Моє рідне село- Рибно, Детальна інформація

Писати історію села надто трудно, тому, що немає достатньо тих матеріалів, які б засвідчували його виникнення. Але користуючись деякими архівними даними, розповідями старожилів села, дещо можливо написати.

І так: перша згадка про село Рибно датована у громадських і земських актах ІФОДА, там 14, ст. 85 від 31 серпня 1444 року.

Заселення села починалось значно раніше. Як засвідчують акти, що якийсь шляхтич Міхал з Войникова своєю грамотою відступає – дарує село Рибно від імені воєводи Одровонзи своїм братам Андрію і Баниту з поселенням 15 дворів.

На підставі даної Грамоти, можна підтверджувати той факт, що згаданих 15 дворів були не єдині, так, як поселення села проходило понад річкою Черемош.

З розповідей старожилів відомо, що поселенці села, які входили до грамоти, жили і мали свої “двори” не над Черемошом, а на полі, яке вони вже обрядили. Понад Черемошом жили поселенці-втікачі, які оселились в малодоступних місцях – лугах і користувалися тільки рибою та звіриною.

Щоб приготувати їжу вони розпалювали ватри, а тому їх назвали Ватричами. Отже першими поселенцями Рибна були Ватричі, які з берега Черемша оселились неподалік ріки на кусник родючого поля. Пізніше, приблизно в 1560 році на своєму полі вони збудували каплицю – церкву. Виникає питання, для чого наші предки збудували так би сказати каплицю?

По розповідях старожилів – Максима Ватрича, Дмитра Олексика можна повірити, що каплицю побудували Ватричі для обряду померших, яких тут же коло каплиці хоронили і назвали місце похоронення цвинтар.

А тепер6 Чому поселення над Черемошом носить назву Рибне?

З даних архіву ІФОДА ст. 2 04.1/572 року аркуш 6 довідуємось: що якийсь Воєвода з Снятина з “поселення на Черемошом” від кожного двору збирав 4 мірки стригів – риби, 6 полін дров і 1 мірку меду. Це була найбільша данина.

З цього можна зробити висновок, що поселення дістало офіційну назву села Рибне від слова “риба”, якої на той час дуже багато водилось в р. Черемоші та його багатьох притоках та “норах”. Крім р. Черемош та його приток поселенці виявили ще 2 річки, які протікали через “степовий масив на заході поселення, або з заходу на схід. Пізніше одну з цих річок було названо “Вулиця”. Друга, яка протікала посеред степу назви не дістала. З часом її русло було перегачено і поселенці стали називати “суходолом”.

Характерно, що 15 ст. деякими селами володіла українська шляхта – переважно вихідці з колишньої дрібної боярської знаті, роди яких беруть свій початок з періоду Галицько-Волинського князівства (ХІІ-ХІV ст.).

За даними реєстру 1578 р. Рибном заправляють магнати Боровські. Гуцули займалися розвитком тваринництва, особливо вівчарством, свинарством, здавали різні податки натурою і грішми. За даними люстрацій, у Рибній було “вісім осілих дворищ”, – селяни жили за “дворищною системою. У кожному дворищі було по 2 госопдарства. Загальна сума феодальних податків становила 42 злоитх 12 грош. У Рибній – категорія сільської старшини – отаманів, які були на службі в панському дворі. За даними люстрацій 1563-1565 рр. в Рибній переважали натуральні повинності. Селяни давали “бджільну десятину” від 10 вуликів, “ двадцяти ну” від свиней, “поволовщину” від рогатої худоби – “1 штуку” спочатку кожного сьомого. А потім птого року, а “стаційну яловицю” – за утримання королівських чи старостинських урядовців. Щороку в Рибній кожний селянин платив 2 злотих і одну фаску масла.

За одруження складалось “поємщина”, або “поклонне”: якщо дівчина видавалось заміж у своєму селі, сплачували “до замку” 6 гривень, урядникові – рушник; якщо йшла в село “іншого пана” – 2 злотих, якщо видавалась за хлопця з Молдавії, то він оплачував 1,5 гривні, а вдовець – ще більше, оскільки вони вивозили накопичене майно. За розлучення. Які в люстрації називали “розпустою”, платити 3 злотих. Податки з сиріт називались “по головизною”.

В люстрації Снятниського староства відзначено, що в Рибній зобов’язаний кожний селянин доставити на будову Снятинського двора по два дерева.

Як свідчать архівні дані, приблизно на 1600 рік в поселенні Рибне налічувалось уже 42 двори і займали вони на той час велику територію, земельних угідь на яких випасали коней та нішу худобу.

Поселенці інтенсивно займались риболовством, скотарством, землеробством та полюванням. Скотарство займало основу роль в поселенців.

Незважаючи на те, що поселенці займали велику територію землі, лісу, лугу, жили, як засвідчують археологічні розкопки 1948 р. біля церкви, бідно, одягались скупо, хоча мали достатньо землі, пасовищ і їди. Це все свідчить про те, що в поселенні на той час ще не було ремісників.

І тому згідно архівних даних ІФОДА т. 14 ст. 85, книга – Акти громадські і земські, поселенці жили в колибах-халупах, збудованих з круглого дерева, покритих очеретом, соломою. А окремі були покриті коленими пластинами – драницями. Майже в кожному житлі поселенці підтримували вогонь-ватру, яка горіла серед житла-колиби на каменях.

У кого з поселенців ватра пригасала, загасала, їх призирали як не розумних – пустих неробів.

В житлах поселенці спали на постелях застелених хвоєю з солоною. Одягали одяг виготовлений з овечих шкір, взуття носили з волових шкір, яке називали постолами від слова пусте-ненадійне, холодне на зиму.

В 1620 році татарська навала майже не позначилася на кількості населення “в селах за Прутом” (тобто на Гуцульщині). В Рибній на той час проживало 39 селян.

На млин у Рибній сплачували “орендне” – 25 злотих. Засвідчено і розвиток свинарства – свиней для відгодівлі виганяли в букові ліси понад Черемош на “жир” (жолуді). За даними актів тоді в Рибній налічувалось 100 свиней.

Здавна на Гуцульщині існував промисел на куниць. У феодальну повинність входило здавати куниці, або здавати за них чинш. Так у Рибній в 1563 році давали “по 1 куниці (20 гр.)”.

В поселенні де в 1700 році начислювалось більше 60 дворів розвивалось і землеробство в наслідок чого почала виникати і майнова нерівність, де більшість родючих земель опинилась в поселенців Вартричів, які вже не допускали на “своїх” землях випасати худобу. В поселенні виникла так названа громада з 7 чоловік. Ця громада розподіляла землю, ліс, луг і займалася відповідно “урядованням2 над поселенцями. Громада обиралася на великих сходинах мужів, які були в поселенні дуже розумними, були великими газдами. А вже в громаді вибирали одного мужа який був найрозумніший між ними. Хто був перший обраний таким мужом в поселенні Рибне поки що відомостей немає. Але як засвідчують дані ІФОДА у 1771 році таким мужом був обраний Бадзьо Марчук. Він поділив землі, луги, ліси порівну мі поселенцями і для громади виділив землю, ліс і луг в якій кількості з архівних даних невідомо, але знаємо про те, що з 1730 по 1739 роки у селі Рибному були землі, луги, (лісів уже не було), господарські і громадські. Громада громадськими землями, лугами, користувалася вільно віддаючи населенню в користування на рік, або більше за невелику оплату. Громадські землі, луги в продаж не підлягали.

З розділом громадою землі почались нерівномірності у сімей поселенців. Землі стала основним знаряддям виробництва і маєтком.

У 1740 році уже начислювалось більше як 90 господарств. Ело Рибно розкинулось на віддалі 7 км. На той час землі. Майно не продавались і не купувались, а передавались як маєток в нас – лідерство.

З розвитком селянського господарства розвивалась селянська культура, побут і влада громади.

Твір про село

З моїм селом у мене пов’язано дуже багато спогадів. Кожні літні канікули я проводжу в будинку бабусі та дідуся. Нудьгувати там влітку не приходиться. Щодня я допомагаю бабусі по господарству: поливаю овочі на городі, збираю ягоди, щоб зварити потім разом компот, і годую наших маленьких жовтих курчат. Кожен недільний ранку я зустрічаю разом з дідусем на рибалці. В озері поруч з моїм селом водиться багато дрібної рибки, яку ми ловимо і віддаємо нашим гусенята. Вони так забавно ловлять її прямо в польоті, мало не борючись між собою за здобич. Друзі у мене там також, звичайно, є. Ми часто катаємося разом на велосипедах і їздимо купатися на річку, що протікає за селом. Єдине, що засмучує мене під час літнього відпочинку – це думка про те, що скоро знову почнеться школа. Завжди сумно покидати це місце, і я сильно сумую за бабусею і дідусем.

Міні-твір про село варіант 2

Щороку я їжджу до бабусі в село. Там я проводжу кращі моменти свого життя. Це місце, де я перший раз сходив на риболовлю, я знайшов там багато нових друзів, навчився плавати. Я пам’ятаю, як ми часто збиралися ввечері великою компанією і їхали кудись в далечінь на велосипедах. У селі, особливо влітку, ти ніколи не думаєш про час, про погоду, здається, що все це назавжди, що це ніколи не закінчиться, але проходить час, йдуть роки, і ти починаєш по справжньому шкодувати про те, як мріяв тоді швидше вирости, як з віком кричав, що більше туди не поїдеш. Минуло багато часу з того моменту, як я останній раз був в селі, але я точно можу сказати, що в моєму серці воно залишиться назавжди найкращим і сонячним місцем.

Твір-мініатюра про село варіант 3

Моя село – дуже велике і красиве. Я його дуже люблю. І не тільки за його прекрасну природу, а й за те, що у мене там дуже багато друзів. Кожен день ми граємо з ними в квача, або ганяємо в футбол.

У мене там є бабуся, яка постійно готує мені дуже смачні млинці і дідусь, який доставляє пошту всім жителям нашого села.

У нас також є озеро, де ми часто купаємося з друзями. А взимку, як кажуть хлопці, там дуже добре кататися на ковзанах. На жаль, я ніколи не був в селі взимку. Але мама в цьому році мені обіцяла провести канікули там! Чекаю не дочекаюся нової зустрічі з моїи улюбленим селом!

Моє село

Нашому селу літ триста п’ятдесят, різні версії є про його назву.

Що чумаки возили сіль із Криму й заїжджали часто у корчму. І що перший переселенець дав назву свою. Що княгиня Софія Кантимирівна правила нашим селом. Мала маєток, Роганку-річку, а в ній карасі, і лини, й окуні. І церква теж була. І люди добрі, прості, роботящі, умілі та тямущі. І пісня сходила із уст сама.

Мала Рогань, так звуть моє село, зручно примостилося біля швидкоплинної річки, затіненої верболозами.

Це частина моєї рідної Вітчизни, покровителька батьківського роду, моя відрада і надія, мої сподівання і звертання. Село добрих і працьовитих людей, які прагнуть зробити його зручним і впорядкованим.

У ньому я народилася, пішла до школи, тут моя рідня, друзі і знайомі, тут і доля моя.

Дуже гарне село навесні, коли цвітуть сади, і влітку, коли будинки потопають у зелені і квітах.

Через усе село в’юнко в’ється, мов стрічка, бруківка-шлях, що єднає нас і місто Харків.

Я живу і снюся своїм селом, воно в мені, бо будить думку і гріє душу, дороговказ і майбуття моє.

Я уособлюю Малороганську землю, що повнить світлом наш небокрай, чесних, порядних людей і є дивом калиновим, чарами барвінковими.