Як називається кожух

0 Comments

Як називається кожух

У статті розглядається використання складової частини верхнього одягу –кожуха у побуті та родинних обрядах українців. Досліджено трансформації обрядів, пов’язаних із використанням кожуха, наприкінці ХХ – початку ХХІ ст.

Ключові слова: кожух, родини, весілля, весільна обрядовість, похоронні обряди.

До плечового одягу українців, як і інших східних слов’янських народів, належать теплий зимовий хутряний кожух та його похідні безрукавні види, що мають в різних етнографічних регіонах України свої назви, як-от: кептарі, бунди, мінтяни, цурканки, камізельки, лейбики (Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина, Буковина). Цей вид одягу зберігся в українського населення досить повно. Розрізняють два типи цього вбрання – прямоспинного крою та з відрізною спинкою. Оздоблювали кожухи і безрукавки різними аплікаціями зі шкіри, шнурами, вишивкою, бісером, металевими пластинками – «лелітками», фарбованими вовняними нитками, китицями, гарусом тощо. Гаптуванням прикрашали поли, спину й рукави. Найбільш вживані кольори оздоблення: червоний, зелений, фіолетовий, синій. Суттєвої різниці між чоловічими й жіночими кожухами не було. Жіночі кожухи були довшими і оздоблювалися яскравіше. Чоловічі кожухи фарбували у чорний та коричневий кольори, а жіночі були значно світліші.

Кожух та його різновиди були одним з найбільш використовуваних видів зимового одягу українців. За зовнішнім виглядом кожуха оцінювали і матеріальні статки господаря. На Гуцульщині побутували коротші кожухи, ніж на території рівнинної та передгірської зон. Це пов’язано з географічними умовами: горянам, що жили серед стрімких потоків, гір, річок, довгий одяг заважав.

Обробка хутра на території України була відома з давніх-давен і збереглася в незмінному вигляді донині. Давні традиції та багата сировинна база сприяли вичинці овчини та подальшому виготовленню з неї не лише одягу, а й взуття. Побутувало два найвідоміших способи обробки шкіри: сухий і мокрий. Основні етапи підготовки овчини до обробки: зняття жиру, вимочування, пом’якшення (м’яття), відбілювання [8, с.70].

Найчастіше українці використовували кожух в родинній обрядовості, тобто на родинах, хрестинах та весіллях. Окремі відомості про використання кожуха в родинній обрядовості знаходимо в матеріалах П. Чубинського, В. Кравченка та наукових дослідженнях М. Мельничук, Н. Здоровеги, В. Борисенко, С. Щербань, Н. Кучережко. Найбільш повно використання кожуха в родильно-хрестильних обрядах розкрито у Н. Гаврилюк [3]. Сповиту дитину баба-повитуха клала на простелений на столі або на землі кожух. При цьому вона примовляла: «Щоб було тепло і багатство»; «Щоб добре росло і щасливе було»; «Щоб був багатий, як кожух волохатий» [3, с.78].

Коли батьки передавали дитину для хрещення кумам, ті в свою чергу, кидали на кожух, де лежало дитятко, гроші. Це означало «викуп» або «продаж» немовляти. При цьому усі брали кожух за кінці й тричі піднімали і опускали новонародженого. Тоді баба-повитуха промовляла: «Даємо вам рожденне й молитвенне, а нам принесіть хрещене», – і віддавала дитину кумові, а той передавав її кумі. Відтак ішли до церкви [3, с. 78]. Цей обряд був відомий ще в 40-50-х роках ХХ ст. на території Центральної України. На сході України він був дещо простішим: малюка клали на розстелений кожух на покуті до і після обряду хрещення. А на території західної України перед тим, як вирушати до церкви, дитятко клали в хаті на кожух, щоб було здорове і багате. Пеленали, сповивали і перев’язували поясом-«попружкою» як своєрідним оберегом. Перед виходом з хати до церкви клали на поріг ніж із жаринами. Куми переступали через них з немовлям, «щоб було довге життя і щоб нечиста сила не приступила». А відтак, повернувшись від церкви, дитину клали на розстеленого на порозі кожуха, «щоб було багате та щасливе». Заносили до хати, розкладали випечені з тіста калачі з трьома свічками, голубки, пташечки, які згодом роздавали дітям. Це робилося для того, щоб дитина завжди була з хлібом. Якщо це була дівчинка, то обов’язково виплітали вінок із барвінку та трояндочок – символ дівоцтва, щоб дівчинка була красива та здорова: «Щоби мала гарне квітуче життя!» Хрещені батьки дарували дитині подарунки та гроші, викладаючи їх на кожух, де лежала дитина. Нанашки при цьому співали: «Хресний тато, витягай брісташку, а в брісташці гроші, клади Даринці на бовтиці» [5].

Коли дитині виповнювався рік, хрещені батьки здійснювали урочисті пострижини малюка. На Гуцульщині їх називають «підтинанці». В минулому цей обряд був поширений на більшій частині України. Хрещені садили дитину на кожух, що клався хутром догори на столі чи на покуті. Хрещений батько спочатку тричі хрестив малюка і вистригав навхрест на тім’ячку з різних боків голови. Дія супроводжувалася різноманітними побажаннями: «Щоб росло і не боліло»; «Щоб волосся було, як кожух»; «Щоб овечки велися», «Щоб був багатий, як кожух волохатий»; «Щоб брикав». На Гуцульщині волоссячко з голівки хлопчика закопували під грушкою, щоб був кучерявий, а дівоче волосся – під вербою, щоб коси були довгі [5].

Іноді на кожух кидали гроші або ставили тарілку з обстриженим волоссям і клали гроші в неї. Бажали: «Щоб дитина росла, грошовита була»; «Щоб був господар, всьому світу володар» [4] (Див. фото 1, 2). Якщо це була дівчинка, то під кожух клали прядиво чи гребінь – «щоб пряла і ткала», а якщо хлопчик, то клали ніж або рубанок – «щоб теслею був», «щоб шевцем був» [3, с.81]. Певні предмети розкладали й на поверхні кожуха. Тоді спостерігали, що дитина перше візьме до рук. Якщо нитки – буде шевцем, якщо книжку – буде вченою, якщо люстерко – буде чепуритися і лінуватися в роботі.

У колискових піснях кожух часто уособлює в собі спокій, тепло та затишок для дитини. В одній з них співається:

Пішов коток на торжок,

Купив собі кожушок.

Треба з кота зняти,

Та дитинці дати,

Щоб тепленько спати.

Але найширше використовувався кожух у весільному обряді українців. Під час сватання, за загальної згоди на одруження, батьки нареченої благословляли молоде подружжя «щастям і здоров’ям, віком довгим і розумом добрим, долею щасливою» [9, с. 172]. Біля печі або на покуті ставили ослін, застелений кожухом, на нього сідали батько і мати з хлібом та сіллю.

Перед вінчанням у церкві вдома молодій розплітали косу, при цьому її садовили на діжу, а пізніше, в 50-60-х роках ХХ ст., – на ослін чи стілець, застелений кожухом (Див. фото 3). Цей кожух приносив боярин від молодого [13, с. 182]. На Гуцульщині та Буковині ще на поч. ХХ ст. «кнєгиню мостили» на ярмо, застелене кожухом вовною вверх [5, с. 12]. У хаті в цей час співали:

«Давай, мати, стільця,

золотого гребінця,

Давай, мати, кожуха,

Щоб сіла молодуха»

Дружки не хочуть, щоб її розплітали, тому відповідають:

«Не дамо ми стільця,

Не дамо гребінця,

Не дамо кожуха –

Не сяде молодуха.

Ви з дому виїжджали,

Чом гребінця не взяли,

Ні стільця, ні кожуха –

Не сяде молодуха».

«Ми з дому виїжджали,

Ми гребінця взяли,

Стільця і кожуха,

І сяде молодуха».

До церкви молоді йшли гарно вбрані, взимку обов’язково в кожухах, підперезаних широкими червоними поясами. Молодий у вишитій сорочці, смушевій шапці, чоботях – «це як закон»[14, с. 183].

В 30-х роках ХХ ст. традиції поступово відходили в минуле, але селяни ще дотримувались старих звичаїв. В архівних матеріалах знаходимо відомості про те, що перед від’їздом до церкви мати молодої одягала кожух наверх вовною і свяченою водою із житом тричі кропила воза, на якому сиділи молоді [11, с. 30]. Таким чином вона захищала молоде подружжя від лиха та негараздів.

До вінчання в церкві наречених ще ставили на кожух й благословляли «в путь», що символізувало багатство і добробут майбутньої молодої сім’ї [4, с. 24]. Після вінчання молоді йшли до хати молодого, інколи до молодої. Тут їх зустрічали батьки з іконою, благословляли, заводили до хати і садовили на розісланий кожух на «посаді». В центральних регіонах України під кожух підсипали зерно або клали необмолочений сніп. Упродовж всього весілля наречені сиділи на кожусі, щоб бути здоровими, багатими, сильними, заможними тощо.

Коли батько і мати молодого виряджали весільний поїзд до молодої, що відбувалося переважно у неділю перед заходом сонця, мати вбиралася в кожуха, вивернутого вовною наверх, та заквітчану шапку, також одягнену навиворіт. Батько, за ним молодий, а потім і мати у дворі тричі обходили діжу з гільцем. Мати весь час обсипала молодого пшеницею, цукерками і грішми [1, с.245].

Аналогічне використання кожуха бачимо і під час зустрічі молодого в дворі молодої. Теща зустрічала зятя при вході до хати в кожусі вовною нагору, сидячи верхи на вилах, граблях або кочерзі. Вона тримала в руці горщика з водою й вівсом, якого, привітавшись передавала молодому [7, с. 70] (Див. фото 4, 5, 6).

При цьому співали:

«Вийди, вийди, мати, з хати

Свого зятя зустрічати!

Вийди, вийди ти в кожусі

Та в хорошому ж дусі!

Який кожух твій мохнатий,

Такий зять твій багатий –

На худобу, на вівці,

На гроші, на червінці!» [2, с.231]

Або: «Пишна теща, пишна,

Проти зятя не вийшла.

Чи кожух латає,

Чому зятя не вітає?

А коли ми кожуха поправимо

І сорочку полатаємо,

Тоді зятя привітаємо» [2, с. 230].

Якщо після вінчання молоді разом поверталися до молодої, мати нареченої у вивернутому кожусі зустрічала їх хлібом–сіллю на порозі. Тримаючись за материн кожух, молоді заходили до хати:

«Що то вийшло кострубатого?

Що то вийшло волохатого?

Який кожух волохатий,

Такий буде зять багатий» [6, с. 160].

На Поліссі вивернутий кожух, окрім побажання багатства, виступав оберегом:

«Із якої причини

Теща вбралася в овчини?

Хоче зятя злякати,

Щоб дочкі не дати…[13, с. 340].

На Уманщині після покривання молодої, коли збираються везти її до свекрухи, співають:

«Виряжай мене, нене, виряжай,

А що маєш давати, то давай:

Свитки та кожушки,

Та й підемо до свекрушки» [12, с. 10].

Це говорить про те, що нареченій, окрім традиційного комплексу вжиткових речей, давали в придане і кожух, якщо була така можливість.

У весільному обряді, пов’язаному з коморою, також використовувався кожух. Його клали в голови, як подушку, вживали як частину постелі для молодих, ним укривалися в першу шлюбну ніч. Ці обряди були відомі ще наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ ст.

Стосовно похоронної обрядовості, то протягом останніх десятиліть під час наукових відряджень, які проводилися з метою вивчення матеріальної і духовної культури гуцулів, використання кожуха чи овечої шкіри не зафіксовано. Разом з тим, в записах Р.Ф. Кайндля, чернівецького етнографа австрійського походження, є свідчення, що ще наприкінці ХІХ ст. гуцули «у домовині розкидали овечу вовну, щоб небіжчику було тепло» [15, с. 142]. Так, в околицях Косівського району (с. Бабин, с. Соколівкв, с. Яворів та ін.) під час похоронного обряду померлого клали (і до цього часу кладуть) в домовину, застелену «писаним» ліжником. Інколи ліжник стелили на домовину або під неї, а після похоронного ритуалу його віддавали священникові [5, с. 16]. Це фіксує і Р.Ф. Кайндль [15, с. 143]. До сьогодні в цих селах існує промисел виробництва ліжників, їх тчуть з ниток, виготовлених із овечої шерсті. Таким чином, прослідковується аналогія, пов’язана з використанням овечої шерсті у поховальному обряді. Українські етнологи також свідчать про побутування кожуха на території України під час похорон: «Колись небіжчика після обмивання клали на лаву, підстеливши під нього кожух…» [10, с. 282].

Окрім родинних обрядів, кожух використовувався на Різдво, Великдень, Масницю та інші календарні свята. Так, автором цього дослідження під час проведення свята «Масниця» в Музеї народної архітектури та побуту України записано від фольклорного колективу свідчення про використання кожуха в дещо незвичайний спосіб. Проганяючи зиму, господар домівки кілька разів бив по снігу кожухом, примовляючи при цьому:

«Ух, ух, очищайся кожух,

Об біленький сніжок, для моїх овечок».

(Вінницька обл., с. Бохоники)

Молодь, яка зібралася під його хатою, відповідала:

«Всіх нас гріє не кожух,

А веселий теплий дух»

(Вінницька обл., с. Бохоники)

Українські селяни вірили, що в результаті цього обряду сувора зима, яку символізував кожух, швидше поступиться місцем теплу та весні.

В західних областях України на Великдень кожух стелили на поріг господарю під ноги, коли той повертався із церкви з паскою додому. Аналогічно використовували кожух і на Свят-вечір перед Різдвом. Це робилося для того, щоб у хаті цілий рік було «затишно й багато». У 70-х роках ХХ ст. і до сьогодні ліжники чи покрівці замінюють кожухи.

На Житомирщині від старих людей записано вислів, що стосується зміни погодних умов у бік похолодання протягом Вербного тижня. Вербний тиждень тут називається «вербіч». Старожили кажуть: «Прийшов вербіч – кожуха тербіч»). Мається на увазі використання кожуха в холодні весняні дні, які обов’язково настають щороку перед Великоднем. Зима ще не хоче відступати і затримує прихід весни [16].

Таким чином, можемо дійти висновку, що сімейні обряди реагують на зміну економічних, політичних, культурних реалій та модних тенденцій в житті українців. Час спливає, змінюється світ, змінюються традиції. Кожух усе менше й менше використовується як у побуті, так і в родинній обрядовості українців. Часто його замінює сучасний одяг (пальто, шуба та ін.), а в обрядах – ліжники, рушники, килими, полотно, подушки, тканина тощо. Все частіше нехтують важливими моментами обрядовості, яка створювалася впродовж віків, обряди трансформуються, а подекуди й нівелюються зовсім. Маємо надію, що з часом відбудеться відродження тих чи інших традиційних ритуалів, пов’язаних із використанням кожуха та аналогічних йому атрибутів. Адже глибокомудрі народні обряди та прекрасні традиції, що створювалися віками, мають жити та живити чисту криницю духовності нашої нації.

Л І Т Е Р А Т У Р А

1. Верховинець В.М. Весілля в селі Шпичинці Сквирського повіту Київської губернії 1914 р.// Весілля. Ч. І. – К., 1970.
2. Весільні пісні. – К., 1988.
3. Гаврилюк Н. Народження дитини // Українська родина. – К., 2000.
4. Громова О.П. Звіт про відрядження до Черкаської області. 2002 р.
5. Громова О.П. Звіт про науково-пошукову експедицію в Косівському районі Івано-Франківської області з 11 липня по 20 липня 2006 р.
6. De la Flise D.P. Ethnographigue et folklorigue. Les Albums. – Kyiv, 1996.
7. Калиновський Г. Опис весільних українських простонародних обрядів 1777 р. // Весілля. Ч. І. – К., 1970.
8. Кожолянко Я. Буковинський традиційний одяг. – Чернівці – Саскатун, 1994.
9. Пісні, хрестини та весілля. Етнографічні матеріали, зібрані Васильом Кравченком. – Житомир, 1914.
10. Пономарьов А. Українська етнографія. – К., 1994.
11. Весілля в селі Чагові Оратівського району Гуманської округи. Записано М. Мельничук від Ярини Заїки (64 р.) 1930 р.// Рукописні наукові фонди Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України ім. М. Рильського – Ф. 1-4. Од. зб. 327.
12. Записи народної поетичної творчості (анекдоти, казки, опис весілля, весільні пісні, загадки, прислів”я та приказки), проведені в с. Бабанка Уманського р-ну, Черкаської області 1964-1966-1970р.р. Записано Кучережко Надією Ананівною. 372 арк. Рукописні наук. фонди Ін-ту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України ім. М. Рильського – Ф. 14-3.Од. зб. 515.
13. Чубинський П.П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край. – Т.4.
14. Щербань С.О. Весілля у селі Краснопілка на Уманщині // Українська родина. – К., 2000.
15. Кайндль Р.Ф. Гуцули: їхнє життя, звичаї та народні перекази. Альфред Гьольдер Цісарський і королівський придворний та університетський продавець книг І. Ротентурмштрассе, 15. – Відень, 1894.
16. Записано від Самань Ніни Антонівни, 1928 р. н., Житомирська область, Новоград-Волинський р-н, с. Кам̓янка.

кожух

1》 Довга, не вкрита сукном шуба з великим коміром, пошита звичайно з овечої шкури хутром до середини.

2》 тех. Оболонка, накриття, футляр і т. ін. для ізоляції або запобігання пошкодженню споруд, механізмів чи їх частин.

Джерело: Великий тлумачний словник сучасної української мови на Slovnyk.me

Значення в інших словниках

  1. кожух — (шкіряний верхній одяг хутром вниз) (довгий) дублянка, (покритий сукном) байбарак, (короткий без тканини) діал. кожушина, кожушок. Словник синонімів Полюги
  2. кожух — кожу́х іменник чоловічого роду * Але: два, три, чотири кожу́хи Орфографічний словник української мови
  3. кожух — Кожу́х. Хутро. З кріличих шкір підробляють, наслідують кожухи з иньших звірят, як н. пр. бобра, горностая, тхора, куницю, соболя, парда, киртицю, видру, зебру, тигра, дику кітку і ин. Українська літературна мова на Буковині
  4. кожух — Кожушина; Т. футляр, оболонка, накриття; (телефона) КОРОБКА; кожушок. Словник синонімів Караванського
  5. кожух — Дублянка, кожушанка, кожушина, кожушище, кожупюк і кожушок, шуба, шубка Фразеологічні синоніми: критий кожух; некритий кожух Словник синонімів Вусика
  6. кожух — [коужух] -ха, м. (ў) -ус’і, мн. -ухие/кожухи, -ух’іў/кожух’іў два коужухие Орфоепічний словник української мови
  7. кожух — КОЖУ́Х, а, ч. 1. Довга, не вкрита сукном шуба з великим коміром, пошита звичайно з овечої шкури хутром досередини. Одягнувши нові, кримських смушків кожухи, стали [козаки] виходити (Г. Квітка-Основ’яненко); А сам сотник у кожусі .. Словник української мови у 20 томах
  8. кожух — кожу́х кул. плівка на поверхні захололого кип’яченого молока, киселю тощо (ст): В передсінку, де стоїть стара комода, а на ній ринка з пареним молоком, швидко, трьома пальцями, стягну з нього “кожух” і лакомо проковтну (Нижанківський)||кожушок, старка Лексикон львівський: поважно і на жарт
  9. кожух — Без кожуха нема духа. Без кожуха в зимі не загрієшся. Вербові дрова, а козиний кожух, то й випре дух. Мож замерзнути. Вербові дрова, як і козиний кожух, не дають тепла. Взимі кожухова латка, як рідна матка. Залатаний кожух хоронить тепло. Приповідки або українсько-народня філософія
  10. кожух — як во́ша за кожу́х (за кожу́ха), зі сл. трима́тися, держа́тися і под. Дуже міцно. — Федю, рости правдивим, чуйним до людей. Паразитів різних по голові бий, а за добрих людей держися як воша за кожух (В. Москалець). Фразеологічний словник української мови
  11. кожух — КОЖУ́Х (довгий, перев. не покритий тканиною верхній одяг з великим коміром, пошитий звичайно з овечої шкури хутром наспід), ДУБЛЯ́НКА, ЛИНТВА́Р діал.; КОЖУША́НКА, БАЙБАРА́К (покритий сукном); КОЖУ́ШО́К, КОЖУШИ́НА, КОЖАНО́К діал. Словник синонімів української мови
  12. кожух — Кожу́х, -ха, в кожу́сі і по -жу́ху; -жу́хи, -хів Правописний словник Голоскевича (1929 р.)
  13. кожух — КОЖУ́Х, а, ч. 1. Довга, не вкрита сукном шуба з великим коміром, пошита звичайно з овечої шкури хутром до середини. Одягнувши нові, кримських емушків кожухи, стали [козаки] виходити (Кв.-Осн., II, 1956, 214); А сам сотник у кожусі.. Словник української мови в 11 томах
  14. кожух — Те саме, що і захаб. Архітектура і монументальне мистецтво
  15. кожух — Кожух, -ха м. Тулупъ, шуба. Казав пан — кожух дам, та й слово його тепле. Ном. № 4517. Трудно літом без корови, а зімою без кожуха. Ном. № 560. ум. кожушок. ув. кожушище. Тілько зосталось стареє волище, дране кожушище. Рк. Макс. Словник української мови Грінченка

Кожух

Зима в Україні, як відомо, жартувати не любить, а тому ще з давніх-давен, готуючись до зими, мешканці України шиють кожухи. «Завірюха — треба кожуха», або «трудно літом без корови, а зимою без кожуха» — говориться у народи їх приповідках. Носити зимою кожух — це старовинний український звичай, Вже у літературі ХІІ-го століття, як ось в Уставі Студійському 1193 року, читаємо: «Отъ кожь устроєниє різи же і мантіє, яко кожюхи. »

В Іпатіївському літописі під 1252 р. написано: «Кожюхь же оловіра грецького і кружіви златими плоскими ошить і сапозі зеленого хъза шити золотомь», а в «Слові о полку Ігоревім» зустрічаємо таке місце: «…япончицамі і кожюхи начашя мости мостити по болотамь».

В період козаччини кожух був основним одягом козаків зимою; «козак — муха без кожуха», говорили козаки самі про себе. Швед Гільдебрандт, що подорожував по Україні в 1657 році, писав у своїх спогадах про козаків, що вони носять «. довгі кожухи без покриття та з великим ззаду коміром із чорного смушку». Той же автор, згадавши про жінок, написав: «. їх одежою взимку був довгий кожух без покриття».

У роках 1670 і 1672 по Україні мандрував якийсь У. Вердум, здасться, також швед. У своїх подорожніх записках він згадав і про кожух: «Селяни-козаки носять літом опанчу з білого сукна, зимою з баранячих кожушин, що сягають від шиї аж до ніг; вишивані на плечах візерунками червоними, жовтими, гнідими та інших кольорів шкірками, виглядають дуже добре. Та опанча називається на їх мові кожухом (kozucke), зимою такий кожух є основним вбранням козаків»1.

Ще з прадавна на Україні відомі два терміни для визначення теплого одягу, пошитого з хутра: кожух та шуба. Кожухи переважно були домашнього виробу, саморобні, що шилися з вичинених овечих шкір, а шуби — це вже одяг пізнішого походження і шиються з лиса, а якщо ні, то з якогось іншого дорожчого хутра. Крім того, шуби у відміну від кожуха зверху покриваються фабричним сукном. Цікаво про це пише Гоголь у своїх «Вечорах. »: «Дивно збудовано на нашому світі! Все, що не живе у ньому, все силкується переймати та передражнювати один одного. Колись, бувало, у Миргороді один суддя та городничий розгулювали зимою у критих сукном тулупах, а все дрібне чиновничество носило просто нагольні. Тепер же і засідатель, і підкоморний відсмалили собі нові шуби із решетилівських смушок з суконною покришкою».

Кожухи, звичайно, носили колись козаки та селяни, а шуби — пани.

«У кого кожух овечий, у того душа чоловіча, а шуба — це згуба», або:

«Ми в кожусі та при своєму дусі, а хто в лиссях, той у мислях» — говориться у приповідках.

Цікавий деталь з селянського побуту приводить Олександер Кошиць у своїх «Спогадах». Говорячи про знайомого селянина з села Тарасівки, Івана Степановича, автор спогадів пише: «Своїй молодій жінці зробив не кожуха, а шубу з лисиці, криту матерією. Ця шуба особливо в’їлась їй у печінки, коли після «європейської масляної» почався звичайний «селянський піст» — трудове життя, та прийшлося вийти з возом і кіньми на возку буряків до заводу: уся валка на весь голос виспівувала на її адресу експромт Івана Бублія:

Будеш шуби надівать.

Будеш шуби, сиротино, надівать

Будеш, серце панувать,

Будеш, серце сиротино, панувать.

Саме слово «кожух» очевидно походить від слова «кожа» — шкіра, а слово «шуба», як доводить чех Любар Нідерле, походить від мадярського «dzubba», що визначає те ж саме, що і наш кожух.

Українські кожухи бувають довгі, чи власне кожухи, та короткі, що звуться кожушанками. Довгі кожухи бувають двох типів: «простий кожух» та «кожух тулубастий». Прості кожухи носять селяни, а тулубастий заможніші селяни та переважна більшість міщан. Тулубастий кожух шиється довгий, без стану, без складок (бганок), але з великим відкладним коміром Цей кожух рідко коли оздоблюється кольоровими шнурками або шматочками сап’яну, як не майже завжди буває з простим кожухом, за те тулубастий кожух покривасться зверху сукном або черкасиком і тоді він подібний до «панської» шуби.

Простий селянський кожух далеко складніший і кращий за тулубастий, і зовсім не зрозуміло, чому він зветься простим.

На Київщині та на Лівобережжі простий кожух шиється у стан, без складок, але з «вусами» або «в клинки». У цього кожуха комір стоячий, обкладений з обох боків дрібнесеньким чорним або сірим смушком. Горішня і долішня частина коміра, права пола та весь долішній край кожуха обшивається вузенькою смужкою хутра. Ця хутряна оздоба зветься бабаком. Під самим коміром, на правій полі, пришивається маленький хутряний трикутник, а до трикутничка сплетеного шкіряного ґудзика. На лівій полі теж під самим коміром пришивають шкіряну петельку. Більше до простого кожуха ґудзиків не пришивається, якщо треба, то оперізується довгим вовняним або полотняним поясом.

На Поділлі та на Херсонщині наші селяни носять кожухи подібні до київських, але вже з бганками і великим напівкруглим відкладним коміром, з чорного баранця. Понад Дніпром люблять оздоблювати свої кожухи барвистими шнурками та клаптиками чорного сап’яну. Оздоблюються переважно плечі і груди. Такі орнаментовані кожухи носять, як чоловіки так і жінки.

На Волині існують кожухи трьох покроїв. Один із них дуже подібний на волинську свиту з великим відкладним коміром. Цей кожух вишивається на плечах, грудях та майже на кожній шві. Другий волинський кожух шиється з «станом», без складок і маленьким стоячим комірцем. Цей кожух також обшивається сап’яном та барвистими шнурками. Третій кожух на Волині шиється з «станом» і малим відкладним коміром, з клинням унизу та збірками, що починаються від стану. Застібається на три ґудзики або гаплики. Цей кожух своїм кроєм подібний на чумарку. На кожний з таких кожухів потрібно від п’яти до восьми гарно вичинених овечих шкір.

Кожушанки найбільше поширені на Полтавщині. За довжиною вони ледве досягають колін Комір стоячий з обох боків, обкладений хутром, гарно вшитий стан, ззаду складки. Дрібнесеньким сивим смушком обкладені кінці рукавів, поли та ввесь низ. Ці кожушанки там звуться «венгерками».

Найкращим кольором кожуха для жінок вважається білий, бо й справді спеціяльно білені кожухи виглядають дуже імпозантно, а особливо, коли вони ще розшиті кольоровими шнурками та барвистим сап’яном.

Чоловічі кожухи, крім білих, бувають ще й червоні та чорні. Чорні — дублені, вони хоч і не такі гарні та проте значно практичніші й витриваліші щодо води. Ріжниця поміж чоловічим і жіночим кожухом буває хібащо тільки в кольорі та й то не завжди. Правда, жіночі кожухи шиються охайніше і барвисті оздоби трапляються на них частіше.

Про те, яке велике значення має кожух у селянському побуті України, свідчать численні народні приповідки:

«До Святого Духа не скидай кожуха, а по Святому Дусі ходи далі в кожусі».

«Обіцяв пан кожух та тільки слово його тепле».

«Козячий кожух та вербові дрова — смерть готова».

«Іде зима, а кожуха нема, чоботи ледащо і купити немазащо».

«Кожух та свита та й душа сита».

«Зимою без кожуха бере сукруха».

«Вітер каже: «гу-гу-гу! Сім свит продму»! А кожушана латка лежить тихесенько в кутку та й каже: «А мене не продмеш»! Тоді вітер розсердився та й, надувшись відповідає: «Мовчала б уже там, коли тебе ніхто не зачіпає. Тут не про тебе річ!».