Сойчине крило

Завтра Новий рік і заразом сорокові роковини моїх уродин. Подвійний празник. А бодай подвійний пам’ятковий день. І я надумав стрітити його незвичайно, празнично.

Ха, ха, ха! Празнично! Що таке празничне стрічання Нового року? Шумне товариство, молоді жіночі голоси, мов срібні дзвоники. Старші панове гудуть, мов дуби в теплому вітрі. Світло салону. Звуки фортеп’яна. Хор, пісні, сола. Декламація, брава, оплески. Жарти. “Кришталева чаша, срібная криш. ” Наближається північ. Починає бити дванадцята. Всі підносять чарки, вихиляють душком, а батько родини кидає свою додолу. Нехай так пропадає всяка турбота! Бреннь! І раптом гаснуть світла. Всі запирають у собі дух. Бам. бам. бам. Числять до дванадцяти. Най жиє Новий рік! Най сяє нове щастя! Світла! Музика. Пісні. Нові чарки, нові тости. Поцілуї. Радість і стиски рук. Діти, діти!

Та що балакати! І я там був, мід-вино пив. І я колись стрічав отак сю врочисту хвилю, сміявся і радувався назустріч тій примані, що зветься Новим роком. І до мене простягалися теплі руки, сміялися блискучі очі, шептали солодкі слова не одні малинові уста. І я вірив, мріяв, любив. Тонув душею в рожевім тумані, будував золоті замки на вітрі, вважав окрасою життя те, що було лише конвенціональною брехнею.

Минулося. Сороковий рік життя, так як і тридцять дев’ятий, і тридцять восьмий, починатиму зовсім інакше. Відлюдьком, самітником. Та сим разом попробую празничніше, краще, гармонійніше розпочати його, як двох попередніх років.

Поперед усього до чорта меланхолію!

Двох попередніх років я ще був новаком у твердій школі самоти. Ще не порвав усіх ниток з минулим і теперішнім. Ще щось тягло мене кудись. У душі ще не вмерла була та мала дитинка, що плаче до мами. Тепер се вже скінчилося. Давні рахунки замкнені, давні рани загоєні. Де колись хвилювало та бушувало, тепер тихо та гладко.

Сьогоднішній празник буде заразом перший тріумф мойого нового світогляду, нової життєвої норми. А ся норма — старе Горацієве: Aequam servare mentem!*

Без оптимізму, без зайвих надій, бо оптимізм — се признак дитячої наївності, що бачить у житті те, чого нема, і надіється того, чого життя не може дати.

Без песимізму, бо песимізм — се признак хоробливої малодушності, се testimonium paupertatis*, яке сам собі виставляє чоловік.

Без зайвої байдужності і без зайвого ентузіазму! Без зайвого завзяття та жорстокості в життєвій боротьбі, але й без недбальства та слямазарності. У всьому розумно, оглядно, помірковано і поперед усього спокійно, спокійно, як годиться сороклітньому мужеві.

Дурень, хто на порозі сорокового року життя не пізнав ціни життя, не зробився артистом життя!

Я пройшов важку школу і, здається, навчився в ній дечого. Я погубив багато цвітів по життєвій дорозі, похоронив багато ілюзій та охоронив коштовний плід і виніс його зі всіх катастроф, як Камоенс свою епопею з кораблекрушення, а се, власне, ту вмілість жити і насолоджуватися життям.

• Іван Франко — Петрії й Довбущуки
• Іван Франко — Було се три дні перед моїм шлюбом
• Іван Франко — Як то Згода дім будувала
• Ще 372 твори →

• “Сойчине крило” (скорочено)
• “Сойчине крило” (аналіз)
• “Сойчине крило” (шкільні твори)
• На вашу думку, чому герой вагається – відкривати конверт чи ні?(та інші запитання)
• Біографія Івана Франка

Жити для себе самого, з самим собою, самому в собі!

Життя — се мій скарб, мій власний, одинокий, якого найменшої частинки, одної мінутки не гідні заплатити мені всі скарби світу. Ніхто не має права жадати від мене найменшої жертви з того скарбу, так, як я не жадаю такої жертви ні від кого.

Суспільність, держава, народ! Усе се подвійні кайдани. Один ланцюг укований із твердого заліза — насилля, а другий паралельний із ним, виплетений із м’якої павутини — конвенціональної брехні. Один в’яже тіло, другий душу, а оба з одною метою — опутати, прикрутити, обезличити і упідлити високий, вольний витвір природи — людську одиницю.

Живе, реально живе, працює, думає, терпить і бореться, паде й тріумфує тільки одиниця. І моя скромна одиниця доходить до того, щоб тріумфувати по многих і болючих упадках. Тріумфувати не шумно, со тимпани і органи, щоб шарпати слухи ворогів і будити зависть завидющих. Се тріумф дикунів, негідний освіченого чоловіка. Мій тріумф тихий і ясний, як погідний літній вечір. Мій тріумф не має ворогів і не будить нічиєї зависті. Та він правдивий, глибокий і тривкий. Він не моментальний, не вислід шаленої боротьби і зусилля. Се моє щоденне життя, але піднесене до другого ступня, осяяне подвійним сонцем, напоєне красою й гармонією.

Я витворив собі оте життя як нездобуту твердиню, в якій живу й паную, з якої маю широкий вигляд на весь світ та яка, проте, не стоїть нікому на заваді, не дразнить нікого своїм видом і не манить нікого до облоги. Ся твердиня побудована в моїй душі.

Світові бурі, потреби, пристрасті, мов щось далеке і постороннє, шумлять наді мною, не доходячи до моєї твердині. Я даю тому зверхньому світові свою данину, посвячую йому частину свого життя в заміну за ті матеріальні і духові добра, що потрібні мені для піддержання свого внутрішнього життя. Я працюю в однім бюрі, занятий працею, що напружує мій розум, але не торкає серця. Я поводжуся зі своїми зверхниками і товаришами по бюру та іншими знайомими чемно, навіть дружньо, але здержано. Всі вони поважають мене, але ніхто з них не має доступу до мойого “святая святих”, нікому я не відкриваю своєї душі, та й, сказати по правді, ніхто з них не виявляє надмірної охоти заглядати в мою душу. Таких надмірно цікавих я вмію швидко висунути поза клямру своєї знайомості.

І ніхто з тих, що кланяються мені на вулиці, стискають мою руку в каварні, радяться зо мною в бюрі, ані не догадується, що у мене поза тим конвенціональним, шаблоновим життям є своє, інше, окреме. Ніхто не підозріває в тім сухім формалісті та реалісті духового сибарита, артиста, що плекає одну штуку для штуки — вмілість жити.

Ось тут, у тім затишнім кабінеті, обставленім хоч і не багато, та по моїй уподобі, я сам свій пан. Тут світ і поезія мого життя. Тут я можу бути раз дитиною, другий раз героєм, а все самим собою. Зо стін глядять на мене артистично виконані портрети великих майстрів у штуці життя: Гете, Емерсона, Рескіна. На поличках стоять мої улюблені книги в гарних оправах. На постаменті в кутику мармурова подобизна старинної статуї хлопчика, що витягає собі терен із ноги, а скрізь по столиках цвіти — хризантеми, мої улюблені хризантеми різних кольорів і різних відмін. А на бюрку розложена тека з моїм дневником. А обік бюрка столик, застелений, уквітчаний — їй-богу, сьогодні не лише листки барвінку, але й сині його квітки! Штукар мій Івась, се він таку несподіванку придумав для мене. Знає, що я в тім пункті забобонний, вірю, що цвіт барвінку на Новий рік приносить щастя.

Вірю — або не вірю, а так собі. Приємно колисатися в такій надії, мов у гамаці.

А на столику вся холодна кухня. І яблука, і помаранчі, і фіги. І кілька бутельок вина. Самі добірні марки. І два келишки! Ха, ха, ха! Збиточник Івась! Думав, що й вона буде! Що без неї й празник не празник і Новий рік не Новий рік. Помилився, хлопче! Минулося моє гречане. Тепер “вона” вже не манить мене до себе, хоч би й яка була. Попробуємо обійтися без неї. І думаю, що моя радість буде не менша, та в усякім разі глибша, чистіша, як би була з нею. А то хто її вгадає! Здається, й гарна дівчина, і говориш із нею, як із другом, а тут на тобі, з її рожевих усток вилетить якесь брутальне слово, якийсь цинічний натяк або й те ні, а по її лиці мигне якась тінь, щось таке погане, огидливе, і попсує тобі весь вечір, прожене всю радість, розвіє всю поезію.

Від часу моєї остатньої романтичної історії, тої там, у лісничівці, перед трьома роками, на мене не раз находить дивне чуття. Коли до мене сміється, зо мною говорить, залицяється молода дівчина, особливо брунетка, мені все здається, що шкіра, і м’ясо, і нерви на її лиці робляться прозірчасті і до мене вишкіряє зуби страшна труп’яча голова. Іноді в такій хвилі мене всього обдасть морозом. Чи се знак, що я старіюся, чи, може, щось інше?

Та гов! Який-то денний порядок нинішнього вечора я уложив собі? На такі празничні вечори я все укладаю собі наперед денний порядок, з тою, одначе, умовою, що вільно мені зовсім не держатися його. Маю подвійну приємність: укладаючи точку за точкою, смакую в думках кожду з них, а потім, переміняючи їх, любуюся новими комбінаціями в виконанні.

Перша точка: Россінієва увертюра до “Вільгельма Телля”, виконана на фісгармонії. Моя улюблена композиція — вводить мене звичайно в поважний та при тім бадьорий настрій. Потім оглянемо хризантеми, обнюхаємо геліотропи та туберози в салоні — вони, бідні, давно ждуть мене і сьогодні, як навмисно, порозцвіталися в повній красі. Потім вип’ємо й закусимо. Потім прочитаємо новий нумер “Neue deutsche Rundschau”, а властиво Уайльдову статтю про Христа — що то такий майстер стилю і такий хоробливо-новочасний чоловік сказав нового на сю тему? Потім — ах, а яка тепер година?

Сьома! Ну, до дванадцятої на все се буде час. Іще переглянемо свіжі ілюстрації — і “Jugend”, і “Liberum veto”, і “Артистичний вісник”. Дбають добрі люди за нас, грішних, щоб ми не нудьгували. А коли нічого не знайдемо в тій купі паперу, то у нас іще інша розкіш на сьогодні прилагоджена — цілий гарнітур нових валків до фонографу з піснями і розмовами різних знаменитостей. Послухаю, як із парламентарної трибуни гримить Жорес, як у крузі приятелів розмовляє Габріель д’Аннунціо про потребу плекання краси серед мас народних, як зі сцени палить словами Елеонора Дузе в ролі Джіоконди і як цвіркоче в своїм салоні Клео де Мерод. Правда, бажалось би. Та ні, ні, ні! Нічого не бажаю. Не слід бажати нічого над те, що здоровий розум показує можливим до осягнення. Печеного леду не слід бажати. Нехай молокососи та фантасти бажають неможливого! Мої бажання повинні йти і йтимуть рука в руку з можністю виконання.

Отже, потім почне бити дванадцята година, і тоді.

А се що? Дзвінок у передпокою? В сю пору? До мене хтось? Се не може бути! Ну, розуміється, нікого не приймаю. Хто має право сьогодні вдиратися до мене, і заколочувати мені мій порядок, і позбавляти мене моїх тихих, чесно зароблених і без нічиєї кривди осягнених радощів?

Тихі кроки в салоні.

— А хто там дзвонив?

— Листонос. Лист до пана радника.

Ось він у мене в руках, той лист. Не лист, а чималий пакет.

Івана 5

2 # Неем 3:1,32; 12:39· Ів 9:7 Є в Єрусалимі біля Овечої брами купальня, що по-юдейському називається Витезда, вона має п’ять критих входів.

3 У них лежало багато недужих, сліпих, кривих, сухих, [які очікували руху води.

4 Бо ангел Господній час від часу сходив до купальні й збурював воду. Хто перший заходив після збурення води, той ставав здоровим, хоч би якою була його недуга].

5 # Повт 2:14 Був там один чоловік, який тридцять вісім років нездужав.

6 # Лк 8:29 Ісус, побачивши його, як лежав, і, знаючи, що довго він уже хворіє, сказав йому: Чи ти хочеш стати здоровим?

7 Хворий відповів Йому: Пане, не маю людини, яка вкинула б мене до купальні, коли забурлить вода. Коли ж я приходжу, то інший уже заходить раніше за мене.

9 # Дії 3:7· Ів 9:14 І чоловік тут же став здоровим, узяв свою постіль і почав ходити.

10 # Єр 17:21· Мт 12:2 Була тоді субота. Тому юдеї казали до того, хто видужав: Нині субота, і не годиться тобі носити свою постіль.

11 Він же відповів їм: Той, Хто мене оздоровив, сказав мені: Візьми свою постіль і ходи!
12 # Лк 5:21 Вони запитали його: Хто Той Чоловік, Який сказав тобі взяти й ходити?
13 Оздоровлений не знав, Хто Він, бо Ісус увійшов у натовп, який був на тому місці.

14 # Ів 8:11· Мт 12:45 Згодом Ісус зустрів його в храмі й сказав йому: Ось видужав ти. Не гріши більше, щоби чого гіршого не сталося тобі.

15 Пішов цей чоловік і сповістив юдеям, що його оздоровив Ісус.

16 # Ів 5:18· Мт 12:14 І стали юдеї переслідувати Ісуса [й намагалися Його вбити] за те, що робив таке в суботу.

17 # Ів 9:4 Ісус же відповів їм: Мій Отець працює дотепер, — працюю і Я.

18 # Ів 5:16; 7:1,19,25,30; 8:37,40; 11:53· Мт 12:14· Ів 10:33,36; 19:7· Мудр 2:16 Отже, юдеї ще більше намагалися Його вбити не тільки за те, що порушував суботу, але й що Бога називав Своїм Отцем, роблячи Себе рівним Богові.

19 # Ів 5:30; 8:28· 2Кор 3:5· Ів 3:11 У відповідь Ісус говорив їм: Знову й знову запевняю вас: Син не може робити нічого Сам від Себе, а тільки те, що бачить, як Отець робить; що Він робить, — те й Син також робить.

20 # Ів 3:35; 14:12 Адже Отець любить Сина й показує Йому все, що Сам робить, і покаже Йому діла ще більші від цих, щоб ви дивувалися.

21 # Повт 32:39· 1Сам 2:6· 2Цар 5:7· Ос 6:2 Отож, як Отець воскрешає мертвих і оживляє, так і Син, кого хоче, оживляє,

22 # Ів 5:27; 8:15· Дан 7:10,13· Дії 10:42 оскільки Отець не судить нікого, але весь суд передав Синові,

23 # Лк 10:16 щоб усі шанували Сина, як шанують Отця. Хто не шанує Сина, той не шанує і Отця, Який Його послав.

24 # Ів 8:51; 3:15,36; 6:40,47; 10:10,28; 11:25; 20:31; 17:2; 3:18· Рим 8:1· 1Ів 3:14 Знову й знову запевняю вас, що хто слухає Моє слово і вірить у Того, Хто послав Мене, має вічне життя і на суд не приходить, але перейшов він від смерті до життя.

25 # Ів 5:28; 4:23 Знову й знову запевняю вас, що надходить час, — і він вже є, — коли мертві почують голос Сина Божого і, почувши, оживуть.

26 # Ів 1:4; 6:57 Бо як Отець має життя в Собі, так дав і Синові мати в Собі життя.
27 # Дії 10:42· Ів 1:51 І дав Йому владу [і] суд чинити, бо він є Сином Людським.

28 # Ів 5:25· Іс 26:19· Єз 37:12 Не дивуйтеся цьому, бо надходить час, коли всі, хто в могилах, почують Його голос;

29 # Мт 25:46· Дії 24:15· 2Кор 5:10· 1Сол 4:16· Дан 12:2· Об 20:13 і вийдуть ті, які робили добро, у воскресіння життя, а ті, які робили зло, — у воскресіння суду.

30 # Ів 8:28· Чис 16:28· Ів 8:16; 4:34 Не можу Я Сам від Себе робити нічого. Як Я чую, так і суджу, і Мій суд справедливий, бо не шукаю Своєї волі, але волі Того, Хто Мене послав, — [Отця].

31 # Ів 8:13 Якщо Я свідчу Сам про Себе, то Моє свідчення неправдиве.

32 # Ів 5:36; 8:18· 1Ів 5:9 Є інший, Хто свідчить про Мене; і знаю, що свідчення, яким Він свідчить про Мене, істинне.

34 # Ів 11:42; 3:17 Я ж не від людини приймаю свідчення, але кажу це для того, щоб ви були спасенні.

35 # Ів 1:8· Мт 11:7–11· Пс 131:16· 2Кор 7:8· Гал 2:5· Флм 1:15 Він був світильником, який горів і світив, ви ж хотіли порадуватися від його світла на якийсь час.

36 # Ів 5:32; 4:34; 10:25,38; 14:11; 15:24· Мт 9:6; 11:2–6; 12:28 Я ж маю свідчення більше, ніж свідчення Івана, адже діла, які Мені доручив Отець, щоб Я їх довершив, — ті діла, які Я роблю, свідчать про Мене, що Отець Мене послав.

37 # Ів 8:18; 12:28; 1:18· Повт 4:12 І Сам Отець, Який послав Мене, засвідчив про Мене. А ви голосу Його ніколи не чули і виду Його ніколи не бачили,

38 # 1Ів 2:14· Єр 8:8· Рим 2:17–20 і не маєте Його слова, яке перебувало б у вас, тому що не вірите Тому, Кого Він послав.

39 # Ів 1:45· Лк 18:31; 24:27,44· 2Тим 3:15–17· 1Пет 1:10· Об 19:10 Дослідіть Писання! Адже ви думаєте через них мати вічне життя, а вони свідчать про Мене.

42 # Лк 11:42· 2Сол 3:5· 1Ів 2:15 але знаю вас, що Божої любові ви не маєте в собі.

43 # Ів 10:25; 1:11· Мт 24:5 Я прийшов у Ім’я Мого Отця, — і ви не приймаєте Мене. Якщо ж інший прийде у своє ім’я, того приймете.

44 # Ів 12:39,43· Мт 23:5–7· Ів 7:18· Рим 2:29· 2Цар 19:15,19· Іс 37:20· Дан 3:45· 1Тим 1:17 Як ви можете повірити, коли приймаєте одне від одного славу, а слави, що від єдиного Бога, — не шукаєте?

45 Не думайте, що Я буду оскаржувати вас перед Отцем; є той, хто вас звинувачує, — Мойсей, на якого ви надієтеся.

46 # Ів 7:19· Повт 31:26· Ів 1:45· Повт 18:15 Бо коли б ви вірили Мойсеєві, то вірили б і Мені, адже він написав про Мене.