§ 23. Масові репресії в радянській Україні

Терор голодом 1932-1933 рр. шокував багатьох представників більшовицької керівної ланки. Не бажаючи бути учасниками злочинної структури, що на неї перероджувалася компартійно-радянська олігархія на чолі з Й. Сталіним, вони почали шукати шляхи до виправлення становища. Проба сил відбулася в січні 1934 р. на XVII з’їзді ВКП(б). Безпосередньо проти Й. Сталіна на з’їзді не виступив ніхто. Однак членів Центрального комітету обирали таємним голосуванням. За його результатами у Й. Сталіна виявилося менше голосів, ніж у інших кандидатів. Найбільшу підтримку делегатів отримав С. Кіров. 1 грудня 1934 р. С. Кірова було вбито. Причетність Й. Сталіна до цієї акції не доведена документально. Але смерть Кірова була вигідна лише Сталіну. Генсек позбувся можливого в майбутньому суперника й одержав переконливі підстави для розгортання терору, спрямованого проти міфічних «ворогів народу». До «чистки» компартійного апарату, ВКП(б) і всього суспільства він долучив Наркомат внутрішніх справ СРСР на чолі з М. Єжовим.

У 1930-х рр. у СРСР остаточно визрів тоталітарний режим, заснований на системі насильства, позбавленні людей елементарних прав і свобод, на політичній диктатурі вождів партії, яка уособлювала «соціалістичну» державу.

1. Якими були перші прояви масового терору радянсько-комуністичної влади проти громадян УСРР

Одним із перших кроків до масового терору стала кампанія боротьби зі «шкідниками» та «саботажниками». Ви вже дізналися про «Шахтинську справу», коли на лаві підсудних опинилися представники інженерно-технічної інтелігенції.

Першим судовим процесом проти української гуманітарної інтелігенції став розгляд справи «Спілки визволення України» («СВУ»), що відбувся у Харкові в березні 1930 р. Він мав на меті дискредитацію української інтелігенції: на чолі цієї міфічної спілки нібито стояв один із керівних діячів Української революції, віце-президент ВУАН Сергій Єфремов. Усього на лаві підсудних опинилося 45 осіб: два академіки ВУАН (С. Єфремов і М. Слабченко), 15 професорів вишів, 10 учителів, письменники, священики, редактори, кооператори, студенти. У минулому 31 звинувачений належав до різних українських політичних партій, шестеро були членами Центральної Ради, двоє – міністрами УНР, один – прем’єр-міністром (В. Чехівський). Третина підсудних працювала в системі ВУАН. Загалом, у цій справі пізніше було заарештовано понад 6 тис. осіб.

Справі «СВУ» передували менш резонансні акції, пов’язані з боротьбою проти «націонал-ухильництва». Кожен з ухилів уособлював певну групу потенційно опозиційних режиму сил:

«шумськізм» – працівників радянського і партійного апаратів; «хвильовізм» – творчу інтелігенцію; «волобуєвщина» – наукову інтелігенцію;

«скрипниківщина» (від 1933 р.) – так звану ленінську гвардію.

У 1926 р. на політбюро ЦК КП(б)У Л. Каганович звинуватив Наркомат освіти і його наркома О. Шумського в українському націоналізмі, оскільки, мовляв, вони обмежували права національних меншостей в Україні. На початку 1927 р. Каганович констатував неймовірний розвал у роботі Наркомату освіти. О. Шумський подав у відставку. Наркомос очолив М. Скрипник. X з’їзд КП(б)У (1927 р.), який відбувся під цілковитим контролем Кагановича, засудив «націоналістичний ухил Шумського».

Словник

Тоталітаризм (від лат. totalis – весь, цілий, повний) – організація державної влади, характерними рисами якої є цілковитий контроль над усіма сферами життя суспільства. заборона демократичних організацій, ліквідація реальних конституційних прав та свобод, репресії, мілітаризація суспільного життя.

«Чистка» – офіційна назва процесу очищення компартійно-радянського апарату і всієї партії від збюрократілих, корумпованих і ворожих елементів. Насправді партія позбавлялася інакодумців, усіх тих, хто не мирився з чинопочитанням, нав’язуваним на підставі «демократичного централізму».

Сергій Єфремов (1876-1939)

У березні 1917 р. увійшов до складу Української Центральної Ради, згодом був обраний заступником голови УЦР і членом Малої Ради. Після створення Генерального секретаріату УЦР обіймав пост генерального секретаря міжнаціональних справ. З вересня 1917 р. очолював Українську партію соціалістів-федералістів. Позбавлений можливості займатися активною політичною діяльністю, проводив велику наукову роботу. У справі «СВУ» засуджений до десяти років позбавлення волі. Перші сім років провів у Ярославському політізоляторі. 1937 р. його перевели до Владимирського політичного ізолятора. Помер, за офіційними даними, в березні 1939 р. в одному з таборів ГУЛАГу.

Словник

«Націонал-ухильництво» – ідеологічний штамп, що вживався в агітаційно-пропагандистській роботі в СРСР і стосувався тих членів компартії, які «переоцінювали, перебільшували значення місцевих особливостей».

З’їзд запропонував проводити рішучу боротьбу з націоналістичними ухилами, хоч не зазначив, у чому конкретно вони виявляються.

Підставою для звинувачень економіста Михайла Волобуєва стала стаття «До проблеми української економіки», надрукована в журналі «Більшовик України». М. Волобуєв обґрунтовував, чому народним господарством в Україні мають керувати українські економічні центри. Учений висловив незгоду з «надмірним вилученням прибутку поза межі України» і поставив питання про «доцільність контролю Україною та іншими союзними республіками союзних органів».

2. Що розповідають джерела про судовий процес над «СВУ»

Прочитавши джерело, з’ясуйте, про що в ньому йдеться, коли відбулися описані події, визначте, як автор ставиться до них. З’ясуйте значення подій та явищ, які висвітлено в джерелі. Поміркуйте, у чому цінність джерела саме для вас, стисло викладіть своє ставлення до подій або діячів, згаданих у ньому.

Документ 1

Зі спогадів активного учасника національно-визвольних змагань Бориса Антоненка-Давидовича: «Тільки-но розпочався судовий процес над СВУ в Харкові, як по київських установах і підприємствах почалась кампанія загальних зборів робітників та службовців, на яких одностайно схвалювали резолюції з вимогою застосувати до підсудних найвищу міру покарання – розстріл. Утриматись або, боронь Боже, голосувати проти – було небезпечно, тим-то й була така “одностайність”.

Їхати до Харкова треба було з двох причин: по-перше, не виключено, що наступного дня прийдуть до мене брати заднім числом той підпис або ще зажадають належного інтерв’ю, а по-друге, треба кінець кінцем дізнатись, що ж справді відбувається на сцені харківської опери. Радіопередача про перший день процесу, яку я слухав через навушники, бо гучномовців ще не було, вразила не тільки мене. Підсудні, починаючи з Ефремова, вважали за слушний обвинувачувальний висновок, котрий закидав їм терор, готування до повстання та всі ті смертні гріхи, за які розплата могла бути тільки ціною життя. Але, коли допит підсудних дійшов до Петра Холодного з Чернігова, той категорично відкинув його, і засідання суду перервали до вечора, а всіх підсудних одвезли до тюрми. Якась пружина в механізмі добре злагодженого процесу несподівано зіпсувалась, і її треба було конче спішно відремонтувати. На це пішло півдня, і вечірнє засідання почалося знову з допиту Холодного. Цього разу він беззастережно визнав обвинувачення за слушне, й допит решти підсудних пройшов зовсім гладко. Чому сталась через кілька годин перерви така зміна в поведінці Холодного – ми дізнаємось далеко пізніш, а тим часом годі було чимось пояснити ЇЇ й зрозуміти».

На основі біографічної довідки, уривків з документів та відомостей з попередніх тем підготуйте розповідь про С. Єфремова за планом: » 1. Які основні віхи громадської та політичної діяльності С. Єфремова? » 2. Чому С. Ефремов відійшов від політики за радянських часів?

Судовий процес над «СВУ»: 45 душ на стільцях підсудних, що протягом 42 днів брали участь у лицедійстві, широковідомому тоді під влучною назвою «Опера СВУ, музика ДПУ» (судовий процес над «СВУ» відбувся в будинку Харківської опери)

3. Якою була природа партійно-радянського апарату в СРСР. У чому сутність Великого терору і як він відбувався

У 1928 р. Й. Сталін здобув у СРСР диктаторську владу. Навіть члени політбюро ЦК, які формально за компартійним статутом мали ті самі права, що й генсек, тепер стали такими ж безправними перед диктатором, як і пересічні громадяни. Він міг перетворити кожного на «табірний пил».

Використавши у 1932-1933 рр. проти українського селянства терор голодом, Сталін не залишив поза увагою й інші верстви населення. Репресивна машина не оминула церкви та духівництва, яким відповідно до радянської ідеології не було місця в соціальній структурі. У 1932 р. Сталін проголосив запровадження «безбожної п’ятирічки» й ліквідацію в СРСР до 1937 р. всіх релігійних конфесій і зовнішніх виявів релігійності.

У березні 1937 р. в СРСР почалася кампанія репресій, відома як Великий терор. Сталін заявив, що країна опинилася у небезпечному становищі через підступну діяльність саботажників, шпигунів і диверсантів. Зловісний 1937 рік розпочався в Україні набагато раніше, ніж у інших регіонах СРСР, майже одразу після приїзду П. Постишева в 1933 р. Однак найбільші масштаби репресій спостерігалися саме в 1937-му.

2 липня 1937 р. Сталін підписав рішення ЦК ВКП(б), на основі якого з’явився таємний оперативний наказ по НКВС СРСР із визначенням розверстки «ворогів народу». Вимагалося у найближчі чотири місяці викрити й репресувати 269 тис, «ворогів», із них 76 тис, – за першою категорією (розстріл), а 193 тис, – за другою (ув’язнення в тюрмі або таборі).

» Яку лінію партії демонстрував глядачам цей плакат?

Центральний меморіал на території Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» в околицях Києва. Створений 1994 р. для увічнення пам’яті жертв політичних репресій сталінського режиму

Щоб полегшити виявлення такої кількості «ворогів народу», чекістам офіційно було дозволено використовувати фізичні методи впливу на допитуваних. Під тортурами люди часто визнавали себе винними у скоєнні найхимерніших злочинів, давали неправдиві свідчення проти знайомих і навіть рідних.

1937 р. став переломним у долях багатьох в’язнів-українців. Так, в урочищі Сандармох у Карелії (Росія) упродовж кількох днів (з 27 жовтня до 4 листопада) 1937 р. вбили 1111 осіб. У розстрільному списку тих днів було вказано прізвища 201 в’язня-українця, серед яких видатні діячі української культури: Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Микола Зеров.

Найбільше в Україні місце поховання жертв масових політичних репресій розташоване в Биківнянському лісі поблизу Києва. Саме тут у 1936-1941 рр. таємно ховали розстріляних органами НКВС репресованих осіб, зрівнюючи могили із землею. На сьогодні, за виявленими й опрацьованими документами, встановлено прізвища 14 191 особи. На думку дослідників, у Биківні поховано не менш як 100 тис. людей.

Плакат із зображенням Сталіна з дівчинкою Гелею (Енгельсіною) Маркізовою. Сталіна – «найкращого друга дітей» – сфотографовано 1936 р. у Кремлі на офіційному прийнятті трудящих Бурят-Монгольської АРСР. До речі, батька Гелі було розстріляно як ворога народу, матір заарештовано, вона вкоротила собі віку

» Поміркуйте, з якою метою пропагандисти використовували сюжети «влада і діти». Поділіться припущеннями, як образ партійного лідера в колі дітей мав впливати на сприйняття влади. Які емоції у громадян прагнули викликати пропагандисти такими образами?

Усього жертвами репресій ДПУ-УДБ НКВС у 1933-1938 рр. стали 360 тис. громадян України. Закінчився Великий терор з усуненням наркома НКВС М. Єжова в листопаді 1938 р. Його розстріляли за стандартним звинуваченням: «шпигунство на користь іноземних розвідок».

На XVIII з’їзді ВКП(б), який відбувся в березні 1939 р. стало очевидно, що становище Сталіна в партії і державі істотно зміцнилося. Старі партійні кадри були винищені майже цілком. Ставати в опозицію до генсека ніхто більше не наважувався. Так утвердився «культ особи».

Оберіть кілька тверджень про наслідки політичних репресій та на їх основі аргументуйте відповідь на запитання: Чому внаслідок масових репресій деформацій зазнало все суспільство?

Наслідки політичних репресій 1930-х рр. в радянській Україні

• Посилення політичної залежності України від центру.

• Знищення або нейтралізація в концтаборах потенційних противників тоталітарного режиму. Придушення опозиційних сил, зокрема через створення фіктивних антирадянських організацій у кабінетах чекістів.

• Руйнування горизонтальних зв’язків між людьми (у тому числі встановлення нагляду за релігійними громадами і втручання в сімейні стосунки). Нав’язування громадянам обов’язкового членства у побудованих на засадах «демократичного централізму» вертикальних структурах (масова партія, комсомол, профспілки, громадські організації).

• Фізичне знищення сотень тисяч українців усіх соціальних верств, розкол суспільства, протиставлення соціальних верств одна одній.

• Занепад української національної культури внаслідок фізичного винищення інтелектуального потенціалу республіки.

• Підтримка головного стимулу до праці на державу – страху. Забезпечення системи таборів ГУЛАГу дармовою робочою силою.

• Деформація морально-етичних відносин і нагнітання атмосфери страху, взаємної підозри, недовіри та абсолютної покори владі.

• Поразки Червоної армії на початковому етапі війни з гітлерівською Німеччиною через неукомплектованість кадрами кваліфікованих командирів і небажання істотної частини мобілізованих громадян, які пройшли через Голодомор і Великий терор, захищати цю владу.

4. Чи діяли норми нової Конституції СРСР

У лютому 1935 р. відбувся VII з’їзд рад СРСР. Напередодні з’їзду пленум ЦК ВКП(б) запропонував внести до його порядку денного питання про зміни в Конституції СРСР, спрямовані на демократизацію виборчої системи. Раніше робітники мали п’ятикратну перевагу над селянами в нормах представництва. Тепер вибори пропонували зробити рівними. Раніше вибори в систему рад були багатоступеневими. Тепер вони мали стати прямими. Раніше делегатів у ради кожної ланки адміністративно-територіального поділу висували відкрито – підняттям рук. Тепер вибори пропонували зробити закритими, з кабінками для голосування. Радянська виборча система мала набути парламентської форми.

Надзвичайний VIII з’їзд рад 5 грудня 1936 р. затвердив нову Конституцію СРСР. За її зразком були розроблені проекти конституцій союзних республік. Проект Конституції УРСР 1 опубліковано 1 січня 1937 р. Наприкінці січня надзвичайний XIV з’їзд рад України її затвердив.

Утім, радикальна зміна виборчої системи не позначилася на реальній владі, адже ради не були самостійною владою у своїй традиційній формі. Однак демократична процедура виборів створювала загрозу для диктатури партійних комітетів. Виборці могли обрати тих, кого вони хотіли, а не рекомендованих райкомом партії цілком лояльних людей. Щоб такого не трапилося, на кожне місце в системі рад висувався тільки один кандидат – від блоку комуністів і безпартійних. У бюлетені для таємного голосування друкувалося тільки прізвище цього кандидата і назва колективу виборців, який його висував. Щоб висловити своє позитивне ставлення до кандидата, виборець не повинен був робити будь-яких позначок у бюлетені, а просто опустити його в урну. Щоб викреслити прізвище кандидата, йому треба було зайти в кабінку для таємного голосування. Однак за умов масових репресій майже не знаходилося сміливців, які наважувалися б викреслити прізвище офіційно схваленого єдиного кандидата від блоку комуністів і безпартійних.

Поміркуйте, навіщо радянській виборчій системі вирішили надати парламентської форми. Чому нова Конституція поглибила моральну деградацію суспільства?

1 Порядок слів у назвах союзних і автономних республік за новою Конституцією змінився. Наприклад, Українська Радянська Соціалістична Республіка – УРСР.

» Які деталі на плакатах указують на тоталітарний режим у країні попри гасла про народовладдя? » Як пропагандистська продукція свідчить про поширення культу особи в країні? » Чому художники, попри очевидне надуживання образом генсека, не могли не зобразити його на плакаті? » Чи можна твердити, що пропаганда, всупереч настановам, стала доказом тоталітаризму та культу особи?

ПЕРЕВІРТЕ, ЧОГО НАВЧИЛИСЯ

1. Установіть хронологічну послідовність подій: » Переїзд вищих державних та партійних установ з Харкова до Києва » Судовий процес над організацією «Спілка визволення України» » Схвалення нової Конституції УРСР Надзвичайним XIV Всеукраїнським з’їздом рад.

2. Складіть речення, використавши поняття та терміни: тоталітарний режим, «націонал-ухильництво», «шумськізм», «волобуєвщина», Великий терор, «єжовщина», «вороги народу», «безбожна п’ятирічка», культ особи, сталінська Конституція, «СВУ», УНЦ, НКВС, ГУЛАГ, ДПУ.

3. Схарактеризуйте одним реченням історичних діячів залежно від їхньої ролі в подіях доби: С. Єфремов, М. Грушевський, Л. Каганович. О. Шумський, М. Скрипник. М. Волобуєв, М. Єжов.

4. Про який «судовий» процес ідеться в джерелі? Сформулюйте відповіді про конкретні факти, обставини процесу («Що? Де? Коли? Як? Навіщо?»)

«Підсудних привозили з тюрми не в “чорних воронках”, а в звичайних автобусах, ніби на прогулянку. На сцені в перервах підсудним підносили чай з тістечками. Організатори явно перегравали. Особливо ці масні й демонстративно великі солодощі, кондитерські вершини тодішнього щасливого життя, були тут не до речі. Проте думаю, що відкинути, відсунути їх підсудний академік Сергій Єфремов, людина великої гідності, не міг. Не могли й інші. Так само не могли відкликати своїх попередніх свідчень, даних у Києві, вимучені довгими днями і ночами без сну. І признання, і театральні солодощі, – все належало до заздалегідь розробленого ритуалу, й підсудні мали коритися йому».

5. Прокоментуйте події (або явища), про які йдеться у фрагменті джерела. «Дозволяю, якщо це петлюрівець, політбандит, контрабандист, польський або німецький націоналіст, дописати йому, негіднику, в протокол 40 % того, що він не говорить. За це вас ні партія, ні радянський народ не засудять» (із заяви Житомирського обласного управління НКВС УРСР своїм підлеглим, 1938 р.).

6. У яких твердженнях ідеться про С. Єфремова?

» 1. Один із лідерів Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ). один із засновників Української Центральної Ради. » 2. Член Спілки радянських письменників України, автор творів, присвячених подіям 1917-1920 рр. » 3. Очолював делегацію УНР у переговорах з Німеччиною та її союзниками в Брест-Литовську. » 4. Повернувшись з еміграції, очолив Всеукраїнську академію наук. » 5. Засуджений у «справі СВУ» як один із керівників антирадянської організації.

7. Які особливості життя 1920-х рр. викрито в тогочасних анекдотах?

1. «Чужинець запитує радянського громадянина: “Як поживаєте?” – “Як пасажири в автобусі. ” – “. ” – “Одні сидять, а інші трусяться”».

2. «Сталін загубив люльку й подзвонив в НКВС, щоб знайшли. Через якийсь час люлька знайшлася, і Сталін телефонує до НКВС, мовляв, не треба шукати, бо люлька є. Звідти повідомляють, що за люльку арештовано вже десятьох осіб. – “Випустити”, – наказує Сталін. “Не можна”, – відповідають у НКВС. “Чому?” – питає Сталін. – “Усі десять зізналися, що вкрали вашу люльку”».

3. «На сцені висить портрет Сталіна. Доповідач говорить про Сталіна. Хор співає пісні про Сталіна. Артисти декламують вірші про Сталіна. Що це таке? Відповідь: вечір, присвячений пам’яті Т. Шевченка».

8. Підтвердіть фактами або спростуйте слушність твердження: «Масштаби репресій десятикратно зросли якраз після прийняття “найдемократичнішої у світі” Конституції».

Формування в Україні радянської міліції

У початковий період існування радянської державності в Україні, тобто наприкінці 1917 – початку 1918 рр., єдиної системи органів охорони правопорядку на українській території, що контролювалася більшовиками, не існувало. На організаційно-правовому рівні правоохоронні функції утворених в містах різних (за назвою) органів поєднувалися з функціями збройного захисту радянської держави

Одним з перших (за О. Олійником) органів охорони правопорядку, на який, передовсім, покладалися завдання координації дій в боротьбі з анархією, спекуляцією та саботажем, був губернський головний штаб боротьби з контрреволюцією (30 січня 1918 р.). Штаб наділявся правом здійснення арештів та обшуків Він мав усунути безладдя і передавати винних осіб суду революційного трибуналу, боротися з хуліганством, пияцтвом, торгівлею спиртними напоями і т. ін. В окремих містах України місцеві ради та військово-революційні комітети для боротьби зі злочинами і іншими правопорушеннями створювати комісаріати громадської безпеки. Такі комісаріати були утворені наприкінці грудня 1917 р. у Катеринославі (пізніше – Дніпропетровськ), а в середині січня 1918 р,- в Одесі. У своїй діяльності харківський Головний губернський штаб та комісари громадської безпеки в інших містах опиралися на озброєнні робітничі дружини і загони Червоної гвардії.

На контрольованій більшовиками території України першим спеціалізованим органом з охорони правопорядку стала міліція, створена на підставі декрету Раднаркому УСРР “Про організацію міліції” (9 лютого 1919 р.) з метою охорони революційного порядку і особистої безпеки громадян, а також для боротьби зі злочинними елементами.

Пролетарська, відверто класова природа радянської міліції України визначала і її головний обов’язок – охорону революційного порядку. Вона конкретизувалася шляхом встановлення предметів | відання міліції, основних напрямів її діяльності. За характером суспільних відносин, їх змістом, завдання органів міліції визначалися такими основними напрямами: охорона основ радянського державного і суспільного ладу, забезпечення виконання приписів радянських законів; охорона громадського порядку, підтримання громадського благоустрою, адміністративна діяльність; боротьба зі злочинністю, здійснення попереднього слідства з кримінальних справ; вжиття заходів процесуального характеру щодо сприяння і органам правосуддя.

Упродовж першої половини 1919 р. відбувався процес реорганізації міліції щодо визначення спеціалізації її органів. Опираючись на нормативно-правовий досвід Радянської Росії, беручи до уваги постанову НКВС РРФСР “Про робітничу міліцію” (28 жовтня 1917 р.) та спільну Інструкцію Народних комісаріатів внутрішніх справ та юстиції РРФСР “Про організацію Радянської Робітничо-Селянської міліції” (12 жовтня 1918 р.), уряд УСРР видав нормативні акти, які регламентували створення в Україні окремих служб міліції, тобто тих, що мали особливі форми та методи діяльності. В результаті склалося кілька видів міліції: загальна (або зовнішня) міліція, кримінальний розшук та судово-кримінальна міліція, промислова, залізнична, річкова та морська міліції.

Головну роль у правоохоронній сфері відігравали органи загальної та судово-кримінальної міліції, кримінального розшуку. Так, на органи загальної міліції покладалися насамперед обов’язки внутрішньої служби. Вони повинні були стежити за станом громадського порядку в містах і селах, запроваджувати заходи із запобігання порушенням та їх припинення, стежити за додержанням декретів і постанов органів влади, сприяти іншим державним органам у виконанні покладених на них завдань. До її функцій також належало сприяння судовим установам у виконанні вироків.

Організація і діяльність загальної міліції регламентувалася Інструкцією з організації радянської робітничо-селянської міліції, опрацьованою НКВС України у середині 1919 р. У штатах загальної міліції існували такі посади: завідуючі губернської міліції, начальники міської, повітової і районної міліції, їхні помічники, старші міліціонери і міліціонери. На службу до міліції приймалися лише громадяни УСРР, які визнавали радянську владу, користувалися активним і пасивним виборчим правом до рад, досягли 21 року та були письменними. В міліції могли служити як чоловіки, так і жінки. Не приймалися на службу особи, засуджені за вчинення злочинів; ті, що перебували під слідством і судом; позбавлені або обмежені у виборчих правах (тобто представники інтелігенції, буржуазії і т. ін.); ті, що використовували найману працю з метою отримання прибутку; ті, що жили на відсотки з капіталу; приватні торговці службовці і агенти колишніх жандармських відділень та поліції, а також служителі релігійних культів. Начальницький склад міліції комплектувався за строго партійною ознакою.

Органи кримінального розшуку (кримінально-слідчі комісаріати або відділи кримінального розшуку) та судово-кримінального створювалися з початку 1919 р. як самостійні установи. Вони не підпорядковувалися загальній міліції, а підлягали виконкомам місцевих Рад. З центру їхньою діяльністю, як і діяльністю загальної міліції, керував Народний Комісаріат Внутрішніх справ. Раднарком УСРР своїм декретом (15 квітня 1919 р.) передавав органи кримінального розшуку і судово-кримінальної міліції в підпорядкуванні Народному комісаріату юстиції, його місцевим установам, судово-слідчому апарату, а також колегіям громадських обвинувачів. Незабаром (травень 1919 р.) Нарком’юст УСРР опрацював Положення про органи кримінального розшуку і судово-кримінальної міліції яке стало правовою основою організації та діяльності кримінального розшуку і судово-кримінальної міліції.

У Положенні органи кримінального розшуку і судово-кримінальної міліції розглядалися як допоміжний апарат судово-слідчих установ при розкритті й розслідуванні злочинів. Зокрема, на кримінальний розшук покладався обов’язок наглядати за злочинні:11 елементом та попереджувати вчинення злочинів, розшукувати підозрюваних у здійсненні злочинів осіб, а також предметів та слідів, що можуть сприяти розкриттю злочину.

Промислова міліція займалася виключно охороною підприємств і установ, забезпечувала громадський порядок на їхній території Формувалася вона на договірних засадах. З квітня 1921 р. по березень 1922 р. промислова міліція була тимчасово ліквідована в зв’язку з деякими реорганізаціями структур, після цього відновлена поста новою Раднаркому від 31 березня 1922 р. і існувала поряд із зовнішньою міліцією. Залізнична міліція (заснована постановою РНК УСРР від 29 червня 1919 р.) користувалася всіма правами і обов’язками загальної, але займалася охороною порядку, майна і вантажів на залізничних шляхах, охороною станцій від нападів бандитських (повстанських) формувань і мобілізацією населення у разі потреби для очистки шляхів. Річкова міліція також користувалася всіма правами і виконувала обов’язки загальної, займаючись при цьому охороною порядку на пристанях, пасажирських пароплавах, охороняла судна й водні споруди.

Взагалі, процес створення та діяльності органів радянської міліції в Україні, був тісно пов’язаний з інтересами забезпечення організаційних функцій Наркомата внутрішніх справ (НКВС), що становили основу його діяльності протягом 1917-1922 pp. Хоча організаційну роботу по радянському будівництву на місцях в 1922 р. було в основному завершено, ВУЦВК поки що залишав її в компетенції НКВС, а затвердивши “Положення про Народний комісаріат внутрішніх справ України” (12 серпня 1922 p.), закріпив це юридично.

Положення вперше юридично регламентувало організаційну структуру наркомату, визначило його права та обов’язки. Структурно апарат НКВС складався з Адміністративно-організаційного відділу, Головного управління робітничо-селянської міліції, відділу комітетів незаможних селян, відділу національностей, управління комунальним господарством, фінансово-кошторисного відділу та управління справами. На місцях до системи НКВС належали губернські, повітові, міські та волосні управління виконкомів Рад, місцеві органи міліції, карного розшуку, Центр розшуку та ін. (О. Олійник). У цілому, НКВС проголошувався державним адміністративним органом, що мав здійснювати організаційні та правоохоронні функції. Вперше на законодавчому рівні було визначено місце НКВС у системі органів державної влади та управління України – він діяв як виконавчий апарат ВУЦВК. Останній призначав Народного комісара внутрішніх справ, який входив до складу Президії ВУЦВК та Ради Народних Комісарів.

Виявом розвитку процесів централізації управління органами міліції та її мілітаризації, стало утворення в системі НКВС УСРР Головного управління міліції (30 березня 1920 р.) для керівництва усіма її видами. На підставі прийнятого невдовзі Тимчасового положення про робітничо-селянську міліцію (квітень 1920 p.), до її складу дозволялося зараховувати червоноармійців, які брали участь у боях, старших 28 років, і тимчасово звільнених з діючої армії в госпіталі або тих, що перебували у відпустці з причин хвороби. Червоноармійці, які вступали до міліції, звільнялися від подальшої служби в Червоній армії. Таким чином, міліція за своїм кадровим складом наближалася до військових підрозділів. Згідно з новим затвердженим Раднаркомом УСРР Положенням про робітничо-селянську міліцію (14 вересня 1920 р.), органи міліції по суті набували значення збройних частин особливого призначення. Дослідники (О. Олійник) відзначають, що характерною рисою розбудови та діяльності міліції УСРР було постійне втручання в її роботу державних і партійних органів Російської Федерації.

Отже, процес становлення і діяльності в Україні радянських правоохоронних органів здійснювався на основі проголошуваних жовтневою революцією загальних принципів революційної доцільності та радянської (соціалістичної) законності – на кшталт російських, і був невід’ємною складовою радянської державної системне республіці. Упродовж 1917-1922 рр. відбувався пошук місця правоохоронних органів, у тому числі й міліції, в системі державна інституцій України, формувалися завдання, загальні принципи їх організації та діяльності. Цей процес опирався на досвід та нормативно-правову базу Радянської Росії. Створена українська нормативна база лише дублювала і незначною мірою доповнювала відповідні нормативні акти РРФСР.

День створення міліції в РСР. Радянська міліція – яка вона була? Міліція ссср та жінки

10 листопада 1917 року під час революційних подій Наркомат внутрішніх справ видав ухвалу про створення Робочої міліції.

Витоки

Поняття міліції з’явилося ще 1903 року у програмі партії більшовиків, а березні 1917 року після приходу до влади Тимчасового уряду місце царської поліції зайняли міліціонери. Це були звичайні робітники, які вдень стояли на верстаті, а ввечері з гвинтівками виходили на вулиці охороняти порядок.

Ще В. І. Ленін висловлювався необхідність створення «народної міліції», що мало на увазі повне озброєння народу.

Перша міліція СРСР

Насправді роботу з охорони порядку виконували червоногвардійці революційної охорони. Влада розуміла, що слідкувати за порядком усередині країни має окремий орган. Торішнього серпня 1918 року було прийнято рішення створення міліції. Цей новий орган проіснував весь період радянської влади.

Міліція стала робітничо-селянською і служити там могли люди віком від 23 років.

Царські органи поліції необхідно було просто реорганізувати, адже, за словами Ф. З. Дзержинського, нові люди не могли привнести нічого доброго в колишні силові органи. Але ця ідеологія була проігнорована владою, і радянська міліція на той час складалася з непрофесіоналів.

У неспокійний пореволюційний час історія міліції писалася кров’ю. Весною 1918 року у боротьбі з бандитами загинули перші міліціонери.

Першою зброєю, якою озброювали нових правоохоронців, був маузер та револьвер. Маузер – відома потужна зброя, що пробуло у використанні практично до 50-х років минулого століття.

МУР

5 жовтня 1918 року влада видала положення про створення відділів боротьби з кримінальною злочинністю. за царського режиму перетворили на МУР – Московський кримінальний розшук.

«Мурівці» носили особливий на лацканах своїх піджаків – півмісяць та «муровське око» – всевидюче око. Відомча відмінність видавалося певний час.

Головним завданням співробітників МУРу було знищення озброєних банд, яких лише у Москві налічувалося близько 30-ти.

Форма та звання

Спочатку про зовнішні відзнаки особливо не думали. Міліціонери ходили у цивільному та носили лише червоні пов’язки на руках. У 1923 року дійшли застосування форми. Піша радянська міліція на той час мала чорний колір мундирів, а кінна – темно-синій. Нові відзнаки з’являлися майже щороку. Змінювалися кольори петлиць, самі знаки та його конфігурація.

1931 року форма радянського міліціонера стала сірою. Звань у новоявлених охоронців правопорядку був, лише посади.

Разом з появою звань в армії 1936 року звання з’явилися й у міліціонерів. Окрім сержантів та лейтенантів, ще з’явилися директори міліції – найголовніші звання. У 1943 році були введені і погони, а основним кольором відзнак став блакитний.

У 1947 році змінився крій обмундирування та з’явився червоний колір. У відомому дитячому вірші Сергія Міхалкова про дядька Степа дуже яскраво зображений такий міліціонер, який стоїть на посту.

13 січня 1962 року вразила історія про героя-міліціонера, який, стоячи на посаді, врятував жінку та дітей від п’яного озброєного злочинця. Сам дільничний отримав смертельне поранення та був нагороджений посмертним званням героя.

Міліція СРСР та жінки

У лавах радянської міліції жінки з’явилися ще 1919 року. Чимало жінок працювали в роки Великої вітчизняної війни. А у мирний час майже чверть співробітників вдало поєднували погони зі спідницею.

Насправді жінки під час критичних ситуацій діють не гірше, ніж чоловіки. З іншого боку, особливості психології роблять їх цінними співробітниками внутрішніх органів.

Відома письменниця прослужила у радянській міліції 20 років, займаючись аналізом кримінальних злочинів. Вона стала найвідомішим підполковником у відставці, написавши серію детективних романів про будні працівників внутрішніх справ.

Підготовка кадрів

Щоб вирішити проблеми з підготовкою кадрів, влада відкрила Міліція СРСР стала більш професійною, завдяки постійним школам та курсам підвищення кваліфікації дільничних та постових. Для того, щоб потрапити до слідчих органів, необхідно було закінчити Вищу школуміліції.

Позитивний образ міліціонера

Починаючи з середини 60-х держава постійно піднімала престиж міліції в очах населення. Засоби масової інформації та творчої інтелігенції працювали над створенням позитивного героя – радянського міліціонера. Міліція СРСР стала дуже популярною в народі завдяки захоплюючим фільмам.

З 1962 року офіційно запроваджено свято – День Міліції в СРСР. Дата 10 листопада відзначалася і раніше, але локальніше. На державному рівні цього дня міліціонерів вітали чиновники та найкращі артисти країни.

Радянські люди свято вірили і повторювали фразу, яка стала крилатою: «Наша міліція нас береже!».

У Росії термін “міліція” вперше був застосований у 1917-му, коли на території шостої частини планети стався відомий катастрофічними наслідками жовтневий переворот.

Через десятиліття радянське керівництво вирішило офіційно започаткувати і День міліції. З того часу, з 1962-го, він відзначається щодня 10 листопада. Але все поряд.

Історія свята День міліції починається з давніх часів. Справа в тому, що поліцейська функція як така виникла саме тоді, коли з’явилася сама держава.

Так, в епоху легендарної Київської Русі поліцейські функції виконувала князівська дружина. Набагато пізніше, за царювання Петра I, було вирішено створити і т.зв. службу охорони соціального порядку. Саме тоді російський імператор назвав її поліцією.

До речі, у перекладі з грецької це означає не що інше, як «управління державою». Зауважимо, у цій службі працювали солдати та офіцери нижчих чинів.

До речі, серед перших поліцейських було достатньо іноземців. Втім, це легко зрозуміло.

Російський самодержець постійно запрошував їх із європейських країн з метою передачі відповідного корисного досвіду.

Судячи з історичних джерел, російська поліція тоді працювала більш ніж справно. Зрештою рівень злочинності в країні в ті часи знизився на кілька порядків.

У XIX-му столітті, в епоху російського імператораОлександра I, з’явилося і Міністерство Внутрішніх Справ, до функцій якого увійшли встановлення та підтримання порядку, боротьба з дезертирами та втікачами, курування притулків та багато іншого.

Одним словом, свято День міліції, в принципі, можна було започаткувати ще в ті давні часи.

Але все-таки сучасний вигляд міліція змогла набути лише за часів радянської імперії. Лише через кілька днів після Жовтневого перевороту, 10 листопада 1917 р., замість поліції, було створено міліцію. До її лав приймалися люди, які досягли 21 року і, звичайно ж, визнавали владу Рад.

Крім того, радянський міліціонер повинен був бути грамотним і мати виборче право. Важливою обставиною у становленні інституту радянської міліції стало рішення запровадити єдину форму одягу для правоохоронців. Як мінімум, це підвищувало авторитет у власних очах звичайних громадян.

Коли розпочалася Громадянська війна, співробітники міліції взяли участь у боях на всіх фронтах. Так, 1919-го, до Червоної армії було направлено близько 8 тис. міліціонерів.

Після громадянської війни інститут міліції неодноразово піддавався перетворенням, реорганізаціям та перейменуванням.

Так, до 1931-го відомство перебувало у віданні місцевих Рад, але згодом перейшло до Наркомату внутрішніх справ і потім, з 1946-го, до МВС.

На жаль, співробітники міліції протягом тривалого часу не мали свого офіційного свята. І лише 1962-го керівництвом СРСР офіційно було засновано «День радянської міліції».

Після краху радянської імперії свято почало іменуватися «Днем російської міліції». А коли відбулася реформа структури внутрішніх справ та перейменування міліції на поліцію, у 2011-му, свято набуло нинішньої назви, а саме – «Дня співробітника органів внутрішніх справ РФ». Та й дата урочистостей, звичайно ж, не змінилася.

10 листопада весь особовий склад Міністерства за традицією виходить на службу виключно у парадній формі. Щоправда, багато хто з поліцейських, як правило, зустрічає свято на своїй роботі.

І, мабуть, останнє. Це свято завжди було, по суті, одним із найулюбленіших у суспільстві. Цілком можливо, через улюблений концерт. Такі концерти влаштовувалися у СРСР, починаючи з 1966-го. А через шість років, 1972-го, захід, присвячений Дню міліції, вперше був показаний на радянському телебаченні.

Мабуть, саме з цього часу концерт став традицією, яка й досі не порушується. У цьому святковому заході беруть участь не лише співробітники МВС, а й багато естрадних знаменитостей.

До речі, концерт скасовували лише один раз. Це було далекого 1982-го, коли помер глава радянської держави Леонід Брежнєв. Втім, це зовсім інша історія.

Міліція – найісторичніше склалося найменування органів з охорони громадського порядку Російської Федераціїта низку країн СНД.

Після Лютневої революції 1917 р. у Росії царська поліція була ліквідована. Було проголошено заміну поліції “народною міліцією”. Правова основа організації та діяльності міліції була створена постановами Тимчасового уряду “Про затвердження міліції” та “Тимчасовим положенням про міліцію”, які були видані у квітні 1917 р. Після Жовтневої революції II Всеросійський з’їзд Рад юридично закріпив освіту Радянської держави та закріпив ліквідацію Тимчасового уряду та його органів, зокрема органів міліції.

• 10 листопада (28 жовтня старому стилю) 1917 р. Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС) прийняв декрет “Про робочу міліцію”, в якому говорилося, що всі Ради робітників і солдатських депутатів засновують робочу міліцію, яка знаходиться повністю і виключно у віданні Рад робочих та солдатських депутатів. 10 травня 1918 р. колегія НКВС РРФСР прийняла рішення у тому, що ” міліція існує як постійний штат людей, виконують спеціальні функції ” . З цього моменту міліція із “народної” починає перехід у категорію професійної.
• 12 жовтня 1918 р. НКВС та Народний комісаріат юстиції затвердили інструкцію “Про організацію радянської робітничо-селянської міліції”, що юридично закріпила створення штатної професійної міліції в УРСР як “виконавчого органу робітничо-селянської центральної влади на місцях, що перебуває в безпосередньому місці. спільного керівництва НКВС”.

У 1920 р. ВЦВК (Всеросійський центральний виконавчий комітет) затвердив перше положення “Про робітничо-селянську міліцію”. Відповідно до нього до складу міліції увійшли: міська та повітова міліція, промислова, залізнична, водна (річкова, морська), розшукова міліція. Служба в міліції мала добровільний характер.

У складі міліції з часом виникали нові підрозділи. У 1936 р. було створено підрозділи Державної автомобільної інспекції (ДАІ), у 1937 р. – у боротьбі з розкраданнями та спекуляцією (БХСС).

До 1941 р. у структурі Головного управління робітничо-селянської поліції були відділи карного розшуку, БХСС, зовнішньої служби, ДАІ, залізничної поліції, паспортний, науково-технічний, боротьби з бандитизмом. Згодом у різні роки до складу міліції увійшли такі відділи, як загони міліції спеціального призначення – спецназ (1987), загін міліції особливого призначення- ОМОН (1988), Головне управління боротьби з організованою злочинністю – ГУБОЗ (1992) та інші. У 1990 р. у Росії було створено Національне центральне бюро Інтерполу.

Спочатку міліція підпорядковувалась і входила до складу НКВС РРФСР (1917-1930).

15 грудня 1930 р. ЦВК (Центральний виконавчий комітет) та РНК (Рада) народних комісарів) СРСР ухвалили постанову “Про ліквідацію наркоматів внутрішніх справ союзних та автономних республік”. Після скасування наркоматів з урахуванням управлінь комунального господарства, поліції та карного розшуку було засновано однойменні управління безпосередньо при РНК РРФСР. Такий порядок зберігався до 1934 р. Потім був знову організований НКВС СРСР, і міліція підпорядковувалась йому (1934-1946), потім МВС (Міністерству внутрішніх справ) СРСР (1946-1960), МВС РРФСР (1960-1968), МВС СРСР (1 -1991). З 1991 р. міліція перебувала у віданні міністерства внутрішніх справ РРФСР.

У грудні 1991 р. після того, як президент СРСР Михайло Горбачов склав свої повноваження, був прийнятий закон РРФСР “Про зміну найменування держави Російська Радянська федеративна соціалістична республіка”, згідно з яким держава РРФСР стала іменуватися Російська Федерація (Росія). У зв’язку з цим всі органи, установи та організації МВС СРСР на території Росії були переведені під юрисдикцію Росії із включенням їх до системи МВС Росії.

До 2004 р. у структурі МВС РФ налічувалося 37 відділів (управлінь). 5 листопада 2004 р. президентом було підписано указ, відповідно до якого ці відділи було замінено 15 департаментами.

До 1 березня 2011 р. діяльність міліції регулювалася федеральним законом РРФСР “Про міліцію”, який набув чинності 18 квітня 1991 р. Відповідно до цього закону міліція в Росії поділяється на кримінальну та міліцію громадської безпеки (МГБ). До складу кримінальної міліції увійшли підрозділи карного розшуку, боротьби з економічними злочинами, боротьби з незаконним обігом наркотиків, протидії екстремізму та інші. До складу МОБ увійшли чергові частини, дільничні інспектори міліції, Державна інспекція безпеки дорожнього рухуМВС РФ, ізолятори тимчасового утримання підозрюваних та обвинувачених; спеціальні приймачі для утримання осіб, заарештованих в адміністративному порядку та інші підрозділи.

• 12 грудня 1993 р. всеросійським голосуванням була прийнята Конституція РФ, яка закріпила основні положення закону РРФСР “Про міліцію”.
• 7 серпня 2010 р. з ініціативи президента РФ Дмитра Медведєва в інтернеті було відкрито громадську дискусію щодо законопроекту “Про поліцію”, що тривала до 15 вересня.
• 27 жовтня 2010 р. законопроект було внесено на розгляд до Державної Думи РФ. 28 січня законопроект схвалили Дума в третьому, остаточному читанні. 24
• 7 лютого 2011 р. закон “Про поліцію” був підписаний президентом РФ Дмитром Медведєвим. Дата набуття чинності нового закону – 1 березня 2011 р.

Закон “Про поліцію”, розроблений у рамках реформи російських органів внутрішніх справ, передбачає, що міліція змінить назву на поліцію.

Закон визначає статус, права та обов’язки співробітника поліції; звільняє поліцію від дублюючих та невластивих функцій, закріплює партнерську модель відносин між поліцією та суспільством.

Створення радянської поліції. Народний комісаріат внутрішніх справ було утворено на 2 Всеросійському з’їзді Рад 25-26 жовтня (7-8 листопада) 1917 р. серед тринадцяти наркоматів у складі першого радянського уряду – Ради народних комісарів. Першим наркомом внутрішніх справ став А. І. Риков, член ЦК РСДРП(б). Однак цей пост він обіймав лише 9 днів. В даний час відомо лише про два важливі нормативні акти, підписані ним: постанови НКВС від 28 жовтня (10 листопада) 1917 р. “Про робочу міліцію” та “Про передачу житла у відання міст” від 30 жовтня (12 листопада) 1917 р.

17 (30) листопада 1917 р. народним комісаром внутрішніх справ на пропозицію В. І. Леніна був призначений Г. І. Петровський. До складу першої колегії НКВС увійшли Ф. Е. Дзержинський, М. Я. Лацис, М. С. Урицький, І. С. Уншліхт. Це керівне ядро ​​очолило роботу з формування апарату наркомату. На шляху його створення, вироблення структури виникли великі проблеми. Насамперед саботаж. З метою боротьби з саботажем чиновників Колегія НКВС РРФСР 31 грудня 1917 р. ухвалила рішення: “1. Всі чиновники, що залишили роботу, вважаються звільненими і позбавленими пенсій. 2. Їх прізвища опублікувати. 3. Пропонується всім органам прибирання вулиць Петрограда зобов’язати працювати з прибирання вулиць.”

У першій декаді грудня 1917 року на засіданні колегії НКВС було розглянуто питання організації відділів наркомату. Першочерговим завданням став підбір керівників основних підрозділів центрального апарату. Наприкінці 1917 – на початку 1918 року ця робота була в основному завершена. Для формування структури НКВС єдиним зразком, який можна було врахувати та використати, була структура апарату дореволюційного Міністерства внутрішніх справ. Вона лягла в основу побудови апарату Наркомату.

Формування центрального апарату НКВС тривало до літа 1918 року. У червні 1918 року він налічував уже 11 відділів, у яких працювало 400 працівників. Наркомат внутрішніх справ склався як багатофункціональний орган, що охоплює своєю діяльністю широке коло предметів ведення, що видно з назви його підрозділів: відділи місцевого управління та місцевого господарства, фінансовий, іноземний, біженців, ветеринарний, з управління медичною частиною. А ще – бюро друку, контрольно-ревізійна комісія. Таке розмаїття функцій у тому сукупності дає підстави стверджувати, що НКВС того періоду займався внутрішніми справами держави у сенсі слова. І хоча вони включали завдання, що виникли у зв’язку зі зміною державного ладу, можна також з упевненістю вважати, що мало місце пряме запозичення організаційної структури у дореволюційного міністерства внутрішніх. Для реалізації цього завдання у складі НКВС було створено спеціальний відділ. Він називався відділом місцевого управління. Ставлячи таке завдання перед НКВС, виходили з того, що до революції губернатори та підпорядковані ним органи, а потім і губернські комісари Тимчасового уряду були підвідомчі Міністерству внутрішніх справ. Практика ця мала глибоке історичне коріння. Тому вона була сприйнята і за нових умов.

Одною з важливих функційНКВС із самого початку стала охорона громадського порядку та боротьба зі злочинністю. У формуванні організаційних структур, які здійснювали цю функцію, були особливості. Вони були зумовлені теоретичними положеннями марксизму, закріпленими у програмних документах більшовицької партії. Ще К. Маркс і Ф. Енгельс висунули ідею загального озброєння народу, покликаного замінити під час демократичної, та був і соціалістичної революції постійну армію і поліцію. Ця ідея отримала розвиток у творах В. І. Леніна і стала практично реалізовуватися після переходу влади до рук Рад. Спочатку станом громадського порядку стежила робоча міліція, яка була штатним державним органом. Вона була різновидом загального озброєння трудящих, пролетарської міліції (за термінологією В. І. Леніна). Правовий основою будівництва робітничої міліції стала постанова НКВС “Про робочу міліцію” від 28 жовтня (10 листопада) 1917 р. Робоча міліція деякий час здійснювала функції органу охорони громадського порядку та військової сили. Проте дуже скоро практика показала її нежиттєвість, оскільки вона могла діяти професійно. Тому від цієї форми, що виявилася утопічною, довелося відмовитися. Вже у березні 1918 р. Раднарком, розглянувши питання міліції, запропонував НКВС розробити положення про радянської міліції як штатному державному органі. 10 травня 1918 р. колегія НКВС ухвалила рішення: “Міліція існує як постійний штат людей, які виконують спеціальні функції”. Перший Всеросійський з’їзд голів губвиконкомів і завідувачів відділів управління, що відбувся 30 липня – 1 серпня 1918 р. в Москві, також прийняв постанову про організацію робітничо-селянської міліції – постійного штатного державного органу, побудованого на професійних засадах.

Протягом 1918-1920 років. відбувалося формування основних ланок робітничо-селянської міліції. У жовтні 1918 року створюється карний розшук. У лютому 1919 року засновується залізнична, а квітні цього року річкова міліція: спеціальні органи міліції, покликані забезпечувати громадський порядок на транспортних комунікаціях.

Таким чином, у короткий строксклалися основні ланки єдиного апарату міліції Російської Федерації. Можна вважати, що процес її організаційного становлення до середини 1920 року в основному завершився. Це одержало закріплення у першому Положенні про робітничо-селянську міліцію, прийнятому ВЦВК та РНК РРФСР 10 червня 1920 р.

Процес зосередження у веденні НКВС функцій охорони громадського порядку та безпеки, боротьби зі злочинністю, виправлення та перевиховання засуджених найбільш інтенсивно протікав у 1919-1923 рр. Велику роль у цьому відіграв Ф. Е. Дзержинський, який у березні 1919 року змінив на посаді наркома внутрішніх справ Г. І. Петровського, обраного головою Всеукраїнської ЦВК.

Незважаючи на те, що Ф. Е. Дзержинський продовжував залишатися головою ВЧК, очолював Наркомат шляхів сполучення, різні комітети, комісії, а також виконував найвідповідальніші разові доручення ЦК партії, Президії ВЦВК, СНК, СТО, це не заважало йому по лінії НКВС проводити у життя одна з головних ліній. Він займав тверду позицію та постійно її обстоював. Суть її в тому, що однорідні охоронні функції не повинні розпорошуватися, розосереджуватися за різними наркоматами та відомствами. Вже у травні 1919 року Дзержинський висловив думку про звуження повноважень НКВС у галузі радянського будівництва. На засіданні колегії наркомата він запропонував чітко розподілити компетенцію Президії ВЦВК та НКВС як його виконавчого апарату, виходячи з того, що питання, в яких “треба виявити конституційну творчість, – це справи Президії ВЦВК”, питання ж, які вирішуються в межах декретів, – ” це справа НКВС”.

Радянська міліція у 20-30-ті роки.

Ідея Ф. Е. Дзержинського знайшла своїх прихильників у вищому партійному та державному керівництві радянської Росії, щодо реалізації якої робляться такі конкретні кроки:

• – створені в УРСР спеціальні місця позбавлення волі – табори примусових робіт (для політичних противників нової влади та соціально небезпечних осіб) у квітні-травні 1919 року включаються до системи НКВС. Пізніше та інші місця ув’язнення передаються під управління комісаріату внутрішніх справ (функції наркомату юстиції звузилися до здійснення виключно прокурорського нагляду за законністю утримання ув’язнених);
• – у 1920 р. до НКВС передаються органи пожежної охорони (Постанова РНК “Про зосередження пожежної справи у народному комісаріаті внутрішніх справ”);
• – в той же час для вирішення проблем, пов’язаних з обміном та розміщенням військовополонених та біженців, у складі наркомата з’являється центральне управління у справах полонених та біженців;
• – у вересні 1923 року Постанова Ради Праці та Оборони у відання НКВС передається конвойна варта, з безпосереднім підпорядкуванням її Головному політичному управлінню;
• – повноваження НКВС поповнилися реєстрацією товариств та спілок, які не мають на меті отримання прибутку, видаче дозволів на фотографування внутрішнього життя, реєстрацією та врахуванням мисливської зброї та деякими іншими функціями;
• – у травні 1922 року у відання НКВС передаються всі комунальні підприємства республіки: наркомат зосереджує під своїм управлінням шосейні та ґрунтові дороги, транспорт місцевого значення, електростанції, переправи, лісопилки тощо;
• – нарешті, Державне політичне управління, створене Постановою ВЦВК від 6 лютого 1922 року на місці скасованої ВЧК, також функціонує за НКВС, що законодавчо закріплює об’єднання органів державної безпекита органів внутрішніх справ у єдину систему. Дане рішення дещо згладило протиріччя між ВЧК та різними ланками НКВС, що виникли в силу об’єктивних та суб’єктивних причин (недостатність правового регулювання, схожість виконуваних функцій тощо). ВЧК прагнула до поглинання міліції та особливо апарату карного розшуку, а НКВС виступав за повне підпорядкування собі ЧК, тим більше, що фінансування діяльності останньої йшло за “наркомвнудельським” кошторисом. Ф. Дзержинський, що був в одній особі главою обох силових структур, що суперничали, не міг або не хотів усувати колізію, що склалася.

Відповідно до постанови РНК РРФСР від 6 лютого 1924 р. для охорони підприємств та установ, забезпечення громадського порядку на об’єктах, що обслуговуються, стала створюватися відомча міліція (гірничо-приискова, промислова, фабрично-заводська, ярмаркова, портова і т. п.).

Усі названі зміни у системі і структурі органів внутрішніх справ знайшли свій відбиток у Положенні про НКВС РРФСР, затвердженому ВЦВК і РНК РРФСР 27 березня 1927 р., відповідно до якого до складу наркомату входили: загальне управління, центральне адміністративне управління, головне управління місць укладання, головне управління комунального господарства. Проте вже наступного року організаційна структураНКВС знову була піддана серйозним змінам. ЦАУ було ліквідовано та утворено три самостійні відділи: адміністративного нагляду, міліції, карного розшуку.

Після закінчення громадянської війни, з переходом до нової економічної політики система органів радянської міліції зазнала істотних змін. У 1921 р. було ліквідовано залізничну та водну міліцію, скасовано слідчо-розшукову міліцію, припинили існування промислова, а потім і продовольча міліція.

Велику роботу було зроблено з упорядкування штатної чисельності та зміцнення кадрів міліції. У серпні 1921 р. видано постанову Ради Праці та Оборони про перевірку чисельного складу міліції та розробку її нових штатів. Ставилося завдання: зменшивши кількісно особовий склад міліції, домогтися його якісного поліпшення та раціональнішого використання. З метою економії державних коштів, необхідні якнайшвидшого відновлення народного господарства, утримання міліції 1922 року було передано на місцевий бюджет, що у більшості випадків спричинило погіршення матеріального становища працівників міліції та подальше скорочення штатів.

Постановою ВЦВК та РНК РРФСР від 24 травня 1922 р. було затверджено Положення про Народний комісаріат внутрішніх справ. У ньому містився самостійний розділ про робітничо-селянську міліцію, в якому визначалися: структура та основні напрямки діяльності; функціональні обов’язки Головного управління робітничо-селянської міліції, а також губернських, міських та повітових управлінь міліції.

Головне управління міліції складалося з 3 відділів: міліції, карного розшуку та матеріального відділу, який відав забезпеченням міліції різного виду забезпечення.

Надалі були затверджені: дисциплінарний статут міліції; інструкція дільничному наглядачеві; інструкція волосному міліціонеру; інструкція постового міліціонера; інструкція щодо порядку складання протоколів; інструкція про порядок накладення адміністративних стягнень та ін.

У всіх нормативних актах містилася вимога поваги до прав трудящих. Так, наприклад, Інструкція дільничному наглядачеві вимагала “суворіше дотримуватися встановленого законом порядку, допускаючи дії, що обмежують громадян, лише у випадках, коли такі дії будуть безумовно необхідні для виконання покладених на нього обов’язків…”

Внаслідок чищення особовий склад міліції було оновлено майже на чверть.

28 вересня 1925 р. ВЦВК та РНК РРФСР затвердили Положення про службу робітничо-селянської міліції. Закріплюючи основні правничий та обов’язки працівників міліції, Положення підкреслювало, що у здійсненні завдань “з охорони революційного порядку і народного надбання і боротьби з зазіханнями нею працівники міліції зобов’язані докладати всіх зусиль до можливо кращого їх виконання, не зупиняючись перед тягарем і небезпекою для здоров’я та життя”.

Міліція вносила свій внесок і в соціалістичну перебудову села. Вона брала активну участь у здійснюваній державною владоюполітиці колективізації сільського господарства та ліквідації куркульства як класу. Вирішення цих завдань покладалося, головним чином, на сільські, повітові та районні органи міліції. Їхні працівники охороняли склади, зерносховища, сільськогосподарську техніку, інше державне та громадське майно, вели боротьбу з тими, хто протидіяв хлібозаготівельним кампаніям, припиняли спекуляцію сільськогосподарськими продуктами.

Потрібно мати на увазі також і те, що в роки відновлення народного господарства в нашій країні у верхах партійного та державного керівництва взяла гору і стала панівною думка про перемогу соціалізму в одній окремо взятій країні. Це було зумовлено тим, що надії на світову революцію зазнали краху. Було взято курс на побудову соціалізму у Радянському Союзі. В результаті нова економічна політика стала згортатися, і було здійснено поворот до форсованої індустріалізації країни та насильницької колективізації сільського господарства. Першою ланкою у проведенні цієї політики стала індустріалізація, яка проводилася на основі надвисоких темпів. Щоб забезпечити їх, використовувалися такі засоби, як отримання непосильної “данини” із селянства, застосування “дешевої” праці великої кількості спецпереселенців та ув’язнених, створення у віддалених місцевостях країни виправно-трудових таборів ОГПУ СРСР.

Відбувалося також згортання товарно-грошових відносин, цивільно-правові методи регулювання народного господарства замінювалися на адміністративно-репресивні. З держапарату “вичищалися” не лише стара інтелігенція, а й комуністи з більшим стажем. Посилилася бюрократизація апарату. Різко збільшився вплив партійних керівників працювати державних органів. Реальна влада концентрувалася на вершині апарату, в руках вузької групи людей, а потім особисто Сталіна. Партійно-державний бюрократичний апарат стає дедалі надійнішою опорою режиму особистої влади. Значно зростала роль репресивних органів. На початку 30-х років почалося їхнє реформування. У грудні 1930 року було ліквідовано народні комісаріати внутрішніх справ союзних республік.

Одночасно з постановою від 15 грудня 1930 р. про ліквідацію НКВС союзних та автономних республік, ЦВК та РНК СРСР ухвалили секретну постанову “Про керівництво органами ОГПУ діяльністю міліції та карного розшуку”. На підставі його ОДПУ СРСР та його місцеві органи отримали право не тільки призначення, переміщення та звільнення керівних працівників органів карного розшуку та міліції, їх інспектування та контролю, а й використання у своїх цілях гласного складу та негласної мережі міліції та загрози, їх можливостей в області дактилоскопії та фотографії. Прийнятий наприкінці 20-х курс на прискорене економічний розвиток, перехід до індустріалізації промисловості та колективізації сільського господарства, призвели до того, що державне управління все більше почало спиратися на методи прямого примусу, використання у все більших масштабах примусової праці, посилення кримінальної репресії. Все це безпосередньо позначилося на діяльності міліції. ЦВК та РНК СРСР 7 серпня 1932 р. прийняли постанову “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності”. Цей законодавчий акт відносив всіх осіб, які посягають на соціалістичну власність, до ворогів народу і встановлював за розкрадання смертну кару, а за пом’якшувальні обставини – позбавлення волі на тривалі терміни. Серйозні економічні проблеми найбільш відчутно позначалися на трудівниках міста та села. У 1928 р. була введена карткова система на продукти та деякі товари масового споживання. Це створило благодатний ґрунт для різноманітних зловживань посадових осіб і для розвитку спекуляції. 22 серпня 1932 р. було видано постанову ЦВК та РНК СРСР “Про боротьбу зі спекуляцією”. Цей нормативний акт передбачав мінімальне покарання за цей злочин у вигляді позбавлення волі на п’ять років та конфіскацію майна.

Сільські та міські органи міліції зобов’язувалися, часто на шкоду іншим обов’язкам, здійснювати названі постанови. Важливою умовою підвищення ефективності діяльності радянської міліції щодо зміцнення громадського порядку був розвиток патрульної та постової служби. У 20-х роках міліцейські пости та патрулі були організовані у всіх республіканських, крайових та обласних центрах, а також у порівняно великих містах. На підтримку громадського порядку на вулицях міст, у парках та приміських зонах, під час проведення народних гулянь та свят брали участь кінні підрозділи міліції.

Постійно зростало значення діяльності міліції щодо забезпечення безпеки руху транспорту та пішоходів. Московський губернський адміністративний відділ у 1928 р. запровадив нову посаду – інспектор з регулювання вуличного руху. На нього покладалися такі обов’язки: раціональний розподіл транспортних потоків; встановлення місць стоянок таксі; безпосереднє спостереження за вуличним рухом та вирішення низки інших питань, пов’язаних із забезпеченням безпеки вуличного руху. Досвід москвичів сприйняли великими містами країни.

Однак цього виявилося замало. Для поліпшення даної роботи незабаром було засновано інспекції з регулювання вуличного руху. У великих центрах країни утворювалися спеціальні підрозділи. Так, у Москві при Управлінні міліції міста було створено окремий загін, у Харкові – команда, у Баку та Тбілісі – дивізіони регулювання вуличного руху (РУД). У 1931 р. відбулася Всесоюзна нарада з питань забезпечення безпеки руху транспорту та пішоходів.

РНК СРСР 23 липня 1935 р. ухвалив, що “з метою рішучої боротьби з аварійністю, неправильним використанням та хижацьким ставленням до автотранспорту” у системі Центрального управління шосейних та ґрунтових доріг та автомобільного транспорту утворюється Державна автомобільна інспекція. У союзних та автономних республіках, краях та областях, містах Москві та Ленінграді було засновано інститут уповноважених ДАІ, у районах – державтоінспекторів. У березні 1936 р. Державтоінспекція була передана у відання Головного управління робітничо-селянської міліції.

У липні 1936 р. РНК СРСР затвердив Положення про Державну автомобільну інспекцію Головного управління робітничо-селянської міліції НКВС СРСР.

Відповідно до п. 8 постанови ЦВК СРСР від 10 липня 1934 р. при Наркомі внутрішніх справ СРСР було утворено Особливу нараду, якій надавалося право у позасудовому порядку застосовувати висилку, посилання, висновок у виправно-трудовий табір на строк до 5 років та висилку за межі СРСР. До складу Особливої ​​наради входили заступники наркома внутрішніх справ СРСР, уповноважений НКВС СРСР з РРФСР, начальник Головного управління робітничо-селянської міліції, народний комісар внутрішніх справ союзної республіки на території якої виникла справа. На засіданнях Особливої ​​наради був присутній Прокурор СРСР чи його заступник. (Подібний орган не був чимось принципово новим. З перших років Радянської влади діяли як органи позасудової репресії Колегія ВЧК-ОГПУ, Особлива нарада ОГПУ, з 1922 по 1924 р. – Комісія з адміністративних висилок при НКВС РРФСР, в 30- – “трійки” у складі першого секретаря ЦК ВКП(б) союзної республіки (крайкому, обкому), начальника управління НКВС та прокурора відповідного рівня, а без секретарів партії – “двійки”.)

Аналогічним чином будувався і створений у квітні 1941 р. відділ боротьби з бандитизмом ГУРКМ НКВС СРСР. Він складався з п’яти відділень: чотири – за зонами СРСР, п’яте – слідче.

Загальні недоліки охорони громадського порядку було відображено у циркулярі Головного управління міліції (березень 1931 р.) “Про заходи щодо поліпшення постової служби”. Серед основних називалося слабке знання постовими своїх обов’язків, слабкий контроль із боку безпосередніх начальників, формальне проведення інструктажів, недостатнє постів у громадських місцях й у нічний час. Дуже живучими виявилися ті серйозні недоліки в охороні громадського порядку, які були притаманні періоду 20-х років. і, насамперед, використання сил патрульно-постової служби за призначенням (як вахтерів, конюхів, посильних тощо. буд.). Внаслідок цього, наприклад, в 1937 р. на посади виставлялося близько 20% готівкового складу; недооцінка патрулювання; слабка взаємодія з іншими службами; рідкісне використання таких методів міліцейської служби як обхід місць, що становлять оперативний інтерес, секрети тощо; тривале збереження однієї і тієї ж дислокації, незважаючи на зміну обстановки та ін. Ефективність охорони громадського порядку не могла зростати і тому, що зовнішня служба міліції, зокрема, дільничні інспектори, прямо зобов’язувалися “грати вирішальну роль. у очищенні свого району від всього антирадянського та контрреволюційного елемента”.

Багато змін у системі органів міліції пов’язані з прийняттям Конституції СРСР 1936 р., яка встановила, що соціалістична власність є економічною основою радянського ладу, яка потребує всілякої охорони.

Для вирішення цього завдання було створено спеціальні підрозділи міліції щодо боротьби з розкраданнями соціалістичної власності та спекуляцією (БХСС). Протягом першого року існування на апарати БХСС покладалася боротьба з дрібним шкідництвом, яка у 1938 р. була передана до ГУДБ НКВС СРСР.

Швидкий розвиток транспорту поставило перед міліцією нові завдання щодо охорони правопорядку, боротьби з розкраданнями та іншими злочинами на транспортних комунікаціях. Це потребувало вдосконалення організаційних форм діяльності та певних структурних змін органів міліції. У 1937 р. було утворено відділи залізничної міліції. Дещо пізніше відділи (відділення) міліції були створені в портах і на пристанях.

Велика робота була проведена в 1940 році новоствореними органами міліції в областях Західної України та Західної Білорусії, у Прибалтійських республіках щодо введення паспортної системи, а також боротьби з політичним та кримінальним бандитизмом.

У складні передвоєнні роки одним із відповідальних завдань органів міліції було сприяння зміцненню обороноздатності країни. На IV позачерговій сесії Верховної Ради СРСР 1 вересня 1939 був прийнятий закон “Про загальний військовий обов’язок”, який зажадав організаційної перебудови Збройних Сил країни та переведення їх комплектування на єдиний кадровий принцип. У цьому великого значення мало поліпшення обліку військовозобов’язаних і призовників. Відповідно до нового закону дана роботапокладалася на органи міліції. Для її виконання у всіх міських, районних та селищних відділеннях міліції були створені військово-облікові столи, за допомогою яких з моменту створення 1 вересня 1939 р. і до 1 січня 1940 р. були виявлені 133567 осіб, що не знялися з військового обліку. військовозобов’язаних. До березня на військовий облік ними було взято майже 9,3 млн осіб.

Думаю, що на диво правильна ідея спала на думку нашому незабутньому Дмитру Анатолійовичу. Змінити назву. Не може організація, яка заплямила себе хабарами, корупцією, відвертим крадіжкою, кришуванням криміналу, а зараз ще й ґвалтуванням один одного та колективною розпустоюносити ім’я легендарної радянської міліції. Нехай буде поліція. Відразу стає ясно, хто є хто.

Але не будемо про сумний і ганебний день сьогоднішній. Згадаймо Радянську міліцію. Вона, справді, була народною і захищала нас від усякої мразі та недолюдини.

Радянська міліція своє законодавче оформлення отримала на підставі постанови Наркомату щодо внутрішнім справамвід 10 листопада 1917 року “Про робочу міліцію”. У 1919 році В.Ленін підписав декрет РНК РРФСР «Про радянську робітничо-селянську міліцію», а в 1920 році ВЦВК затвердив перше положення «Про робітничо-селянську міліцію».

До 1931 року міліція перебувала у віданні місцевих Рад, потім – у системі Наркомату, з 1946 року – у союзно-республіканському Міністерстві внутрішніх справ СРСР.

Згодом основи організації та діяльності міліції були регламентовані Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 червня 1973 року «Про основні обов’язки та права радянської міліції з охорони громадського порядку та боротьби зі злочинністю».

У роки Громадянської війни радянська міліція вела напружену боротьбу зі злочинністю у всій Росії. Але не лише виконувати свої прямі обов’язки щодо розшуку та затримання злочинців, охорони громадського порядку доводилося першим радянським міліціонерам. Іноді вони вступали й у бойові дії з «білими», виконуючи функції традиційних армійських підрозділів. Весною 1919 р., коли біля Петрограда стояли війська генерала Юденича, у складі співробітників петроградської міліції було сформовано сім загонів загальною чисельністю 1500 багнетів. Радянські міліціонери билися на фронтах Громадянської війни на Уралі та Поволжі, на Північному Кавказі, в інших регіонах Росії.

Загін боротьби з бандитизмом Донський ЧК

В умовах Великої Вітчизняної війнина додачу до основних завдань з охорони громадського порядку та боротьби зі злочинністю з’явилося багато нових: боротьба з порушниками правил військового обліку, з дезертирами та особами, що ухиляються від призову та служби в армії, з мародерами, панікерами та розповсюджувачами всякого роду провокаційних чуток, агентів, провокаторів та інших злочинних елементів; боротьба з розкраданнями військових вантажів. Як першочергові завдання органів внутрішніх справ стосовно умов військового часу визначалися завдання забезпечення організованої евакуації населення, промислових підприємств та контролю вантажів. Здійснюючи всі ці заходи, держава вимагала наведення твердого правопорядку країни.

У прикордонних районах органами міліції разом і прикордонниками і підрозділами Червоної Армії довелося вести бої з фашистськими військами. Міліція боролася з ворожими диверсантами, парашутистами, сигнальниками-ракетниками. У місцевостях, оголошених на військовому становищі, органи міліції були приведені в бойову готовність та розгорнули свої сили та засоби за планами місцевої протиповітряної оборони, брали під охорону життєво важливі народногосподарські об’єкти. У прифронтових районах і областях міліція переводилася на казарменне становище і створювалися оперативні групи боротьби з ворожою агентурою.

Патрулювання міліцією вулиць Москви у роки війни

У серпні 1962 р. приймається постанова ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР з питань роботи радянської міліції, яка намітила низку важливих організаційних заходів, спрямованих на покращення її діяльності. У постанові було визначено заходи щодо підвищення рівня роботи міліції, зміцнення її кадрового складу, забезпечення її органів засобами зв’язку, транспортом, спеціальною технікою.

Основні завдання міліції, її місце та роль у системі органів державного управліннябули визначені в Положенні про радянську міліцію, затверджене Радою Міністрів СРСР 17 серпня 1962 р. Положення вказувало, що міліція є адміністративно-виконавчим органом Радянської держави, покликаним охороняти громадський порядок у містах, населених пунктах та на транспортних магістралях, забезпечувати охорону соціалістичної власності, особи та прав громадян від злочинних посягань, своєчасно попереджати, припиняти та розкривати кримінальні злочини. У ньому наголошувалося, що всією своєю діяльністю міліція служить народу, Підтримує постійний зв’язок з широкими масами трудящих і громадськими організаціями, спирається на їх допомогу та підтримку. Одночасно було прийнято рішення про запровадження в міліції урочистої присяги та установи для республіканських, обласних, крайових та великих міських гарнізонів міліції Червоних прапорів.

У дні буржуазного перевороту 1991 року міліція опинилася між двома вогнями. З одного боку правоохоронна діяльність, з іншого – провокатори ліберастів-демократів, що бунтують.

Дуже барвисто та предметно про події тих днів розповів учасник цих подій, колишній міліціонер Євген Вишенков, який у 1991 році служив у карному розшуку Ленінграда:

Після цих подій замість радянської міліції, яка захищала громадян країни, ми маємо те, що маємо.