Пташиний двір марусі

0 Comments

Невдале сватання Василя

На самого полу-Петра, так вже перед вечором, вбігла Настя в хату, аж задихалась, та й кричить:

– Науме, Науме! Либонь старости йдуть;

– Та до нас, до нас; от вже у дворі. Сідай швидше на лаву; а ти, Марусю, біжи хутко у кімнату та вбирайся.

Маруся як тільки почула про старостів, то що було у руках, усе попускала і нестямиться, що й робити, тільки дивиться на матір, а очиці як жар, так і горять; а сама була рум’яна, а то почервоніла, як калина. От мати мерщій пхнула її у кімнату і стала її убирати у нову плахту і усе, що треба, по-дівчачи.

Затим ось стукнуло під двер’ю палицею тричі.

Наум хутко достав нову свиту, новий пояс, одягається, підперізується, а сам труситься, неначе з переляку, і каже собі нищечком:

– Господи милосердний, дай моїй дочечці доброго чоловіка; не за мої гріхи, а за її добрість пошли їй щастя.

От вже стукнули і вдруге, теж тричі, палицею.

Наум, одягшись зовсім, ізмів із скатерті, що на столі, і, посунувши хліб, що завсегда лежить на столі, к покуттю (а за тим Настя засвітила свічечку перед богами), сів на лавку в кінці стола й дожидається.

Аж ось стукнули під дверима і втретє, теж тричі.

Тогді Наум перехрестився і каже до них:

– Коли, добрі люди та з добрим словом, то просимо до господи! Насте, іди ж сідай і ти!

От Настя, затим упоравши Марусю, вийшла і, перехрестившись тричі, сіла біля Наума.

За Наумовим словом ввійшли в хату двоє старостів, люди хороші, міщани, у синіх жупанах, аглицької каламайки, поясами попідперезувані, з паличками, і у старшого старости хліб святий у руках. За ними ввійшов Василь… крий матір божа! – ні живий ні мертвий; білий як стіна.

Пришедши у хату, старости помолились богу святому і поклонились хазяїну і хазяйці.

Зараз Наум (хоч і знав їх дуже добре, а тільки для закону) пита:

– Що ви за люди й відкіля, і за чим вас бог приніс? Старший староста й каже:

– Прежде усього подозвольте вам поклонитись і добрим словом прислужитись. Не позгнущайтесь вислухать нас; і коли буде теє, то ми і онеє; коли ж наше слово буде не в лад, то ми і підемо назад. А що ми люди чеснії і без худої науки, то от вам хліб святий у руки.

Наум, узявши хліб, поціловав і, положивши на стіл край свого хліба, каже:

– Хліб святий приймаємо, а вас послухаємо. Сідайте, люди добрі! До чого ще дійдеться, а ви своїх ніг не турбуйте, може, й так здалека йшли. А з якого, царства, з якого государства?

Старший староста і каже:

– Ми є люди німецькії, а йдемо з землі турецької. Ми собі ловці, удалії молодці. Раз, дома, у нашій землі, випала пороша… Я і кажу товаришу: «Чого нам дивитись на таку шквирю , ходім ськать усякого звірю» – і пішли. Їздили, слідили і нічого не получили. Назустріч нам якраз їде на вороному коню отсей князь (а Василь устав та й кланяється, бо се про нього говорили). От після зустрічі він каже-говорить нам такії речі: «Ей, ви, ловці, добрі молодці! услужіте мені службу, покажіте дружбу: ось якраз попалась мені лисиця або куниця, а трохи чи не красна дівиця. Їсти-пити не жалаю, достати її жалаю. Поможіте, піймайте; чого душа захоче, усього від мене бажайте. Десять городів вам дам і скирту хліба». От ловцям-молодцям того і треба. Пішли ми по слідам, по усім городам. Перш слід пішов у Німеччину, а далі у Туреччину; ходимо, шукаємо, а її не піймаємо. Усі царства-государства пройшли, а її не знайшли; от і кажемо князю: «Не тільки звіря в полі, що куниця; пошукаємо деінде, знайдеться й красная дівиця». Так наш князь затявсь, при своїй думці зоставсь. «Скільки, – каже-говорить, – по світу не їжджав, у яких царствах-государствах не бував, а такої куниці, ніби красної дівиці, не видав». От ми усе по сліду йшли та в се село – як зоветься, не знаємо, – прийшли. Тут вп’ять пала пороша, ми, ловці-молодці, давай ходить, давай слідить; сьогодні рано устали і зараз на слід напали. Пішов наш звір та до вас у двір, і з двора до хати; тепер жалаємо його піймати. Певно, вже наша куниця – у вас у хаті красна дівиця. Нашому слову кінець, а ви зробіте нашому ділу вінець. Віддайте нашому князю куницю, вашу красную дівицю! Чи віддасте, чи нехай підросте?

Поки староста се законне слово казав, Маруся у кімнаті усе поклони била, щоб батько віддав її за Василя, а він, сидячи на лавці, скрізь двері дивиться на неї та тож то здихне, то з нею переглянеться. Як же усе староста розказав і прийшлося батькові одвітне слово казати, вона так і припала до дверей і слуха.

От Наум усе, насупившись, слухав; помовчав, а далі і каже:

– Не вмію я до прикладу у сім ділі сказати… Спасибі вам за вашу працю. Ідете ви з дальної дороги, то, може б, випили по чарці?

Маруся, як се почула, та вголос; Настя аж об поли руками вдарила та й крикнула:

– Ох, мені лихо! А чому ж се так?

А Василь так об землю і кинувся, та аж приповз навколішках до Наумових ніг, та цілує їх, та гірко плаче і просить:

– Будьте мені батеньком рідненьким! не гнушайтесь бідним сиротою. За що в мене душу віднімаєте. Не можу без вашої Марусі жити! Буду вам за батрака вічно служити… Буду усякую вашу волю сполняти… Що хотіть, те й робіть зо мною! Дайте сиротиночці ще на світі прожити.

Тут і Маруся, забувши, що їй гоже і що ні, вибігла, тож собі і впала до ніг отцевських, і просить, і плаче, то кинеться до матері і руки їх цілує, і приговорює:

– Таточку, голубчику, соколику, лебедику! Матінко моя ріднесенька! Утінко моя, перепілочко, голубочко! Не погубляйте свого дитяти; дайте мені, бідненькій, ще на світі пожити! Не розлучайте мене з моїм Василечком. Не держіть мене як дочку, нехай я буду вам замість наньмички: усяку роботу, що скажете, буду робити і не охну. Не давайте мені ніякої худобоньки: буду сама на себе заробляти, буду вас доглядати і шановати, аж поки жива. Хоч один годочок дайте мені з Василечком прожити, щоб і я знала, що то за радість на світі.

Оттак і Маруся, і Василь один перед одним усе просили своїх старих, та так жалібно, що старости обидва повставали і знай полами сльози утирають. Далі старший староста не втерпів і каже:

– Ох, панове-сватове! Не слід мені, бувши у сьому важному чину, лишне слово говорить; моє діло таке: сказав, що закон велить, та й жди одвіту; що почуєш, з тим назад іди. Сказано, дать нам по чарці, так вже тут нічого доброго ждати. Одначе, видячи їх сльози і убивство, якось-то моторошно й нам не сказати чого-небудь. А що пак, Олексійовичу? ніде дітись: благослови діток, нехай Маруся нас пов’яже.

Наум тільки покрутнув головою, обтер слізку рукавом та й вп’ять понурив голову і мовчить. Староста каже:

– Може, стара мати сеє усе вередує?

– О батечки мої! – зараз каже стара Настя. – Чи я ж би не хотіла щастя своєму дитяті? Адже вона моя утроба. Та де ж нам луччого Василя ськати? Він дитина розумна, покірна; усяк би нам позавидовав. Та хіба ж я не жона своєму мужу, щоб не мала його слухати? У нас іде по-божому та по-старосвітськи; він мені закон, а не я йому. А чому він не віддає, я не знаю; він Василя завсегда любив. Кажи-бо, Науме, що се ти робиш?

Тут знову приступили і діти плачучи, і стара Настя голосячи, і старости кланяючись, та знай просять Наума. Мовчав він, мовчав, тільки знай сльози ковта, далі устав, здохнув жалібно, перехрестивсь перед господом милосердним та й каже:

– Одна в мене на світі радість, моя Марусенька! Що божий день молюсь, щоб вона була щаслива; так як же, молившись об однім, буду сам робити друге; молившись об її щастії, сам буду її топити? Прощайте, панове-сватове! Коли хочете, то справді випийте по чарці; коли ж ні, то не здивуйте, дайте і мені покой, бо… Ох, не хотілось було сього казати, та ви мене розжалобили. бо мені дуже жалко, що рішаюся Василя, та нігде дітись! Прощайте, люди добрі, ідіть собі, не здивуйте.

Тут вп’ять усі приступили до нього, що коли, кажуть, любиш Василя, так чом не віддаєш за нього Марусі? Маруся ж так і повисла йому на шию і обмива його слізоньками, а Василь тож припав навколішки та гірко плаче, та знай просить.

– Але чому не віддаю? – сказав Наум, здохнувши. – Бо жаль свого рожденія. Не той час; при такому важному ділі, як є сватання, не можна усього говорити. Прийди, Василю, завтра, та сам, без людей; оттут я тобі усе розкажу. Більш нічого і говорити; прощайте! от вам ваш і хліб святий.

Чи хотіли, чи не хотіли старости, узявши хліб назад, пішли з хати з Василем; або так сказати, що повели його, бо він сам не здужав і йти.

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

Розмістіть посилання на цю сторінку
у своєму сайті / блозі / etc.

Код для вставкиБуде виглядати
Григорій Квітка-Основ’яненко – Г. Квітка-Основ’яненко. Маруся – Невдале сватання Василя

Пташиний Двір

Пропонуємо Вам різні види водоплавних птахів і не тільки: чорна казарка, білощока казарка, червонодзьоба казарка, гавайська казарка, білошеї, білий гусак, індійський гусак, канадська велика казарка, канадська мала казарка, єгипетський або нільський гусак, ефіопський гусак, орінноко, магелланський гусак, магеланський сивоголовий гусак, магелланский рудоголовий гусак, чорний лебідь, чорношеїй лебідь, білий лебідь, мандаринки, каролинки, чирок-свистун, чирок-клоктунок, чирок-трескунок, касатка, свіязь, чилійський свистун, шилохвість, багамський шилохвість, мармуровий чирок, широконоска, гривиста качка, пампаський нірок, кільчастий нірок, філіпінка, червоноголовий нірок, червононосий нірок, камянушка, смарагдова качка, індійський бігун, американський каюга, пеганка, пеганка раджа, огарь, огарь австралійський, огарь райський, огарь сивоголовий, звичайний гага, гоголь, султанка, качка білолиций деревній, цесарка чубатий, цесарка грифовий; фазани: манал, трагопан, синій вухатий, білий вухатий, коричневий