Де відбувалися зйомки фільму Ржев

0 Comments

Які перипетії відбувалися на зйомках фільму «Тіні забутих предків»

Фільм про українців, народжений поміж Карпат іще 60 років тому, зразу ж після свого виходу став світовою сенсацією.

Він здобув 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях у 21 країні, а Гарвардський університет додав стрічку до списку обов’язкових для перегляду студентам, які претендують на вищий ступінь у кінознавстві, – йдеться у газеті «Твій вибір».

Отож, сьогодні розповімо вам про фільм «Тіні забутих предків», в основу якого поклали повість українського письменника Михайла Коцюбинського, режисером став вірменин Сергій Параджанов, головну роль зіграв буковинець Іван Миколайчук (тоді ще студент-другокурсник), а більшість епізодичних ролей виконали жителі Верховинського району Івано-Франківщини.

Актор Миколайчук від сорому червонів і заїкався

В основі сюжету кінострічки – нещасливе кохання дітей Івана та Марічки, чиї сім’ї були кровними ворогами. Чимось цей сюжет нагадує історію Ромео та Джульєтти. Проте фільм настільки заглиблює у життя гуцулів, що ми, глядачі, ніби переносимося в просторі та часі і стаємо частинкою цього карпатського світу.

Щоб відчути й передати життя в Карпатах, режисер Параджанов на час зйомки фільму відмовився від готелю, поселився серед гуцулів, вивчав їхні звичаї та побут, а для епізодичних ролей брав тамтешніх людей.

– Параджанов – такий дядько, що кричит сильно. Як він сказав, так має бути настояно на його, – згадував журналістці Олені Шарговській Василь Коржук, який у ті часи працював кіноінженером у райцентрі, селищі Верховині.

А жителька села Криворівня, де відбувалися зйомки, Марія Потяк, за роль у фільмі отримала 13 карбованців, при тому, що середня зарплата в СРСР тоді становила 87 крб.

– Нам, дітям, цікаво було, і ми стояли дивилис, як кіно знімают. А то звідти кличут – дитинки їм треба було на дах. Кожди сховався. А я ні, – розповіла Марія Дмитрівна. – Мені треба було вилізти по драбині, виставити голову, сказати: «Іде!» і спуститися. То мене підпудрювали, зачесали, китички на голову клали. Три чи чотири рази я вилазила-злазила, аби сказати з тою інтонацією і виразом, що треба.

А Василь Хімчак – онук того подружжя, у яких оселився Параджанов, – згадував: його баба принесла режисерові для зйомок велику червону парасолю, яку тримала ще з тих часів, коли Івано-Франківщина входила до складу Австрійської імперії.

– А ще у фільмі є кадр, коли головний герой, Іван, у кузні, а Палагна (майбутня дружина, – ред.) приводить до нього коня підкувати. Іван має помогти їй злізти з того коня. Параджанов скомандував Миколайчуку (виконавцю ролі Івана, ред.) брати Палагну за жіночий орган. Так і сказав прямим текстом: «Бери її за…» То Миколайчук, якому було тоді років 22 – 23, почервонів і став заїкатися: «Н-ну, в-ви здуріли, С-сергію Йосиповичу».

Одружений режисер засилав сватів до місцевої красуні

Чимало цікавих історій було і поза знімальним майданчиком. Приміром, Параджанов був колекціонером, купував у місцевих мешканців антикваріат і одному дядькові запропонував великі гроші за старовинну ікону. «Як продати? Не розумію. Я Бога не продаю», – відповів режисерові дядько. То Параджанов за такі слова зняв із себе кожуха (то було зимою), дав дядькові 300 рублів і пішов.

А ще під час зйомок Параджанов закохався у працівницю «Ощадбанку» Ганну Чебанюк із Верховини, хоча був на той час одружений і мав 6-річного сина Сурена.

– Шла з роботи в місто щось купити. Бачу, мужчина йде за мнов, – згадувала потім Ганна Чебанюк. – У магазині він питає: «Ви би не хотіли зніматися у фільмі?» Я засміялася, кажу: «Маю свою роботу, нас ніхто не пустит». Параджанов, а то був він, каже: «Не переживайте, ми з владов домовилися». Нож наш гуцульський ансамбль, у якому я танцювала, попав у масовки: танці коло церкви, колядування на Святий вечір. А я ще зіграла гуцульську княгиню (наречену, ред.).

Розповідаючи, як Параджанов тричі засилав до неї сватів і як тричі отримав гарбуза, Ганна Чебанюк пояснила причину своїх відмов:

– По-перше, нас так виховали, що ми задумуймоси, за кого вийти замуж і як воно дальше буде. А Параджанов – людина іншої культури. По-друге, в його була жінка перша. Параджанов мені говорив, що в Києві має квартиру, але мене то не інтересувало. Тому я сватам говорила: «Я Сергія Йосиповича дуже уважаю як людину. Але я не кидаюся ни на єкі міста, у мене всьо є у Верховині – робота, хлопець, буде сім’я». А коли свати прийшли на третій раз – я сказала: «Не ходіт, не треба». І ми попрощалися.

Головний оператор викликав свого кривдника на дуель!

Курйозні моменти під час створення фільму виникали і всередині знімальної групи. Особливого розголосу набув конфлікт між Параджановим та головним оператором фільму Юрієм Іллєнком, чия дружина Лариса Кадочнікова грала у фільмі роль Марічки.

Параджанов вимагав, аби всі все робили, як він сказав. А Іллєнко заперечував: «Я хто у фільмі? Оператор чи слухняний фотограф? За зображальний ряд у картині завжди відповідає оператор. Отож і хочу мати таке право. І нічим не поступлюся».

Дійшло до того, що Параджанов надіслав із Верховини до Києва телеграму, в якій директору кіностудії Довженка писав: «Требую убрать из съемочной группы эту сволочь оператора-янычара Ильенко Ю. Г. Его внедрили в группу специально убить меня».

Такі слова настільки образили Іллєнка, що він викликав Параджанова на дуель. Стрілятися мали гуцульськими пістолями. Але, на щастя, не дійшли до місця дуелі, бо після зливи зруйнувало міст через річку.

Та конфлікт на тому не вичерпався. Іллєнка відсторонили від роботи у фільмі. Його дружина на знак протесту відмовилася далі зніматися. Іллєнко з Кадочниковою вже мали квитки на літак із Івано-Франківська. Наостанок вирішили переглянути відзнятий матеріал.

«У ті 27 хвилин було впаковане все моє 27-річне життя, – писав потім Юрій Іллєнко в автобіографічному романі. – Я підвівся. Підвівся Параджанов. Ми, не дивлячись один на одного, пішли до екрана, потім синхронно повернули один до одного. Між нами залишалися ті самі шість кроків, із яких ми вирішили стрілятися… Просто під екраном ми обнялися і довго, секунди три, стояли так у тиші кінозалу».

Після цього Іллєнко продовжив роботу над стрічкою. І цей фільм визнали найкращим в українському кінематографі.

Ходили навіть чутки, нібито всесвітнє визнання стрічки – це результат мольфарських чар. Принаймні на це натякнув останній із відомих карпатських мольфарів – Михайло Нечай. Він жив у селі Верхній Ясенів на Івано-Франківщині та у 1960-х роках консультував Сергія Параджанова щодо гуцульської самобутності та історії краю.

Тому маєте ще одну причину переглянути «Тіні забутих предків» і, можливо, по-новому оцінити цей шедевр…

Ніна Грицюк

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Де знімали різдвяні фільми, які варто подивитися на Новий рік

Віртуальний меморіал загиблих борців за українську незалежність: вшануйте Героїв хвилиною вашої уваги!

Новорічна атмосфера в усьому, що нас оточує. Але якщо її не вистачає, то можна увімкнути одну з улюблених різдвяних стрічок, взяти какао, ковдру і поринути у цікаву пригоду разом із героями. OBOZREVATEL дізнався, де знімали фільми, які варто подивитися на свята.

Хлопчик на ім’я Різдво (2021, Велика Британія, Чехія) Новий сімейний різдвяний фільм вийшов на Netflix в листопаді 2021 року. За сюжетом хлопчик Ніколас відправляється у далеку подорож до країни, де живуть чарівні ельфи. Він хоче знайти тата, який теж пішов за полярний круг, щоб повернути надію людям і принести трохи дива до своєї країни. Але, як виявилося, магічні створіння втратили усю свою радість та веселощі. Тож Ніколасу судилося стати тим самим батьком Різдва, який врятує свято. Більшість сцен фільму, які показують неймовірну засніжену природу, знімалися у Фінляндії, а саме на батьківщині Санта Клауса – в Лапландії. Також декорації для стрічки знаходили у Чехії, Словаччині та в англійському Лондоні.

“Мій любий ворог” (2021, США) Історія про двох колег, які просто не переварюють один одного. Вони претендують на одну посаду, тож готові влаштувати цілу війну, лише б отримати перемогу. Та ненависть, насправді, дуже схожа на кохання. Чи дійсно герої настільки різні і не можуть знайти спільну мову, а може їм це лише здається. У фільмі показані відомі місця з Нью-Йорка, такі як ковзанка у Центральному парку та ресторани біля затоки Іст-Рівер.

“Щоденник Бріджит Джонс” (2001, Велика Британія) Атмосферний різдвяний фільм про білявку Бріджит, яка обожнює шоколад, пісню “All By Myself…” та свій щоденник, бачили практично усі. Проте не кожен знає, що більшість сцен стрічки знімали у Лондоні. Так квартира Джонс знаходилася на вулиці Bedale Street, а її коханець і бос жив зовсім поруч на Clink Street. Будинок батьків Бріджит розташований недалеко від столиці у селищі Шир. Воно засвітилося і у другій частині фільму під час сцен весілля. А ось культовий поцілунок головної героїні та Марка відбувся біля засніженої Королівської біржі. До речі, в стрічці показаний її вигляд до реставрації, яка відбулася у 2003 році.

“Різдвяні хроніки” (2018, США) Сім’я Пірсів раніше обожнювала Різдво. Але після смерті тата вони перестали святкувати і проводили цей день, як будь-який інший. Одного разу Кеті та її старший брат Тедді залишаються самі вдома. Дівчинка на одному із сімейних відео помічає щось особливе. Вона впевнена, що це Санта Клаус. Тож діти вирішують в усьому розібратися, з чого і починаються їхні пригоди. За сюжетом події відбуваються у двох містах – Чикаго та Ловелл. Хоча насправді зйомки відбувалися на вулицях Торонто.

“Чарлі і шоколадна фабрика” (2005, США, Велика Британія)

Фільм про хлопчика із дуже бідної, але дружноьї сім’ї, який мріяв жити краще. Щорічно на день народження він отримував одну шоколадку, яку чесно ділив на всіх родичів, залишаючи собі лише малесенький шматочок. Але завдяки неймовірній удачі та небаченій досі акції він потрапляє на шоколадну фабрику Віллі Вонки, на якій творяться справжні дива. Більшість сцен знімалися на зеленому фоні, а потім за допомогою комп’ютерної графіки домальовувалися інтер’єри та екстер’єри. Також спеціально для фільму створили великий макет міста, де відбувалися події. Але кілька кадрів створювали на реальних вулицях Лондона, Торонто, а також інших міст. У 2016 році компанія Universal Studios відкрила в Орландо тематичний ресторан у стилі фабрики Віллі Вонки, який може відвідати кожен охочий.