Скільки разів цвіте папороть

0 Comments

Як знайти квітку папороті? Івана Купала: традиції та звичаї романтичного свята від пращурів

У ніч з 6 на 7 липня відбуваються масові гуляння з приводу одного з найдавніших, ще дохристиянських, свят. Чому настільки давні традиції збереглися і святкуються й донині?

Слід відразу визначитися з принциповим питанням: свято Івана Купала не має нічого спільного з Різдвом Предтечі та Хрестителя Господнього Івана, яке вшановує цього дня церква. Це різні свята, вони мають різну історію, ї єдине, що в них спільне, – те, що вони збігаються в даті.

Іван Хреститель – у християнстві попередник Ісуса Христа, який пророкував Його пришестя, хрестив у водах Йордану Ісуса Христаю Пророк, мученик, після Діви Марії найбільший святий (його обезголовив цар Ірод Антипа за намовленням Іродіади). Про пророка Господь Ісус Христос казав: “Серед народжених жонами не поставав (пророк) більший від Івана Хрестителя”.

Сонце грає – Купала звеличає

А тепер – про іншого Івана – Купала. Власне свято Івана Купала – дуже давнє, своєрідний “привіт” від наших далеких предків. Археологи вважають, що його відзначали вже в сиву давнину – близько 3 тисяч років тому.

Отож Іван Купала (Купайло, Сонцекрес, Колосок) – персонаж давній, як сонце, пісок і вода. Прийшов до нас з давньоукраїнських міфів і пов’язаний зі святкуванням літнього сонцевороту. Й досі нема одностайної думки щодо походження імені “Купало”. Є версія, що – від слова “купа” – вступ у шлюб, поєднання жіночого та чоловічого начал. А ще є думка, що Івана Купала походить з язичницьких ритуалів очищення, омивання, яке відбувалося в річках і озерах у день літнього сонцестояння.

Коли ж святкувати Івана Купала?

Знову ж таки – справа в календарі. За старим стилем його святкували (і досі багато хто святкує) в день літнього сонцестояння (20-22 червня), бо сакральною суттю святкування Купала якраз і є Сонце. Український святковий календар відображає світобудову і привязаний до астрономічних процесів. Та з часу появи в Україні та інших країнах, які святкують Івана Купала, християнства дата змінилася. За новим стилем тепер це ніч з 6 на 7 липня.

Ніч на Купала

Приміром, це свято в селах на півночі Житомирщини святкується здавна. Увечері й молодь, і старші люди, і діти збиралися на галявині біля річки чи озера і прикрашали берізку, яку заздалегідь принесли сюди і встановили чоловіки. Прикрасами слугували різні вироби ручної роботи з гофрованого кольорового паперу (ліхтарики, квіточки, грона), стрічки, прикраси з кольорових ниток і тканин. До стовбура прив’язували ляльку, скручену також з тканини, яку готували для спалення. Малі називали її відьмою ( в інших місцевостях її називали Марена – зимове божество, що морить землю стужею, або – в інших регіонах – русалкою), і щиро вірили, що з її спаленням (або ж потопленням) спалиться (втопиться) все погане і буде літо, сонце, річка, ягоди, фрукти, тобто переможе добро. Звичайно, все це було більше схоже на театр, але певне смислове навантаження все ж таки це свято мало. Бо, щоб повірити в добре, а відтак і намагатися чинити відповідно, також потрібні і зовнішні чинники, і мотивація, і поштовх. Ось таке емоційне, безпосереднє свято і створювало відповідний настрій.

Всі, хто зібрався навколо берізки (а збиралися і з навколишніх сіл), – співали, танцювали, проводили інтелектуальні ігри й спортивні змагання. Були призи, нагороди, хто хотів – пригощав смаколиками дітей і друзів. Парубки розводили вогнище і стрибали через нього, щоб показати свою сміливість і фізичну силу. А коли вогнище було не дуже високим, через нього стрибали пари. Багато з них – ми були свідками і навіть, згодом, учасниками – після такої “оказії” одружувалися.

Шукайте квітку!

Ще більшою “оказією” був пошук квітки папороті. Не буду кривити душею – жодного разу не бачила, щоб хтось її знайшов, але власне пошук був веселим. Бо хоч і здавалося, що “мандрівник за квіткою щастя” помчав у лісові хащі сам, його супроводжували веселі вигуки односельців, підбадьоруючі слова, і навіть дехто мчався услід – так було ще веселіше. Словом, то не було страшно, тобто так, як писалося в книжках.

Однак перед сміливцем, який знайде цю легендарну квітку, відкриваються всі таємниці на світі. Але шанс її знайти мають лише парубки. Хто її знайде – зможе завоювати найпрекраснішу дівчину, яка після одруження з ним завжди буде молодою й чарівною. А ще він розумітиме мову тварин, птиць і дерев – така легенда.

КВІТКА ПАПОРОТІ

Володимир Селезньов, письменник

Свято Івана Купала – давнє й найбільш емоційне літнє торжество, яке навіть після прийняття християнства залишилось у слов’ян з його відверто язичницькими рисами та повір’ями.

Хто не читав повість Миколи Васильовича Гоголя “Вечір напередодні Івана Купала”. Пам’ятаєте: “Дивися, Петре, ти поспів якраз в пору: завтра Івана Купала. Одну тільки цю ніч на рік і цвіте папороть”. За часів Гоголя єдиний опівнічний цвіт-вогонь папороті вважався в народі тим знаком, який вказує, де був заритий скарб.

Однак це народне повір’я не відповідає дійсності. Насправді папороть ніколи не цвіте, а розмножується спорами, дрібним пилом, що утвориться на нижній поверхні листя і побачити який можна тільки під мікроскопом.

Слід зазначити, що схожі з українським повір’я про вогняну квітку існували й у жителів Богемії, Швейцарії, Штирії та інших народів. Так, наприклад, жителі Богемії вірили у жар-квіт, який розцвітає на день святого Іоанна й іскриться, як вогонь. Вони вважали, що якщо з цією квіткою піднятися в день святого Іоанна на гору, то можна знайти золоту жилу або побачити блакитне сяйво в тому місці де заховані скарби.

І все ж красива стародавня легенда має під собою деякі підстави. В Україні існує досить рідкісний вид папороті, так званий вужовник (до речі, занесений до Червоної книги), який викидає щось схоже на китицю квітів. Це, звичайно, не квіти, а лише витягнута частина листя зі своєрідними “бростями” – спорангіями, які й відкриваються в суху теплу погоду.

Вінок – символ щастя і одруження

Дівчата плели вінки і пускали їх на воду. Парубки, звісно, їх ловили, намагаючись упіймати саме “свій”, тобто вінок своєї дівчини.

Це цікаво описала Леся Українка: “Одспівавши купала, часом дівчата ворожать на вінках. Дівчина пускає на воду два вінки, один загадує на себе, а другий на якого хлопця: коли вони зійдуться докупи на воді, то значить дівчина буде в парі з своїм хлопцем. Або так: дівчина тичкою спускає свій вінок на дно річки; коли він спливе наверх, то дівчина піде заміж у той рік”.

Свято краси та молодості

Таким воно “перекочувало” з давніх-давен до сьогодення. Віра Філатенко з Київщини розповідає, як святкують його в столичній області. “На батьківщині моєї мами (Київська область, Переяслав-Хмельницький район) влаштовують справжнє свято: на березі ставка відбувається концерт народних ансамблів, конкурси, дискотека, дівчата у човнах з вінками. Встановлюють столи з лавами, із їжі – шашлики, куліш, пиріжки, всілякі напої. Розводять велике вогнище, що й не перестрибнеш. З’їжджаються з усіх сусідніх сіл”.

Валентина Боровська з Вільшанки Кіровоградської області розповідає: “Щороку 6 липня ввечері на березі річки Синюха святкуємо свято Івана Купала: дівчата у віночках, в більшості у вишитих сорочках з розпущеним волоссям квітчають Марену, водять хороводи. З річки виходить Водяний, русалоньки. Конкурси, ігри, купальські пісні, величезне багаття, дівчата пускають на воду віночки зі свічечками. Красиве, романтичне свято. Збирається багато людей. Дітям дуже цікаво”.

На чому серце заспокоїться?

Давним-давно минули часи язичництва – дитинства народу. Ми давно інші, ми вже християни, у нас тверда віра і переконання. І це чудово! Але неправильно буде заперечувати чи перекреслювати те, що було в давнину, – цікаве, насичене, цілковитий симбіоз людини з природою. Міфологія, давні звичаї і обряди, уявлення наших предків про світ, їх світосприйняття є частиною нашої культури, частиною нас, це традиції нашого народу. І ми, як і тисячі років тому, віримо в силу землі, збираємо цілюще зілля, плетемо віночки, очищуємо душу, купаючись у річці. Це – безперервний зв’язок поколінь і усього, що створив Господь.

Отож нехай в Купальську ніч рослини стануть чудодійними. Нехай ваш віночок упіймає той, про кого мріялося. А хлопці нехай усе ж таки шукають квітку, бо де-де, а в природі ще й не такі дива бувають. Сказано ж – вона дасться найсміливішому і найрішучішому. І вчені недаремно натякають на рідкісний вид папороті, з квіткою-вужовником, що квітне в Україні. Івана Купала – свято найбільш магічне, чарівне і дивовижне. І дивіться уважно – є велика ймовірність того, що квітка ця розквітає в значно недоступнішому місці, ніж ліс, – у чиїйсь душі. Головне в цьому пошуку – не пропустити її, розпізнати і зігріти біля купальського вогнища.

Папороть

Па́пороть, -ті, 1. (Аsріdіит fіlіtтаs). Спорова безквіткова трав’яниста рослина з великим, дуже розсіченим листям, що росте в тінистих сирих місцях. Під полом лежали усякі трави і коріння: мнята [м’ята], любисток, терлич, папороть (Кв.-Осн., II, 1956, 189); Вона брела по траві, пальцями ніг зриваючи зубчате листя папороті (Чорн., Визвол. земля, 1959,63).

Цвіт (квіт, кві́тка) па́пороті — чародійна квітка, яка, за легендою, нібито розцвітає в ніч на Івана Купала. Шукачі щастя [на Івана Купала] підстерігали міфічний цвіт папороті в лісі (Рильський, III, 1956, 392); [Перелесник:] Ми тобі знайдемо з папороті квітку, зірвем з неба зірку, золоту лелітку (Л. Укр., III, 1952, 206).

2. тільки мн. (Fіlісаlеs). Клас вищих спорових трав’янистих, рідше дерев’янистих рослин з дуже розсіченим або складним листям. На неосяжних просторах земної поверхні шуміли колись буйні ліси, що складалися з гігантських дивних рослин: плаунових, папоротей, хвощів (Наука. 3, 1956, 34).

Зміст

  • 1 Сучасні словники
  • 2 Основна інформація
  • 3 Ілюстрації
  • 4 Медіа
  • 5 Іншими мовами
  • 6 Папороть в міфології
  • 7 Див. також
  • 8 Джерела та література
  • 9 Зовнішні посилання

Сучасні словники

ПА́ПОРОТЬ, і, жін.

1. (Aspidium filitmas). Спорова безквіткова трав’яниста рослина з великим, дуже розсіченим листям, що росте в тінистих сирих місцях. Під полом лежали усякі трави і коріння: мнята [м’ята], любисток, терлич, папороть (Квітка-Основ’яненко, II, 1956, 189); Вона брела по траві, пальцями ніг зриваючи зубчате листя папороті (Степан Чорнобривець, Визволена земля, 1959, 63). Цвіт (квіт, квітка) папороті — чародійна квітка, яка, за легендою, ніби-то розцвітає в ніч на Івана Купала. Шукачі щастя [на Івана Купала] підстерігали міфічний цвіт папороті в лісі (Максим Рильський, III, 1956, 392); [Перелесник:] Ми тобі знайдемо з папороті квітку, зірвем з кеба зірку, золоту лелітку (Леся Українка, III, 1952, 206).

2. тільки мн. (Filicales). Клас вищих спорових трав’янистих, рідше дерев’янистих рослин з дуже розсіченим або складним листям. На неосяжних просторах земної поверхні шуміли колись буйні ліси, що складалися з гігантських дивних рослин: плаунових, папоротей, хвощів (Наука і життя, 3, 1956, 34).

Основна інформація

У папоротей з нижнього боку листків в особливих мішечках ( спорангіях) утворюються спори. Зрілі спори розносяться вітром. На вологій землі з них виростають невелички( завбільшки з монету) зелені пластинки – заростки. На заростку в спеціальних органах утворюються чоловічі та жіночі статеві клітини. Зливаючись в одну клітину, вони дають початок майбутній дорослій рослині – спорофіту. Спочатку спорофіт існує за рахунок заростка, але потім у нього використовують власні корені, і він починає самостійне існування.

Тропічні деревоподібні папороті можуть сягати 24 м заввишки. У них потужний деревний стовбур без гілок із віялом пір’ястого листя (вайїв) угорі.

Ілюстрації

Медіа

Коли цвіте папороть. Львівська Опера

Growing ferns indoors

Іншими мовами

Русский: Папоротникови́дные, или па́поротники, (лат. Polypodióphyta) — отдел сосудистых растений, в который входят как современные папоротники, так и одни из древнейших высших растений, появившихся около 405 млн лет назад в девонском периоде палеозойской эры. Гигантские растения из группы древовидных папоротников во многом определяли облик планеты в конце палеозойской — начале мезозойской эры.

Современные папоротники — одни из немногих древнейших растений, сохранивших значительное разнообразие, сопоставимое с тем, что было в прошлом. Папоротники сильно различаются по размерам, жизненным формам, жизненным циклам, особенностям строения и другим особенностям. Внешний облик их настолько характерен, что люди обычно называют всех их одинаково — «папоротники», не подозревая, что это самая большая группа споровых растений: существует около 300 родов и более 10 000 видов папоротников. Разнообразие форм листьев, удивительная экологическая пластичность, устойчивость к переувлажнению, громадное количество производимых спор обусловили широкое распространение папоротников по земному шару. Папоротники встречаются в лесах — в нижнем и верхнем ярусах, на ветвях и стволах крупных деревьев — как эпифиты, в расщелинах скал, на болотах, в реках и озёрах, на стенах городских домов, на сельскохозяйственных землях как сорняки, по обочинам дорог. Папоротники — вездесущи, хотя и не всегда привлекают внимание. Самое большое их разнообразие — там, где тепло и сыро: тропики и субтропики.

У папоротников ещё нет настоящих листьев, но они сделали в их направлении первые шаги. То, что у папоротника напоминает лист — вовсе не лист, а по своей природе — целая система ветвей, да ещё расположенных в одной плоскости. Так это и называется — плосковетка, или вайя, или, ещё одно название, — предпобег. Несмотря на отсутствие листа, у папоротников есть листовая пластинка. Этот парадокс объясняется просто: их плосковетки, предпобеги претерпели уплощение, в результате которого появилась пластинка будущего листа — почти не отличимая от такой же пластинки настоящего листа, однако папоротники эволюционно ещё не успели разделить свои вайи на стебель и лист. Глядя на вайю, трудно понять, где — на каком уровне ветвления — заканчивается «стебель», и где начинается «лист», но листовая пластинка уже есть. Не появились лишь те контуры, в пределах которых листовые пластинки объединились так, что их можно было бы назвать листом. Первыми растениями, сделавшими этот шаг, являются голосеменные.

Папороть в міфології

Папороть, згідно з повір’ям, цвіте лише раз на рік — у купальську ніч. Причому розкривається її чарівна осяйна квітка на єдину мить. Це стається рівно опівночі, вона тріскоче й займається водночас блакитним полум’ям.

Хто зірве квітку папороті — той усе знатиме, розумітиме мову дерев і звірів, стане ясновидцем. Особливо щастить тому, хто, зірвавши цвіт папороті, зможе “зашити” його у шкіру долоні. Для цього слід зробити розріз у лівій руці, й запхати в нього квітку. Легенди про цвітіння папороті перегукуються з оповідками про таємничу “розрив-траву”, за допомогою якої можна відімкнути будь-який замок, а також віднайти скарби.

Квітку папороті стереже нечиста сила. Тому кожен, хто хоче отримати чарівну квітку, повинен насамперед перемогти самого чорта. Кущик папороті сміливець знаходить напередодні. А надвечір іде до нього, креслить довкола себе й папороті освяченим дванадцять разів ножем захисне коло, стелить скатертину, теж освячену, кропить папороть святою водою і починає молитися. Вже після дев’ятої вечора починаються страхіття. Чорт кидає деревами й камінням, стріляє, намагається наїхати на сміливця. Проте він має силу тільки поза колом. Рівно о дванадцятій папороть розцвітає, і квітка миттю летить на простелену скатертину. Її слід швиденько згорнути й заховати за пазуху. І чимдуж тікати, не озираючись.

Проте буває так, що люди за чортячими насланнями навіть не встигають побачити цвіту. Одна з легенд розповідає, як чоловік надибав папороть, що росла навіть не в лісі, а в нього на подвір’ї, під самим ґанком. І той чоловік вирішив сісти вночі й, коли вона зацвіте, — схопити. Та ось і дванадцяту пробило, а він не побачив, як розквітла ота папороть, і йому “щось таке зробилося”, що ішов, ішов не знати куди. Аж на третій день додому втрапив.

Буває, люди володіють цвітом папороті, але не відразу це помічають. Так, легенда розповідає, про одного селянина, який із доброго дива загубив волів. Коли ж пішов до лісу їх шукати, то йому до личака потрапив цвіт папороті. Завдяки йому селянин не тільки дізнався, де його воли, а й довідався, в яких місцях заховані скарби. От він уже йшов лісом і розмірковував про багатства, які бачив своїми. Раптом до нього наблизився розкішно вбраний пан і запропонував обміняти старі личаки на його чоботи. Селянин погодився, взув чоботи, а панок тим часом зник. І як тільки не стало в селянина його личаків, він позбувся своїх незвичайних знань, навіть дурнішим став, ніж доти був.

Цвіт папороті вказує на заховані в землі скарби. Згідно з українськими повір’ями, квітку папороті легко знаходить змій. Існує легенда про те, що чорт зриває в лісі справжній цвіт папороті, щоб подарувати його своїй коханій дружині-відьмі. Натомість він залишає на кущі відбиток своєї руки, який цілу ніч світиться синім вогником. Саме цей чортів знак указує на закопаний поблизу скарб. Вважали, що схованими скарбами чорт віддячує землі за подарунок. Ось чому про щедру подяку говорять: “Заплатив як чорт за папороть”.

З легендами про добування цвіту папороті до наших днів дійшло відлуння міфу про поєдинок героя-громовержця зі змієм — володарем потойбіччя, власником величезних підземних багатств і скарбів.

Із сяючим цвітом папороті порівнюють весільний вінок молодої, про який іще кажуть:

Не вогонь то горить, полум’я палає, на нашій Марійці злотний вінок сяє.

То ж не папороть цвіте, Матінка вінок кладе. Злотнимн рученьками, Добрими гадочками.