Сніг у Флоренції сюжет

0 Comments

Сніг у Флоренції

«Сніг у Флоренції»— драматична поема української письменниці Ліни Костенко, опублікована 1987 року. Імпульсом для поетичної уяви автор­ки став епізод із життя скульпто­ра Дж. Рустичі (учня Мікеланджело), у долі якого окреслюється метафорика минущого і неминущого, справжнього й марного у мистецтві [1] .

Цитати про поему [ ред. ]

Після «Мандрівок серця» Костенко на п’ятнадцять років замовкла, вона продовжує писати й опублікує окремі вірші, але до наступної книжки мають іще ті роки пройти. А 1987-го буде драматична поема «Сніг у Флоренції», де так само під чужими поглядами роздвоюються герої, душі та обличчя. І це буде вже геть інша історія, кардинально інша. Два монахи, Старий і Флорентієць (які насправді є одною людиною – скульптором Рустичі). Мадонна Саду і Мадонна Ріки, Можновладець і Творець, Марнота і Служіння. Поему оформлюють пари двійників, сюжет її – про «роздвоєння» людини під впливом зроблених за життя виборів [2] . — З есею «Ліна Костенко»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»

Монах зриває яблуко, надкушує – кисле. «Певно, те було солодке», – пояснює йому двійник. Те, яке надкусив Адам, і одночасно те, яке залишилося висіти на гілці й достигати. Потішна асиметрія буття: на кожне кисле тут-і-тепер припадає солодке, якого вже нема і яке ще буде. Сюжет, із якого починається «падіння» Рустичі-митця: йому замовили статую, за яку заплатили менше, ніж вона ватувала, митця принизили. Річ не в грошах: Рустичі заможний. Тут актуалізується ідея асиметрії дарів: ми отримуємо у відповідь стільки ж, скільки віддали. Виняток – метафізичний дар, боже милосердя, якому ми не можемо відповідати уповні [2] . — З есею «Ліна Костенко»

Асиметрія – умова вічності, в якій достигають кислі яблука, і мистецтва, яке хвалить Геній, отриманий у дар від Небес. Рустичі принизили, коли оцінили його роботу в грошах, а не коли мало заплатили. Його, Творця, опустили до рівня людини. «Мене немає. Був». Мудрі мужі в таких випадках посилаються на концепцію хвороба смерті: людина впадає у відчай, коли усвідомлює свою множинну природу й намагається синтезувати всі елементи самості в Я. Відчай Старого не в тому, що його юна версія нагадала, яку ціну сплачено за компроміси. Сама його поява – відчай усвідомлення своєї нецілісності [2] . — З есею «Ліна Костенко»

Двоє в світі Костенко – це завжди на біду. В світі поетеси, левова частка віршів якої – любовна лірика. Хтось спромігся мене нарешті побачити, і я цієї миті перестала існувати. В цьому радикальна розбіжність Мара-світу ранньої Костенко і її пізніх світів [3] . — З есею «Ліна Костенко»

«Але що ж я можу зробити, як в мені багато мене?!» от власне, не два, а багато – це відповідь на запит, що Я можу зробити. Зруйнувати симетрію пари. Негайно! Дощенту! Три статуї святих стоять в саду. Поки Рустичі переживає наново свої помилки, кається і прощає себе, перед нами проходять ті статуї – символічні, алегоричні навіть. Рустичі – скульптор Ренесансу, статуї – ідеальний медіум для повідомлень тієї доби. Символізм теж «історично» прозорий: гріхи грішника втілюються в статуї і карають [3] … — З есею «Ліна Костенко»

В концепції хвороби смерті виділяють кілька стадій пізнання себе й першу звуть стадією Дон Жуана: естетична насолода від взаємодії з зовнішнім світом. До Рустичі завітав Камінний гість. Це досі двійник людини, він досі загрожує цілісності Я, але між живою (наразі) людиною і мертвою (до пори) статуєю є потрібна для гармонізації світу асиметрія… Рустичі – значить рустика, камінь. Маріелла, кохана Рустичі, яку він зрадив, перетворюється на статую. Сніговий колос, якого творить за наказом правителя Мікеланджело, тане під першими променями сонця (тоді, коли мусить бути побаченим) [3] . — З есею «Ліна Костенко»

Примітки [ ред. ]

Джерела [ ред. ]

Сніг у Флоренції

Джованфранческо Рустичі (Старий)
Флорентієць
Двоє ченців
Брат Домінік
Три статуї святих у глибині саду
Дев’ять муз,
вони ж — в подобі карнавальних флорентійок,
вони ж — в подобі преціозних дам
Сублімований чортик
Маріелла

Дія відбувається в монастирі старовинного французького містечка Тур. XVI століття.

Завіса розсувається, як брама.
ДІЯ І

Глухий закуток монастирського саду. Камінний мур у заростях малини, у здичавілих нетрях бузини. Час надвечірній. Статуї святих біля стіни старого храму. Фрагмент високих риштувань і сходи, що ведуть на риштування — кудись туди, аж під ґотичний дах.

У центрі проста дерев’яна лава, на ній сидить похилений Старий.

З’являються, як тіні, два Ченці, один із фоліантом під пахвою. Але ми будем звати їх монахами, “чернець”-бо слово чорне і сумне, “монах” — товсте і значно веселіше.

Іди сюди. Тут затишок, дерева.
То, може, хоч тепер дограємо ту гру.

(Виймає шахи з тайничка оправи і, озираючись, відновлює позицію)

Тут був король. А тут ось королева.
Був хід конем. Я взяв твою туру.
Твій хід. Ходи.

Другий монах (кивнувши на Старого)

А той нас не угледить?
Чого він там сидить, насумрився, — дріма?
Абату донесе, абат нас не погладить.

Та він такий, що вже його нема.
Держись, ходжу. Ти що, мене кусати?

А ти ж як думав? Без ніяких фор.

Його привіз синьйор, такий носатий.
І заплатив. Нещедрий був синьйор.
За догляд, за тапчан, за монастирську юшку.
За місце у землі, бо він йому земляк.
Ну, прийняли. Дали якусь рядюжку.
То він тут сів у затінку й закляк.

Ото не пощастило чоловіку…
А що ж ти тут слона не захистив?

Щоб так на схилку віку
із милості попасти в монастир!

Шах королю. Рятуй свою корону.
В Парижі траур, при дворі гризня.
Король умер. І, звісно, хто при ньому
був на коні, — посипались з коня.

То, може, це хтось із вельможних? Може,

це сам шу-шу тепер в такій нужді?

Та ні, він щось не схожий на вельможу.
А втім, хто зна, який він був тоді?

(про всяк випадок голосно)

Новий король, є чутка, справедливий!
Новий король є втілення чеснот!

Не говори до яблуні й до сливи.
Чого боїшся, ти ж не гугенот.

А чи не вухо підіслав душпастир?

Щось той старий і вчора тут різьбив.

Мабуть, в миру був непоганий майстер.
Це ж він мені ці шахи і зробив.

Диви, яка робота філігранна!
Які бундючні й пишні королі!
А пішаки — то вбитий, то поранений.
А кінь, ну й кінь! — без вершника в сідлі.

(Підносить до очей малесенькі фігурки)

А королева, страшно взять за талію!

Ти що їх держиш, наче комарів?

Так розтерзали бідну ту Італію.
Все ділять, ділять…

Тихше, ти здурів?

Все в барабани луплять на вербовку.
Їм люди що? Курчата для шулік.

Мовчи, дивись, бо за таку розмовку
щоб хто тебе за грати не упік.

Я хіба що, я навпаки. Я зроду.
Я мислі зав’язав на три вузли.
Я просто так, глас божий — глас народу.
При тому королі то й зв’язаних везли.

Мовчу. Що я сказав такого?
Ти що, не чув подібних таємниць?

Франціск Ассізький промовляв до птиць.
І до вовків. А більше ні до кого.

(Посутеніло. Пролетів кажан. Монах зіщулився, провів його очима.
А інший, яблуко зірвавши над собою, ще надзелень, із хрускотом гризнув)

Певно, те було солодше.

А скільки раз Адам його вкусив?

Не їж із гілки, подивися, от же
учора вітер спілих натрусив.

А важко жити в світі чоловіку.
Куди не глянеш, все якийсь запрет.
Ото вже як пішло із первовіку,
то так уже на всі віки вперед.
Хоч би й ця гра. Ну чим вона безбожна?
Ось коник білий, коник вороний.

Ти не ропщи. Не можна, то й не можна.
Сам кардинал цю гру заборонив.

Але за віщо?! Чим вона погана?
У шахи ж грали, не якийсь Амур, —
король Альфонс, аптекар Даміано,
раввин Бен-Езра і кривий Тимур.

Це гра персидська, там немає бога.
Ії придумав мусульманський шейх.

Сиди й тремти, душа твоя убога,
то, може, нам що заборонять ще.

Я не тремтю. Тремтить мізерне тіло.
Та тихше, тихше, яблуком хрумтиш!
Вже стільки тих багать одгуготіло,
що мимоволі сядеш та й тремтиш.
Це — гра бісовська.

Що ти, посоромся!

Він десь отам сидить у блекоті.

Колись одна графиня барселонська
то навіть грала в шахи золоті.

Та бог з тобою, тихше, не мели ти!

Свята Тереза грала так, що ну!
Бувало, каже: сотворя молитви,
пора загнати в клітку сатану.

Та скільки там гріха того?

Не наганяй страху.

Чорта волохатого
я дам себе спіймати на гріху.

Так говорить ченцеві не пасує.
Франціск Ассізький прагнув німоти.
Магнітом слова, сказаного всує,
усяку нечисть можна притягти.

О, вже зоря засвічує лампаду!

О, наче хтось зітхнув віддалеки!

Та кинь боятись. То Мадонна Саду
балакає з Мадонною Ріки.

Щось пролетіло. Чорне, як ворона!

Та вгомонись, кажан або коти.

Щасливий ти, тобі усе Мадонна.
Мені ж усе ввижаються чорти.
Свят-свят, це він. Диви, он причаївся!

Кажу, кажан. Крилом десь ворухнув.

Я ж відчуваю. Грішників наївся,
бо в шию так смолою і дихнув!

(Прошелестів над яблунями вітер. Щось пирснуло в кущах, захихотіло)

О, чуєш, чуєш, він іще й сміється!
Ходім, бо тут дограти не дадуть.

А що ж йому, чортяці, зостається, —
ти так боїшся, що він мусить буть.

(З кущів виходить Чортик волохатий і, помахавши хвостиком грайливо,
з цікавістю спостерігає гру)

(нажахано, з докором)

Накликав чорта словом необачним.
Ой, наче щось скубнуло. А тебе?

Я не боюсь, то я його й не бачу.
А ти тремтиш, то він тебе й скубе.

(Підкрався Чортик, віхтиком хвоста полоскотав лякливого за вухом)

(увесь омлівши, злякано, ледь чутно)

Ну, чи не взяв би його прах, —
він довго буде ще мене страхати?

А може, навпаки, це твій же власний страх
утілився в щось чорне й волохате?

Причім тут страх? Ти давній казуїст.
Страх був би нереальніший хоч трішки.
А то ж диви, цілком реальний хвіст
і відповідно ратиці і ріжки.

Ну, хочеш, я пройду тобі крізь нього.
Що, пересвідчивсь, де він, де він, де?

(Ступнув до Чортика, той спритно увихнувся,
і знов — для боязливого він є, небоязкий його не помічає)

Людських личин у сатани премного.
Брат Домінік на розвідку іде.

(Ховають шахи в тайничок оправи і, швидко розгорнувши фоліант,
один з Монахів нібито читає.
А Чортик миттю видерся по сходах, сублімувався десь між риштувань)

Брат Домінік (наблизившись, суворо)

Що бачу, браття? В час, коли всі ми
возносимо молитву, — ви в садочку!

Я тут читав Давидові псалми,
а цей достойник грівся в холодочку.

Перший монах (тихо)

Ти менше озивайсь.

Брат Домінік, у всіх свої таланти.

Я добре знаю, декотрі із вас
запретну гру ховають в фоліанти.

(Помацать хоче шкіряну оправу)

Перший монах (обурено)

Брат Домінік, я ще раз вам кажу.
Де більш гріха, я ще подумать мушу, —
чи в книзі тій, що я в руках держу,
чи якби я заглянув вам у душу!

(Закривши фоліант демонстративно, з ображеною гідністю іде.
За ним і другий, підбігцем, хоч старший)

Ой, донесе! От бестія цибата.
Казав: ходім, а ти все ні та ні.

Та він щоночі — шась,
йому ж не до абата.
Йому ж аби проскочити у дірку в бузині.

О боже правий! За що така злоба?
Ти ж клеветою осквернив уста.
Сновидець я. Не гріх це, а хвороба.
Якщо й ходжу вночі, то неспроста.
В роду у мене всі вночі ходили.
Яка там дірка? З даху на карниз.
І всі були не те, що ти — худими.
І жоден предок не звалився вниз.
А ви, гладкі яриги, пудофети,
важкі на мисль, глухі на солов’я, —
ти ви ж вночі усі як захропете,
хіба ж на місяць дивитесь, як я?!

Прегарні прачки на ріці Луарі.
Отож і місяць світить все туди.
Крохмальний чепчик, очі карі,
і руки аж рожеві од води!

Мій слух терзають натяки гріховні.
Мені, ченцеві, чи до прачок тих?
Якщо й ходжу, — це тільки місяць вповні
мене веде на віжках золотих!

А як тебе над річкою зловили,
ти вже хотів стрибати до човна.
На тому боці всі собаки вили, —
он, сходить вже

(показує на місячне півколо), —

це теж його вина?

Ні, mea culpa, це моя провина.
Коли зі мною коїться таке,
з водою миска ставитись повинна
мені в ногах у келії.

А я, не мавши тари,
в холодну воду не вступивши в сні,
ото добіг до самої Луари
і вже аж там прокинувся в човні!

То з тебе ж треба виганяти біса,
щоб ти отак не бігав по ночах!

(зі сховку раптом визирнувши, хитро)

Якщо мене і виженуть, не бійся, —
На тому боці ждатиму в корчах.

Монахи наполохано сахнулись. З них другий нестатечно дременув.
А перший, зберігаючи поставу, усе ж таки заквапився іти.
Брат Домінік, поштиво склавши руки, прислухався, і віддалився теж.

Сузір’я яблук світяться крізь листя.
На лаві темний силует Старого.
Все западає в морок. Сходить місяць.
Бринять у тиші пилочки цикад.

І ось тоді, під місяцем уповні, на дерев’яних ребрах риштувань
з’явився знову Чортик волохатий. Уламок дзеркальця потерши об коліно,
навів його на місяць і пускає по всьому саду зайчики магічні.
Висвітлює дерева, обрис муру, надбиті плити, статуї святих.
І потаємну стежку в бузині, і дірку в мурі, каменем прикриту.

Магічне коло місячного сяйва спиняється на постаті Старого.

Старий здригнувся — хтось торкнув зненацька його плече.

Високий Флорентієць в ліловому плащі схиляється над ним.

Чого ти тут сидиш?

Куди ж мені іти?

Є в тебе дім і щось на світі рідне?