Скасування кріпосного права в українських землях

Нові капіталістичні відносини, що зародилися в кінці ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. наполегливо вимагали ліквідації кріпосного права, яке стало гальмом подальшого економічного розвитку українських земель.

Ще більше поглибила ці протиріччя Кримська війна (1853–1856 рр.), яку Росія програла.

3 січня 1857 р. було створено Таємний комітет, пізніше перейменований на Головний комітет у селянській справі. Селянське питання мали вирішувати дворяни.

19 лютого 1861 р. цар Олександр ІІ видав Маніфест про скасування кріпосного права та “Загальне положення про селян, звільнених від кріпосної залежності”. За цими документами селяни ставали особисто вільними, але за поміщиками залишалося право власності на землю.

У ході аграрної реформи територія України ділилась на регіони за специфікою проведення:

1) общинне землеволодіння (губернії Новоросійського краю);

2) подвірне землекористування (Лівобережна Україна);

Реформою було збережене велике поміщицьке землеволодіння.

Селяни отримали економічні права (купувати нерухомість, займатись торгівлею і промислами, заводити фабрики).

Однак, селянство залишалось нижчим станом у державі з обмеженим правом пересування.

Внаслідок земельної реформи селяни на півдні і сході втратили 30% своїх наділів. На Правобережжі уряд збільшив селянські наділи на 20%, з метою привернути селян на свою сторону і послабити польську шляхту.

Протягом 49 років селяни повинні були виплатити викупні платежі. На Правобережжі викупну плату зменшили на 20%. Впроваджувалась система селянського управління: сільські громади об’єднувались у волості, встановлювалась кругова порука за сплату податків.

1) відбулися корінні зміни у розподілі земельної власності;

2) товарно-грошові відносини ставали домінуючими у господарствах поміщиків та заможних селян;

3) чіткішою стає спеціалізація окремих районів України;

4) застосовують різні методи використання землі (оренду; ведення власного господарства);

5) підвищилась урожайність с/г культур внаслідок використання машин, вільнонайманої праці, поліпшення структури посівів.

У 1864 р. була проведена земська реформа. Створювалась система місцевого самоврядування. На Лівобережній Україні створено 6 губернських і 60 повітових земських управ. На Правобережній Україні земське самоврядування було запроваджене у 1911 р. Органи самоврядування у земських управах: губернські земські збори. Виконавчі органи – губернські та повітові земські управи. Вибори відбувалися за майновим цензом на три роки.

Земства займалися організацією медичної допомоги, розвитком освіти, пошти, збирали статистичні дані, упорядковували дороги.

У 1864 р. була здійснена судова реформа. На відміну від станового і закритого суду ввели позастановий відкритий, незалежний суд. Вводились присяжні судді. Суд відбувався за участю двох сторін: захисту та обвинувачення. На Україні було створено три судові палати: Київська, Харківська та Одеська. Вироки, винесені без участі присяжних, могли бути оскаржені в судових палатах. Був створений інститут мирових суддів, які розв’язували дрібні справи. Касаційні функції виконував сенат.

У 1864 р. почали реформу освіти. За “Положенням про початкові народні училища” запровадили єдину систему початкової освіти. У галузі середньої освіти створювали класичні чоловічі та жіночі гімназії. Плата за навчання була дуже високою. Право вступати до університету мали випускники лише класичних гімназій. Випускники жіночої гімназії прав на вступ не мали.

У 1865 р. здійснена реформа цензури. Були створені спеціальні органи цензури.

У 1870 р. проведена міська реформа. В усіх містах України створювали міські думи. Вибори проводили на основі майнового цензу. Виконавчий орган думи – міська управа, на чолі якої стояв голова. Міські управи відали господарством міста.

Відбулася і військова реформа (1864–1883 рр.). В Україні утворено три військові округи: Київський, Одеський, Харківський. Реформа значно зміцнила армію. Почав діяти новий військовий статут. Вводилась загальна військова повинність (строк служби 6 років, на флоті – 7). Духовенство звільнялось від служби. Відкрито військові училища і гімназії, юнкерські училища. Відбулось переозброєння армії.

Фінансова реформа (1860–1864 рр.). Створено державний банк, введено єдиний державний ревізійний центр, акцизне обкладання спиртних напоїв, збільшено податки на товари масового споживання, створено єдині державні каси, що зосереджували в своїх руках усі прибутки і витрати держави.

Реформи 60–70-х років були обмеженими, непослідовними і половинчастими, втім все ж вони створили умови для економічного та політичного розвитку країни в нових умовах. Розвивалась промисловість, торгівля, зростали міста і міське населення, сільське населення залучалося у промисловість. Був відкритий шлях до становлення індустріального суспільства.

§ 17. Поглиблення кризових явищ в економіці. Шахтарський страйк 1989 р. Політичні реформи

• 1. Якою була мета економічних змін, декларованих на початку «перебудови»? 2. Чому стратегія «прискорення» соціально-економічного життя себе не виправдала? 3. Які чинники негативно вплинули на економічний розвиток СРСР у 1985—1987 рр.?

1. Спроби впровадження ринкових механізмів. Із 1988 р. економіку СРСР охопила криза. Це спонукало владу до пошуку шляхів виходу із ситуації. У 1988 р. приватна діяльність була легалізована більш ніж у 30 видах виробництва товарів і послуг. Почали бурхливо розвиватися кооперативний сектор та індивідуальна трудова діяльність. Поява приватного сектору супроводжувалася встановленням дуже високих цін, орієнтованих аж ніяк не на пересічного споживача. У більшості випадків приватний сектор почав «відмивати» гроші тіньової економіки і «вимивати» ресурси з державних підприємств.

Цього ж року було офіційно визнано оренду землі на тривалий (до 50 років) термін за умови, що орендар самостійно розпоряджатиметься всією виробленою продукцією. Колгоспам надавалося право визначати площу індивідуальних ділянок і поголів’я худоби в особистому господарстві. На практиці ці заходи дали лише символічні результати. Колгоспи залишилися під опікою районної влади, яка продовжувала планувати їхнє виробництво і поставки державі. Крім того, селянство було позбавлене техніки та всієї економічної інфраструктури, необхідної для надання продукції товарного вигляду та її реалізації. Ті, хто бажав узяти землю в оренду, наражалися на опір місцевої влади. Найчастіше термін оренди не перевищував п’яти-десяти років, а договори набували законної сили тільки в разі, якщо особи укладали їх без права заповіту й спадкування.

Таким чином, жодна з розпочатих в економіці реформ майже не дала позитивних результатів, а залучення кредитних ресурсів на Заході лише відтягувало економічний крах.

Не врятувало економіку й те, що законодавчо було закріплено модель регульованої ринкової економіки (червень 1990 р.). Автором програми «орендизації» економіки був Л. Абалкін. Підприємства мали передаватися у власність трудовим колективам.

«Homo Sovetikus перебудовується. ». Радянська карикатура. 1990-ті рр.

Який процес відображає карикатура? Поясніть, чому така ситуація стала можливою.

Карикатура на соціально-економічне становище в СРСР. 1990-ті рр.

Обговоріть у групах. Із яких політичних позицій карикатурист намагався дати оцінку діям М. Горбачова?

Ситуація в економіці погіршувалася, рівень життя стрімко падав, підриваючи в населення довіру до влади. Із 1988—1989 рр. помітно скорочувалося сільськогосподарське виробництво, що негайно позначилося на забезпеченні продовольством. Показники приросту промислового виробництва в 1989 р. досягли нульового рівня, а в першому півріччі 1990 р. обсяги виробництва скоротилися на 10 %. У грудні 1990 р. голова уряду М. Рижков констатував обвал економіки і подав у відставку.

Ще одним чинником погіршення економічної ситуації було те, що темпи зростання продуктивності праці значно відставали від темпів приросту заробітної плати. Якщо в 1987 р. на 1 % зростання продуктивності праці в промисловості України припадало майже 0,5 % приросту заробітної плати, то в 1988 р. — 1,5 %, а в 1989 р. — 2,2 %.

Новий голова уряду Валентин Павлов у січні—квітні 1991 р. зважився на непопулярні заходи — обмін 100-рублевих купюр (як захід зменшення грошової маси) і підвищення цін у 2—10 разів. До літа 1991 р. інфляція різко підскочила і наприкінці року досягла 25%-го зростання на тиждень. Одночасно відбувалося падіння курсу рубля: так, на початку 1991 р. 1 дол. США коштував 10 руб., а наприкінці року — 110—120 руб. «Павловське» підвищення цін уже не могло врятувати становище, змінити економічну ситуацію на краще, та ще й на тлі розпаду СРСР.

2. Погіршення соціального становища населення. Спад виробництва, неконтрольована грошова емісія, інфляція посилювали соціальну напруженість у суспільстві. За даними статистики, у 1990 р. в Україні валовий суспільний продукт знизився на 2,4 % порівняно з 1989 р.; національний дохід, відповідно, зменшився на 3,6 %. Водночас грошові доходи населення республіки в 1990 р. зросли на 15,7 % порівняно з 1989 р., що спричинило значний тиск на товарний ринок.

У 1991 р. ці негативні тенденції поглибилися: валовий суспільний продукт був уже на 11,3 % меншим, ніж у 1990 р.; національний дохід, відповідно, зменшився на 11,2 %. Падіння показників розвитку промисловості республіки становило 4,8 %, а сільського господарства — 13,2 %. На тлі тотального спаду основних економічних показників зростали грошові доходи населення України (у 1991 р. — на 87,1 % порівняно з 1990 р.). Проте їх поглинала інфляція. Щоб захиститися від інфляційних процесів, населення почало скуповувати іноземну валюту, скориставшись послабленням влади в цій сфері, а також послабленнями у виїзді за кордон. За офіційного курсу 60—70 коп. за 1 дол. на «чорному ринку» 1 дол. можна було купити за 10 руб.

У цей час відбувався перерозподіл власності. Наприклад, питома вага підприємств союзного і союзно-республіканського підпорядкування у випуску промислової продукції України зменшилася із 70 до 56 %. Окремі регіони, союзні й автономні республіки почали впроваджувати різні заходи, які обмежували вивезення ресурсів за їхні межі. Було запроваджено систему карткового розподілу основних продовольчих і промислових товарів.

3. Шахтарський страйк 1989 р. Погіршення соціально-економічного становища призвело до виникнення явища, яке, здавалося, було неможливим у СРСР. Проти влади, яка декларувала, що є представником і виразником інтересів робітництва, розгорнувся масовий страйковий рух. Започаткували його шахтарі.

Першими були гірники шахти ім. Л. Шевякова в Мєждурєченську (Кузнецький вугільний басейн). Так, у ніч на 11 липня 1989 р. шахтарі почали страйк у відповідь на невиконання їхніх вимог. За кілька днів він поширився на всі вугледобувні регіони СРСР (Львівсько-Волинський басейн та інші), а його центром став Донбас.

Шахтарський страйк 1989 р.

Причинами страйку шахтарів було загострення соціально-економічних проблем у шахтарських регіонах: незадовільні умови праці, низька заробітна плата, зловживання партійно-профспілкової адміністрації, постійні перебої із забезпеченням продуктами харчування.

В Україні страйк стихійно розпочався 15 липня 1989 р. на шахті Ясинуватська-Глибока в Макіївці (Донецька обл.). Очолив виступ робітник очисного забою В. Комісарук. 17 липня страйк охопив уже кілька шахт Макіївки. 18 липня до страйку приєдналися шахти Красноармійська (сучасний Покровськ), Дзержинска (сучасний Торецьк), Шахтарська, Краснодону, Первомайська. 19 липня почали страйкувати шахтарі Донецька й Горлівки. 25 липня страйкувала більшість шахт України: 110 зі 121 шахти Донецької області, 52 із 93 шахт Луганської області, усі 11 шахт Західного Донбасу, усі 20 шахт Львівсько-Волинського басейну. Загалом до цього руху приєдналися близько 500 тис. гірників, яких очолили страйкові комітети (страйккоми). Було створено робітничі дружини для підтримання порядку, пікетування шахт. Не допускаючи безладдя і провокацій, робітничі дружини разом із міліцією закрили всі магазини, що торгували алкогольними напоями. Було прийнято рішення про недовіру офіційним профкомам, радам трудових колективів шахт та міським комітетам Комуністичної партії.

Шахтарський страйк 1989 р.

Крім соціально-економічних вимог, гірники висували й політичні: скасування статті 6 Конституції СРСР про керівну роль партії та створення незалежних від партійного контролю профспілок. 20 липня шахтарі м. Стаханова висунули вимогу про відставку місцевого партійно-радянського керівництва та негайне скликання позачергового пленуму міського комітету Комуністичної партії України та сесії міської ради.

Розуміючи серйозність становища, партійно-державне керівництво СРСР та УРСР пішло на поступки, прийнявши більшість вимог страйкарів. 30 липня 1989 р. страйк було припинено. Однак після закінчення страйку більшість страйккомів продовжила свою діяльність та перетворилася на постійні. Профспілкове керівництво опинилося по інший бік від страйкарів. Офіційні профспілки протиставили себе робітникам і поступово втрачали авторитет. Страйккоми почали створювати альтернативні профспілки.

Важливим наслідком страйку було те, що в УРСР з’явилася суспільна сила, яка без насильства підірвала владу комуністів і розхитала основи тоталітарної системи.

4. Конституційні реформи. Розпочаті в процесі «перебудови» політичні та законодавчі перетворення поєднувалися з бажанням М. Горбачова зберегти політичну систему на чолі з КПРС та СРСР. Проте зміни, що запроваджувалися, стали ще одним кроком до розвалу тоталітарної системи.

На XIX Всесоюзній конференції КПРС (червень-липень 1988 р.) уперше за роки радянської влади було порушено питання про необхідність глибокого реформування політичної системи. Тоді було офіційно проголошено курс на створення правової держави, парламентаризм, розподіл влади. Рішення конференції дали новий поштовх вільнодумству, сприяли формуванню нових політичних структур, насамперед реформованих Рад.

На виконання цього рішення було ухвалено проект конституційної реформи, що призвело до встановлення дворівневої представницької системи — З’їзду народних депутатів СРСР та Верховної Ради СРСР, а потім і до заснування посади президента СРСР, наділеного широкими повноваженнями. До функцій З’їзду входило проведення конституційних, політичних, економічних і соціальних реформ, а також обрання разом із Верховною Радою президента країни, наділеного повноваженнями здійснювати зовнішню політику, вирішувати питання оборони та призначати прем’єр-міністра.

Вибори до нових органів влади відбулися в березні 1989 р. Щоб уникнути несподіванок, третину депутатів З’їзду народних депутатів СРСР, згідно з виборчим законом, надсилали Компартія (100 осіб) та громадські організації — комсомол, профспілки, ветеранські організації (650 осіб). Решту депутатів обирали на альтернативній основі в територіальних і національно-територіальних округах. Загалом на З’їзд було делеговано 231 представник від УРСР (87,8 % комуністи). Серед делегатів були представники демократичних сил, зокрема письменники Р. Братунь, Д. Павличко, Ю. Щербак, В. Яворівський.

І З’їзд народних депутатів СРСР. 1989 р.

Чому цей з’їзд викликав великий резонанс у суспільстві?

Створена структура влади призвела до значного зменшення кількості депутатів від УРСР у вищому представницькому органі СРСР. Це свідчило про подальше ігнорування національних прав, обмеження прав союзних республік і централізацію влади в СРСР.

Початок роботи З’їзду показав, що одностайності, яка панувала раніше, не буде. Виступи депутатів засвідчували різні політичні погляди та інтереси. Трансляція роботи З’їзду дала новий імпульс громадській активності.

І З’їзд народних депутатів СРСР відбувся у травні-червні 1989 р. Наслідком його роботи стало те, що ініціатива подальшого реформування політичної системи перейшла до рук народних депутатів, які виражали іноді протилежні точки зору.

Щоб утримати ситуацію у своїх руках, навесні 1990 р. М. Горбачов декларував нову мету політичних реформ — створення правової держави, яка здатна забезпечити перехід до ринкової економіки та демократичного суспільства. Серед першочергових завдань реформування політичної системи були зміцнення президентської влади в СРСР і перехід до багатопартійності. 15 березня 1990 р. М. Горбачов був обраний президентом СРСР (як згодом виявилося, першим і останнім). Запровадження нової посади і формування президентської вертикалі означало згортання, а в подальшому й ліквідацію компартійно-радянської влади.

Перехід до багатопартійності став нагальною необхідністю. У березні 1990 р. Ill З’їзд народних депутатів СРСР змінив редакцію статті 6 Конституції СРСР 1977 р., вилучивши з неї положення про КПРС як «керівну і спрямовуючу силу радянського суспільства, ядро його політичної системи».

Таким чином, політичні зміни не обмежилися лише перерозподілом владних повноважень, а зруйнували монополію КПРС на владу, призвели до появи парламентської опозиції та багатопартійності.

Висновки. Спроби впровадження ринкових механізмів управління в радянську економіку призвели до її стрімкого занепаду, а згодом і краху.

• Розвал командно-адміністративної економічної моделі спричинив зубожіння більшої частини населення.
• Погіршення умов життя спровокувало появу потужного робітничого руху, в авангарді якого були шахтарі. Робітничі страйки розхитали основу тоталітарного суспільства в СРСР.
• Загальні вибори на альтернативній основі до Рад, гарантування свободи друку, «гласність», виникнення багатопартійності, розширення прав трудових колективів, розмежування функцій партійно-державних органів влади, утвердження в суспільстві спочатку ідейного плюралізму, а згодом і багатопартійності, законодавче оформлення економічної свободи, розширення прав союзних та автономних республік — усе це наближало крах тоталітарної системи.

Запитання і завдання

• 1. Коли в СРСР була легалізована приватна власність? 2. Із якою метою здійснювалася «павловська» грошова реформа? 3. За якого керівника уряду розпочався обвал економіки СРСР? 4. Що стало поштовхом до страйку шахтарів у 1989 р.? 5. Коли відбувся І З’їзд народних депутатів СРСР? 6. У якому році М. Горбачова було обрано президентом СРСР? 7. На якому З’їзді народних депутатів СРСР було скасовано статтю 6 Конституції СРСР про КПРС як «керівну й спрямовуючу силу радянського суспільства, ядро його політичної системи»?
• 8. Якими були причини швидкого розвалу економіки СРСР? 9. Чому запровадження оренди в сільському господарстві не сприяло збільшенню виробництва продовольчих товарів? 10. Поясніть, чому в результаті конституційної реформи представництво українців у союзних органах влади зменшилося. 11. Чим було зумовлено запровадження президентської вертикалі влади в СРСР?
• 12. Визначте взаємозалежність між подіями в економіці СРСР та падінням життєвого рівня населення. 13. Проведіть дискусію за проблемним питанням: «Чому в роки “перебудови” не вдалося подолати дефіцит?».
• 14. Обговоріть у групах. Чому реформування радянської моделі розвитку призвело до її розвалу?

У якому році було скасовано перехід на літню пору

6.1. Тенденції соціально-економічного та політичного розвитку українських земель у Російській імперії

6.1.1. Скасування кріпацтва в Росії. Ліберальні реформи 1860 — 1870-х pp. й особливості їх проведення в Україні

З усіх європейських країн у Росії найдовше проіснувало кріпацтво. Скасувати його мав намір Олександр І, однак реакційні настрої, що запанували після повстання декабристів, на 35 років загальмували демократичні реформи. Уважалося, що кріпосництво забезпечує стабільність суспільства та благополуччя дворянства — опори монархії. Поразка в Кримській війні, якої країна зазнала на власній території, довела до свідомості урядовців, що Росія не може залишатися великою державою, допоки переважна більшість її населення позбавлена юридичних та економічних прав.

Маніфест 19 лютого 1861 р. і супутні йому закони оголошували компромісний варіант реформи, який радикально не зачіпав поміщицьке землеволодіння, однак «дарував» селянам особисту свободу, обіцяв земельні наділи та деякі громадянські права. Селянські польові наділи до їх викупу належали сільській громаді, яка отримала статус юридичної особи. Це було зроблено для забезпечення виконанняселянами податкових обов’язків як перед державою (подушна подать), так і викупних платежів, тобто іпотечних внесків державі за те, що вона відшкодовувала поміщикам втрату ділянок, переданих їхнім колишнім кріпакам.

Практика проведення реформи регламентувалася «Загальним положенням про селян, звільнених від кріпосної залежності». Окремі статті цього документа були оприлюднені українською мовою й розіслані у волості Катеринославської губернії. З огляду на особливості соціально-економічного укладу в різних українських губерніях та переслідуючи певні політичні цілі, територію України за специфікою проведення реформи було поділено на три регіони: 1) Лівобережна Україна з властивим їй подвірним землекористуванням; 2) Правобережна Україна з її історичними та національно-культурними особливостями, головною з яких було домінування польських землевласників; 3) губернії Новоросійського краю, у яких переважало общинне землеволодіння.

На півдні та сході українські селяни втратили 30 % землі, що була в їхньому користуванні до реформи. На Правобережжі уряд збільшив селянські наділи на 20 % й одночасно зменшив викупну плату за землю на 20 %. Це було зроблено з метою привернути селян на свою сторону й послабити традиційно сильний вплив польської шляхти. Поляки, дискредитувавши себе перед урядом повстанням 1863 — 1864pp., деякий час були позбавлені права продавати і купувати землю. До того ж тут уряд запровадив інститут мирових посередників, які розглядали скарги та претензії селян до польських магнатів. Служити мировими посередниками пішли українофіли О. О. Русов, Н. В. Ковалевський, М. П. Зібер, П. А. Косач. Аграрна реформа на Правобережжі мала антипольську спрямованість і сприяла співпраці російських та українських сил.

Скасування кріпацтва прискорило процес соціального розшарування як у селянському, так і поміщицькому середовищі. Позбавлені дармової праці селян, поміщики змушені були вдаватись до нових форм ведення господарства. Розуміння необхідності механізації та модернізації сільськогосподарського виробництва до багатьох з них прийшло із запізненням, оскільки вони вдовольнялися викупними платежами, що надходили впродовж 25 років. На середину 1890-х років 40 % поміщицьких земель були закладені в банках, 10 % — продані заможним селянам або поміщикам, більш пристосованим до нових умов господарювання.

Наприкінці XIX ст. сформувалося кілька типів сільських господарств: 1) поміщицькі господарства низькотоварного характеру. Базуючись на праці залежних селян, які відробляли повинності, збережені реформою 1861 p., вони мали непевну економічну перспективу; 2) великі економії’, які виробляли продукцію, орієнтуючись на її експорт. Це були модернізовані господарства, засновані на найманій праці та широкому застосуванні техніки; 3) заможні селянські господарства куркульського типу, які використовували високопродуктивну особисту працю та дешеву працю батраків. їх виробництво було спрямовано на внутрішній ринок; 4) малоземельні селянські господарства, що орієнтувалися на задоволення власних споживчих потреб, тобто мали натуральний характер. Оскільки чисельність сільського населення за 40 пореформених років подвоїлася, то відповідно зменшився середній розмір наділу, який становив приблизно три гектара на душу чоловічої статі. Наприкінці XIX ст. 57 % сільськогосподарських дворів в Україні мали в своєму землекористуванні менше трьох десятин землі (1 десятина = 1,1 га = 2,72 акри), тобто це були бідні селяни. Безземельні, бідні, середні й навіть заможні селяни прагнули мати якомога більше землі й намагались отримати її безоплатно, тому неодноразово вдавалися до повстань, які супроводжувалися пограбуванням поміщицьких маєтків. Соціальне напруження в українському селі в пореформений період — одна з хронічних і найбільш гострих проблем, яку не міг вирішити уряд.

Запровадження нової системи управління. Скасування кріпацтва супроводжувалося послабленням влади поміщика на селі й вимагало нової системи управління та нагляду за громадським порядком. З цією метою уряд здійснив низку реформ. У 1962 р. було проведено поліцейську реформу, згідно з якою в кожному повіті створювалися поліцейські управління на чолі зі справником, призначеним губернатором, а в містах — міська поліція на чолі з поліцмейстером. Міста поділялися на частини, дільниці й околотки.

Місцеве самоврядування реформувалось у два етапи: 1864 р. — земська реформа, 1870 р. — реформа міського самоуправління. У повітах і губерніях на земських зборах обиралися відповідні управи. Вибори до земств відбувалися за майновим цензом на три роки. На Лівобережній Україні в 1864 р. було створено шість губернських і 60 повітових земських управ. Однак на Правобережжі земське самоврядування було запроваджене із затримкою на кілька десятиліть. Уряд остерігався, що з розширенням демократії переважаючі тут польські поміщики посилять свій вплив на суспільність в антиурядовому дусі. Практично всі дев’ять посадовців, починаючи від М. М. Аненкова і закінчуючи В. О. Сухомлиновим, які очолювали Київське, Подільське та Волинське генерал-губернаторство в 1865 — 1908 pp., відкидали політичну доцільність земств на Правобережжі. Урядовці сповідували тезу «у кого земля — у того й влада», тому радили уряду дочекатися, поки чисельність російських і польських землевласників зрівняється, а 2/3 поміщицьких земель перейде в руки перших. З травня 1904 р. на Правобережжі було введено так зване «спрощене земство», особливістю якого було призначення, а не виборність членів. У повному обсязі земське самоуправління тут було запроваджене 1911р.

Земства не мали політичних функцій і займалися виключно місцевими господарськими та соціальними питаннями (утримання шкіл, лікарень, пошти, ветеринарних і санітарних служб). У проведенні земської реформи на Лівобережжі уряд спирався на дворянство. Однак земський рух ліберальних поміщиків мав доволі вузьку соціальну базу для широких трансформацій суспільних відносин. Наприкінці XIX ст. ініціативність дворянської еліти в земствах поступається більш активній діяльності місцевої інтелігенції, яка формувалася з різних верств суспільства й отримала назву різночинців. Цей сегмент української інтелігенції намагався обстоювати національні культурно-освітні потреби. Ліберальна інтелігенція опікувалася підготовкою просвітницьких видань для селян, книгарнями-склепами, звідки популярні брошури потрапляли в сільську глибинку, земськими школами. Маючи ширший погляд на суспільні проблеми, ніж поміщицька еліта, ліберальна інтелігенція вимагала вдосконалення функцій земств, підвищення їх статусу. Учасники Загальноросійського земського з’їзду в листопаді 1904 р. вийшли за межі обговорення суто економічних та освітніх проблем і висунули політичні вимоги, зокрема скликання загальнодержавного органу народного представництва, прийняття конституції, забезпечення політичних свобод, однак національні проблеми не піднімалися.

На початку 1850-х років у Петербурзі було здійснено трансформацію міського управління. Орієнтуючись на імперську столицю, цього сподівалися й кияни. Однак у Києві та інших містах новий закон про міське самоврядування було запроваджено в 1870 р. Він був кроком уперед порівняно з дореформеним законодавством стосовно міських дум, оскільки обмежував втручання в їх діяльність інших адміністративних структур. Міські думи утворювалися за результатами виборів на основі майнового цензу. Виконавчим органом у містах були міські управи на чолі з виборним міським головою. Вибори міських голів викликали піднесення серед інтелігенції, особливо в університетських містах. Ліберальна професура читала лекції про значення міської реформи, преса друкувала чимало матеріалів, що висвітлювали протистояння різних угруповань. Посаду міського голови Києва обіймали переважно представники інтелігенції — професор Н. К. Раненкампф (1874 — 1879), Г. І. Ейсман (1879 — 1884), І. А. Толлі (1884 — 1887), С. М. Сольський (1887 — 1901), Н. В. Проценко (1901 — 1905), І. Н. Дьяков (1900 — 1914). З 1876 р. дума засідала в новому приміщенні, зведеному на Хрещатику.

Міські думи контролювали та впорядковували комунальне господарство, ринки, заклади торгівлі, промисловості, освіти, охорони здоров’я, тобто їх компетенція була аналогічна функціям земств. Але була різниця в суб’єкті діяльності. Земства обслуговували сільську місцевість, де чисельно переважала українська людність, а в містах населення було різноетнічним. Чисельність українців у багатьох містах не сягала й половини їх мешканців. Заможне міське населення складалося з росіян, а на Півдні та Правобережжі — з поляків, євреїв, греків, вірмен, німців та інших етнічних груп.

У містах Правобережжя реформа проводилася впродовж 1876-1883 pp. При цьому уряд дотримувався політики вибіркової асиміляції й акультурації єврейського населення, яке становило вагому частку в містах України й поряд з поляками виявляло політичну активність. З 1859 — 1869 pp. урядом було прийнято 69 розпоряджень, що стосувались євреїв, з яких три (у 1859, 1861, 1868 pp.) погіршували їхнє становище, 47 — розширювали їхні права, 19 — мали пояснювальний характер. Євреї отримали право доступу до державної служби, брати участь у міському й земському самоуправлінні та судах. Завдяки цим послабленням чисельність євреїв у Києві та великих містах у смузі осілості швидко збільшувалася, що позначилося на національному складі органів міського самоврядування. Тому законодавство наголошувало, що навіть у містах з переважаючим єврейським населенням, євреї не можуть становити більше третини складу міської думи та обиратися міськими головами. Урядовці зауважували, що хоча євреї лояльніше, ніж українці, сприймали русифікаторську політику в Україні, однак виявляли значний інтерес до радикальних політичних концепцій соціалістичного штибу.

У ході реформ з упровадження самоуправління польська шляхта Правобережжя фактично позбавлялася своїх привілеїв. Наступ на її «історичні права» діставав підтримку з боку українського селянства та української інтелігенції, яка почала усвідомлювати свої національні інтереси. Водночас відбувалося адміністративне й ментальне зближення українського різночинства з російськими владними структурами, що формувало конформістські настрої в інтелігентському середовищі, зменшувало опозиційний дух самоврядності.

У 1864 р. було проведено судову реформу. На відміну від існуючих станових судів закритого типу, вводився однотипний позастановий відкритий суд за участю присяжних, суддів, адвокатів (функція захисту) і прокурорів (функція звинувачення). Вводилася публічність (відкритість) і незалежність суду від адміністративних органів (губернаторів, міністрів та ін.). У судову практику було впроваджено інститут мирових суддів, які вирішували дрібні справи. У Києві перші мирові судді (1872) не обирались, а були призначені урядом, що мотивувалося політичними причинами. Вироки, що виносилися без участі присяжних, могли бути оскаржені в судових палатах. В Україні з великим запізненням (наприкінці 80-х років XIX ст.) було створено три судові палати: Київську, Харківську та Одеську. З усіх реформ 1860 — 1870 років судова реформа була найбільш демократичною, хоча збереглося чимало станово-феодальних пережитків. Так, справи селян підлягали волосним судам, які мали право встановлювати для них принизливе покарання різками. Окремі судові інстанції розглядали справи духовенства (консисторія), військовослужбовців (трибунал), вищих сановників (Верховний суд). Політичні справи з травня 1871 р. замість суду передавалися на розгляд жандармерії.

З огляду на зростаючу в умовах капіталізму потребу в спеціалістах (особливо інженерно-технічного фаху, лікарів, учителів і та ін.) було розпочато реформу освіти. Згідно з «Положенням про початкові народні училища» (1864), створювалась єдина система початкової освіти. У результаті в 1897 р. 24 % населення імперії старше 10 років уміло читати й писати, а в 1913 р. частка грамотних зросла до 45 %. Середня освіта поділялася на класичну (чоловічі й жіночі гімназії) та реальну (училища, що готували до вступу до технічних навчальних закладів). Право вступати до університетів мали лише випускники чоловічих гімназій. Для випускниць жіночих гімназій в університетських містах України (Київ, Харків, Одеса) були створені платні Вищі жіночі курси, на яких навчальний процес за університетськими програмами забезпечували університетські професори.

Станом на 1897 р. в Україні діяло 16 798 початкових шкіл і 129 гімназій, з яких 52 були чоловічими, 77 — жіночими. У 1865 р. в Одесі відкрився Новоросійський університет. У 1875 р. Ніжинський юридичний ліцей було реорганізовано в Історико-філологічний інститут, який готував учителів російської й класичних мов та історії. У 1885 р. у Харкові було створено перший в Україні технологічний інститут. У 1898 р. у Києві було засновано політехнічний інститут, а у в 1899 р. у Катеринославі було відкрито вище гірниче училище. У сфері освіти зберігалися деякі норми антидемократичного характеру: платність навчання, заборона приймати до університетів жіноцтво, обмеження на навчання у вищих навчальних закладах євреїв, відсутність національних шкіл для більшості народів Росії, зокрема для українців. У 1868 р. університети почали діяти за новим статутом, який передбачав певну їх автономію у сфері адміністрування та діяльності професорсько-викладацького складу. Однак новий університетський статут 1884 р. обмежив академічні свободи й увійшов в історію як консервативний, хоча й дещо полегшив здобуття доцентських посад.

Військову реформу було проведено в 1864 — 1883 pp. У 1874 р. було скасовано рекрутчину й запроваджено загальну воїнську повинність терміном на шість років (на флоті — 7). Від служби звільнялись особи з вищою освітою, духовенство, купецтво, інородці. В армії скасовувалися тілесні покарання. Країна була поділена на 15 військових округів, з яких три були утворені в Україні — Київський, Одеський і Харківський, відкрито низку військових та юнкерських училищ. Здійснювалися переозброєння та переобмундирування армії.

З 1862 р. почалася фінансова реформа, у результаті якої було створено державний банк, єдиний державний ревізійний центр, установлювалася гласність державного бюджету. Було запроваджено єдине акцизне обкладання спиртних напоїв, збільшено податки на виробництво товарів масового споживання. Від збору податків усувалися приватні особи, яких замінили державні установи. У 1872 р. було створено Київський земельний банк.

Отже, демократичний зміст реформ 1860 — 1870-х років зводився до обмеження принципу становості в формуванні місцевих органів влади, активізації громадської діяльності через уведення принципу виборності на основі майнового цензу підданих, а не суто станового походження, упорядкування системи початкової освіти. Політика дискримінації місцевої еліти уповільнила поширення демократичних реформ на українське Правобережжя. Соціально-економічна конкуренція в землеволодінні сприяла переміщенню польської та єврейської ініціативи в промисловість і банківську справу. Скасування кріпацтва та інші реформи спрямовували розвиток суспільства, особливо економічних процесів у капіталістичне русло.