Де служив Вронський

0 Comments

Образ Вронського – ГОЛОВНІ ОБРАЗИ РОМАНУ «АННА КАРЕНІНА» – ЛЕВ ТОЛСТОЙ (1828-1910)

Одним із вловних персонажів роману є граф Вронським, багатій і красень. Щоправда, Толстой постійно «приземлює» свого персонажа, привносячи до його образу непритаманні для традиційного героя-коханця риси, наприклад неодноразові згадки про облисіння: «Вронський справді передчасно починав лисіти. і, насунувши кашкет на лисину, вийшов і сів у коляску».

Прізвище «Вронський» є не випадковим, його використав О. Пушкін у нарисі «На розі маленької площі», що став одним із джерел роману (пригадаймо, що під час написання «Анни Кареніної» Толстой перебував під сильним впливом творчості Пушкіна). Обставини життя, зовнішність, характер Вронського, а також його сюжетна лінія можуть бути співвіднесені з традицією зображення героїв «світських повістей» 30-х років XIX ст.

Олексій Вронський був вихованцем Пажеського корпусу. Він не знав сімейного життя, рано залишився без батька, шанував матір, проте не любив і не поважав її через численні романи й легковажний світський спосіб життя. У такому ставленні до матері його антиподом був Левін, який асоціював повагу до сімейного життя з повагою до матері: «Левін ледве пам’‎ятав свою матір. Поняття про неї було для нього священним спогадом, і майбутня дружина його повинна мала бути з його уяві повторенням того чарівного, святого ідеалу жінки, яким, була для нього мати».

Серед товаришів по службі в елітному гвардійському полку Вронського вважали бездоганно чесною та порядною людиною. Недаремно ж «квартира Вронського завжди була пристановищем усіх офіцерів». Він навіть мав «романтичну» репутацію, оскільки ще в дитинстві врятував жінку, яка тонула, а потім хотів віддати свій статок братові й до зустрічі з Анною дійсно відмовлявся на його користь від більшої частини своїх прибутків.

Однак, незважаючи на всі переваги — цілісність натури, доброту, мужність і шляхетність, — Вронський — людина неглибока, практично позбавлена серйозних інтелектуальних запитів. Йому притаманні типові для великосвітської «золотої молоді» шаблонні уявлення про життя й «кодексне» ставлення до людей. Вронський вважав смішними й застарілими цінностями щирі вчинки й почуття, родинний затишок і міцність сім’‎ї, цнотливість і подружню вірність, а чи не найсмішнішою постаттю для нього був зраджений чоловік (це проявляється спочатку презирливим ставленням Вронського до Олексія Кареніна). А щодо людей нижчих суспільних прошарків, то представникові «золотої молоді» вони взагалі видаються не гідними будь-якої уваги. Так, ці якості героя проявилися у взаєминах з Кіті Щербацькою, почуттями якої Вронський свідомо грався задля насолоди спостерігати силу свого впливу на недосвідчену дівчину, але не маючи серйозних намірів і не переймаючись ані її почуттями, ані тим більше репутацією.

Проте під впливом кохання до Анни Вронський змінюється: окрім сильного почуття, у ньому проявляються щирість і здатність до жалю й співчуття. Враження від зустрічі з Анною діє на нього майже стихійно, і «на обличчі Вронського, завжди такому твердому й незалежному» з’‎явився «вираз розгубленості й покірності, схожий на вираз розумного собаки, коли він у чомусь винен».

Він їде за Анною до Петербурга, усюди переслідуючи її й домагаючись зближення. Поступово його почуття переростає в справжнє кохання: «Він почував, що любов, яка зв’‎язувала його з Анною, не була хвилинним захопленням, яке минеться, як минають світські зв’‎язки, не залишивши інших слідів у житті того і другого, крім приємних чи неприємних спогадів».

Олександр Пушкін і Лев Толстой

Олексій Вронський є антиподом свого літературного попередника — красеня Євгенія Онегіна, який не захотів гратися почуттями юної Тетяни Ларіної, відверто сказавши їй про це. «Анну Кареніну» літературознавці іноді називають «пушкінським романом» Толстого. Так, серед прототипів Анни Кареніної Борис Ейхенбаум називає Тетяну Ларіну, подумки продовжуючи історію її життя у вищому світі. Достеменно відомо, що портрет Анни виник у письменника під враженням зустрічі з М. Гартунг — старшою донькою О. Пушкіна.

Водночас у Вронському для Анни також було щось стихійне й навіть жахливе, незалежне від розуму й волі, про що свідчать описи Толстим їхнього знайомства під час трагічної загибелі залізничного робітника або раптової появи Вронського з пітьми дорогою до Петербурга. Толстой постійно підкреслює в зовнішності Олексія якісь риси, що насторожують уважного читача, наприклад звичку, посміхаючись, «виставляти густі зуби» (варіант — «гострі зуби» тощо). У такого майстра, як Толстой, випадкових деталей у портретах головних героїв зазвичай не буває. Тож хижий вираз обличчя Вронського, згадуваний упродовж роману неодноразово, є важливим елементом у розумінні цього образу й авторського задуму взагалі. Можливо, це сліди найперших варіантів роману, де диявольська сила забороненого кохання порівнювалася з християнським смиренням зрадженого чоловіка, який усе-таки перемагав «звіра».

У сцені побачення Вронського з Анною прямо вказується на його подібність з убивцею, який схилився над своєю жертвою. Безпосередньо з цим епізодом пов’‎язаний інший, основний для розуміння характеру героя та його сюжетної ролі, — перегони, коли Вронський, який за довголітньою звичкою егоїстично думав винятково про себе, через недбальство й необережність спричинив загибель своєї улюбленої кобили Фру-Фру. Цей епізод має символічне значення, оскільки для сучасників Толстого кличка коня асоціювалася з назвою французької мелодрами Мейлока « Frou – frou » (1870), героїня якої загинула внаслідок зради чоловікові.

Зблизившись з Анною, Вронський тривалий час був внутрішньо задоволений цією ситуацією, яка не вимагала від нього яких- небудь рішень або змін у житті, тим більше, що любов відволікла його від честолюбних службових планів, хоча «честолюбство була давня мрія його дитинства і юності, мрія, у якій він і собі не признавався, але яка була така сильна, що й тепер ця пристрасть боролася з його коханням». Однак народження позашлюбної дочки, хвороба Анни й, головне, прощення її чоловіка змусили Вронського побачити у вчинку раніше зневаженого ним Олексія Кареніна, який пробачив зраду дружині, «щось вище і навіть недоступне йому в його світогляді». Окрім того, Вронський «почував усю тяжкість свого і її (Анни. — Авт.) становища, усі труднощі при тій виставленості для очей усього вищого світу, у якій вони перебували». Його, як і Анну, починає мучити необхідність «приховувати своє кохання, брехати й обманювати; і брехати, обманювати, хитрувати й завжди думати про інших тоді, коли пристрасть, яка зв’‎язувала їх, була така сильна, що вони обоє забували про все інше, крім свого кохання», і це отруювало їхні стосунки.

Складні трагічні обставини ще сильніше змінили графа Вронського. Розпач від утрати коханої, підсвідоме моральне приниження спонукають його до спроби самогубства, після якої коханці знову помирилися й поїхали після відставки Вронського до Італії, а потім — у його маєток. Спільне життя з Анною не поглинає всіх інтересів цього чоловіка: він захоплено й успішно займається перебудовою свого господарства на європейський лад (ще один удар Толстого по «західницьких» настроях у Росії), бере участь у дворянських виборах, усіляко відстоює свою незалежність і волю. Незважаючи на сильне почуття, жалість і увагу до Анни, він не може цілком зрозуміти ані її страждань, ані всієї складності її двозначного становища, і це призводить до частих сварок, взаємного роздратування, відчуження і зрештою загибелі головної героїні. Вронський надзвичайно важко переживає її смерть, він морально зломлений і вирішує поїхати добровольцем до Сербії з неприхованим бажанням загинути. Таким у загальних рисах є образ того, задля кого Анна зважилася на зміну своєї долі й пожертвувала багато чим.

Проте чи не найголовнішою є ще одна метаморфоза Вронського. Цей блискучий красень, який донедавна ставився до сім’‎ї, подружніх стосунків і сімейних людей зверхньо й навіть із неприхованим презирством, раптом сам дуже захотів створити сім’‎ю.

Недаремно ж Толстой казав: «Для того, щоб твір був гарним, треба любити в ньому головну, основну думку. Так, в «Анні Кареніній» я люблю думку сімейну». Що ж це таке — «думка сімейна»?

Велика таємниця графа Вронського

У 1933 році, майже відразу після приходу Гітлера до влади, до Берліна з незалежної тоді Латвії приїжджає на навчання скромний 18-річний юнак Сергій Вронський. З точки зору добромисного західного обивателя його походження і його минуле задовольняли найсуворішим критеріям.

Батько Сергія граф Олексій Вронський продовжив старовинний польський дворянський рід. Його предки перебралися в Росію ще в XVII столітті. Перед Жовтнем 1917 року, будучи в генеральському чині, граф займав відповідальну посаду начальника шифрувального відділу російського Генерального штабу. Як професіонала (крім шифрувального справи, він ще володів 42 мовами), його високо цінували не тільки товариші по службі, але навіть більшовики, яким він вже після революції надав ряд важливих послуг. За що в якості подяки отримав документ за підписом самого Леніна – генералу разом з сім’єю дозволявся виїзд за кордон. Ось тільки напередодні від’їзду в їх будинок увірвалися озброєні червоноармійці. Генерала, його дружину і дітей, двох братів і двох сестер Сергія, безжально розстріляли на місці. Сам Сергій дивом залишився в живих – грав в цей час на вулиці, – замість нього вбили п’ятирічного сина гувернантки-француженки, його ровесника.

Гувернантка сховала хлопчика у сусідів, а потім відвезла в Париж, де його через Червоний Хрест знайшли дід і бабуся, які жили тоді в Ризі.

Танцюрист, пілот, лікар, екстрасенс

Бабуся Сергія була родом із старовинної чорногорської княжої прізвища потомствених цілителів і ясновидців Ненадічей-Негош. Це і визначило долю улюбленого онука: княгиня Негош не тільки отримала прекрасну освіту в Німеччині і у Франції, вона ще всерйоз займалася окультними науками – астрологією, хіромантією, магією. І все, що вміла сама, передавала Сергієві, який вже в семирічному віці пристрастився до складання гороскопів для шкільних друзів і вчителів. У нього рано виявилися здібності до гіпнозу, психотерапії, його захопили спіритизм і магія.

Навчався Сергій у Ризі в міллеровськие російської приватної гімназії, навчався блискуче, вражаючи своїх вчителів, – завжди ніби передбачав, який квиток дістанеться йому на іспиті. Уже в юності знав 13 мов. Але зовсім не був книжковим хробаком, знаходив час на боротьбу, бокс, плавання. Грав в теніс з синами власника порцелянових заводів Кузнєцова. Співав у хорі хлопчиків в Домському соборі. Брав уроки гри на акордеоні та фортепіано. Сім разів отримував головні призи на конкурсах бальних танців. Освоїв автосправа – навіть брав участь в гонках. У 17 років з відзнакою закінчив авіашколи в австрійському Інсбруку.

Приїхавши до Німеччини в 1933-му, Сергій вступає на медичний факультет Берлінського університету. У студента з Латвії дуже скоро виявляються виняткові здібності до нетрадиційних методів лікування: він ставить діагнози з зав’язаними очима, пророкує хід перебігу хвороби, лікує накладенням рук. Незабаром, не питаючи на те його згоди, юнака переводять в створений нацистами закритий Біорадіологіческій інститут, який називали ще «Навчальний заклад № 25». З 300 претендентів для навчання відібрали тільки десятьох. На кожного склали докладний гороскоп.

У самому привілейованому, самому засекреченому науковому і навчальному закладі рейху передбачалося готувати фахівців з надприродними здібностями для обслуговування гітлерівської верхівки. Крім традиційних медичних дисциплін, студентам читали курси по психотерапії, гіпнозу, шаманству. Займалися з ними тибетські лами, індійські йоги, китайські голкотерапевти. На практику вивозили в Африку, Індію, Америку й Іспанію. Керівництво інституту заохочувало і досить нестандартні «ділові» ініціативи студентів. Наприклад, Сергій на літніх канікулах підробляв пілотом-найманцем і взяв участь в болівійсько-парагвайської, а потім і в італо-абіссінської війни.

Одного разу під час практики здатний російська отримала незвичайне завдання. З числа тюремних ув’язнених для нього відібрали 20 німецьких комуністів і членів їх сімей, які страждали різними формами онкологічних захворювань. Пообіцяли всіх, кого він вилікує, відпустити на волю. Вронського тоді вдалося врятувати шістнадцять осіб, серед яких було четверо дітей.

Вельми цікавила правителів нацистської Німеччини і астрологія, всім хотілося проникнути в таємниці власної долі, зміцнити свою владу. У 1935 році Гітлер навіть проголосив її «імперської наукою». Він дуже серйозно ставився до пророкувань і гороскопам – велике майбутнє нагадала йому в юності циганка, а знайомий астролог Соботендорф попереджав про можливість провалу організованого Гітлером листопадового «пивного путчу» 1923 року, після якого Адольф потрапив до в’язниці. І тому він вирішив надалі ніколи не ризикувати. Прийшовши до влади, постійно тримав при собі тибетського ченця, прозваного «людиною в зелених рукавичках». Жодної військової або державної акції в «третьому рейху» не робили, не порадившись з ним.

Тому зрозуміло, що випускників Біорадіологіческого інституту – фахівців з астрології і екстрасенсорики – у фашистській Німеччині чекала блискуча кар’єра.

Вронський успішно і достроково закінчив курс. І в один прекрасний день його викликали в кабінет ректора. Там на нього чекали незнайомці в формі вермахту.

– Ви здивували викладачів своїми успіхами в навчанні, – сказали Сергію, – ми теж задоволені вами і думаємо, що в ваших інтересах свої знання і життя віддати на благо фюрера і великої Німеччини.

Нацистам, «завербував» Вронського, і в страшному сні не могло приснитися таке – не дивлячись на те що зробили з його родиною червоні, Сергій ще у вересні 1933 го вступив в компартію Німеччини і, можливо, вже тоді почав працювати на радянську розвідку.

Чи не підтверджуючи цієї співпраці відкрито, Сергій Олексійович пізніше згадував: «У ці страшні роки я був не тільки студентом, але і підпільником. З 1938 року кілька разів таємно бував в Радянському Союзі . Але поки про це говорити не маю права ».

Не виключено, що причини такого повороту в його долі треба шукати в його юнацькі роки – серйозний вплив могла надати на нього дружба з Вілісом Лацисом, майбутнім латиським радянським письменником і великим комуністичним діячем.

Особистий пророк Гесса

Ще в Ризі, коли було вирішено відправити Сергія на навчання до Німеччини, знайома їх сім’ї дала йому рекомендаційного листа до відомого нацистського функціонера Іоханн Коху. У нього Вронський і познайомився з одним з нацистських керівників Рудольфом Гессом, який захоплювався містикою. Після цілої низки здійснились пророцтв Вронського Гесс почав беззастережно довіряти новому знайомому.

«Зійшлися ми на астрології, – розповідав Сергій про їхні стосунки, – і Гесс став моїм першим учнем. Він виявився дуже здібним в пізнанні цієї науки, але йому заважала велика самовпевненість. Спілкуючись з ним, я почав по-справжньому застосовувати мої здібності гіпнозу і навіювання. Треба сказати, він добре піддавався цьому. Спочатку я увійшов в коло його друзів і товаришів по службі. Коли ж мене допустили «до двору», куди чужих не підпускали на гарматний постріл, інтуїція і мої навички допомогли мені розгадувати корисливі та кар’єрні ігри серед наближених Гесса, їх виникають союзи і угруповання. Я давав йому поради, як з ким вести себе, кого остерігатися, кого наблизити. Він дуже прислухався до цих порад, так як я зазвичай потрапляв в точку ».

Вронський виявився причетним і до однієї великої нацистської таємниці. Як відомо, Гесс, друга особа в нацистській партії після Гітлера з усіма наслідками, що випливають звідси привілеями – матеріальними і владними, – в травні 1941 року втік з Німеччини. Перелетівши з Мюнхена до Англії, зробивши стрибок на парашуті, він врешті-решт опинився на віллі у прогермански налаштованого англійського аристократа лорда Гамільтона. Ця історія навіть наводила на думку, що Гесс знав заздалегідь про приреченість фашистського режиму.

До речі, в спогадах Вальтера Шелленберга є свідчення про причетність астрологів до втечі Гесса.

Ось як згадував про цей епізод Вронський: «До 1941 року ми були близькі і повністю відверті. Рудольф знав про план «Барбаросса». Ми склали астрологічний прогноз, відштовхуючись від точного часу вторгнення. Розрахунки віщували повний крах нацистської Німеччини. Гороскоп перевіряти ще раз не раз. Все сходилося в точності. Гесс звернувся до фюрера з проханням перенести дату, але Гітлер підняв його на сміх. У втечу Гесса немає нічого дивного. Він подумував навіть втекти до Росії, але зірки передбачали йому там негайну загибель. Англійську ж варіант обіцяв життя. Так і сталося. Гесс пережив своїх товаришів по партії на 50 років ».

Якось на вечірці Гесс познайомив Сергія з Євою Браун, і та попросила передбачити її долю. Під час наступної зустрічі Вронський повідомив миловидної дівчині, що її чекає «незвичайне майбутнє», і додав: «І цей ваш зліт відбудеться завдяки заміжжя». Eва тільки розсміялася у відповідь.

«Зірки керують дурнями, а розумні – своїми зірками». Це стародавній вислів любив повторювати наці № 2 Рудольф Гесс.
AP

Але одного разу Єву побачив Гітлер, відразу ж закохався в неї, а потім і запропонував стати його обраницею. Гесс негайно зателефонував Вронського і сказав: «Твої слова справдилися точно».

З того моменту російський граф остаточно завоював довіру Гесса і став лікувати біополем вищих нацистських чиновників і навіть самого Гітлера, який страждав шлунково-кишковими і психічними розладами. Опинившись в близькому оточенні Гітлера, Вронський, природно, встановив і добре знайомство з його особистим астрологом Карлом Ернстом Крафтом, що дозволяло йому надавати потрібну вплив навіть на астрологічні прогнози, які готувалися для фюрера.

А в Берліні наш герой став вельми модною фігурою і придбав широку популярність як екстрасенс-медик і майже придворний астролог.

У пошуках Шамбали

Як відомо, Гітлер захоплювався окультизмом. Тому в рейху безперешкодно функціонувало безліч наукових і псевдонаукових організацій, які займалися містичними дослідженнями. Найбільш відомими були товариство «Драган» і група «Туле». Своїми родоначальниками ці «наукові гуртки» вважали лицарів ордена тамплієрів (храмовників).

Є свідчення, що саме до таємного товариства «Драган» примикали багато німецькі друзі Вронського. Звідси тягнеться ланцюжок, яка може привести нас до розуміння «великої таємниці», про яку він не раз говорив згодом, під час його життя в Радянському Союзі.

Нагадаємо, що Рудольф Гесс був у 30-ті роки для Сергія найближчою людиною, а відомий німецький вчений-містик і геополітик Карл Хаусхоффер, за визнанням самого Вронського, дружив з ним. Саме ці двоє – Гесс і Хаусхоффер – переконували майбутньому фюреру Німеччини ідеї «великого вчення» Дітріха Екарт, які вони обидва поділяли. Екарт – людина, яка стояла біля витоків таємного товариства «Туле», – говорив своїм друзям незадовго до смерті: «Ідіть за Гітлером. Він поведе танець, але музику для нього написав я ». Схоже, саме ця музика німецьких масонів вплинула і на долю російського екстрасенса.

Цілком можливо, що Сергій, крім усього іншого, був ще членом якогось таємного товариства, яке ставило собі за мету вплинути на розвиток людської цивілізації, не звертаючи уваги на життя окремих людей і навіть цілих народів. Вже на схилі своїх днів він зізнавався: «Я не маю права розповісти всю правду . Є принцип: обізнані з велику таємницю повинен понести її з собою».

Відомо, що він розповідав, і досить докладно, про свої зустрічі і з вищими чинами фашистської Німеччини, і з керівниками радянських спецслужб. Отже, не це було «великою таємницею», котра визначила долю «присвяченого» Сергія Вронського.

Так що ж він забрав з собою в могилу?

Щоб хоч приблизно зрозуміти, до яких таємниць був причетний Вронський, нам доведеться згадати початок ХХ століття. Тоді в багатьох країнах, і перш за все в Німеччині, США та Росії, відродилися таємні товариства масонського напряму. Але якщо раніше масони орієнтувалися на Єгипет, то тепер вони намагалися знайти «вічну істину» в магічній країні Шамбалу.

У Тибет відправлялися експедиції, що споряджаються абсолютно несумісними між собою установами. Там, наприклад, побувало кілька експедицій німецького Біорадіологіческого інституту (де, як ми знаємо, навчався, а потім працював Сергій Вронський), експедиція російського філософа і художника Миколи Реріха, яка рясно фінансувалася якимись американськими «філантропами». Кілька разів намагалися відправитися туди і радянські шанувальники Шамбали. Зокрема, виділити гроші на таку експедицію просив полум’яний лицар Жовтневої революції Фелікс Дзержинський.

Однак повернемося до німецького періоду життя Сергія Вронського.

Без санкції Москви

Під час візитів до своїх високопоставленим пацієнтам він справно прислухається до їхніх розмов і докладний їх зміст передає в один з радянських розвідувальний центр у Німеччині. Зрозуміло, що отримується від нього інформація повинна була мати велику цінність.

Крім того, він виконує в ці роки і окремі конкретні доручення. Наприклад, одного разу його попросили ввести в коло людей, близьких фюреру, колишнього російського боксера Ігоря Миклашевського. Вронський познайомив Ігоря з Максом Шмелінг, чемпіоном світу з боксу, якого часто запрошував до себе Гітлер.

За спогадами радянських чекістів, Миклашевський отримав тоді завдання особливої ​​важливості: проникнути в найближче оточення Гітлера і при слушній нагоді ліквідувати його. Правда, пише в своїй книзі Павло Судоплатов, Сталін був змушений відмовитися від цього плану, побоюючись, що люди, які прийдуть на зміну Гітлеру, укладуть сепаратний перемир’я з Англією .

Вронський досить успішно допомагав радянській розвідці. Але іноді робив недопустимі, «божевільні» вчинки. Судячи з його можливої ​​участі (про це згадується побіжно в одному джерелі) в невдалий замах на Гітлера, в молодості був він людиною гарячим, відчайдушним, з авантюрним складом характеру. Фюрера повинні були підірвати 8 листопада 1939 року в мюнхенській пивній «Бюргербрау», але він поїхав звідти приблизно на півгодини раніше наміченого часу, і вибух потужної бомби не досяг поставленої мети. Але ж репресії, що послідували за проваленим замахом, могли поставити під загрозу безпеку самого Вронського.

Ще приклад. Під час африканської кампанії 1941 року його посилають в Африку в якості лікаря-екстрасенса при німецькому експедиційному корпусі фельдмаршала Ервіна Роммеля, який бився в Лівії та Єгипті. Роммель тоді подарував Вронського особисту зброю з написом «За чесну і віддану службу німецькому рейху». Знав би фельдмаршал, що свою битву в Північній Африці він програв англійцям ще й тому, що «відданий рейху» лікар-екстрасенс регулярно передавав противнику важливі стратегічні дані.

Близькі стосунки Вронського з фашистськими ватажками не могли не викликати підозри у керівництва радянської розвідки: на кого ж насправді він працює? Не випадково в 1942 році йому було запропоновано терміново прибути в СРСР – нібито в зв’язку з врученням нагороди.

Пізніше Вронський розповідав, що, звірившись з гороскопом, він побачив вкрай несприятливі перспективи для себе. Але залишатися в Німеччині теж було не можна – ті ж зірки передбачали швидке викриття і неминучу загибель. Так що зірки! Після втечі Гесса для астрологів німецьких почалися нелегкі часи. Багато хто опинився в тюрмах.

По цей бік фронту .

Оформивши німецький дипломатичний паспорт, Вронський відправляється в рідну Прибалтику. Там – неймовірно, але факт – щоб заволодіти потрібним йому літаком, він гіпнотизує обслуговуючий персонал фронтового німецького аеродрому, змушує його заправити легкий аероплан, на якому має намір перетнути лінію фронту.

. З палаючої кабіни збитого літака його витягли свої, відвели до фронтових особистам. Ті вже збиралися відправити його в штаб до Рокоссовскому, але, дізнавшись, що він хірург, тут же спровадили в довколишній бліндаж, служив польовим госпіталем. Сергій Олексійович цілодобово не відходив від операційного столу, поки лазарет НЕ розвернуло снарядом. Колодою йому вм’яло плече, забила нутрощі. Особистам довелося, нарешті, відправити його до Рокоссовскому.

Але по дорозі в штаб фронту у Вронського ззаду, нібито випадково, вистрілив офіцер з групи супроводу. З важким пораненням в голову його відвезли вмирати в військовий госпіталь. На щастя, в той, де оперував великий хірург Бурденко.

Стверджують, що мав схильність до астрології і Юрій Андропов. Ставши генсеком, він офіційно дозволив займатися цією наукою
AP

Побачивши в списках безнадійніх знайоме имя (праворуч в тому, что свого часу Микола Нилович около знав старшого Вронська), Бурденко зажадав Негайно готувати Сергія до операции. І сталося диво – безнадійній віжів. Однако травма булу дуже серйозно – довелося відновлюваті навички мовлення, Вчитися ходити. У 1943-му Вронського демобілізували з інвалідністю першої групи і відправили в глибокий тил.

У 1944-му Віліс Лацис, майбутній прем’єр-міністр Радянської Латвії, випадково зустрів бідувала друга дитинства в Уфі. Поклопотався про нього. Сергія Олексійовича направили в звільнену від німців балтійську республіку інспектором цивільної авіації. У 1945-му його призначили директором середньої школи в Юрмалі. А в 1946-му за доносом заарештували, засудили на 25 років трудових таборів і відправили в Мордовію, в Потьмінскіе табору.

– табірне начальство я здавався напівбогом, – розповідав Вронський. – Вони підпорядковувалися мені беззастережно, боячись за своє здоров’я, а я лікував їх гіпнозом і психотерапією.

І ось тоді він вирішив використовувати цю вдало ситуацію, що склалася і застосувати набуті в «Закладі № 25» навички: він успішно симулював останню стадію невиліковного онкологічного захворювання – і тюремний лікар посприяв тому, щоб ув’язненого, який відсидів лише п’яту частину терміну, «відпустили вмирати на свободу ».

«За фахом» в Зоряне містечко

Вронський оселився в Юрмалі. Правда, ніяк не міг влаштуватися на роботу, якщо його десь і брали, то незабаром звільняли під слушним приводом – одного дзвінка з «відомства» було досить. Вижити йому допомагав колишній шкільний товариш, який працював під Ригою слідчим. Паранормальні здібності Сергія використовували при пошуку зниклих людей і речей.

У 1963 році Вронський, нарешті, переїхав до Москви. Підпільно – на кухнях – читав московської богеми свої лекції по астрології.

Знайомий екстрасенс звів його з філософом Олексієм Федоровичем Лосєвим, у якого він прожив близько року. Потім в пошуках постійної роботи «пробувався» то в МВС, то в КДБ, то в Міноборони. Згадувати про ці поневіряння Сергій Олексійович не любив.

Нарешті, за особистим розпорядженням Хрущова його направили в Зоряне містечко – працювати «за фахом». Про людей, з якими його звела тут доля, згадував він з теплом. Шкода тільки, до порад Сергія Олексійовича керівництво Зоряного містечка не завжди прислухалося .

Він, наприклад, наполягав на перенесенні дати операції Сергія Корольова (генеральний конструктор помер на операційному столі). Разом з Юрієм Гагаріним побував в США, зустрічався з братами Кеннеді, передбачив трагічну загибель їм і Мерилін Монро.

У 1968-му Вронського у лабораторію біоінформації, де він читав майбутнім лікарям-біорадіологам лекції про вплив космічних факторів на організм і психіку людини. Але хтось із слухачів поспішив «настукати», і вивчати «лженауку» тут же заборонили.

Незважаючи на всі пригоди, підпільного астролога оцінили «на самому верху», стали звертатися за рекомендаціями – частіше охорону вищого керівництва цікавили вдалі дні від’їзду, перебування в іншій країні.

Леонід Ілліч, заляканий «китайської загрозою», дуже хотів знати точну дату смерті Мао, сподіваючись на поліпшення радянсько-китайських відносин після цієї події.

Така робота не приносила Вронського ні слави, ні грошей. Тільки після приходу до влади Андропова йому офіційно дозволили займатися космобіолог (астрологією). До речі, говорили, що Андропов давно, ще з часів Великої Вітчизняної війни, знав про людину, який працював на нас в Німеччині. У всякому разі, на початку 80-х Вронський підготував для нового керівництва гороскоп і незабаром став читати свої лекції на курсах удосконалення партпрацівників.

В останні роки життя Сергій Олексійович дуже потребував, але від «слизьких» грошей відмовлявся завжди, навіть у найважчі часи.

Якось в госпіталь, де лікувався Вронський після поранення в голову, прийшов Олександр Фадєєв. Відомий письменник вирішив писати роман про Сергія Олексійовича. Говорили, ніби ідею цю Фадєєву підкинув сам Лаврентій Берія, він же підказав, що граф самотній і напевно потребує коштів. Фадєєв і виклав на тумбочку дві пухкі пачки. І . був з ганьбою вигнаний.

Вронський не повірив тоді Фадєєву. Адже до нього, ще погано бачив і чув після поранення, вже приїжджали «письменники» з таємного відомства. Фадеевскій роман про графа Вронського так і залишився ненаписаною. Але Фадєєв познайомив його з московськими та ленінградськими вченими. Це і дозволило Вронського вижити, коли він переїхав до Москви.

У дев’яностих роках Вронський видав кілька книг, почав писати енциклопедію класичної астрології. Здавалося, ось-ось його життя налагодиться. Не тут то було. Його праці крали, а піратські видання нічого не принесли автору, скромно жив на мізерну пенсію.

Помер Сергій Олексійович Вронський 10 січня 1998 року, майже закінчивши в рукописи 12-томну працю «Класична астрологія». За фундаментальності робота ця не має аналогів в світі.

Чому доля, так щедро обдарувавши нашого героя, врешті-решт так несправедливо обійшлася з ним? Нарікав він на всі ці несправедливості? Ось що говорив про це сам Вронський: «Ми не владні вибирати час свого життя. Воно даровано нам, і наш обов’язок їм дорожити ».

Образ Вронського – ГОЛОВНІ ОБРАЗИ РОМАНУ “АННА КАРЕНІНА”

Одним із вловних персонажів роману є граф Вронським, багатій і красень. Щоправда, Толстой постійно “приземлює” свого персонажа, привносячи до його образу непритаманні для традиційного героя-коханця риси, наприклад неодноразові згадки про облисіння: “Вронський справді передчасно починав лисіти… і, насунувши кашкет на лисину, вийшов і сів у коляску”.

Прізвище “Вронський” є не випадковим, його використав О. Пушкін у нарисі “На

розі маленької площі”, що став одним із джерел роману (пригадаймо, що під час написання “Анни Кареніної” Толстой перебував під сильним впливом творчості Пушкіна). Обставини життя, зовнішність, характер Вронського, а також його сюжетна лінія можуть бути співвіднесені з традицією зображення героїв “світських повістей” 30-х років XIX ст.

Олексій Вронський був вихованцем Пажеського корпусу. Він не знав сімейного життя, рано залишився без батька, шанував матір, проте не любив і не поважав її через численні романи й легковажний світський спосіб життя. У такому ставленні до матері його антиподом був Левін, який

асоціював повагу до сімейного життя з повагою до матері: “Левін ледве пам’ятав свою матір. Поняття про неї було для нього священним спогадом, і майбутня дружина його повинна мала бути з його уяві повторенням того чарівного, святого ідеалу жінки, яким, була для нього мати”.

Серед товаришів по службі в елітному гвардійському полку Вронського вважали бездоганно чесною та порядною людиною. Недаремно ж “квартира Вронського завжди була пристановищем усіх офіцерів”. Він навіть мав “романтичну” репутацію, оскільки ще в дитинстві врятував жінку, яка тонула, а потім хотів віддати свій статок братові й до зустрічі з Анною дійсно відмовлявся на його користь від більшої частини своїх прибутків.

Однак, незважаючи на всі переваги – цілісність натури, доброту, мужність і шляхетність, – Вронський – людина неглибока, практично позбавлена серйозних інтелектуальних запитів. Йому притаманні типові для великосвітської “золотої молоді” шаблонні уявлення про життя й “кодексне” ставлення до людей. Вронський вважав смішними й застарілими цінностями щирі вчинки й почуття, родинний затишок і міцність сім’ї, цнотливість і подружню вірність, а чи не найсмішнішою постаттю для нього був зраджений чоловік (це проявляється спочатку презирливим ставленням Вронського до Олексія Кареніна). А щодо людей нижчих суспільних прошарків, то представникові “золотої молоді” вони взагалі видаються не гідними будь-якої уваги. Так, ці якості героя проявилися у взаєминах з Кіті Щербацькою, почуттями якої Вронський свідомо грався задля насолоди спостерігати силу свого впливу на недосвідчену дівчину, але не маючи серйозних намірів і не переймаючись ані її почуттями, ані тим більше репутацією.

Проте під впливом кохання до Анни Вронський змінюється: окрім сильного почуття, у ньому проявляються щирість і здатність до жалю й співчуття. Враження від зустрічі з Анною діє на нього майже стихійно, і “на обличчі Вронського, завжди такому твердому й незалежному” з’явився “вираз розгубленості й покірності, схожий на вираз розумного собаки, коли він у чомусь винен”.

Він їде за Анною до Петербурга, усюди переслідуючи її й домагаючись зближення. Поступово його почуття переростає в справжнє кохання: “Він почував, що любов, яка зв’язувала його з Анною, не була хвилинним захопленням, яке минеться, як минають світські зв’язки, не залишивши інших слідів у житті того і другого, крім приємних чи неприємних спогадів”.

Олександр Пушкін і Лев Толстой

Олексій Вронський є антиподом свого літературного попередника – красеня Євгенія Онегіна, який не захотів гратися почуттями юної Тетяни Ларіної, відверто сказавши їй про це. “Анну Кареніну” літературознавці іноді називають “пушкінським романом” Толстого. Так, серед прототипів Анни Кареніної Борис Ейхенбаум називає Тетяну Ларіну, подумки продовжуючи історію її життя у вищому світі. Достеменно відомо, що портрет Анни виник у письменника під враженням зустрічі з М. Гартунг – старшою донькою О. Пушкіна.

Водночас у Вронському для Анни також було щось стихійне й навіть жахливе, незалежне від розуму й волі, про що свідчать описи Толстим їхнього знайомства під час трагічної загибелі залізничного робітника або раптової появи Вронського з пітьми дорогою до Петербурга. Толстой постійно підкреслює в зовнішності Олексія якісь риси, що насторожують уважного читача, наприклад звичку, посміхаючись, “виставляти густі зуби” (варіант – “гострі зуби” тощо). У такого майстра, як Толстой, випадкових деталей у портретах головних героїв зазвичай не буває. Тож хижий вираз обличчя Вронського, згадуваний упродовж роману неодноразово, є важливим елементом у розумінні цього образу й авторського задуму взагалі. Можливо, це сліди найперших варіантів роману, де диявольська сила забороненого кохання порівнювалася з християнським смиренням зрадженого чоловіка, який усе-таки перемагав “звіра”.

У сцені побачення Вронського з Анною прямо вказується на його подібність з убивцею, який схилився над своєю жертвою. Безпосередньо з цим епізодом пов’язаний інший, основний для розуміння характеру героя та його сюжетної ролі, – перегони, коли Вронський, який за довголітньою звичкою егоїстично думав винятково про себе, через недбальство й необережність спричинив загибель своєї улюбленої кобили Фру-Фру. Цей епізод має символічне значення, оскільки для сучасників Толстого кличка коня асоціювалася з назвою французької мелодрами Мейлока “Frou-frou” (1870), героїня якої загинула внаслідок зради чоловікові.

Зблизившись з Анною, Вронський тривалий час був внутрішньо задоволений цією ситуацією, яка не вимагала від нього яких – небудь рішень або змін у житті, тим більше, що любов відволікла його від честолюбних службових планів, хоча “честолюбство була давня мрія його дитинства і юності, мрія, у якій він і собі не признавався, але яка була така сильна, що й тепер ця пристрасть боролася з його коханням”. Однак народження позашлюбної дочки, хвороба Анни й, головне, прощення її чоловіка змусили Вронського побачити у вчинку раніше зневаженого ним Олексія Кареніна, який пробачив зраду дружині, “щось вище і навіть недоступне йому в його світогляді”. Окрім того, Вронський “почував усю тяжкість свого і її (Анни. – Авт.) становища, усі труднощі при тій виставленості для очей усього вищого світу, у якій вони перебували”. Його, як і Анну, починає мучити необхідність “приховувати своє кохання, брехати й обманювати; і брехати, обманювати, хитрувати й завжди думати про інших тоді, коли пристрасть, яка зв’язувала їх, була така сильна, що вони обоє забували про все інше, крім свого кохання”, і це отруювало їхні стосунки.

Складні трагічні обставини ще сильніше змінили графа Вронського. Розпач від утрати коханої, підсвідоме моральне приниження спонукають його до спроби самогубства, після якої коханці знову помирилися й поїхали після відставки Вронського до Італії, а потім – у його маєток. Спільне життя з Анною не поглинає всіх інтересів цього чоловіка: він захоплено й успішно займається перебудовою свого господарства на європейський лад (ще один удар Толстого по “західницьких” настроях у Росії), бере участь у дворянських виборах, усіляко відстоює свою незалежність і волю. Незважаючи на сильне почуття, жалість і увагу до Анни, він не може цілком зрозуміти ані її страждань, ані всієї складності її двозначного становища, і це призводить до частих сварок, взаємного роздратування, відчуження і зрештою загибелі головної героїні. Вронський надзвичайно важко переживає її смерть, він морально зломлений і вирішує поїхати добровольцем до Сербії з неприхованим бажанням загинути. Таким у загальних рисах є образ того, задля кого Анна зважилася на зміну своєї долі й пожертвувала багато чим.

Проте чи не найголовнішою є ще одна метаморфоза Вронського. Цей блискучий красень, який донедавна ставився до сім’ї, подружніх стосунків і сімейних людей зверхньо й навіть із неприхованим презирством, раптом сам дуже захотів створити сім’ю…

Недаремно ж Толстой казав: “Для того, щоб твір був гарним, треба любити в ньому головну, основну думку. Так, в “Анні Кареніній” я люблю думку сімейну”. Що ж це таке – “думка сімейна”?