Рідкісні фото і відео Назарія Яремчука, від яких ви не зможете відірватися

Сьогодні, 30 листопада, рівно 70 років тому народився Назарій Яремчук – один із засновників української естради, голос покоління, який заспівав вічні пісні, що облетіли весь світ.

У 2021 році, через 26 років після смерті, культовому і всесвітньо відомому співакові нарешті присвоїли звання Героя України!

У цей день ми вирішили зібрати для вас найрідкісніші фото і відео Яремчука, які досі мало хто бачив.

На архівних знімках, які ви зараз бачите, можна переконатися, що Назарій був не просто секс-символом, а й, як зараз кажуть, фешн-іконою.

Однак співак про все це не думав, не одягався якось “спеціально” – він був одержимий тільки музикою і тим, як її сприймає публіка.

Подейкують, що кожну пісню, перш ніж записати, Яремчук по 2-3 місяці “шліфував” на живих виступах: дивився на реакцію людей, щось міняв, поки не досягав “ідеалу”.

Назарій Яремчук на унікальних фотографіях (фото: roduna.org)

Чим прославився Назарій Яремчук

Назарій Яремчук вважається першою мегазіркою України – за часів, коли був відсутній навіть натяк на появу вітчизняного шоу-бізнесу.

Крім цього, Назарію неофіційно присвоєно титул першого “секс-символу” нашої держави.

Назарій Яремчук в молодості (фото: roduna.org)

Після того як співак мав честь першим заспівати канонічні твори Володимира Івасюка (“Червона рута”, “Водограй” та інші) і знявся у фільмі “Червона рута” 1971 року, країнами вже колишнього Радянського Союзу прокотилася справжня “яремчукоманія”.

Дорослі жінки і молоді дівчата мало не втрачали свідомість, коли бачили зірку по телебаченню або на концерті, була навіть зареєстрована певна “мода” на ім’я “Назарій” серед новонароджених діток.

Назарій Яремчук в молодості (фото: roduna.org)

У 1970-х, виступаючи у складі ВІА “Смерічка”, виконуючи пісні своїх друзів-композиторів Івасюка і Дутковського, виступаючи в дуеті з Василем Зінкевичем, Назарій Яремчук закладав основи української популярної пісні, нашої фірмової мелодії, що дійсно набула міжнародного розголосу.

У 1980-х Яремчук опанував більш романтичним, поп-орієнтованим напрямком – починаючи з його легендарної платівки “Незрівняний світ краси” 1980-го року.

“Запроси мене у свої сни”, – співав Назарій і його слова і фантастична краса хвилювали жінок різного віку.

Назарій Яремчук в молодості (фото: roduna.org)

Найпопулярніші пісні Яремчука

Вмикайте ці та інші безсмертні пісні – в пам’ять про Назарія.

Гай, зелений гай

Січовик у священичій рясі

Андрій Пшепюрський був одним із найвизначніших громадсько-політичних діячів Мостищини міжвоєнного двадцятиліття. Греко-католицький священник і капелан Українських січових стрільців. Голова повітового народного комітету Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). Організатор кооперативного та просвітянського руху

Мар’ян Хомяк

“Великий волхв” січового стрілецтва

Андрій Пшепюрський народився 10 грудня 1874 року в Яворові. Навчався у Перемишльській гімназії, згодом – на теологічному факультеті Львівського університету та в Перемишльській духовній семінарії. У 1901 році був рукоположений на священника. Його першою парафією став храм Святої Параскевії у селі Боляновичі на Мостищині. Вже там він проявив себе як громадський діяч, зокрема ініціював відкриття крамниці при читальні “Просвіти”. У 1906 році отримав парафію Святого архистратига Михаїла в селі Тарнавка, де прослужив 20 років. Саме завдяки зусиллям о. Пшепюрського там з’явились читальня «Просвіти», українська школа та осередок товариства “Сільський Господар”.

о. Андрій Пшепюрський

У грудні 1914 року 40-річний о. Пшепюрський став першим польовим духівником УСС. Належав до ордену “Лицарів залізної остроги” – неофіційної організації, що виникла в середовищі старшин УСС. Церемоніал і термінологію ордену розробив Лев Лепкий. Капеланові Пшепюрському дісталось звання великого волхва.

Зі спогадів дізнаємось, що священник особливо відзначився під час боїв на горі Маківці у квітні-травні 1915 року. Андрій Пшепюрський перебував на передовому медпункті в селі Головецьке разом із курінним лікарем Іваном Рихлом. Туди доставляли поранених січовиків. Священник морально підтримував їх, сповідав та відслужив кілька панахид під час поховань полеглих на горі Маківці. Завдяки отцеві відомі імена похованих: він складав детальні списки, які збереглися в архівах Легіону УСС у США.

Наприкінці 1918 року капелан захворів і одержав відпустку. На цьому його військова кар’єра закінчилась. За доблесть о. Пшепюрський отримав відзнаку – золотий “Хрест Заслуг” із короною на стяжці та срібну медаль хоробрости. Цими нагородами капелан дорожив. Пізніше о. Іван Лебедович згадував, як одного разу зустрів Пшепюрського в Перемишлі – у того на грудях висіла низка військових відзначень.

Після війни отець підтримував зв’язки зі своїми колишніми бойовими товаришами. Зокрема, нерідко бував в адвоката Володимира Старосольського. У спогадах його сина Юрія Старосольського читаємо: “Два такі “воєнні” приятелі лишилися особливо в пам’яті. Колишній стрілецький капелан (“курат”), веселий отець Пшепюрський зі своєї парафії у провінції. Та колишній джура Володимира, тепер статочний господар з Липиці Долішньої – Івась Скобель”.

На повітових зборах і вічах УНДО

Печатка “Греко-католицький уряд парохіяльний в Старяві”

У 1925 році о. Андрій Пшепюрський перебрався до Старяви, де прожив до кінця своїх днів. Перший його важливий здобуток на новій парафії – спорудження нового храму. Стара церква згоріла під час воєнних лихоліть Першої світової війни. Пшепюрський енергійно взявся за спорудження нової мурованої – її посвятили у 1930 році. Храм звели за проєктом відомого архітектора Євгена Нагірного, сина не менш знаного архітектора Василя Нагірного.

Наприкінці 1920-х років о. Пшепюрський поступово заангажувався у громадсько-політичне життя Мостиського повіту. І досить швидко став одним із його лідерів. Зокрема, брав участь у повітових вічах та зборах делегатів громад, що проводили під егідою Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). На них обговорювали важливі поточні питання, а також питання виборів, шкільної освіти, перепису населення.

Повітові збори прихильників УНДО відбувалися переважно в понеділок, що був торговельним днем у Мостиськах. До повітового міста з’їжджалися селяни з ближчих і дальших околиць. 20 лютого 1928 року на вічі було понад 600 селян. Його відкрив о. Пшепюрський, який уже тоді був головним заступником д-ра Лева Кульчицького, головного організатора громадсько-політичного життя повіту. На нараду прибув посол із цього округу – доктор Степан Біляк, адвокат із Городка. На Мостищині він з’являвся не лише у справах політичних, але й адвокатських.

Печатка “Urzad gminy Starzawa”

Віче запам’яталось кумедним епізодом. До слова зголосився знаний політик-радикал Микола Рогуцький. Тоді ж там з’явився ще якийсь агітатор “одинки” “Одинка” – від першого номера у виборчому списку. Йдеться про Безпартійний блок співпраці з урядом (Bezpartyjny Blok Współpracy z Rządem) – об’єднання політичних груп, яке діяло в Польщі у 1928–1935 роках, щоб підтримати режим санації. Створене під час підготовки до виборів 1928-го з ініціативи Ю. Пілсудського і кандидат на посла Козлович. Коли вони обидва зневажливими криками почали переривати порядок денний зборів, “нетерпелива селянська молодь вхопила обох інтрузів Непроханих осіб за карк і серед загального посміховища викинула з вічевої салі – на свіжий воздух для отверезіння”.

Ще один курйозний епізод трапився на передвиборчому зібранні в Мостиськах 3 жовтня 1934 року. На з’їзд прибув посол Гринь Тершаковець. З’ясувалось, що комендант поліції грозив декому “Березою”. Очевидно, йшлося про концентраційний табір Береза-Картузька, розпорядження про створення якого президент Польщі Ігнацій Мосціцький підписав 17 червня 1934 року. На зборах Тершаковець закликав присутніх, щоб про подібні справи зараз же йому повідомляли або звертались до Народної Канцелярії у Львові. Мостиський староста обіцяв, що цю справу негайно розгляне.

На зібраннях делегати могли придбати спеціальну літературу, що мала допомагати орієнтуватись у тих чи інших політичних та соціально-економічних питаннях. Зокрема, брошуру доктора Степана Барана про новий самоуправний закон “Політична організація на селі”. Селян заохочували, щоб вони брали участь у виборах до тих чи інших установ і вибирали “найсвідоміший елемент”. Завдяки цьому 1934 року до повітової ради при старостві в Мостиськах вибрали шістьох українців: о. Петра Чавса, о. Романа Куціля, о. Анатолія Козака, адвоката в Мостиськах Лева Кульчицького, господаря з Малнівської Волі Івана Петика та господаря із Соколі Михайла Лутчина. Завдяки їм у повітовій раді при розподілі фондів було призначено на потреби філії “Сільського Господаря” в Мостиськах п’ять тисяч злотих. Однак із різних причин їх так і не виплатили.

Повітові патріотично-просвітницькі заходи

Ще одним інструментом згуртування українців були просвітницькі й патріотичні заходи. 26 серпня 1929 року в залі польського “Сокола” у Мостиськах відбулося Шевченківське свято. На святковий концерт прибуло не лише українське громадянство, але й зацікавлені поляки та євреї. Опісля був “скромний комерс” Бенкет . Посол Біляк, виголошуючи тост, звернувся до молоді з гарячим закликом, щоб взяла в свої руки розбудову зали “Народного дому” в Мостиськах, щоб найближчі Шевченківські роковини відзначити вже у власній хаті.

Масові заходи відбувались не лише в повітових Мостиськах. 4 вересня 1932 року молодь Старяви організувала фестиваль, у якому взяли участь місцеві селяни та інтелігенція з дооколичних місцевостей. Організувала свято Дарія Пшепюрська, донька пароха, яка “весь свій молодечий запал присвятила громадській праці у свому селі”, звітувало львівське “Діло”. У програмі були вправи у виконанні малих дітей, старших дівчат і хлопців, а також виступ хору, яким диригувала Дарія. Наприкінці о. Пшепюрський закликав присутніх активно вступати у спортові товариства.

Іван Боберський, Мирон Тарнавський та о. Андрій Пшепюрський

А от одне з таких свят було зіпсоване. 25 серпня 1935 року на Мостищині святкували 10-річчя руханково-пожежного товариства “Луг”. Майже в останню хвилину надійшло повідомлення, що перемишльський владика видав заборону служити польові Служби Божі на “лугових” та подібних святах. Чимало учасників та гостей свята обурювалися таким рішенням. “Ця заборона вгризлася ржою в усі серця особливо у хвилині, коли ніжні голосочки луговичок посилали благальну лугову молитву до неба… “Там у Совітах край у руїні, навіть молитись ворог не дасть…”, – писало “Діло”. Замість Служби Божої був лише молебень і акафіст. Із промовою до луговиків виступив січовий “курат” о. Андрій Пшепюрський. Священник закликав молодь: “Гартувати своє тіло й духа в чесній організованій праці на терені свого товариства, щоб зустрінути гідно і підготовано грядучі великі події, щоб станути в слушному моменті на оборону найсвятіших інтересів і прав народу”.

Гартувати своє тіло й духа в чесній організованій праці на терені свого товариства, щоб зустрінути гідно і підготовано грядучі великі події

– о. Андрій Пшепюрський

Року 1936 Мостиський повіт відсвяткував Листопадові Роковини так величаво, як ще ніколи досі. Вперше з ініціативи Філії “Просвіти” та Старшини “Повітового Лугу” всі українські організації і товариства повіту відбули спільно всенаціональне листопадове торжество. Останню промову на святі виголосив о. Пшепюрський як учасник визвольних змагань. Те саме видання “Діло” описало основні моменти. Колишній капелан вказав на “Українську Армію як на забороло української державности” та звернувся із закликом, щоб “світлій нашій традиції приносили ми щорічно жертви у вигляді нових культурно-освітніх та економічних установ, підсумки праці яких слід би виказувати громадянству в наші листопадові дні”.

На лаві підсудних

Андрій Пшепюрський перебував під пильним наглядом місцевої влади та поліції. Його зараховували до когорти тих греко-католицьких священників, які “вороже ставились до Польської держави”. У спеціальному списку службовців непольської національности Мостиського повіту за 1926 рік записано 29 священників із коротенькими характеристиками. Був серед них і о. Пшепюрський.

Його активна позиція мала прикрі наслідки – 1931 року він опинився на лаві підсудних. Звинувачення висунула прокуратура у Перемишлі – йшлося про “розголошування фальшивих заворушуючих вістей”. В акті обвинувачення було зазначено, що буцімто 24 січня 1931 року о. Пшепюрський у шкільній конференційній залі в Старяві заявив перед учителями, що в Польщі “мучать та катують українських священників та замикають українські школи”, а також звинуватив уряд у навмисному підбурюванні до саботажу українців, за що їх згодом засуджували. Обвинувачення ґрунтувалось на зізнаннях вчительки-польки Марії Петриківної. Захищав о. Пшепюрського адвокат Степан Біляк, колега з УНДО. На суді Марія Петриківна заявила, що в поліційних протоколах вписано було чимало такого, про що вона не свідчила. 17 червня суддя Дмоховський виніс вирок, яким звільнив старявського священника “від вини і кари з причини браку сутєвих знамен переступства”.

о. Андрій Пшепюрський, малюнок Лева Геца

Поліція не втрачала інтересу до старявського пароха. 2 травня 1932 року, на другий день Великодніх свят, вночі хтось масово розкинув селом летючки ОУН. Те саме було зроблено й по інших селах повіту та селами сусіднього Перемишльського повіту. Наступного дня поліціянти провели обшук у будинку отця Пшепюрського, який тривав майже 4 години. Те, що в церкві правилося богослужіння, а також було свято Конституції 3 травня, у державній поліції не брали до уваги. Комендант поліції конфіскував католицький тижневик “Мета”, “Лиса Микиту” й багато подібних книжок. Під час обшуку поліціянти також забрали воєнний записник о. Пшепюрського з часів Світової війни та старий гімназійний записник його дочки. Летючок ОУН, яких шукали, не знайшли.

Вдруге о. Пшепюрський опинився у суді 1933 року. Прокуратура окружного суду в Перемишлі звинувачувала старявського пароха в публічному розповсюдженні фальшивої інформації, яка може викликати громадський неспокій. Йшлося про те, що 19 лютого під час проповіді в церкві у селі Черневе Мостиського повіту священник сказав таке: “Поляки прямують всякими способами до винародовлення українського народу через засновування польських шкіл, а коли в народі впаде дух, то український нарід перестане існувати”.

Покарання у цьому випадку, згідно із законом, становило до 2 років ув’язнення. Обвинувачення було оперте на зізнаннях місцевих учительок-польок, які були присутні в церкві під час цієї проповіді. Боронити о. Пшепюрського зголосився доктор Юіляк. Під час суду шість із восьми свідків оголосили, що не пригадували, щоб о. Пшепюрський виголосив слова, зафіксовані в акті обвинувачення. Один із свідків під присягою рішуче відкинув звинувачення. Лише учителька-полька Кароліна Ходай зізнала, що о. Пшепюрський нібито заявляв у Черняві: “Через польську школу паде український дух, а коли дух упаде, то український нарід перестане існувати. Поляки знають, що роблять”. Суд висвітлювало “Діло”.

Суддя, покликаючись на зізнання Ходай, визнав о. Пшепюрського винним за статтею 170 кримінального кодексу й засудив його на тиждень арешту.

Родина о. Андрія Пшепюрського належала до найсвідоміших українських родин в окрузі. Це стосувалось і дітей січового “курата”, трьох синів – Євгена, Богдана й Анатоля – та двох дочок – Дарії та Марії. Син Анатоль помер від черевного тифу ще в 1918 році. Син Богдан і дочка Дарія стали жертвами сталінського терору. Січовик у священичій рясі – отець-“курат” Андрій Пшепюрський – закінчив свій земний шлях 1945 року у Старяві. Похований на місцевому цвинтарі.