Ремісники які вичиняли шкіри для взуття

0 Comments

Шевський промисел

На Поділлі поряд з землеробством неабияку роль відігравали різні ремесла та промисли. Одним з найдавніших занять подолян були вичинка шкіри тварин – чинбарство (одержання шкіри на взуття), лимарство, або римарство (одержання шкіри-сирцю для виготовлення збруї, постолів), кушнірство (одержання хутра). Разом із шевським ремеслом – пошиттям взуття, а також ко­жухарством та шапкарством, вони складали групу традиційних шкіряних промислів і ремесел. У давні часи кожен швець сам виправляв шкіри для своїх виробів, тоб­то чинбарний промисел був зв’язаний з шевським.
Дослідник старовини нашого краю О.Прусевич зазначав, що в середні віки у Львові існував цех чинбарів, а щодо Поділля таких документальних свідчень немає – треба думати, що шевці тоді самі вичиняли шкіру, тому й не існувало окремого цеху.
Вичинкою шкір, головним чином сап’яну, займались вірмени, що осіли у містах і містечках Поділля. Сап’ян – це тонка м’яка шкіра найрізноманітніших кольорів, виготовлена з козлячих (рід ше овечих, телячих) шкір. Відомо, що в Могилеві-Подільському існував вірменський “саф’яницький” цех. 25 квітня 1745 року були затверджені для могилівських чинбарів-вірмен так звані “саф’яницькі артикули” братства св. Григорія за зразком артикулів, що в 1667 році затвердив для м. Львова король Ян Казимир.
У цих “артикулах” говорилося, що майстер повинен був уміти виправляти сап’ян, юхту (сорт шкіри, одержуваний особливою обробкою шкур ве­ликої рогатої худоби, коней, свиней), “курдибани” чи “кордибани” (добре виправлена козяча шкіра, яку використовували на черевики), підошву, а також уміти з цього матеріалу шити туфлі, напівчеревики, чоботи жовті і червоні та інше взуття. Вірмени мали виняткове право використовувати для фарбування сап’яну “скомпіпо” – кору, треки, тирсу дерева, що росло вздовж течії Дністра у Подільській та Бессарбській губерніях, називалося “скомпія”, з нього добували фарбу жовтого кольору.
Відомо, що вичинкою шкір займалися у м. Рашкові Ольгопільського повіту, м. Зінькові Летичів-ського повіту, Браїлові Вінницького повіту, а в кінці XVIII століття в м. Ялтушкові майже в кожній хаті вичиняли шкіри. З відомостей В.Гульдмана, зібраних у 1886 році, знаємо, що у Проскурівському повіті (Сатанові, Миколаєві, у 25 селах Сарпанівської, Юринецької і Чорноострівської волостей) селяни займались вичинкою шкір і шиттям взуття; що на ярмарках торгували шкірою і виробами з неї; що в Подільській губернії існували шкіряні заводи: у Кам’янецькому повіті -16, Проскурівському -11, Летияівському – 7(м.Зіньків -5, Лютичів -, м.Меджибіж-1), Могилівському -13, Гайсинському- 5 і тд.
Вичинка шкір вимагала терпіння, певних нави­чок, включала такі операції:
– зняті шкіри сушили на повітрі і зберігали ви­сушеними;
– потім їх розмочували водою в чанах протягом 2-3 днів;
– розбивали шкіри на дошках, що звалися “кобильниці”;
– у чани, які стояли у спеціальних приміщеннях, що звалися “гарбарнями”, насипали негашеного вапна і заливали воду, туди клали шкіри на 3 дні, поки не почне відставати шерсть.;
– волосся стягували “тупаками”;
– шкіри знову клали у вапно на 1 місяць улітку і на 6 тижнів узимку;
– щоб очистити шкіри від вапна, їх мочили у тій воді, в якій кисли сирі шкіри;
– рештки вапна зчищали косами;
– м’ягчення шкір проводилося “тупаком” і “бругом” (випуклі ножі для видавлювання і розбивання “личка” жирових клітин);
-дублення;
– м’яли і витягували шкіри, “шліхтували”, нама­щували риб’ячим жиром і сушили 3-4 дні. Для повної вичинки шкір необхідно 4 місяці влітку і 5 місяців узимку.
Важливі відомості про шевство на Поділлі дає книга Ю.Сіцінського “матеріали для історії цехів у Подоли”, видана у Кам’янці-Подільському в 1904 році. У вступі автор детально зупиняється на історії виникнення ремісницьких цехів у Європі, вважає, що назва цих угруповань ремісників походить від німецького слова “die Feche Feichen”, що означає “знак”, “знамено”, тому що кожне об’єднання ремісників мало особливий знак своєї корпорації. Із Західної Європи цеховий устрій ремісників перейшов до Польщі, а тоді поширився по всій Польсько-Литовській державі, а, отже, і на Поділлі.
Особливо багатий матеріал у книзі зібрано про міське ремесло м. Кам’янця-Подільського, а також про діяльність ремісників у таких містах і містечках Поділля, як Хмільник, Балта, Меджибіж, Янів, Дунаївці, Теплик, Сатанів, Миколаїв. Цікаву інформацію дають цехові книги, які виявив у 1923 році у м. Кам’янці-Подільському професор-історик університету П.В.Клименко та опублікував їх. Оригінали книг не збереглися, тому його публікація і від сутність аналогій в інших містах мають особливе значення як джерело з історії ремісницьких цехів України в цілому.
Чимало відомостей дає нам книга “Кустарные промисли Подольской губернии» (К., 1916 г.), а також історичні описи парафій і церков Подільської губернії.
Перші згадки про подільських шевців належать до 1566 року у Кам’янці-Подільському на цей час було 34 шевці, в Смотричі – 1. У Сатанові в 1578 році -15 і в Бару -13. Вже від початку XVI століття в актових книгах Вінниці починають виступати міщани-ремісники. Люстрація (опис) 1552 рокунотує в реєстрі міщан коваля, а деякі вміщені там прізвища (Іван Гончар, Кузьма Чоботар, Саливон Кравець) безперечно постали у зв’язку з відпо­відними заняттями їхніх власників. Люстрація міс течка Літина 1615 року виявила 6 шевців.
З цехових книг можна дізнатися про різні сто рони цехового життя: структуру цеху, джерела поповнення його робітників, імена і прізвища майстрів, підмайстрів та учнів, їх соціальне й національне походження, взаємовідносини між цехо­вою верхівкою і рядовими ремісниками, номенклатура виробів, участь цеху в обороні міста, фінансові питання, звичаї, традиції та ін.
Записи в цехових книгах свідчать про те, що раз у раз в науку поступали діти й онуки ремісників, що більшість учнів походила з міста, хоча чимало було їх і з сіл. Імена і прізвища учнів, майстрів і підмайстрів вказують на те, що вони були головним чином українцями.
Як і в давнину, у 17-18 століттях кожний цех жив своїм життям, керуючись відповідним статутом, що затверджувався привілеями королів. На чолі цеху стояли старший і молодший цехмістри, які обиралися членами цеху щороку. Обиралися також “скринькові брати”, які відповідали за стан казни цеху. Кожний цех мав свій суд.
У давнину в Дунаївцях існували цехи ремісників, улаштування яких було дозволено грамотою короля Сигізмунда II11605 року. І в 70-х роках XIX століття ремісники ще керувалися старими зви чаями цехів. Ю.Сіцінський свідчить, що в 1909 році серед місцевих жителів ще зберігалися цехові предмети давніх часів. У Матвія Деренівського були “скринька шевського цеху”, в якій зберігалися: “цішка” (дерев’яна модель черевика) з букетом штучних квітів; свіча братська, дві хоругви, дві книжки постанов цеху у шкіряних оправах і в бляшаному футлярі-циліндрі “право” – грамота на пергаменті (42 х 27 см), видана власником Дунаєвець П.Потоцьким 1773 року шевському цеху, і копія пізнішого часу.
Шевство було розвинуте також у Миньківцях, Макові, Шатаві, Смотричі, Іванчику, Сокільці та інших населених пунктах Дунаєвеччйни.
У Меджибожі – містечку Летичівського повіту – існували ткацький, кушнірський, кравецький, гончарний, шевський і ковальський цехи. Це під тверджують деякі цехові документи – пергаментні грамоти колишніх власників містечка й уривки актових книг цехів. У списку предметів старовини музею Подільського Церковного Історико-архе-ологічного товариства, який упорядкував у 1909 році Ю.СІцінський, “фіксується грамота Адама -Миколи Сенявського цеху шевців м. Меджибожа -на папері дуже зотлілому, що дати не можна визначити. Цех мав свою ікону св. Косьми і Даміана в Успенській церкві.
В містечку Сатанові Проскурівського повіту, що належало також Сенявським, існував, крім інших, шевський цех. Податкові списки XVI століття фіксують тут 1578 року 15 шевців. Грамоту цьому цеху видав Адам Сенявський у 1704 році і під твердили наступні власники містечка: в 1741- році -Август Чорторийський, що одружився на дочці А.Сенявського Софії; в 1794 році – Ізабелла Любо-мирська (дочка Чорторийського, що отримала Сатанівський кущ як придане) і в 1801 році -Станіслав Потоцький.
У м. Янові Вінницького повіту серед п’яти цехів шевський був найголовніший. У 1785 році тут працювало шевців “старших” (майстрів) – 20, шевців “молодших” (підмайстрів, челядників) -12. Члени цеху самі виправляли шкіри. У церкві мали свою ікону св. Іоанна Богослова, а також хоругви і свічі зеленого кольору. Жили шевці в окремій частині села, що звалася Постолов, і вдягалися дещо по-іншому, ніж усе населення. В одязі не визнавали червоного кольору, називаючи його “му жицьким”. Фактом, що підтверджував існування в Янові шевського цеху, було “Євангеліє”, видане в Москві 1805 року з підписом, що “воно пожертвуване в церкву “шевським цехом старим” (з май стрів) у 1814 році.
У Хмільнику існував шевський цех, мав свою ікону – св. євангелиста Луки.
Підтвердженням того, що в м. Теплику Гайсинського повіту був шевський цех, є дзвін на дзвіниці з написом, що він прилаштований у 1765 році шевським цехом.
Загальна кількість шевців у Подільській губернії – сільських, містечкових і міських – на початку XX століття становила 17457 чоловік.
Шевці жили і працювали строго за цеховим ста тутом. Боячись штрафів, майстри завжди збирали ся на сходку вчасно. Обговорюючи якісь питання, молоді, за статутом, висловлювались першими, щоб вплив старших не заважав їх думці. Якщо були згодні, наприклад, прийняти до цеху когось, то кидали шапки під стелю, щоб ті впали на стіл перед цехмістром. А тоді цілувалися з новими братами, як споконвіку велося. Потім два старіші майстри підперізували їх шкіряними фартухами -ознакою майстерської гідності. Нові члени присягали цехові перед іконою і хоругвою.
У кожного майстра було не більше як три підмайстри і два учні. Цеховики сплачували немало податків: “подимне” (податок від диму, тобто житлового будинку); “верхівщину” (податок від городів, дворів та стодол); “коляду” (податок на утримання старости й воєводи); “сторожовщину” (по даток на утримання сторожі) та за майстерню. Працювали ще на замок, тобто на старосту і його челядь. У кожного була рушниця і копа куль та шабля. Вправлялися по-військовому та пожежі гасили, як споконвіку було. Ще подарунок підносили старості на Великдень, на Коляду та на іменини.
Вільних ремісників, що наважувалися конкуру вати з цеховиками, називали “партачами”. Цехові розповсюджували чутки, що “партачі” погано працюють, щоб позбавити їх замовників. Згодом слово набуло значення “той, що погано робить”; “партачити” – виконувати що-небудь невміло або неохайно, недбало.
Обладнання та інструменти шевців – дерев’яні колодки, молотки, рашпілі, кліщі, обценьки, а також дратва, віск, смола, цвяхи і кілочки, підкови, крейда, ножі, голки, стіл, табуретка тощо. Знявши мірку, швець вибирав відповідні колодки, припа-‘ совував їх до мірки, викроював частини чобота, виготовляв окремі частини і приступав до шиття чобіт. На виготовлення пари селянських чобіт в середньому затрачали один день роботи.
Святкове взуття нерідко орнаментувалося різ­ними декоративними швами, аплікацією, тисненням, поєднанням різнокольорових шкір. Було воно предметом розкоші, доступним не кожному. Вар тість виробу, як відомо, визначається за кількістю вкладеної у нього праці. Матеріал діставався не дешево, тим більше вичинений. І пошити гарні й добрі чоботи чи черевики міг лише справжній майстер, який володів секретами шевської справи. У давні часи взуттям дорожили. Згадаймо сільських дівчат, які, йдучи в дощ по болоті, несли в руках свої чобітки.
У Подільській губернії, як зазначають дослідники, не було жодного населеного пункту, де б не було шевця, то і збут шевських виробів мав місцевий характер- взуття продавалося на ярмарках і базарах. Великими ярмарками і базарами сла вилися: міста Смотрич, Кам’янець, Сатанів, Чор ний Острів, Нова Ушиця, Ярмолинці, Летичів, Меджибіж, Хмільник, Бар, Могилів, Немирів, Туль чин, Гранів, Бершадь, Балта, Саврань та інші. Крім того, у всіх містечках існували звичайні щотижневі базари по неділях і четвергах.
Майстерно зроблене взуття збувалося навіть за межами Подільської губернії. Відомо, що хміль­ницькі шевці продавали свої вироби в Бердичеві, шевці з Жванця – в Хотині, з Рашкова – у Бесса рабській губернії.
У 1903 році в містечку Соколець Ушицького по віту виникла шевська артіль з ініціативи приватних осіб. У 1913 році в ній було 44 члени, тобто 16,4 відсотка кількості всіх шевців Сокольця. Мала свій Статут і печатку, керували нею загальні збори її членів і правління.
У 1912 році у Хмільнику було засноване міське ремісниче позико-ощадне Товариство, через рік у ньому було 347 членів, тобто 19,2 відсотка кіль­кості всіх шевців Хмільника. У Вінниці 1907 року ви никло таке ж товариство, засноване євреями. У 1912 році у ньому налічувалося 219 шевців, тобто 5,7 відсотка всіх його членів. Такі об’єднання пізніше виникли в Миколаєві, Сатанові, Шаргороді і Тульчині.
У Меджибожі в XX столітті жило й працювало чимало шевців: І.Добровольський, П.С.Бойко, І.С.Ду-біцький і його син Г.І.Дубіцький, М.П.Мельничук, М.О.Грубальський, В.К.Зіник, Ф.Т.Грабар, А.Блон-ський і його сини Григорій та Володимир. О.Ф.Гуль-ко розповідав, що взуття почав шити з 12 років, вчився біля батька. Вироби чоботарів Гульків славилися по всіх навколишніх селах, бо були міцними і добротними. їх охоче купували і бідняки, і заможні міщани, і заїжджі на ярмарки чужинці. Повернувшись із фронту, трудився у дорожньо-експлуатаційній дільниці муляром, а у вільні хвилини займався шевською справою. Взуття до водилось продавати з-під поли, як і інші ремісники, бо вільно шити і збувати заборонялося. З 1948 року в Меджибожі існувала артіль, яку в народі називали “Смичка” (від “смикати нитку”, “шити”). Коли районним центром став Летичів, то артіль перевели до райпобуткомбінату, а в Меджибожі зробили майстерню, в якій, крім інших, надавали послуги по пошиттю та ремонту взуття Л.Г.Римар, В.Д.Гулько, В.Я.Грубальський, М.СІмчук та інші. А О.Ф.Гулько передав музею свій шевський робочий реманент, щоб знали нащадки про ремесло, яким колись славився Меджибіж. Син Олександра Федоровича Микола також шив взуття, а тепер інколи займається ремонтом, приносячи людям користь.
Чоботи, чоботиська, чоботища, чобітки, чобіточ­ки, чоботята, черевики, черевички, черевиці. Так по-різному називали подоляни своє взуття, вкладаючи у його назви всілякі відтінки. Вони з любов’ю ставилися до своїх умільців та їх виробів, складали про них пісні, легенди, прислів’я, приказки, загадки тощо.
“Заслаб швець” – таку легенду записала Т.Стус у Рихтецькій Слободі на Кам’янеччині.
– Що з тобою, майстре?
– Сам не знаю. Очі ніби хтось смолою залив. Вуха ніби хтось підошвами зацвяхував. У голові товче, ніби десять шевців підкови набивають. Горлянку (горло) ніби хтось дратвою стягнув. У писку недобре, як у понеділок після міцної пиятики. А всього мене ніби якийсь дідько на копито натягнув.
– О, то ти прохолодився! Треба тобі розігрітися. Зібралися всі майстри і прийшли слабого
рятувати. З порожніми руками ніхто не йде! Кожен приніс пляшку в кишені. Слабий випив, щоб зі­грітися, гості за здоров’я слабого. Горілкою шевця розтерли, і всі разом заспівали:
Ой, ліз шевчик по драбині,
Обірвався межи свині!
Свиня йому в вухо шепче:
– Як ся маєш, пане шевче?
– Нічого, помогло! Як рукою зняло! Ю.СІцінський у своїх спогадах подав такий
переказ: один швець “шив довго ввечері проти свята, бо треба було на другий день везти чоботи на ярмарок; коли він сидів довго, щось у вікні через дірочку шибки вставляло носа. Він що махне рукою, то ніс сховається, а потім знову показується. Швець розсердився і відрізав кінчик того надоїдливого носа. На другий день, коли він привіз свій товар на продаж до міста, став викладати свої чоботи на ярмарку, то всі чоботи виявились з відрізаними носками. “.
Етнограф і фольклорист К.Шейковський (1898.-1903 РР-) У Кам’янці 1851 року записав “Пісню шевців”, а ми в 1996 році від шевця О.Ф.Гулька з Меджибожа почули і “Віршик шевця”:
Шию, шию чобітки,
Шию черевички,
В закаблуки б’ю гвіздки
Малі і величкі.
Сюди цок, туди цок,
От і маєш чобіток.
Ще підківки підіб’ю,
Щоб добре блищали,
Щоб мою роботу
Люди помічали.
Майстер розповідав, що черевики виготовляли­ся з м’якої шкіри, яку вирізали з черева тварин. Звідси і назва взуття. Халяви в жіночих черевичках мали розріз спереду або збоку. Спереду вони шнурувалися кольоровими зав’язками, збою застібалися на газики.Підківки були мідними і пів мідними.
Шевчику невеличкий,
Поший мені черевички,
Постав мені закаблуки звисока,
Щоб дістали цілувати козака.
В українських народних піснях з Поділля взуття дуже часто згадується. Пам’ятаєте весільний об ряд: зять дарував тещі чоботи, буяри взували її і виводили на подвір’я, де вона танцювала і співала:
Чи се тії чоботи, що зять дав?
А за ції чоботи дочку взяв.
Ой, чоботи, чоботи ви мої!
Наробили клопоту ви мені.
або:
Гарна сваха, гарний сват,
Ще й до того гарний зять.
Купив мені чоботи
Варшавської роботи,
Купив мені чоботи
За сто рублів рівно.
Гуляй, гуляй, моя тещо,
Моя королівно!
Прислів’я та приказки: “Пан у чоботях ходить, а босі сліди знати” (Проскурівський повіт); “Чобіт дірявий, та в ньому козак бравий”; “Зійшлися, як два черевички на ногах”; “Не дай, Боже, з кози кожуха, а з свині чобіт” (Гайсинський повіт); “Не поклоняйся постолу, коли можна вклонитися чоботу” і т.д.
Кілька думок на закінчення.
У першій половині XX століття взуття вже стало робитися не так, як раніше. І не таке воно, як було колись. Багато в чому – не таке.
Першим замінником шкіри для верху чобіт була кирза. Солдати війни 1941-1945 років і робітники тилу – чоловіки й жінки, а згодом і селяни зде­більшого були взуті у кирзові чоботи. Кирза – це бавовняна тканина, складена в кілька шарів і просочена рідким каучуком – латексом.
На початку XX століття на допомогу чоботарям прийшла швейна машина з голкою, що здатна пробити будь-яку шкіру. А ще гвоздильна, яка за­бивала 300 гвіздків за хвилину. Хіба міг змагатися з ними швець? Той же чобіт чи черевик склада­ється з багатьох деталей, які треба скріпити між со­бою. Отже у XX столітті з’явилися інші методи кріплення.
Взуття, яке носили колись, можна бачити нині хіба що в музеях. У Німеччині, наприклад, є музей взуття, який відкрили на початку XX століття до свята 600-ліття цеху шевців. Те, що було без­доганним колись, у другій половині XX століття, стало анахронізмом. Але про людей у шкіряних фартухах поверх сорочок і їх шевську майстерність забувати не слід.

Галина Медведчук.
Провідний науковий співробітник Державного історико-культурного заповідника “Межибіж”.

§ Традиційне взуття на Волині у ХІХ – першій половині ХХ століття

Взуття є важливою складовою традиційного вбрання на Волині, як і на всій території України у ХІХ – першій половині ХХ століття. Воно є елементом, яке може розповісти про статус власника та довершує його образ загалом.

Те, що чоботи були мірилом достатку, відбилося навіть у прислів’ї: «Видно пана по халявах». Цим підкреслюється значення взуття як статусного елемента зовнішності особи. Проте, саме взуття не належало до сакральних елементів костюма (як сорочка чи шапка), а сприймалося ознакою статусності, заможності. Тому й до майстра, що створював його, було ставлення як до людини умілої, ремісничої, але цілком звичайної.

Крім того, звичайно, взуття виконувало практичне значення в житті людини. Адже його виникнення було зумовлене кліматичними, природними факторами, необхідністю утеплитися в холодну пору року.

На території Волині та Волинського Полісся у ХІХ – першій половині ХХ століття носили таке взуття, що прикриває лише ступню (постоли-личаки, пізніше – туфлі) і таке, що прикриває ступню та ногу до коліна (черевички, чобітки та чоботи тощо).

Взуття зі шкіри

На території Волині у ХІХ – на початку ХХ століття широко побутувало таке шкіряне взуття як чоботи і черевики, яке, в принципі, було відоме на всій території України. Вибір сировини при пошитті чобіт і черевиків диктувався розміром гаманця їх майбутнього власника.

Цікаво, що чоботи до кінця ХIХ століття часто не мали правого і лівого. Кожен можна було взувати на іншу ногу. Тому взуття зношувалося рівномірно по всій підошві та слугувало довше. Чоботи з однієї пари були цілком однакові, адже швець використовував для пошиття пари одну колодку. Тому власник мав «розношувати» власне взуття під праву та ліву ногу.

Ілюстрації з книги Гатальська Н., Івашків Г. Поетика волинського вбрання. Науково-художня реконструкція

Купити собі чоботи могла далеко не кожна селянська родина. Нерідко в сімейства могла бути лише одна пара такого взуття на всіх і вдягали її лише на свято. Що вже говорити про дитяче взуття – воно взагалі було рідкістю. Проте, дослідники-етнографи вказують, що як чобіт, так і черевиків виготовляли в регіоні багато. Чобітки були частим подарунком перед весіллям майбутній тещі та дружині.

З початку ХХ століття стають все більш поширеними черевички та туфлі червоного, коричневого, чорного кольорів. Популярними, зокрема, були туфлі «з пасочком» та туфлі-лодочки. Як черевички, так і туфлі, переважно, мали каблук, адже були жіночим взуттям.

Шкіряне взуття намагалися носити лише на свята чи в особливі дні, аби воно швидко не зношувалось. Відомий етнограф Федір Вовк на початку ХХ століття писав: «…в свята, особливо в дощові дні можна було спостерігати зворушливу картинку, як селянки йдуть до церкви, ляпаючи босими ногами по болоті та несучи свої чоботи просто в руках». Як можемо зрозуміти, взували їх тільки перед входом у церкву.

З розвитком чоботарського ремесла, взуття стає чоловічим і жіночим не тільки за розміром та власником, й за кроєм: жіночі черевички отримують «язик», починають зав’язуватися шнурками, рясніше декоруватися. Чоботи на закаблуках прикрашали орнаментом, утвореним із золотистих головок цвяхів. У другій половині XIX століття у великих містах почалося фабричне виробництво взуття, у тому числі більш елегантних видів, але й вироби кустарів ставали чимдалі довершенішими. Святкове взуття і фабричного, і кустарного виробництва звичайно прикрашалося орнаментом – засобами тиснення, вирізування тощо.

Село Павловичі Волинської області. 1917 рік. Фото: Центр дослідження та відродження Волині

На Волині, як і на всій території України, була поширена обробка шкур для взуття. Шкури на чоботи вичиняли чинбарі-кожум’яки. Шкіру, з якої виготовляли взуття вичиняли наступним чином. У бочки наливали брагу, додавали солі й опускали туди на два тижні сирі шкури. Її витягали тоді, коли вилазила шерсть, потім чистили шкребком, виготовленим із коси або ножем. Згодом підготовлювали відвар із заздалегідь подрібненої дубової кори. Після охолодження його зливали у бочки і опускали у відвар шкури. У ньому їх тримали місяць. Витягнувши їх із відвару, викачували на качалці. Після цього, шкіра була готова для виготовлення чобіт. Хоча, часто чинбарі отримували сирі й сухі шкури від замовника або купували їх у місцевих різників чи просто у селян. Чинбарське та чоботарське ремесло належало до компетенції чоловіків.

Упродовж другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст. традиційне чинбарство та чоботарство розвивалося в складних умовах докорінних змін в суспільно-політичному та економічному житті України, які спершу позитивно впливали на стан чинбарного промислу, а згодом стали визначальними факторами його занепаду.

Взуття з дерева

Дерев’яне взуття поділяють на таке, яке безпосередньо видовбане з дерева і таке, яке має тільки дерев’яну підошву, а верх – шкіряний. Більш давнім, звичайно, вважається перше. Таке взуття на території Волинської області називали по-різному: «дерев’янкі», «трепи», «чуні», «кайдани». Воно побутувало у ХІХ столітті на території сучасних Камінь-Каширського, Ковельського, Луцького, Ратнівського, Іваничівського районів Волинської області.

Молодята із села Погулянка Маневицького району Волинської області. Перша половина ХХ ст. Фото: Центр дослідження та відродження Волині

Кайдани виготовляли з цілого куска дерева, з низькими «обчасами» (каблуками). У верхній частині часто випалювали дірочки, щоб просунути шнурок та прив’язати довбанки до ноги. Таке взуття підходило для того, щоб ходити по болотистій місцевості, по стерні.

У фондах Російського етнографічного музею у Санкт-Петербурзі зберігається ще один тип архаїчного взуття, яке побутувало на Волині – жіночі дрепи. Це шкіряне взуття з дерев’яними підошвами і обчасами. Перед взуття прибитий до підошви дротом. З боків зроблені вушка, у які протягують волоки і прив’язують до ноги. До обчасів прибиті підківки.

Досить поширеним взуттям на території Волинського Полісся та суміжних з ним районів Волині були постоли, які плелися із лика дерева. Їх носили як чоловіки, так і жінки. Зазвичай, на інших теренах України постолами називають взуття, виготовлене із куска шкіри. А взуття, сплетене з лика дерева, має назву личаки. Таке взуття інколи робили зі шнурків. Постоли були не глибокими, з тупим носком.

Постоли-личаки складалися з підошви та петель біля стопи. На нозі вони трималися за допомогою мотузки з лика або конопель, яка протягувалась крізь петлі та обмотуваль довкола ноги. Носили їх поверх білих полотняних онуч, які намотувалися майже до колін. Личаки були недовговічними, тому в селян завжди був запас матеріалу для їх виготовлення, а плести личаки міг кожен. Такий тип взуття вміли виготовляти ще в середині ХХ століття.

  • Вовк Ф. Студії з української етнографії та антропології.
  • Гатальська Н., Івашків Г. Поетика волинського вбрання. Науково-художня реконструкція.
  • Стельмащук Г. Вбрання на Волині у ХІV-ХVІІІ століттях і побутування окремих його компонентів у селян до середини ХХ ст.
  • Стельмащук Г. Давнє вбрання на Волині.
  • Сушко В. Взуття в українській традиційній культурі.
  • Маслов М. Кустарна шкіряно-взуттєва промисловість України у другій половині ХІХ – першій третині ХХ сторіччя.
  • Пономар Л. Ареальне дослідження народного одягу Полісся.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.