Чому Карабах азербайджанський

0 Comments

Битва за Карабах: чому Азербайджан пішов у наступ?

Про те, чому в Карабаху почалося чергове загострення та які інтереси переслідують Вірменія, Азербайджан, Туреччина, Росія, Іран, США та Європа – у колонці для РБК-Україна пояснив аналітик Українського інституту майбутнього Ілля Куса.

Новий виток ескалації навколо Нагірного Карабаху 19 вересня не має викликати подиву. Він був очікуваним. Статус-кво, що сформувався після 44-денної війни 2020 року, не влаштовував ні Азербайджан, ні Вірменію, ні меншою мірою Туреччину.

Влада Вірменії пережила серйозну політичну кризу у зв’язку з війною, і будь-які подальші поступки чи поразки могли стати політичною загрозою для Нікола Пашиняна та його команди, особливо з огляду на чутливість питання долі карабахських вірмен для суспільства.

У Баку президент Ільхам Алієв не здобув бажаної перемоги у повноцінному розумінні цього слова, перемоги політичної та абсолютної, яка б поставила крапку у питанні Карабаха, назавжди внесла б його в історію, і дозволила б вийти з тіні спадщини його батька Гейдара. До того ж Азербайджан багато років працює над тим, щоб отримати контроль над регіональною логістикою, пробити транспортні коридори, які дозволять Азербайджану отримати новий транзитний функціонал і через нього вбудуватися в нову світову архітектуру безпеки і торгівлі між Сходом і Заходом, Півднем і Північчю. Для цього потрібний фізичний контроль хоча б над частиною Карабаху.

Той самий інтерес виявляє і Туреччина, яка бачить себе ключовим хабом, на якому мають бути зав’язані потоки товарів, послуг та ресурсів, що пов’язують Азію з Європою. Іншими словами, Ердогану важливо, щоб конфлікт Вірменії та Азербайджану закінчився таким чином, щоб нові ланцюжки постачання та постачання були у будь-якому разі зав’язані на Туреччину. Це необов’язково передбачає повне захоплення Азербайджаном території Карабаху внаслідок великої війни. Туреччину влаштує і договірний характер врегулювання проблеми, якщо розпочнуться переговори.

У цьому різному сприйнятті карабахського питання як і полягає головна різниця між позиціями Анкари і Баку. Цим і пояснюється, чому президент Туреччини не підштовхував Азербайджан до бойових дій, а напередодні загострення навіть дзвонив Пашиняну та пропонував посередництво у мирних переговорах.

Таким чином, війна за Карабах – це не тільки війна за відновлення територіальної цілісності Азербайджану, а це також і війна за політичне майбутнє сім’ї Алієва, війна за регіональну логістику і доступ до торгових маршрутів, війна за право отримати новий функціонал для успішного вбудовування в новий світовий економічний та політичний порядок. З боку Вірменії, ця війна – краш-тест пострадянської політичної системи, основи якої давно втратили актуальність та перестали обслуговувати інтереси власне вірменського суспільства.

Для Єревана це війна не за право контролювати Карабах (який Вірменія ніколи офіційно не визнавала незалежним і який вона за фактом не контролює з 2020 року), а за свободу зовнішньої політики, за власний суверенітет та автономію у регіональних справах.

Якщо Карабах відійде під контроль Азербайджану, Вірменія перестане бути залежною від цього питання, і зможе почуватися вільно на світовій арені. Водночас Єреван отримає більшу свободу від Росії, яка багато десятиліть зберігала свій контроль над Вірменією саме завдяки “гачку” у вигляді карабахського питання.

Втім, було б неправильно говорити, що в цьому контексті владі Вірменії байдужа доля Карабаха. Їм важливо вирішити питання гарантій прав місцевого вірменського населення, яке є принциповим і чутливим для народу, що пережив геноцид, у тому числі для Пашиняна, який зможе “продати” це суспільству як хороший компроміс. Більше того, Вірменії необхідно зберегти свій суверенітет і територіальну цілісність і не допустити захоплення Азербайджаном вже своїх суверенних територій, зокрема на півдні Сюнікської області, на які представники Баку в різний час висували претензії в контексті пробивання логістичних коридорів у Нахічевань.

Руйнування в Нагірному Карабаху (фото: Супутник Вірменія)

Нинішні бойові дії, навіть більшою мірою, ніж у 2020 році, показали справжню роль Росії у цих геополітичних іграх. Москва виступає ситуативним партнером Азербайджану.

По-перше, росіяни також зацікавлені у доступі до регіональної логістики та розблокування транспортних коридорів. Відповідно їхні інтереси з Азербайджаном тут збігаються. Логістика їм потрібна для диверсифікації своєї зовнішньої торгівлі, створення нових вузлових ланцюжків постачання, через які можна реалізовувати паралельний імпорт та обходити західні санкції у логіці “довгої війни” на виснаження, яке в Кремлі вважають, що ведуть в Україні. По-друге, Росія розраховує, що силовий тиск Азербайджану або змусить Вірменію вплутатися у війну на боці Карабаха, і таким чином ще більше втягне її в залежність від російського посередництва та гарантій безпеки, або змусить Єреван піти на поступки щодо укладання мирного договору із збереженням російського. присутності, або призведе до втрати Карабаха і відставки Пашиняна на хвилі “зради”, яку зараз активно поширюють у медіа прихильники проросійської частини опозиції, пов’язані з кланами колишніх президентів Сержа Саргсяна і Роберта Кочаряна.

США та Європа на даний момент стежать за ситуацією та роздумують над тим, як діяти далі. В останні роки США намагалися перехопити у РФ ініціативу у переговорному процесі. Війна в Україні прискорила цей процес, оскільки Москва була зайнята війною і не могла спрямовувати великі ресурси на утримання позицій на Південному Кавказі. Однак азербайджансько-вірменські переговори за посередництва Вашингтона забуксували, а зараз Баку намагається вирішити питання силовим шляхом, розраховуючи, що країни Заходу не робитимуть жодних різких кроків на захист Вірменії, наприклад, запроваджувати санкції.

Поки що країни ЄС та НАТО висловили підтримку Єреванові та засудили Азербайджан, але до введення санкцій справа не дійшла. Багато хто чекає на реакцію адміністрації Байдена, яка була відповідальна за спробу вирвати Вірменію з-під російського впливу.

Зрештою, важливим залишається фактор Ірану. Країна грає на боці Вірменії з тих самих причин, чому Туреччина грає на боці Азербайджану: логістика. Іран вважає, що плани Баку щодо “зангезурського коридору” призведуть до їх відсічення від території Вірменії, обмежать доступ Тегерана до Південного Кавказу і не дадуть повною мірою вбудуватися в регіональну логістику через проект коридору “Північ-Південь”. Крім того, геополітично, Іран вважає, що посилення Азербайджану біля своїх кордонів – це автоматичне посилення Туреччини, яка є їхнім суперником у боротьбі за регіональне лідерство. Також Іран переймається Ізраїлем, з яким Баку останнім часом зблизився у військово-технічній сфері.

Хоча ситуація поки незрозуміла до кінця, оскільки знаходиться в динаміці, я думаю, що результат ескалації залежатиме від території, яку захопить Азербайджан, від того, чи переживе Пашинян політична криза, від умов нового статусу-кво після завершення бойових дій, а також від дій Ірану та США.

Ці фактори впливатимуть на те, чи залишиться Росія в регіоні і в якій ролі/формі. Москва робитиме все, щоб (а) або розгорілася велика війна з великою кількістю жертв, у хаосі якої можна буде знову просувати себе як миротворця і необхідного партнера, або (б) щоб війна закінчилася черговою заморозкою та відставкою Пашиняна, щоб замість нього поставити більше лояльного політика, або (в) щоб домовитися з Азербайджаном та Туреччиною про отримання доступу до регіональної логістики у разі, якщо Баку візьме під контроль весь Карабах та поставить усіх перед фактом.

Азербайджан повернув собі Карабах. Чи дійсно це кінець багатолітнього конфлікту?

У колишній столиці невизнаної Нагірно-Карабаської республіки Степанакерті (азербайджанці називають місто Ханкенді) тепер майорить азербайджанський прапор – 15 жовтня його урочисто підняв там президент Ільхам Алієв. Азербайджан чекав на повернення Карабаху 30 років – і Вірменія, як виглядає, готова з цим змиритися. Чи означає це, що конфлікт закінчився?

Протягом останніх 30 років головною вимогою Азербайджану було повернути під владу Баку всю територію Нагірного Карабаху, а також сім районів, що прилягають до нього. За підсумками першої карабаської війни на початку 1990-х усі ці землі опинилися під контролем карабаських вірмен.

Сім районів та частину Карабаху Азербайджан повернув собі після війни 2020 року. А до кінця вересня 2023 року Баку фактично взяв під контроль уже всю територію спірного регіону.

Нагірний Карабах, яким він був протягом останніх 30 років, перестав існувати. Але чи це означає, що конфлікт закінчився?

“Я щиро вірю, що це має бути кінець війни, бо нарешті ми усунули головний камінь спотикання на шляху до миру. І цим каменем була незаконна військова присутність збройних сил Вірменії на нашій суверенній території”, – сказав ВВС представник президента Азербайджану з особливих доручень Ельчин Амірбеков.

Автор фото, ПРЕССЛУЖБА ПРЕЗИДЕНТА АЗЕРБАЙДЖАНУ

Із поверненням Карабаху Азербайджан “відновив свою гідність”, сказав Алієв

“Незаконна військова присутність”, про яку говорить Амірбеков, — це озброєні загони карабаських вірмен і військовослужбовці Вірменії, які їм допомагали. За підсумками вересневих переговорів вони здали Азербайджану зброю і важку техніку та залишили свої бойові позиції.

Потім із Карабаху почали виїздити вірмени – понад 100 тисяч людей залишили свої домівки (більшість мешканців регіону). У Вірменії це вважають кінцем історії вірмен у Карабаху.

“Очевидно, що це остання сторінка у тисячолітній історії вірменського Карабаху. У мене там багато друзів, родичів і всі вони планують виїхати звідти”, – каже вірменський політолог Тигран Григорян.

Радник Алієва Амірбеков вважає, що наступним кроком можуть стати переговори щодо делімітації кордону між Вірменією та Азербайджаном. Але це дуже болісне питання.

Спірні карти і кордони

Автор фото, NAREK ALEKSANYAN/EPA-EFE/REX/SHUTTERSTOCK

У Вірменії пройшли мітинги на підтримку Карабаху, але ситуацію вони не змінили

За радянських часів адміністративний кордон між двома республіками прокладали вельми умовно, оскільки ніхто тоді не думав, що він може перетворитися на міждержавний. У результаті деякі населені вірменами прикордонні села опинялися на азербайджанському боці і навпаки.

До того ж існують різні радянські карти, на яких окремі ділянки кордону дещо різняться. Як саме сторони збираються домовлятися у цих випадках – наразі не ясно.

Вірменський політолог Григорян звертає увагу, що з 2021 року на “суверенній території Вірменії” вже стоять азербайджанські війська. Адже ще у травні того року вірменська сторона заявила, що азербайджанці просунулися на кілька кілометрів углиб Вірменії у Сюнікській та Гегаркунікській областях.

“Питання щодо карти, яка має стати основою процесу делімітації та демаркації. Азербайджан досі не погоджувався приймати карту від 1975 року як основу цього процесу”, – зазначає Григорян.

І додає, що Вірменія потребує механізмів імплементації мирного договору і якихось міжнародних гарантій, щоб у разі підписання якогось документу його виконання було гарантоване.

“Головне питання в тому, чи вистачить обидвом сторонам політичної волі для вирішення цього питання мирним шляхом. Ми хочемо такого рішення так само сильно, як і просування за іншими напрямками двосторонніх переговорів. Я вважаю, що чим швидше кордон між нами буде узгоджений, тим краще. Тим меншою буде ймовірність того, що можуть відновитись якісь військові дії”, – каже з іншого боку Ельчин Амірбеков.

Але не всі поділяють оптимістичний погляд офіційного Баку. Азербайджанський історик Алтай Геюшев вважає, що нова ескалація цілком можлива.

“Як людина авторитарна, Алієв постійно потребує націоналістичної пропаганди. Ось цей стан перманентної війни дуже потрібний для нього, для його бази, для того, щоб люди гуртувалися навколо нього. Якщо карабаська проблема вирішена, потрібно знайти нового ворога. Хто ним буде? Можливо, Іран? Але це не Вірменія, там буде дуже тяжко. Іран це велика країна і зовсім інша історія”, – каже він.

Він не береться прогнозувати, що буде далі, але вказує: “Алієв зараз має відчуття всесилля”.

“Він уже досяг дуже важливих цілей без будь-яких серйозних проблем для себе. Чому б не продовжити? Відчуття всесилля легко може зіграти злі жарти навіть із досвідченими людьми. В історії ми це спостерігали вже неодноразово”, – додає Геюшев.

Автор фото, Getty Images

Воєнні перемоги в Карабаху супроводжував підйом патріотизму в Азербайджані

Запит на ескалацію може виникнути і з вірменського боку, вважають експерти. Але, швидше за все, не найближчими роками. Країна тяжко пережила поразку у війні 2020 року, тому завершення чергової кризи втратою Карабаху навіть не вилилося у значні протести в Єревані.

У країні розуміють, що зараз вірменська армія об’єктивно поступається азербайджанській за кількістю та озброєнням, тож для вірменської влади на перший план зараз виходить пошук нових міжнародних партнерів, які могли б стати гарантами територіальної цілісності Вірменії.

Зангезурський коридор

Так виглядав розклад сил після війни 2020 року. Ще тоді домовились зробити транспортний коридор, який поєднав би основну територію Азербайджану з ексклавом Нахічевань

Крім повного контролю над Карабахом, Баку має ще одну мету, якої він поки що не зміг досягти.

Це – так званий Зангезурський коридор, який, за задумом Ільхама Алієва, має зв’язати Азербайджан із його ексклавом Нахічевань через Сюнікську область Вірменії.

Алієв уже не раз повторював, що Зангезурський коридор уже ось-ось стане реальністю. У Вірменії багатьох турбує, що відкриття коридору може стати повзучою втратою суверенітету над прикордонною з Іраном вірменською територією, яку в Баку нерідко називають історичною частиною Азербайджану.

Створення транспортного шляху прописали у спільній заяві, яка зупинила Карабаську війну 2020 року. Але жодних деталей у документі не зазначили.

Єреван не раз дорікав сусідам, що вони хочуть досягти екстериторіального статусу дороги. Простіше кажучи, Вірменія побоюється, що її змусять повністю віддати контроль за тим, що відбуватиметься всередині Зангезурського коридору.

“Це був єдиний трек, яким сторони просувалися досить швидко, – зазначає Тигран Григорян. – Рік тому Баку реально вимагав екстериторіальний коридор. Наразі обговорюють не екстериторіальний коридор, питання в деталях: хто здійснюватиме прикордонний контроль. Але в цьому питанні є консенсус між Росією, Азербайджаном та Туреччиною (щодо того, що огляд вантажів здійснюватиме російська ФСБ – ВВС), і Вірменії важко буде протистояти. Хоча з іншого боку, європейці, американці та навіть Іран проти такого сценарію. Досить дивно бачити, що в Ірану та Заходу в якихось питаннях є спільні інтереси та позиції”.

Автор фото, Getty Images

Після перемоги Азербайджану у війні 2020 року частину Карабаху передали під контроль російських миротворців

Баку таку ситуацію публічно заперечує.

“Ми визнаємо, що це суверенна територія Вірменії. Але нам важливо знати, як інша сторона забезпечуватиме безпеку руху коридором, – зазначає Амірбеков. – Нам потрібні надійні гарантії безпеки кожного пасажира, який сяде на потяг з основної частини Азербайджану до Нахічевані чи назад”.

За словами Амірбекова, Баку готовий до переговорів, але якщо Вірменія воліє затягувати процес, то Азербайджан готовий прокласти маршрут територією Ірану.

Але аналітик Геюшев зазначає, що реалізувати цей план “Б” може бути складно: “З Іраном все не так просто. Саме Тегеран зараз активно пручається перспективі прокладання Зангезурського коридору по своїй території. Вони не хочуть нового посилення Туреччини, яка обов’язково допомагатиме Азербайджану в освоєнні коридору. А це вже надто сильно змінило б геополітичну ситуацію в невигідний для Ірану бік”.

Автор фото, Getty Images

Майбутнє Карабаського конфлікту більшою мірою залежатиме від намірів президента Азербайджану Ільхама Алієва (на фото разом із президентом Європейської Ради Шарлем Мішелем та прем’єр-міністром Вірменії Ніколом Пашиняном)

Геюшев вважає, що саме переговори щодо Зангезурського коридору можуть стати маркером справжніх намірів Алієва в регіоні.

“Якщо ми реально побачимо, як Баку погодиться на те, щоб у Зангезурському коридорі діяли вірменські держструктури, наприклад прикордонники, митниця, це буде показником того, що керівництво Азербайджану налаштоване мирно. Але якщо Баку почне наполягати на екстериторіальності, то їм буде потрібен новий потенційний привід для початку наступної військової операції”, – каже він.

Інтеграція чи ненависть?

Інше найважливіше питання – чи збережеться в Нагірному Карабаху хоч якась вірменська присутність? Чи буде у людей, які зараз спішно покинули Карабах, право повернутися на ці території – і чи захочуть вони ним скористатися?

Представники Азербайджану запевняють, що прикордонні пункти на Лачинській дорозі (єдиній магістралі, що з’єднує Карабах із територією Вірменії) продовжать працювати і готові пропускати всіх, хто “не має відношення до воєнних злочинів проти азербайджанського народу”.

Ці заяви складно зіставити з історіями про те, як сотні людей з вірменськими прізвищами отримували відмову у наданні азербайджанської візи, навіть якщо вони мали громадянство європейських країн.

Найбільший резонанс ця практика отримала у 2019 році, коли десятки англійських уболівальників не змогли потрапити на фінал Ліги Європи в Баку. У МЗС Азербайджану тоді заявляли, що масових відмов немає.

Автор фото, Reuters

Після того як Азербайджан узяв під контроль увесь Карабах, з регіону поїхали майже всі місцеві вірмени

Зараз у кулуарних розмовах азербайджанські чиновники просять “не квапити події” і не вимагати від них детальної відповіді на питання про те, як саме і на підставі яких документів карабаські вірмени, які виїхали, зможуть повернутися до Карабаху.

Згідно з оприлюдненими планами “реінтеграції регіону”, Азербайджан пропонує всім жителям Карабаху зареєструватися та отримати азербайджанські паспорти. Але вірмен така перспектива насторожує, особливо після появи повідомлень про те, що азербайджанців, які написали негативні дописи про воєнні дії в Карабаху, запросили на бесіду до Служби державної безпеки.

Навіть якщо на хвилину заплющити очі на ці епізоди, ситуація з правами людини в Азербайджані й без того є відверто поганою. До цього додається також пропаганда ненависті до вірмен – зокрема у школах.

Між сторонами протягом багатьох десятиліть існує взаємна недовіра, обумовлена як риторикою політиків, так і історичними травмами. І азербайджанці, і вірмени звинувачують один одного у скоєнні воєнних злочинів, убивстві полонених та розправах над мирними жителями.

До того ж під час першої карабаської війни практично всі азербайджанці, які раніше жили у Вірменії, покинули її. Те саме сталося з абсолютною більшістю вірмен, які жили в Азербайджані.

Багато молодих людей у Баку чи Єревані ніколи не спілкувалися зі своїми однолітками із сусідньої країни. Шкільна програма в обох країнах переказує історію конфлікту на свій лад і змальовує опонентів у негативному світлі.

Автор фото, Getty Images

В азербайджанських школах культивують уявлення про вірменів як ворогів

Не дивно, що в результаті звичайні молоді люди в Єревані та Баку важко уявляють собі, як можна жити разом, не воюючи.

“Я можу зустрітися з вірменином лише для того, щоб показати їм, як ми прийшли та селимося на цю землю. Як ми відбудовуємо міста та села в Карабаху та в наших районах, які вони кинули у руїнах”, – вважає 22-річна Гюлюш Самадлі.

З нею ми зустрічалися ще до початку вересневого загострення конфлікту. Гюлюш народилася та виросла в Баку, але минулого року разом із батьками переїхала до Агали. Це село відбудували в Зангеланському районі після того, як він перейшов під контроль Азербайджану після війни 2020 року.

“Щоб їм і всьому світу показати, що ми господарі цієї землі – тільки заради цього можу зустрітися з вірменами. Але щоб жити з ними разом, як зі співгромадянами, це трохи під питанням”, – сказала нам тоді Гюлюш.

За винятком офіційних осіб, усі, з ким ми говорили в Азербайджані протягом останніх трьох років, казали, що не можуть уявити ситуацію, в якій вони змогли б мирно жити в сусідньому будинку з вірменами. Найбільш примирливу відповідь дав ветеран другої карабаської війни Мансур Шукуров:

“Війна жорстока, і я бажаю, щоб її не було. Якщо ви виховаєте свою дитину в дусі ненависті, якщо дитина захоче помститися за батька, то це призведе до нової війни. А я хочу, щоб наші діти не бачили війни – вона справді жахлива. Нехай хоч моя дитина не дізнається, що це таке”.

Але й він не зміг уявити себе за одним столом з вірменином за традиційною склянкою чаю: “Наші старійшини та батьки згадують, що раніше жили разом із вірменами, і все було нормально, дружно. У мене немає підстав їм не вірити. Думаю, вони кажуть правду. Але мені важко уявити, як таке можливо”.

Автор фото, Getty Images

За межами Азербайджану та Вірменії представники цих двох країн досить багато контактують один з одним. У Москві вірменських і азербайджанських бізнесменів можна легко зустріти за одним столиком у ресторані. Дехто навіть організовує спільний бізнес.

“І у Вірменії, і в Азербайджані 30 років працювала пропаганда ненависті один до одного. І відразу подолати таку спадщину буде просто неможливо”, – зазначає історик Геюшев.

“Але у випадку з Азербайджаном розворот громадської думки цілком можливий. Алієв недаремно каже, що він повністю керує настроями азербайджанського суспільства. Тому якщо Алієв почне просувати ідею того, що азербайджанцям можна і потрібно жити спільно з вірменами, то ця пропаганда може мати успіх”, – додає він.

Можливо, Азербайджан спробує показово “інтегрувати” кілька літніх карабаських вірмен, які не змогли або не захотіли виїхати, вважає політичний оглядач Шахін Рзаєв. Але решта навряд чи найближчим часом комфортно житиме під керівництвом азербайджанських чиновників.

“Не виключено, що цю карабаську економічну зону вважатимуть постконфліктним регіоном і вона отримає якісь привілеї, наприклад, звільнення від податків, або автономію у культурному чи навіть адміністративному плані, – зазначає Рзаєв. – Це було б добре. Але поки що все туманно і незрозуміло”.