У якому місті помер Володимир Висоцький

0 Comments

Володимир Висоцький: факти та міфи „закарпатського періоду” (ФОТО)

25 липня відзначали 30 років із дня смерті Володимира Висоцького, чиє серце зупинилося на 43-му році життя, у розпал Олімпіади-80.

За три десятиліття змінилося дуже багато. Не стало СРСР, змінився й весь світ. Багато чого забулося або здається вже таким далеким і майже нереальним. Та Висоцького не забувають. Від маленького оголошення, з якого про смерть співака, поета, актора дізналася величезна держава, нині дійшли до гучних заходів в його честь: пам’ятних концертів, демонстрації нових документальних фільмів, а підході вже й художнє кіно. Про життя поета й актора цікавим відомо, здається, все. Вже поділилися всіма згадками його друзі, дружини та колеги. В пошуках подробиць дійшло до того, що на тему „Я і Висоцький” почали висловлюватись ті, що труїли йому життя – дрібними сенсаціями цього, ювілейного року, стали свідчення колишніх слідчих, які „шили” поетові кримінальну справу за „нетрудові доходи” з концертів, чи гебешники, що заважали гідно провести його в останню путь у спекотній олімпійській Москві. На жаль, наші медійники не забажали гідно згадати людину, життя якої чимало пов’язана і з Україною. Кілька сюжетів у новинах, кілька класичних фільмів – і так вже багато років. І це тоді, коли є що розказати про Висоцького з „українським” акцентом, та й без пошуків дешевих сенсацій. Наприклад, чи багато наших читачів знають про його закарпатські епізоди з життя?

Вперше про те, що майбутній поет та актор у дитячі роки не раз бував у Мукачево, я дізнався в роки „перебудови”, коли інтерес до Висоцького в суспільстві був дуже жвавим. Батьками дали почитати якійсь вузькопрофільний журнал, і там, у статті про улюбленця радянського народу, була неочікувана для нас інформація про його дитячі роки, на які припали кількаразові гостювання у родичів у місті над Латорицею. Тоді ж детальніше про „закарпатський період” Висоцького розповів наш земляк, нині відомий журналіст, письменник та видавець Мирослав Дочинець. Його стаття „Закарпатські сліди Висоцького” http://pan-baklazhan.livejournal.com/22225.html вийшла у журналі „Соціалістична культура”. Багато років пізніше, вже у нашому тисячолітті, у скороченному вигляді Дочинець опублікує її у закарпатському „Фесті”. Та відомим усім закарпатцям фактом родинні зв’язки Висоцького та нашого краю наразі не стали, попри те, що люди, які застали радянську добу, не знати співака та актора просто не могли. Нині, коли дослідники творчості й життя Володимира Семеновича охоче діляться своїми здобутками через інтернет, можна дізнатись про нові подробиці, з яких випливає, що Висоцький та Закарпаття мають ще більше зв’язків, ніж вважалося досі.

Уродженець Києва, Олексій Володимирович Висоцький, військовий, який пройшов другу світову від сталінської авантюри в Фінляндії (1939) до перемоги у Берліні, у 1951 році був переведений в одне з останніх надбань СРСР – Закарпатську область, до Мукачева. Тут служив, а в сусідньому Ужгороді вирішив вчитись на філологічному в новоствореному університеті. (Згодом піде вчитись на журналіста до Москви, і стане письменником, нині зовсім невідомим – бо надто вже радянського гатунку).

Фронтовиків, що після війни осіли на Закарпатті, в краї чимало, і навряд чи б нині ми знали про Олексія Висоцького, якби він не був рідним дядьком знаменитого Володимира. Хоча й сам по собі Олексій Володимирович був людиною непересічною. В його будинку на вулиці Толстого збиралася мукачівська „богема” – актори місцевого театру, музиканти, художники. Поруч із будинком подружжя Висоцьких жив брат Адальберта Ерделі, і класик закарпатського живопису не раз бував у дядька майбутнього класика російської поезії. Він навіть намалював портрет тітки Висоцького Олександри Іванівни. Дядько Олексій знався на картинах (бо походив із культурної київської родини), і багато років збирав колекцію живопису, купуючи як старовину, так і сучасників. Ось до такого товариства культурних і цікавих людей різних національностей і потрапив тринадцятирічний Володимир Висоцький, якого батьки, що жили в розлученні у Москві, регулярно відсилали до дядька на канікули. Таким чином, кожне літо з 1951 по 1956 рік (коли дядько з тіткою переїхали до Москви) майбутній співак проводив у Мукачеві, і ці роки дуже яскраво відбилися на його світогляді. Він швидко потоваришував із двоюрідним братом Сашком (на сім років молодшим за Володимира), та сусідськими дітьми, серед яких були й угорці. Про дитячі витівки тоді ще Володьки охоче ділився із дослідниками творчості Висоцького друг його дядька, відставний військовий Олександр Єргалкін, який жив неподалік, на іншій вулиці, під самим замком. Юний Володимир навіть став називати його на місцевий лад дядькой Шандором, і охоче заходив до нього в гості, де дружина Єргалкіна, угорка Юліана Ласлівна, годувала його смачними тістечками. Рідна тітка й за бажання не могла б зготувати подібного – з війни вона повернулася без руки. Підроставши, юний поет цікавився не лише пустощами та розвагами – відомо, що йому подобалася племінниця Адальберта Ердеї, з якою він охоче спілкувався, а от чи заходили стосунки молодих далі розмов, історія не знає.

Американські диверсанти, тайга, Балкани – і все це на Закарпатті

Минули роки, Олексій та Олександра Висоцькі із дітьми переїхали до Москви. Підросла їхня донька, двоюрідна сестра Володимира Ірена (1953 году народження, дівчинка навряд чи приймала участь у мукачівських витівках братів). Вона й розповіла вперше про „мукачівській період” видатного родича, спочатку у статтях, потім у книзі „Мій брат Висоцький. У витоків” (бо, як і рідний брат, і батько, зайнялася журналістикою і письменництвом), Про те, що Володимир пам’ятав Мукачево усе життя, свідчать спогади українського режисера, згодом і політика Леся Танюка. В 1979 році він працював у Москві, і для свого спектакля за п’єсою Бертольда Брехта „Махагонія” хотів залучити Висоцького для написання пісень. Коли справа пішла про обговорення однієї сцени (за сценарієм, заштатне містечко окуповують та беруть в ньому владу бандити-байкери), Володимир Семенович замість драматичної дії на пустирі запропонував акт біля замку, до якого мали вдертися п’яні грабіжники: „Слушай, а что если не голый пустырь и не свалка? . что, если не помойная яма, а – старинный замок? Как в Мукачеве? . Ты Мукачевский замок видел? . Я туда пацаном ездил. К родичам. Отдыхали на Латорице. Красотища – не нарисуешь! Замок на горе, в небесах, выше – один Бог. И весь городишко – как Таллинн!” Це було за рік до смерті актора, та й п’єсу із ризикованим сюжетом, де не в схвальному вигляді виставлялися бунтарі-пролетарі, навряд чи б пропустили. Відтак, Мукачево на московській сцені відтворене не було.

А за багато років до того в наші края Висоцький приїздить на зйомки комедії „Кар’єра Діми Горіна” (1961 р). За сценарієм, справа відбувається на Дальньому Сході, в тайзі, де бадьорі будівельники нового ладу прокладають лінії електропередач, і заодно перевиховують невиразного фінансиста Горіна в справжнього чоловіка. Висоцькому там випала епізодична, але яскрава роль монтажника-висотника, сміливого та нахабного. „Тайгу” знімали в Карпатах, де якраз проводилася електрифікація. Основні зйомки відбувалися в районі львівського міста Сколе, але частину фільма знімали й поблизу Ужгорода. Тут, у сцені з реальним вибиранням на 42-метрові високовольтні лінії, Висоцький проявив себе ще й як сильний та хоробрий спортсмен. Відомо, що на вихідних він із друзями завітав у знайоме Мукачево, а також у прикордонний Чоп.

До речі, про Чоп. У 1958 році на радянські екрани виходить фільм „Над Тиссой” (саме з двома „с”). Вочевидь, це перший (або один із перших) радянських фільмів про Закарпаття. Нині його знають хіба що історики кіно, а тоді це був популярний пригодницькій фільм за однойменною, також вже забутою книгою письменника Олександра Авдєєнко. За сюжетом, у вигадане закарпатське містечко Явор вороги-імперіалісти засилають диверсанта, який має висадити в повітря залізничний міст. Підступний диверсант, найманець американської розвідки, прикидається радянським прикордонником, якого вбили задля документів та форми пособники ворога. В кінці книги та фільму, їх, звісно, розкриють славетні чекісти. Під Явором мається на увазі саме Чоп, який в книзі чітко описаний як потужна прикордонна залізнична станція, з перевалкою вантажів на колії різних широт. Дослідники Висоцького дізналися, що майбутній актор проходив фотопроби на роль прикордонника, в архівах навіть збереглись ці світлини. Тобто, якби обрали Володимира, то його перша роль була б на закарпатській землі! Відомо також, що його дядько Олексій написав повість „Гірська квітка” про радянського прикордонника, вбитого бандерівцями. За книгою планувався фільм, на головну роль в якому також претендував Висоцький – та не склалося, може, й на краще.

1974 року кінематограф знов привів актора на Закарпаття – тепер наш край грав роль Балканських гір у радянсько-югославському фільмі „Єдина дорога”. У стрічці югославського режисера Владо Павловича був задіяний потужний акторський склад, в тому числі й Висоцький, який приїхав на зйомки між роботою в інших картинах та спектаклях, оперативно знявся в потрібних сценах, і відбув до Москви, заїхавши до Ужгороду, аби купити подарунок улюбленій жінці – Марині Владі. Тоді ж для нечисленої місцевої публіки був даний концерт-„квартирник”.

На жаль, прямих згадок про Закарпаття немає в піснях Висоцького, принаймні, відомих (а їх у поета близько 800, а може, й більше – бо не всі вірші були ним переспівані). Тим не менш, як випливає з вище описаних, та багатьох ще не розвіданих фактів, з нашим краєм поета багато чого пов’язує. Можна казати, що його „мукачівський період” вже почав обрастати міфами – як, власне, й все його життя. Два роки тому, з нагоди 70-річчя із дня народження, в Росії вийшла перша художня книга про Висоцького – “Володина баллада или рыцарь по имени Высота”. В товстенній книзі такого собі петербурзького літератора Дмитра Первухіна описані події, які відбувалися із юним Володимиром у Мукачеві. Втім, про високий художній рівень книги, судячи з доступних уривків, казати не доводиться. Та й двоюрідна сестра Ірена стверджує, що більшість фактів „запозичено” з її документальної праці, а решта художньо прикрашено, аж занадто. Так, „дядя Шандор” Єргалкін з радянського військового перетворився на таємного графа, а його дружина – на графиню. Первухіним запущений й найгучніший міф про Висоцького – нібито його охрестили в Мукачівському монастирі.

Відомо, що Володимира, сина дуже вірного радянському ладу офіцера, не хрестили в дитинстві, та й щодо його дорослого життя дослідники сперечаються – одні вважають його атеїстом, інші – глибоко віруючою людиною. Однак, жодних фактів хрещення у Мукачеві не існує, окрім тверджень Первухіна. Та, принаймні, означена книга може допомогти Мукачеву стати відомим за межами нашої країни – і це вже непогано.

А що можуть побачити гості старовинного міста, якщо забажають приїхати до нього „слідами Висоцького”? Насамперед, старовинний замок, який зачаровував юного митця. Від замку до вулиці Толстого, де жив дядько Олексій, рукою подати.

Вулиця сама по собі варта уваги, на ній збереглося чимало старовинних будиночків оригінальних архітектурних форм.

36 років тому не стало Володимира Висоцького

В цей час в Москві відбувалися літні Олімпійські ігри, тому були надруковані лише дві статті про смерть артиста. Над віконцем театральної каси було вивішено оголошення: “Помер актор Володимир Висоцький”. Пише “Узнай всё”.

Володимир Висоцький народився 25 січня 1938 року в Москві . 10- ти класник Володимир Висоцький почав ходити в драматичний гурток у Будинку вчителя. Але він не одразу зрозумів, що хоче стати актором. Після школи майбутній артист вступив у Московський інженерно-будівельний інститут і кинув його через півроку.

Володимир Висоцький поступив у Школу-студію при МХАТі на акторське відділення. Через три роки він зіграв свою першу роль у навчальному спектаклі “Злочин і кара” і вперше потрапив на телеекран. Він зіграв невелику роль в картині “Однолітки”.

“Свій” театр Володимир Семенович знайшов у 1964 році. Ним став Театр на Таганці. Саме в цьому театрі Володимир Семенович пропрацював до самої смерті.

На Таганці Висоцького чекала ціла палітра образів: Гамлет, Пугачов, Галілей, Свидригайлов. За тиждень до своєї смерті Володимир Висоцький зіграв свою останню роль – образ Гамлета в однойменній постановці за Шекспіром.

Перші композиції артист написав на початку 60-х. Це була “дворова романтика”. Її не сприймав всерйоз ні сам Висоцький, ні перші слухачі. Його пісні звучать в таких фільмах як “Вертикаль”, “Втеча містера Мак-Кінлі”, “Небезпечні гастролі”, “Я родом з дитинства” та інші.

Найбільш значну роль Володимир Висоцький зіграв у 1979 році. Це був Гліб Жеглов у фільмі “Місце зустрічі змінити не можна”. Це була та сама улюблена роль актора.

Репертуар Володимира Висоцького складається з більш 600 пісень та 200 віршів. За життя артиста було випущено всього 7 міні-альбомів по 4 пісні і11 пластинок зі збірниками пісень різних виконавців.

Життя Володимира Семеновича несподівано обірвалося 25 липня 1980 року. Артист помер уві сні, в своїй московській квартирі. Точна причина смерті не встановлена досі, тому що не було проведено розтин на прохання близьких. За однією версією, причиною смерті був інфаркт міокарда, з іншого — асфіксія, задушення, як наслідок надмірного застосування седативних засобів.

У цей час в Москві проходили літні Олімпійські ігри, тому були надруковані лише дві статті про смерть артиста. Над віконцем театральної каси було вивішено оголошення: “Помер актор Володимир Висоцький”. Актор похований на Ваганьковському кладовищі.