Життя села своїм господарством

0 Comments

§ 3. ЕКОНОМІЧНЕ ЖИТТЯ СЕЛА І МІСТА: ФІЛЬВАРКИ, ЦЕХИ. ТОРГІВЛЯ. СІЛЬСЬКЕ ТА МІСЬКЕ САМОВРЯДУВАННЯ

Основою сільського господарства на українських землях у XVI ст. продовжувало залишатися землеробство. У Галичині, на Волині, Поділлі та в центральних районах Київщини переважала трипільна система землеробства, а на Поліссі, півдні Київщини і Переяславщині зберігалися менш продуктивні двопільна й перелогова системи. Проте поряд із сохою стало більш поширеним використання плуга із залізним лемешем, у який запрягали волів. Трипільна система й плугова оранка здебільшого застосовувалися в господарствах магнатів і шляхти.

Крім землеробства, розвивалися тваринництво, городництво, садівництво і бджільництво. Не втрачали свого значення в господарському житті також рибальство й мисливство. Особливо як відхожий промисел у Дикому Полі.

На українських землях у складі Великого князівства Литовського сільське господарство мало переважно натуральний характер. Сільськогосподарські продукти вироблялися переважно для власних потреб. Торгівля ними, особливо з іншими країнами, майже не велася.

Обробіток землі (оранка і сівба) (з .мал. XVI ст.)

Яку домашню худобу використовували під час обробітку землі? Які знаряддя праці використовували?

Фільварок — хутір, маєток, велике шляхетське господарство, орієнтоване на ринок. Був багатопрофільним господарством, у якому вся земля належала панові і яке базувалося на праці залежних селян.

У той же час сільське господарство українських земель у складі Польського королівства поступово переорієнтовувалося на потреби європейського ринку, де зростав попит на продукцію промислів і сільського господарства. У володіннях короля і шляхти почали створювати фільварки, збільшувати панщину й відбирати землю в селян.

Чим різнився розвиток господарства на українських землях у складі Литви і Польщі?

2. Аграрна реформа. «Устава на волоки»

Великий князь литовський і польський король Сигізмунд II Август з метою збільшення доходів державної скарбниці вирішив організувати фільварки в королівських володіннях. У такий спосіб було започатковано першу відому на українських землях аграрну реформу.

Зразком для проведення реформи стали заходи матері Сигізмунда II Августа королеви Бони Сфорци (дружини Сигізмунда І Старого), здійснені в її маєтках у 1530-х роках.

Аграрна реформа проводилася на підставі виданої у 1557 р. «Устави на волоки». Звідси і назва реформи — волочна поміра. «Устава» визначала правила виміру землі, обов’язки сільської адміністрації, селянські повинності, порядок організації фільварків тощо.

Для створення фільварків спочатку провели обмір землі. Після цього її розділили на волоки. Одна волока складала наділ у 21,36 га. При цьому враховували якість землі. Вона могла бути хорошою, середньою, поганою і дуже поганою. Якщо землю належала до поганої, то розміри волока збільшували до 46 моргів.

Реформа також упорядковувала податки і повинності, які виконували селяни за можливість користуватися землею. Раніше податки збиралися з диму. При цьому не враховувалася кількість землі, закріпленої за ним. Тепер одиницею оподаткування стала волока, що сприяло збільшенню коштів у державній скарбниці та доходів шляхти.

Поступово приватні землевласники-шляхтичі стали вводити волочну поміру і в своїх володіннях, створюючи фільварки.

Аграрна реформа передбачала єдині повинності для селян. Головними з них були панщина і грошовий оброк (чинш). Додатковою повинністю вважалися згони — строкові сільськогосподарські роботи, пов’язані зі жнивами, косовицею, переорюванням землі. Додатковою повинністю вважався продуктовий оброк — дякло.

Сигізмунд II Август

Сторінка «Устави на волоки»

Панщина (гравюра XVI ст.)

Ті селяни, які за користування землею виконували панщину, як вам уже відомо, називалися тягли. З одної волоки вони мусили відробляти два дні на тиждень панщини, чотири дні на рік згонів, платити 21 гріш оброку, давати дякло в такому розмірі: дві бочки вівса, один віз сіна, одного гусака, дві курки, 20 яєць. Селяни-данники з одної волоки гарної землі сплачували 106 грошів, а з волоки дуже поганої землі — 66 грошів. Крім того, вони виконували на рік 12 днів згонів, сплачували дякло в тому ж розмірі, що і тяглі двори.

Селяни-слуги поділялися на військових селян (бояри панцирні, путні бояри, служки), сільську адміністрацію (війти, тіуни), прислугу (кухарі, пивовари тощо), промисловиків (осочники, бобровники, конюхи, рибалки тощо), сільських ремісників (ковалі, теслі, гончарі тощо). Їхні повинності були строго обумовлені. Наприклад, за користування землею бояри панцирні під час війни мали зі своїм конем і зброєю долучитися до війська.

У результаті реформи збільшилася прибутковість маєтків. Однак при цьому посилилася експлуатація залежних селян. Вони були прикріплені до отриманих волоків. Відбулася трансформація «похожих» (вільних) і «непохожих» (залежних) селян у кріпаків.

З якою метою проводили реформу «волочної поміри»? в Як змінили життя селян аграрні реформи Сигізмунда II Августа?

2. Фільваркове господарство

На поширення й утвердження фільваркового господарства на землях Польщі та Литви значною мірою вплинула сприятлива економічна кон’юнктура, за якої впродовж століття в Західній Європі постійно і стрімко зростали ціни на сільськогосподарську продукцію, особливо на зерно. Впродовж XVI ст. ціни на зерно зросли у чотири-п’ять разів.

Використовуючи схему, поясніть систему функціонування фільваркового господарства.

Які б ви зробили доповнення до схеми?

Такі процеси були зумовлені багатьма причинами. Після початку Великих географічних відкриттів і «революції цін» відбувся бурхливий розвиток ринкових відносин у країнах Західної Європи, що призвів до істотного зростання міського населення з одночасним зменшенням кількості виробників сільськогосподарської продукції. Впродовж XVI ст. кількість західноєвропейських міст із населенням понад 100 тисяч осіб зросла із п’яти до дванадцяти. Сільське господарство багатьох західноєвропейських країн стало, як виявилося, неспроможним задовольнити попит на продовольство. Нестача компенсувалася імпортом збіжжя зі Східної Європи. Селянські господарства Східної Європи мали переважно натуральний характер і, відповідно, не могли стати джерелом забезпечення товарним хлібом. Продовольчу товарну продукцію могли постачати лише великі маєтки шляхти, які активно стали перетворюватися на фільварки. Крім того, ціни на зерно зростали швидше, ніж на товари ремісників і мануфактур. Така ситуація створювала «ножиці цін» між сільгосппродукцією та промисловими товарами, що давало додаткову можливість заробітку для експортерів хліба. До того ж, відкриття й освоєння Америки наповнило європейські ринки небаченою раніше кількістю золота, срібла, коштовностей і предметів розкоші. Все це разом і спонукало шляхту до активного заняття господарськими справами, а не рицарськими звитягами.

Які причини поширення фільварків?

Зазвичай фільварки створювали не за рахунок діючих селянських господарств, а з числа тих наділів, які або пустували після втечі селян і передавалися в оренду іншим селянським родинам за умови сплати ними панові грошового оброку (чиншу) чи частини зібраного врожаю, або за рахунок залучення різних «неужитків» — лук, пасовищ, узлісь тощо.

«Класичні» фільваркові господарства включали в себе три і більше сіл та мали в середньому по чотири-п’ять ланів орної землі (тобто близько 60-80 га). Таким чином, фільварки виникали здебільшого в маєтках середньої і заможної шляхти, а також магнатів. Після реформи «волочної поміри» фільварки існували і на державних землях — у королівщинах. У цьому випадку ними на різних правах пожиттєво володіла заможна шляхта чи магнати. У фільварках вирощували

Кон’юнктура — у широкому розумінні, це сукупність певних умов, збіг обставин, стан речей, здатний впливати на вирішення якої-небудь справи, питання, розв’язання проблеми тощо.

Фільварок — багатогалузеві господарчі комплекси, які базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян і були зорієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча й зберігали чимало рис натурального господарства.

переважно жито, пшеницю, овес та ячмінь. Використовували трипільну систему господарювання. Збільшення урожайності досягалося не через удосконалення виробництва чи вкладання коштів у піднесення його продуктивності, а переважно лише завдяки посиленню визиску залежних селян, які працювали на землі. Тобто фільваркове господарство розвивалось екстенсивним шляхом. Для збільшення доходів шляхтичеві потрібні були нові землі й селяни. Цим можна пояснити прагнення шляхти заволодіти «вільними» землями України.

Як було влаштоване фільваркове господарство?

Чому фільваркове господарство розвивалося екстенсивним шляхом?

Реконструкція шляхетського двору

Екстенсивний шлях розвитку (від лат. extensivus — розширяючий, подовжуючий) — спосіб збільшення обсягів виробництва шляхом кількісного приросту всіх елементів продуктивних сил, насамперед факторів виробництва при незмінному рівні технічної основи виробництва.

Однак на той час розвиток фільваркового господарства був надзвичайно прибутковою справою для шляхтича. Якщо надлишки виробленого у селянських господарствах збіжжя реалізовувалися на внутрішньому ринку, на міських торгах і ярмарках, то продукцію фільваркового виробництва переважно експортували. Щороку з держави вивозилося приблизно 100 тисяч лантів (200 тис. тонн) зерна, переважно (три чверті) жита. Головними торговельними воротами на західноєвропейські зернові ринки був морський порт на Балтиці — Ґданськ, звідки вивозили до 80 % всього експортованого збіжжя. Неабиякому зростанню прибутків власники фільварків завдячували сприятливим кліматичним умовам, що встановились у Європі у другій половині XVI століття. Незважаючи на низьку агрокультуру виробництва, для чотирьох основних зернових культур — жита, пшениці, ячменю і вівса — врожайність дорівнювала сам-5 (тобто з посіяного мішка зерна збирали п’ять мішків). За наступних півстоліття внаслідок виснаження по-варварськи експлуатованої землі цей показник упав до сам-3-3,5. Немалою мірою погіршення врожайності обумовилось і настанням у XVII ст. так званої «малого льодовикового періоду», що супроводжувалося різким зниженням у Європі температурних режимів та зростанням вологості. Погіршення ж економічної кон’юнктури змушувало звиклих до надприбутків шляхтичів, власників фільварків, шукати вихід у найлегшому напрямку — посилення визиску своїх підданих. До чого призводила така «економічна політика», вдало помітив відомий тогочасний публіцист Анджей Фриз Моджевський: «Як багато мають шляхтичі підданих, так багато мають і ворогів. ».

Які наслідки поширення фільваркового господарства?

Литовський статут

3. Оформлення кріпосного права

Щоб забезпечити фільварки необхідною робочою силою, шляхтичі були зацікавлені у прикріпленні селянина до ділянки. Початок юридичного оформлення кріпосного права пов’язаний із привілеєм Казимира IV Ягеллончика 1447 р. У ньому великий князь забороняв приймати втікачів із приватних володінь у державні маєтки і навпаки. Землевласники отримали право вершити суд над залежним населенням.

Потім Перший Литовський статут (1529 р.) ввів «земську давність». Відповідно до неї «похожий» селянин, що прожив на землі феодала більш ніж 10 років, ставав «непохожим», тобто кріпаком. Статут 1566 р. доповнив «земську давність» десятирічним пошуком утікачів, а в Статуті 1588 р. цей термін був збільшений до 20 років.

Відхід від землевласника «похожих» селян був можливий за виконання ними низки умов. Вимагалося, щоб селянин заплатив землевласникові за вихід компенсацію, сплатив борги, повернув отримане майно, а головне — отримав дозвіл на відхід. У Статуті 1588 р. зазначалося, що селянин може піти від землевласника або відпрацювавши пільгові роки, або заплативши землевласникові по 6 грошів за кожен пільговий тиждень. Це були великі гроші, і селяни фізично не могли їх зібрати.

Чим було зумовлено поширення кріпацтва?

Кріпосне право (кріпацтво) — особисто-поземельна залежність селянина від землевласника.

4. Міста. Цехи. Магдебурзьке право. Торгівля

У першій половині XVI ст. на теренах України зростали й розвивалися міста. Найбільше міст було на західноукраїнських землях. На Східному Поділлі та Київщині їх стало набагато менше через постійну загрозу татарських набігів. Найбільшим містом був Київ, населення якого становило близько 6 тис. осіб. Великими й середніми містами (200-700 будинків) вважалися Брацлав, Кременець, Вінниця, Житомир, Луцьк, Острог, Львів тощо.

Кодекс магдебурзького права

Чимало міст перебувало в залежності від магнатів і церкви. Існували також міста, підпорядковані польським королям і Великому князеві Литовському. Державна влада намагалася сприяти їхньому розвиткові, оскільки міста сплачували великі податки й захищали від нападів татар. Проте розвиток фільваркового господарства, конкуренція більш якісних ремісничих і мануфактурних товарів із країн Західної Європи, занепад торгівлі з країнами Сходу після турецьких завоювань загальмували розвиток міського життя.

З XIV — початку XVI ст. на українські землі стало активно поширюватися магдебурзьке право.

Магдебурзьке право надавали містам польський король, Великий князь Литовський, а пізніше й великі магнати.

Міста, що мали магдебурзьке право, управлялися магістратом — становим виборним органом самоврядування, що складався з ради (адміністративного органу й суду в цивільних справах) та лави (суду з кримінальних справ). Раду очолював бурмістер, а лаву — війт. Символом існування магдебурзького права у місті була ратуша, будівля, де засідав магістрат.

Засідання магістрату (мал. XVI ст.)

Магдебурзьке право — середньовічне право, за яким міста звільнялися від управління й суду великих землевласників.

Львів (гравюра 1618 р.). У 1356 р. місто отримало .магдебурзьке право

Особливістю магдебурзького права на українських землях було те, що деякі міста мали по декілька магістратів для кожної етнічної чи релігійної громади. Так, у Кам’янці-Подільському існувало три магістрати — польський (католицький), вірменський і український (православний). Представники інших етнорелігійних спільнот міста (іудеї, караїми, турки, татари, волохи) підпорядковувалися тому магістрату, на території якого вони мешкали. В інших містах магістрати поширювали свою владу лише на частину населення.

Привілеї звільняли міщан від примусових робіт (толок і ґвалтів), від виконання підводної повинності (полягала в наданні кінних підвід для пана), утримання гінців і послів, від обов’язку виставляти на замку сторожу тощо. Натомість вони отримували право вільної торгівлі в державі без сплати митних зборів, збирання прибутків від міських мір і ваг, від крамниць і лавок. Обов’язки ж «вільних» міст зводилися лише до сплати податку у державну скарбницю.

Хоч магдебурзьке право не відіграло в Україні тієї ролі, що у Західній Європі, все ж воно вносило певні риси західноєвропейського міського устрою до українських міст, сприяло поширенню європейського права і культури.

Ратуша Кам’янця-Подільського (гравюра і сучасний вигляд)

Міста були осередками ремесла й торгівлі. У середині XVI ст. налічувалося вже понад 130 різних спеціальностей, із них близько 80 були безпосередньо ремісничими. Водночас більшість мешканців міст також не припиняли займатися сільським господарством, переважно городництвом.

На українських землях у складі Польського королівства переважна більшість міських ремісників об’єднувалися в цехи. При цьому для православних міщан доступ до цехів ускладнювався. Позацехових ремісників, які не мали можливості вступити до цехів, називали партачами. Цехи всіляко боролися з ними. В українських містах на території Великого князівства Литовського цехи були менш поширені.

У XVI ст. тривав подальший розвиток торгівлі. Основними її формами були ярмарки, що відбувалися кілька разів на рік у великих містах, торги, які проходили кілька разів на тиждень, і щоденна торгівля в міських крамницях. Купці в містах створювали об’єднання на зразок ремісничих цехів — гільдії.

У цей період, попри негаразди, також активно розвивалася міжнародна торгівля. Через українські землі проходили торговельні шляхи, якими східні й московські товари, а також продукти місцевого виробництва везли до країн Центральної та Західної Європи. З українських земель на Захід постачали віск, мед, зерно, шкіру, худобу, солону рибу, сіль, деревину.

Знаки (герби) львівських ремісничих цехів

Печатки цехів

На які спеціальності вказують зображені знаки?

Які товари становили основу експорту з українських земель?

Натомість завозили одяг, ремісничі вироби, вина, залізо, папір, зброю, західноєвропейські тканини (атлас, оксамит, сукно, полотно) тощо. Центрами міжнародної торгівлі стали Київ, Львів, Луцьк, Кам’янець.

5. Сільська громада

Господарство окремої родини, до якого входили орні землі, сіножаті, житлові й господарські будівлі, у той час називалося димом. У ньому налічувалося від 5 до 9 осіб, з яких від трьох до семи були працездатними. Дими утворювали громаду (общину). Вона несла спільну відповідальність за виконання селянських повинностей, регулювала селянське землекористування перед феодалом і державою. Члени громади на своїх зборах обирали сільського війта. Він наглядав за роботою селян, був посередником між землевласником і громадою, розподіляв повинності, відвозив господареві данину, відповідав за дотримання порядку, стан мостів і доріг.

Як було влаштоване життя селянської громади?

ВИСНОВКИ

Основою сільського господарства на українських землях у XVI ст. продовжувало залишатися землеробство.

Новим явищем у розвитку сільського господарства стало поширення фільваркових господарств, які забезпечили зростання експорту збіжжя до країн Західної Європи.

Поширенню фільварків сприяли реформи «волочної поміри».

Фільварки призвели до посилення визиску селян і впровадження кріпосного права.

У першій половині XVI ст. відбувається короткочасне піднесення міст.

З XIV ст. на українських землях, у містах поширюються магдебурзьке право і цехова система організації ремесла.

ЗАКРІПИМО ЗНАННЯ

1. Що становило основу господарського життя на українських землях у XVI ст.?

2. Поширення фільваркового господарства і кріпацтва було проявом розвитку капіталістичних відносин чи феодальних?

3. Що давало міщанам поширення магдебурзького права?

4. Які особливості поширення магдебурзького права і цехової системи на українських землях?

5. З якими країнами переважно вели торгівлю купці з українських земель?

6. Чим міське самоврядування відрізнялося від сільського?

§ 2. Соціальна структура суспільства та економічне життя на українських землях у XVI ст.

ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ДІЗНАЄТЕСЬ: якими були основні стани тогочасного українського суспільства; чим відрізнялося становище привілейованих, напівпривілейованих та непривілейованих станів населення; про особливості тогочасного економічного життя на українських землях; що таке «соціальний стан», «привілей», «рента», «оренда», «фільварок», «панщина», «магдебурзьке право».

ПРИГАДАЙТЕ: 1. Що таке соціальна структура суспільства? 2. Якими були основні верстви населення українських земель у другій половині XIV—XV ст.? 3. Які верстви населення українських земель другої половини XIV—XV ст. були привілейованими, а які — ні? Чим відрізнялося їхнє становище? 4. Що ви знаєте про розвиток господарства, міст, ремесла й торгівлі в другій половині XIV—XV ст.?

1. Привілейовані стани. Соціальна структура тогочасного українського суспільства мала становий характер. За своїм статусом (сукупністю прав і обов’язків) стани поділялися на привілейовані, напівпривілейовані та непривілейовані.

Вершину привілейованого стану — шляхти — посідали колишні удільні князі. Вони утворювали замкнену групу, до якої не можна було увійти завдяки заможності або найвищим державним посадам. Князівські роди поділялися на «княжат головних», до яких належали Острозькі, Заславські, Сангушки, Чарторийські, Корецькі, Гольшанські, Дубровицькі, і «княжат-повітовників». «Княжата головні» не підпорядковувалися дії місцевої влади, мали право входити до великокнязівської ради й вирушати у воєнні походи зі своїми загонами під родовими гербами. Їм належали великі спадкові землеволодіння, де вони мали право встановлювати податки й повинності, вершити суд над своїми підданими, надавати їм землю за умови несення військової служби. «Княжата-повітовники» таких прав не мали, а їхні збройні загони виступали у складі повітового ополчення, підпорядкованого місцевій владі.

До панів належала заможна шляхта, яка не мала князівських титулів, але вирізнялася давністю походження, спадковим землеволодінням і привілеями.

До середньої і дрібної шляхти належали зем’яни й бояри. Це була залежна від князів і панів верства, представники якої здобували шляхетство та право на володіння землею, відбуваючи військову (боярську) службу зі своїми загонами кіннотників або особисто.

У 1528 р. влада провела «попис земський» (перепис шляхти). Посилання на нього стало відтоді доказом шляхетства. Щодо князів, зем’ян та бояр почали вживати назву «шляхтичі».

Соціальний стан — група осіб, члени якої мають закріплені законом права й обов’язки; належність до станів, як правило, успадковувалася.

Привілей — законодавчий акт, дарована грамота, що надавалася монархом окремим особам, групам, станам, землям у Короні Польській та Великому князівстві Литовському.

Русинська шляхта (реконструкція). Художник С. Шаменков

СТАНОВИЙ ПОДІЛ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА на початку XVI ст.

Права шляхти у Великому князівстві Литовському визначалися та закріплювалися Литовськими статутами. Перший Литовський статут 1529 р. узаконив поділ шляхетства на шляхту, яка отримувала землі за службу, і магнатів — князів і панів, що володіли містами, містечками й величезними землями за спадковим правом, підпорядковувалися лише великому князю литовському та мали власні військові загони. Другий Литовський статут 1566 р. збільшив обсяг прав служилої шляхти, зрівнявши її з магнатами. Шляхта отримала можливість долучатися до управління державою завдяки участі в роботі повітових сеймиків (місцевих станово-представницьких органів) і Вального сейму.

Привілейованим станом українського суспільства також було духовенство, що становило майже десяту частину всього населення. Воно поділялося на «біле» — вищих церковних ієрархів (митрополит, єпископи, архієпископи тощо), які обіймали свої посади лише за дозволом польських королів і великих князів литовських, та «чорне» — нижче духовенство (парафіяльні священники, ченці). Становище нижчого духовенства значною мірою залежало від шляхти, на землях якої розташовувалися його парафії.

2. Напівпривілейовані й непривілейовані стани. До напівпривілейованого стану належали міщани, що мали привілеї на міське самоврядування, окремий становий суд, займалися ремеслом і торгівлею. Проте вони також сплачували податки, виконували повинності на користь приватних власників міст або держави. Найзаможнішу частину населення міст становив порівняно нечисленний патриціат, що складався з найбагатших купців, лихварів і ремісників.

Литовські статути вважають найдосконалішими зводами законів у Європі XVI ст. Вони містили правові й політичні ідеї епохи Відродження: відповідальність суддів перед законом, право особи на адвокатський захист, особисту відповідальність правопорушника (а не його родини), рівні права представників різних станів, віросповідань, національностей, захист особистості й майнових прав жінок. Проте Литовські статути перш за все обстоювали майнові й політичні права магнатів, середньої та дрібної шляхти.

Василь-Костянтин Острозький. Невідомий художник. ХVІ ст.

Князь Василь-Костянтин Острозький вважається видатним представником русинської шляхти XVI — початку XVII ст. Наприкінці XVI ст. він став одним із найбільших землевласників у Речі Посполитій. Князь мав великі маєтки на Волині, Київщині, Поділлі та в Галичині, що налічували 25 міст, десятки містечок і 670 сіл (річні прибутки князя — 10 млн злотих — складали два державні бюджети Речі Посполитої). В.-К. Острозький обіймав посади старости володимирського, маршалка волинської шляхти, київського воєводи, сенатора сейму Речі Посполитої. На посаді київського воєводи він став фактичним господарем українського прикордоння, або «некоронованим королем Русі». Князя висували претендентом на польську корону в 1572 р. після смерті Жигмунта II Августа та на московський трон після смерті царя Федора в 1598 р.

В.-К. Острозький підтримував розвиток православних церков і монастирів, лікарень та закладів освіти на українських землях.

Чи поділяєте ви думку, що князь В.-К. Острозький був однією з видатних особистостей свого часу? Поясніть свою думку.

Рента — дохід від власності, який сплачують орендарі власникам за право користування нею протягом певного періоду.

Оренда — найм майна, тимчасове користування ним за певну плату.

До бюргерства — найчисленнішої, середньої за рівнем заможності частини міщан — належали цехові майстри й більшість купецтва.

Значну частину міського населення становив плебс — міська біднота, що не мала власності.

Близько 80 % населення українських земель складало селянство, яке належало до непривілейованого стану. За своїм правовим становищем воно поділялося на королівських (великокнязівських) і приватновласницьких, за характером повинностей — на службових, чиншових (данників) і тяглих, за ступенем особистої свободи — на «похожих» та «непохожих» селян. Право безперешкодно переходити від одного господаря до іншого мали лише «похожі». «Непохожі» селяни примусово й безоплатно працювали в господарстві землевласника.

Службові селяни були особисто вільними, за службу вони отримували землю та звільнялися від інших повинностей. Від них походили деякі дрібні шляхтичі. Більшість селянства становили чиншові селяни (данники). Це були вільні селяни, які сплачували власнику землі за користування нею ренту (чинш) продуктами або грошима. Тяглими називали селян, що не мали власної землі й за її оренду відбували повинності на користь держави або землевласників зі своїм «тяглом» (робочою худобою). Вони були як вільними, так і прикріпленими до своїх наділів.

Із представників різних верств населення формувався міжстановий соціальний прошарок козацтва. На початковому етапі свого становлення воно займалося степовими промислами та протистояло нападам кримських татар.

Луцький земський суддя XVI ст. (реконструкція). Художник С. Шаменков

Поступово козацтво зросло кількісно та зміцніло, розгорнуло боротьбу за визнання за собою прав і привілеїв окремого стану. У тогочасному українському суспільстві козацтво почало відігравати роль еліти й представника інтересів більшості населення.

3. Економічне життя села. Сільське самоврядування. Основу сільського господарства на українських землях становило землеробство. У Галичині, на Волині, Поділлі та в центральних районах Київщини переважала трипільна система землеробства, а на Поліссі, півдні Київщини та Переяславщині зберігалися менш продуктивні двопільна й перелогова системи. Поступово набували поширення більш досконалі знаряддя праці. Поряд із сохою почали використовувати плуг із залізним лемешем, у який запрягали волів. Трипільна система й оранка плугом здебільшого застосовувалися в господарствах шляхти. Крім землеробства, розвивалися скотарство, городництво, садівництво та бджільництво. Не втрачали свого значення в господарському житті також рибальство й мисливство.

На українських землях у складі Великого князівства Литовського сільське господарство мало переважно натуральний характер. Сільськогосподарські продукти вироблялися здебільшого для власних потреб.

Сільське господарство українських земель у складі Корони Польської поступово переорієнтовувалося на потреби європейського ринку, де зростав попит на продукцію промислів і сільського господарства. Шляхта почала створювати фільварки, збільшувати панщину й відбирати землю в селян. Одночасно із цим зростала кількість «непохожих» селян.

Поширенню фільваркової системи господарювання на українських землях у складі Великого князівства Литовського сприяло здійснення заходів за «Уставою на волоки», підписаною польським королем і великим князем литовським Жигмунтом II Августом (1557 р.). Згідно з документом усі земельні володіння великого князя було виміряно й поділено на однакові ділянки — волоки. Найкращі орні землі відводилися під великокнязівські фільварки, решта розподілялася між селянством. Розмір селянської волоки становив від 16,8 до 21,8 га. За користування нею тяглі селяни мали відпрацьовувати два дні панщини на тиждень у фільварку.

Волочна реформа зруйнувала давню форму користування землею сільською громадою й замінила її на подвірну. Збільшилися повинності селян, обмежилися їхні права переходу до іншого господаря. Селянство фактично позбавили права користуватися лісами, зменшили площу спільних земель (пасовища, луки). До кінця XVI ст. волочна система землекористування поширилася й на землі шляхти та церкви.

Селяни (реконструкція). Художник С. Шаменков

Порівняйте за ілюстраціями на с. 9—12 вбрання різних верств українського суспільства

  • Дайте оцінку моральним засадам життя людських спільнот у сільських громадах.

Фільварок — хутір, маєток, велике шляхетське господарство, орієнтоване на ринок; був багатогалузевим господарством, де вся земля належала землевласнику. Фільваркове господарство базувалося на праці селян, що відробляли «тяглову службу», або панщину.

Панщина — одна з форм земельної ренти, примусової праці залежного селянина, який працював у господарстві землевласника зі своїм сільськогосподарським інвентарем і мав дуже обмежену особисту свободу.

Фільварок Завісся Новогрудського повіту (нині Білорусь). Художник Н. Орда. ХІХ ст.

Сільське самоврядування в XVI ст. здійснювали громади (хоча сам термін виник пізніше). У селах громади називали «весь», «село». Громади декількох сіл, що, як правило, належали одному власнику, називали «волость». Волосні громади були типовими у Волинському, Подільському, Київському, Белзькому й Руському воєводствах. Громадське самоврядування здійснювалося на основі давніх традицій і звичаїв.

Очолював громаду староста, якого обирало селянство або призначав власник села. Крім цього, обиралися інші члени громадського правління («уряду») і «копного» суду. На участь у цих установах могли претендувати голови родинних господарств. Жінки й неодружені чоловіки права голосу не мали. Громада мала визначену територію, нерухоме майно, певні доходи та витрати.

У громадах існували моральні засади, на яких відбувалося гуртування в єдину спільноту: кругова порука, колективна відповідальність за порядок і правопорушення на її території тощо.

4. Розвиток міст, ремесла й торгівлі. У XVI ст. на українських землях зростали й розвивалися міста. Найбільше міст було на західноукраїнських землях. На Східному Поділлі та Київщині їхня кількість зменшилася через постійну загрозу набігів кримських татар. Найбільшим містом був Львів, населення якого становило близько 7—10 тис. осіб. Великими й середніми містами (200—700 будинків) вважалися Брацлав, Кременець, Вінниця, Житомир, Луцьк, Острог тощо.

Чимало міст перебувало в залежності від магнатів та церкви. Існували також міста, підпорядковані польському королю й великому князю литовському. Державна влада намагалася сприяти їхньому розвитку, оскільки міста сплачували великі податки й організовували захист від набігів кримських татар.

У цей час на українські землі поширилося магдебурзьке право. Його надавали містам польські королі та великі князі литовські, а пізніше й великі магнати. Протягом другої половини XIV — першої половини XVI ст. магдебурзьке право отримала більшість українських міст.

Містами, які мали магдебурзьке право, управляв магістрат — виборний орган міського самоврядування, що складався з ради (адміністративного органу й суду в цивільних справах) та лави (суду в кримінальних справах). Раду очолював бурмистр, а лаву — війт. Радники і лавники відповідно до норм магдебурзького права були виборними посадовцями. Виборчі права мали чоловіки з патриціату й бюргерства.

Міста були центрами ремесла й торгівлі. У середині XVI ст. налічувалося вже понад 130 різних спеціальностей, близько 80 з яких були безпосередньо ремісничими. Водночас більшість жителів міст також займалася сільським господарством.

Магдебурзьке право — одна з найпоширеніших у Центральній Європі правових систем міського самоврядування, що виникла в Середні віки.

Привілей про надання магдебурзького права місту Крилів Київського воєводства (у середині ХХ ст. територія міста була затоплена під час будівництва Кременчуцької ГЕС). Фотокопія

Із грамоти польського короля Жигмунта I місту Львів (1525 р.)

Під час нашого перебування минулого року в місті Львів до нас звернулися зі скаргою громадяни. руської віри, яких там живе чимало, що хоч вони користуються тим самим правом однаково з іншими громадянами, що населяють це місто, платячи податки, проте бурмистри. забороняють їм купувати будинки, які розташовані поза межами їхньої вулиці, тримати шинки, продавати та пити вино, пиво та інші напої, торгувати сукном, а також займатися ремеслом, записуватися в цехи. [Запроваджуючи ці обмеження], самі бурмистри здійснюють вповні свої усталені законом права.

Ми. ухвалили і цим листом визначаємо: самі громадяни міста Львова грецької та руської віри задоволені. вулицями, визначеними для їхнього житла тут, у Львові; інше ж житло, що розташоване по інших місцях і вулицях, де раніше жили вони самі або їхні попередники, вони не можуть і не мають права купувати, будувати та мати у володінні.

Так само за давнім звичаєм та забороною. не можна приймати до цехів та допускати до ремесла [представників руської віри], ми залишаємо [їх] назавжди в попередньому стані.

Робота в парах. Опрацюйте документ, обговоріть і визначте, які обмеження для православного населення існували у Львові.

Чоботар. Малюнок 1535 р.

На українських землях у складі Корони Польської переважна частина міських ремісників об’єднувалася в цехи. При цьому для православних міщан доступ до цехів ускладнювався. Позацехових ремісників, що не мали можливості вступити до цехів, називали партачами. Цехи всіляко боролися з ними. В українських містах на території Великого князівства Литовського цехи були менш поширені.

У XVI ст. продовжувала розвиватися торгівля. Основними її формами стали ярмарки, що відбувалися у великих містах декілька разів на рік, торги, які проводили кілька разів на тиждень, і щоденна торгівля в міських крамницях. Купці в містах створювали об’єднання на зразок ремісничих цехів.

У цей період активно розвивалася й міжнародна торгівля. Через українські землі проходили торговельні шляхи, якими товари зі Сходу та Московії, а також продукти місцевого виробництва надходили до країн Центральної та Західної Європи. З українських земель на захід везли віск, мед, зерно, шкіру, худобу, солону рибу, сіль, деревину. Натомість завозили одяг, ремісничі вироби, вина, залізо, папір, зброю, тканини (атлас, оксамит, сукно, полотно) тощо. Центрами міжнародної торгівлі стали Київ, Львів, Луцьк, Кам’янець.

Робота в цеху кравців. Німецька гравюра XVI ст.

За наведеними ілюстраціями опишіть працю міських ремісників.

Працюємо з хронологією

1529 р. — прийняття Першого Литовського статуту.

1566 р. — прийняття Другого Литовського статуту.

Чи погоджуєтесь ви з тим, що. Чому?

  • Населення українських земель поділялося на стани. У першій половині XVI ст. остаточно оформився правовий статус шляхти. Найчисленнішим і найбільш безправним станом українського суспільства було селянство.
  • Залучення українських земель до європейського ринку сприяло зростанню попиту на продукцію сільського господарства й появі фільварків.
  • Українські міста в XVI ст. зростали, багатіючи на розвитку ремесла й торгівлі. Збільшувалася кількість міст, що набували магдебурзького права.

Запитання та завдання

1. Перевірте свої знання за допомогою навчальної гри «Відгадайте термін або історичне явище». Правила гри. Учні та учениці об’єднуються в команди по 5—7 осіб. Для кожної команди вчитель/вчителька загадує термін або історичне явище, записує на картці та кладе в конверт. Команди по черзі мають за визначений час (3—5 хвилин) поставити вчителю/вчительці 10—12 запитань і відгадати термін або історичне явище. Учитель/учителька може відповідати лише «так», «ні» або «частково».

2. Якими були характерні особливості становища привілейованих станів українського суспільства XVI ст.? 3. Чим уславився князь В.-К. Острозький? 4. Порівняйте становище напівпривілейованих і непривілейованих станів у XVI ст. 5. Колективне обговорення. Визначте спільне й відмінне в розвитку українського суспільства й суспільств країн Центральної і Західної Європи в XVI ст. 6. Які зміни відбувалися в розвитку сільського господарства? 7. Назвіть характерні риси розвитку міст, ремесла й торгівлі в XVI ст.

8. Визначте за картою атласу або інтернет-джерелами та запишіть у зошит назви українських міст, які отримали магдебурзьке право до кінця XVI ст. 9. Складіть таблицю «Становий поділ українського суспільства в XVI ст.».

Литовська монета, присвячена 475-річчю прийняття Першого Литовського статуту

У чому полягає історичне значення Литовських статутів?

Стан

Статус

Права, привілеї, обов’язки

Залишки водяного млина XV ст. в с. Купин (Хмельницька обл.)

10. Робота в малих групах. Обговоріть і запропонуйте розв’язання історичної задачі. У XVI ст. вважали, що поділ на стани є боговстановленим і походить від біблійного Ноя, що розподілив обов’язки між своїми синами Симом, Хамом і Яфетом. Ця точка зору відображена в тогочасному латинському прислів’ї: «Ти, Симе, молися, Хаме, — працюй, Яфете, — управляй і захищай». Якою, на вашу думку, була роль станового поділу для розвитку українського суспільства XVI ст.? 11. За додатковими джерелами ознайомтеся з діяльністю В.-К. Острозького та підготуйте про нього повідомлення з презентацією (представленням своєї роботи). Скористайтеся відповідним планом-схемою в електронному додатку.