Конфлікт Вірменії та Азербайджану: скільки зброї туди продали Росія та Україна

Імовірність початку такого конфлікту і, тим більше, його результат передбачити важко навіть без урахування політичної волі Єревана і Баку.

З одного боку, Вірменія і Азербайджан всі останні роки активно закуповували нові озброєння і тепер кожна зі сторін більше готова до війни.

Але характер потенційного театру бойових дій, готовність кожної сторони до оборони і склад озброєнь, за оцінками військових експертів, настільки ускладнюють ведення війни, що сил в регіоні не вистачить для того, щоб якась із сторін змогла домогтися успіху.

Зіткнення на кордоні Вірменії та Азербайджану – епізод в етнічному конфлікті, який триває через територіальну суперечку про статус Нагірного Карабаху. За радянських часів ця територія входила до складу Азербайджанської РСР в статусі автономної області, але була населена переважно вірменами. Суперечки щодо її приналежності призвели до повномасштабної війни, яка закінчилася в 1994 році перемир’ям.

Зараз територія Нагірного Карабаху і сім прилеглих до неї районів перебувають під контролем вірменських сил – невизнаної Нагірно-Карабаської республіки (НКР). Баку вважає цю територію окупованою. Єреван офіційно не визнає незалежність НКР, але називає себе гарантом її безпеки, а бюджет і армія республіки тісно пов’язані з Вірменією.

Сила проти сили

Автор фото, Getty Images

Сторони конфлікту запаслися серйозним наступальним озброєнням. На фото – запуск комплексу “Іскандер-М”. На озброєння Вірменія прийняла експортний варіант

Точних даних про озброєння армій Вірменії та Азербайджану у відкритому доступі немає. Ситуацію погіршує те, що з вірменської сторони частина військової техніки розміщена на території Нагірного Карабаху, і про неї відомо ще менше.

Після розвалу СРСР і війни в Нагірному Карабасі у Вірменії та Азербайджану на руках залишалися застарілі озброєння, і боєздатність кожної країни багато в чому визначали саме закупівлі, зроблені після неї.

Оцінити цей рівень можна було за результатами конфлікту в квітні 2016 року, також відомого як “чотириденна війна”.

В результаті цього зіткнення вірмени в Нагірному Карабасі втратили контроль над площею, за різними даними, від 500 до 800 гектарів. Але головне – війна продемонструвала перевагу Азербайджану в наступальних озброєннях, яка, щоправда, не дала можливості азербайджанським військам взяти під контроль значну територію.

На час цього конфлікту Азербайджан помітно випереджав Вірменію за чисельністю нових озброєнь в армії. Це стосувалося не тільки кількісної переваги, але і якісної.

За даними ЦРУ, в 2014-му році Азербайджан витрачав на військові потреби 5,1% ВВП, Вірменія – 4,29%. В обох випадках ці цифри зростали всі попередні роки, але співвідношення зберігалося – Баку озброювався набагато активніше Єревана. Особливо це було помітно в такій важливій галузі як авіація, де у Азербайджану була суттєва перевага в бойових літаках.

Танки та літаки

Азербайджан придбав новітні російські танки Т-90

За підрахунками ВВС, в 2016 році можна було говорити про те, що в Азербайджану було від 314 до 750 танків, у Вірменії – від 100 до 166; бронемашин в Азербайджану було 1100-1500, у Вірменії – 140-636; важких артилерійських систем, відповідно, 240-469 і 150-240. Однак навіть такі дуже приблизні оцінки могли бути помилковими, особливо, з урахуванням озброєнь, які перебували в Нагірному Карабасі.

Відповідно до реєстру звичайних озброєнь ООН, з 2006 по 2011 рік в Азербайджан з України поставили до 27 винищувачів МіГ-29, а з Білорусі – до 11 штурмовиків Су-25.

Дані в реєстрі вказані з повідомлень двох країн – постачальників і покупців – і відрізняються між собою, в цьому матеріалі ми наводимо більшу цифру.

Там же йдеться про постачання 12 українських ударних вертольотів Мі-24 і постачання в 2013 році 25 неназваних вертольотів з Росії. Швидше за все, йдеться про контракт на поставку 24 ударних Мі-35 – глибоко модернізованої версії Мі-24. Ще 12 неназваних вертольотів поставили з Росії в попередні роки.

Автор фото, УНІАН

З 2006 до 2011 року Україна продала Азербайджану 27 Міг-29. Які стали дефіцитними для України в 2014 році

У вірменській частині реєстру ООН йдеться про постачання в 2004 році 10 штурмовиків Су-25 зі Словаччини та чотирьох навчально-бойових L-39S з України в 2004 і 2010 роках. Поставки військових вертольотів до Вірменії в реєстрі ООН не відзначені.

Згідно з цим же джерелом, на 2016 рік Азербайджан закупив 482 танки (122 Т-72 з Білорусі, 48 Т-72, 50 застарілих Т-55 і 100 неназваних з України, 162 неназваних з Росії, але відомо, що Москва постачала Баку новітню на той момент версію танка Т-90).

Росія відзвітувала про постачання до Вірменії 35 танків в 2013 році. У 2014-му вона поставила один танк – це був приз, виграний вірменським екіпажем на змаганнях з танкового біатлону в Москві.

Згідно з реєстром, Азербайджан до 2016 року імпортував близько 400 бронемашин, Вірменія – 110. Азербайджан близько 900 артилерійських систем, а Вірменія – 12.

Однак ці дані мають дуже приблизний характер – кожній країні дісталися озброєння радянської армії, які обрахувати практично неможливо. Крім того, Вірменія розміщує частину своїх озброєнь на території Нагірного Карабаху.

Автор фото, УНІАН

Україна продала також 12 українських ударних вертольотів Мі-24, які зараз потрібні українській армії

Так, наприклад, за словами керівника департаменту оборонних досліджень Armenian Research & Development Institute Леоніда Нерсисяна, в 2020 році у Вірменії і Нагірному Карабаху може бути в сумі від 300 до 400 танків. З них в Карабаху – близько 250.

Наздогнати Баку

Квітнева війна 2016-го змінила ставлення Єревана до витрат на озброєння.

Перш за все, Вірменія наростила обсяг закупівель. За даними Стокгольмського міжнародного інституту дослідження проблем миру (SIPRI), обсяг військового імпорту Вірменії з 2014 по 2019 роки – в три з половиною рази більший, ніж з 2009 по 2014 роки. При тому, що в 2014-2015 роках, за інформацією інституту, країна взагалі не робила серйозних закупівель.

Інформації за 2020 рік у базі даних SIPRI немає, але, судячи з повідомлень у пресі, Єреван продовжує активно озброюватися – у березні уклали 40-мільйонний контракт з Індією на постачання чотирьох артилерійських радарів Swathi Weapon Locating Radar для контрбатарейної боротьби (ефективних в протистоянні, яке відбувається уздовж кордону з Азербайджаном).

У червні в Вірменії почав роботу завод з ліцензійного виробництва автоматів Калашникова АК-103.

Змінилася не тільки кількість закупівель, а й якість. “Вірменія вперше стала закуповувати багато нової зброї з заводів, а не покладатися тільки на поставки зі складів збройних сил Російської Федерації”, – розповів Леонід Нерсисян.

Це стало можливим завдяки двом великим кредитам на 100 і 200 млн доларів, які Єревану надала Москва під 3% річних.

“Були придбані системи залпового вогню “Смерч”, велика кількість протитанкової зброї, переносних зенітно-ракетних комплексів, комплекти для модернізації бронетехніки, двигуни танкові, засоби зв’язку сучасні в великій кількості, радіостанції “Акведук” і для техніки, і для особового складу [. ..] зенітно-ракетні комплекси “Тор М2КМ”, ну і різні більш дрібні речі для армії. З переносних ЗРК Вірменія “Вербу” (новітній російський ПЗРК 9К333) купила першою, більше ніхто її не закуповував”, – сказав Леонід Нерсисян.

Ескалацію в липні 2020 відрізняє війна дронів в небі та інформаційне протистояння в інтернеті щодо успіхів в цій війні

При цьому Вірменія не на кредитні, а на власні гроші купила в Росії в 2016 році (поставка відбулася вже після війни) дивізіон ракетних комплексів “Іскандер-Е” і в 2019-му – винищувачі Су-30СМ. Чотири винищувачі вже прибули до Вірменії, ще вісім, як очікується, надійдуть пізніше.

Ці озброєння сильно змінюють розклад сил в регіоні – 12 новітніх важких винищувачів Су-30СМ дійсно набагато більш серйозна сила, ніж легкі фронтові МіГ-29.

У випадку з Вірменією нові літаки виявилися трохи “завеликі” для невеликого театру – Су-30 з їхньою великою дальністю розраховані на більш масштабні бойові дії.

Крім того, обидві країни мають на озброєнні комплекси протиповітряної оборони С-300, і в разі повномасштабного конфлікту вірменським літакам доведеться часто діяти в зоні ППО, ризикуючи досить дорогими машинами.

Однак Вірменія змогла закупити ці дорогі винищувачі за дуже пільговою ціною як член ОДКБ (Ташкентський договір колективної безпеки), і в бойовій авіації між двома країнами після отримання інших восьми літаків виникне паритет.

Комплекси “Іскандер” – також високоефективна зброя навіть в експортному варіанті зі скороченою до 280 кілометрів дальністю і зниженими характеристиками. Такі комплекси можна застосовувати проти наземних стратегічних цілей, таких як, наприклад, штаби або позиції зенітно-ракетних комплексів.

Нарешті, на території Вірменії розташовані і російські війська – 102-а російська військова база в Гюмрі та аеродром в “Еребуні” під Єреваном, на якому базуються російські винищувачі.

Крім того, Вірменія є членом об’єднаної системи протиповітряної оборони СНД і, ймовірно, отримує інформацію з російських радарів. Військові російських і вірменських систем ППО проводять навчання з бойового злагодження.

Баку: прощавай, зброє з РФ?

На тлі Вірменії Азербайджан сильно скоротив закупівлі озброєнь перед самою війною. Якщо подивитися в базі даних SIPRI динаміку імпорту зброї за десять років з 2009 по 2019 роки, то стане видно, що обсяг щорічного експорту починає різко знижуватися в 2015 році і продовжує в наступні роки.

Протягом декількох років перед війною Азербайджан був одним з головних покупців російських озброєнь, а Росія – найбільшим, основним постачальником. Загальна сума виконаних контрактів становить 5 млрд доларів, за офіційними даними.

Баку намагався купити все найкраще – реактивні системи залпового вогню “Смерч”, важкі вогнеметні системи ТОС-1А “Солнцепек”, БМП-3, дивізіон самохідних артилерійських установок “Мста-С”, два дивізіони далекого ЗРК С-300 і кілька комплексів ближнього “Тор-М2Е”.

Після 2016 року поставки з Росії різко скоротилися, і перше місце серед постачальників посів Ізраїль. Азербайджан закуповував в Ізраїлі реактивні системи залпового вогню, легкі бронемашини, кілька самохідних гаубиць та безпілотники. Однак загальний обсяг все одно виявився меншим, ніж в попередні роки.

Азербайджанський військовий експерт Узеір Джафаров пояснив, що цей процес ніяк не пов’язаний з політикою – Азербайджан просто вже купив все, що йому потрібно в Росії.

“Азербайджану зараз вистачає тих озброєнь і техніки, які ми придбали деякий час тому, і навіщо нам витрачати зайві гроші на те озброєння, яке сьогодні повністю задовольняє всі потреби азербайджанських збройних сил. Азербайджан сьогодні спрямовує кошти з державного бюджету на інші цілі – поліпшення матеріально-технічного стану, особовий склад та інші потреби “, – сказав він ВВС.

Війна дронів

Автор фото, MINISTRY OF DEFENSE OF AZERBAIJAN / HANDOUT

Безпілотники відіграють все більш помітну роль в протистоянні

Вірменія сильно програє в кількості та якості безпілотних літальних апаратів. Тим часом, дрони зазвичай дуже широко використовуються в таких конфліктах – для розвідки та завдання ударів по окремих об’єктах, штабах, укріплених позиціях, складах тощо.

Головний постачальник тактичних безпілотників для армії Азербайджану – Ізраїль, який вважається одним зі світових лідерів у цій галузі.

Ізраїль ще до 2016 року поставляв в Азербайджан протитанкові ракетні комплекси Spike-LR і РСЗВ Lynx, а також безпілотні літальні апарати Heron і Searcher.

У липні Азербайджан поширював кадри ударів безпілотників по вірменських цілях, стверджуючи, що це військові об’єкти. “Якщо ми говорили, що обстріляли військову казарму, ми це показували, якщо ми говорили, що обстріляли військову техніку, ми це показували”, – заявив Узеір Джафаров.

За словами азербайджанського експерта, азербайджанські безпілотники дозволили уникнути жертв серед мирного населення, тоді як в результаті вірменських ударів загинула одна людина.

Леонід Нерсисян розповів, що Вірменія зробила ставку на виробництво власних безпілотників, які, як визнає сам експерт, за своїми характеристиками відстають від ізраїльських, але при цьому набагато дешевші.

Щороку конфлікт забирає життя військовослужбовців з обох сторін

Під час липневого інциденту серед жертв з азербайджанської сторони були два офіцери зі штабу 3-го армійського корпусу – начальник штабу генерал Полад Гашимов та начальник артилерії корпусу полковник Ільгар Мірзаєв.

За словами Нерсисяна, вони були вбиті в результаті удару саме вірменського безпілотника-камікадзе, але ніяких підтверджень цих даних з незалежних джерел немає.

Азербайджан підтвердив загибель цих офіцерів, однак обставини їхньої смерті не розкрив. Узеір Джафаров розповів Азербайджанській службі ВВС, що Полад Гашимов потрапив під артобстріл, коли інспектував військову частину в зоні конфлікту.

У будь-якому випадку, Вірменія, як і Азербайджан, публікує в інтернеті кадри, зняті, як стверджують вірменські військові, камерами дронів під час точних ударів по азербайджанських цілях, і стверджує, що їхні безпілотні системи не поступаються ізраїльським.

Чи може початися війна?

Нинішнє загострення – не повномасштабна війна за територію противника, а боротьба за контроль над стратегічною висотою. Правда, в цьому районі ні у Баку, ні у Єревана немає територіальних претензій.

Однак, як відзначають військові експерти, з якими поговорила Російська служба ВВС, Вірменія та Азербайджан опинилися в ситуації, коли військове розв’язання проблеми Нагірного Карабаху неможливе.

Після закінчення активних бойових дій в Нагірному Карабаху в 1994 році збройні формування невизнаної республіки стали активно зміцнювати оборону. Через понад два десятки років лінія протистояння перетворилася в ешелонований оборонний укріплений район.

Автор фото, Reuters

Експерти впевнені. що у конфлікту немає військового рішення

Як вважає головний редактор російського журналу “Експорт озброєнь” Андрій Фролов, якщо між Вірменією і Азербайджаном почнеться повномасштабна війна, то вона стане дуже кровопролитною, і з обох сторін це розуміють.

“Судячи з усього, наступати буде Азербайджанська сторона. В будь-якому випадку, коли ти ведеш наступ на підготовлену оборону, яка б у тебе не була перевага, все одно втрати будуть. А з урахуванням того, що у них немає беззаперечної переваги, щоб місяцями вибомблювати Вірменію, щоб вона сама попросила миру. Значить доведеться кидати людей на підготовлені інженерні споруди. У Азербайджану не такий великий потенціал, це не США та Ірак “, – сказав експерт.

Інший російський військовий експерт, головний редактор журналу “Арсенал вітчизни” Віктор Мураховський сказав ВВС, що, на його думку, жодна з армій цих двох країн не володіє достатньою боєздатністю для того, щоб перемогти в такій війні.

“Ні за кількісним складом, ні за насиченістю озброєннями, ні за рівнем підготовки особового складу, командирів штабів частин і з’єднань. А, враховуючи складність фізико-географічного театру військових дій, я на сто відсотків переконаний, що Азербайджан, навіть маючи загальну формальну перевагу за цими компонентами, не здатний домогтися вирішального успіху “, – сказав він.

За його словами, в гористій місцевості дуже мало “операційних напрямків, на яких можна вести бойові дії в дусі традиційної війни з проривом фронту, розвитком успіху в глибину, оточеннями угруповань противника тощо”.

Як говорить Мураховський, жодна зі сторін не має сильної бойової авіації, але при цьому системи ППО, навпаки, досить ефективні, так що авіаційну підтримку неможливо буде забезпечити жодній зі сторін.

У будь-якому випадку, вважає експерт, вирішувати вірмено-азербайджанський конфлікт можна тільки політичними засобами.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!⠀

Історія Азербайджану

аспект історії / З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia

Шановний Wikiwand AI, Давайте зробимо це простіше, відповівши на ключові запитання:

Чи можете ви надати найпопулярніші факти та статистику про Історія Азербайджану?

Підсумуйте цю статтю для 10-річної дитини

Азербайджан — означає «земля вогню», від пожеж на поверхні давніх нафтових басейнів. Антична назва Atropatene арабською стала вимовлятися як Азербайджан. Територія сучасного Азербайджану — один з районів найдавнішого розселення людини, яка була заселена ще в епоху палеоліту.

Давні часи

У 7-6 тис. до н. е. в Азербайджані розміщувалися хліборобсько-скотарські поселення. У кінці 4 — на початку 3 тис. до н. е. в Азербайджані склалися передумови для зародження перших класових суспільств, ранньоміської цивілізації і ранніх державних утворень, виникають племінні союзи кутіїв і луллубеїв. У кінці 2 тис. до н. е. відбувається крах і розпад первіснообщинного ладу в найбільш розвинутих областях Азербайджану. Завдяки наявності багатих рудних родовищ у бронзову добу (2-е тис. до н. е.) Азербайджан перетворився в один з центрів древньої металургії. У X-IX ст. до н. е. виникає перше державне утворення в Азербайджані — велике політичне об’єднання Замуа. У другій половині IX ст. до н. е. в приурмійському районі Азербайджану утворюється Маннійське царство.

У 70-х роках VII ст. до н. е. на території Азербайджану виникає Мідійське царство, яке в середині VI ст. до н. е. поступилося місцем перській Ахеменідській державі.

Після завойовницьких походів Олександра Македонського і розподілу його спадщини Мала Мідія (Південний Азербайджан) перейшла під управління його воєначальника Атропата. У 321 р. до н. е. Атропат фактично домігся незалежності своєї держави-Атропатени — від перських і греко-македонських завойовників. За однією з версій, у цей період і виникла сама назва Азербайджан, яка є видозміненою формою від грецького «Атропатена», тобто «країна, що належить Атропату» (пізніше Атрнатакан, Адербайджан).

На території північного Азербайджану на початку останньої третини 1 тис. до н. е. виникла Албанська держава — Кавказька Албанія.

У I-IV ст., коли весь Кавказ був підпорядкований Риму, Албанія залишалася єдиною самостійною державою, політична незалежність якої забезпечила розквіт албанської писемності, мови, літератури. В цей період посилився вплив автокефального албанського католикосу, албанської церкви, яка була незалежна від інших християнських церков і навіть поширювала християнство серед північнокавказьких і тюркомовних народів.

Середньовіччя

Попри те, що у VII-VIII ст. у зв’язку з нашестям арабів державна і церковна самостійність Азербайджану була втрачена, повна культурно-ідеологічна та етнічна асиміляція населення країни не відбулася.

Із середини VII і до IX ст. доля більшої частини Азербайджану була пов’язана з Арабським халіфатом. У результаті антихаліфатської боротьби місцевого населення у IX ст. на території Азербайджану виникло кілька нових держав, наймогутнішою з яких була Ширванська зі столицею в Шемасі. Вона проіснувала до XVI ст. і відіграла величезну роль в історії середньовічного Азербайджану. Серед інших азербайджанських держав цього періоду виділялися держави Саджидів, Саларидів, Шаддадитів (зі столицею в Гянджі), Раввадитів (зі столицею в Тебрізі). В кінці XI ст. Азербайджан потрапив у залежність від держави Сельджукидів, що зберігалася до початку XII ст. Упродовж 1136-1225 років в Азербайджані існувала держава атабеків — Ельдегизидів.

В етнічних процесах, що відбувалися на території Азербайджану в IX-XII ст., домінантну роль відігравав тюркський етнос. Мовна тюркизація корінного населення країни у кінцевому результаті призвела до консолідації азербайджанської народності, що завершилася в XI-XII ст. У цей же період мав місце розквіт культури Азербайджану, який подарував світу знаменитих філософів, зодчих, поетів і вчених. Вершиною громадської і культурної думки Азербайджану того періоду стала творчість Нізамі Гянджеві (1141-1209), яка увійшла в золотий фонд світової культури.

Економічний і культурний підйом Азербайджану був перерваний у 20-30-х роках XIII ст. монгольським нашестям. Азербайджанські держави на тривалий період стали васалами монгольської держави Хулагуїдів (1258-1356 рр.). У середині XIV ст. в результаті боротьби місцевого населення проти гніту чужоземців до влади в Азербайджані прийшов місцевий феодал Джалаїр, який, спираючись на азербайджанську знать, створив Джалаїридську державу.

З кінця XIV ст. Азербайджан став об’єктом завойовницьких походів Тімура та ареною його боротьби з Золотою Ордою.

У 1410-1468 рр. і 1468-1501 рр. в Азербайджані правили тюркські династії Кара-Коюнлу і Ак-Коюнлу, за яких Азербайджан набув значної сили. У 1501 році в Азербайджані утворилася держава Сефевидів (по імені правлячої династії) зі столицею в м. Тебризі, яка на початку XVI ст. вперше в азербайджанській історії об’єднала всі землі Азербайджану у склад єдиної азербайджанської держави Сефевидів. Сефевидська держава охоплювала Ширван, Карабах, Нахичивань, Ірак та Іран. Вона формувалася і протягом усього XVI ст. розвивалася як азербайджанська держава, політична влада в якій повністю належала азербайджанській феодальній знаті. З її представників призначалися вищі придворні сановники, воєначальники, правителі областей. Військо складалося з ополчень найбільших азербайджанських племен. Державною мовою держави Сефевидів була азербайджанська.

До кінця XVI ст. столиця держави Сефевидів була перенесена в м. Ісфаган, опорою шахської влади стала перська знать і держава, керована азербайджанською династією, набула іранського характеру. На зламі XVII-XVIII ст. Сефивидська держава переживала політичний і економічний занепад. На початку 30-х років XVIII ст. територія країни перетворилася на арену воєнних дій між Османською імперією й Персією.

У 40-х роках XVIII ст. в результаті ослаблення Іранської держави на території Азербайджану утворилося 16 незалежних, але номінально залежних від Іранського шаха ханств, наймогутнішими з яких були Шекінське, Урмійське, Карабаське, Кубанське, Хойське, Бакинське, Шемахінське, Гянджинське. Посилюється боротьба за контроль над стратегічно важливим регіоном Закавказзя між Османською імперією, Персією і Російською імперією.

У складі Російської імперії (1813—1917)

На початку XIX ст. наймогутнішою з-поміж згаданих держав була Росія, яка й досягла значних успіхів у своїй завойовницькій політиці в регіоні. Підписаний 12 жовтня 1813 року між Росією та Іраном Гюлістанський мирний договір де-юре визнав анексію Росією ханств Північного Азербайджану, за винятком Нахчиванського та Іраванського, що фактично відбулося у 1800-1806 рр. 10 лютого 1828 року за Туркменчайським мирним договором Іран підтвердив свою відмову від зазіхань на Північний Азербайджан і остаточно визнав його анексію, включаючи Нахчиванське та Іраванське ханства, до складу Росії.

З цього моменту розійшлися історичні шляхи Північного і Південного Азербайджану, які опинилися в складі російської та іранської імперій. Важливо відзначити, що всі вище згадані ханства були анексовані Росією як суто азербайджанські володіння. Вони були азербайджанськими з точки зору переважання на їхній території азербайджанського населення та національної приналежності їхніх феодальних правлячих еліт (хани, володарі великих земельних угідь, духівництво тощо).

Однак наприкінці XIX ст. вірменське населення Нагірного Карабаху чисельно вже переважало над азербайджанським (58 відсотків проти 42). Це було результатом переселенської політики царату, що прагнув утвердитися на Закавказзі і в Малій Азії, спираючись на вірменське населення. Так, за визнанням російського вченого К.Шаврова, тільки з 1828 по 1830 рр. на Закавказзя було переселено 40 тис. перських і 84 тис. османських вірмен, яких «оселили на найкращих корінних землях Єлисаветпольської (Карабах) та Іраванської губерній, де вірменське населення було незначним, і їм було відведено 200 тис. десятин втрачених земель». (К. Н. Шавров «Нова загроза російській справі у Закавказзі: розпродаж Мугані інородцям», СПБ, 1911.). Протягом XIX ст. на Закавказзя були переселені близько 600 тис. вірмен з Османської імперії і Персії.

Азербайджанська Демократична Республіка (1918—1920)

Після революційних подій 1917 р. в Росії посилилися відцентрові тенденції, склалися передумови для утворення на території національних окраїн колишньої російської імперії незалежних держав. 28 травня 1918 р. на території географічного Азербайджану (східне і південне Закавказзя) була проголошена Азербайджанська Демократична Республіка — перша парламентська демократія на мусульманському Сході, що відіграла історичну роль у відродженні і подальшому розвитку національної самосвідомості і державності азербайджанського народу.

Офіційною доктриною національно-державного розвитку АДР став «азербайджанізм», основними елементами якого стали принципи модернізму, ісламізму і тюркізму, що символізують прагнення азербайджанського народу до прогресу на основі збереження приналежності до ісламської цивілізації і тюркської культурної та етнічної самобутності.

Багатопартійному азербайджанському парламенту і коаліційним урядам за неповні два роки незалежності вдалося здійснити ряд важливих заходів у справі національно-державного будівництва, освіти, створення армії, незалежної фінансової та економічної систем, міжнародного визнання АДР як суб’єкта світового співтовариства націй. 12 січня 1920 року Верховна Рада Паризької (Версальської) конференції визнала незалежність АДР, у столиці якої — м. Баку — на той час вже знаходилися дипломатичні представники 17 країн світу.

Карта АДР, представлена ​​МЗС АДР на Паризькій мирній конференції (1919).

Однак на межі 1919-1920 рр. зовнішньополітичне становище АДР значно ускладнилося. Країна опинилася в центрі гострої боротьби між країнами Антанти, Туреччиною, Росією та Персією, кожна з яких переслідувала свої геополітичні цілі в цьому стратегічно важливому і багатому на нафту регіоні. Впроваджувана урядом РРФСР політика невизнання АДР, підтримка цієї політики з боку турецького уряду Ататюрка, який гостро потребував відповідної військової і дипломатичної підтримки Росії, вихід Червоної Армії до кордонів АДР навесні 1920 року, агресія дашнакської Вірменії проти АДР у Карабасі і Зангязурі, терористичні дії вірменських і більшовицької партій проти мирного азербайджанського населення всередині Азербайджану, соціально-економічна криза в країні — всі ці чинники призвели в остаточному підсумку до ослаблення АДР і окупації її столиці Червоною Армією 27-28 квітня 1920 року.

У складі СРСР (1920—1991)

Телеграмою Штабу кавказького фронту від 1 травня 1920 року командуванню Червоної Армії ставилося завдання далі «оволодіти всією територією Азербайджану в межах колишньої Російської імперії, зовсім не перетинаючи кордонів Персії».

70-річний період перебування у складі СРСР став новим і важливим етапом азербайджанської державності, протягом якого Азербайджанська РСР домоглася значних успіхів у сфері соціального, економічного і культурного розвитку. У той же час в Азербайджані, як і у всьому СРСР, виявилися негативні тенденції в різноманітних сферах національного державного будівництва.

В економічному плані країна стала паливно-сировинним та аграрним придатком радянської економіки. У культурній галузі в результаті подвійної заміни алфавіту — з арабського на латинський і з латинського на кирилицю — був втрачений зв’язок з письмовими джерелами духовної культури азербайджанського народу.

В 1921 році під безпосереднім тиском Сталіна і всупереч акту цесії, що відбувся, з процедурними порушеннями приймає рішення про відторгнення Нагірного Карабаху від Вірменії з умовою сформування на цих вірменських територіях національної автономії з широкими правами у складі Азербайджанської РСР.

1988-

У 1988-1990 рр. Національно-демократичний рух Азербайджану вів активну боротьбу за відновлення незалежності країни. 20 січня 1990 р. керівництво СРСР на чолі з М. С. Горбачовим жорстоко придушило його, ввівши в Баку частини радянської армії. У країні був введений режим надзвичайного стану, що тривав до середини 1991 р. Попри це, в результаті тривалої боротьби патріотичних сил азербайджанського народу за незалежність 30 серпня 1991 року Верховна Рада Азербайджанської Республіки ухвалила Декларацію «Про відновлення державної незалежності Азербайджанської Республіки».

18 жовтня 1991 року був прийнятий Конституційний Акт про державну незалежність Азербайджанської Республіки, яким були закріплені основи державного, політичного й економічного облаштування незалежного Азербайджану. З цього моменту Азербайджанська Республіка знову, після 71-річної перерви, стала самостійним суб’єктом міжнародного права.

Відповідно до цього Акту, вторгнення 27-28 квітня 1920 року Червоної армії на територію АДР, усунення нею законно обраних органів влади і наступна окупація характеризуються як «агресія проти незалежної азербайджанської держави». Азербайджанська Республіка була проголошена наступницею АДР, що існувала з 28 травня 1918 року по 28 квітня 1920 року. Договір про утворення СРСР від 30 грудня 1922 р. був визнаний недійсним у частині, що стосується Азербайджану.

На референдумі 12 листопада 1995 р. була ухвалена нова Конституція Азербайджанської Республіки, яка офіційно набрала чинності 5 грудня 1995 р. Всі ці події відбувалися на тлі конфлікту між Азербайджаном і Вірменією через Нагірний Карабах, який за радянських часів був перетворений на анклав з переважно вірменським населенням. У лютому 1988 р. на сесії обласної ради Нагірно-Карабаської автономної області (НКАО) Азербайджанської РСР було прийняте рішення про вихід зі складу Азербайджану і «приєднання» до Вірменії. На початок конфлікту в НКАО проживало 186,1 тис. осіб, з них: 138,6 тис. вірмен (73,5 %), 47,5 тис. азербайджанців (25,3 %).

Президент Гейдар Алієв помер 12 грудня 2003 р. Вибори нового президента супроводжувалися багатьма сутичками опозиції з прихильниками сина Алієва Ільхама і були охарактеризовані сторонніми спостерігачами як невільні та несправедливі. Перемогу нарешті здобув Ільхам Алієв, який править країною досить авторитарно.

В останні роки Азербайджан демонструє значні темпи росту ВВП, насамперед завдяки росту цін на нафту і газ, які Азербайджан активно експортує.

Див. також

Джерела

2-денна війна та швидка капітуляція Вірменії: як Азербайджан повертає Нагірний Карабах

Вранці 19 вересня відновилися активні бойові дії на території Нагірного Карабаху. Азербайджан офіційно оголосив про початок так званих “антитерористичних заходів”. Вірменія з Росією ще до обіду “злили” Арцах, а вже наступного дня сепаратисти фактично капітулювали. Що насправді відбулося – читайте в матеріалі.

У Міноборони Азербайджану від початку попередили, що метою “спецоперації” є виведення вірменських сил зі спірних територій, безпека населення і відновлення конституційного ладу. У Баку фактично поставили ультиматум – єдиним шляхом до миру в регіоні є повне виведення вірменських військових з Карабаху та розпуск місцевої влади в Степанакерті (вірменська назва, азербайджанською – Ханкенді). Проводити “маленьку переможну війну” Азербайджану ніхто не заважав. Вже 20 вересня Вірменія та Росія швиденько заявили про нейтралітет і фактично злили “Арцах”. 24 Канал проаналізував, що трапилося в регіоні та які це матиме наслідки.

Кому насправді належить Нагірний Карабах

Варто відразу чітко окреслити факти, що не потребують додаткового обговорення. Нагірний Карабах – це територія Азербайджану, визначена кордонами 1991 року, яку нині Баку контролює лише частково. До загострення міжетнічного конфлікту, нова хвиля якого була інспірована радянською владою в 1980-х, там спільно проживали представники двох народів – вірмени та азербайджанці.

Події у Нагорному Карабасі, зокрема, спровокували вірменський погром у Сумгаїті в лютому 1988 році. Показово, що міліція та спецслужби ніяк не зупиняли.

• На території Нагірного Карабаху розташовані святині обох націй, також ця територія є частиною національного міфу для обох народів.
• Наразі в Карабаському регіоні владу контролюють представники вірменської більшості Нагірного Карабаху, який вони називають Арцах.

Фактичний, але невизнаний вірменський анклав утворився внаслідок війни між Азербайджаном і Вірменією на початку 1990-х. Тоді перемогу здобула Вірменія, якій активно допомагала Росія. Воєнні дії супроводжувалися етнічними чистками та мали ознаку геноциду. Один із прикладів – масова різанина азербайджанців у селищі Ходжали в лютому 1992 року.

Внаслідок тих подій більшість азербайджанців стали біженцями і залишили Нагірний Карабах, і фактично він став моноетнічним.

Азербайджанські біженці / Фото Ilgar Jafarov / Wiki

44-денна війна та нові реалії

У новому тисячолітті ситуація змінилась. Поки Єреван продовжував сподіватися на захист Росії та ОДКБ, а також на силу власної конституції та декларації незалежності, де прописано, що Карабах є частиною Вірменії, Азербайджан, внаслідок сприятливої кон’юнктури цін на нафту, заробив чималі гроші та інвестував їх у сектор безпеки та оборони.

Також Баку налагодив співпрацю з регіональними лідерами – Туреччиною (своїм давнім та кровним союзником), Ізраїлем та Росією.

Туреччина в особі Ердогана – могутній захисник та патрон Азербайджану / Фото Anadolu

Завдяки цим факторам Азербайджан вийшов переможцем у “44-денній війні” в 2020-му році, за підсумками якої Вірменія була розбита й зобов’язалася залишити Нагірний Карабах. Але так цього й не зробила.

За три роки цього не сталося. Нині в Нагірному Карабасі відбуваються дивні речі. Влада на більшості територій регіону досі перебуває в руках озброєних місцевих сепаратистів, які поводяться, як локальна “днр” – тихенько добуває для себе золото на місцевих родовищах і відкидає всі мирні спроби Баку щодо інтеграції. Прикриттям для сепаратистів виступають так звані російські “миротворці”.

Що спільного у Нагірного Карабаху і так званими “днр”? / Скриншот

При цьому сепаратисти не надто хотіли чути ані Баку, ані Єреван. Парадоксально, але вірменський лідер прем’єр Пашинян давно був не проти вирішити “Карабаське питання”, проте опинився у ситуації “між двох вогнів”. Щоправда, цих вогнів навіть більше.

Вірменія знову залишається біля розбитого корита

У грудні 2022 року Азербайджан вирішив діяти гібридно та заблокував Лачинський коридор – сухопутний шлях сполучення невизнаного анклаву з Вірменією.

При цьому цей процес точно не назвеш класичною блокадою, адже для сполучення залишалася Агдамська дорога з території, яку контролює Азербайджан. Проте сепаратисти відмовилися від допомоги Баку та поспішили проголосити себе жертвами геноциду.

Впливова вірменська діаспора на чолі з родиною Кардашян навіть влаштувала світову інформкампанію з метою нібито порятунку від голоду мешканців Нагірного Карабаху (з чим явно переборщили).

Тим часом Вірменія, усвідомивши, що допомоги від Росії не буде, вирішила кардинально розвернутися у бік Заходу:

• Для цього Єреван ефектно розсварився з Росією, навіть довелося образити речницю московського МЗС Захарову.
• Також були запевнення у вічній дружбі з Францією та ЄС, поїздка “першої леді” Вірменії пані Акопян до Києва, раптова гуманітарна допомога Україні, а ще намір ратифікації Римського статуту (привіт Путіну) та спільні навчання зі США. При цьому Вірменія досі залишається чи не головним хабом для “сірого імпорту” до Росії, зокрема, й електроніки для ракет окупантів.

Після цього пропагандисти в Росії дружно записали вірмен у бандерівці та майже виписали з них українців.

Втім, коли однією рукою Вірменія проводить спільні навчання з США, а іншою – “вибори” в Нагірному Карабасі (так збіглося, що вони відбулися одночасно з іншими фарсом – ” виборами” в Росії та на окупованих росіянами територіях), довіри нема. При чому з усіх боків.

Складається враження, що у Вірменії забули, що союзницькі відносини вибудовуються роками, це довгий і болісний шлях. У Єревані вирішили, що це не для них.

Це дало нові козирі Баку – Азербайджан зберіг і навіть покращив відносини з Росією і тепер дружить з росіянами чи не тісніше, ніж сам Єреван, а тому російські “миротворці” в Карабасі раптово стають невидимками.

Схоже, тепер їх просто перекинуть на війну в Україні, як це вже було зроблено з частиною росіян, які перебували на воєнних базах у Вірменії. А всі позиції ППО та РЕБ у Ханкенді стали легкою ціллю для азербайджанських “байрактарів”.

У Баку втомилися чекати, поки Єреван виконає те, що обіцяв після капітуляції, а тому вирішили самі все взяти у свої руки.

19 вересня збройні сили Азербайджану планомірно і доволі оперативно вибили всю критично важливу техніку сепаратистів, а щоб всі інші сторони конфлікту краще зрозуміли серйозність намірів, паралельно завдали удари по позиціях армії Вірменії. Це було доволі просто, адже офіційно їх там і не було, а також дещо прилетіло й по “миротворцям” (ті традиційно для росіян перетерпіли).

Чому Росія мовчить, а Іран лише імітує агресивні наміри

Росії, яка просто “злила” свого номінального найбільшого союзника в регіоні, залишалося лише удавати, що її усе влаштовує, адже ніяких важелів вона не має. Росіяни швидко розвели руками і сказали, що вони нічого не знали. Ага, а Ердоган кілька тижнів тому приїздив до Путіна в Сочі виключно говорити про зерно, а потім раптово почав вихваляти російського диктатора на саміті G20. Про відновлення територіальної цілісності Азербайджану та показове покарання непокірного Путіну Нікола Пашиняна, мабуть, мови в Сочі не було (сарказм).

Речниця МЗС РФ Марія Захарова висловила занепокоєння та заявила, що вірмени самі винні, а заступник Путіна у Радбезі РФ пан Мєдвєдєв видав у соцмережах філософську притчу про “зраду і помсту”, в якій вкотре виставив себе і свою країну нікчемами.

Пост Дмітрія Мєдвєдєва / Скриншот

Тим часом інший союзник Кремля – Іран – лише надував щоки, на кордон з Азербайджаном нагнали трохи війська і підняли в повітря свої безпілотники, мабуть, щоб краще бачити, як відновлюється конституційний порядок у сусідів.

Від побаченого в Тегерані вирішили, що грати з вогнем не треба, а тому після невеликої паузи пішли навіть далі за Єреван і Москву.

Іран офіційно підтримує Вірменію в протистоянні з Азербайджаном:

• Тегеран вбачає небезпеку в надмірному посиленні Азербайджану поблизу своїх кордонів, адже вважає, що це автоматично посилює Туреччину, свого традиційного суперника.
• Іран занепокоєний зближенням Ізраїлю та Азербайджану у військово-технічній галузі, через що відносини між Баку та Тегераном доволі напружені.
• Тегеран особливо не хоче бути відсіченим від території Вірменії, якщо Азербайджан силою захопить не лише Карабах, а й частину південних областей Вірменії. Це, звісно ж, послабить Іран і перекриє йому доступ до регіональної логістики, потенційно роблячи його більш вразливим перед тиском Туреччини і країн Заходу.

Аналітик-міжнародник Ілія Куса припускає, що Іран працюватиме над тим, щоб зберегти статус-кво 2020 року як кероване “менше зло”, або щоб підштовхнути Азербайджан і Вірменію до мирної угоди, або щоб у разі масштабної військової ескалації вплинути на Баку для мінімізації наслідків війни зі збереженням статус-кво.

Раптова розв’язка: для Вірменії все могло скластися набагато гірше

Вже вранці 20 вересня сепаратисти, які залишилися без будь-якої допомоги, адже протестувальники з Єревану до них чомусь вирішили не йти, оголосили про власну капітуляцію. Було оголошено про виведення підрозділів військовослужбовців Збройних сил Республіки Вірменія (тобто вони все ж були в Карабасі?) із зони розгортання російського миротворчого контингенту та розформування й повне роззброєння збройних формувань “армії оборони Нагірного Карабаху” і виведення важкої техніки та озброєнь з території регіону.

Тепер вимоги Азербайджану про реінтеграцію, забезпечення прав та безпеки вірмен Карабаху (фактичну зачистку), а також питання забезпечення життєдіяльності населення обговорюватимуться на зустрічі між представниками місцевого вірменського населення та представниками центральної влади Азербайджану в місті Євлах 21 вересня 2023 року та протягом наступних зустрічей.

Для Вірменії це насправді доволі непоганий варіант. І шанс нарешті скинути з себе надважкий тягар, який за останні 30 років показав себе виключно як валіза без ручки та знищив усі перспективи для країни. Саме мрія про “Арцах” десятиліттями не давала розвиватись економіці Вірменії та повільно перетворювала країну на failed state з мафіозними кланами у владі і повною залежністю від Москви. Нині Азербайджан ці страждання припиняє і фактично дає шанс Вірменії почати все з чистого аркуша.

Найгіршого сценарію для Єревану вдалося уникнути – в Азербайджані вирішили не ставати агресорами й не наважились перетворювати екстериторіальний Зангезурський коридор на цілком територіальну Зангезурську дорогу (просто нагадаємо, що в мережі вже створено деякі представництва “Зангезурської автономної республіки Азербайджану”).

Іран виступає проти азербайджанського проєкту Зангезурського коридору / мапа gulfif.org

Довідково! З усіх країн найбільше виграє Азербайджан, який з’єднає дві частини своєї країни завдяки будівництву коридору. Якщо коридор буде відкрито, азербайджанцям більше не потрібно буде проїжджати через Іран, щоб дістатися до Нахічевана.

А це зменшить вплив Тегерана (і змусить деяких іранських чиновників виступати проти проєкту). Коридор також безпосередньо з’єднає материковий Азербайджан з Туреччиною. Втім, спроби утворення такого коридору фактично означають агресію проти Вірменії, адже він проходить через Сюнікську область.

5 уроків геополітичного виживання

• Перше – треба поважати міжнародно визнані кордони.
• Друге – не варто сподіватися на Росію, вона завжди зрадить, а “зливати”, тобто висловлювати “глибоке занепокоєння”, відправлять якусь Захарову, як це сталося 19 вересня 2023 року. Це стосується також і ОДКБ.
• Третє – “Байрактар” – це круто, а до російської техніки є великі питання.
• Четверте – ніколи не потрібно забувати про розбудову власної армії та збройних сил.
• П’яте – навіть після болючих поразок у тебе є шанс на відновлення справедливості і повернення загарбаного. Але за умови якісної “роботи над помилками”.​