Що означає верхня палата

0 Comments

Парламент

Парламент (франц. parlement, від parler — говорити, казати) — назва найвищого загальнонаціонального виборного (повністю або частково) представницького і законодавчого органу державноївлади, що діє на постійній основі.

Представницький характер парламенту зумовлюють його виборність і колегіальність. Діяльність парламенту визначає зміст і характер парламентаризму як системи взаємодії держави і суспільства. Парламенти виконують установчу роль щодо інших елементів державного механізму на підставі концепції народного представництва. Саме як такі представницькі органи парламенти почали формуватися під час революцій XVII—XVIII ст. і подальшого суспільного розвитку держав Європи й Америки у XIX ст. Національно-історичні й політичні умови відповідних держав визначали конкретну форму парламентів.

Основними характеристиками парламенту є його структура й організація; форми закріплення та зміст компетенції; головні напрями діяльності; його склад. За структурою парламенти поділяються на однопалатні (система монокамералізму) і двопалатні (система бікамералізму). Останнім часом здійснюється процес переходу унітарних держав від однопалатної системи до двопалатної (Румунія, Польща, Чехія, Хорватія) і навпаки (Швеція, Данія, Нова Зеландія). Нижня палата парламенту завжди обирається безпосередньо населенням. Верхня палата може формуватися різними шляхами: прямими виборами (США, Італія, Австралія, Японія); непрямими виборами (Франція, Австрія, ФРН); за спадковою ознакою (Велика Британія); за призначенням глави держави (Канада); змішаним способом (Непал).

У більшості сучасних парламентів права верхніх палат обмежені порівняно з правами нижніх. Кількість парламентаріїв може визначатися конституцією; встановлюватися через чисельний мінімум і максимум складу парламента або на підставі принципу визначення норми представництва. Свідченням професійного характеру парламенту є його сесійна організація роботи.

Парламентські фракції, керівні органи й комісії (комітети) — найважливіші елементи структури парламенту. Фракції утворюються за принципом належності депутатів до політичної партії, репрезентованої у представницькому органі, або з представників кількох партій, що проводять єдину чи близьку лінію у політиці. Відсутність формально визначеного статусу фракцій не заперечує їх існування в парламентах. Керівні органи парламенту можуть бути одноосібними (голова парламенту, палати) і колегіальними (бюро, президія, правління тощо). Завдання комісій (комітетів) — попередня підготовка питань, які потім розглядаються на сесійних засіданнях. Комісії можуть бути постійними, тимчасовими, спеціальними, мати статус слідчих комісій (комітетів з розслідування) тощо. Традиційними функціями парламентів є законотворчість, прийняття бюджету, контроль за діяльністю органів виконавчої влади, а також зовнішньополітична і судова. Саме законодавчі повноваження становлять головне призначення парламенту.

Розділ IV Конституції України 1996 р. встановлює засади конституційного статусу парламенту в Україні — Верховної Ради України — як єдиного органу законодавчої влади (ст. 75). Основним законом врегульовано його структуру, сесійну організацію роботи, головні повноваження; засади правового положення народних депутатів України і Голови Верховної Ради України, статус комітетів, тимчасових спеціальних і тимчасових слідчих комісій; роль Верховної Ради України в механізмі розподілу державної влади; сферу суспільних відносин, що визначається тільки законами України тощо. Відповідно до Конституції Автономної Республіки Крим Верховна Рада Автономної Республіки Крим є представницьким органом Автономної Республіки Крим, який репрезентує інтереси громадян, спільні інтереси населення, територіальних громад, місцевого самоврядування Автономної Республіки Крим у цілому і здійснює свої повноваження з метою сприяння і забезпечення реалізації їхніх прав і законних інтересів, а також вирішення питань збалансованого соціальноекономічного, культурного та інших напрямів розвитку Автономної Республіки Крим.

Парламентська більшість — стійке, добровільне об’єднання парламентаріїв на засадах узгодження їхніх політичних позицій, що становить більшість від конституційного складу представницького органу влади, має правовий статус і формалізовані принципи, мету і підстави діяльності.

Історичними та структурними умовами виникнення й існування парламентська більшість є теорія поділу влади, система стримувань і противаг, парламентська і змішана республіканські форми правління. Останні характеризуються тим, що найвищий орган виконавчої влади контролює парламентза допомогою партійної більшості у представницькому органі, на яку він і спирається у своїй діяльності. Якщо уряд втрачає підтримку цієї більшості, парламент висловлює вотумнедовіри вищому органу виконавчої влади, що має своїм наслідком його відставку. У такому разі президент має право за пропозицією уряду розпустити парламент і оголосити дострокові вибори представницького органу.

Парламентська більшість — елемент механізмів розподілу повноважень між парламентом, главою держави і урядом, процедури формування уряду, його політичної відповідальності перед представницьким органом влади. Парламентська більшість здебільшого фактично означає партійну більшість у парламентах. Конституції деяких держав (Болгарії, Греції, Румунії, Словенії, Португалії) формалізують її компетенцію щодо обрання прем’єр-міністра та формування уряду. Так, лідера політичної партії (їх коаліції), що за результатами виборів має більшість місць у представницькому органі влади (нижній палаті), або керівника найбільшої парламентської групи призначає прем’єрміністр, який має значні повноваження щодо персонального складу уряду. Конституції також регулюють процедуру визначення волевиявлення парламентську більшість — інвеституру уряду, необхідну для його легітимного і легального затвердження. Парламентська більшість розглядається теорієюконституціоналізмуяк головна передумова і засіб стабільності урядів. Проте функціонування парламентської більшісті, перебіг зазначених конституційних процедур великою мірою залежать від реальної розстановки партійно-політичних сил та їх представництва в парламенті. Досить поширеною є практика узгодження позицій — консультацій глави держави з керівниками найбільших фракцій у парламенті до призначення прем’єр-міністра. В Україні для призначення Президентом України прем’єр-міністра потрібна згода більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України; прем’єр-міністр України спрямовує роботу Кабінету Міністрів України на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України (ст.114 Конституції України).

Необхідність застосування політичної відповідальності найвищого органу виконавчої влади перед парламентом, її характер здебільшого визначаються потребами конкретного політичного курсу, реальними політичними інтересами. Проте раціоналізація парламентського правління призвела до конституційного закріплення порядку притягнення уряду до політичної відповідальності — інституту вотуму недовіри. Результат застосування цієї процедури значною мірою залежить від підтримки уряду більшістю в парламенті. У переважній більшості країн з двопалатними парламентами уряд несе відповідальність тільки перед нижньою палатою. Питання про відповідальність Кабінету Міністрів України може бути розглянуте Верховною Радою України за пропозицією не менш як третини народних депутатів України від її конституційного складу. Прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінетові Міністрів більшістю від її конституційного складу має наслідком відставку уряду (ст. ст. 87, 115 Конституції України).

  • Історія Держави І Права України: Заруба В.М
  • Історія України: Заруба В.М., Васковський Р.Ю.
  • Дистанційний Курс Історія України: Г.Г.Кривчик, С.
  • Актуальні Проблеми Історії України: Курс Лекцій
  • Нариси З Історії України: Василь ВЕРИГА
  • Історія України Від Найдавніших Часів I До XXI: Л.І. Кормич В.В. Багацький
  • Конспект Лекцій З Історія України: Гавриленко І
  • Козацька еліта Гетьманщини
  • Історія України: Мельнік
  • Проблеми вивчення української революції 1917-1921рр
  • Українська національна революція
  • Політичний рух: Бобіна

Парламент

Парла́мент (англ. parliament , від фр. parler — говорити) — інститут демократичного врядування, найвищий колегіальний виборний (повністю або частково) законодавчий представницький орган влади державної, що працює на постійній основі. З огляду на мовні та історичні відмінності у різних країнах назви парламентів відрізняються: народні збори, національні збори, законодавчі збори (асамблея), державні збори, верховна рада, сейм, кортеси, конгрес, меджліс, федеральні збори, бундестаг, риксдаг (Швеція), фолькетинг (Данія), альтинг (Ісландія (держава)), стортинг (Норвегія) тощо.

Зміст

  • 1 Історична довідка
  • 2 Характеристика
  • 3 Структура
  • 4 Функції
  • 5 Література
  • 6 Автор ВУЕ
  • 7 Важливо!

Історична довідка

Прототипи парламенту на зразок народних зборів та ради старійшин (сенату) існували у Греції Давній та Римі Стародавньому. Однак історію становлення парламенту як центрального інституту демократичного врядування пов’язують із Англією. 1295 король Едуард І скликав королівську раду, на якій уперше (крім аристократії та духовенства) були присутні вибрані представники громад (міст і графств). Ця рада стала зразком для майбутніх парламентів, отримала назву «парламент­-зразок» (Model Parliament).

Представники аристократії та громад від 1352 засідають окремо, відповідно у Палаті Лордів і Палаті Громад. Біль про права 1689 за Палатою громад закріпив верховенство в галузі законотворчості. Відтоді саме ця палата як виразник інтересів усього суспільства має найширші повноваження щодо ухвалення законів, затвердження бюджету та контролю уряду, тобто виконує ті функції, що є основою сучасної парламентської діяльності.

Парламенти існують майже в усіх країнах світу. При демократіях вони є головними аренами політичних дискусій та відіграють ключову роль у прийнятті загальносуспільних рішень (законів), при авторитарних і тоталітарних режимах наявність цих органів є формальністю, що є «демократичним фасадом» та інструментом легалізації рішень владної верхівки.

Характеристика

Парламенти бувають одно-, дво-, інколи — трипалатними (колишні трипалатні парламенти ПАР, Тайваню, союзних республік Югославії). Більшість парламентів двопалатні. Це зумовлено історичною традицією станового представництва на перших етапах їхнього функціонування, необхідністю представлення земель (територій) у федеративних державах, необхідністю представлення інтересів особливих груп населення, політичними та інституційними мотивами, пов’язаними з прагненням забезпечити стабільність управлінської системи, підвищити якість законодавчих актів, нейтралізувати популістські та радикальні рішення. У двопалатних парламентах нижня палата виконує основні функції законодавчої гілки влади. Верхня палата здійснює коригуючий вплив: блокує рішення, вносить поправки, відтягує прийняття рішень у часі.

Депутатів однопалатних парламентів і нижніх палат двопалатних обирають шляхом прямих, загальних, вільних і таємних виборів на термін від двох (США) до шести (Ліван) років. Депутати верхньої палати можуть обиратися на прямих виборах, делегуватися суб’єктами федерації, призначатися главою держави чи іншими уповноваженими особами, отримувати мандати на правах спадковості чи за посадою. Окремі країни поєднують декілька підходів до формування верхньої палати (Велика Британія, Бельгія).

Структура

Структурну основу парламенту складають фракції, депутатські групи та комітети (комісії). Законодавчі органи усіх демократичних країн є багатопартійними. Депутати від партій формують фракції. Партійні фракції впливають на формування порядку денного роботи парламенту, проходження проектів законів через засідання пленарні; вони визначають персональний склад керівних органів та спеціальних комісій. Для реалізації спільних інтересів депутатів створюють також депутатські групи, характерні для парламентів, що обираються за мажоритарною виборчою системою.

Важливими в парламенті є також комітети. Їхня роль полягає у попередньому розгляді проектів законів, здійсненні контролю за діяльністю міністерств або підрозділів уряду. На відміну від партійних фракцій, комітети створюють за тематичними напрямками: бюджетний, правовий, закордонних справ тощо. До їхнього складу належать представники різних фракцій і депутатських груп здебільшого на засадах пропорційного представництва. Комітети можуть бути постійними або тимчасовими.

Функції

Залежно від форми державного правління функції парламентів відрізняються у різних країнах. Ця відмінність полягає у впливі на виконавчу гілку влади. У парламентських республіках вони безпосередньо беруть участь у формуванні уряду, тоді як у президентських їхня роль обмежується тільки контролем за діяльністю уряду, підпорядкованого президенту. Незалежно від форми правління усі парламенти демократичних країн виконують функції представництва інтересів громадян, видання законів, забезпечення підзвітності влади перед народом, встановлення податків і розподілу публічних ресурсів (затвердження бюджету). Парламенти є ключовими форумами, де висвітлюють суспільні проблеми та обґрунтовують шляхи їхнього вирішення, визначають ціннісні орієнтири внутрішньої політики та зовнішньої політики.

Місце і роль парламентів у житті суспільства, крім форми правління, визначають особливості партійної системи (кількість партій, їхній ідеологічний спектр, особливості взаємодії), виборчого законодавства, політичних традицій, а також розвиток інститутів громадянського суспільства (засобів масової інформації, громадських організацій, груп тиску та представництва інтересів, організацій виборців).

Стаття 75 Конституції України визначає, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є Парламент — Верховна Рада України.

Література

  1. Шаповал В. М. Зарубіжний парламентаризм. Київ : Основи, 1993. 143 с.
  2. Шаповал В. М. Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. Київ : Програма Л, 1995. 136 с.
  3. Георгіца А. З. Сучасний парламентаризм: проблеми теорії та практики. Чернівці : Рута, 1998. 484 с.
  4. Шаповал В. М., Борденюк В. Ш., Журавльова Г. С. Парламентаризм і законодавчий процес в Україні. Київ : Українська академія друкарства, 2000. 216 с.
  5. Сміт Дж. Роль законодавчої влади в ліберально­демократичних суспільствах / Пер. з англ. Р. Ткачук. Харків : Центр освітніх ініциатив, 2001. 101 с.
  6. Романюк А. Порівняльний аналіз політичних систем країн Західної Європи: інституційний вимір. Львів : Тріада плюс, 2004. 392 с.
  7. Чиркин В. Е. Публичная власть. Москва : Юристъ, 2005. 174 с.
  8. Парламентаризм в Центрально-Східній Європі: історія, національні особливості, сучасні тенденції / Редкол.: Ю. Л. Бошицький, М. Р. Литвин, І. Я. Соляр. Київ : Ліра-К, 2015. 191 с.
  9. Хмелько І. С., Бруслик О. Ю., Євсєєв О. П. та ін. Сучасний парламентаризм: український та світовий виміри. Харків : Юрайт, 2018. 197 с.
  10. Гошовська В. А., Васильченко О. Ю., Газізов М. М. та ін. Парламентаризм. 2-ге вид., допов. й розшир. Київ : Національна академія державного управління при Президентові України, 2019. 702 с.

Автор ВУЕ

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
27.01.2022

Важливо!

Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.

Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.

Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.

Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів