Яку частину Європи посідає Україна

0 Comments

Україна вже є частиною європейського простору

Інтерв’ю зі старшим аналітиком Безпекового центру «Європейські цінності» Давидом Стуліком.

Здобувши незалежність і отримавши визнання інших держав, Україна мала би стати повноправним членом міжнародної спільноти. Але так буває лише в теорії. На практиці Європейський континент, та й світ загалом, розмежований на зони впливу, розділений «червоними лініями», відокремлений за принципом бідний-багатий, де одні країни вважають за можливе визначати зовнішню, а часто й внутрішню, політику інших. Такий стан речей з початку 1990-х не тільки не змінився на краще, а й погіршився. Використовуючи свою військову силу, місце в Раді Безпеки ООН і ядерний статус Росія анексувала український Крим і розв’язала війну на Донбасі, окупувавши значну частину територій регіону. Президент РФ Володимир Путін під час нещодавньої великої прес-конференції спокійно заявив, що Росія діятиме у межах своїх «червоних ліній», а де вони проляжуть, визначить вона сама. Про те, який вигляд має Україна на геополітичних картах Європи, «Голос України» поговорив із старшим аналітиком Безпекового центру «Європейські цінності» Давидом СТУЛІКОМ (на знімку), який до того, як приєднатися до європейських аналітиків, тривалий час працював в Україні дипломатом.

— Поняття «червоних ліній» у геополітиці активно використовували в часи холодної війни. Проте сьогодні його знову взяли на озброєння російські політики, особливо стосовно України. З чим, на вашу думку, пов’язаний поворот до термінології радянських часів?

— Росія, передусім, прагне визначити кордони своїх впливів, хоче нав’язати їх західним країнам, членам НАТО та ЄС. Це по-перше. По-друге, Росії потрібно нарощувати істерику всередині свого суспільства, Москва прагне показати, що існує небезпека для держави, передусім з боку НАТО, що проти неї діють агресивно. Тут для власної публіки важливо продемонструвати, що Росія готова до протистояння у цьому вигаданому конфлікті. Адже не Захід нападає на Росію, а якраз Росія.

Це (звернення до «червоних ліній». — Ред.) є також гарним приводом для того, аби виправдати збільшення кількості військових поблизу західних кордонів, проведення там військових навчань. Це алібі для таких дій.
Крім того, Володимир Путін сказав, що «червоні лінії» Росія окреслить там, де сама забажає. Тобто російська влада прагне посіяти відчуття невпевненості на Заході й непередбачуваності дій Путіна. Ця стратегія спрямована на те, щоб залякати Захід, тримати його на дистанції.

— Це не є бажанням Путіна приміряти на себе роль Сталіна в часи Ялтинської конференції, коли він разом з Рузвельтом та Черчиллем вершив долі світу?

— Путін обіцяв відновити велич Російської імперії. Тобто тут він грає роль такого собі збирача російських земель. Але все це спрямовано на внутрішнього споживача. Водночас він, безперечно, прагне нав’язати Заходу, й передусім президенту США Джо Байдену, розмежування зон впливу; він хоче разом з Байденом вершити долі інших країн — України, Білорусі, держав Центральної Європи, аби це відбувалося навіть без участі цих країн, як на Ялтинській та Потсдамській конференціях.

— Від початку 1990-х Україна нагадує буферну зону. Цьому сприяла передусім політика багатовекторності, яку намагалися проводити тодішні президенти Л. Кравчук та Л. Кучма. Проте чи не здається вам, що і євроспільнота в ті часи сприймала Україну саме як буфер?

— Гадаю, що ні. Адже Україна створила зону вільної торгівлі з ЄС, поступово інтегрується в економічний простір Європи, стає його частиною. Наприклад, Україна стала частиною енергетичного ринку. Ви знаходитеся на кордоні Євроспільноти, але це не є буферною зоною. Ви є східним флангом європейських спільнот. Раніше ними були Польща, Угорщина та Словаччина. Частково ви вже стали частиною інституціоналізованої Європи. Щомісяця ці зв’язки посилюються.

Водночас віднесення України до буферної зони є російським дискурсом. Насправді це не так.

— Україна визначилася з тим, що метою її зовнішньої політики є вступ до Євросоюзу та НАТО. Проте не всі країни — члени ЄС з цим погоджуються. Наприклад, Нідерланди ратифікували Угоду про асоціацію лише за умови виключення з цього документа перспективи членства України в ЄС. У чому причини несприйняття України в деяких державах ЄС?

— Я би не конкретизував так питання. Бо якби в Нідерландах був референдум стосовно того, чи готові нідерландці до розширення ЄС іншими країнами, то вони б теж сказали «ні». Це не питання України, це відображає настрої всередині ЄС щодо подальшого розширення. Зараз не кращий момент говорити про перспективу членства для будь-якої країни. Мова й про держави Західних Балкан, і про Туреччину. Нині в Євросоюзі така суспільна думка (яка негативно налаштована на подальше розширення спільноти. — Ред.). На жаль, вона має відношення до України, але не варто це сприймати як щось антиукраїнське. Розмови про розширення сьогодні не на порядку денному в Європі.

— Але ситуація може змінитися?

— Гадаю, що так. В Україні варто зрозуміти одне: потрібно менше нарікати, а більше змінювати країну, піднімати економіку, використовувати всі інструменти інтеграції в європейську спільноту (передусім, це питання промислового безвізу, про який в Україні сьогодні багато говорять). Тобто є багато сфер, де можна робити конкретну роботу.

До речі, в квітні ЄС відкрив для України можливість брати участь у програмі PESCO. Це проекти військової співпраці. Узагалі це внутрішня програма для країн ЄС, і запрошення України долучитися є винятковим. Усіма цими моментами треба скористатися. Варто щодня робити невеликі кроки для змін — покращувати роботу державних установ, судів, регуляторів ринків. Коли це станеться, зміниться підхід до України.

Слід подивитися на Норвегію чи Швейцарію. Це заможні країни, які не є членами ЄС. І навпаки вже Брюссель дуже зацікавлений, щоб Норвегія приєдналася до Євросоюзу, бо членство цієї країни підвищить добробут громадян ЄС. Тож варто стати заможними, й тоді у вас будуть зацікавлені.

— Якщо озирнутися назад, складається враження, що, попри проголошення незалежності України, не тільки Росія вважала її територією свого впливу. Так само вважали й на Заході. І саме тому не поспішали активно розвивати співпрацю з Україною, зосередивши головну увагу на Москві. На вашу думку, коли відбувся той зламний момент, коли Україну все ж побачили і визнали як суб’єкт міжнародних відносин?

— Почну з того, що Росія вважає Україну та інші пострадянські країни сферою свого ексклюзивного впливу. Це є політика Росії — змусити ЄС і НАТО визнати цю сферу впливу. Але злам відбувся у 2013—2014 роках, коли Україна власними силами стала суб’єктом міжнародних відносин; стала країною, яка сама визначає свій курс. Добре, що північноатлантична та європейська інтеграція закріплена в Конституції вашої держави. І це мають враховувати і ЄС, і НАТО, і Росія.

Звичайно, Москві це не подобається, бо загрожує пострадянській моделі розвитку, яка базується на тому, що, наприклад, суспільство — це об’єкт, що лідер визначає напрями розвитку і суспільство мусить їх підтримувати, а як ні — то починаються репресії. Власне, така модель розвивається у Росії та Білорусі.

Україна з 2014—2015 року почала активний рух до демократичного суспільства, але насправді він почався ще з часів незалежності, бо ваша країна перебувала під впливом європейських процесів більше, ніж будь-яка інша з цього регіону.

— Проте в багатьох європейських аналітичних центрах, зокрема в берлінських, де мені випало побувати напередодні пандемії, Україну досі розглядають як частину пострадянського простору. А сам пострадянський простір —постає як щось монолітне. На вашу думку, в чому причина? Чому західні аналітики не помічають змін, які відбулися в цьому регіоні, адже складно порівнювати Україні, Білорусь і Азербайджан? Іноді навіть здається, що існують певні кліше та наративи, які використовують з року в рік, незважаючи на трансформацію, яку переживає українське суспільство? Чому? Чи ви з цим не згодні?

— У 2005—2006 роках ЄС розробляв політику сусідства. Тоді на рівних правах були як країни Східної Європи, так і Північної Африки. Адвокати України — Польща, Чехія, Швеція — переконували, що необхідно зробити один союз для Середземного моря і Східне партнерство. Так і відбулося через три роки.

Зараз у думках європейських політиків є певна інерція, тобто вони думають у старих категоріях. А треба постійно, спокійно і терпляче їх переконувати, що між Україною та Білоруссю є різниця. Як і між Азербайджаном і Україною.

Зараз Україна зробила дуже правильний хід, коли три міністри закордонних справ (України, Грузії та Молдови. — Ред.) підписали декларацію про тріо «Східного партнерства». Це дуже важливий сигнал, що є три країни, які мають зовсім інші амбіції, ніж Вірменія, Азербайджан і Білорусь. І це є факт, з яким почали працювати аналітики, чиновники, журналісти.

Слід й надалі постійно переконувати ваших європейських співрозмовників, що є різниця між членами «Східного партнерства», і, я впевнений, це вдасться.

До речі, так само було й з розширенням ЄС, коли посткомуністичні країни були всі в одному, скажімо, ящику. Й складалося так, що деякі з них (наприклад, Румунія та Болгарія) затримували інших у русі вперед. Звичайно, це не подобалося чехам, полякам, угорцям, бо вони були залежними від прогресу в цих двох країнах. Проте в певний момент Єврокомісія таки вирішила відокремити ці дві країни.

Цим прикладом я хочу показати, що в ЄС завжди думатимуть стереотипно та інерційно. Проте якщо журналісти, дипломати, експерти постійно їм говоритимуть про неприйнятність певних стереотипів, то ситуація зміниться.

Важлива щоденна робота, необхідно постійно робити маленькі кроки назустріч ЄС. Натомість не варто робити гучних заяв, ображатися, що вас не запросили на саміт НАТО. Тут проблема в схемі мислення, яку використовує багато хто з української еліти.

— Ви тривалий час працювали в Україні, але останні роки перебували в Чехії. Чи помітили зміни, що сталися за цей час. І взагалі, чи помічаються ці зміни, якщо дивитися на Україну ззовні?

— Можу одразу навести кілька прикладів позитивних змін з Києва. Вони й символічні, й симптоматичні. З’явилися доріжки для велосипедів, що свідчить про зміну свідомості людей. З’явилося багато можливостей розрахуватися карткою — навіть за самокати! Багато операцій перенесено в режим онлайн. З’явився електронний уряд. Мені друзі розповіли, як тепер можна багато чого зробити через додаток «Дія». Такі позитивні зрушення навіть не наближають Україну до ЄС, бо ви в цьому плані є лідером таких змін. Загалом кожна трансформація робить Україну ближчою до європейських практик.

Ще багато моїх друзів з України, які мають невеликий бізнес, твердять, що держава для них нічого не зробила. А я їм відповідаю: ви мене тільки не бийте, але це — дуже добре! В Україні через брак коштів бізнес не міг розраховувати на підтримку держави і був змушений покладатися сам на себе. Для них це була складна школа виживання у кризових умовах. У ЄС та США уряди почали компенсувати все і всім. За рік люди звикли до того, що держава вирішуватиме їхні проблеми. За таких обставин втрачається основа західної культури — індивідуалізм, за якого людина сама є рушієм, що вирішує свою долю.

Чому Україна так і не стала частиною західного світу?

Вкотре над Україною нависає загроза великої війни, і вкотре більшість українців розчаровує реакція Заходу.

Ніхто не збирається за нас воювати чи навіть допомагати, а значна частина країн Європи взагалі займає недружню до України позицію. І все це після 18 років прагнень євроатлантичної інтеграції. Як так? І чому?

Відповідь дуже проста, але не дуже втішна: тому що більш як за 30 років незалежності Україна так і не стала частиною західного світу.

Гірше того, ми підірвали багато мостів зі сходом, не побудувавши із заходом . І тепер ми у лімбі.

Модель багатьох східних цивілізацій будується на силі особистості, а не на державних інститутах.

Імператори, не обмежені у своїй владі та часі на престолі, є цілком природним явищем для сходу протягом тисячоліть. У такій системі ключові ролі відіграють беззаперечна особиста відданість та послух, а інтереси та права особистості не мають жодної цінності. Тут верховний лідер – це і є закон.

За такою моделлю побудовані і живуть більшість країн сучасної Азії, зокрема Центральної Азії. Такою ж, переважно, азіатською імперією був і СРСР.

Західна цивілізація, у свою чергу, побудована на домінуванні особистого інтересу. А оскільки інтерес завжди і у кожного свій, аби його захистити, владу не можна надмірно зосереджувати в руках однієї людини.

Звідси – сильні державні інститути (а не сильні лідери), покликані забезпечувати справедливість та неуклінно захищати права та свободи особистості.

За цієї ж причини – демократія та регулярна зміна влади, недоторканість приватної власності та верховенство права. Тому що все це на практиці захищає інтереси особистості.

Україна протягом століть перебувала на кордоні зіткнення цих двох світів: Азія проти Європи, православ’я проти католицизму, кирилиця проти латиниці, темрява та кріпацтво проти ренесансу та просвітлення. Проте, ще 400 років тому нашу націю майже повністю перетягнуло на схід, звідки ми час від часу намагаємось вирватися на захід.

Та чи ми справді намагаємось?

Більшу частину своєї незалежності Україна прожила як азіатська країна. Весь капітал переважно надходив з Росії або з пострадянського простору (включаючи “іноземні” інвестиції з Кіпру, Нідерландів чи Британії).

Більшість міжнародних корпорацій керували підрозділами в Україні з Москви, а більшість інтелектуального продукту в країні була російською.

Вся економіка та політика будувалася на кулуарних домовленостях та особистому інтересі, а не за логікою та економічною доцільністю.

Так, з 2014-го ми зробили багато аби це змінити.

Ми точно досягли успіху у тому, що економічно та культурно підірвали дуже багато мостів зі східним світом. Це було і є досить боляче та небезпечно для нашої економіки. Але що ми зробили далі?

Чи побудували ми нові мости із Заходом? Чи змогли ми замістити втрачений товарообіг з РФ та СНД зростанням торгівлі з ЄС? Ні.

Чи збільшились інвестиції в Україну зі США та Канади? Ні.

Чи змогли ми побудувати нові галузі економіки із західними технологіями? Ні.

Стрімко збільшили та диверсифікували свою енергетичну незалежність? Ні. Та й це не головне.

Головне що ми, як нація, так і не створили сильні та ефективні державні інститути, які б забезпечували захист інтересів та прав особистості. Ні для українців, ні для іноземців. Натомість, ми досі обираємо корупцію, а не закон . Тобто – особисті зв’язки та приналежність до певного кола, а не верховенство права.

Більше того, корупція є для багатьох українців, зокрема і для українського бізнесу, захистом від більш сильної та ефективної конкуренції.

Весь цей час ми обираємо битися та обманювати, а не вчитися та ставати сильнішими.

Звичайно ж, нам подобається заможність Європи, технологічність та сила Америки, історії успіху Польщі та Ізраїлю. Ми дуже хочемо бути такими ж. Але ми зовсім не хочемо робити те, що довелося робити їм, аби досягти їх сьогоднішнього рівня.

Саме тому Захід у нас не вірить і готовий кинути на самоті. Тому що Україна й досі не довела що насправді хоче і може бути частиною західного світу.

Проте, у нас все ще є шанс туди потрапити. Якщо будемо жити не словом, а ділом.

Микола Тимощук

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.

Україна – Європа: Панорамний Погляд На Вічну Тему

Кожного разу, коли йдеться про визначення політичного курсу України, на перший план виходить тема стосунків між Україною та Європою. Чи належить Україна до культурного та цивілізаційного світу, який уособлює собою континент, котрий традиційно вважав себе християнським, і який дав світові гуманізм, колоніалізм, Просвітництво, імперіалізм, концепцію прав людини, геноцид та дві світові війни? Як можна визначити «європейськість» тієї чи іншої країни? Якщо йдеться про певні «норми» або «критерії», тоді хто саме має право запроваджувати їх чи стежити за їхнім виконанням? Усі ці питання в тій чи іншій формі повстають на кожному повороті історичного розвитку України.

Щойно у видавництві Торонтського Університету в Канаді вийшла збірка статей «Україна та Європа. Спілкування на перехресті культур» (Ukraine and Europe. Cultural Encounters and Negotiations, University of Toronto Press, 2017, ISBN 978 – 1 – 4875 – 0090 – 0) під редакцією Джованни Броджі Беркофф, Марка Павлишина та Сергія Плохія. Ця збірка містить матеріали конференції «Кордони і світ ідей: Україна та Європа», яка відбулася у травні 2011 року в Міланському університеті, м. Ґарданіо, в Італії за сприяння Центру українознавчих досліджень ім. Миколи Зерова (Монашський університет, Австралія), Українського наукового інституту Гарвардського університету (США) і Департаменту лінгвістичних, літературних та філологічних досліджень Міланського університету (Італія).

Шість частин однієї теми

Збірка складається зі вступу («Спілкування на перехресті культур»), прологу («Українська література і Європа: апорії, асиметрії та дискурси»), епілогу («Єврореволюція: Україна і нова мапа Європи») і трьох частин:

«Україна і спільний культурний простір європейського бароко»
«Повернення до європейського коріння: український романтизм і модернізм»
«Українське бачення Європи від імперських до пострадянських часів».

Вступ

У своєму вступі Джованна Броджі Беркофф, Марко Павлишин і Сергій Плохій зазначають, що «ця збірка є свідченням того, яке велике значення має сама ідея Європи для України. Автори статей з різних перспектив і в контексті різних культурних епох, розглядають стосунки України з Європою.» «Ці стосунки зазнають постійних змін. Вона також впливають на саму сутність проекту, який має назву «Європа». Нині Україна перебуває у стані пошуків своєї ідентичності, свого місця на мапі Європи. Цей процес почався не вчора і він закінчиться не завтра. Ми не знаємо, яким буде кінцевий результат цих зусиль. Але ми сподіваємося, що ця збірка допоможе читачам усвідомити значення і складність тих культурних ділем, які лежать в основі сучасних дебатів і боротьби за майбутнє України.»

Пролог

Автор прологу Г. Грабович на матеріалі більше, як двох століть існування нової української літератури пише про наявність і вплив двох протилежно спрямованих тенденцій – про- та антиєвропейської. Разом із тим, далі вчений, посилаючись на творчість Тараса Шевченка, демонструє, що поезія найбільшого українського поета, яка напряму апелює до колективного підсвідомого нації, фактично, виходить за межі цієї дихотомії. Хоча, на перший погляд, поет і не відповідає критеріям і приписам «європейськості», але, насправді, в його творах можна почути відгомін християнського містицизму й ідей європейського протестантизму.

Україна і спільний культурний простір європейського бароко

Цей розділ відкриває стаття італійського українознавця Джованни Броджі Беркофф «Мультилінгвізм та ідентичність: Новий погляд на українську літературу сімнадцятого сторіччя». В ній проф. Броджі Беркофф розглядає різні жанри церковної та світської літератури, писаної польською, старо-українською, модернізованою церковно-слов’янською, російською та латиною, авторами якої були тогочасні українці. Але «під кінець правління Мазепи українська література з її співіснуванням різних мов та усталеною системою правил і способів висловлення зайшла в глухий кут. Одначе, досвід бароко не було відкинуто. У дев’ятнадцятому й двадцятому сторіччях він став наріжним каменем відродження української культури і літератури. І тому багато елементів старої мовної парадигми, притаманної бароко, й досі лишаються невирішеними».

Стаття гарвардського лінгвіста Майкла Флаєра «Образи Покрови в Україні: Схід проти Заходу» детально розглядає походження та еволюцію цієї ікони, надзвичайно популярної в Україні. На його думку, «різноманіття й іконографічне багатство української Покрови свідчить про наявність як західних, так і східних впливів, що їх упродовж століть зазнавало українське малярство.»

Український історик Наталя Яковенко («Поняття «Європа» в українських текстах сімнадцятого – початку вісімнадцятого сторіч») пише про середовище Києво-Могилянського колегіуму та про використання ним тих самих підручників, книжок та педагогічної методики, які використовувалися в європейських католицьких університетах. І традиційно вважалося, що головним провідником цих впливів були польські навчальні заклади. Але автор, на підставі вивчення «бібліотечного реєстру» Йонікія Галятовського, твердить, що, починаючи з другої половини сімнадцятого сторіччя професори могилянського колегіуму почали користуватися підручниками, надрукованими на заході Європи.

Розвідка канадського історика Наталі Пилип’юк «Корона Катерини Александрійської» присвячена освітній системі, яку православні братства руських земель (тобто Білорусі та України) запровадили довкола 1580 року з метою пожвавлення церковного життя Русі. Ця система освіти й була місцем зустрічі європейського гуманізму з ранньомодерною культурою України.

Австрійський вчений Міхаель Мозер у статті «Заблизько до «Заходу»? Русинська мова львівського «Інструкціона» 1609-го року» розглядає мову, якою спілкувалися і друкували книжки львівські бюргери на початку 17-го сторіччя.

Американсько-канадський історик Френк Сисин («Україна і загальна криза сімнадцятого сторіччя: Повстання Хмельницького в контексті ранньо-модерних «революцій»») розглядає цю подію з перспективи загальної кризи, яку тоді переживала вся Європа. Й хоча повстання не призвело до розпаду Речі Посполитої або до створення нової незалежної держави на сході Європи, на 1660 рік на лівому боці Дніпра з’явилася Гетьманщина. І значення цього факту для подальшої української історії важко переоцінити.

Поетичні панегірики були одним із найбільш уживаних жанрів Києво-Могилянських поетів і викладачів – тодішньої української культурної еліти. Але ці твори є не лише зразками християнської моралістики. Вони також свідчать про ідеологічний дискурс освічених верств Гетьманщини за часів Івана Мазепи, чи не найбільшого патрона церкви й культури кінця 17-го сторіччя. Про це – стаття італійської дослідниці Джованни Седіної «Мудрість цноти: Панегірик Йосипа Туробойського на честь Йоасафа Кроковського».

Повернення до європейського коріння: український романтизм і модернізм

Стаття «Українська проза з 1800 по 1860 роки: У пошуках європейської модерності» австралійського літературознавця Марка Павлишина охоплює період від І. Котляревського до І. Нечуя-Левицького, від пародії на епос через сентименталізм і романтизм до реалізму. Автор, зокрема, зосереджує увагу на творчості Марка Вовчка і на мовному питанні, яке в середині 19-го сторіччя було в центрі уваги українських прозаїків.

Американський вчений Едита Бояновська, посилаючись на вчення Йоганна Ґотфріда Гердера (1744 – 1803), аналізує діяльність збирачів українського фольклору («Квиток до Європи: Збірки українських народних пісень та їхні російські рецензенти, 1820 – 1830»). Вона вважає, що «українські фольклористи – дехто із них були росіянами – не лише виборювали місце України в межах імперської культури, але й кидали виклик усій русоцентричній ідеології цієї культури».

Італійський славіст Джулія Ламі («Відкриття «Малоросії»: Віктор Тіссо та образ України в західній свідомості 1880-х років») кидає світло на творчість відомого швейцарського мандрівника і письменника Віктора Тіссо, який наприкінці 19-го сторіччя подорожував Україною і залишив яскравий опис цієї країни та її волелюбного народу.

Стаття канадського літературознавця Максима Тарнавського «Традиціоналіст чи модерніст, українець чи європеєць: Коріння антимодернізму Івана Нечуя-Левицького» розглядає всі суперечливості творчості цього видатного реаліста та критика європейського модернізму. Як пише автор, «консервативна естетика Нечуя відкидала все нове, що ніс у собі модернізм, але це не був сліпий антагонізм. Він завжди реагував на конкретні твори. Навіть його сатира на Лесю Українку була внеском у спільне українське письменство, а отже, й кроком до створення всеосяжного культурного простору. І від того цей простір не зробився менш європейським чи, з естетичного погляду, антимодерністським».

Стаття австрійського славіста-літературознавця Стефана Сімонека «Західно-українські модерністи переписують Йогана Вольфгана Ґете» розповідає про поетів-молодомузівців Василя Пачовського, Петра Карманського й Богдана Лепкого. Автор пов’язує їхні пошуки ідентичності з тим впливом, який мав на них великий німецький поет. І, водночас, це – полеміка з американським літературознавцем Гарольдом Блумом та його визначенням «західного канону».

Ярослав Грицак, історик і знавець життя та творчості Івана Франка, у статті «Іван Франко у Відні: Різні концепції модерності» пише про вплив, який мало на поета життя в столиці Австро-Угорської імперії, саме тоді, коли це місто було одним з осередків нового мистецького руху, і про те, як цей досвід втілився у його творчості та політичних поглядах.

Українське бачення Європи від імперських до пострадянських часів

Канадський літературознавець Олег Ільницький у статті «Визначення «Європи»» Висока імперська культура та українська інтелігенція від Гоголя до Хвильового» дає широкий огляд того, як концепція «Європи» сприймалася українськими інтелігентами, починаючи з першої половини 19-го століття до покоління «Розстріляного відродження». Об’єктом його аналізу стають Гоголь, Квітка-Основ’яненко, Шевченко, Куліш, Драгоманов, Нечуй-Левицький, письменники «Української хати», Товкачевський та Хвильовий. На його думку, починаючи з 19-го сторіччя, «європейська» модель була найбільш привабливою для кількох поколінь українських літераторів та митців, на відміну від політиків та загалу населення.

Володимир Коряк, Іван Ле, Аркадій Любченко, Сергій Пилипенко, Олександр Довженко, Михайль Семенко, Валеріан Підмогильний, Микола Хвильовий – для цих і багатьох інших українських письменників Берлін 1920-х років був уособленням модерності і одним із центрів мистецького модернізму. Український літературознавець Тамара Гундорова у статті «Поїзд до Європи: Берлін, як осереддя модерності в українській літературі 1920-х років» розглядає той вплив, який мали відвідини Берліна на творчість і світосприйняття провідних письменників Радянської України, та ідеї європейськості та урбанізму, які знайшли відбиток у їхній творчості.

Чеський дослідник Александр Кратохвіл («Між пам’яттю і травмою: Інтерпретація «Я (Романтика)» Миколи Хвильового») на прикладі славетного твору провідного майстра української літератури досліджує здатність красного письменства узгоджувати натяжіння між пам’яттю і травматичним досвідом, між висловленням не вербалізованих емоцій і побудовою логічного наративу.

Літературознавець Галина Гринь (Канада, США) у статті «Літературний ярмарок»: На межі нативітської традиції та західної культури» аналізує харківський альманах «Літературний ярмарок» (1928), натхненниками і редакторами якого були письменники Микола Хвильовий і Майк Йогансен. На її думку, альманах поєднував у собі ці, здавалося б, протилежні стихії. Бо «весь цей проект базувався на близькому знанні європейської культурної спадщини й на використанні цієї спадщини для створення нових мистецьких ідей».

Українсько-італійський літературознавець Оксана Пахльовська зосереджує свою увагу на творчості українських шістдесятників («Поезія шістдесятих років і Європа: Між культурою і політикою»). О. Пахльовська наголошує на тому, що нагальна потреба в переоцінці всього канону української літератури радянського періоду неможлива, доки країна не визначить питання своєї ідентичності і свого цивілізаційного вибору. Вона також аналізує зв’язок між естетикою провідних українських митців (в першу чергу, поетів, перекладачів і театральних діячів, кінематографістів) та діяльністю українських дисидентів в контексті східно-європейського демократичного руху.

Стаття польської дослідниці Олі Гнатюк «Чекаючи на Європу: Погляди публічних інтелектуалів і політична реальність напередодні Євромайдану» написана по гарячих слідах політичних подій 2004 – 2013 років. В центрі її уваги – не лише статті та промови Миколи Рябчука, Юрія Андруховича, Оксани Забужко, Ярослава Грицака, Володимира Кулика та інших, але й резонанс, які ця діяльність має на суспільне та політичне життя в Україні. На її думку, вплив цих прихильників європейської ідеї в Україні є доволі обмеженим, оскільки на більшості тих форумів, на яких дебатуються ці питання, їхні заяви применшуються, спотворюються або не доходять до громадськості. «За таких умов сподіватися на якийсь резонанс, як в Україні, так і за її межами, означає видавати бажане за дійсне».

Епілог

Підсумовуючи статті й виступи своїх колег, Сергій Плохій, директор Українського наукового інституту Гарвардського університету, пише, що «криза, якою зараз охоплена Україна, змушує західних науковців, політиків, діячів науки і культури переглянути свій погляд на кордони Європи. У червні 2015 року лише 1% опитаних громадян Європейського Союзу ставили під сумнів право України на членство в ЄС. 31% вважав Україну європейською країною. 30% вважали, що членство в ЄС дасть їй змогу захиститися від російської агресії.» Українці, за його словами, пройшли дуже довгий шлях, перш ніж почали усвідомлювати себе європейцями. А от в Європі процес зближення з Україною лише починає набирати силу. «Але ніхто не може сказати, що в минуле немає вороття.»