься до IX ст. Спочатку даний процес відбувався навколо декількох центрів, але незабаром сформувалося дві незалежні держави: Мала Польща і Велика Польща. Перше було захоплено моравськими правителями в кінці IX століття, а друге стало єдиною давньопольською державою.

Його становлення припало на початок XI століття, коли остаточно сформувалася система державного управління. Вона базувалася на містах та їхніх правителях. Вони одночасно виконували масу функцій, серед яких були, наприклад, військові і судові.

Цікаво, що відносини Великої Польщі з сусідами завжди складалися складно. Нерідко між ними виникали військові конфлікти, вирішувані не на користь польської держави. Варто відзначити, що його позиція була досить слабка, тому приблизно з середини XI ст. воно періодично потрапляло у васальну залежність від більш сильних сусідів.

Культура західних слов “ян

Культурні традиції західнослов ‘янської групи формувалися під впливом більш розвинених держав. Вони з одного боку сприяли швидкому культурному зростанню племен, проте позбавили слов ‘ян можливості пройти свій шлях і зберегти самобутність. З моменту прийняття християнства вплив Заходу тільки посилився, тепер він підкріплювався священиками, які насаджували свої обряди і навіть мову. На довгі роки західні слов “яни були змушені розмовляти і писати латиною. Лише до XIII століття в деяких державах стала розвиватися власна писемність.

Культурні традиції різних західнослов ‘янських племен помітно відрізнялися, тому досить складно розповісти про всіх них в одній статті. Досить навести кілька характерних рис культурного розвитку даної групи на прикладі порівняння двох держав – чеських князівств і Великої Польщі.

У чеській державі літописи рідною мовою велися з XII століття, що дозволило через два століття скластися літературному і театральному мистецтву. Цікаво, що на сцені нерідко ставили сатиричні твори. Це було великою рідкістю для того часу. А ось польська література почала формуватися тільки в XIII столітті. Причому протягом довгого часу викладання велося тільки латинською мовою, що істотно гальмувало розвиток літературного напрямку.

Чеська архітектура відрізняється якимось симбіозом романського і готичного стилів. Найбільшого розквіту це мистецтво досягло до XIV століття, тоді як польська архітектура досягла свого піку тільки до XV століття. У Великій Польщі переважав готичний стиль, до якого відносять більшу частину пам ‘яток західнослов’ янської архітектури.

Загалом можна сказати, що до XV ст. у багатьох західнослов ‘янських державах спостерігався підйом у живописі, архітектурі, скульптурі та науці. Культурні досягнення цього періоду сьогодні є справжнім надбанням сучасних держав.

Замість ув ‘язнення

Історія слов ‘ян більш цікава і насичена подіями, ніж це може здатися з першого погляду. Однак досі вона повністю не вивчена і зберігає безліч секретів.

План викладу

Давні слов’яни – група племен, які належали до індоєвропейської спільності – предки сучасних слов’янських народів Східної, Центральної і Південної Європи.

Слов’яни – велика група європейських народів, об’єднаних близькістю мов і спільним походженням. У мовному відношенні усталений поділ на східних (українці, білоруси, росіяни), західних (поляки, чехи, словаки, лужичани) і південних (болгари, македонці, хорвати, словенці, боснійці, чорногорці, серби). Слов’янські мови належать до індоєвропейської мовної сім’ї.

Велике переселення народів – грандіозні етнічні переселення, які відбулися в Європі у 4–6 ст. Спричинене гунською навалою Велике переселення народів викликало утворення ряду варварських королівств – ґотів, вандалів, бургундів, франків, лангобардів та інших. Велике розселення народів призвело і до так званого Великого розселення слов’ян.

Велике розселення слов’ян відбулося в Європі у 6–7 ст., коли слов’янські племена з’являються у Подунав’ї, у глибинних районах Балканського півострова – на півдні, на заході доходять до Ельби та балтійського узбережжя; на північному сході заселяють верхів’я Дону й Волги. Внаслідок Великого розселення слов’ян був започаткований поділ слов’ян на етнічні групи, що започаткував формування сучасних слов’янських народів.

Візантія, Візантійська імперія – держава, що існувала у східній частині Римської імперії від кінця 4 до середини 15 ст. Свою назву здобула від давньої колонії на узбережжі Босфору – Візантія, на місці якого імператор Константин у 330 р. заснував столицю держави – Константинополь. Візантія вважалася наступницею Римської імперії, тому візантійці називали себе римлянами – «ромеями», а свою державу «ромейською». Офіційною мовою в 4–6 ст. була латина, а потім грецька.

Ґоти – загальна назва етнополітичного об’єднання германських племен першої половини І тис. н.е. Вихідці зі Скандинавії, які на початку нашої ери переселилися до Прибалтики, а згодом просунулися на південний схід аж до узбережжя Чорного та Азовського морів. Тут створили племінний союз, так звану Ґотську державу, розгромлену гунами у 5 ст.

Гуни – Тюркомовний народ, який прикочував у степи України з території Монголії та Китаю, замінивши іраномовних кочовиків, і відкрив епоху Великого переселення народів, у процесі якого значною мірою сформувалася сучасна етнічна карта Європи.

Авари – великий союз кочових племен тюркського походження. У 6 ст. прийшли з Азії через українські землі на Дунай і створили там свою державу Аварський каганат.

Венеди – найдавніша назва слов’ян, під якою вони згадуються в античних джерелах І ст. та відповідно найдавніше слов’янське етноплемінне об’єднання. На той час венеди займали землі між Прип’яттю на півночі, Віслою на заході та Середньою Наддністрянщиною на півдні, без чіткого визначення східних рубежів.

Анти – етноплемінне об’єднання давніх слов’ян, котре займало територію між Дністром та Дніпром. Археологічним відповідником антів є пеньківська культура. У 6 ст. анти разом із іншими слов’янськими племенами брали активну участь у колонізації Балканського півострова, у війнах слов’ян проти Візантії. Остання письмова згадка про антів датується 602 р. у зв’язку з походом аварського карального загону з метою їх винищення. Проте археологічні матеріали свідчать, що поселення антів та їхніх нащадків існували і після того — протягом усього 7 ст. Разом із іншими ранньослов’янськими групами анти причетні до етногенезу східних, західних та південних слов’ян.

Склавини – етноплемінне об’єднання давніх слов’ян, котре займало територію між Дністром і Дунаєм. Археологічним відповідником склавинів є празько-корчацька культура.

Велике переселення народів

Велике розселення слов’ян

Основний виклад

1. Речові слов’янські пам’ятки

  • Витоки слов’янства археологи вбачають іще в землеробських племенах Лісостепу, що їм доводилося боронитися від войовничих кіммерійців.
  • Та було б хибним стверджувати, буцімто чорноліське населення – слов’яни. Йдеться лише про зародження якихось ознак духовного життя, побуту й господарства, притаманних за пізніших часів слов’янам.
  • Століття за століттям – і в археологічних культурах лісостепової частини України таких ознак стає більше, що дає змогу дослідникам називати нашу землю прабатьківщиною слов’ян.
  • Безсумнівно, одначе, що за умов постійної зміни місць мешкання різними народами, як це траплялося зазвичай за давніх часів, предки слов’ян і собі мандрували, опановуючи значні території та проживаючи там разом з іншими народами.
  • Тож не дивно, що багато вчених зародження слов’ян пов’язують із ширшими теренами – від Одри до Дніпра.

Особливості речових пам’яток давніх слов’ян

  • Поселення давніх слов’ян розташовувалися групами на близькій відстані одне від одного на берегах річок.
  • За житла в них правили напівземлянки або землянки із плетеними чи складеними зі зрубаних стовбурів стінами і вогнищем, а від 5 ст. н. е. – з кам’яною піччю на долівці.
  • Померлих одноплеменців праслов’яни та слов’яни здебільшого спалювали.
  • Керамічні вироби ліпили руками, без допомоги гончарного круга, зрідка оздоблюючи різними візерунками.

Від початку 1-го тис. н. е. кількість слов’янських пам’яток невпинно зростала, проте археологам досі не пощастило відкрити археологічну культуру до 5 ст., яка повністю належала б праслов’янським чи слов’янським племенам.

  • До 5 ст. слов’янські пам’ятки входили до складу археологічних культур поряд із пам’ятками інших народів. Так, на межі ер їх вирізняють у двох культурах: зарубинецькій, що охоплювала терени України та Білорусі, та пшеворській, поширеній на території Польщі.
  • У зарубинецькій культурі слов’янські пам’ятки є основними за наявності балтських і германських. У пшеворській вони незначні поряд із основними германсько-кельтськими.
  • У 3 ст. н. е. на території України за участю слов’янських племен виникла черняхівська культура, яка охопила землі між Прип’яттю і Десною на півночі та Чорним морем і Дунаєм на півдні. Поряд зі слов’янами її творили племена ґотів, скіфо-сарматів, фракійців тощо.
  • Власне слов’янські археологічні культури в лісостеповій частині Південно-Східної Європи постали в 5–6 ст. н. е.

2. Писемні джерела про слов’ян

  • Мешкаючи на віддалених від виру тогочасної європейської історії територіях і не маючи власної писемності, слов’яни досить пізно потрапили на сторінки книжок.
  • Найдавніші свідчення про них відносять до початку нової ери. Вони належать римським історикам 1–2 ст. Плінію Старшому, Тацитові та географові Птолемею (2 ст.).
  • Усі троє називали слов’ян венедами і розповідали про них як про окремий народ, що мешкав на схід від Вісли, в оточенні германців, фракійців, сарматів, балтів.
  • На думку археологів, саме венедам відповідають зарубинецька та черняхівська археологічні культури у їхній слов’янській частині.
  • Птолемей, між іншим, з-поміж венедів називав також племена ставанів. У цій назві дехто з мовознавців вбачає перекручену самоназву «слов’яни».
  • Загалом свідчення римських істориків – скупі на факти й досить суперечливі.
  • Докладніше розповідають про слов’ян джерела 6 ст. й наступних століть. Велику увагу їм, зокрема, приділив автор історії ґотів Йордан у книзі «Про походження та діяння гетів» (інша назва тієї книги – «Гетика») 551 р. «Ці венеди походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома назвами: венедів, антів, склавинів…» – говорив Йордан про слов’ян.

Назви «склавини» та «анти» щодо слов’ян поряд із назвою «венеди» трапляються і в інших джерелах. Вони засвідчують поділ давніх слов’ян на різні племінні об’єднання. Так, за Йорданом, венеди мешкали в басейні Вісли, анти – у Подніпров’ї, склавини між Дністром і Дунаєм.

На думку археологів, було ще одне племінне об’єднання слов’ян, що мешкало у верхній течії Дніпра. Та через віддаленість тих племен від римсько-візантійського світу їхня назва, нехай і умовна, не збереглася.

Про походження назв, що їх уживали щодо слов’ян давні історики-чужинці, українські вчені дотримуються такої думки: дві з них – венеди та анти – є іншомовними (перша – германського, друга – іранського походження); третя, склавини, – видозмінена самоназва «слов’яни». Отож, етнонім «слов’яни» вживається в джерелах від 6 ст.

3. Суспільне життя

  • Археологічні знахідки не заперечують цих свідчень, а навпаки – переконують, що слов’яни від самого початку своєї історії виступали як окремі, хоч і споріднені, більші чи менші групи – об’єднання родів –племена, союзи племен.
  • Племена очолювали обрані громадою вожді. Вождів обирали з-поміж вихідців із найзаможніших сімей.
  • Саме за вождями закріплювалася верховна влада, до повноважень якої належали перерозподіл додаткової продукції, що вироблялася, організація оборони під час воєнних подій, спорядження військових дружин тощо. Згодом влада вождів стала спадковою.
  • Коли з’являлася потреба боронитися від сильного ворога, слов’янські племена об’єднувались у великі військові союзи. Прикладом такого союзу може бути антське об’єднання.

Утворення великих союзів племен учені вважають таким рівнем суспільних відносин, що передує державі. Отже, давні слов’яни в 5–7 ст. упритул наблизилися до створення держави.

  • Про переддержавний рівень суспільних відносин у давніх слов’ян свідчить влаштування ними своїх поселень. Менші з поселень скупчувалися навколо більших – своєрідних племінних центрів.
  • Останні були й ремісничими осередками. Згодом такі великі поселення перетворювалися на укріплені городища.
  • Залишки великого слов’янського міжплемінного центру археологи знайшли, приміром, на Волині – це Зимненське городище.
  • Про досить складні суспільні відносини у слов’ян, формування в них племінної верхівки – еліти – свідчать джерела 6 ст.
  • Так, в одному з них підкреслюється, що у слов’ян багато вождів. Інший автор, згадуваний уже ґотський історик Йордан, розповів про розправу ґотського короля над слов’янським ватажком Божем, його синами та 70 прибічниками-старійшинами.
  • Не суперечать розповідям давніх істориків і археологічні знахідки скарбів на слов’янських територіях, володіли якими за життя, безперечно, найзаможніші та наділені владою представники слов’янських племен.
  • З-поміж таких пам’яток і Мартинівський скарб, що, за припущеннями вчених, належав комусь із антських вождів.
  • Багато свідчень вказує на особливу роль у житті слов’ян спільних рад, на яких ухвалювалися найважливіші рішення. «Ці племена, склавини й анти, не підлягають одній людині, – писав у 6 ст. Прокопій Кесарійській, – а з давніх-давен живуть у демократії, тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони обмірковують спільно».

4. Господарство давніх слов’ян

  • Давні слов’яни жили зі землеробства та осілого скотарства.
  • Вони вирощували просо, ячмінь, пшеницю, жито, овес, льон і коноплі, віддаючи перевагу ярим сортам.
  • Сіяти озимину навчились у другій половині 1 тис.
  • З тварин розводили велику й дрібну рогату худобу, овець, свиней, коней.
  • Живучи поміж лісів, у краю річок та озер, слов’яни не нехтували тисячолітнім мисливським і рибальським досвідом.
  • З-поміж ремесел особливого розвитку досягли ливарна справа й ковальство.
  • З-поміж ковалів давні слов’яни особливо шанували майстрів-ювелірів.
  • Своєрідним у слов’ян було виробництво глиняного посуду.
  • Тривалий час, навіть після того, як від інших народів було запозичено гончарний круг, кераміка, особливо та, що застосовувалася для приготування їжі, лишалася ліпною.
  • Розквіт гончарного виробництва припав на наших землях на 3–4 ст. – на часи черняхівської культури.
  • Під час Великого переселення народів гончарство занепало, тож гончарний посуд у слов’ян поступився перед ліпним аж до 10–11 ст.
  • Розвиток торгівлі засвідчують численні знахідки монет різних народів. Слов’яни залюбки торгували з населенням Подунав’я, Центральної Європи й Прибалтики, а згодом – із мешканцями римських і візантійських провінцій та античних міст Північного Причорномор’я.
  • У слов’янські землі за тих часів потрапляли посуд, вироби зі скла, бронзи, срібла й золота, вина, олія.
  • Натомість вивозилися хутро, мед, віск, шкури, зерно.
  • У 6–7 ст. слов’янські племена Подніпров’я контролювали торгівельний шлях Дніпром, що сполучав Балтійське й Чорне моря.

5. Слов’яни під час Великого переселення народів

Розселення антів і склавинів відбувалося за часів, знаних в історії як Велике переселення народів. Перейняті ним, слов’яни брали активну участь у воєнних подіях, здобуваючи досвід державного життя, що його згодом втілили у власних державах.

Під владою ґотів і гунів

  • У 3 ст. ґоти остаточно утвердилися в причорноморських степах. Їхня держава об’єднала численні народи тих земель, у тому числі й слов’ян-антів.
  • Ґотське панування впало під час навали гунів. За їх підтримки анти подолали ґотів.
  • У складі гунського об’єднання слов’яни торували собі шляхи в Подунав’я і на Балкани, виступаючи то як союзники кочовиків, то як їхні підлеглі.
  • Найбільшої могутності гуни досягли за часів Аттіли, та після смерті його в 453 р. швидко знесилились.
  • Позбувшись залежності від гунів, слов’яни могутнім потоком рушили на землі Візантії. Так було започатковано Велике розселення слов’ян.

Воєнні походи слов’ян проти Візантії. Переселення на Балканський півострів

  • Перші самостійні походи слов’ян на Візантію відбулися наприкінці 5– початку 6 ст.
  • Майже щороку траплялися слов’янські воєнні експедиції на Балкани за імператора Юстиніана (527–565 рр.).
  • А після походу 550–551 рр. почалося масове переселення слов’ян-антів на Балкани. Тогочасні джерела свідчать, що, перш ніж закладати поселення, слов’яни здійснювали воєнні операції, під час яких руйнували фортеці.
  • Наприкінці 6 ст. постійні слов’янські поселення трапляються скрізь на Балканському півострові.

Отож, наслідком воєнних походів проти Візантії сталося переселення слов’янських племен на землі Балканського півострова.

  • Наприкінці 6 ст. у відносини антів із Візантією втрутилися аварикочовий народ тюркського походження, що утворив свою державукаганат – у Середньому Подунав’ї.
  • Потреба протидіяти аварам спонукала колишніх суперників до об’єднання.
  • Року 601 анти разом із Візантією виступили проти аварів, на боці яких, одначе, билися склавини.
  • Наступного року авари здійснили ще один похід проти антів.
  • Тогочасні джерела мовчать про те, хто став переможцем. Проте ім’я антів від 602 р. більше не згадувалося.
  • Існує думка, що могутній антський військовий союз розпався, а для слов’янських племен, що входили до його складу, почався новий етап їхньої історії – життя на балканських землях, в оточенні інших народів, яке дало початок сучасним південнослов’янським народам.

Розселення слов’янських племен на Дунай

  • Археологічні пам’ятки свідчать, що в переселенському потоці на Дунай і Балкани брали участь не лише анти, а й частина склавинських племен.
  • І коли анти опанували землями Балкан, оселяючись там досить часто разом із аварами та болгарами, склавини переселялися на береги Дунаю, прокладаючи собі шлях Дунаєм вгору на захід.
  • Із часом вони просунулися аж до верхів’я Ельби, змішалися зі слов’янськими племенами, що просувалися туди з території Польщі, і в оточенні германських племен дали початок сучасним західнослов’янським народам.

Зверніть увагу!

Поділ слов’ян на західних, східних і південних відповідає сучасному станові слов’янства. Як зауважують дослідники, у 8–9 ст. не існувало ні східної, ні західної, ні південної слов’янської спільності, а були східні, західні та південні слов’янські племена або їх союзи, на основі яких постали численні слов’янські народи.

Розселення на північ. Зародження сучасних східнослов’янських народів

  • Уже йшлося про те, що у верхній течії Дніпра, на Лівобережжі, у 5–7 ст. також мешкали слов’янські племена. Їхнє життя засвідчене археологічними знахідками, проте назва тих племен не збереглася.
  • Давніх слов’ян – мешканців верхів’їв Дніпра – оминули увагою візантійські автори, бо їхні племена не брали участі в походах на південь.
  • Живучи поряд із балтським населенням, вони були втягнуті в події, центром яких виступала Балтика.
  • Поступово ці племена розселилися далеко на північ.
  • Ті з них, що просувалися в північно-західному напрямку, згодом дали життя білоруському народові. Ті ж, що попрямували на північний схід, стали предками росіян.

6. Витоки українського народу

  • Довгий час у науці панувала думка, що предками українців були анти.
  • Проте новітні археологічні знахідки доводять, що пам’ятки пізнішого часу, які можна назвати власне українськими, постали не лише на основі антських пам’яток, а здебільшого на основі пам’яток, що їх залишили склавини.
  • Бо саме склавини були тим населенням, котре мешкало у 5–7 ст. на більшій частині українського Правобережжя.
  • Анти, про яких тогочасні джерела свідчать, що жили вони в Подніпров’ї, від 6 ст. почали переселятися на південь, на Балканський півострів.
  • Частина антської людності, що не брала участі в переселенні, була поглинена склавинами, а на згадку про антів на подніпровських теренах залишилася назва, якій, як вважає чимало дослідників, завдячують своїм етнонімом сучасні українці.
  • Іраномовне слово «анти» означає «крайні», «окраїнні». Ним степові скіфо-сарматські племена споконвіку називали порубіжне зі Степом місцеве хліборобське населення. Тисячолітнє сусідство з іраномовними народами закріпило назву, яку, одначе, місцеві мешканці озвучували по-своєму. Так постала, як вважає дехто з істориків і мовознавців, назва Україна.

Отже, велике переселення народів мало непересічне значення для подальшої долі слов’ян. Підхоплені ним, слов’янські племена перемішалися і на нових територіях дали початки сучасним слов’янським народам.