Микола Скорий: Єдиний колгосп 21 століття хочуть знищити

У селі Кавказ на Миколаївщині, здається, зупинилася історія. Саме тут досі офіційно працює єдиний в Україні … колгосп. У реєстрах податківців можна знайти підприємство «з іншою формою власності» — «Колгосп «Прометей».

Про те, чому і як таке явище збереглося аж до 21 століття, які результати вдається отримати підприємству у рослинництві й тваринництві та чому його «намагаються рейдернути», в ексклюзивному інтерв’ю розповів «голова колгоспу» Микола Скорий.

Kurkul.com: Пане Миколо, Ви є директором «Колгоспу «Прометей». Як вийшло так, що в 21 столітті збереглася така організаційно-правова форма?

Микола Скорий: Так, справді наше підприємство є єдиним в Україні колгоспом, що був організований ще 6 лютого 1989 року при Радянському Союзі. Тоді мова про приватну власність не йшла.

Пізніше, керуючись Указом Президента від 10 листопада 1994 року № 666/94, зареєстрували знову як колгосп. Ми закон не порушували і робили це добровільно, зараз плануємо підігнати все до вимог чинного законодавства.

У нас колективна форма власності. Засновників у сучасному розумінні в нас немає, а є ті, хто має права. Це державна земля, а майно належить нам, колгоспникам. У кожного є право голосу, вищий орган — загальні колгоспні збори, а я здебільшого просто виконавець. От як будуть розпайовувати або ліквідовувати, тоді поділять між собою. У разі, коли колгосп буде ліквідований, хто залишиться на той день робітниками, ті між собою і поділять. Насправді ми не відмовляємося від приватизації, але і не поспішаємо її робити.

Kurkul.com: Виникають складнощі в роботі через це?

Микола Скорий: Ще у 2015 році нас, колгоспників, внесли в список бенефіціарів колгоспу і в перелік засновників юридичної особи. З того часу воюємо через нотаріусів, щоб органи юстиції виправили це, адже сам по собі колгосп не передбачає такого стану справ.

Куркуль — фермерський канал про агробізнес

Підписуйтесь та дізнавайтесь про тонкощі вирощування сільгоспкультур, посівну та збиральну кампанії, аграрні реформи, переробку та збут продукції

Kurkul.com: Скільки землі обробляє ваш колгосп?

Микола Скорий: Маємо в обробітку 2 236 га ріллі, що, як уже говорив, є державною власністю. До того ж закріплені дороги, посадки, кар’єри. Податки платимо всі.

Ще люди віддають в оренду свої паї, то їм уже платимо орендну плату на рівні з колегами-аграріями в регіоні.

За весь цей час кілька сотень гектарів землі виділяли для розвитку фермерських господарств, тому трохи угідь у нас «відпало».

Kurkul.com: Які культури вирощуєте?

Микола Скорий: Зазвичай ми вирощуємо типові для нашого регіону сільгоспкультури. Маємо ще радянську документацію, де описано, що і скільки ми маємо вирощувати. Є сівозміни, і ми стараємося їх дотримуватися.

Є різні землі: пагорби, низини, але, незалежно від їхніх властивостей, ми все одно маємо платити людям на кожній ділянці.

Вирощуємо соняшник, пшеницю, ріпак. Також є багаторічні трави: стоколос, пирій, еспарцет тощо.

Kurkul.com: Якою технікою працюєте?

Микола Скорий: За техпарк у нас відповідають окремі фахівці. Залишилася ще частина радянської техніки, але ми поступово оновлюємо все, відмовляємося від не дуже ефективної техніки. Є сучасні трактори й комбайни.

Kurkul.com: Яку технологію обробітку ґрунту та обладнання для цього використовуєте?

Микола Скорий: У житті немає нічого абсолютно хорошого й абсолютно поганого. От так і в різних системах обробітку ґрунту також всюди є свої плюси і мінуси.

У нас є зараз дуже багато комбінованого обладнання. Ми пробуємо і нульову технологію, хоч вона вимагає певного набору техніки.

Однак, наприклад, на рівнинних полях під просапні культури стараємося орати землю, тож маємо свої плуги. А от на полях, де є горби, схили, треба переходити взагалі на нульові технології, на мінімальну обробку, у крайньому разі, вводити травопільну систему хоча б із парами.

Я тут уже 32 роки як керівник організації, то вже спробував багато чого. У кожного поля своя історія і до кожного потрібен свій підхід.

Kurkul.com: Яким видався для господарства минулий сезон?

Микола Скорий: То, наприклад, Нібулону треба більшої врожайності, валу зерна, а нам треба більше грошей. Минулий 2020 рік у плані врожайності був порівняно слабкий. Звичайно, не такий скрутний, як на Одещині, але все ж.

Пшеницю зібрали з урожайністю 2,5 т/га, ріпак — 2,7 т/га, соняшнику — близько 4 т/га. Думаю, що це відмінні показники для нас.

Наприклад, для ріпаку ми напрацювали власну технологію, в основі якої лежить оранка. При тому, що у нас в окрузі ніхто під цю культуру вже не оре. Навіть при використанні старих сівалок отримуємо досить непогані результати: у нас кращий ріпак, ніж у багатьох сусідніх господарствах, де збирають по 1,5 т/га.

Сіємо вже не першу й, так би мовити, власну репродукцію, і все добре. Водночас ми купували насіння іноземної селекції, але воно не витримало наших суворих умов, і відмовилися. Американські гібриди повикидав, бо дають урожай так само, як і наші в цих же умовах. Навіщо платити більше? Звичайно, є люди, які ставляться до всього дуже педантично, роблять потужне живлення й захист, але тоді рентабельність вирощування суттєво зменшується.

Kurkul.com: Розкажіть про особливості своєї технології вирощування.

Микола Скорий: Бувають на наших посівах і грибкові хвороби, і шкідники. Торік через погодні умови, точніше, періодичні приморозки, «пропустили» прихованохоботника на ріпаку. Почали обробляти, як встановилася стабільна температура, але було трохи пізно. На щастя, критичного нічого не сталося.

Свого часу в колгоспі ми вирощували кукурудзу із врожайністю не менше 3 т/га, що було досить непогано для наших умов. Зараз досвід і наша власна технологія дає більшу прибавку, однозначно.

Kurkul.com: Яка культура є найбільш економічно вигідною?

Микола Скорий: Рахувати в цьому випадку треба не тільки мінімальні затрати, має бути ще й хороша віддача. Тобто все взаємопов’язане.

Kurkul.com: Крім рослинництва, у вашому колгоспі є тваринництво. Розкажіть про цей напрям.

Микола Скорий: Наше стадо ВРХ налічує близько 200 голів. Навесні буде масовий розтіл, тому, імовірно, трохи «приросте». Цей напрям у нас уже близько 20 років. Керувала ним талановита завідувачка ферми, але тепер працюю тут я.

Займаємося більше м’ясним скотарством, практикуємо свою технологію відгодівлі молодняку.

Породи у нас є різні. Але в основі — червоно- і чорно-ряба, червона степова. Є домішки навіть канадської селекції. Насправді при радянській владі було багато порід, але протягом останніх років усі вони змішалися. Тепер у нас є власна унікальна порода, створена цілком природним шляхом.

Корови молочних порід привнесли в здоров’я стада власну «фішку», адже мають менший плід і їм трохи легше розтелюватися, ніж більшості м’ясних порід.

А також в основу власної технології відгодівлі ми поклали природне випоювання телят. Корів ми не доїмо, а телят залишаємо біля них на весь час. За пів року малята майже наздоганяють своїх мам завдяки корисному і поживному молоку.

Kurkul.com: Місцеві ЗМІ звинувачують вас у жорстокому поводженні з тваринами. Чому?

Микола Скорий: Це великі бізнесмени намагаються знищити наш колгосп і замовляють такого роду дискредитації. Наші корови — на безприв’язному утриманні. Тобто при фермі є огороджена частина території, де тварини гуляють, харчуються, розмножуються. Це природні умови, завдяки яким тварини мають міцне здоров’я й продуктивність.

Ми почали таку практику кілька десятків років тому, і багато хто досі мало в це вірить, приїжджають подивитися. Комусь здається, що це «жорстоке» поводження, а хтось приємно дивується нашим вгодованим і хорошим коровам.

Свого часу ми продавали людям на утримання телят, які народилися й виросли в таких «диких» умовах, то досі багато хто з вдячністю згадує. Самі колись днювали й ночували біля них у полі, стерегли, оберігали. Протягом попередніх 2-3 років ми знову перейшли на власних телят. Це свого роду природний добір, завдяки якому у стаді залишаються найбільш сильні і здорові тварини.

Головні принципи розвитку сучасного тваринництва

Звичайно, сучасна ветеринарна медицина може зробити багато чого і допомогти навіть дуже слабким коровам. Але чи є в цьому сенс, коли теля змалечку хворобливе? Якщо кинути таких телят у природні умови, то їм буде дуже важко пристосуватися.

Тож які б зараз перевірки чи активісти не приїжджали, то насправді все зрозуміло для людей, які принаймні щось тямлять у тваринництві і мають відповідний досвід роботи.

Такий спосіб утримання корів практикують у різних країнах, зокрема у Канаді. Канадські селекціонери застосовують у себе цю технологію, аби вивести найбільш витривалих і пристосованих до будь-яких умов корів. Питання в тому, що у них там по закону було прийнято в жодному разі не тримати в приміщенні. Природа сама «відбирає» і не дозволяє, щоб у тварин були якісь хвороби. До всього учені перевіряють базові показники… Саме так «народжується» краща селекція будь-якої породи.

Kurkul.com: Які ще відмічаєте переваги безприв’язного утримання ВРХ у вашому колгоспі?

Микола Скорий: Наші корови не хворіють, мають шикарні надої і легко розтелюються. Правда, трошки дикі, але це дрібниця.

Нас звинувачують, що тварини і в холод, і в спеку стоять на вулиці, але вони цілком пристосовані для таких умов. При потребі можуть сховатися під навісом чи деревами. Для народження телят є спеціальне приміщення. Вода доступна, корми теж.

Окрім того, кажуть, що у корів у таких умовах може випадати матка при пологах. Але я певен, що навпаки це явище більш поширене на фермах, де корів постійно тримають у стійлах на ланцюгах. Коли вона з осені до весни буде в тебе прив’язана, не рухатися, от тоді всі м’язи таза розслабляються й органи справді можуть швидше випасти. А у нас цього практично немає. Зараз ми вже перейшли на наше поголів’я, так що я вже більш спокійний.

Kurkul.com: Які корми використовуєте для годівлі?

Микола Скорий: Умови утримання корів у нашому колгоспі максимально наближені до природних, тому стараємося формувати такий же раціон.

У нас є своє пасовище. І навіть узимку ми не даємо худобі ні грама фуражу. При цьому корови виглядають досить добре.

Використовуємо солому, сінаж. А ще застосовуємо феноменальний для ВРХ корм — лушпиння соняшника. Якщо в господарстві вирощують цю культуру, то в жодному разі не можна його викидати. Наші корови дуже люблять таку просту їжу і з величезним задоволенням споживають змішані з сіном відходи соняшника.

Kurkul.com: Ви сказали, що ваш колгосп намагаються дискредитувати. Хто, як, навіщо?

Микола Скорий: Поряд із нами в селі Лепетиха колись також був створений радгосп «Реконструкція», що працював із Селекційно-генетичним інститутом — Національним центром насіннєзнавства та сортовивчення. Років 20 тому це підприємство стало державним і було передане НААН України. У «Реконструкції» обробляли близько 10 тис. га, завдяки чому це підприємство стабільно входило в трійку лідерів серед подібних собі.

Однак усі добре знають, як у роки незалежності такі державні об’єкти стають ласим шматком для інших «бізнесменів». А як нині працюють сучасні державні агрофірми? Кілька років тому там знову за договором «зверху» змінили директора і почалася ера «співпраці» з приватними агрофірмами. Є інформація, що борг ДП ДГ «Реконструкція» СГІ НЦНС перед «ПАЕК», котра належить Юрію Кормишкіну, складає більше 150-160 млн грн. Плюс на Костянтинівський елеватор поклали зерна на 20-30 млн грн, але тепер не мають чим за нього розрахуватися. Це якщо продати землю з усім колишнім радгоспом, то все одно їм цього не вистачить.

Зрештою, незрозуміло куди діваються з цього підприємства зерно, техніка, запчастини. Роботи ж ніхто не контролює, загнали повністю в борги, а це хочуть до нашого колгоспу добратися, бо теж дуже цікавлять державні землі.

Тож «замовляють усякий бруд», щоб прибрати мене з посади директора і розпаювати наші землі хтозна кому замість наших колгоспників.

Одного ранку на початку 2021 року до нас примчались нібито зоозахисники-активісти, ветеринари, які в житті з коровами не працювали, і купа журналістів, назбирали тут місцевих «незадоволених» і заявляють, що ми неправильно тримаємо своїх корів. Про нашу власну безприв’язну технологію й природні умови утримання, хороше здоров’я тварин і все інше не хочуть навіть чути. Але головне — перед цим уже в поліції швиденько почали проти мене досудове розслідування «за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 299 ККУ, а саме «Жорстоке поводження з тваринами».

Kurkul.com: Тобто у вашого колгоспу хочуть відібрати державні землі, які обробляєте?

Микола Скорий: Розумієте, ні для кого не секрет, що Миколаївщина в плані рейдерства — феноменальний регіон.

На початку 2019 року я дізнався, що Держгеокадастр роздає нашу колгоспну землю. У мене землю хотіли забрати, подавав заяви до правоохоронних органів, судився.

Але фактично на той момент ДГК не давав нам можливості провести інвентаризацію і зареєструвати ці землі згідно з новими вимогами законодавства, у них вона значиться, як вільна, того й хотіли роздати по 2 га «всім охочим». Байдуже, що ми ті землі обробляємо.

Мобілізуйтесь в земельний «спецназ»

Навчайтесь управляти своїм зембанком

Ми з головою Лепетівської сільради зверталися до начальника відділу колишнього Держземагентства Березнегуватського району Миколаївської області Віктора Недогона, підписи якого стоять на сумнівних документах за 2013 рік. Але він раптово пішов у відпустку на два тижні, а у телефонній розмові взагалі відмовився відповідати на питання. Його заступник Сергій Безуб просто закрився у кабінеті.

Якось в Одесі на комісії приїхали з чемоданами документації, адже все зроблене ще при Радянському Союзі.

Ми 10 років (із 2007 по 2017-18 роки) судилися з місцевими адміністраціями, бо в нас усю землю як тільки не хотіли забрати. Дуже багато було судів.

Зараз нас усе одно постійно «футболять» у місцевих органах юстиції, в Одесі. Дійшли вже до Києва. Тепер через суди домагаємося і поступово реєструємо всі земельні ділянки.

Якщо по закону у нас внесено все в реєстри, то вважається, що це державна власність, і ніхто не має права на ту землю. Хіба з нашого дозволу. Але зараз уся апаратура, техніка працює так, що можна підробити що завгодно.

Ось як приклад: останній раз адміністрація подавала позов до ДГК, щоб без нашої участі виключити «Колгосп «Прометей» з кадастру. При тому, що є всі документи на землю ще 1989 року і є всі межі, поля, описані ділянки! При радянській владі виділяла землю і кошти держава, але все робив колгосп. Отже, наших колгоспників по праву можна вважати спадкоємцями цієї землі і цього підприємства!

© Катя Капустіна, Kurkul.com, 2021 р.

Гірське село священних корів

У Тихому господарі справді, виділяються на фоні ґаздів з інших сіл. Адже тримати корову, живучи в селі й господарюючи на землі — справа звична, а от тримати їх у такій кількості — це вже виняток. Та ще й на фоні того, що на Закарпатті, де споконвічно займалися тваринництвом, нині місцеві повсюдно від цієї практики відходять: молочну худобу тримають здебільшого фермери, а селянам вигідніше купити вже готове молоко. У Тихому ж — усе навпаки. Тут люди жартома називають себе “рабами корів”, але разом із тим всерйоз кажуть, що для нелінивих це спосіб прожити вдома й не виїхати за кордон, хоч така праця й тяжка. Саме тому ми й поїхали в Тихий подивитися на звичаї місцевих ґаздів та познайомитися з їхніми священними коровами.

КОЛО ЦАРЯ ТАК НЕ ХОДЯТЬ, ЯК ҐАЗДА КОЛО КОРОВИ!

У нас є навіть гід – Іван Циганин, колишній сільський голова Тихого. Він погодився провести нам імпровізовану екскурсію Тихим, показати ґаздів, що тримають по сім корів, розповісти про всі нюанси та підводні камені тишанського “хобі”.

Починаємо з історичного екскурсу. Ужанська Верховина (саме так називають села Великоберезнянщини) — це край, де традиція тваринництва передається генетично. Колись між цими горами випасали свою худобу волоські пастухи (від того часу у спадок нинішнім жителям дісталися назви гір — “Менчул” та “Менчулик”, що значить “гора”, або ж “Магура” – пагорб), і хоча від них, крім топонімів, сліду нині немає, але жити тут означає бути ґаздою, а бути ґаздою без худоби неможливо.

– Традиція тримати багато корів у місцевих ґаздів бере початок у 80-х роках. Тоді я працював сільським головою, і ми на сесії сільради прийняли рішення роздати тишанам не по 50 соток землі, як пропонувала держава — а по 1,5 га. Це виділялося як сінокоси — плюсом до законних 50 соток землі на ведення сільського господарства. Це дало людям можливість обзавестися більшою кількістю худоби.

Доти тримати більше як одну-дві корови ніхто не наважувався, бо худобу треба годувати. То іще з хрущовських часів не давали людям тримати худобу. Дозволялося тримати корову й теля. Мій батько був головою колгоспу, то якось завів дві корови, його викликали на бюро райкому і спитали, чи мовляв, у тебе справді дві корови? Каже: “Так, бо у мене двоє дітей”. Сказали: “Продай, бо двом дітям доста й однієї”, — ще й оголосили догану.

Уже наприкінці 80-х – на початку 90-х за це на бюро не викликали, то тишани стали ґаздувати — й дотепер мають таку славу. Село не має залізничного сполучення з Ужгородом чи Перечином — тому тишанам не так просто добиратися на роботу в місто, як жителям сусідніх сіл, через які прокладена колія. Відтак, у 80-х роках сусіди з тишан посміювалися: мовляв, коровами обклалися, за ними світу не бачать, а ми от на роботу ходимо спокійно, а те молоко у них же в Ужгороді й купимо — скільки там його треба. Але коли в непрості 90-ті купити його було ні за що, то вже посміювалися тишани з сусідів, а ті потроху завозили землю на зарінок (кам’янисте місце на березі річки, куди завозили орну землю, щоб зробити там грядки — авт.) і собі працювали на землі, аби прожити.

– Ну, але десь тишанських сусідів можна й зрозуміти: я, наприклад, живу в селі, але не уявляю, як воно: тримати сімох корів!

– Так, я вами згоден, це добровільне рабство!

– Виходить, тишани — раби своїх “священних корів”?

– Ну, я це називаю саме так, бо коло корови так треба ходити з раннього ранку до пізньої ночі, та що там, коло царя так не ходять, як ґазда коло корови! Її треба не тільки нагодувати, доїти, з-під неї треба вичистити, забезпечити добру пашу і сіно на зиму, тобто її треба постійно обслуговувати. А вона вже, звісно, дає молоко, яке можна продати.

Щоправда, підмічає Іван Циганин, час таки вносить корективи й у життя тишан: з кожним роком все більше ґаздів полишають господарювання. Люди бачать і розуміють, що як є добра робота, набагато легше заробити ті гроші, й на них купити собі все необхідне. Це, знаєте, як кінь, котрий тягне-тягне воза, але якщо лише один раз на нього покласти сідло, то він більше воза тягнути не схоче.

СКАЗАЛА ЛІКАРЮ, ЩО БАГАТО НЕ РОБЛЮ, БО ТРИМАЮ ЛИШЕ ЧОТИРЬОХ КОРІВ

Тим часом ми під’їжджаємо до села. Час обідній, спека, корови у тишан — чиї вдома, на перепочинку після ранкового випасу, ремигають у хлівах після подою та студеної водиці, а чиї — досі на паші. Тут прийнято виганяти їх зранку на пасовище біля села, а ввечері забирати додому. Вони пасуться самі, ніхто не глядить. Мене це дивує, бо ж худоба може загубитися, чи піти кудись, чи вовк, наприклад, наскочить, але тишанських ґаздів дивує, навпаки, моє питання. Пасуть собі самі, та й усе, і дорогу додому самі знають.

Зараз у селі живе 400 чоловік, більша половина з них займається сільським господарством, це переважно люди середнього віку. Молодь, що живе у селі, практикує заробітчанство: не хочуть робити на землі та коло худоби. Не тримають корів і пенсіонери: пенсія яка-не яка є, плюс – “гірські” (соціальна надбавка до виплат за проживання у гірській місцевості — авт.), то не треба рвати жили, а молока, скільки вже там треба, можна собі купити.

До слова кажу, мовляв, шкода, бо так і звичай переведеться в Тихому. Наш гід каже, що не можна засуджувати, бо це справді важка праця.

Хоча важка — не значить нудна чи неприємна. Дорогою до вишнього кінця села зустрічаємо жінку, виявляється — кума Івана Циганина, Марія Гебріан. Сама жінка зараз тримає чотири корови, хоча раніше вдвох із чоловіком доглядали вісьмох. Ви, каже нам Циганин, не рахуйте тільки вісьмох — бо то тільки дійні корови, а ще ж є телята та яловиці!

– Мені недавно поставили кардіостимулятор в Ужгороді, то не можу вже стільки коло худоби робити, – веде далі Марія. – Питав мене лікар на прийомі після операції, чи дотримуюся я пересторог та чи не роблю багато, чи не переробляюся, значить. А я й кажу, що ні, бо лише чотирьох корів тримаю. То він аж затнувся! А мені то легше, бо знаєте, що вам скажу: людина без роботи ще більше хворіє! Я тиждень нич не робила, то вже м руку не могла підняти! А зараз за звичкою встаю у 4 години, бо до паші треба встигнути корови подоїти, молоко перегнати, сметану зробити. Так за робою і не помічаєш, що ти чимось хворий, – посміхається Марія.

МОЛОЧНИЙ ЕКСПРЕС

Селяни в Тихому живуть за своїм тижневим графіком, розказує далі Іван Циганин.

– Двічі на тиждень із Тихого до Ужгорода їздить автобусний спецрейс, місцеві домовилися з перевізником, який забирає жінок із сумками, повними “молочки” з Тихого й везе до Ужгорода, а там розвозить по базарах, а потім після обіду — забирає.

– Молочний експрес? – перепитую.

– Ага, – відповідає він. – У нас, я вже казав, немає залізниці, то це дуже виручає людей. Жінки готують на ці дні молоко, сметану та домашній сир, на базарах переважно їх уже чекають постійні клієнти — ще ні одна не повернулася зі своїм молоком з Ужгорода додому, в Тихий. Дехто має клієнтів у Великому Березному чи Перечині, розвозять молоко та продукти просто людям додому. Раніше ще молоко від селян приймав заготівельник, кілька разів на тиждень до села приїздив молоковоз. Але зараз такого нема, уже давненько досить.

Питаю, чи багато молока дають тишанські корови. Кажуть, ні. Одна — зо п’ять літрів за один надій у пік продуктивності, а потім — ще менше, бо паша в горах своєрідна, впливає ландшафт і температура (тут навіть улітку зранку холодно). Словом, ця ж порода – “Бура Карпатська” – в селах у долині даватиме більше молока ніж у гірському Тихому.

– От я своє молоко не здаю, живу сам, маю зараз корову та яловицю, каже Іван Циганин.

— То ви, певно, в молоці купаєтесь? – питаю жартома.

– Можна сказати і так, бо в мене його навіть кури їдять, особливо квасне молоко (кисляк — авт.) полюбляють!

ГОТУЙ СІНО ВЛІТКУ

Але місцеві ґаздині на надої не скаржаться. Кажуть: у корови молоко на язиці, тобто, якщо добре годувати, добре вона й молока дасть.

Відтак, у кожного тишанського ґазди найбільша гризота: як забезпечити худобу сіном.

– Колись було простіше: косили вручну, зараз це все робить техніка, – пояснює Іван Циганин. – З одного боку — легше, але дорого, якщо не маєш своєї техніки. Переважна більшість має трактори, косарки, але сіно ще треба звезти додому, а одна ходка машини, вантаженої сіном — це 300 гривень. Стільки ж треба заплатити, аби хтось скосив трактором. Словом, набігає.

Для того, аби прогодувати взимку одну корову, треба два центнери сіна. Його тримають хто в копах, хто вдома, а хто — в спеціальних складовищах просто на вулиці. Такі ще з колгоспних часів лишилися, їх використовують і досі. Це криті амбари, з перегородками, які стримують тонни сіна, замість стін. Воно може зберігатися тут весь сезон, іноді ще й лишається на наступний, коли рік вдалий і сіна багато.

– Бачите, площа у сховищі поділена: стовп від стовпа — це одна секція, зазвичай, власність одного ґазди, хоча може один мати і дві секції, тут керуються правилом: хто більше сіна має, в того більша і площа. В одній секції може бути до тонни сіна.

– Нащо так багато?

– Тишанці за звичкою не годують худобу зерном чи комбікормом, більшість не дає коровам нічого, крім трави влітку і сіна взимку. У нас тут особлива трава — дуже соковита влітку, тому сіно, якщо правильно висушене, м’яке і смачне.

Цікаво, що надворі тут не лише сіно тримають, а й, власне, молоко. А саме — у студнях (криницях — авт.). Вода тут близько, починається уже на 2-3 метрах глибини, тому криниці неглибокі, до 10 метрів. Молоко у них не кисне до трьох діб. А зберігають його ось як: наливають у пет-пляшки, складають їх у мішок і у воду на нитці — холодитися до базарного дня. Це помагає господиням, коли треба зібрати на ринок багато молока (бо декотрі вивозять і по 100 літрів), а вдома немає морозилок.

ЗДАВ СВОЮ РУЖАНУ, ТЕПЕР НЕ ЗНАЮ, ЯК ПЕРЕЖИВУ

Через дорогу від криниці помічаємо якийсь рух. Це, виявляється, заготівельники приїхали по корову до ґазди. Ох і драма ж зараз буде! Але підходимо ближче.

Двоє чоловіків заходять до ґазди у двір, щось рахують, пишуть на папері, потім йдуть нижче до хліва, очевидно, там і розраховуються, а звідти уже повертаються із коровою.

– Вона думає, що на пашу йде, – каже, мало не плачучи, вслід худобині, яка поволі ступає у напрямку до вантажівки, господар Михайло. – Охо-хо, така корова файна, і молока дає — прекрасно! Але місця не є в стайні — сім корів, у спеку вентилятор вмикаємо.

– Не болить вас серце за нею? – питання саме якось вилітає.

– Йой, не нагадуйте про таке господареві! – гримає на мене Іван Циганин.

– Йой, паніко, та я не знаю, як два наступні дні переживу! – й собі за ним господар каже. – Та ще й, – примовляє далі, – напівзадарма віддаю: по 22 гривні за кіло живої ваги, словом, 8 тисяч за корову. Місячна зарплатня, а три роки треба, аби корову вигодувати для цього. Ех.

Ружану тим часом заштовхують до вантажівки, вона вмощується там ще біля однієї корови, вони по черзі мукають на всю вулицю, водій заводить машину, та й їде. Заготівельники приїжджають до тишан із сусідньої львівської області — із Самбора, з Турки. Мають “інформатора” з місцевих, який шукає по селах, хто б хотів здати худобину, приводить у двір заготівельника і має свою частку. Це ще один місцевий “бізнес” на коровах. І він потрібен, такий “бізнес”, пояснює господар, бо буває, що корова чи ногу пошкодила, чи що, тоді вихід — тільки здати на м’ясо.

ЯК ПІРУШКИ СТАЛИ ПИСАНКАМИ

Аби перебити гіркоту після останньої сцени з сільського життя, розпитую в Івана Циганина про те, як у Тихому називають корів.

– Раніше, ще в радянські роки, корови у нас мали мадярські імена — Пірушка, Рендешка (піруш — з мадярської “червоний”, “рендешна жона” — порядна жона”), Моційка, Котіка. А тепер дають більше українські. От у мене корова Малина, а ялівка — Чорниця.

Ще в одних ґаздів на прізвище Циганин, які погоджуються поговорити з нами й показати нам своїх корів, що перепочивають у хліві, тварини теж мають українські імена – Фіва, Ромашка, Писанка. А ще, каже Михайло Циганин кожна має свій характер: одна любить погладитися, до іншої — краще не підходь, третя пасти пашу не хоче, а тільки, аби їй принести до ясел, бо там у полі ґедзі кусають. Ой, каже його жінка, за дітьми так не гляділи, як за ними!

– От маємо апарат доїльний — єдині у селі! Дорогий: 6 тисяч я дала, вигодувала двоє телят, здала та й купили. Тепер легше, бо як тричі на день п’ять корів видоїти, то потім аж руки не служать! А коли я на базар їхала, то чоловік не хотів доїти, то й вирішили механізувати процес. Так легше, справді, — каже пані Олена, тішачись.

І собі тішачись, підмічаю принагідно, що було би, певно, тишанам набагато легше, якби ґазди організувалися по кілька чоловік у мінікооперативи. Один би другому поміг чи то сіно скосити, а чи привезти, чи до міста доїхати, аби спродатися — то, гляди, й легше, і дешевше вийде.

– Ой, наші люди на таке тепер не підуть, – заперечує Іван Циганин. – Після того, як у колгоспі побували, люди знають, що найкраще — то коли сам собі ґаздуєш. Тому навіть не пропонуйте!

Тетяна Когутич, Тихий – Мукачево

Фото Сергія Гудака