Що означає гілка верби
Що потрібно робити з освяченими гілками верби, та як правильно їх зберігати
На Вербну неділю православні християни традиційно освячують гілки верби. Це можна зробити й в суботу на вечірній службі. В цей час людей у храмі менше, тому можна взяти з собою дитину, щоб вона занурилася в це чудове весняне свято. Посмішки на обличчях, охапки зеленої верби та звучання молитов – це найголовніше у Вербний день.
Що потрібно робити з освяченими гілками верби.
Коли настане чистий четвер, необхідно зробити відвар з верби. Для цього занурте гілку в окріп, прокип’ятіть 2 хвилин та залиште настоятися 20 хвилин. Після всіх домашніх справ вмийтеся цілющим відваром, а потім ополосніться ним. Ця процедура принесе міцне здоров’я та багато сил.
Вербну гілку можна використати й під час приготування святкових страв. Вона стане у нагоді при випіканні м’яса в ролі зубочистки, а також, нею можна прикріпити декор на Великодню паску.
За давнім повір’ям, освячена гілка верби, допомагає бездітним родинам. Для цього, господині потрібно з’їсти 10 бруньок з верби через 5 днів після останнього дня місячних. Але в цьому ритуалі головне віра та молитва про допомогу до Господа Бога.
Освячені гілки ставлять біля ікон та зберігають цілий рік. Потім їх спалюють або пускають за течією у водоймі, але ні в якому разі не викидають у смітник.
Що означає гілка верби
Всі словники 199 760
Всі словники Тлумачний он-лайн словник української мови «СЛОВНИК.УКРЛІТ.ORG» об’єднує слова та словосполучення з різних словників.
Знаки етнокультури Жайворонка Жайворонок. Знаки української етнокультури
верба
ВЕРБА́, и́, ж. Дерево або кущ з гнучким гіллям, цілісними листками і зібраними в сережки одностатевими квітками. А над самою водою Верба похилилась (Шевч., II, 1953, 8); Хутірець обріс вербами та осокорами (Мик., II, 1957, 18).
∆ Плаку́ча верба́ — вид верби, що має довгі звисаючі гілки. З опущеним віттям стоять на острові старі плакучі верби (Гончар, Партиз. іскра, 1958, 121).
◊ Ве́рби золоті́ росту́ть де, за ким — про недоладні, нерозумні дії кого-небудь. Де Хаброня ступить, там золоті верби ростуть (Н.-Лев., III, 1956, 258); На вербі́ гру́ші — безглузда вигадка, нісенітниця. — Ти розкажеш такого, що на вербі груші, а на сосні яблука ростуть (Вовчок, І, 1955, 319).
Верба, би, ж. Верба, ветла, Salix. Шумлять верби в кінці греблі, що я насадила. Мет. 113. Не стояла б до півночі з милим під вербою. Шевч. 12. Будь високий як верба, а багатий як земля. Посл. У його на вербі груші ростуть. Онъ вретъ, онъ говоритъ небылицы. куди не підеш, то золоті верби ростуть. Вездѣ испортишь дѣло. Рудч. Ск. II. 61. Вербу носити почав. Запилъ. Грин. І. 233.
2) — дика = дереза. Вх. Пч. І. 11. Ум. Вербка, вербиця, вербичка, вербиченька, вербочка.
верба́ (зменшено-пестливі — ве́рбка, верби́ця, верби́чка, верби́ченька, ве́рбонька; збірне — ве́рб’я) —
1) дерево або кущ (зазвичай це білолі́з) з гнучким гіллям, продовгуватими вузькими листками і зібраними в сережки квітками; з верби здавна виготовляли музичні інструменти (бандури, сопілки та ін.); спрадавна існує повір’я: у темному лісі треба знайти зелену вербу, яка ніколи не чула ні шуму води, ні співу півня; з її дерева можна зробити таку флейту, що як заграєш на ній, то мертві встануть з могил і живими прийдуть з того світу; рослина — весняне дерево, бо одне з перших викидає бруньки і починає зеленіти, тому під вербами з давніх часів водили кру́глий та́нець, співали веснянок; вербове гілля освячували на Великдень як ритуальний предмет; верба бере силу з води, тому не випадково кажуть: «Де верба, там і вода»; рослина вказувала людині, де копати криницю: «Там криниця, де вербиця» (вона також була дороговказом для подорожнього, де можна попити води самому і напоїти коня чи волів); життєздатна рослина, тому кажуть: «Верба — як трава лугова: ти її покоси, а вона знову буде рости»; в українській етнокультурі займає значне місце, — як окраса українського села, як найперший свідок людської діяльності і стосунків; під вербами Ділили полотно, спочивали, там також було улюблене місце молодіжних зібрань (колодок, вулиці) і побачень (у Лесі Українки: «Там, біля греблі, під вербами були другі колодки, отам-то й збиралась молодь на вулицю»); дерево робиться символом небезпечного кохання, як у Т. Шевченка: «Не стояла б до півночі з милим під вербою»; можливо, не випадково народна поезія відзначає передусім такі властивості верби, як близькість до води, зокрема її розливу (отже горя), і специфічний її шум, відмінний від шуму інших дерев (як привабу); вважалося, що дерево відганяє від людини злі сили й хвороби, тому били себе, дітей, рідних вербовими гілками у Вербну суботу або неділю, приказуючи: «Верба б’є, не я б’ю»; цей обряд описано в Ю. Яновського так: «У Вербну неділю прадід приходив рано з заутрені й свяченою вербою зганяв Данилка з печі: «Верба хлись, бий до сліз! Верба б’є, не я б’ю. За тиждень Великдень: будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля!»; освячені гілки розвішували в хаті як оберіг; верба — не лише оберіг, але й порадниця: «Та стоїть верба сама одна, та вона к собі гостя має, гостя має — кошового; приїхав кошовий для поради»; дерево застосовували і як ліки; вважалося, що обкурювання гілочкою верби допомагає від лихоманки; вербу клали у воду, в якій купали дитину, — «на здоров’я» й від уроків; краса, сила і велич верби, закріплені в свідомості українця, сприяли й подальшому переосмисленню рослини як національного символу; разом з тим тихе, скромне, беззахисне дерево уособлює материнську турботу, ласку, мрії про щастя дітей; перетворення людини в дерево — породження давнього тотемізму, пор. перетворення дівчини на вербу в «Лісовій пісні» Лесі Українки; існує стародавня прикмета, — «до весняного Миколи не можна купатися, бо з чоловіка верба виросте», тобто він захворіє, помре, його поховають, а на могилі вербу посадять; один з ключових образів українських народних пісень, де дерево постає ідеальним («золотим»), вкритим «золотою» корою, має силу розвинути сімсот квіток, тобто гілок, що символізують численний рід, пор. у колядці: «А в нашого господаря золота верба, А на тій вербі золота кора, А на тій вербі рожеві квіти. Ой то не верба — Иванкова жона. Ой то не квіти — то Йванові діти»; у весільній пісні: «Да стоїть верба не рік, не два. Не стій, вербо, розвивайся, Розвий собі сімсот квіток, Сімсот квіток і чотири: Всім боярам по квіточці, Усім дружкам по квіточці: Андрієчку нема квітки — Андрієчку квітка — Марусенька дівка»; у замовлянні: «Під сонцем, під жорстоким, і під лісом, під чорним, під високим, там стоїть верба: під тією вербою сімсот коренів, а на тій вербі сімсот канатів, а на тих канатах сидить цар Хан і цариця Ханиця»; у піснях народ уявляє вербу як небо, що тримає на собі сонце: «Ой, вербо, вербо, вербице, Чого на море нависла? Під тую вербу стежечка, Туди ішла дівочка Да несла золото в приполі, Да розсипала на морі» (пор. заборони для дітей скоромного: «Бозя на вербу взяла», «Бозя на небо взяла»); про це саме і в приповідці: «Були на Масниці вареники, та в піст на вербу повтікали»; у загадці «стоїть верба посеред села, розпустила гілля на все поділля» дерево — це вже саме сонце; складну символіку дівчини-верби вбачаємо в пісні: «Ой, не стій, вербо, над водою, Не пускай гілля по Дунаю, Ой Дунай — море розливає, І день і ніч прибуває Та з верби корінь підмиває, Із верху вершок усихає. Ой стань собі, вербо, на риночку У хрещатому барвіночку, У запашному васильочку»; тут висловлено пораду дівчині не виходити заміж («пускати гілля», «розвиватися»), бо заміжжя принесе горе («розлив води») і хворобу («сохнути», «усихати»), а залишатися далі дівчиною у вінку («ходити в барвіночку та в василечку»); як окраса українського села, неодмінний атрибут живописних його краєвидів, рослина набуває також національної символіки. В кінці греблі шумлять верби, що я насадила (пісня); Дівка, як верба: де посадиш, там і прийметься (її не поливай, а вона росте) (приповідки); Будь великий (високий), як верба, здоровий, як вода, багатий, як земля (прислів’я); Верба красна б’є напрасно, верба біла б’є за діло (приказка); Як є хліба край, то й під вербою рай (приказка); Не стояла б до півночі З милим під вербою (Т. Шевченко); Під вербою брови загубила та тепер і виє! (приповідка про втрату дівоцтва); у сполученнях; ди́ка верба́ — дереза; плаку́ча верба́ — вид верби, що має довгі повислі гілки; здавна символізує опечалену матір або вдівство; фразеологізми: вербу́ носи́ти поча́в — запиячив; ве́рб’я золоте́ росте́ — про недоладні, нерозумні дії кого-небудь; куди́ не пі́де, ве́рби золоті́ росту́ть — скрізь зіпсує справу; росту́ть золоті́ ве́рби за ким — про доброзичливу людину, яка залишає по собі добрі спогади; у ньо́го на вербі́ гру́ші росту́ть — він бреше, говорить небилиці. Куди не повернешся — золоте верб’я росте (М. Номис);
2) води́ти вербу́ див. Зеле́ні свята́.