Культура Київської Русі

1. Презентація на тему: «Культура Київської Русі»

Підготувала
Студентка 1 курсу МПМБ
Прикладної лінгвістики
Шевчук Софія
Олифирова Т.И.

2. Культура Київської Русі є результатом тривалого процесу як внутрішнього розвитку східнослов’янського суспільства, так і

Культура Київської Русі є результатом
тривалого процесу як внутрішнього розвитку
східнослов’янського суспільства, так і
зовнішнього впливу світової цивілізації.
Олифирова Т.И.

3. Величезне значення для розвитку культури мала поява писемності. Слов’янську азбуку створили близько 863р. болгарські

Старослов’янська азбука
Величезне значення для
розвитку культури мала поява
писемності. Слов’янську азбуку
створили близько 863р.
болгарські просвітителі Кирило
та Мефодій (кирилиця, яка
лежить в основі сучасних
українського та російського
алфавітів).
Олифирова Т.И.

4. Поширення писемності сприяло розповсюдженню освіти на Русі, яка опікувалася церквою та князем і зосереджувалася переважно в

5. Перша школа в Києві при Десятинній церкві була відкрита Володимиром Великим, ще більшого поширення набули школи за правління

6. Навчання грамоті розпочиналося з вивчення азбуки. Учні писали на восковій дощечці за допомогою стрижнів із загостреним кінцем.

Великі тексти писали на
березовій корі (берестяні
грамоти).
Олифирова Т.И.

7. 1037 року при Софійському соборі відкрили школу нового типу, де, крім грамоти, вивчали грецьку і латинську мови, основи

філософії і медицини. Відомим
лікарем у Києві був Агапіт, який
умів робити хірургічні операції.
Олифирова Т.И.

8. Багата і різноманітна усна народна творчість доби Київської Русі. Одним з найстаріших фольклорних жанрів є народні перекази

(про
трьох братів, що заснували
Київ, про Вольгу Святославича,
про Кожум’яку).
Рябушкин А.П.
«Вольга Святославич». 1895
Олифирова Т.И.

9. Існував і дружинний епос, який знайшов своє відображення в билинах. Найпопулярнішими героями билин були князь Володимир «Красне

Сонечко», Ілля
Муромець, Добриня Нікітіч,
Альоша Попович, Микула
Селянинович.
В. М. Васнецов «Три богатирі»
1898
Олифирова Т.И.

10. Виникнення писемності створило передумови для перетворен ня усної народної творчості в писемну літературу. Одним з найдавніших

зразків літератури є «Слово про
Іларіон Київський
закон і благодать», написане
першим київським митрополитом
Іларіоном близько 1050 р.
Олифирова Т.И.

11. В ньому піднімається значення християнства, яке протиставляється язичництву, високо оцінюється діяльність князя Володимира

Великого
за те, що зробив Русь
відомою в усіх кінцях землі,
висловлюється гордість за
неї.
Олифирова Т.И.

12. Видатним письменником свого часу був великий князь Володимир Мономах, який написав «Повчання дітям». Цей твір є автобіографією

князя і разом з тим викладом
його політичних та філософсько-етичних
поглядів. Володимир вважав, що князь сам
повинен входити до всіх галузей управління, не
кривдити людей, зберігати мир, єдність Руської
держави, зміцнювати великокнязівську владу.
Олифирова Т.И.

13. Найвидатнішим поетичним твором княжої доби є «Слово о полку Ігоревім» (1185-1187 pp.). У ньому з великою художньою силою

викладено
історію походу 1185 року новгородсіверського князя Ігоря
Святославовича проти половців, який
закінчився поразкою і полоном князя.
Головна ідея твору — заклик до
єдності князів у боротьбі з іноземними
ворогами.
Олифирова Т.И.

14. Визначними пам’ятками оригінальної давньоруської літера тури є літописи, тобто історичні твори про події, подані в

хронологічному порядку за роками. У
Києві був укладений перший
давньоруський літописний звід 10371039 pp. Найвідомішим є літопис
«Повість врем’яних літ» (1113 p.),
складений у Києво-Печерському
монастирі ченцем Нестором (1056-1114
pp.), в якому виклад відноситься до 1110
року.
Олифирова Т.И.

15. Архітектура Київської Русі

16.

17.

Разом з християнством Русь
перейняла у Візантії хрестовокупольну конструкцію храму.
Церква такого типу квадратна в
плані. Її внутрішній простір
розділений чотирма стовпами на
три нави (від лат. – Корабель):
центральний і бічні. Два зводу
перетинаються під прямим кутом,
утворюючи в підкупольному
просторі хрест – найважливіший
символ християнства. На місці
перетину склепінь розташований
світловий барабан, увінчаний
куполом. Він знаходиться на
стовпах, з’єднаних між собою арками
(вони називаються підпружні арки).
Верхню частину стін храму
завершують закомари (від др.-рус.
Комар комора – звід). Вони
напівкруглі, так як повторюють
форму склепінь.
Олифирова Т.И.

18.

Перші купола на Русі були невисокі,
напівкруглі. Вони повторювали форму
куполів візантійських храмів. Потім
з’явилися шлемовидні купола (шолом старовинний військовий металевий
головний убір), а ще пізніше – цибулинні.
Число куполів мало символічний зміст. Два куполи
означали божественне і земне походження
Христа, три куполи – символ Святої Трійці (Бог
Отець, Бог-Син, Бог-Дух Святий), п’ять Христос і чотири євангелісти, тринадцять Христос і 12 учнів-апостолів.
Кожен купол завершено православним
хрестом, завжди розташованим
лицьовою стороною на схід.
Олифирова Т.И.

19.

Зазвичай храм має три входи: головний (західний) і два бічних (північний і
південний). У Древній Русі навколо церкви будували галереї, або гульбища
(від слова «гуляти»). Їх зводили з трьох сторін – північній, західній і південній.
Деякі храми мали боковий вівтар прибудови, в кожній з яких був свій вівтар і
могли здійснювати служби. Прибудова із західного боку храму (там, де був
головний вхід) називалася притвор.
Олифирова Т.И.

20.

Під підлогою церкви знаходилися подклети, в яких ховали знатних людей і
священнослужителів.
Східна частина храму має апсиди (від грец. Апсида-дуга) – напівкруглі виступи. В залежності від
розмірів храму може бути одна або п’ять апсид. Кожна перекрита напівкуполом. У апсидах
розміщений вівтар («жертовник»). У вівтар можуть входити лише чоловіки.
Олифирова Т.И.

21.

В центрі вівтаря знаходиться престол
– квадратний кам’яний стіл, символ
гроба Господня. Згідно православній
вірі, під час богослужіння Господь
незримо перебуває на престолі.
Перед ним влаштовано
піднесення – солея. По боках солеї
розташовані криласи – місця для
півчих. Виступ у центрі солеї,
навпроти Царських врат,
називається амвон (від грец.
«Сходити»). З амвона
виголошуються проповіді,
читається Євангеліє.
У південній частині вівтаря розташована ризниця (дьяконник) приміщення, де зберігається церковне начиння і облачення (ризи)
священиків. Зліва від престолу, в північній або північно-східній
частині вівтаря, є спеціальний стіл – жертовник. Під час служби
на нього кладуть освячені хліба і вино для причастя. Від решти
простору церкви вівтар відділений іконостасом (перегородкою з
іконами).
Олифирова Т.И.

22.

23.

24.

25.

26.

27.

У 1019 р. Ярослав, прозваний Мудрим
(978-1054), став єдиним правителем
Руської землі. У 1037 р. почалося
будівництво грандіозного головного
храму столиці – собору Св. Софії.
Таким чином, Ярослав Мудрий
проголошував Київ рівним
Константинополю, де головний собор
теж був присвячений св. Софії.
Олифирова Т.И.

28.

29.

Центральний купол (символ Ісуса
Христа) оточують чотири куполи
поменше (символи чотирьох
євангелістів: Матвія, Марка, Луки та
Іоанна), а до них примикають інші вісім
куполів. Всього їх 13, по числу учнів та
їхні вчителі. Чотири глави навколо
головного купола.
Олифирова Т.И.

30.

Будували собор російські майстри
під керівництвом архітекторів з
Візантії. Матеріалом для
будівництва була рожева плінфа.
Колони клали з цегли. Карнизи,
огорожі, підлоги виконали з
місцевого сланцю, так званого
червоного шиферу, який має
красивий малиново-фіолетовий
колір. Підлоги покривали мозаїкою.
Зовні собор прикрашали ніші і
вікна, викладені з плінфи хрести і
меандри – геометричні
орнаменти, кладка з прихованим
поруч і смуги шорсткого,
необробленого каменю. У ХVІІХVШ ст. собор піддався
переробкам. У наш час древня
кладка видна лише на ділянках, де
спеціально знята штукатурка.
Олифирова Т.И.

31.

32.

Чудовий інтер’єр Софійського собору
багато в чому зберігся. Це мозаїки та
фрески. Шматочки смальти
(кольорового непрозорого скла), з якої
виконані мозаїки, мають різний нахил і
тому іскряться на світлі, створюючи
враження «мерехтливого живопису».
Олифирова Т.И.

33.

У головному куполі зображений
Христос Вседержитель з
Євангелієм в лівій руці, в
круглому обрамленні медальйоні.
Його оточують архангели
(збереглося мозаїчне
зображення одного з них,
решта написані маслом).
У барабані центрального
купола в простінках між вікнами
– фігури апостолів-учнів
Христа, як ніби літають у
повітрі.
На стовпах, що підтримують
купол зображення чотирьох
євангелістів.
Олифирова Т.И.

34.

Христос, архангели, апостоли
символізують Церква небесну.
Образ Богоматері-заступниці – символ
Церкви земної.
Фігура Богоматері розміщена в
центральній апсиді на золотому фоні.
Висота її досягає п’яти метрів. Вона
зображена з піднесеними в молінні до
Спасителя руками. Таке зображення
Богоматері називається Оранта
(від лат. – Молиться).
Олифирова Т.И.

35.

Софійський собор знаменитий своїми
фресками не тільки на релігійні сюжети,
але і на світські теми: збереглися
зображення скоморохів, сцени
князівського полювання.
Олифирова Т.И.

36.

37.

Михайлівський Золотоверхий
монастир
Успенський храм Печерського
монастиря
Олифирова Т.И.

38.

39.

Монументальний
живопис
Монументальний живопис — головна
складова частина оздоблення
інтер’єру давньоруських палаців і
храмів, що прикрашалися розкішними
настінними мозаїками, фресками,
різьбленим каменем, мозаїчними
підлогами та різноманітними творами
прикладного мистецтва.
Олифирова Т.И.

40. Іконопис

Становления іконопису Київської Русі
відбулося в другій половині
XI — на початку XII ст.
Іконописні зображення створювалися
за пев-ними суворими правилами.
Умовність письма мала чітко відмежовувати
божественний світ від земного
і підкреслювати в ликах Христа,
Богоматері та святих їхню неземну сутність.
Олифирова Т.И.

41.

Іконописець
Алімпій
• До нашого часу
збереглося лише одне
творіння славетного
печерського іконописця Богоматір СвенськаПечерська, зберігається
вона у Державній
Третьяковській Галереї.
Олифирова Т.И.

42.

Святі брати Борис і Гліб молодші
сини Володимира Великого.
Ікона 13 ст.
Ікона “Борис і Гліб” з
Київського музею
російського мистецтва.
Художник передає одяг і
атрибути в іконі в їх
історичній
конкретності.
Олифирова Т.И.

43.

Ярославська Оранта, або
Велика Панагія
Оранта зображувалася
з піднятими вгору
руками – жест
молитви, означав
благання, прохання
Олифирова Т.И.

44.

45.

Найдавніші з ікон, які
збереглися до
сьогодні, датуються
приблизно часом
князювання
Володимира
Мономаха(ХІІ ст.).
Привезена з Візантії
ікона «Володимирська
Богоматір» послужила
основою цілого ряду
ікон, які отримали
назву «Замилування».
Олифирова Т.И.

46.

Тип зображення
Богоматері –
Елеус (милосердя).
• Богоматір, схилившись
до Ісуса, обнімає Сина,
Ісус ніжно обнімає Матір
за шию, притулившись
до її щоки.
Олифирова Т.И.

47. Книжкова мініатюра

Поширення писемності й поява книг
зумовили виникнення в Київській Русі
такого виду живопису, як книжкова мініатюра.
Перші твори оригінальної писемності, що
дійшли до нас, з’явилися в епоху правління
князя Ярослава Мудрого та його синів Ізяслава
і Святослава. Серед найвизначніших пам’яток
давньоруської літератури — Остромирове Євангеліє,
«Ізборник** Святослава», «Слово про закон і благодать»,
«Руська Правда» і, звичайно, «Повість минулих літ».
Олифирова Т.И.

48. Музика

У житті людей Київської Русі значне місце
займали музика, пісні і танці. Пісня
супроводила різні обряди, календарні свята.
З билин, літописів ми знаємо про музичні
інструменти Русі – ріг, труби, бубон, гуслі,
гудок.
З прийняттям християнства одноголосий спів
став частиною богослужіння, православний
канон не допускав інструментальної музики.
Спів вівся за спеціальними рукописамикнигами. Склалося дві системи нотних
записів – самобутня і візантійська.
Олифирова Т.И.

Презентація “Культура Київської Русі”

Писемність. Про існування руської писемності в дохристиянський період свідчать різні історичні джерела. Згадки про це містять свідчення слов’янського просвітника Кирила, арабських письменників. У другій половині ІХ – на початку Х століття на базі грецького алфавіту виникла слов’янська абетка — кирилиця, а на її основі сформували старослов’янську мову. З прийняттям християнства вона набула поширення, насамперед у релігійній сфері. Нею писали церковні книги й проводили богослужіння.

Писемність. Проте мова спілкування суттєво відрізнялася від книжної. Дослідники вважають, що руси і руски розмовляли давньоукраїнською мовою. Старослов’янською з елементами та лексичними формами давньоукраїнської мови робили записи на берестяних (з березової кори) грамотах, укладали угоди, зокрема між Руссю-Україною та Візантією. До нашого часу збереглися численні графіті — стародавні написи й малюнки, зроблені гострими предметами на стінах архітектурних споруд, керамічних виробах та інших речах. Наявність подібних написів свідчить про поширення писемності серед представників різних соціальних груп.

ОсвітаІз хрещенням Русі-України пов’язана поява шкіл, які відкривали при храмах: Десятинній церкві, Софійському соборі. Щоправда, ці освітні заклади мали певні обмеження: сюди набирали лише хлопчиків і лише із заможних родин. Згодом школи з’явилися в інших містах та навіть у селах, де існували церкви. Навчання мало релігійний характер. Учителями були священники, а вчилися читати по церковних книгах. Книги завозили з Візантії й поширювали шляхом переписування. Навчали дітей і математиці. Школярі вміли додавати, віднімати, множити й ділити, здійснювати дії з дробами та обчислювати відсотки.

Література. Спочатку книги завозили з інших країн, а тоді їх перекладали й переписували. Майстерні для переписування книг називали скрипторіями. Вони існували при храмах, а переписувачами були монахи. Книги ілюстрували рукописними малюнками, котрі називають книжковими мініатюрами. Згодом з’явились оригінальні твори, тобто такі, що були написані русами. До прикладу, митрополит Іларіон є автором «Слова про закон і благодать», де звеличує князя Володимира за прийняття ним християнської віри. Цінним історичним джерелом стали літописи — історико-літературні твори, де оповідь про події в релігійному, культурному, політичному житті Русі-України ведеться за літами (роками). Літописання, ймовірно, було започатковане за княжіння Володимира Великого. В середині ХІ століття чернець Києво-Печерського монастиря Никон розпочав написання «Літопису руського».

@reallygreatsite257 K@reallygreatsite155 K@reallygreatsite465 KВелике значення поширенню писемності та книг надавав князь Ярослав: «зібрав багато писців і перекладав з грецького на слов’янське письмо, і списали книги многі». Багато з тих книг увійшли до книгозбірні при Софійськомусоборі. Переписування було важкою і тривалою справою, тому переписувачіраділи завершенню книги: «Радий заєць, як утече з сильця, — так і писець, коли скінчив останній рядок». Писали на тонко вичиненій телячій шкірі — пергаменті, а також на бересті. Чорнила робили з дубової чи вільхової кори. Знаряддями для письма були гусячі пера. Палітурки обтягували шкірою, оздоблювали дорогоцінним камінням, золотими чи срібними пластинками. Виписували кожну літеру. Першу букву розділу — ініціал — оздоблювали особливо майстерно. Як правило, ініціали були більшого розміру, ніж інші літери. Початок книги чи розділу прикрашали заставками — малюнком на всю ширину сторінки у вигляді дивовижного плетення, із зображенням фантастичних птахів чи звірів. Ініціали і заставки малювали яскраво-червоною фарбою, а подекуди сріблом і золотом. Усе це здорожчувало вартість книг. Власник вписував своє ім’я до книги, а такожпогрожував потенційному злодію: «А хто б її узяв, хай буде проклятий, анафема». Книги цінували й за те, що вони сприяли духовному збагаченню. «Велика є користь з книжної науки, — стверджував літописець Нестор у «Повісті минулихліт». — У словах книжних знаходимо мудрість і здержливість. Бо це ріки, що наводнюють світ, це джерела мудрості». Книгописання

Архітектура. Мистецтво зводити будинки та споруди в Х – першій половині ХІ сто?ліття руси опанували на високому рівні. Основним будівельним матеріалом було дерево. З нього поставали оселі селян, містян та княжі тереми. Укріплення довкола міст та оборонну лінію проти кочовиків теж будували з цього матеріалу. До прикладу, такими були основа (зруби) та гребні Змієвих валів. Основним недоліком дерева є його вразливість до вогню, а пожежі в той час були частим явищем. Згодом почали зводити кам’яні споруди, адже вони були надійніші за дерев’яні. Перший мурований княжий палац побуду?вала княгиня Ольга, а перший муро?ваний храм — князь Володимир. (Пригадайте назву церкви та роки її будівництва).

Презентація “Культура київської Русі”

Київська Русь — одна з могутніх держав Європи ІХ—ХІІ ст. Вона відіграла велику роль в історії східних слов’ян та інших слов’янських народів. Давньоруська держава сприяла їх суспільно-політичному, економічному та культурному розвитку. Древня Русь впливала на міжнародне життя Європи, підтримувала і розвивала торговельні, політичні й культурні зв’язки з багатьма країнами Заходу і Сходу. Вона тісно співпрацювала з Візантією, Німеччиною, Францією, Угорщиною, скандинавськими країнами, а також зі східнослов’янськими — Польщею і Чехією. Активно розвивалися культурні відносини з південними слов’янами, особливо з Болгарією; як відомо, південнослов’янська писемність справила вплив на писемність Русі, а з ХІ—ХІІ ст. починається зворотний вплив Русі на південнослов’янську писемність. Це ще раз підтверджує спільність походження, мовну спорідненість східних, західних і південних слов’ян, близькість їхніх культур та історичної долі.

Культура Київської русі

Загальні відомості про Київську Русь Київська Русь — одна з могутніх держав Європи ІХ—ХІІ ст. Вона відіграла велику роль в історії східних слов’ян та інших слов’янських народів. Давньоруська держава сприяла їх суспільно-політичному, економічному та культурному розвитку. Древня Русь впливала на міжнародне життя Європи, підтримувала і розвивала торговельні, політичні й культурні зв’язки з багатьма країнами Заходу і Сходу. Вона тісно співпрацювала з Візантією, Німеччиною, Францією, Угорщиною, скандинавськими країнами, а також зі східнослов’янськими — Польщею і Чехією. Активно розвивалися культурні відносини з південними слов’янами, особливо з Болгарією; як відомо, південнослов’янська писемність справила вплив на писемність Русі, а з ХІ—ХІІ ст. починається зворотний вплив Русі на південнослов’янську писемність. Це ще раз підтверджує спільність походження, мовну спорідненість східних, західних і південних слов’ян, близькість їхніх культур та історичної долі. Руські купці торгували в державах Поволжя, Волзькій Булгарії, Хозарії, доходили в Середню Азію до Багдада. Не залишалися поза увагою також народи Кавказу і Закавказзя. Діти київських князів були пошлюблені з більшістю царських родин Європи, що також ще раз підтверджує впливовість Київської Русі на політичне життя своїх сусідів. Спільність мови, території, духовної та матеріальної культури, спільна світоглядна позиція, державно-політичне життя, правові відносини (“Руська Правда”), спільна боротьба з ворогами сприяли формуванню в народів Київської Русі свідомого ставлення щодо об’єднання руських земель в одну державу.

Ентогенез слов’ян. Природні, духовні, соціально-економічніпередумови формування українського етносу. З проблемою етногенезу слов’ян тісно пов’язана проблема прабатьківщини українського народу. Існують дві протилежні теорії: міграційна і автохтонна. Міграційна теорія побудована на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з даною теорією, слов’янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною слов’ян. Потім вони рушили на південь у віслянський басейн, а пізніше — на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслідок слов’яни поділилися на західних і південно-східних. Автохтонна теорія стверджує, що слов’яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. Змінювались культури, але етнос залишався той самий. Отже, слов’яни — це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною було межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров’я. На сьогодні існує декілька гіпотез етногенезу українців:теорія “споконвічності” – українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років;теорія автохтонності (М. Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;теорія “єдиної колиски” (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-і рр. ХХ ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов’янських народів з єдиної древньоруської народності; теорія “незалежного розвитку окремих східнослов’янських народів”, тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Сьогодні підкреслюється, що Київська Русь була поліетнічною, тобто багатонаціональною державою. В основному в сучасній літературі початком націогенезису українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення. Згодом внаслідок несприятливих історичних обставин цей процес був перерваний і поновився на повну силу в XV-XVII сторіччях. У цьому, імовірно, і полягає специфіка етногенезу українців. Український етнос остаточно сформувався на рубежі XVI-XVII ст., причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства – васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти та перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби росла національна самосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до “руського народу”, а на вищому, ідеологічному рівні – у боротьбі за національні права, за православ’я, за створення національних державних інститутів і атрибутів. Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти: VI-XI ст. – Русь; з 1395 р. – Мала Русь; у XVII-XVIII ст. – Малоросія; XIX ст. – початок ХХ ст. – Україна-Русь. Визнання назви “Україна” (уперше згадане у 1187 р.) відбулося у XVII ст., але тоді воно співіснувало з іншим – “Малоросія”, яке набуло широкого розповсюдження після приєднання України до Московської держави. Тільки з початку ХХ ст. етнонім “Україна” став домінуючим. Слід виділити і таку особливість: спочатку Руссю, а потім Україною називали центральну область, тобто Київську землю, а потім звідси найменування “Русь” розповсюдилося на все східне слов’янство, а “Україна” пізніше на все українство. Тобто назва “Русь” сформувалася як спільнослов’янський термін, і саме тому Московська держава взяла його собі у назву для утвердження концепції “Третього Риму”. Що стосується назви “Україна”, то є декілька пояснень його походження: або від “краю” – кордону зі Степом, або від слова “країна” інша версія – “край” як батьківщина, вітчизна, та ін.

Про зовнішній вигляд і фізичний тип Що стосується самоназви “українець”, то вона довго була малопоширеною. Це багато в чому можна пояснити труднощами етносоціального розвитку. Синонімами виступали терміни “козак”, “козацький народ”, одночасно продовжували існувати і старі самоназви “руські”, “русини”. Тільки в умовах національного відродження у другій половині XIX ст. остаточно утвердилася самоназва “українець”. Таким чином, в етнічній історії українців можна виділити три ключові етнооб’єднуючі самоназви:слов’яни (словени); руси (руські, роси, русичі, русини); українці (козаки). Про зовнішній вигляд і фізичний тип наших предків не можемо сказати нічого певного. Чужинці, що перші зіткнулися зі слов’янами, подають не раз про них перші-ліпші каламутні звістки. «Всі вони високі й незвичайно міцні, тілом і волоссям не дуже білі чи ясні, також не зовсім чорні, а скорше всі русяві», — писав грек Прокопій. Арабським купцям, що бували у Східній Європі, ще більше впадали в очі рум’яне тіло й русяве волосся місцевих мешканців. Вони кажуть навіть, що люди носять волосся довге, як кінська грива, та що фарбують його у чорне. Але не маємо певності, чи ці племена, з якими зустрілися чужоземні подорожні, були справді наші предки, а не якісь інші слов’янські племена. Слов’яни тепер поділяються дуже виразно на два типи: один високий і чорнявий, другий — низький, ясноволосий. Серед українців переважає перший тип — високих брюнетів.

Нема ніякої певності, що слов’яни були суцільним антропологічним типом. Всі народи світу мішалися між собою від непам’ятних часів, і чисті раси рідко де утрималися. Щодо України, то наша земля лежала при великім шляху народів, що веде з Азії до Європи, яким безнастанно пересувалися різні далекі племена. Всі вони сусідували з нашими слов’янами, і це було зовсім природно, що різнорідні племена входили між собою у кровні зв’язки й перемішувалися. Як же важко було утримати чистий расовий тип! Які великі були чужі впливи — це бачимо на самій княжій династії. По чоловічій лінії княжий рід виводився зі Скандинавії, отже був германського походження. Княжі жінки дуже часто бували також із чужосторонніх дворів: Ярослав Мудрий мав за жінку шведську королівну, його сини Ізяслав — польську княжну, Святослав — німкеню, Всеволод — грецьку царівну; дружина Володимира Мономаха походила з Англії; Мономахів Ізяслав одружився з черкешенкою, син його Мстислав — із полькою і т. д. Ці подружжя були спонукані часто політичними мотивами, а не раз молоді княжичі одружувалися, захоплені красою полонянок, особливо черкешенок.

Але хоч доплив чужої крові був значний, все-таки слов’янське живло перемогло, і витворився суцільний український тип зі своїми характерними фізичними прикметами. Давні українці були народ здоровий, поставний і гарний. «Зростом був високий, плечима широкий, лицем гарний», — це звичайна характеристика визначних князів, яку дають нам літописці, — ідеал чоловічої краси. Деколи додають ще інші прикмети: «червоний лицем, з великими очима»; «волосся мав жовте, кучеряве, руки й ноги гарні»; «від голови до ніг не було в ньому хиби». Високі, кремезні, здорові постаті подобалися сучасникам, вони в них любувалися і славили їх. Але слабих і хворих бувало тоді, мабуть, не менше, ніж сьогодні. Довговічність не була більша, ніж у нас. З-поміж князів ледве кілька перейшло поза шістдесятий рік життя: Володимир Мономах прожив 72 роки, Данило — 62, його брат Василько — 65, Лев галицький — близько 75, одна з княгинь жила 84 роки.

Матеріальна і духовна культура східних слов’ян Основою культури Русі була багатовікова самобутня культурна традиція східнослов’янських племен. Археологічні матеріали свідчать, що до середини I тисячоліття нашої ери в господарському укладі слов’ян давно вже переважало землеробство — підсічно-вогневе в поліській зоні й орне — у лісостепу. Скотарство, полювання, рибальство і бортництво (лісове бджільництво) для основного населення Русі стали до того часу підсобними, хоч і дуже важливими, промислами. Досить високого рівня досягло до Х віку і ремесло. Виготовленням виробів із заліза і кольорових металів займалися переважно майстри- професіонали. Ковальська справа вважалася заняттям почесним і навіть чаклунським. На Русі склався переказ про братів-ковалів, які перемогли в битві жахливого дракона. Вони запрягли чудовисько у величезний плуг і проорали ним борозну «змійових валів» — оборонних споруд навколо Києва (довжина їх в Україні — понад 2 000 км, датуються І тисячоліттям до н. е. — І тисячоліттям н. е.). У Х столітті майстерність київських ковалів і ливарників отримала визнання далеко за межами Русі. Персидський географ за сторіччя до Нестора писав: «Там виготовляють дуже цінні клинки і мечі, які можна зігнути навпіл, і вони знов розправляються самі». Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення по каменю і дереву. З льону, конопель і вовни слов’янки ткали чудові сукна і полотна, їм було знайоме складне малюнкове ткання і вишивка. Високим умінням відрізнялися майстри обробки шкір. Усього ж дослідники нараховують у названий час в давньоруських містах від шістдесяти до ста різних ремісничих спеціальностей. Спеціалізація при цьому йшла не за матеріалом, а за готовим виробом: мечники, щитники, сідельники, ювеліри займали в містах цілі вулиці. Щоб виготувати свій виріб від початку до кінця, кожний з майстрів повинен був володіти принаймні декількома спеціальностями.

Торгівля продуктами сільського господарства і ремесла, що зароджувалася, спочатку мала характер обміну як всередині общини, так і між племенами та землями. Згодом зародилися товарно-грошові відносини. Про це свідчать скарби срібних римських, візантійських і арабських монет. Торгівля Русі здійснювалася не тільки з Візантією і країнами Сходу, але і з Північною і Західною Європою, куди руські купці (рузарії, як їх називали латинські хроніки) везли свої і східні товари. Відбувалося швидке зростання міст. скандинави називали Русь Гардарікою — «країною міст». До початку Х століття в літописах згадуються понад двадцять міст, до XII століття — біля двохсот, а перед татаро-монгольським нашестям — вже більше трьохсот міст і фортець. Велич столиці давньоруської держави настільки вражала сучасників, що Київ часто називали «суперником Константинополя». Так, європейський хроніст Тітмар Магдебурзький у своїй хроніці 1018 року пише про Київ як «столицю королівства, велике місто, в якому понад 400 церков, 8 ринків, незліченна кількість мешканців». Поступовий і неухильний розвиток східних слов’ян обумовив розкладання первісних відносин. Хоч економічною основою суспільства була родова власність общини на землю, все ж мала сім’я найближчих родичів починає відігравати дедалі значнішу роль. Літопис «Повість временних літ» свідчить, що у східних слов’ян переважала парна патріархальна сім’я, багатожонство зустрічалося рідко. Родова община називалася «мир» або «вервь» (вірьовкою відмірювали наділи землі общинникам). За спостереженнями середньовічних західних письменників, крадіжка і обман у слов’ян зустрічалися настільки рідко, що вони не замикали своїх скринь з добром. Члени общини були пов’язані круговою порукою, діяв закон кровної помсти. Як і в інших народів, князівська влада у слов’ян на стадії розкладання суспільного ладу і військової демократії підкорялася раді старійшин і загальним племінним зборам. Зазвичай князя обирали або призначали для відсічі зовнішнього ворога, але по мірі формування князівських дружин з молодців, готових за командою вдатного ватажка «пошукати собі честі, а князеві слави» в набігах на сусідні території і племена, його фактично стала обирати дружина.

Древні слов’янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на обожнюванні сил природи. Все життя слов’ян пронизувала віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів. Для дохристиян — «язичників» немає нічого надприроднього, немає нічого, що було б поза Природою. Язичники-слов’яни ніколи не потребували виразу своєї віри у церквах як особливих релігійних організаціях, тому що божественне завжди було там де вони перебували, навколо і в середині них. Суть стародавньої віри — це не особисте спасіння, як у світових релігіях, — а збереження і примноження роду, родючості землі, плодовитості худоби, охорона способу життя і цінностей роду. Таким чином, це і комлекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань та навиків. Слов`яни вірили у багатьох богів. Сучасні вчені мають думку, що язичницькі боги, яких вважають виявом початкової міфології, насправді були уявленнями наших предків про Всесвіт. В українській міфологічній традиції багато уваги приділялося природним стихіям, явищам оточуючого світу, різноманітним життєвим випробуванням, з якими зустрічається людина, тощо. Ще однією особливістю української міфології є поєднання християнських релігійних уявлень із язичницькими віруваннями,Українська міфологія досить багата на символіку, велика частина – це символіка дохристиянського пантеону багатобожжя слов’ян, праукраїнців. Велика частина символів пов’язана з рослинним світом.

слов’янські боги Одним із першобогів слов’янської міфології вважається Род. За міфами, він – зачинатель усього живого, Господар Світу, відає долями богів та людей. Род – це також бог природи, врожаю, “керує” дощем, блискавицею. Не менш важливим у пантеоні язичників виступав Дажбог – бог Сонця, світла, добра. Вагоме місце у пантеоні древніх богів посідав Стрибог. Він усимволізовував небесну силу, яка приносила як добро, так і зло. Вчені визначають його як “володаря лютуючої стихії, хаосу, магічних заклять, що можуть обернутися на зло людям”. Стрибог усимволізовував божество війни, смерті з усіма її наслідками. Перун символізував бога блискавки й грому, військової дружини. Він – нестримність, мужність, непереможність. Як бог-громовик приносив життєдайний дощ, сприяв врожайності. Цікавою й символічною постаттю є Ярило, який усимволізував весняне сонце, любов і пристрасть. Ярило – заступник трударів, хліборобів-сіячів. Велес /Волос/ – це бог “нижнього світу”, заплавних пасовиськ, худоби. Часто з’являється у міфах як Змій-Дракон, суперник Перуна. Глибоку символіку для язичників мала Берегиня /Оберега, Велика Богиня/. Вона – захисниця людей від усякого зла, добра “хатня” богиня. Оберігала оселю, малих дітей, добробут сім’ї. Відгомін про неї знаходимо у словах “оберігати”, “обереги” – магічні предмети, фігури, яким приписувалася таємнича сила. Схематичне зображення Берегині /символічна постать жінки з застережливо піднятими руками/ трансформувалася в малюнок тризуба.