Надзвичайні заходи проти куркуля

0 Comments

Зміст:

«Мій батько попав у куркулі. Це значило, що забрали все» – свідчення Василя Гарбуза з Київщини

Розповідати про Голодомор, розкуркулення, депортації та інші радянські репресії на Заході було не набагато легше, ніж в СРСР, бо хоча ніхто не і не переслідував за це, та ці злочини задавалися настільки приголомшливими, що в них важко було повірити. Для дослідників було складно знайти доказову базу, адже більшість архівів залишалися закритими в СРСР. Тому особливу цінність мали усні свідчення, які погодилися надати ті нечисленні українці, які пережили Голодомор і потрапили на Захід.

Перша конференція про Голодомор відбувалася у 50-ту річницю трагедії, навесні 1983 року в Монреалі. Запис на волонтерських засадах робили українські дослідники, які майже через 40 років після цього оцифрували його і виставили у загальний доступ на платформі YouTube.

Василь Гарбуз народився 1 травня 1924 року у селі Порадівка, Лисянського (нині Васильківського району) Київської області.

У розмові з канадсько-українським істориком Марком Царинником він розповів, що його батько Степан Поваженко та мати Одарка Гарбуз були «споконвіку селяни». Родина, в якій було восьмеро дітей, починала власне господарство з того, що кожен від батьків до шлюбу отримав по півтори десятини землі. Пізніше, за часів УНР родина отримала ще 5 гектарів, тож загальне їхнє господарство складало 8 гектарів. За словами Василя Гурбуза, обоє батьків були дуже працьовитими, і до колективізації родина жила добре.

Мій батько попав у куркулі. Це значило, що забрали все. І як куркуль він остався без ніякого права

«Це добре життя скінчилося нам 1929 року. Поділили селян на бідних, середняків і куркулів. Мій батько попав у куркулі. Це значило, що забрали все. І як куркуль він остався без ніякого права. Коли це сталося, він зібрав старших дітей з родини і допоміг їм виїхати з села. Нас осталося четверо і ще мати, і батько. Як він уже нічогісінько не мав, то він мусив іти десь на заробітки, і з мамою вони якось давали нам раду. Був якийсь лісничий, який йому допомагав, він там працював, а потім і перед тим у нього переховувався», – розповідає Василь Гарбуз.

За його словами, родина з чотирма дітьми виживала лише за рахунок того, що якісь запаси їжі вдалося приховати від конфіскації, а також тому що люди один одного підтримували, допомагали знайомі батька.

Василь Гарбуз каже, що найсильнішим спогадом його дитинства був постійний голод – разом зі своїм старшим братом, який ще був малий, він лише сидів в хаті і чекав, коли батьки принесуть шматочок хліба – не з чистого зерна, з домішками, але батькам якось вдавалося цей хліб дітям здобути. Інколи матері вдавалося зварити якоїсь юшки – жодного молока, чи м’яса, чи іншої їжі діти не мали.

Розкуркулення відбилося на всьому селі

«Це розкуркулення відбилося не лише на моєму батькові, воно відбилося на всьому селі, – каже Гарбуз. – Розкуркулювати приходили найбідніші люди з села, які отримали партійний наказ «десь із вершка», і вони приходили все забирати. Вони почали вивозити «куркулів» на Сибір. Так вивезли чверть села».

Коли батькові сказали, що його вивозять на Сибір, то батько і мати втекли з дому

«Десь 50 домів таки вивезли. А мої батьки врятувалися так, що коли батькові сказали, що його вивозять на Сибір, то батько і мати втекли з дому. Коли приїхали з підводою нас забирати, то не осталося нічого. А вони чи з пересердя, чи з помсти, бо в батька хата була гарна, вони її забрали, нас переселили в іншу хату, а в батьківській хаті став жити голова колгоспу», – каже Гарбуз.

Колективізацію проводили селяни, які найменше розбиралися в організації сільськогосподарських робіт, тож, як каже Гарбуз, забравши всю худобу від господарів, вони з’ясували, що годувати її нічим і нікому.

Забране у селян збіжжя. Колективізація і розкуркулення. 1930 рік

«Як забрали всю худобу, і господаря не стало на селі, то і собак не стало, бо вони стали непотрібні. Собак не стало не тільки в нас, але і в тих, хто розкуркулював», – пригадує Гарбуз.

Безпритульних собак через це розвелося дуже багато, і влада організувала службу з їхнього знищення. Потім влада вирішила, що в господарстві непотрібні і коні – замість них мали бути трактори.

«Коней випустили. Були вони випущені взимку. Їсти їм було нічого і вони падали – це було взимку 1932 року. Корів залишилося дуже мало, бо їх «забрала бюрократія». У тих селян, яких визначили як бідних, то в них корівка лишилася, і з того перебивалося тоді все село – бідняки продавали, чи на базар носили. І цим село, не ціле, але вижило», – каже Гарбуз.

Ще якийсь час ті, що розкуркулювали, прожили на пограбованих ресурсах, але не вміючи їх поповнити, помирали першими під час Голодомору, розповідає Гарбуз.

Мама повернулася з плачем – сказала, що не дав нічого, а сам їсть цесарок, аж сало тече по ліктях

«У нас були цесарки і кури. В нас їх забрали. І коли ми були голодні, мама пішла до одного попросити, щоб він нам дав хоч що-небудь з того, то мама повернулася з плачем – сказала, що не дав нічого, а сам їсть цесарок, аж сало тече по ліктях. Але фактично він, може, і серед найперших помер у 1933 році», – каже Гарбуз.

Голодні діти збирають морожену картоплю на колгоспоному полі. Україна 1933 рік

Щоб діти вижили, мати віддала їх у найми. Старшого брата – до сусіднього села, а дев’ятирічний Василь мав пасти корову «голови колгоспу», який жив у хаті іншого «розкуркуленого» господаря.

Та хата стояла на роздоріжжі і попри неї кожного четверга люди йшли на базар «пухлі, голодні та холодні», в надії, що вони щось роздобудуть поїсти, «може щось продадуть, може щось куплять».

Голодна людина – це є велика мука, бо перед тим, як спухне, людина переживає великі болі

«У 1933 році їх було багато на тій дорозі вже у середу. А в четвер багато людей по дорозі йшли і падали, хто як ішов, той так і впав. Голодна людина – це є велика мука, бо перед тим, як спухне, людина переживає великі болі. А потім людина стає пухлою, набирається водою, і з того всього вже сили не має – падає і далі вже йти не може», – пригадує Гарбуз сцени зі свого дитинства.

За те, що той завгосп виморив коней, бо «не партія виморила коней, а він виморив коней, на нього була нагінка». Він мав компенсувати державі втрату майна, то платив молоком та іншими харчами. Це означало, що і для Василя було менше їжі. Єдине, що він отримував за свою роботу, було молоко вранці на сніданок – давала дружина завгоспа. Решту дня він мав собі шукати їжу самостійно – шукати десь на полі.

Одного разу вона мене впіймала, що це я то роблю, і хотіла сапою вбити

«Я потім побачив, що то не вийде, бо я опух. Я тоді почав вставати вночі та їсти сметанку з ряжанки, яку вона готувала на продаж. Вранці вона мені давала трохи ряжанки, а про ту, що я з’їв, вона казала, що то котик вибирає. Пізніше – що то злодій збирає. Я собі нишком мовчав і вибирав завжди одну шкірочку з ряжанки, і мені та ряжанка попадалася на ранок. Потім вона перенесла ту ряжанку в погріб, і я добрався і до того погребу. Привів корову до води, а я – в погріб. З’їм одну шкірочку і біжу за коровою. Одного разу вона мене впіймала, що це я то роблю, і хотіла сапою вбити», – розповідає Гарбуз. Йому тоді вдалося втекти, і врешті домовитися зі своїм господарем, щоб той його краще годував.

Старший брат Василя, якого мати віддавала у найми у сусіднє село, в цей час повернувся додому спухлий. Зі сльозами на очах літній чоловік згадує, як брат просив його піти на базар і знайти йому щось поїсти.

На другий день його вже не було. А в якій моиглі його було поховано, не знаю ні я, ні батьки, ні сестри

«Я коли відвідав його на другий день, то він уже був мертвий. Царство йому небесне. Тоді їздили підводи, забирали всіх, і його забрали. На другий день його вже не було. А в якій могилі його було поховано, не знаю ні я, ні батьки, ні сестри», – каже Василь Гарбуз.

Навесні 1934 року, коли Василь повернувся до господаря, то вже мусив не пасти корову, а шукати їжу для неї: «По межах, чи десь інде, а з коровою вони вже йшли сіяти в поле. Бо не було вже ні коней, ні тракторів – нічого не осталося».

Навіть після того, як у селян перестали вилучати всі продукти, їсти було нічого, згадує чоловік. Господар, у якого він пас корову, годував його після історії з ряжанкою краще, але він жив у нього лише влітку – на зиму він відправляв дитину назад до батьків, де вони голодували.

«Його найбільша провина була у тому, що він був в армії УНР»

Коли закінчився голод, радянська влада не забула про «куркуля» Степана Поваженка, який вижив попри всі намагання його вбити разом з родиною. Пригадала вона і про те, що селянин майже 20 років тому воював проти неї у лавах війська УНР.

У 1936 році батька забрали на Сибір. І ми знову осталися без нічого

«У 1936 році батька забрали на Сибір. І ми знову осталися без нічого. Його найбільша провина була у тому, що він був в армії УНР, воював разом з Петлюрою. Коли його судили, один вчитель, який і мене вчив, їздив на суд як свідок, що він з ним разом воював», ­– згадує Гарбуз. Пізніше його мати ще пригадала тому свідкові, що він сам служив офіцером у царській армії. Після чого той вчитель втік до іншого села.

Як каже Гарбуз, попри те, що батька засудили на 10 років без права листування, якимось чином мати ще могла з ним листуватися – для цього треба було ходити пішки п’ять кілометрів до іншого села. Останню вістку від батька мати отримала тоді, коли вже два місяці йшла війна з Німеччиною. Більше родина про батька, який був «десь у Сибіру», по той бік лінії фронту, вже не чула.

Самого Василя Гарбуза вже німці підлітком вивезли на примусові роботи до Німеччини, і він також не мав зв’язку з родиною.

Як каже Василь Гарбуз, з його села на Київщині, де було 200 господарств, до Сибіру як куркулів вивезли 50 сімей – не менше, як 250 осіб. А після Голодомору залишилися в живих близько третини села. «Як ми бігали пасти корів, то було багато пустого поля і пустих хатів – все було винищине», – говорить Василь Гарбуз, який помер через три роки після цієї розмови, у 1986 році.

За даними Музею Голодомору, які збиралися набагато пізніше, в селі Порадівка на Київщині від голоду померло щонайменше 88 осіб, імена яких були встановлені. Прізвищ Поваженко, чи Грабуз у цьому списку немає, тобто смерть брата Василя Гарбуза залишилася неврахованою.

Марія Щур

В ефірі Радіо Свобода, як Марія Щур, із 1995 року. Кореспондент, ведуча, автор програми «Європа на зв’язку». Випускниця КДУ за фахом іноземна філологія та Центрально-Європейського університету в Празі, економіст. Стажувалася в Reuters і Financial Times у Лондоні, Франкфурті та Брюсселі. Вела тренінги для регіональних журналістів.

90 років початку масового розкуркулення: як Компартія знищила селянина-власника

30 січня 1930 року вийшла постанова Політбюро ЦК ВКП(б) СРСР «Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств…». Цей документ запустив на повну процес репресій проти селян, який більшовики назвали «розкуркуленням». До 90-ї річниці початку тотального винищення в СРСР приватних селянських господарств Радіо Свобода розпочинає спільно із Національним музеєм Голодомору-геноциду спеціальний проєкт – «Розкуркулення: як сталінський режим знищив українське вільне селянство». Розкажіть нам історії розкуркулення свого роду і ми опублікуємо їх.

Термін «розкуркулення» займав важливе місце у радянській ідеологічній системі: слово «куркуль» використовувалося як лайливе, у переліку книг для обов’язкового читання школярів були казки і повісті про жорстоких «глитаїв», які «експлуатували бідняків», а за деякими із них, як от історія про піонера Павлика Морозова, «який виступив проти куркульства в особі свого батька і героїчно загинув», ставили спектаклі і знімали художні фільми.

За цією пропагандистською «завісою» радянська влада надійно сховала правду про свою війну із селянством – дрібними приватними сільгоспвиробниками, які не піддалися на маніпулятивні гасла більшовиків.

Плани Леніна та Сталіна про знищення приватної власності і переведення усіх ресурсів, засобів виробництва та матеріальних цінностей під прямий контроль керованої Компартією державної машини наштовхнулися на спротив українського селянства.

Селяни не могли зрозуміти, про яку «свободу» говорять комуністи, якщо їх фактично примушують віддати землю, худобу, реманент у так звану «колективну власність», а також і вирощене ними зерно.

Комуністичні пропагандисти і агітатори виявилися безсилими в тому, щоб зламати раціоналізм хліборобів і «заманити» їх до колгоспів.

Уповноважений розповідає селянам із села Удачне про новий податок. Донеччина, 22 травня 1930 року

Лють Сталіна

Попри те, що ЧК і НКВС арештовували відвертих «противників лінії партії», влаштовували їм показові суди, а багатьох і розстрілювали, українські селяни продовжували саботувати колективізацію і «зривати плани продрозверстки», не виконуючи «норми» здавання хліба державі.

Це розлютило генерального секретаря Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) Йосипа Сталіна.

21 січня 1930 року в газеті «Красная звезда» виходить стаття «До питання про політику ліквідації куркульства як класу», у якій Сталін, по-суті, дає дозвіл на застосування найжорстокіших методів подолання спротиву селян-власників.

Щоб витіснити куркульство як клас, треба зломити у відкритому бою опір цього класу і позбавити його виробничих джерел існування і розвитку

«Не можна витіснити куркульство як клас заходами податкового і всякого іншого обмеження, залишаючи в руках цього класу знаряддя виробництва з правом вільного користування землею. Щоб витіснити куркульство як клас, треба зломити у відкритому бою опір цього класу і позбавити його виробничих джерел існування і розвитку. Без цього немислима ніяка серйозна, а тим більше суцільна колективізація села. Це добре зрозуміли бідняки і середняки нашого села, які громлять куркульство і здійснюють суцільну колективізацію. Отже, нинішня політика партії на селі є поворот від старої політики обмеження (і витіснення) капіталістичних елементів села до нової політики ліквідації куркульства як класу», – зазначив Сталін.

Геноцид проти українців – це помста Сталіна за спротив (відео)

No media source currently available

«Великому вождю» необхідно було повністю контролювати українське село, як головну житницю, оскільки продаж зерна за кордон мав принести кошти для реалізації сталінського плану «індустріалізації країни Рад».

І вже через тиждень, 30 січня 1930 року, у відповідності до вказівки вождя, з’являться постанова Політбюро ЦК ВКП(б) СРСР «Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств у районах масової колективізації».

Операція «ліквідація»

Відповідно до цієї постанови Політбюро Центрального комітету Комуністичної партії Радянського Союзу, місцевим партійним органам влади наказали поділити усіх, хто підлягав розкуркуленню на три категорії:

  • на тих, кого треба ізолювати у концтаборах або розстріляти;
  • на тих, кого треба вислати у «віддалені місцевості» СРСР;
  • на тих, кого треба переселити на землі за межами колгоспів.

Повністю текст цієї постанови, як зазначає електронний ресурс Інституту історії НАНУ «Енциклопедія історії України», історики побачили тільки у 2000 році, коли у збірнику архівних документів «Трагедия советской деревни» надрукували копію, передану Архівом президента Росії – Російському державному архіву соціально-політичної історії.

Постанова Політбюро ВКП(б) наказувала:

  • безоплатно забрати землю і майно у селян, які не захотіли вступити у колгоспи;
  • 60 тисяч куркулів заслати до концтаборів;
  • 150 (без членів родин) тисяч осіб депортувати;
  • в табори з України відправити 15 тисяч «єдиноличников»;
  • депортувати з України до 35-ти тисяч куркулів;
  • майно репресованих підлягало конфіскації;
  • виселятися із домівок мали і усі члени родин репресованих.

Якщо ж хтось із «куркулів та підкуркульників» захоче залишитися на місці і попроситься у колгосп, то Політбюро КПРС наказувало за ними вести особливий нагляд, а для проживання їм надати «засоби виробництва в мінімально необхідних для ведення господарства розмірах».

Професор Станіслав Кульчицький у своїй статті про розкуркулення, опублікованій у електронній «Енциклопедія історії України», повідомляє, що операція «із ліквідації куркульства як класу» в Україні (тогочасній УСРР) здійснювалася чекістами у 29-ти адміністративних округах у період із 18 лютого до 10 березня 1930 року.

Як наголошують дослідники Національного Музею Голодомору-геноциду, операція проти «куркульства» носила характер справжньої воєнної операції. Активними виконавцями таємної постанови політбюро ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 року стали компартійні комітети усіх рівнів, сільські партійні осередки, робітничий сільський актив.

В Україні велику роль у розкуркуленні відводилася комітетам незаможних селян («комнеземи»).

Але головну роль у здійсненні репресій проти куркулів відіграло ОДПУ, (​об’єднане державне політичне управління, політична спецслужба при Раді народних комісарів СРСР – ред.), або як його усі називали на російський лад – ОГПУ.

Цю спецслужбу створили 15 листопада 1923 року при НКВС для боротьби із «контреволюцією, шпигунами і чужими для радянської влади елементами». До 1926 року цією спецслужбою керував Фелікс Дзержинський, а далі – до 1934 року В’ячеслав Менжинський.

«Уповноважених» ОГПУ боялися усі – від місцевих керівників до селян. Цих уповноважених, зазвичай, присилали «з центру».

Спогади Ніни Ведмідь (Волошиної) 1925 року народження із села Гребінки Васильківського району Київської області:

«Нас розкуркулили. Вночі прийшли до нас. Ще малий брат був Володимир у колисці, його замотали в одіяло і винесли з хати. А там підвода стояла вже.Обрізали вервечки і матір зв’язали. Мене босеньку в батьків піджак замотали. Вкинули нас у віз і повезли. А це було вночі, а дорога була вже грузька, віз був драний і мене загубили, я випала з воза. Як мати стала кричати, що нема дитини, ну то вони вернулися, витягнули мене з цеї грязі. Везли нас і привезли на Рокитянську станцію. І там був пункт, де нас розгружали. А потім погрузили нас у поїзда. Мені якась жінка принесла пальтечко і черевички. І привезли в Архангельське нас – ліс, тайга, мороз. і вигрузили з поїзда. А нас у матері було ж троє. Старший брат із 23-го року він, а я із 25-го, а той маленький із 27-го. Ну куди ж вона піде в снігу із трьома малими дітьми. То вона почала так дико кричати. Аж там був неподалік барак, де були ті, кого раніше привезли. Вони почули да забрали нас».

Записала Ольга Вигодованець, Національний музей «Меморіал жертв Голодомору», Спогади про Голодомор 1932–1933 років

За три тижні у березні 1930 року більшовики провели операцію із «ліквідації контрреволюційного та антирадянського елементу та куркульства» у прикордонних округах. А у квітні вже куркулів «зачищали» у Глухівській, Ніжинській, Сталінській, Артемівській та Мелітопольській окрузі.

Розкуркулення проходило у декілька етапів і як спосіб розправи із непокірними селянами використовувався довгий час.

Щоб знайти підтримку на селі, радянська влада залучала до своїх операцій членів місцевих жителів, грала на людських емоціях та слабкостях і розпалювала ненависть всередині селянських громад.

Якщо з початку запровадження колективізації до розкуркулення земляків долучалися здебільшого люди, які мали лиху славу ледарів та гультяїв, а також захоплена ідеями побудови «справедливого соціалістичного ладу» молодь, то пізніше домінуючим мотивом став страх.

Діти відрікалися від батьків, щоб уникнути депортації чи виселення. У колгоспах почали практикувати на загальних зборах публічне зречення від родинних зв’язків із розкуркуленими.

Від селянина Йосипа Йосиповича Безпалька до ВУЦВК проти рішення Оріхівської селищної ради на Запоріжжі щодо висилки його на Соловки як сина куркуля від 14 лютого 1930 року.

Я, відповідно до постанови Оріхівської селищної ради, підлягаю висилці на Соловки як син колишнього куркуля-батька. До революції мені було 16 років, я ще не мав поняття дорослої людини про право власності та про експлуатацію людини над людиною. З 1922 р. по 1929 р. обкладався нормальним сільськогосподарським податком, жив самостійно і не був позбавлений виборчих прав. І тільки в 1929 р. до мого сільськогосподарського податку було додано 50%, а всього заплатив 97 руб. Таким чином ця цифра і обставини справи говорять за те, що у мене не куркульське господарство, і що я старої куркульської ідеології по своїй молодості ще не міг засвоїти, а засвоїв зовсім нову течію трудового народу, якої я і дотримуюся протягом 12 років.

Ніколи я не виступав проти заходів радянської влади, не був судимий і до цих пір не признавався шкідливим елементом радянської влади. Якщо мій батько вважається експлуататором, то я за це не повинен нести покарання, бо я особисто не був експлуататором і нічого спільного з ним не маю. А тому прошу Центральний виконавчий комітет звернути особливу увагу на неправильне моє виселення на Соловки».

«Виконали і перевиконали»

На кінець 1930 року в УСРР, як зазначає професор Кульчицький, опираючись на розсекречені архіви СБУ «було розкуркулено 70 407 селянських господарств. За межі республіки виселили 31 593 сім’ї (146 229 осіб). У північні райони СРСР з УСРР виселили 19 658 сімей (93 461 особу), а до Сибіру – 11 935 сімей (52 425 осіб)».

2 березня 1930 року виходить стаття Сталіна «Запаморочення від успіхів», в якій «вождь усіх трудящих» каже про «викривлення лінії партії і перегини на місцях». Тут Сталін застосував свою технологію перекладення відповідальності на інших за дії, які не можуть не викликати страх та неприйняття.

10 березня 1930 року з’являється постанова ЦК ВКП(б) «Про боротьбу з викривленнями партійної лінії в колгоспному русі». Партійні лідери розповідають, що розглянули скарги виселених і депортованих селян і спеціальна комісія встановила, що 9% від загальної кількості тих, хто скаржився, розкуркулили безпідставно.

Цим селянам дозволили повернутися і пообіцяли повернути майно.

Такий крок дещо зменшив соціальну напругу на селі. Однак одразу сповільнилися темпи колективізації, а найсміливіші почали виходити з колгоспів.

Нову хвилю розкуркулення підняв XII Всеукраїнский з’їзд рад, що проходив у Харкові в лютому-березні 1931 року. З’їзд ухвалив резолюцію із вимогою здійснити ліквідацію куркуля як класу.

Чекістська агентура вишукувала поміж селян – не лише серед самостійних власників, а й серед колгоспників – тих, кого можна було пограбувати і виселити.

До основної групи селян, яка мала бути розкуркулена, додали ще тих, кого внесли у списки голови колгоспів, партійні активісти. Причини могли бути різні – від небажання вступити в колгосп та ухиляння від сплати податків, так і особиста неприязнь.

Окрутова бідняцько-батрацько-середняцька конференція винесла постанову про розкуркулення, яка була стверджена президією округового виконавчого комітету.

Зараз по всій окрузі провадиться масова робота, виносяться постанови про розкуркулення та почалось масове розкуркулення. У деяких районах: Золотоніському, Петрівському, Кам’янському, Іркліївському – розкуркулення вже закінчено. Є відомості про розкуркулення 688 господарств, яких батрацько-середняцькі маси розкуркулили дощенту. Опір з боку куркулів виявляється в тому, що куркулі ховають та нищать своє майно. Наприклад, в Ірклієвському районі один куркуль навіть зняв залізо з даху; а також починають тікати. Сільради, як правило, приймають найактивнішу участь у суцільній колективізації, розкуркуленні та підготовці до весняної засівної кампанії. Власне кажучи, вони з основними штабами цих міроприємств на селі. Але є ще окремі сільради (наприклад – Гречківка, Ребедайлівка та ін.), що не стоять на висоті. Зараз дано директиву, аби ці сільради, що не проводять правильної класової лінії, або байдуже ставляться до суцільної колективізації, переобирались.

Звітно-перевірочна кампанія сільрад проводиться, цілком ув’язуючись з суцільною колективізацією та підготовкою до посівкампанії.

Голова Шевченківського окрвиконкому
(Левкович)

Терор проти селян-власників, який влаштував сталінський режим, фактично підготував ґрунт для подальшого винищення українського селянства штучним голодом. Розкуркулення передувало Голодомору.

Усього за час розкуркулення (1928-1931 роки) сталінський режим в Україні:

знищив понад 352 тисячі селянських господарств

пограбував 1,5 мільйона людей

понад половину розкуркулених депортували на північ Росії і до Сибіру

Із розсекреченням архівів ці цифри мають постійну тенденцію до збільшення. Тільки у нещодавно відкритих архівах органів внутрішніх справ, за словами дослідників, чекають на вивчення десятки тисяч справ про розкуркулення.

До кінця листопада 2020 року Радіо Свобода друкуватиме спогади про розкуркулення, архівні матеріали та документи, інтерв’ю із істориками та краєзнавцями – у рамках спільного із Національним музеєм Голодомору-геноциду проєкту «Розкуркулення: як сталінський режим знищив українське вільне селянство».

Якщо ваш рід розкуркулили – розкажіть нам свою історію.

Ми просимо повідомити прізвище та ім’я ваших рідних, їхній вік, кількість членів родини і роки народження дітей, де вони жили (село район, область), що мали (земля, худоба, реманент, приміщення), як працювали (самі чи залучали працю найманих робітників) і історію їхнього розкуркулення. Важливі і факти, і емоції, які переживали люди. Якщо ви маєте фотографії чи документи, просимо їх також нам надіслати.

Пишіть на адресу [email protected]

Читайте ще:

Тест: Що ви знаєте про «розкуркулення»?

Однією Із найжорстокіших репресій проти селянства на межі 1920-30-х років було так зване «розкуркулення». За короткий час сталінський режим зумів повністю знищити прошарок селян-власників. Практично немає таких хліборобських українських родів, яких би це не торкнулося. Музей Голодомору і Радіо Свобода пропонують у формі тесту перевірити, що ж вам відомо про розкуркулення

Дізнатися більше: спецпроєкт Радіо Свобода та Музею Голодомору: «Розкуркулення: як сталінський режим знищив українське вільне селянство»

Запитання 1:

Як традиційно ставились до найзаможніших селян їхні односельці у ХІХ – на початку ХХ ст.?

Заздрили, вважали, що їхнє майно набуте нечесно.

Поважали за хазяйновитість, прислухались до їхньої думки, прагнули досягти такого ж рівня достатку.

Ненавиділи, називали «глитаями» або «куркулями», яких потрібно було покарати, а майно поділити між усіма іншими селянами.

Хоча хтось і заздрив заможним селянам, але традиційне ставлення до таких людей було шанобливим, їх називали «хазяї». Часто вони були благодійниками для бідніших односельців, давали їм можливість підробляти, позичали сільськогосподарську техніку, кошти чи насіння.

Так! Традиційне ставлення до таких людей було шанобливим, їх називали «хазяї». Часто вони були благодійниками для менш заможних односельців, давали їм можливість підробляти, позичали сільськогосподарську техніку, кошти чи насіння.

Навпаки, це були найповажніші члени сільської громади, їх шанобливо називали «хазяї». Часто вони були благодійниками для менш заможних односельців, давали їм можливість підробляти, позичали сільськогосподарську техніку, кошти чи насіння. Термін «глитай» застосовувався до лихварів.

Запитання 2:

«Куркуль» – цим словом більшовицька влада почала називати заможних селян у 1920–1930-ті роки. Яке первісне значення цього терміна?

Заможний хазяїн, якого поважають на селі.

Багатій, що наживається на односельцях, грабує їх.

Чужинець, переселенець.

Ні. Слово «куркуль» має тюркське походження. Спочатку в українській мові ним позначали переселенців із інших місць. У 1920–1930-х роках цей термін почали застосовувати як відповідник російському «кулак» у значенні глитай, жмикрут, дерилюд, а також хазяїн, заможний селянин, комерційник, гендляр (із негативним значенням).

Ні, первісно термін «куркуль» взагалі не позначав селян. Він має тюркське походження і до 1920-х років ним називали переселенців. Лише у 1920-1930-х роках це слово набуло негативного відтінку та вживалося як відповідник російському «кулак» у значенні глитай, жмикрут, дерилюд, а також хазяїн, заможний селянин, комерційник, гендляр (із негативним забарвленням).

Саме так! Слово «куркуль» має тюркське походження і до 1920-х років позначало переселенців з інших місць. У 1920-1930-х роках воно набуло негативного відтінку та вживалося як відповідник російському «кулак» у значенні глитай, жмикрут, дерилюд, а також хазяїн, заможний селянин, комерційник, гендляр.

Запитання 3:

Яку політику проводили більшовики щодо селян?

Відповідно до гасла «Земля – селянам!» передали селянам у власність сільськогосподарські землі та надавали підтримку індивідуальним селянським господарствам.

Вважали селян потенційними ворогами комуністичних ідей. Намагалися розколоти громаду та натравити селян одне на одного.

Вважали, що держава має спиратися на селян, які становили більшість населення.

Неправильно! Більшовики не збиралися віддавати селянам землю. Відповідно до комуністичних ідеалів, сільськогосподарські землі не могли бути приватними. Індивідуальне господарство вважали «дрібнобуржуазним пережитком». Лише тимчасово, щоб припинити опір селян, більшовики пішли на поступки в роки НЕПу (так званої нової економічної політики), надавши селянам землю у користування.

Так! Більшовики розглядали селян як потенційних ворогів комуністичної ідеї, адже селяни прагнули мати власне господарство і не були зацікавлені у колективізації. Їх поділили на групи за майновою ознакою та заохочували розбрат між ними. Насамперед планували знищити найзаможнішу частину селян, яких оголосили «куркулями», ворогами інших груп селян – середняків та незаможників.

Ні! Більшовики розуміли, що кожен селянин прагне мати власне господарство, а тому не зацікавлений у колективізації. Опорою для комуністів стали підконтрольні місцевому Компартійному керівництву «комнезами» (комітети незаможних селян), які отримали повноваження на рівні з сільськими радами. Ці комітети більшовики використали у репресіях проти заможних селян, які назвали «розкуркуленням».