§ 6–7. Політичний та соціальний устрій Русі-України наприкінці Х — у першій половині ХІ ст. Розвиток господарства

За правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого остаточно сформувалася державна (інакше кажучи, політична) система Русі-України.

За своїм політичним устроєм Русь-Україна була імперією, яку населяли понад 20 племен і народів, подібною до імперії Карла Великого на заході Європи чи Хозарського каганату на Сході. Імперія — велика за територією багатоетнічна монархічна держава, у якій співіснують панівні та підлеглі народи. її населяли: фіни й балти — на півночі, слов’яни — у центрі, тюркомовні племена — на півдні.

Середньовічні держави не мали чітко визначених кордонів. їх розділяли непрохідні ліси, болота, річки або гори. Ці держави єднали правлячі династії, закони, податки, релігія та церква.

За формою правління Русь-Україна була монархією. На чолі держави стояв один правитель — великий князь київський з династії Рюриковичів. Він видавав закони, здійснював суд, призначав своїх намісників. Великий князь зберігав за собою і функції воєначальника. Інші князі та бояри, які правили окремими землями, корилися і визнавали владу великого князя київського. Такі відносини в Європі називають васалітетом. Князівська верства була правлячим і найбільш замкненим станом у суспільстві, доступ до якого давало тільки народження. Титул князя не можна було заслужити. Князем можна лише народитися.

Опорою князівської влади було постійне військо — дружина. З часом роль дружинників як помічників і дорадників великого князя зменшується. Зростає вплив великих бояр, які були найближчим оточенням князя. Боярська рада перебрала на себе функції давньослов’янської ради старійшин. Зберігаються народні збори — віче, які вирішували важливі громадські справи. З посиленням влади князя роль віча зменшується.

Суспільство Русі-України, як і західноєвропейських держав, було чітко поділено на верстви. економічні відносини базувалися на наявності земельних володінь і визначених з часів княгині Ольги доходів з них (грошових чи натуральних).

Земля за доби феодалізму була найбільшою цінністю. Вона належала київському князю, який роздавав її для користування або володіння своїм синам, родичам, боярам і дружинникам. Землеволодіння в Русі-Україні було двох видів — умовне (помістя) і безумовне (вотчина). У ранній період історії Русі-України й пізніше — за часів правління Володимира та Ярослава — вотчинами володіли лише великі князі. Решта феодальної верхівки (бояри та дружинники) користувалася помістями, якими князь винагороджував за службу (військову, придворну, судочинну, управлінську), їх він міг забрати в будь-який момент. Великими землевласниками були монастирі, котрим князі надавали у власність землі із селами, а іноді й із містами.

Зв’язок між володарями й підвладним, насамперед неміським, населенням існував у формі збору данини. Селяни змушені були сплачувати данину натурою (продуктами) або грошима. Величина податків була значною. Відомо, що лише на десятину від своїх прибутків Володимир побудував та утримував Десятинну церкву — один з найбільших храмів Русі-України. З Х ст. відома така повинність, як повоз — постачання коней та різного транспорту для потреб князя та його дружини. Вільні селяни несли військову повинність — були учасниками народного ополчення.

Селян і міських жителів примушували брати участь у будівництві й укріпленні міст, утримуванні в належному стані доріг, які проходили через їхню територію.

Князь і дружинники захищали населення від зовнішніх ворогів і забезпечували мир і порядок усередині держави.

Бояри — друга після князів вища верства населення середньовічної України.

Вотчина — земельна власність князів і бояр, яку можна було передавати в спадок, ділити між синами, дарувати монастиреві тощо.

2. «Руська правда»

До появи писемних законів у Русі-Україні, як і в інших «варварських» королівствах Європи, судочинство здійснювали на основі звичаєвого права. Якщо людину вбивали, то її родичі повинні були знайти злочинця та вбити його — «кровна помста». За каліцтво родичі скривдженого мали право зробити те саме з кривдником (згідно з відомим біблійним висловом «око за око, зуб за зуб»).

За часів правління Ярослава Мудрого було складено перший писаний збірник права «Руська правда». Згодом його доповнили сини та внуки Ярослава: «Правда Ярославичів», «Статут Володимира Мономаха».

«Руська правда» обмежила застосування кровної помсти й понівечення, замінюючи їх штрафами. Так, за вбивство огнищанина (управителя князівського маєтку) накладали штраф 80 гривен, за вбивство міського жителя, купця або ремісника — 40 гривен, а за вбивство простого селянина-смерда — 5 гривен. Грошові покарання застосовували й за інші злочини.

Штрафи й покарання в середньовічному суспільстві залежали від соціального стану потерпілого. Забирали все майно, яке в нього було, виганяли з общини («виставляли на потік») або перетворювали на холопа (раба). Штрафи сплачували на користь скривдженого й у казну князя. Судив зазвичай сам князь або його довірені особи.

Для вчених «Руська правда» залишається найважливішим джерелом вивчення суспільних відносин і судочинства Русі-України. З неї ми дізнаємося про господарське й культурне життя, про відносини різних верств населення та державний устрій Русі-України.

3. Місто та село. Основні верстви населення

У давньоруських літописах згадуються різні типи сільських поселень часів Русі-України: село, погост і двір. Село, очевидно, було найбільш поширеним типом поселення, де мешкали землероби. Погостами називали центральні поселення сільської округи. Двір був укріпленою сільською садибою феодала.

Величина сільських поселень залежала від зони землеробства. На півночі, на Волині й у Поліссі, де найдовше зберігався підсічний тип землеробства, поселення були невеликими, адже через кілька років люди покидали виснажені землі й переселялися на нові.

На півдні, у лісостеповій зоні, де застосовували перелогову систему землеробства 1 , сільські поселення були більшими. Вуличної забудови тоді ще не існувало. Двори були розташовані безсистемно, люди мали як житлові, так і господарські будівлі.

Найдавніші поселення міського типу виникли в VI—VIII ст. За величиною і характерними особливостями оборонних споруд ці поселення давніх слов’ян були трьох різновидів, які відомі з пізніших писемних джерел під назвами «острог», «городок» і «град».

Кожне поселення оточував земляний вал, в основі якого лежали два чи три ряди дерев’яних зрубів, котрі не давали можливості весняним водам і дощам розмивати вал. На валах найменших укріплень — острогів — був частокіл із загострених колод, так звана острожна стіна. Під стінами острогу з часом формувалися неукріплені пригороди — посади, які часто потерпали від ворожих набігів.

1 Перелогова система землеробства — первісний спосіб обробітку землі, при якому поле після кількох урожаїв залишалося кілька років неораним.

До більш значних поселень належав городок. Його центр називали дитинцем. Над його валами височіли поєднані зі зрубами городниці, що утворювали стіну. До дитинця вели брами, як правило, захищені надбрамними вежами. Через рів до брам перекидали підйомні містки. На найвищому місці дитинця споруджували кількаярусну сторожову вежу. До стін городка прилягав обнесений валом, інколи з частоколом, посад, у якому мешкали й працювали ремісники, торговці й інший робочий люд.

Найбільше поселення — град — вирізнялося складною системою оборонних споруд, що включала дитинець та укріплені ремісничі посади, пристосовані до рельєфу місцевості.

У літописах давні міста не випадково названо градами, тобто «укріпленнями», бо первісною функцією найдавніших міст була військова. Однак вони мали не лише оборонне значення. З літописних повідомлень довідуємося, що вже в ІХ-Х ст. гради були торговельно-економічними центрами союзів племен. У них зосереджувались органи державного управління, проживали князі та бояри. Тут перебувала й князівська дружина. У містах жили купці й ремісники, а оскільки серед купців і дружинників було чимало іноземців, можемо зробити висновок про багатонаціональний склад населення найбільших міст.

У ІХ-Х ст. літописці називають майже двадцять міст, що тоді існували. Напевно, насправді їх було набагато більше, ніж згадується. На це вказують і археологічні розкопки.

На землях Русі-України найдавнішими містами, згаданими в літописах, були Київ, Чернігів, любеч, Переяслав, Білгород, Вишгород, Іскоростень, Василів, Родень (біля сучасного Канева), Овруч (Вручий), Перемишль, Червен, Володимир-Волинський та ін.

ДАВНЬОУКРАЇНСЬКІ МІСТА

Вишгород. Історії цього невеликого містечка під Києвом може позаздрити будь-яке велике місто. Як стверджують археологи, уже в другій половині І тис. на цьому місці було розміщене ранньослов’янське поселення. Перша ж літописна згадка про Вишгород датується 946 р. і пов’язана з підкоренням княгинею Ольгою Древлянської землі. Від тих часів і протягом усього періоду Русі-України в літописах 38 разів згадано про це місто як про військову фортецю чи княжу резиденцію, політичний осередок чи церковно-релігійний центр.

Вишгород був добре захищений природними кордонами та штучними укріпленнями: зі сходу — стрімкими схилами Дніпра, з півночі й півдня — ярами, із заходу — високим земляним валом. Фортифікаційні укріплення довершували потужні стіни, утворюючи оборонний пояс навколо міста. У Вишгороді були розвинені всі основні галузі ремесла, але найбільше — видобуток та обробка заліза, ювелірна справа, гончарство й будівництво.

Білгород. «Повість минулих літ» засвідчує, що місто Білгород було закладене князем Володимиром у 992 р. На сучасній карті біля Києва немає міста з такою назвою, але є село Білогородка, розташоване на правому березі Ірпеня. Будинки древлянського міста давно зникли, а вали збереглися — величезні, високі й такі широкі, що на них колись була побудована дорога. Наймогутніший та найкрутіший вал дитинця розташований із південного боку села.

Залишки валів дитинця в м. Білгороді

Значення цієї історичної пам’ятки дуже велике: це єдина й найбільша древлянська фортеця з валами X ст., що добре збереглася. Показово, що площа так званого «міста Володимира» у Києві, тобто побудованої Володимиром Великим київської фортеці, становила максимум 11 гектарів, а укріплення Білгорода охоплювали понад 110 гектарів.

З падінням Києва в 1240 р. Білгород уже ніколи не підвівся з руїн.

Населення Русі-України поділялося на окремі верстви. Соціальну верхівку становили князі на чолі з великим князем київським. Далі йшли бояри — нащадки племінних вождів і верхівки князівських дружинників. Усі вони були професійними воїнами, а військова доблесть і честь цінувались у їхньому середовищі понад усе.

Разом з великими й дрібними боярами значний вплив у Русі-Україні мало вище духовенство: Київський митрополит, єпископи (управителі церковних округів), настоятелі великих монастирів.

Міське населення становили купці, ремісники та челядь (обслуга при князівських і боярських домах).

Основною масою населення Русі-України були селяни — понад 90 %. В основі феодальної суспільної піраміди були вільні селяни-общинники (смерди), які обробляли землю й сплачували данину. Згодом частина смердів потрапляла в залежність від князя чи боярина.

ЦІКАВО ЗНАТИ

Про походження слова «смерд»

У давньослов’янській мові слово смердіти не мало негативного забарвлення, як тепер. Сморід означав «запах» (пригадайте смачну ягоду — смородину).

Простолюдини й селяни (на відміну від князів і бояр) жили в курних хатах. Там дим з печей виходив не через димар у даху (як у сучасних будинках), а під дах. Тому такі хати були просякнуті кіптявою та запахом диму, а їхні мешканці були «запашними», тобто смердами.

Напівзалежними в Русі-Україні були рядовичі, які працювали за договором (рядом), і закупи, котрі працювали за грошову позику (купу). Як правило, це були люди, які потрапили в боргове ярмо й мусили відпрацювати позику в господарстві кредитора. Рабів називали холопами, або челяддю. Рабами переважно ставали військовополонені, їхні діти також залишалися рабами. Холопи не мали свого господарства й перебували в повній залежності від господаря. Челядь працювала на господарському дворі слугами, стайничими, кухарями тощо.

У ті часи існувала ще одна категорія людей — ізгої (від давньослов’ян. гоїти — жити). Це були люди, які через різні причини вибули зі свого соціального середовища й знаходилися під опікою церкви. До ізгоїв належали: «попів син», який не вивчив грамоти й не міг успадкувати батьківський сан; збанкрутілий купець і навіть князь, позбавлений вотчини. Та найчисельнішу групу серед ізгоїв становили холопи, які викупилися з рабства, але не мали засобів для життя. Саме вони були основою майбутньої верстви кріпосних селян.

СУСПІЛЬНА ДРАБИНА РУСІ-УКРАЇНИ

4. Повсякденне життя різних верств населення

Життя людей у середні віки часто було боротьбою за виживання. Селяни, які становили дев’ять десятих населення, змушені були важко працювати — усе робили вручну. Найважче їм було під час оранки й збору врожаю. Ходити за плугом і працювати із серпом — нелегка праця.

Стихійні лиха й військові дії нерідко зводили нанівець виснажливу працю всієї селянської родини. Середній вік селянина становив приблизно 40 років. Величезною була дитяча смертність. Навіть у князівських сім’ях, як свідчать літописи, нерідко половина дітей не доживала до зрілого віку.

Іноземці, які побували в Русі-Україні, говорили про надзвичайну гостинність її мешканців. Відмовити в гостинності вважалося безчесним вчинком. Крадіжки й обман були настільки рідкісним явищем, що ніхто не закривав своїх осель і скринь із добром.

ДОКУМЕНТИ СВІДЧАТЬ

Влада батьків над дітьми була велика: дітей могли продавати в рабство.

Якщо глава сім’ї розорявся, то в рабство потрапляла вся сім’я. Якщо помирав багатий чоловік, у якого не було сім’ї (дружини та дітей), усе його майно переходило князеві. Материнське майно переходило тій дитині, у якої вона доживала свого віку.

Шлюби відбувалися за згодою батьків. Батьки могли влаштовувати шлюби дітей, не питаючи їхньої згоди. Князі брали активну участь в особистому житті своєї челяді. З приводу одруження слуги питали дозволу в князів. Перед шлюбом улаштовували заручини, де родичі укладали договір. Якщо шлюб не відбувався, сторона, яка розірвала заручини, виплачувала компенсацію. Батьки часто укладали такі договори задовго до шлюбу, особливо князі. У князівських родинах було в середньому п’ять дітей. Князі влаштовували шлюби, як правило, з політичних міркувань. З 250 відомих шлюбів князів майже половина — це союзи з представницями іноземних династій і лише 7 — з боярськими доньками.

З усіх відомих князів Русі-України (497 осіб) тільки 30 прожило понад 60 років, а 66 князів загинуло в битвах (За Л. Войтовичем).

Князівське вбрання: 1. Князь Ярослав Володимирович. Із фрески церкви. XII ст. 2. Князь Всеволод Мстиславич. З мініатюри XII ст. Реконструкція

Одяг. Одяг населення того часу був різноманітним. Чоловіки і жінки носили сорочки. У теплу пору року сорочки були одночасно й верхнім одягом.

У чоловіків вони були короткими — до колін. їх носили «навипуск», підперезавши поясом, або заправленими в поясний одяг.

Жіночі сорочки були довгими й навіть улітку обов’язково поєднувалися або з поясним одягом, або з верхнім платтям.

Верхній одяг — свити — носили багаті і бідні. У багатих вони були пошиті із спеціальних вовняних тканин, які називалися «святочним сукном», натурального світлого кольору.

Міський простолюд і селяни мали свити з грубих тканин, витканих з погано вичесаної вовни. Про такі свити згадано в Києво-Печерському патерику 1 . Ґудзики були кулястої форми на шнурку чи ремінній смужці, подібні до вузликів.

Чоловіки всіх верств населення носили вузькі штани, заправлені в чоботи або личаки. У них зображені селяни, городяни й князі на мініатюрах Радзивіллівського літопису.

Чоловічі та жіночі костюми мали чітко виражені станові ознаки й відповідали певному соціальному статусу їхніх власників. Відмінність між костюмами різних верств давньоукраїнського суспільства виявлялася в якості тканин, з яких їх виготовляли, і в наявності або відсутності певних різновидів одягу та прикрас. Плащ червоного кольору могли носити тільки князі.

Взуття. На ноги бідні люди взували плетені з дерев’яної кори, а в містах упереміж із шкіряними ремінцями, личаки та поршні. Багаті селяни й городяни носили черевики з м’якої частини шкур рогатої худоби.

Довге волосся, чоботи та плащ свідчили про те, що перед вами знатна особа. Одяг князів і бояр шили з візантійського й іспанського оксамиту та парчі. Узимку одягали кожухи з дорогого хутра куниці чи горностая.

Прикраси. Невід’ємною частиною одягу були прикраси. Найпоширенішими навіть серед простолюду були нашийні обручі — гривни, виготовлені з переплетеного товстого дроту. їх носили переважно чоловіки.

Жіночі прикраси були різноманітними: браслети з витого дроту й пластинок з візерунками, скляні прикраси та намиста з підвісками, персні, каблучки, які було знайдено археологами серед розкопаних скарбів і поховань.

1 Патерик — збірка творів XIII ст. церковно-релігійного характеру та загальноморального повчання про початки Києво-Печерського монастиря і його перших подвижників. Патер (з латин.) означає «отець».

Жіночі прикраси ХІ-ХІІІ ст. Сучасна реконструкція

Русичі часто вдягали сережки. Прикраси з трьох намистин носили й чоловіки (але тільки в одному вусі). Давньоруською жіночою прикрасою були скроневі кільця, що прикріплювалися по кілька штук до волосся або головних уборів біля скронь перед вухами.

Розваги. Весело проводити час любили як прості люди, так і знать. Свята завжди були велелюдними. Проводили ігри, танці та змагання на конях. Бажаними учасниками на будь-яких гуляннях завжди були скоморохи — мандрівні актори, співаки, музиканти, танцюристи, фокусники та дресирувальники. Були також скоморохи (зазвичай вправні музиканти), які постійно проживали при князівських і боярських дворах.

Князі часто влаштовували бенкети, на яких веселилися разом зі своєю дружиною. На таких бенкетах не дивиною були бійки між дружинниками. За нанесення серйозних травм кривдники платили штрафи, згідно з нормами «Руської правди». Улюблена розвага князів і бояр — полювання на кабанів, хутрових звірів, але найпрестижнішим вважали полювання на тура.

Харчування. Основною їжею в Русі-Україні були хліб і страви із зерна — каші та киселі.

У літописних джерелах зазначено чотири основні види злаків: пшениця, ячмінь, просо та жито. У «Руській правді» названо продукти, які віддавали вірнику (збирачу судових податків), — «хлібів 7 на тиждень». Детальні свідчення про випікання хліба знаходимо в описі монастирського життя в Києво-Печерському патерику. Відомо, що зерно мололи ручними жорнами, що стояли в печерах, де жили монахи. Щоб виготовити хліб, перемелювали («мучили») зерно на борошно, потім його заливали окропом, додавали квас (тому хліб був кислий), місили тісто й пекли в печі.

Окрім пшеничних, житніх та ячмінних хлібів, відомі також пшоно й різноманітні крупи. З вівса та пшениці виготовляли кисіль.

Найпоширенішим питвом був хлібний квас — повсякденний та святковий безалкогольний напій, його вживали навіть у піст. літописець, вихваляючи щедрість князя Володимира Великого, серед страв, призначених для бідних, називає квас.

Оскільки русичі, окрім землеробства, займалися скотарством і полюванням, то м’ясо також було в меню наших предків. Простолюдини вживали переважно м’ясо домашніх тварин і свиняче сало. На столах бояр і князів траплялась оленина, м’ясо впольованих вепрів і турів.

Жорна. Х ст.

Деяких тварин вважали «нечистими», наприклад лисиць, білок, бобрів, хом’яків і зайців, на них полювали лише заради хутра. З утвердженням християнства до цього розряду введено також і конину, яку виключали з раціону пересічної людини-християнина, але вона була популярною в кочівників.

З домашньої і дикої птиці в письмових джерелах згадують курей, гусей, голубів, лебедів і рябчиків. Споживали також яйця.

Поширеним було й уживання риби. Крім того, за строгими релігійними правилами запроваджували часті пости. Тому ченці ніколи не їли м’яса — тільки рибу. Серед різних видів риби особливо цінувався осетер.

Значне місце в раціоні давніх слов’ян відігравали молочні продукти. У «Руській правді» згадується, що вони пили коров’яче й овече молоко. З молока робили сир, але про масло відомостей немає. Можливо, тому, що в середні віки важливо було не лише виготовити харчові продукти, а й зберегти їх, а масло довго не зберігається.

Найтиповішими для Русі-України городніми культурами були капуста й ріпа. Відомо також про вирощування часнику, цибулі, гороху, бобів і сочевиці.

Необхідною приправою була дорога в ті часи сіль, відсутність якої вважали бідою. її постачали із соляних районів Галицької землі (Удеч і Коломия), а також привозили з Криму.

Як бачимо, «продуктовий кошик» давньоруської доби з позицій сьогодення вражає своїм невеликим асортиментом. Проте, ураховуючи тогочасний рівень розвитку матеріальної культури, можемо сказати, що харчування сільського населення Русі-України незначною мірою відрізнялося від переліку продуктів, які вживала князівсько-боярська верхівка, котра мала можливість купити деякі іноземні продукти.

5. Сільське господарство, ремесла та торгівля

У давньоруській економіці сільське господарство відігравало значну роль. Якщо у VIII—X ст. основним знаряддям обробітку землі було рало, то з Х ст. його замінили плуги. Плуг із залізним наральником уже не тільки розпушував, а й перевертав пласт ґрунту, що значно збільшувало врожайність. Селяни розпочали розорювати чорноземи.

Завдяки змінам у способі обробітку землі на межі Х-ХІ ст. землеробство досягло високого розвитку. Винайдення плужної техніки сприяло запровадженню врожайних зернових культур, для яких була потрібна глибока оранка. Усе це привело до розвитку товарного виробництва борошна й хлібопродуктів у Русі-Україні в ХІ ст. Найпоширенішими культурами були жито, пшениця, просо, ячмінь, овес, бобові, а також льон і коноплі.

Розпочався поступовий перехід від перелогової до двопільної парової, а згодом до трипільної системи. Землю ділили на три частини, три поля: на одній сіяли ярові культури, на другій — озимі, а третя «відпочивала» (лежала під паром), завдяки чому відновлювалася родючість ґрунтів. Щороку ділянки змінювали. Завдяки цим нововведенням підвищилась урожайність.

На чорноземах збір зернових становив 7-8 центнерів з гектара землі 1 . За підрахунками вчених, селянин отримував урожай, що вдвічі перевищував потреби в зерні його родини. Так з’явився надлишок продуктів. У результаті пожвавилася торгівля та швидкими темпами почали розвиватися ремісниче виробництво й міста.

1 У 2019 р. середня врожайність жита в Україні була майже 22 ц/га, ячменю — 35 ц/га, а озимої пшениці — майже 42 ц/га.

Важливою галуззю ремісництва була металургія. Залізо добували з болотяної та озерної руди, що не потребувала складних технологій для обробки. Ковалі виготовляли знаряддя праці — лопати, серпи, коси та цвяхи; побутові предмети — ножиці, ножі, відомі «руські замки» із ключами складної форми; зброю і амуніцію — мечі, кольчуги, щити, шоломи та бойові сокири. Усе це цінувалося не тільки в державі, а й далеко за її межами.

У Русі-Україні найпоширенішим був дерев’яний та глиняний посуд. Тому серед ремісників найбільше було гончарів. З ІХ ст. глиняний посуд виготовляли на гончарному крузі. На своїх виробах гончарі ставили клеймо — ромби й зірки. Інколи археологам трапляється посуд з написами. Дерев’яний посуд селяни виготовляли власноруч.

Високою майстерністю славилися ювеліри. Виготовлені київськими майстрами золоті прикраси були відомі в усій середньовічній Європі. Руські майстри володіли багатьма складними техніками виготовлення прикрас. Як, наприклад, скань — вироби з крученого срібного або золотого дроту; зернь — маленькі золоті чи срібні зерна накладали на малюнок і припаювали; перегородчаста емаль — склоподібною масою різних кольорів покривали підготовлені ділянки, створюючи гарні прикраси, що збереглися до наших днів, хоча ця техніка втрачена назавжди.

У той час були поширені ремесла, пов’язані з обробленням шкіри, дерева, каміння й кістки. Найпоширенішими були так звані домашні ремесла — прядіння та ткацтво. Ними займались у кожній селянській родині. Адже одяг простих людей був з домотканих матеріалів. Усього, за підрахунками вчених, у Русі-Україні було понад 60 ремісничих професій.

Широкий вибір сільськогосподарської продукції та вишукані ремісничі вироби приваблювали іноземних купців. Географічне положення Києва, розташованого на перехресті сухопутних і водних шляхів, сприяло тому, що за часів князювання Володимира та Ярослава місто перетворилося на найбільший центр міжнародної торгівлі в Східній Європі. На березі річки Почайни (протоки Дніпра) була велика пристань, куди прибували купці з усієї Русі-України, а також Європи й Азії. На київських ринках свої вироби продавали греки, болгари, вірмени та євреї.

Через територію Русі-України, окрім внутрішніх, проходило три міжнародні торговельні шляхи: грецький «із варяг у греки» — з Північної Європи до Візантії, «залозний» — з Європи через Кавказ до арабського Сходу та «соляний» — з Криму до Києва.

Особливо тісні торговельні відносини підтримували з найбагатшою тоді країною — Візантійською імперією. В обмін на свої товари русичі отримували предмети розкоші, дорогі тканини, олію, вино, фрукти, вишукану зброю, прянощі, книжки та предмети церковного вжитку.

Давньоруські воїни Х-ХІ ст. Реконструкція

Свинцева печатка Ярослава Мудрого

Київські гривни

Із збільшенням обсягів торгівлі й накопиченням багатств у представників суспільної верхівки зростає роль грошей. Гроші є загальним мірилом вартості товарів, засобом нагромадження багатств, а також засобом платежу.

Упродовж Х-ХІ ст. у Русі-Україні переважали арабські дирхеми, відкарбовані на монетних дворах Арабського халіфату. Траплялися також срібні візантійські та західноєвропейські монети.

Руською грошовою одиницею була гривна 1 (злиток срібла масою майже 200 г). Гривни були кількох видів — київські, чернігівські й новгородські — і різнилися за формою та масою. Гривна срібла була значною сумою. За неї можна було придбати одного вола або десять телят.

У часи розквіту Русі-України великі київські князі — Володимир, Ярослав і Святополк — розпочали власне карбування монет.

За часів Володимира та Ярослава Мудрого продовжували розвиватися міста. У літописних повідомленнях про події середини — другої половини ХІ ст. згадуються вже понад 50 нових міст. Розростаються і старі гради, перетворюючись на середньовічні міста.

ОСНОВНІ ЗАНЯТТЯ НАСЕЛЕННЯ РУСІ-УКРАЇНИ

Як позначилося економіці Русі залежність від

слов’янську традицію племінних зборів. Волевиявлення віча мало на меті довести думку народу до великого князя київського або його на місників. Проте роль віча за доби існування на Русі централізованої монархії була досить незначною.

наприкінці X – у першій половині X I ст. відбувалися процеси утвердження монархічної форми правління й постання держави як імперії.

Становлення феодальних відносин. Основні верстви населення.
У країнах Центральної та Західної Європи Середньовіччя стало періодом становлення феодальних відносин.
За часів Русі феодальне суспільство сформувалося також у східних
слов’ян.
З кінця X ст. прискорюється утвердження феодальних відносин.

Формування приватної земельної власності на Русі протягом ІХ-ХІІ ст. відбувалося складним шляхом.
У ІХ-Х ст. це було «окняжіння» общинних земель, яке робило вільних общинників залежними від князя, примушуючи сплачувати йому податки. Згодом великі князі почали роздавати «окняжені землі» підвладним місцевим князям, боярам спочатку у формі «кормлінь» за службу, а згодом у формі земельного жалування.

Саме з цих розподілень і формувалася феодальна вотчина.

Феодальна вотчина— спадкове феодальне землеволодіння, в якому використовувалася праця залежного селянства. і яке можно було передавати у спадок.

У вотчині вироблялося все необхідне для життя так само, як і в селянському господарстві. Таке господарство називалось натуральним.

Натуральне господарство — це господарство при якому вироблялось все необхідне для життя ; продукти і речі виготовлялися не для продажу, а для власного споживання.

Соціальна верства — велика група людей, становище якої в суспільстві визначається певним обсягом прав і обов’язків

Панівні верстви населення .

З прийняттям християнства й утвердженням Київської митрополії започатковується процес формування нової верстви суспільства – духовенства.

Духовенство переважно утримувалося за рахунок десятини, що збиралася на користь церкви. Зміцнювалися позиції «людей війни», які становили еліту суспільства.
Набуває рис середньовічної верстви селянство, а з розвитком міст формується соціальна група міщан.

Форми залежності селян .
Селяни перебували у залежності від боярина або князя, але разом із тим, за деяким винятком, мали свої земельні наділи та вели своє господарство.

Форми залежності селянина від боярина чи князя були різними:
смерди працювали у господарстві князя,
люди — колишні общинники — поступово ставали залежними від бояр,
закупи працювали за грошову позичку (за купу),
рядовичі працювали за договором (рядом),
холопи не мали свого господарства, перебували у повній залежності від господаря,
челядь — це жителі господарського двору: слуги, стайничі, кухарі, пралі.