Графа «національність»: юридичний аспект

Нещодавно в парламенті зареєстровано дві мої законодавчі ініціативи. Перша — про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо зазначення у свідоцтві про народження дитини її національності. Друга — про внесення змін до Положення про паспорт громадянина України, в якому пропонується дати змогу співвітчизникам вносити дані про свою національність до паспорта. Відповідні записи можуть робитися добровільно, за бажанням самого громадянина.

Із моменту реєстрації законопроектів я отримав сотні відгуків. Листи приходять поштою, на електронну адресу, на Фейсбук, до громадських приймалень. Ніколи не сподівався, що питання національності набуде такого резонансу. Але це тішить, адже за цими листами відчуваєш підтримку виборців, їхню небайдужість до майбутнього української нації, а відтак переконуєшся у правильності своїх намірів.

В інтерв’ю народного депутата України кількох скликань Григорія Омельченка в газеті «Голос України» від 28 грудня 2012 року мене вразив і змусив замислитися шокуючий факт: за даними статистики, за останнє десятиліття в Україні народилися понад 7 мільйонів дітей. А от хто вони за національністю? Даних про це немає, а 7 мільйонів — це, між іншим, населення середньоєвропейської країни!

Аналізуючи законодавче регулювання цієї проблеми, я дійшов кількох висновків.

Перший — чинне законодавство України містить поняття ідентифікації особи за національною ознакою.

Так, зокрема, Закон України «Про національні меншини в Україні» визначає, що «Верховна Рада України, виходячи із життєвих інтересів української нації та всіх національностей. приймає цей Закон з метою гарантування національним меншинам права на вільний розвиток».

Більше того, цей закон гарантує громадянам України, незалежно від їхнього національного походження, «рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення».

Також у законі зазначено, що «громадяни України мають право вільно обирати та відновлювати національність. Примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності не допускається».

Ось тут виникає низка суттєвих запитань: як, а найголовніше, кому гарантувати всі ці права, якщо жоден документ, який посвідчує особу громадянина, його національності не визначає? Кому і чому було вигідно протягом першого десятиліття незалежності України зробити все для того, щоб із реєстраційних документів прибрати графу «національність»? Яку мету переслідували ці люди?

Мимоволі згадується вислів першого Президента України Леоніда Кравчука, що в Україні як демократичній і правовій державі всім неукраїнцям має бути краще, аніж в їхніх національних державах. Імовірно, Президент знав, про що каже.

Другий висновок — закону, який прямо забороняв би зазначати національність в реєстраційних документах, не існує.

Є лише постанова Верховної Ради України від 26 червня 1992 року «Про затвердження положень про паспорт громадянина України, про свідоцтво про народження та про паспорт громадянина України для виїзду за кордон», з якої зусиллями так званої комуністичної «групи 239» було вилучено графу «національність».

Також існує постанова Кабінету Міністрів України від 12 вересня 2002 року №1367, прийнята під головуванням тодішнього глави уряду А. Кінаха, якою затверджено зразок бланку свідоцтва про народження, куди свідомо не внесли зазначену графу.

Отже, з 2002 року органи реєстрації актів громадянського стану не зазначають в реєстраційних документах ні національності батьків у свідоцтві про народження, ні національності всиновленої дитини, ні національності померлого. Крім того, відтоді в Держкомстаті України не ведеться статистичний облік народжених дітей за національністю. Схоже, від початків незалежності йде тиха бюрократична війна проти українського народу, війна на знищення у такий спосіб цілої нації!

Здавалося б, не змогли впродовж століть виморити українців голодоморами, депортаціями до Сибіру чи м’ясорубками у великих і малих війнах, тому вирішили це зробити непомітно — просто затвердити зразки реєстраційних документів, в яких не передбачена графа «національність». І ведуть цю війну проти власного народу можновладці, які живуть в незалежній європейській державі, але й далі ностальгують за «великим і непорушним». Але ж впав давно «непорушний», і нинішні «нащадки Ілліча» нарешті мали б це усвідомити!

Третій висновок — права титульної нації в Україні жодним чином не захищені.

Ідеться про титульну націю нашої держави — українців. Закон України «Про національні меншини в Україні» впродовж

20 (!) років чітко регламентує питання визначення національності громадян, які відносять себе до нацменшин: «До національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою».

Керуючись положеннями цього закону, представниками національних меншин слід уважати всіх, хто за національністю не є українцем. Гаразд, а хто ж тоді українці? Де знайти визначення цього поняття? Як їх ідентифікувати? За логікою цього закону, мала б бути якась інша норма закону, яка, власне, дає визначення саме українцям, а вже закон про нацменшини гарантує права представників цих меншин стосовно титульної нації.

Але ж такого закону немає! Натомість є Закон України «Про закордонних українців», в якому закордонний українець тлумачиться як «особа, яка є громадянином іншої держави або особою без громадянства, а також має українське етнічне походження або є походженням з України».

Чи не дивно, що українцями вважають не тих, хто живе і працює в Україні, а тих, котрі емігрувавли в першій, другій, третій хвилях еміграції (заробітчанства) і є громадянами інших країн? А тоді хто і як має ідентифікувати українця, що проживає в Україні, має українське етнічне походження та належить до української нації?

Отже, всупереч статтям 21—24 Конституції України, за якими всі люди рівні у своїй гідності та правах, саме українці, як титульна нація держави, позбавлені свого права на ідентифікацію за національною ознакою, бо ж національні меншини таке право мають.

На тлі цього закиди скептиків про те, що повернення в паспорт графи «національність» може спричинити ймовірність дискримінації людей за національною ознакою, видаються, щонайменше, смішними та безглуздими.

Я ж своїми законопроектами жодним чином не націлений підвищувати авторитет української нації за рахунок інших етносів, які проживають в Україні, розпалювати міжнаціональну ворожнечу чи нетерпимість, я хочу домогтися, щоб кожна особа за власним бажанням (!) мала можливість в реєстраційних документах зазначати хто вона, яка в неї національність. Цією диспозитивною нормою однаково можуть скористатися українці, американці, росіяни, грузини, євреї, німці, одне слово — кожен. Ось і вся суть. Повторюю: закиди про загрози виникнення дискримінації я категорично відкидаю.

Наостанок ще один цікавий аргумент. Верховна Рада України 5 листопада 2009 року ухвалила спеціальний Закон України №1707-VІ «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо відповідальності за злочини з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості». Статті ККУ про умисне вбивство, умисне тяжке тілесне ушкодження, умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження та низку інших (побої і мордування, катування, порушення рівно-правності) доповнили новим терміном — національна нетерпимість.

Постає просте і логічне запитання: яким чином слідчий орган внутрішніх справ чи прокурор встановлюватиме національність особи при порушенні кримінальної справи, якщо в Україні жодним нормативно-правовим актом не передбачено фіксацію національності особи? Як, на підставі якого документа Уповноважений Верховної Ради України з прав людини зафіксує своє провадження в разі надходження до нього звернення представника одного із 136 етносів, що проживають в Україні?

На сьогодні представники жодної з офіційно зареєстрованих організацій національних меншин не заперечили проти встановлення законом України права внесення запису про національність до свідоцтва про народження, паспорта, свідоцтва про шлюб, усиновлення чи удочеріння, свідоцтва про смерть. Упевнений, якщо соціологи захочуть провести загальноукраїнське соціологічне опитування з цієї проблеми, його результат буде очевидний. Усі ці аргументи свідчать про необхідність прийняття таких законопроектів.

Прикро, що більш як через 20 років після здобуття Україною незалежності ми повинні думати про те, як урівняти в правах з національними меншинами титульну націю держави — українців! Ми маємо це зробити, якщо хочемо, щоб представники всіх національностей, які живуть в Україні, почувалися гідними громадянами країни. А громадянська гідність, на моє глибоке переконання, неможлива без гідності національної.

А як у них?

Свого часу я стверджував, що є велика вірогідність повернення графи «національність» до паспортів в одній із країн ЄС. Нині констатую — це Латвія. Латвійський сейм почув своїх громадян і прийняв відповідний закон. Отже, з 1 квітня всі громадяни Латвії зможуть вписувати до своїх паспортів національність. Колись Росія також намагалась розігрувати в цій країні «національну карту», але латвійському керівництву вистачило політичної волі й мужності зважено підійти до національного питання. Воно не роз’єднало державу, бо було вирішено цивілізовано.

Олег КАНІВЕЦЬ, народний депутат України.

Аліса Фрейндліх: біографія, особисте життя, чоловіки і діти

8 грудня відзначає ювілей перша леді петербурзької сцени – Аліса ФРЕЙНДЛІХ. Серед святкових турбот і клопоту вона пообіцяла зустрітися з кореспондентом «Експрес газети» на п’ять хвилин, але несподівано для себе розговорилася.

– 75 р оків – вік похилий?

– Якщо і схиляюся зараз, то тільки перед улюбленими онуками. Молюся, щоб і далі все у них було добре.

– У онуків вік тінейджерів, маса спокус. Що ви робите, щоб уберегти їх?

– Микита зростом під два метри, вчиться в Щуку. У нього з’явилася дівчинка, я її вже бачила і поки нічого онукові не раджу. Нехай сам розбирається, що таке добре і що таке погано. Анечка хоч зі складним характером, але по духу мені близька. У школі спочатку була сором’язливою, а тепер намагається бути більш пробивний. За словом в кишеню не лізе. Пережила вже перше кохання . Життя – як у всіх підлітків її віку.

– Як вам вдається так приголомшливо виглядати?

– Дякую за комплімент. Звичайно, хороша косметика допомагає. Люблю для догляду за обличчям робити свої «твори». Використовую оливкова олія, натуральні ланоліновий і спермацетовий креми. Для моєї шкіри ця ніжна маска – найкраща. Але думаю, справа не тільки в кремах.

П’ять років тому Аліса Броньовані відзначала своє 70-річчя з онуками Ганною і Микитою

Я, на жаль, по відношенню до себе дуже недисциплінована. Хочу прибрати талію – для цього потрібно вранці 15 хвилин робити вправи, а мені важко на це зважитися. Поки зберуся, вже треба бігти на репетицію. Зараз я схудла, бо працюю над виставою. А далі знову одужаю на три-чотири кіло, і лінь буде вранці прокидатися, і в їжі як і раніше буду ні в чому собі не відмовляти.

– Чим особливим ви любите себе побалувати?

– випічка і солодким.

– А що найчастіше у вас в чарочку?

– Кампари з соком. Із задоволенням вип’ю і горілочки.

– Буває день, коли чоловіки на вулиці на вас не звертають уваги?

– Якби це сталося, мені б стало погано. Увагою чоловіків я не обділена досі. Але мені добре з собою. Самотність – улюблена фарба на сцені, коли я граю – осіння і спокійна. Чоловік зараз мені потрібен, коли щось ламається. Тоді я викликаю слюсаря.

Глядачі з незмінним захопленням зустрічають кожну нову роль Аліси Брунівни. Кадри з фільмів «Пригода зубного лікаря» .

Після блокади під’їдають всі хлібні крихти

– У вас довге життя, були, звичайно, і образи. Ви злопам’ятні?

– Один чорний день з дитинства пам’ятаю, як ніби це було вчора. Коли батько, прийшовши з репетиції, заснув на годинку, я завдала йому тіні під очима і подряпала при цьому повіку. Я була сильно, дуже навіть сильно відшмагати і поставлена ​​в кут на коліна, та за російською традицією ще й на горох. Мама, прийшовши з роботи, мені ще додала, сильно нашльопала по попі. Мені було дуже шкода себе і прикро, що дорослі не зрозуміли жарт.

– Прізвище вам жити не заважала?

– У тата, Бруно Фрейндліха, були неважливі відносини з владою Ленінграда, в тому числі і через прізвище. Мене не хотіли приймати в школу, змушували тата дати мені материнську прізвище. Я ревіла і вимагала своїм голоском, щоб залишили мені колишню. Я любила і тата, і свій древній німецький рід. Жити, дружити і закохуватися моє прізвище мені навіть допомагала.

– А яка доля вашої сім’ї?

– Папа через крайню дистрофії був вивезений з Пітера. Мама загинула при бомбардуванні. Сестру посадили по 58-й (контрреволюційні злочини. – А. М.). Брата розстріляли. Я теж стала дистрофіків і вижила завдяки бабусі. Вона змінювала наш фамільний мотлох на крупу і вміло ділила пайки хліба. Я під’їдають всі хлібні крихти і зараз. Чи не користуюся пільгами блокадниці, автоматично їх перераховують в дитячий будинок. Досить зарплати в театрі і гонорарів за зйомки і концерти.

. і «Службовий роман»

– Які клички були у вас в школі? Як ви сприймаєте жарти над собою?

– У школі я була маленька на зріст. Часто до мене на перерві підбігав хлопчисько вище ростом, смикав за кіски, тиснув на плечі, при цьому повторюючи: «Лисиця Аліса, я твій кіт Базиліо». Я не ображалася, тікала, бо вічно кудись спізнювалася, навіть на репетиції в драмгурток. В одному з етюдів я була бабкою, що продає гусака, і кричала з задоволенням: «Купуйте гусака! Він великий і несе яйця ». Сміялися потім все, коли дійшов сенс сказаного. На уроках я була повним бараном майже з усіх предметів, вчителі називали мене актрисою. Мене нудило, коли я розбиралася в формулах. І все ж фізичка ставила мені трійки зі словами: «Гаразд, на сцені ти зовсім інша, і божевільна буваєш, що з тебе взяти на уроках?»

Божевільну бариню Феклушу в «Грози» Островського, а також чоловіків – Бальзамінова і Леля з «Снігуроньки» – я грала, поки наша знаменита 239-я школа, під охороною левами біля фасаду, що не злилася з 209-ї чоловічої школою і з’явилися в гуртку хлопчики з хорошими задатками. І не тільки акторськими. Жити стало веселіше, і ми на вечорах танцювали фокстрот і танго. Я відчувала на своїй талії тремтячі руки хлопчаків, і ще щось дуже тверде притискалося до мене.

Вступивши до театрального інститут, я спізнювалася на лекції професора Зокало. Знала, що він був до мене не байдужий. Коли Борис Вульфович – вічно підтягнутий, при метелику – тет-а-тет розмовляв зі мною, я звертала увагу, що більше метелики відстовбурчується його «киць-киць».

З роками, коли я вже працювала в театрі, я перетнулася з Зоком. У нього померла дружина, але як завжди він був при метелику. А «киць-киць» був непомітний, «метелики» туди більше вже не влітали.

Чи не отримала Держпремію за «Службовий роман»

– Бувало так, що ви потрапляли в незручне становище?

– У мене була головна роль у «Службовому романі» Ельдара Рязанова. Фільм отримав Державну премію. Я – єдина, хто цю премію не отримав. Було ніяково мені, коли все питали: «Чому?» Я і зараз не можу відповісти.

– У Театрі Ленсовета мені розповіли, як ви не один раз випускали пар на чоловіка Ігоря Владимирова перед розставанням.

– Пес, він і є еб . ний пес, хоча я шалено ціную його талант режисера і актора. Його так називала, оскільки він почав пити і розпускав віжки. У свій час театр став для нього власним борделем. Запрошував артистуль та інших не для роботи в театрі, а для власної забави. Вирішив, що я стерплю, адже я завжди була для нього ручний песиком. Загалом, і я дозволила себе трохи свободи. Шанувальники у мене завжди були, але у власній шкалі цінностей я себе ставила значно вище доступних театральних повій.

Ігор Владимиров взяв мене всім. Був старше на 16 років, мудрішими, а почуття гумору просто приголомшила мене. Він був легкий в спілкуванні. З віком його характер змінився. Він став нетерпимий до всіх, до мене в першу чергу. Після розлучення ми ще довго працювали разом, розуміли на репетиціях один одного з півслова. Владимиров болісно сприймав мої успіхи в кіно, потім став зніматися сам.

– Інші чоловіки залишили такий же глибокий слід у вашому житті?

– Володя Карасьов – журналіст, був потрібен мені як віддушина, як чоловік. Але все приїдається, і секс з нелюбом в першу чергу. У нас були абсолютно різні вподобання. Втім, я зовсім вже його не пам’ятаю.

Юрочка Соловйов працював актором. Здібностей в лицедійстві мав мало, зате був відмінним хлопцем і дуже талановитим художником-самоучкою. Мені з ним було добре, хоча він, як ніхто інший з моїх чоловіків, ревнував мене до професії. Юра запропонував мені поїхати в Німеччину, у нього там з’явилася робота. Я відмовилася, і ми розлучилися.

Аліса ФРЕЙНДЛІХ З Михайлом Боярським

– Вам вдається впоратися з емоціями?

– Коли мене щось дратує, а я в суспільстві і не можу виплеснути негатив, зростаючий як сніжний ком, я просто граю людину, яка до всього ставиться спокійно. Скажімо, за лаштунками після вистави йду з скуйовдженою головою або, коли знімають грим і моє обличчя перетворюється в стару ж . пу, до мене підходять і хочуть фотографуватися. Як я реагую, ви здогадуєтеся? Мат – невід’ємна частина російського характеру. Взагалі ж мій головний недолік – те, що я панікер і боягузка.

– Коли ви буваєте щасливі?

– Я була щаслива, коли моя дочка Варя вийшла заміж за Сергія Тарасова. У Сергія вдалася кар’єра, він був віце-губернатором Пітера. Вони подарували мені довгоочікуваних онуків – Микиту і Нюту. Я була дуже дружна з зятем. Навчала його правильної російської мови, закріплювала кнопками слова з правильним наголосом в їх квартирі. Зять ставився до мене як до ровесниці, хоча і був значно молодше.

Уже 1,5 місяця як він залишив сім’ю і зійшовся з балериною Александрінського театру Анастасією Колегова. В душі колишній зять залишається мені близькою людиною . Забути Сергія – це значить зупинити в своїй душі почуття любові і прихильності. Наша сім’я в жалобі. (Віце-губернатор Санкт-Петербурга Сергій Тарасов трагічно загинув під час вибуху «Невського експреса». – А. М.)

– Як збираєтеся зустрічати Новий рік?

– Вся наша сім’я хрещена в лютеранської церкви. Скоро Святвечір і Різдво, ми всі підемо на церковну службу. І в будинку буде пахнути пирогами, я їх спечу за старовинним бабусиним рецептом.

Ювілей затьмарила трагічна загибель колишнього зятя Сергія ТАРАСОВА (фото news.bbk.co.uk )