Як народився гудзик

0 Comments

ґудзик

Іменник, неістота, чоловічий рід, II відміна (тип відмінювання 3a за класифікацією А. А. Залізняка).

Корінь: -ґудз-; суфікс: -ик.

Вимова ред.

Семантичні властивості ред.

Значення ред.

  1. невеликий предмет, перев. круглої форми, що служить застібкою в одязі або використовується як прикраса ◆ немає прикладів застосування.
  2. рухома частина приладу, інструмента і т. ін., що в разі натискування здатна приводити в дію їхні механізми; кнопка ◆ немає прикладів застосування.
  3. діал. те ж саме, що ґуля

Синоніми ред.

Антоніми ред.

Гіпероніми ред.

Гіпоніми ред.

Усталені та термінологічні словосполучення, фразеологізми ред.

Колокації ред.

Прислів’я та приказки ред.

Споріднені слова ред.

Етимологія ред.

Від ґудз «ґуля; вузол, потовщення», ґу́дзик , гу́дзик , гудзо́к «невеликий гудз, пухлина» Ж, ґудзо́ла «картопля», гудзо́лв «вузли, гулі» Ж, ґудзь «гудз; гудзик», гудзь , гуз «тс.», ґуз «вузол», ґузва «гуля», ґузу́ля «тс.», ґу́зє «ґудзики; гулі» Ж, ґу́зик «гудзик» Ж, гузь «гудзь Ж; гуля Л», гу́цик «гудзик» Бі, гуцо́к «тс.» Бі, ґу́цьки «мала картопля» Ж, гуцьо́к «гудзик» Ж, ку́зік «тс.» Кур, гудзикува́тий «схожий на гудзик», ґудзатий «вузлуватий» Ж, гудзува́тий «тс.», ґудзува́ти «міцно в’язати» Me, уґудзя́ний «весь у ґудзиках»; — рос. гузик «гудзик», кузик , білор. гузік «тс.», пол. guz «гудз; великий гудзик», пол. guzik «гудзик»; — psl. guzъ «вузол; гуля, пухлина», очевидно, варіант назалізованої основи gǫzъ «тс.; задня частина»;— лит. gaužė «голова», gaũžtis «звиватися в клубок», лат. guza «воло; потилиця; куприк», gũža «сідниця, стегно»; збереження початкового g (ґ) в більшості українських форм, як і зміна з в дз, зумовлене експресивним характером відповідних слів (подібно до ґуля); частково ґ могло бути підтримане впливом польської мови, з якої, можливо, слово ґудзик було запозичене.— Дзендзелівський PKJ LTN 15,127; Sławski І 281, 380—381; Фасмер ІІ 402;ЭССЯ 7, 91 — 92 . — Пор. гуза́.

Міхаель Енде. 1929-1995

Нині навіть важко уявити дитячу кімнату в Німеччині без іграшок-персонажів з відомої книжки М. Енде «Джим Ґудзик і машиніст Лукас» (нім. “Jim Knopf und Lukas der Lokomotivführer”). Від їхніх пригод у захваті вже не одне покоління дітей у всьому світі, а їхня дружба, відданість і самопожертва заради інших є прикладом для сучасних дитячих стосунків.

Міхаель Андреас Гельмут Енде народився в 1929 р. в сім’ї художника Едгара Енде в мальовничій місцевості Гарміш (Німеччина). Дитинство провів у м. Мюнхені. У 1943 р., коли Німеччина почала зазнавати воєнних поразок, гімназія, де навчався хлопець, була евакуйована, дітей відправили в сільську місцевість, щоб урятувати від голоду та небезпеки.

За кілька тижнів до кінця Другої світової війни Міхаель, як і всі німецькі підлітки, мав стати «захисником вітчизни», проте він не захотів воювати, тому був змушений дезертирувати й переховуватися від нацистів. Лише після закінчення війни та відновлення мирного життя в Європі 1948 р. Міхаель зміг закінчити Вальдорфську школу в м. Штутгарті. Тут разом з обов’язковими предметами учні поглиблено вивчали мистецтво, займалися рукоділлям і виконували різні творчі завдання.

Потім юнак продовжив навчання в Академії прикладних мистецтв імені Отто Фалькенберга в м. Мюнхені, де вивчав акторське мистецтво та режисуру. До 1953 р. він працював у різних театрах, кінокритиком на Баварському радіо, писав п’єси. 1960 р. вийшла друком його перша книжка для дітей «Джим Ґудзик і машиніст Лукас», яка зразу ж сподобалася читачам і принесла авторові довгоочікуваний успіх. Твір був відзначений Німецькою премією книжок для дітей (1961) як найкраща книжка для молоді.

Ф. Тріпп. Обкладинка до роману М. Енде «Джим Ґудзик і машиніст Лукас». 1960 р.

У 1973 р. письменник переїхав до Італії, де з’явився його казковий роман «Момо» (нім. “Momo”), за мотивами якого пізніше було написано оперу й знято кілька кінофільмів. У 1979 р. письменник опублікував фантастичний роман «Нескінченна історія» (нім. “Die unendliche Geschichte”), який було перекладено багатьма мовами, а загальний наклад видання твору в усьому світі досяг майже 10 млн примірників. Письменник помер у 1995 р., похований у м. Мюнхені (Німеччина).

Літературна прогулянка

Книжка — це нескінченна робота думки та фантазії

Кожна книжка М. Енде — це захопливий ланцюг пригод і випробувань героїв. У романі «Нескінченна історія» ідеться про хлопчика, який випадково потрапив у маленьку антикварну крамницю. Власник старовинних речей подарував йому книжку про чарівну країну Фантазію, про дивовижних мешканців цієї країни та про смертельну небезпеку, яка загрожує її існуванню, адже казкову країну поступово поглинає Ніщо. Потрапивши в книжку, герой зрозумів, що лише від нього залежить майбутнє чарівної країни — Фантазії.

Роман «ДЖИМ ҐУДЗИК І МАШИНІСТ ЛУКАС». Роман М. Енде належить до найуспішніших і найпопулярніших книжок для дітей не лише в Німеччині, а й у всьому світі. Її герой Джим Ґудзик є казковим персонажем. Однак за казковими пригодами криється авторська критика расової ідеології нацизму та власне бачення письменником шляху розвитку людства.

Сюжет книжки відомий усім маленьким європейцям: одного дня поштова посилка з маленьким чорним хлопчиком-сиротою приземлилася на крихітному острові Недогадія. Мешканці острова (пані Штоцкер, машиніст Лукас, пан Неталан і король Альфонс За Чверть Дванадцятий) турботливо доглядали за немовлям, поки він не виріс. Тоді місця на острові для всіх стало замало. Король вирішив позбавитися паротяжихи Емми. Але друзі (Джим, Лукас та Емма) разом залишили крихітний острів, щоб знайти собі нову батьківщину, і поринули у світ пригод. Вони дісталися до далекої азіатської країни, де їх зустріли прозорі дерева, смугасті гори, величезна дракониха. Герої виявляють таємничі написи, потрапляють у фантастичну місцевість, застрягають перед входом у Пащу смерті, ремонтують маленький вулкан, спілкуються з драконихою. Наприкінці Джим не тільки розгадує таємницю своєї появи в Недогадії, а й визволяє прекрасну принцесу Лі Ши та полонених дітей.

Фантастичний світ твору М. Енде не лише зачаровує своєю незвичайністю, а й поглиблює наші уявлення про реальність. Вигадані країни порівнюються з Німеччиною, Африкою, Китаєм, митець зазначає їхні географічні координати, описує державний устрій, політику, транспорт та освіту тощо. У такий казково-фантастичний спосіб автор спонукає юних читачів не уникати проблем дійсності, замислитися над тим, у якому світі вони живуть. Персонажі роману М. Енде «Джим Ґудзик і машиніст Лукас», хоча й мешкають у фантастичних країнах і беруть участь у неймовірних пригодах, насправді дуже схожі на звичайних людей. Їм притаманні людські якості (життєрадісність, цілеспрямованість, відкритість, доброзичливість, допитливість, прагнення до кращого) і живі яскраві характери. У творі утверджуються моральні цінності — дружба, взаємодопомога, повага до інших, любов до батьківщини, кохання. А ще в романі осмислюються поняття «добро і зло», «життя і смерть», «милосердя і байдужість».

Готуємося до читання

З яким випробуванням зіткнулися герої? Як вони вирішили вийти зі скрутного становища?

Джим Ґудзик і машиніст Лукас (1960)

Розділ третій,

у якому приймається майже сумне рішення, на яке Джим не пристає

(. ) Роки спливали, і Джим Ґудзик вибився в напівпіддані. У якійсь іншій країні хлопець, певно, сидів би за шкільною партою й потроху вчився читати, писати та рахувати, та в Недогадії про школу й не

чули. А коли немає школи, то кому спаде на думку, що саме час відправляти кудись хлопця, щоб той учився читати, писати й рахувати. Джим і сам не брав це собі до голови й день у день розкошував. Пані Штоцкер міряла малого щомісяця. Ставила його босоніж біля одвірка на маленькій кухні й дивилася, наскільки він виріс. А тоді проводила риску на одвірку — і щоразу та піднімалася бодай на дрібку вище.

Пані Штоцкер тішилася, що малий росте. А хтось інший тим часом тривожився: король, який мав правити країною й відповідав за добробут своїх підданих. Якось увечері він покликав машиніста Лукаса до себе в палац між двох вершин. Лукас увійшов, зняв картуз, витягнув із рота люльку й мовив:

— Доброго вечора, мій королю!

— Здоров був, дорогенький Лукасе, машиністе паротяжихи! Прошу, сідай! — відказав король (. ).

— Отож-бо, — звів голос король і кілька разів кахикнув: — Дорогенький Лукасе, не знаю, як тобі про це сказати. Проте сподіваюся, що ти й так усе зрозумієш.

Лукас мовчав. Пригнічений вигляд короля його спантеличив.

Король ще раз кахикнув, подивився на Лукаса розгублено й сумно та почав знову:

— Ти ж недаремно носиш голову на плечах, Лукасе.

— А що сталося? — спитав Лукас обережно.

— Мій дорогий Лукасе (. ), нам треба це зробити.

— Що нам треба зробити, Ваша величносте? — спитав Лукас.

— Хіба я не сказав? — пробелькотів король розчаровано. — Мені здавалося, що я сказав.

— Ні, — кинув Лукас. — Ви щойно сказали, що нам треба щось зробити.

Король замислено дивився перед собою. За якийсь час він здивовано похитав головою й мовив:

— Дивно, голову даю на відсіч, що це я сам сказав, ніби нам треба здихатися старої Емми.

Лукас не повірив своїм вухам, отож вирішив перепитати:

— То що нам треба зробити з Еммою?

— Треба її позбутися, — мовив король і серйозно кивнув. — Звісно, не зразу, проте якнайшвидше. Певна річ, я знаю, що немає нічого важчого, ніж отак узяти й відмовитися від Емми, проте необхідно це зробити.

Кадр із кінофільму «Джим Ґудзик і машиніст Лукас» (реж. Д. Ганзель, Німеччина, 2018)

— Нізащо, Ваша величносте! — рішуче кинув Лукас. — А крім того, навіщо?

— Бачиш-но, — мовив король спокійно, — Недогадія — невеличка країна, навіть надто маленька, порівняно з іншими країнами й континентами, скажімо, Німеччиною, Африкою чи Китаєм. Королеві, паротягові, машиністові паротяга та двом підданим місця, звісно, вистачить. Але варто з’явитися ще одному підданому .

— Але ж це тільки половина підданого, — зауважив Лукас.

— Отож, отож, — відказав заклопотаний король. — Та чи надовго? День у день хлопець росте. Я маю думати про майбутнє нашої країни, бо я ж — король. Недалеко той день, коли Джим Ґудзик стане повноправним підданим. І тоді хлопцеві закортить збудувати власний дім. Тепер скажи мені, будь ласка, де йому той будинок поставити? Місця в нас більше не залишилося, куди не кинься, усюди — самі колії. Нам треба підтягнути очкурі 1 . Нічого не допоможе.

— А щоб його муха вбрикнула! — пробурчав Лукас і почухав за вухом.

— Тепер ти бачиш, — вів своєї король, — що наша країна просто потерпає від перенаселення. Майже всі країни у світі потерпають од цього, проте Недогадії особливо не пощастило. У мене душа не на місці. Що нам робити?

— Звісно, я теж про це знаю, — мовив Лукас.

— Нам доведеться або відмовитися від Емми, або когось із нас вислати з острова, щойно Джим Ґудзик дійде повних літ. Але ти — друг Джима, дорогий Лукасе. Як ти дивишся на те, щоб хлопець поїхав із Недогадії, коли виросте?

— Ніяк, — мовив Лукас сумно. — Але ж я не можу так просто залишитися без Емми. Що то за машиніст паротяжихи без паротяжихи?

— Отож, — зауважив король, — поміркуй-но над цим. Я знаю, що розуму тобі не позичати. У тебе є трохи часу, щоб усе зважити. — І він простягнув Лукасові руку, даючи машиністові зрозуміти, що аудієнція закінчилася.

Лукас устав, натягнув свій картуз і, похнюпившись, пішов із палацу. Король зітхнув, знову сів у свій фотель та обтер піт із лоба шовковим носовичком. Розмова дуже стомила правителя.

1 Очкур — пояс або шнур, яким стягують штани.

Лукас повільно пішов до своєї маленької станції, де на нього чекала паротяжиха Емма. Він постукав її по товстому черевцю та дав кілька крапель пального, без якого вона не могла жити. Тоді сів край перону й підпер голову руками. (. ) Залізничник сумно кивнув і тихо мовив:

— Гаразд. Підемо вдвох.

З моря подув легкий вітерець і війнуло прохолодою. Лукас підвівся, підійшов до Емми й довго розглядав її. Вона помітила: щось сталося. (. ) Цієї миті Лукас тихо й печально прошепотів їй:

— Моя гарненька, стара Еммочко!

Їй защеміло на душі так, що вона покинула пихкотіти й завмерла.

— Еммо, — мовив Лукас тихо, геть чужим голосом, — мені несила розлучитися з тобою. Ні, ми залишимося вдвох. Завжди й усюди, на землі чи на небі — якщо туди взагалі можна потрапити.

Емма не розуміла нічого з того, що казав Лукас. Але вона дуже любила свого машиніста й просто не могла дивитися на те, як він сумує. Емма заходилася ревіти, так що серце краялося. Лукас насилу її заспокоїв.

— Розумієш, це через Джима, — мовив він заспокійливо. — Дуже швидко він стане підданим на всі сто, і тоді для одного з нас не буде більше місця. А що підданий для країни важить більше за товстий старий паротяг, то король ухвалив, що тобі треба зникнути. Проте якщо не стане тебе, тоді маю зникнути і я, це ясно як божий день. Чого я вартий без тебе?

Емма глибоко вдихнула й уже хотіла, було, знову заревіти, коли раптом тоненький голосок спитав:

Це озвався Джим Ґудзик, який чекав Лукаса й, урешті-решт, заснув на тендері з вугіллям. Щойно Лукас звів голос до Емми, хлопчик прокинувся й мимоволі почув усе, про що вони говорили.

— Привіт, Джиме! — крикнув вражений Лукас. — Власне, тобі не треба було все це слухати. Але, як на мене, чому б тобі й не дізнатися?! Авжеж, Емма та я, ми вдвох їдемо з острова. Назавжди. Так буде краще.

— Через мене? — спитав Джим налякано.

— Якщо придивитися пильніше, — мовив Лукас, — то король таки має слушність. Недогадія справді замала для нас усіх.

— То коли ж ви хочете їхати? — спитав Джим.

— Ліпше не відтягувати прощання, коли вже до цього дійшло, — серйозно мовив Лукас. — Думаю, сьогодні ж увечері й поїдемо.

Джим на якусь хвильку замислився. А тоді ні з того ні з сього рішуче сказав:

— Але, Джиме! — заперечив Лукас. — Так не піде. Що скаже пані Штоцкер? Вона ж нікуди тебе не пустить!

— Краще її взагалі не чіпати, — відказав Джим. — Я напишу їй листа, де все поясню. І залишу його на столі в кухні. Коли вона знатиме, що я подався з тобою, то не надто цим перейматиметься.

— Не впевнений, — зауважив Лукас. — До того ж ти не вмієш писати.

— А я намалюю лист, — уперся Джим.

Проте Лукас серйозно похитав головою:

— Ні, хлопче, я не можу тебе взяти. З твого боку це люб’язно, і я б залюбки тебе прихопив, але так не піде. Урешті-решт, ти ще геть малий, і нам із тобою тільки.

Він тримався щиро, та Джим раптом повернув до нього своє обличчя: на ньому була рішучість і безпорадність водночас.

— Лукасе, — тихо мовив Джим, — навіщо ти таке кажеш? Побачиш, як я можу стати в пригоді.

— Воно то так, — відказав Лукас, трохи збентежений, — певна річ, хлопець ти тямущий, а інколи це навіть добре, коли ти малий. Це вже щось. (. ). Подумай-но, Джиме! Еммі доводиться забиратися з острова, щоб звільнити тобі місце на майбутнє. А якщо ти надумав іти, то Емма могла б спокійнісінько залишитися, а заразом і я.

— Та де там, — мовив Джим із видом затятого впертюха, — я не залишу свого найкращого друга. Або ми залишимося на острові втрьох, або разом попливемо звідси геть. Коли вже нам не випадає тут залишатися, попливемо всі троє .

— Це справді люб’язно з твого боку, друзяко Джиме, — мовив він і поклав своєму другові руку на плече: — Боюся, що це не сподобається королю. Такого він точно не уявляв (. ).

— Мені фіолетово, — кинув Джим. — Я все одно поїду з тобою.

— Гаразд! — почувся врешті голос Лукаса. — Тоді чекаю тебе тут опівночі.

— Згода, — відказав Джим.

Вони потиснули один одному руки, і Джим уже рушив, коли Лукас ще раз озвався до нього:

— Джиме Ґудзику, — мовив він, і в його словах чулася урочистість, — ти справді найсучасніший пацан, якого я бачив у своєму житті.

Потім він обернувся й хутко почимчикував геть. Джим подивився йому вслід і рушив додому. Лукасові слова засіли хлопцеві в пам’яті, і водночас він думав про те, як добре жилося йому в пані Штоцкер. Джим почувався щасливим і нещасним. (. )

(Переклад Ігоря Андрущенка)

Коментарі

Спочатку друзі подорожували морем. Першою країною, куди вони потрапили, була Мандала. Ця країна подібна до Китаю, адже там був імператор, Велика Мандалійська стіна, а літери в словах пишуть «одну під однією». Завдяки кмітливості й сміливості, а також допомозі друзів (хлопчика Фін Пон, ніби-велетня пана Ци Баня, дракона Непомука) Лукас і Джим дісталися до країни Недоладії та Драконового міста. Цей шлях вони подолали, щоб визволити мандалійську принцесу та дітей, які перебували в полоні. Нарешті друзі знайшли будинок, де мешкала дракониха пані Кутняк.

Готуємося до читання

Зверніть увагу на систему навчання та виховання в школі пані Кутняк. Чи була ефективною ця система? Які явища сучасного життя відображено у фантастичних описах школи драконихи?

Розділ двадцять перший,

у якому Джим і Лукас ознайомлюються з недоладійською школою

(. ) Коли паротяжиха опинилася в місті, у друзів аж голова пішла обертом: як знайти Стару вулицю в такому величезному місті? Адже не вилізеш із паротяжихи й не запитаєш у перехожого?! Їм пощастило. Доїхавши до найближчого перехрестя, Лукас обережно визирнув у щілинку й побачив на розі кам’яний стовп із покажчиком: «Стара вулиця». (. )

Незабаром він помітив потрібний номер — 133.

— Ти боїшся, Джиме? — тихенько запитав Лукас.

Джим на секунду замислився й згадав про ніби-велетня, а також про те, що багато чого лише здалеку здається страшним.

— Ні, Лукасе, не боюся, — рішуче сказав він. — Може, хіба що трішки, — докинув він, аби бути вже геть чесним.

— Ну, гаразд, тоді вперед! — скомандував Лукас.

— Уперед! — відгукнувся Джим.

Лукас обережно заїхав у гігантську браму. Вони опинилися в дуже просторому під’їзді, котрий за величиною чимось нагадував вокзал. Потужні кручені сходи вели в якесь підхмар’я. Було зовсім не зрозуміло, де вони закінчуються. Примарне світло слабко освітлювало цю величезну залу. І що дивно, у сходів не було жодної сходинки, вони плавно піднімалися вгору на зразок вулиці, що йде вгору. (. )

Відсутність сходинок була дуже доречною нашим мандрівникам. Адже звичайні сходи Еммі було б нізащо не здолати. А так вони могли спокійно собі котити, як по рейках. Тож вони котилися й котилися без жодної перешкоди, поки нарешті не дісталися до третього поверху.

Перед першими дверима ліворуч вони пригальмували. Двері ці були такими величезними, що в них міг легко в’їхати двоповерховий автобус. Але, на жаль, ці двері — потужна кам’яна плита, були щільно закриті. Посередині красувався напис: «Пані Кутняк. Стукати тричі. Відвідувачів не приймаємо». А нижче була прироблена спеціальна кам’яна ручка, щоб стукати, — череп із затиснутим у зубах кільцем.

Лукас тихенько прочитав Джиму напис.

— Постукаємо? — невпевнено запитав Джим.

Лукас похитав головою. Дотримуючись обережності, він виглянув із віконця, щоб оцінити ситуацію. Переконавшись, що поблизу нікого немає, Лукас вискочив із паротяжихи й з усією силою вперся в кам’яні двері. Йому довелося неабияк попотіти, щоб зрушити плиту з місця. Вийшла досить велика щілина. Упоравшись із дверима, Лукас швидко заплигнув назад.

— Краще не залишати тут Емму саму, — пошепки пояснив він Джиму й, смикнувши за важіль, заїхав просто в помешкання (. ).

Кадр із мультфільму «Джим Ґудзик і машиніст Лукас» (реж. М. Дженнінг, Німеччина, 1976)

— А хіба можна без дозволу входити в чужу квартиру, та ще й з паротяжихою? — боязко запитав Джим.

— На жаль, іншого виходу в нас немає, — тихо відказав Лукас. — Треба спочатку з’ясувати, що тут і до чого.

Вони загнали Емму в куток і звеліли їй стояти тут, а самі крадькома пішли довгим темним коридором. Біля кожних дверей вони зупинялися й обережно заглядали в кімнати. Ніде ні душі. Ні людей, ні драконів. Усі меблі в кімнатах були зроблені з каменю — кам’яні столи, крісла, дивани з кам’яними подушками.

Коли друзі вже дісталися майже до кінця коридору, вони раптом почули чийсь противний, верескливий голос, який долинав з останньої кімнати. Джим і Лукас напружено прислухалися. Якоїсь миті їм навіть здалося, що вони виразно розрізнили дитячий голосок. Друзі багатозначно переглянулися й кинулися до таємничих дверей. Коли вони зазирнули в щілинку, то побачили величезну залу, у якій рядами стояли кам’яні парти. За ними сиділо із двадцять дітей з усього світу — малі індіанці й білошкіра малеча, ескімоси й смагляві карапузи в тюрбанах, а посеред зали стояла мила маленька дівчинка з двома чорними кісками й ніжним личком, які бувають у порцелянових мандалійських лялечок. Хто б сумнівався, що це і є принцеса Лі Ши, дочка мандалійського імператора. Усі діти були прикуті до парт залізними ланцюгами, і хоча сяк-так рухатися вони ще могли, про втечу годі було й думати. У кінці зали на стіні висіла величезна кам’яна дошка, а поруч стояла велика кафедра, завбільшки з одежну шафу, вирізана із цілого шматка граніту. За кафедрою сидів напрочуд потворний дракон. Він був, мабуть, більший за Емму, але не такий угодований, навіть можна сказати, худий. Його витягнута морда, заросла густою щетиною, була до того ж уся всіяна бородавками. Крізь скельця блискучих окулярів дивилися маленькі колючі очки. У лапі дракон тримав бамбукову палицю, якою він увесь час розмахував, зі свистом розрізаючи повітря. На довгій худій шиї виразно стримів борлак, а із хижої пащі стирчав єдиний зуб, надаючи драконячому пискові цілком мерзенного виразу. Сумнівів не залишалося: цей дракон не дракон, а дракониха — сама пані Кутняк.

Діти сиділи тихо й боялися поворухнутися. Слухняно склавши руки на партах, вони дивилися переляканими оченятами на дракониху.

— Це школа! — прошепотів Лукас Джиму на вухо.

— О Господи! — тихенько вигукнув Джим, який ще жодного разу не бачив школу. — Це так завжди в школах?

— Крий боже! — спробував його заспокоїти Лукас. — Деякі школи бувають навіть нівроку. До того ж учителями там працюють не дракони, а цілком нормальні люди, серед яких іноді трапляються й башковиті.

— Ану, цить! — раптом крикнула дракониха, а тоді як стукне палицею по своїй кафедрі: — Це хто там шепочеться?

Лукас і Джим притихли й утягнули голови в плечі. У класі запанувала гнітюча тиша. Джим не міг відірвати очей від маленької принцеси. Гляне на неї: і аж серце тремтить — так вона йому сподобалася. Ще жодного разу в житті в нього не було такого, щоб хто-небудь йому так сподобався. Звісно, про Лукаса тут не йдеться. Та й узагалі він — геть інша річ. Лукаса й красенем назвати було важко. А Лі Ши — справжня красуня! Така мила й така ніжна, тендітна, що Джиму відразу ж захотілося взяти її під свій захист. Від страху не залишилося й сліду. Джим твердо вирішив за всяку ціну звільнити Лі Ши!

Поблискуючи окулярами, дракониха проймала дітей мстивим оком і волала своїм верескливим противним голосом:

— То ви т-а-а-ак! Не хоч-ч-чете мені відповідат-т-ти! Ну, начувайтеся! Дочекаєтеся ви в мене!

Борлак знову затанцював на худій шиї. І раптом чудовисько як заверещить:

— Скільки буде с-с-сім на віс-сім? Ти, відповідай!

З місця відразу підхопився маленький індіанець, на якого дракониха вказала палицею. Геть малий, він мав років чотири-п’ять, не більше. Але хлопчина вже носив національний індійський убір із пір’я — три пера біліли на його чорній голові. Мабуть, малий був сином вождя якого-небудь племені. Він розгублено дивився на пані Кутняк і, затинаючись, бурмотів:

— Сім на вісім буде . буде . Сім на вісім — це .

— Буде-буде, це-це! Завів своєї! — перебила його дракониха. — Ану, хутко кажи!

— Сім на вісім буде двадцять, — вистрілив маленький індіанець.

— Що? — засичала дракониха з глузуванням у голосі. — Чи добре я почул-л-ла, у тебе виходить двадцять?!

— Ой, ні! Тобто я хотів сказати. буде п’ятнадцять! — геть уже заплутався малий.

— Дос-с-сить! — закричала дракониха, блискаючи оком на учня. — Отж-ж-ж-же, не з-з-знаєш-ш-ш? Ти найтупіший бевзь і найбільше ледащо з-поміж усіх дітей на світі! А за дур-р-р-рість і лінь треба кар-р-р-рати!

Із цими словами дракониха підвелася й рушила до хлопчика. Вона наказала йому лягти на лаву й із неприхованою насолодою відшмагала. Закінчивши екзекуцію, задоволена дракониха із сопінням знову повернулася за кафедру. Очі в маленького індіанця були повні сліз, але він не плакав. Адже індіанці, як відомо, — дуже мужній народ.

Джим просто побілів од люті (наскільки це, звісно, було можливо при його чорній шкірі).

— Яка підлість! — процідив він крізь зуби.

Лукас тільки кивнув у відповідь. Він не міг говорити й мовчки стояв, міцно стиснувши кулаки.

Дракониха обвела поглядом клас і знову засичала:

— С-с-скільки буде с-с-сім на вісім? Лі Ш-ш-ши!

Джимові так і тьохнуло серце. Не можна допустити, щоб дракониха відшмагала Лі Ши! А запитання ж таке складне! Вона нізащо на нього не відповість. Треба щось робити!

Але Джим забув, що Лі Ши все ж мандалійська дівчинка, а діти в Китаї вже з чотирьох років задачки лускають як горішки.

— Сім на вісім буде п’ятдесят шість, — відповіла вона ніжним голоском, що нагадував щебет манюсінької пташки.

— ф-ф-фу! — злобливо фиркнула дракониха. Дівчинка не помилилася. — А с-с-скільки буде тринадцять мінус ш-ш-шість?

— Тринадцять мінус шість буде сім, — голосно відповіла Лі Ши.

— Гляньте-но на неї! — задихаючись од люті, зарепетувала дракониха. — Ти що, думаєш, ніби найрозумніша? Противне, нахабне дівчисько! Корчить тут із себе казна-що! Ну, постривай, зараз я тобі покажу! Ану ж бо, розказуй мені таблицю множення на сім і швидше!

— Сім на один — сім, — спокійно почала Лі Ши, виспівуючи, мов соловей. — Сім на два — чотирнадцять. Сім на три — двадцять один . — так вона відторохтіла всю таблицю до кінця, жодного разу не збившись.

Джим вухам своїм не повірив. Хто б міг подумати, що така противна річ, як таблиця множення, може звучати так красиво. Дракониха теж слухала з увагою — надто вже їй хотілося піймати яку-небудь помилку. При цьому вона нервово постукувала своєю палицею. Цієї миті Лукас тихенько покликав Джима:

— Ну, то добре. Слухай мене. Я знаю, що ми повинні робити. Ми дамо драконисі останній шанс самій відпустити всіх дітей. Якщо ж вона не погодиться, то доведеться застосовувати силу, хоча я терпіти не можу насильства.

— І як нам діяти? — запитав Джим.

— Підеш у клас і спробуєш із нею домовитися. Що сказати, вирішиш на місці. Я тобі довіряю, але головне, ні слова про мене й про Емму! Ми чекатимемо за дверима, якщо знадобиться, допоможемо. Зрозумів?

— Зрозумів, — рішуче відповів Джим.

— Ну, дуй! — тихенько сказав Лукас і заквапився до паротяжихи, намагаючись якнайменше шуміти.

Тим часом Лі Ши встигла дійти до кінця таблиці множення. Вона жодного разу не збилася. Але саме це розлютило дракониху. Вона підскочила до Лі Ши, тицьнула її лапою в груди й заверещала:

— Бач-ч-ч, що вигадала, бридке дівчисько! Ж-ж-ж-жодної помилки! Це спеціально, щоб мене поз-з-злити! Задавака з твані кряка! Нах-хаба! Що-о-о-о? Я-а-а-ак? Відповідай, коли тебе питають!

Принцеса мовчала. А що вона могла на це сказати?

— А скільки буде до трьох додати чотири? — насмішкувато спитала дракониха.

— Сім, — відказала Лі Ши.

Дракониха люто зиркнула:

— А коли я тобі скаж-ж-ж-жу, що віс-с-сім?

— Усе одно сім, — мовила мала принцеса.

— Коли я каж-ж-ж-жу тобі віс-с-сім, з-з-з-значить віс-с-с-сім, — прошипіла дракониха. — 3-з-з-зрозуміло?!

— Ні, сім, — прошепотіла Лі Ши.

— Що-о-о-о-о? — засичала дракониха. — Як ти с-с-с-смієш мені с-с-с-суперечити! С-с-с-сама знаю, що с-с-сім. А тобі с-с-с-с-слід слухатися! Постр-р-ри-вай-но! Ти зар-р-р-розуміла й мар-р-р-р-рнолюбна. А за пиху й марнославство треба кар-р-р-р-рати!

Дракониха саме зібралася відшмагати принцесу, як раптом пролунав чийсь дзвінкий сердитий голос:

— Хвилиночку, пані Кутняк!

Дракониха здивовано обернулася й побачила маленького чорношкірого хлопчика, який стояв на порозі та безстрашно дивився на неї своїми блискучими очами.

— Не смійте чіпати Лі Ши, — твердим голосом сказав Джим.

— Ти, чор-р-рний смердючий хробаку, — пророхкала дракониха, геть ошелешена несподіваною появою Джима. — Звідки ти взагалі взявся й хто ти такий?

— Я — Джим Ґудзик, — спокійно відповів Джим. — Я прибув із Недогадії, щоб звільнити принцесу Лі Ши й інших дітей теж.

По рядах пробіг піднесений шепіт. Усі дивилися на Джима великими очима. Особливо сильне враження Джим справив на принцесу Лі Ши, якій дуже сподобалося, що маленький чорний хлопчик не побоявся виступити проти такого величезного чудовиська й розмовляв при цьому дуже спокійно та стримано.

Обурена дракониха як заверещить:

— Тихо! Що це ви собі дозволяєте, хулігани невиховані?!

Потім вона знову повернулася до Джима й запитала його таким єлейним голосом:

— Тебе що, Чор-р-р-ртова Дюж-ж-жина до мене послала, хлопче?

— Ні, — відказав Джим, — мене ніхто не посилав.

Колючим поглядом дракониха вп’ялася в Джима. Недобрі вогники спалахували в її очах.

— Щ-щ-що це значить? — прошипіла дракониха. — Ти щ-щ-що, с-с-сам до мене прийш-ш-шов? Може, с-с-скажеш-ш, я тобі дуже подобаюся?

— Та ні, не надто, — чесно зізнався Джим. — Просто я хочу розкрити таємницю свого походження, і тут ви можете мені допомогти.

— А чому с-с-с-саме я? — запитала дракониха, насторожившись.

— Бо на посилці, у якій я прибув у Недогадію, була написана адреса й одержувач — пані Кутняк або щось таке. А замість відправника стояла цифра тринадцять.

— Ах, он воно що! — видихнула дракониха, не приховуючи свого здивування, і зловтішна посмішка заграла на її щетинистій фізіономії. — Виходить, це ти й є, радіс-с-сть моя! Давненько я тебе вже чекаю!

У Джима мурашки по спині побігли, проте він опанував себе й чемно запитав:

— Не могли б ви мені сказати, хто мої батьки?

— Не тривож-ж-жся, з-з-золотце моє, тобі це вже ні до чого знати. Ти мій!

— Я теж спочатку думав, що я ваш, — спокійно продовжував Джим далі, — але тепер твердо знаю, що не маю до вас жодного стосунку.

— Але я тебе вже купила! І заплатила Чортовій Дюжині кругленьку суму! — проговорила дракониха з неприхованою зловтіхою.

— Це мене не стосується, я ж повернуся в Недогадію, — заявив Джим.

— Спр-р-равді?! — удаючи непідроблений подив, вигукнула дракониха з лукавою посмішкою. — І тобі не ж-ж-жаль тітки? Навіщо так ж-ж-жартувати зі мною? Ех ти, пустун який!

— Атож я збираюся повернутися в Недогадію, — повторив Джим, — і хочу взяти із собою Лі Ши, звісно, разом з іншими дітьми.

— Ну, а що буде, якщо я не віддам тобі дітей? — поцікавилася дракониха своїм досі медоточивим голосом.

— Вам доведеться це зробити, пані Кутняк! — відповів Джим і нишком подивився на Лі Ши, яка не зводила з нього очей.

Тут уже дракониха не витримала й вибухнула диким реготом.

— Ги-ги-ги! Го-го-го! — сміялася вона. — Ну й сміхота! Бачили такого дурня! Ха-ха-ха! Ще й сам до мене прийшов! Кхи-кхи-кхи!

— І чого це ви скалите зуби! — сердито перервав її Джим. — Віддасте дітей по-доброму чи ні? Кажіть!

Дракониха вже просто падала від сміху.

— Ні, — крізь сміх сказала нарешті. — Ні, крабе ти смердючий! Дітей я не віддам ні за яку силу у світі!

Тут люта дракониха різко замовкла. Вона скинула на Джима холодним, твердим поглядом і прогарчала:

— Усі ці діти мої, тільки мої. Розумієш? Ніхто на них не має права! Тільки я! Це я купила їх у Чор-р-ртової Дюжини! Я заплатила за них! І тепер вони — моя власність.

— Але звідки Чортова Дюжина бере всіх цих дітей, яких ви купили? — запитав Джим, твердо дивлячись просто в очі драконисі.

— Мене це не стосується, — сердито відказала вона.

— Зате мене стосується, пані Кутняк, — сміло продовжував Джим. — От, наприклад, принцесу Лі Ши просто вкрали!

Дракониха вже аж задихалася з люті. Вона била хвостом по підлозі й верещала:

— Мене це не стосується! Вона моя! І ти мій! І ніколи ти не побачиш своєї батьківщини, дур-р-рню нещас-с-сний! Я тебе ніколи не відпущ-щ-щу!

Із цими словами вона почала повільно наступати на Джима.

— Фр-р-р! Фр-р-р-р! Фр-р-р-р! — зафиркала вона. — Для початку я тебе гарно відшмагаю, з-з-золотце моє! Щоб ти тр-р-римав свого поганого яз-з-зика за з-з-зубами!

І дракониха спробувала вхопити лапою Джима, але той вислизнув. Вона лупила своєю палицею куди прийдеться, але Джим щоразу спритно ухилявся. Він вихором гасав по класу — по партах, по стільцях, по кафедрі. Дракониха переслідувала його по п’ятах, однак їй ніяк не вдавалося піймати меткого хлопчика. Це страшно злило її, і з люті вона навіть узялася червоно-зеленими плямами, а на тілі вискочили ґулі й бородавки. Прямо скажемо, вигляд у драконихи був не надто апетитний.

Від швидкого бігу Джим, зрештою, захекався. Він кашляв і хапав повітря ротом, адже дракониха невпинно плювалася вогнем і жбухала димом. «Ну де ж Лукас? Де він подівся? Він обіцяв разом з Еммою прийти на допомогу». У класі не було вже чим дихати від диму, і Джим погано бачив, пробираючись крізь густу завісу. Цієї миті пролунав пронизливий свист — це була Емма. Дракониха обернулася й побачила крізь непроникну завісу, як на неї суне страшне чудовисько з вогненними очима. Це чудовисько було, щоправда, не надто вже велике, проте досить огрядне й міцне.

— Чого ви баж-ж-жаєте? — завищала дракониха, украй роздратована. — Хто вам доз-з-з-зволив.

На пів слові вона замовкла, бо Емма, мов ураган, налетіла на неї й з усього розмаху влупила буфером. Дракониха не попустила й скористалася своїми могутніми лапами та міцним лускатим хвостом. Зав’язалася жорстока сутичка не на життя, а на смерть.

Дракониха шаленіла: вона вила, верещала, фиркала, плювалася вогнем і димом і так одчайдушно насідала на Емму, що навіть важко було з упевненістю сказати, хто візьме гору. Але паротяжиха трималася по-молодецькому. Безстрашно кидалася на чудовисько, не забуваючи пускати якнайбільше вогню та диму. Від маскувального костюма Емми залишилося тільки жалюгідне лахміття. І тепер було видно, що це ніякий не дракон, а звичайнісінька паротяжиха.

Діти, які були прикуті ланцюгами до своїх парт і тому не могли втекти, із жахом стежили за тим, як на їхніх очах розпочалася боротьба. Коли ж вони розібралися, у чому річ, радості не було меж!

— Паротяг! — кричали вони на всі лади. — Хай живе паротяг! Ура паротягу!

Цієї миті Емма приготувалася завдати останнього вирішального удару. Вона розігналася — і з усієї сили як дасть драконисі в бік! Так, що та полетіла шкереберть і впала на підлогу, піднявши догори всі чотири лапи.

Лукас вискочив із кабіни й закричав:

— Мерщій, Джиме! Треба її зв’язати, перш ніж вона отямиться!

— Але чим? — запитав Джим, який досі не отямився від біганини по партах.

— Ось наші ланцюги! — закричав маленький індіанець схвильованим голосом. — Візьміть у неї ключ. Вона носить його на шиї!

Джим підскочив до драконихи й перекусив шнурок зубами. Потім швидко відімкнув замки на ланцюгах у тих дітей, які сиділи ближче до нього. Підійшовши до принцеси, він помітив, що вона почервоніла й зніяковіло відвернулася.

— Ця шельма вже приходить до тями! — закричав Лукас. — Давай швидше!

Одним ланцюгом вони міцно стягнули писок драконихи, щоб та вже не могла відкрити пащу. Потім зв’язали їй лапи.

— Ну все! — видихнув Лукас і задоволений витер піт із чола.

Джим тим часом звільнив інших дітей.

— Найстрашніше тепер позаду! — кинув Лукас.

Відчувши смак свободи, діти в один голос прокричали голосне «ура». Усі не тямилися від радості. Вони сміялися, веселилися, кричали всі відразу, а найменші стрибали й плескали в долоні.

Лукас і Джим з усмішкою дивилися на цю метушню. Потім діти оточили своїх рятівників і навперебій їм дякували. Не обійшли увагою й Емму — діти і їй дякували за сміливість і зворушливо плескали паротяжиху по товстих боках. Знайшлися навіть такі прудкі хлопчаки, які, не довго думаючи, залізли на паротяжиху й вирішили самостійно її обдивитися. Розчулена фізіономія Емми світилася повним блаженством.

Лукас вийшов у коридор і закрив кам’яні двері на важкий засув.

— Отже, так, друзі мої, — сказав він, повернувшись у клас, — поки що нам ніщо більше не загрожує. Ми в безпеці. Час у нас ще є. Давайте обговоримо, як нам найкраще вибратися з цього похмурого Драконового міста. Через головну браму, боюся, ми не проскочимо. Це занадто небезпечно. По-перше, від маскувального костюма Емми залишилося шмаття. По-друге, ми просто всі не помістимося в кабіні. Стражники відразу нас помітять. Треба придумати щось інше.

Усі замислилися, проте ніхто нічого не придумав. Урешті озвався Джим:

— Лі Ши, а куди ти, цікаво, кинула тоді пляшечку із запискою? — запитав він, насупивши лоба.

— У річку, що починається у дворі нашого будинку, — відказала принцеса.

Лукас і Джим здивовано переглянулися, і Лукас вигукнув:

— То річка таки існує! Чого ж нам Непомук морочив голову?

— А можна подивитися на цю річку? — поцікавився Джим.

— Звісно, — відповіла принцеса, — ходімо, я покажу вам, де це.

Вона повела друзів до іншої кімнати в протилежному кінці коридору. Там стояло двадцять маленьких кам’яних ліжок. Це була спальня, у якій дракониха щовечора замикала дітей. Якщо підсунути якесь із ліжок до стіни й піднятися на нього, то далі можна дотягтися до дірки в стіні й визирнути назовні. І справді, там, посеред двору, котрий мав дивну трикутну форму, проглядався величезний круглий колодязь із джерелом. Це джерело било так сильно, що вода дивовижного золотаво-жовтого кольору хлюпала через край кам’яного колодязя й текла, ховаючись десь у похмурих підземеллях будинку.

Кадр із кінофільму «Джим Ґудзик і машиніст Лукас» (реж. Д. Ганзель, Німеччина, 2018)

Лукас і Джим задумливо дивилися на джерело, з якого брала свій початок Жовта ріка, — а що саме звідси та витікала, ні в кого не викликало ані найменшого сумніву. Діти тим часом теж перебралися в спальню, тепер стояли мовчки біля друзів.

— Якщо пляшка із запискою від Лі Ши дісталася до Мандали, то нам потрібно скористатися цим шляхом! — сказав Джим.

— Джиме! — промурмотав він. — А це ідея! Ні, це навіть не ідея, а вже готовий план, причому план дуже сміливий! Це буде подорож у незвідане!

— Але ж я не вмію плавати, — жалібно проскиглила якась маленька дівчинка.

— Пусте, мила панночко. Зате в нас є чудовий пароплав. Наша товстунка Емма плаває не гірше за лебедя. Щоправда, нам треба було б дістати десь смоли або дьогтю, аби заліпити всі щілини.

Але це виявилося геть просто — як-не-як, а дьогтю в драконихи вистачало. Від бочок із дьогтем у комірці не пропхатися. Друзі змогли переконатися в цьому на власні очі, бо ж дьоготь і смола — головні продукти харчування жителів Недоладії.

— Отже, так, друзі, — сказав Лукас, — найкраще дочекатися, доки настане ніч. У темряві ми попливемо вниз по воді, а завтра вже будемо далеко, і шукай вітру в полі!

Діти радісно пристали на такий план.

— Гаразд, — промовив Лукас. — Тепер найрозумніше було б трохи перепочити, треба поспати. Згода?

Ніхто не заперечував. Задля надійності Джим ще замкнув класну кімнату, у якій Емма сторожила зв’язану дракониху. Потім усі якнайзручніше влаштувалися, наскільки це, звісно, було можливо, на своїх кам’яних ліжках і заснули. Тільки Лукас залишився сидіти в кутку спальні на величезному кам’яному кріслі.

Маленькому індіанцеві снився його рідний вігвам та його дідусь, вождь Білий Орел, який дасть хлопчику нову пір’їну. А крихітці-ескімосу снився круглий будинок із снігу, над яким змінюється в небі північне сяйво. А ще йому снилася його сивоволоса тіточка Улуболо, що простягає йому горнятко гарячого риб’ячого жиру. А маленька дівчинка з Голландії залітала в снах в нескінченні тюльпанові поля, посередині яких стояв маленький біленький будиночок її батьків, а в його дворі лежало кружало сиру, завбільшки із ціле жорно. А принцеса гуляла вві сні разом зі своїм татом по порцелянових містках. Джим Ґудзик уві сні ніби знову опинився в рідній Недогадії. Він сидів на кухні в будиночку пані Штоцкер. Сонце світило у віконце, а він оповідав їй про свої пригоди. Поруч сиділа принцеса Лі Ши та теж із замилуванням слухала хлопця.

Усім снилося щось своє, рідне. Тим часом швидко сутеніло. Година відплиття наближалася. (. )

(Переклад Ігоря Андрущенка)

Німецькі митці екранізували книжку М. Енде «Джим Ґудзик і машиніст Лукас» (реж. Д. Ганзель, Німеччина, 2018). Знімальна група побувала на трьох континентах, шукаючи фантастичні пейзажі. Так, у Південній Африці знайшли гори, печери й пустелю, в Австралії — Драконове місто. А рідний для героїв острів Недогадія був створений у Німеччині. За допомогою інтернету ви зможете потрапити у світ пригод героїв кінофільму. Чи відповідають вони вашим уявленням?

Компетентності

Обізнаність. 1. Поясніть, як Джим потрапив на острів Недогадія та звідки в нього прізвище Ґудзик. 2. Назвіть країни, про які згадано у творі. Які з них справжні, а які — вигадані? 3. Які пригоди трапилися з героями? Читацька діяльність. 4. Поясніть, чому персонажі твору мають такі чудернацькі імена: пані Штоцкер, пані Кутняк, пан Неталан, король Альфонс За Чверть Дванадцятий? 5. Які елементи казки, фантастичної та пригодницької літератури М. Енде використав у повісті? Людські цінності. 6. Які реальні проблеми порушив автор у романі «Джим Ґудзик і машиніст Лукас»? 7. Які людські та суспільні вади викрито у творі? Комунікація. 8. Підготуйте розповідь на тему «Як вийти переможцем зі скрутних ситуацій?» (за романом М. Енде «Джим Ґудзик і машиніст Лукас»). Ми — громадяни. 9. Як вирішується у творі проблема ставлення до людей інших національностей, кольору шкіри? Сучасні технології. 10. Відвідайте сайт письменника М. Енде. Поділіться враженнями та новою інформацією. Творче самовираження. 11. Намалюйте маршрут подорожі персонажів, користуючись методом Джима Ґудзика. Пригадайте, як він за допомогою малюнків «написав» лист пані Штоцкер. Лідери та партнери. 12. Робота в групах. Створіть описи місць, якими мандрували Джим і Лукас: 1) Недогадія; 2) Мандала; 3) Країна Тисячі Вулканів; 4) Драконове місто; 5) пустеля Край Світу. Довкілля та безпека. 13. Розкажіть, як герої твору захищали природу. Навчаємося для життя. 14. Які якості характеру Джима Ґудзика вам сподобалися? Які вчинки героя запам’яталися? 15. Як ви розумієте поняття «дружба» і «відданість»? Хто з героїв їх утілює?

Радимо прочитати

Енде М. Джим Ґудзик і машиніст Лукас / переклад Ігоря Андрущенка. — Київ, 2010.

Міхаель Енде — Джим Ґудзик і машиніст Лукас (характеристика та аналіз героїв твору)

Джим Ґудзик. Головний герой твору. Чорношкірий хлопчик, якого поштар ще немовлям помилково доставив у коробці на острів. Саме Лукас назвав хлопчика Джимом. За немовлям доглядала пані Ваас. Коли Джим підріс, він став звичайним хлопчиком: бешкетував, сердив пана Ермеля і, як усі дітлахи, не дуже полюбляв умиватися. Умивання він вважав цілком зайвим, оскільки все одно був чорним. Джим був незамінним помічником. Коли в пані Ваас не вистачало часу, а королю, Лукасові чи панові Ермелю хотілося щось купити, Джим продавав їм товар у крамниці. Найкращим другом Джима був Лукас-машиніст. Часто Джим їздив разом із Лукасом на локомотиві на ім’я Емма. Більш за все на світі Джим хотів стати машиністом.

Джим отримав прізвизько Ґудзик, бо у нього на штанцях завжди була дірка на одному й тому самому місці. Пані Ваас по сто разів залатувала її, але за пару годин дірка знову була тут як тут. Нарешті пані Ваас обробила дірку спеціальним швом, а поруч пришила великий ґудзик. Замість того, щоби залатувати, варто тільки застібнути ґудзик – і дірки як не було! Із тих пір жителі острова почали звати хлопчика тільки Джим Ґудзик.

Джим постає у творі відданим другом, який завжди готовий допомогти Лукасу та іншим героям. Разом друзі переживають безліч пригод і дуже нелегкий шлях, щоб добратися до принцеси і визволити її. Хлопчик мужній, розумний, працьовитий, відповідальний, вміє цінувати дружбу, сім’ю, любить пригоди. Його мрія стати машиністом здійснюється, бо у фіналі він отримує від найкращого друга локомотивчика на ім’я Моллі, дитя Емми.

  • Джим Ґудзик і машиніст Лукас (повний текст) ▲ читається трохи більше, ніж за один вечір
  • Джим Ґудзик і машиніст Лукас (аналіз, паспорт твору)
  • Джим Ґудзик і машиніст Лукас (скорочено)
  • Чому Джим був змушений залишити острів? Чому саме вночі?(та інші запитання)
  • Біографія Міхаель Енде

Герой так і не з’ясував, звідки морські розбійники викрали його, коли він був ще зовсім маленьким. Тому можна вважати, що фінал відкритий, адже друзям треба ще відшукати та перемогти Тринадцятьох Лютих. Крім того, на Джима очікувало весілля з принцесою Лі Сі, яку він з другом врятував.

Машиніст Лукас. Лукас жив у маленькій будівлі залізничної станції, що стояла просто біля підніжжя гори. Лукас-машиніст був невисоким та дещо огрядним. Він носив робочого комбінезона та кашкета із козирком. Очі в Лукаса були сині, а обличчі та руки – майже зовсім чорними від мастила та кіптяви. І хоча він щодня мився особливим милом для локомотивних машиністів, кіптява так і не сходила. Коли Лукас сміявся, було видно, як блищать його чудові білі зуби, якими він міг розколоти будь-який горіх. Крім того, Лукас носив у лівому вусі маленьку золоту сережку в формі кільця та палив коротеньку товсту люльку-носогрійку. Лукас володів неабиякою силою, але він любив мир та спокій. Лукас був пречудовим майстром із плювків: міг загасити запаленого сірника на відстані трьох із половиною метрів. І плюватися вмів петлеподібно. Кожного дня багато-багато разів їздив Лукас на своєму локомотиві на ім’я Емма звивистими рейками крізь п’ять тунелів з одного кінця острову до іншого та назад.

Лукас – позитивний герой, який проявляє сміливість, не занепадає духом, приходить усім на допомогу. Це відкрита, розумна, працьовита людина, яка піклується про інших більше, ніж про себе.

Король Альфонс За-Чверть-Дванадцятий. Управляв Усландією та жив у замку між двома верхівками. Звали його так дивно, бо він народився рівно об одинадцятій годині сорок п’ять хвилин. Король майже завжди сидів удома і вів телефонні розмови по великому золотому телефону. Короля можна було побачити тільки в святкові дні, бо весь інший час він повинен був управляти. Але по святах рівно за чверть дванадцять він підходив до вікна та привітно махав рукою. Альфонсу не легко дається повідомити Лукасу про необхідність позбутися локомотива, оскільки острів перенаселений. Згодом він надсилає в Мигдалію листа, у якому пише, що дуже сумує за Лукасом, Джимом і Еммою та просить їх повернутися. Це характеризує короля як мудрого правителя, який любить своїх підданих і хвилюється за їхню долю.

Пан Ермель. Підданий короля Альфонса. Жив у найзвичайнісінькому будинку і не мав жодної певної професії, тільки ходив гуляти. Він був перш за все підданим, і ним управляли.

Ваас. Товстенька пані, яка жила в будинку, де знаходилася єдина крамниця в Усландії, де продавалися всілякі потрібні речі. Пані Ваас була майстринею з приготування морозива. Жінка виховувала Джима, бо їй завжди хотілося, щоб у неї був малюк. Те, що немовлятко виявилося чорношкірим, вона вважала особливо милим, бо воно прегарно виглядало у рожевому, а це був її улюблений колір. На заручини Джима і Лі Сі пані Ваас приготувала особливі сюрпризи: Джимові вона зшила синій робочий комбінезон, точнісінько такий, як у Лукаса, тільки менший. Адже Джим мріяв бути машиністом. А маленька принцеса отримала пречудову весільну суконьку із фатою та довгим шовковим шлейфом.

Пунь Гінь. Цар Мигдальський, добрий правитель, який сумує за викраденою дочкою. До всіх ставиться добре, люди у його країні живуть добре.

Пінг Понг. Крихітне хлоп’я зростом із долоню. Голівонька в нього була завбільшки із кульку для гри в настільний теніс. Пінг Понг був малюком дуже розумним, як і всі діти-мигдальці. Він був тридцять другий онук пана Шу Фу Лю Пі Плі, придворного шеф-кухаря. Пінг Понг розповів Джиму і Лукасу, що цар Пунь Гінь віддасть за дружину свою доньку, принцесу Лі Сі, тому, хто визволить її з Дракон-Міста. Саме малюк рятує Лукаса і Джима від І Те Де і двох інших бонз. У кінці твору Пінг Понг розповідає Джиму і Лукасу, що став головбонзою замість відправленого у відставку пана І Те Де. А на час, коли цар перебував в Усландії, малюк мав заміщувати Пунь Гіня.

Пан Шу Фу Лю Пі Плю. Придворний шеф-кухар, який вмів готувати найрізноманітніші страви дуже смачно.

Лі Сі. Чарівна, як вранішня росинка, принцеса. Опинившись в ув’язненні, прислала Жовтою річкою пляшкову пошту. У кінці твору дівчинка розповідає історію про те, як її викрали пірати і продали пані Мальцан. Лі Сі стала нареченою Джима.

Велетень. Він був явно дуже старим, бо його довжелезна біла борода діставала йому до колін і, от диво, була заплетена у товсту кіску. Гігантське тіло прикривала стара довга сорочка, яка напевне перебільшувала за розмірами найбільше вітрило. На відстані велетень здавався великим, та чим ближче наближався до Лукаса і Джима, става меншим і меншим. Виявилося, що він на зріст, як Лукас-машиніст, навіть на пів голови нижче. Це був худий старий із тонким добрим обличчям. Звали велетня, що почувався дуже самотнім, Тур Тур. І був він просто уявновелетень. Жив він у самісінькій середині “Кінця Світу”. Тур Тур вивів наших героїв із пустелі і пішов з ними до району “Чорних Скель”.

Напівдракон Непомук. У нього була велика голова із круглими очиськами, що віддалено нагадувала голову бегемота. Голова була посаджена на слабеньке тільце із довгим тоненьким хвостиком, як у крокодильчика-підлітка. Джим і Лукас допомогли Непомуку відремонтувати його вулкан, а за це напівдракон “перетворив” Емму на драконицю. Непомук був самотнім, бо дракони Сумландії не пускали напівдраконів у місто. Але напівдракон провів наших героїв аж до входу у Дракон-Місто, чим їм дуже допоміг, бо шлях був небезпечний.

Мальцан. Дракониха величезних розмірів з бридкою зовнішністю, викрадала дітей й організувала для них школу, в якій била та ображала учнів. Коли вона злилася, то червоніючи, то зеленіючи, на її тілі усюди вилізали шишки та бородавки. Дракониця вміла виригати чад та вогонь. Єдиний зуб дракониці був її найболючішим місцем, тому Джим і Лукас скористалися цим, коли везли Мальцан у Мигдалію. Потрапивши в полон, Дракониця була вдячна Джиму і Лукасу за те, що вони її перемогли, бо вона могла тепер перетворитися на “Золотого Дракона Мудрості”, який знає усе. Та перед цим вона рік повинна лежати нерухомо. Дракониця також розповіла Джиму і Лукасу, як утворити біля Усландії новий острів, щоб усім вистачило місця. Через те, що дракониця швидко заснула, Джим не встиг розпитати, звідки його викрали перед тим, як покласти до посилки.