Ініціативні групи кримських татар за повернення до Криму.

Одним з найпотужніших дисидентських рухів у СРСР був Рух кримських татар за повернення до Криму.

18 травня 1944 цілий народ – кримські татари – був звинувачений у зраді батьківщині й депортований з Криму. Спецпоселення кримських татар були в Узбекистані, Туркменії, Казахстані, Киргизії, на Уралі й Північному Кавказі. Найбільшою кількість кримських татар була в Узбекистані. Саме звідси почався рух кримських татар за повернення на батьківщину, пробуджений відлигою. Його ініціаторами були кримськотатарські комуністи, ветерани війни й праці, які після засудження культу особистості Сталіна намагались привернути увагу влади до одного з його злодіянь – депортації кримських татар – і відновити історичну справедливість. Єдиною формою їхньої боротьби були петиції, які писалися в дусі тогочасного офіціозу з підтримкою нового курсу партії, засудженням Сталіна і його наклепів на кримськотатарський народ. При цьому активісти цього руху агітували свій народ за повернення до Криму, збирали підписи, закликали звертатися до владних структур. У селах, районах і містах виникали ініціативні групи . На початок 60‑х років петиції підписувало вже більше 100 тисяч чоловік. Це свідчило про те, що рух кримських татар став всенародним. Проте влада залишалась глухою до прохань цілого народу. На початку 60-х років почалися репресії. Вони призвели до спаду петиційних кампаній. Проте з 1964 року кримськотатарський рух, який поповнився молодими освіченими рішучими людьми, переходить до більш активної боротьби. Починаються масові мітинги і демонстрації кримських татар. Вони проходили в дусі того часу на радянські свята, особливо у дні народження Леніна, з усією відповідною атрибутикою, але зі сміливими промовами та вимогами. Відзначали кримські татари і день депортації – 18 травня. Поминали загиблих під час переселення, одягали траур і навіть уночі розвішували траурні стяги на адміністративних будівлях. Кримські татари вважають, що саме через їхні дії до кримінальних кодексів республік СРСР була введена сумнозвісна 190 стаття КК РРФСР та її аналоги в інших республіках. Активістів кримськотатарських масових заходів почали викликати до міліції або до партійних органів та роз’яснювати зміст нової статті та її трьох частин: «наклеп на радянський устрій», «образа герба і прапора», «масові безпорядки», натякаючи на можливе їх застосування.

Проте нова хвиля руху зростала, у 1966 році активістами руху було проведене всенародне опитування з метою встановити чисельність населення і кількість жертв депортації. Результати були направлені на ХХІІІ з’їзд КПРС у зверненні, яке підписало 130 тисяч чоловік. У жовтні 1966 року пройшли масові мітинги у зв’язку з 45-річчям утворення Кримської АРСР. Ці мітинги було розігнано міліцією й армією, а десятки їх учасників засуджено за аналогами ст. 190-3 КК РРФСР.

Активні дії кримських татар все ж таки призвели до того, що влада пішла на поступки. 9 вересня 1967 року вийшло два Укази Президії ВР СРСР: «Про громадян татарської національності, що раніше проживали в Криму» та «Про порядок застосування частини 2 Указу Президії ВР СРСР від 28 квітня 1956 року». Зазначений Указ 1956 року знімав режим спецпоселень з кримських татар, проте забороняв їм селитися у Криму. Нові ж Укази, хоч і принижували національну гідність кримських татар формулюваннями на кшталт «громадяни татарської національності», проте знімали з них тавро «зрадників батьківщини» та дозволяв селитися «по всій території СРСР», зокрема в Криму.

Однак, як відомо, в Радянському Союзі закон і його застосування – зовсім не одне і те ж. З моменту виходу Указів починається другий етап боротьби кримськотатарського народу за повернення на батьківщину, який вже напряму стосується історії України. Влада ретельно підготувалась до спроб кримських татар поселитися у Криму. Ще до опублікування Указів по всьому Криму була введена прописка, яка раніше існувала лише в містах та на курортах. Нотаріальним конторам була дана таємна вказівка не оформлювати купівлю будинків, якщо купує кримський татарин, а керівникам підприємств – не брати на роботу кримських татар, і це за нестачі робочих рук на півострові. Наслідком цієї дискримінації стало те, що у 1967 році з першої хвилі репатріантів, яка складала близько 1200 сімей кримських татар, змогли законно оселитися в Криму лише 2 сім’ї та 3 неодружених чоловіків.

У 1968 році було оголошено, що в’їзд кримських татар до Криму буде здійснюватись за оргнабором. Але таким чином дозволяли в’їжджати тільки «слухняним» громадянам, які у русі активної участі не брали, ніяких заяв та звернень не підписували. Продовжувалася і репатріація кримських татар поза оргнабором, але її результат був недалеким від 1967 року. До 1979 року у Крим переїхало 15 тисяч кримських татар, що складає менше 2% від їх загальної кількості. А після 1979 року, завдяки різноманітним дискримінаційним та репресивним заходам кількість кримських татар, що оселилися в Криму, взагалі не збільшувалася аж до перебудови.

Тих, хто не зміг прописатися, знайти роботу, оформити купівлю житла, насильно виселяли з Криму, подекуди застосовуючи брутальну фізичну силу, руйнували будинки, багатьох кримських татар судили за порушення паспортного режиму. В той же час влада перешкоджала проведенню мирних мітингів і свят кримських татар на засланні, а в деяких місцях, наприклад, у Чирчику 1968 року, їх розганяли, жорстоко били, 300 чоловік заарештували, 10 з них засудили на різні терміни. Те ж сталося і з делегатами від кримських татар, які приїхали до Москви з протестом проти дій влади на місцях. Облави на представників кримських татар у Москві та видворення їх за межі столиці стало постійною справою репресивних органів.

У 1968-1970 роках репресії проти активних учасників кримськотатарського руху значно посилились. У вересні 1968 року були заарештовані 10 найактивніших членів ініціативних груп, які упоряд­ковували інформаційні бюлетені, складали всенародні звернення. Кримські татари ніби-то звернулися до Петра Григоренка з проханням бути громадським захисником на суді, який очікувався у травні 1969 року. Насправді, це була провокація КДБ. 7 травня 1969 року його було заарештовано у Ташкенті. Григоренко був визнаний психічно хворим і пробув у спецпсихлікарні 5 років. 17 травня заарештували іншого захисника кримських татар – Іллю Габая. В цей час кримськотатарський рух був вже тісно пов’язаний з загальносоюзним правозахисним рухом. Проблемами кримських татар переймалися відомі правозахисники Петро Григоренко, Олексій Костерін, Ілля Габай, Діна Камінська, Софія Каллістратова та інші. Вони виступали як на захист окремих представників руху, так і проти жахливої несправедливості радянської влади відносно всього кримськотатарського народу. Як зазначає Л. Алексєєва, ці стосунки не були однобічними: «На момент зближення правозахисний рух знаходився лише в стадії становлення, майже не маючи досвіду, у той час, як кримськотатарський рух мав більш ніж 10-річну історію і в нього було чого повчитися». Зокрема, на думку Наталії Горбаневської – першого редактора ХТС, витоком цього видання є саме інформаційні бюлетені кримських татар. Так само й Ініціативна група захисту прав людини, що виникла у Москві 1969 року, була створена за прикладом кримськотатарських ініціативних груп. Одним із засновників Ініціативної групи захисту прав людини був Мустафа Джемілєв – активіст кримськотатарського руху, дисидент, політв’язень, який згодом став національним героєм і очолив рух кримських татар за репатріацію. 11 вересня 1969 року він був також заарештований. Його судили разом з І. Габаєм. Обох засудили у січні 1970 року за статтею 190-1 на 3 роки ув’язнення. Мустафа Джемілєв поклав усе своє життя на національну боротьбу, його судили вперше у 1966 році, потім у 1970, 1974, 1976, 1979, 1983 і останній раз – у 1986 році. З 1970 року, як зазначають дослідники історії руху та його представники, кримськотатарський рух пішов на спад, проте ніколи не припинявся.

Рух кримських татар за повернення до Криму був наймасовішим дисидентським рухом в СРСР – тільки акції цього руху нараховували сотні тисяч учасників. Він відіграв велику роль у боротьбі з радянським тоталітаризмом.

Депортація-геноцид кримських татар: сталінський терор і путінська анексія

У травні 1944 року сталінський режим підготував і здійснив силами НКВС-НКДБ спецоперацію примусового виселення корінного народу Криму – кримських татар. Їх загнали у товарні вагони і повезли у Сибір і Середню Азію. Внаслідок депортації загинув майже кожний другий представник кримськотатарського народу. Тепер Росія, анексувавши Крим, знову чинить тиск на кримських татар.

Весна буяла. Природа ігнорувала війну, яскрава зелень радувала очі, а напоєне пахощами квітів повітря вмикало інстинктивне бажання жити. У цей час – вранці 18 травня 1944 року – у домівки кримських татар прийшли люди зі зброєю.

Понад 32 тисячі бійців військ НКВС обходили усі помешкання кримських татар і оголошували ультиматум: у найкоротший час взяти все необхідне, дітей і немічних старих, повантажитися на вантажівки і під конвоєм їхати до залізничних станцій.

Тих, хто чинив опір, за свідченнями очевидців, розстрілювали на місці.

Нажаханих людей на залізниці «під зав’язку набивали» у товарні вагони.

До четвертої дня 20 травня 1944 року кримських татар у Криму не стало.

Їх відправили в Узбекистан, Казахстан, Таджикистан, а також у Росію – в Марійську АРСР, на Південний Урал і в Костромську область.

Під час кількатижневої дороги депортованих майже не годували і не поїли. Туалетом слугувала дірка у підлозі вагона.

У телеграмі на ім’я Сталіна НКВС прозвітував про виселення 183 155 осіб. В основному, це були жінки, діти і люди похилого віку. Бо ж чоловіки в цей час іще воювали на фронтах Другої світової війни у лавах Червоної армії.

Самі кримські татари нарахували 423 100 депортованих.

Від нелюдських умов перевезення, а також у перші роки після переселення загинуло понад 46% депортованих кримських татар.

Але й у місцях спецпоселень, завдяки своїй терплячості і працелюбності, кримські татари зуміли пристосуватися і вижити.

Тоді ж, 4 липня 1944 року, НКВС офіційно поінформував Сталіна про те, що спецоперація «переселення кримських татар» завершена.

Але згодом з’ясувалося, що забули про родини кримських татар, які жили на Арабатській стрілці. Щоб не накликати «гнів вождя», 20 липня карателі вигнали людей із домівок, посадили на старий баркас і затопили його в Азовському морі. Тих, хто намагався врятуватися, добили із кулемета.

14 липня 1944 року до Криму дозволили переселитися 51 тисячі людей, переважно росіян. Їм надали для проживання опустілі оселі кримських татар. Заселення Криму російськомовним населенням набуло масового характеру, бо 17 000 спорожнілих кримських колгоспних господарств потребували робочих рук.

30 червня 1945 року радянська влада скасувала автономію Кримської АРСР і приєднала Крим до Російської РФСР.

Чому депортували кримських татар?

Депортація кримських татар є колосальним порушенням прав людини і великим злочином із точки зору сучасного міжнародного права. З огляду на кількість людських жертв, на думку деяких дослідників, депортацію можна прирівняти до геноциду.

Приписування колективної провини й застосування колективного покарання за ознакою етнічної належності є злочином проти людяності, нарівні зі взяттям та розстрілом заручників

Ось як пише автор одного з новітніх досліджень із історії примусових міграцій в СРСР Павло Полян: «Несправедливість… ‒ у самому прецеденті «покарання народів», що підміняв судові розгляди проти конкретних осіб. Незалежно від будь-якої статистики, приписування колективної провини й застосування колективного покарання за ознакою етнічної належності є серйозним злочином проти людяності, нарівні зі взяттям та розстрілом заручників».

Але 75 років тому депортація кримських татар не була чимось особливим для загальної людожерської політики СРСР.

Спочатку Ленін, а за ним Сталін оголошували «ворогами радянської влади» цілі верстви населення (як, наприклад, українських селян, яких назвали куркулями і виморили штучним голодом), а потім сталінський режим почав карати депортацією цілі народи.

Тож, за звичною для радянських каральних органів (ЧК, НКВС) схемою, кримських татар оголосили «зрадниками» і звинуватили у «пособництві ворогу».

Формальною причиною для цього стало те, що 51-а армія (яка фактично не мала озброєння) не чинила спротиву противникові. Ось як описав ситуацію, що склалася 24 вересня – 16 листопада 1941 року, боєць 476-го полку 51-ї армії Абдураман Барієв у своїх «Спогадах про воєнні роки».

«Було роздано 18 гвинтівок. Решта 700 солдатів із батальйону стояли перед німцями з лопатою та кайлом. Міномети й кулемети були поламані й непридатні…» – розповів Барієв.

Також радянська влада звинуватила кримських татар у співпраці із нацистами, бо окупанти примусили їх створити так звані загони самозахисту.

І ось 11 травня 1944 року виходить постанова Державного комітету оборони СРСР № ГОКО-5859. Зокрема, у ній зазначається, що «в період Вітчизняної війни багато кримських татар зрадили Батьківщину, дезертирували з частин Червоної армії, які обороняли Крим, і переходили на бік противника, вступаючи у сформовані німцями добровольчі татарські військові частини, які боролися проти Червоної армії, в період окупації Криму німецько-фашистськими військами, беручи участь у німецьких каральних загонах, кримські татари особливо відзначилися своїми жорстокими розправами щодо радянських партизанів, а також допомагали німецьким окупантам у справі організації насильницького вивезення радянських громадян у німецьке рабство і масового винищення радянських людей».

Покарання – виселення усіх кримських татар із Криму.

І це при тому, що, лише за офіційними даними, понад 20 тисяч кримських татар воювали у лавах Червоної армії. Є дані про те, що після закінчення війни, у 1945 і 1946 роках, депортували ще майже 9 тисяч кримських татар, які повернулися додому з фронту. Тільки «на спецпоселенні» в Узбекистані налічувалося, за даними НКВС, 6057 учасників війни, багато з яких мали високі бойові нагороди.

Натомість більшість істориків вважає, що справжньою причиною депортації кримських татар було те, що СРСР прагнув захопити частину Туреччини і встановити контроль над чорноморськими протоками – Босфором і Дарданеллами. Тому, готуючись до цього нападу, сталінський режим «зачищав» майбутні плацдарми – Крим і Кавказ – від «ненадійного елемента». На Кавказі вибірково виселяли тюрків і калмиків, а із Криму – кримських татар.

Те саме радянські карателі зробили із українцями, які жили на територіях, охоплених активними діями Української повстанської армії (УПА). Так, під час спецоперації «Захід» підрозділи НКВС протягом доби 21 жовтня 1947 року вивезли із Західної України майже 78 тисяч людей до Казахстану і російського Сибіру.

До того ж, усі громадяни «великой страны», які потрапили під нацистську окупацію, автоматично вважалися «ненадійними», а їхні діти та онуки мусили у всіх можливих анкетах – при вступі на навчання чи при оформленні на роботу – обов’язково відповідати на запитання: «находились ли вы или ваши родственники на временно оккупированной территории?».

Сучасна російська влада в анексованому Криму порушує права кримських татар, проводить масові обшуки й арешти.

Україна зібрала і передала у міжнародні суди сотні томів доказів незаконної анексії Криму та порушення прав людей окупаційною владою.

Читайте ще:

Як вшановують 75-і роковини депортації

Голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров звернувся до усіх громадян України, керівників теле- і радіокомпаній, журналістів, блогерів і користувачів соцмереж із закликом 18 травня о 12:00 по всій території України і в окупованому Росією Криму – вшанувати хвилиною мовчання пам’ять жертв геноциду кримськотатарського народу.

Рефат Чубаров поширив відео-метроном хвилини мовчання.

Депортація і повернення. Чому кримські татари є викликом для режиму?

Депортація кримських татар та їхнє повернення на батьківщину ‒ нерозривно пов’язані теми, але з протилежною долею. Депортація, з одного боку, не сходить із язиків, але з іншого ‒ навколо неї нагромаджені гори брехні й стереотипів. Про повернення ж, навпаки, говорять занадто мало. Щоб розповісти правду і зруйнувати міфи про життя кримських татар від 1941 до 1991 року, Крим.Реалії підготували ексклюзивний цикл матеріалів «Депортація і повернення кримських татар: лікнеп».

Кримських татар везли у товарних вагонах. Діти й немічні помирали дорогою

Головною причиною депортації кримських татар радянські пропагандисти та їхні сучасні послідовники називають нібито масове співробітництво цього народу з німецькими окупантами під час війни. Що ж насправді відбувалося на півострові з 1941 до 1944 року?

Тема колабораціонізму довгий час належала до табуйованих сюжетів радянської історіографії. Колабораціонізм у роки Другої світової війни був явищем поширеним і існував у кожній окупованій країні.

Щоб зрозуміти суть цього явища в кожному конкретному випадку, необхідно з’ясувати політичні, військові обставини, історичні реалії, спробувати зрозуміти психологічні причини, з якими зіткнулося населення, змушене контактувати з ворогом.

Звинувачення «багатьох кримських татар» у зраді Батьківщини, дезертирстві з частин Червоної армії, переході на бік противника, формуванні «добровольчих татарських військових частин», «звірячих розправах із радянськими партизанами», створенні «татарських національних комітетів» тощо було сформульоване в постанові Державного комітету оборони СРСР № 5859сс від 11 травня 1944 року, на підставі якої кримські татари були виселені з Криму.

Протести щодо факту депортації та несправедливих огульних звинувачень звучали в найперших листах кримських татар ‒ колишніх фронтовиків ‒ до партійно-урядових органів

Протести щодо факту депортації і несправедливих огульних звинувачень лунали в найперших листах кримських татар ‒ колишніх фронтовиків ‒ до партійно-урядових органів. Після ХХ з’їзду КПРС та скасування режиму спецпоселень такі листи, а також колективні петиції до вищих інстанцій набули масового характеру.

В одному з таких листів Меметов із Янгіюля слушно зауважував у зв’язку з книжками Первенцева та Козлова: «Автори цих книжок наклепницьки виступають проти цілого народу ‒ кримських татар, без сорому називають десятки тисяч учасників Вітчизняної війни та партизанів, кримських татар, зрадниками Батьківщини. У цих книжках не згадується жодне прізвище членів і керівників підпільних груп і бійців, командирів партизанських загонів ‒ кримських татар, тоді як багато хто з цих товаришів мають посвідчення про їхню участь у підпільній та партизанській діяльності з підписом самого тов. Козлова, виконувача після звільнення Криму обов’язків заступника голови Комісії у справах підпільних організацій Криму».

Багато є й тих авторів, які й сьогодні намагаються використовувати сталінські документи без належної критики

Звичайно, багато є й тих авторів, які й сьогодні намагаються використовувати сталінські документи без належної критики. Наприклад, у статті анонімного автора «За що Сталін виселяв народи», загальний пафос якої спрямований на доведення думки, що Сталіну було за що виселяти кримських татар, чеченців та інгушів, представників інших виселених народів, читаємо: «Після початку Великої Вітчизняної війни багато кримських татар були покликані в Червону армію. Але служба їхня виявилася недовгою. Процитуємо доповідну записку заст. наркома безпеки СРСР Б. З. Кобулова та заст. наркома внутрішніх справ СРСР І. А. Сєрова на ім’я Л. П. Берії, датовану 22 квітня 1944 року: «Усі мобілізовані в Червону армію складали 90 тисяч осіб, зокрема 20 тисяч кримських татар… 20 тисяч кримських татар дезертирували в 1941 році з 51-ї армії під час відступу її з Криму…».

Автора статті не бентежить дивне формулювання: «20 тисяч мобілізованих ‒ 20 тисяч дезертирували». У нього немає й думки запитати себе, як воювала 51-я армія в 1941 році, які вона при цьому мала втрати і як сталося, що радянські воєначальники здали Кримський півострів на кілька років окупації, зваливши згодом усю провину на «народи-зрадники».

Нагадаємо, що, крім кримських татар, за звинуваченням у пособництві ворогові були депортовані греки, вірмени й болгари. Не говорить автор і того, що в записці Б. Кобулова та І. Сєрова є вказівка на відсутність точної інформації про кількість кримськотатарського населення в Криму ‒ виконавці каральної акції лише приблизно уявляли порядок цифр кримськотатарського населення, що мало бути депортоване.

Дивує не тільки некритичний підхід деяких авторів до відомостей, що містяться в документах, але й та легкість, із якою сучасні автори «роздають оцінки» людям, які потрапили в по-справжньому екстраординарні, екстремальні умови війни. Я хочу частково заповнити цю прогалину, надавши читачеві не безликий образ «солдата 51-ї армії», а історію цілком конкретної людини, мого власного діда, вчителя й історика Абдурамана Барієва (1899–1970), в архіві якого зберігся великий рукопис «Спогади про воєнні роки». Це мемуари «пересічної» людини на війні, простого писаря, бійця 476-го полку 51-ї армії.

У всьому батальйоні придатних до роботи було роздано 18 гвинтівок. Решта 700 солдатів із батальйону стояли перед німцями з лопатою та кайлом. Опір був марним

Ось як описує він події першого етапу боротьби за Крим (24 вересня ‒ 16 листопада 1941 року): «У всьому батальйоні придатних до роботи було роздано 18 гвинтівок. Решта 700 солдатів із батальйону стояли перед німцями з лопатою та кайлом. Міномети й кулемети були поламані й непридатні… Опір був марним».

Це епізоди з життя реальної, а не вигаданої людини, тієї самої, яка у статистиці НКВС вписана серед «20 000 дезертирів кримських татар 51-ї армії». Його війні значно більше підходять епітети «справжня» та «реальна», ніж «героїчна» або «переможна». Прочитавши ці нехитрі рядки («ненавмисні свідчення», як назвав такі документи особистого походження один історик), вже не хочеться давати прості відповіді й виносити суворі вироки людям, які опинилися між молотом і ковадлом, між іноземним ворогом і власною злочинною владою.

Деякі автори, які культивують міф про особливу провину кримських татар у війні 1939–1945 років., чомусь не звертають уваги на те, що депортація кримських татар була аж ніяк не поодиноким фактом. Репресії, що розпочалися з 1920-х років і були спрямовані на різні групи населення, в період війни набули безпрецедентно масового характеру ‒ тепер уже проти цілих народів. Систематичний характер репресій дає підстави говорити, що постійний пошук «ворогів», «антирадянщиків» був однією з фундаментальних характеристик радянського режиму. Кримські татари були не першими й не останніми, кого Сталін запідозрив у ненадійності, так що повторювати звичний радянський міф про поголовну зраду кримських татар ‒ значить виправдовувати не тільки очевидно злочинний акт депортації, але й усю репресивну політику Сталіна. Режим шукав винних ‒ і він їх знаходив.

Непрямим підтвердженням цієї думки є те, що на території Криму в період окупації існували не тільки горезвісні татарські мусульманські комітети, а й створені німецьким командуванням «Партія істинно-російських людей» (створена в 1942 році), філії «Національно-трудового союзу нового покоління» (створена в 1943 році), «Український національний комітет» (створений у 1943 році).