У якому столітті склалася держава східних словян

0 Comments

§ 2. Розселення слов’янських племен на території України у V—VII ст.

Від II—І тисячоліття до н. е. на теренах сучасної України в басейні річки Прип’ять, переважно на північному й центральному Правобережжі та частково Лівобережжі жили праслов’янські племена.

Слов’яни — найбільша за чисельністю група народів в Європі, близьких за мовою. Традиційно за місцем проживання слов’ян ділять на три гілки: східні слов’яни (на теренах сучасної України, Білорусі, Росії), західні та південні слов’яни.

За походженням слов’яни належать до автохтонних народів Східної і Центральної Європи. Прабатьківщина давніх слов’ян до сьогодні невідома археологам та історикам. Більшість з них вважає, що вона розташовувалась між річкою Одер у Польщі на північному заході, Карпатами на південному заході та середньою течією Дніпра на південному сході. Це території сучасної північно-західної України, південної Білорусі, центральної і східної Польщі.

Слов’яни під назвою венеди вперше згадуються у працях римських авторів — Плінія Старшого, Корнелія Тацита, Клавдія Птолемея. У візантійського історика готського походження Йордана у праці «Гетика» («Історія готів», VI ст.) з’являються щодо венедів назви склавини й анти.

Велике переселення народів IV—VII ст. спричинило й рух слов’янських племен. Водночас із Північної Європи (зі Скандинавії) на південь потягнулися племена землеробів — східних германців (остготи). Однією з причин руху остготів історики називають різке довготривале похолодання на узбережжі Балтійського моря. Розселення готів, слов’ян та інших народів на українських теренах у першій половині І тисячоліття н. е. та створені ними пам’ятки культури археологи назвали черняхівською культурою.

Велике розселення слов’ян у V-VII ст.

Простежте за картою і назвіть географічні напрямки розселення слов’ян — склавинів й антів.

У IV ст. до степів сучасної України вторглися гуни. Десь на східному березі річки Північний Донець відбулося кілька битв із готами. Готи зазнали поразки й переселилися в Іспанію і на південь Франції. Частина готів осіла в Криму. Гуни зруйнували античні міста-держави (поліси) в Північному Причорномор’ї, зокрема грецький Пантікапей на території сучасного м. Керчі в Криму.

Після вторгнення гунів і зникнення носіїв черняхівської культури для ранніх слов’ян відкрилися можливості заселити лісостеп. Слов’яни почали переселятися на найбагатші чорноземи Середньої Наддніпрянщини.

АНТИ

Анти заселили територію України від річки Прут на південному заході України до річки Оскіл на північному сході. Про них відомо переважно з візантійських джерел. Саме слово анти, ймовірно, іранського походження і позначало людей, що живуть на околиці, на окраїні.

На чолі антів стояв вождь, який вважався першим серед рівних. Вождем обирали людину, яка мала видатні військові здібності, щасливу вдачу і прихильність богів.

Анти, озброєні луками і стрілами, дротиками та кинджалами, вели війни із сусідніми племенами та народами: у V – на початку VI ст. ходили з походами проти Візантійської імперії; разом зі східними кочовиками гунами розгромили готів.

Пам’ятник антам (с. Синява Рокитнянського району на Київщині)

Однак вже в другій половині VI ст. анти потрапили під владу тюркомовних кочовиків зі Сходу — аварів, що з’явилися в Північному Причорномор’ї. Слов’яни називали їх обрами. Напавши на слов’ян, авари спустошили їхні землі. Союз антів припинив своє існування. Остання згадка про них — 602 р. Візантійські історики Феофілакт Сімокатта й Феофан Сповідник пишуть, що того року анти зазнали поразки від аварів.

Пішовши далі в Центральну Європу, авари утворили в середній течії Дунаю Аварський каганат. Однак у VIII—IX ст. їх повністю розгромили франки й угри. У слов’янських джерелах навіть з’явилося прислів’я «Згинули, як обри».

Саме антів вважав предками українського народу «батько української історії» — видатний історик кінця XIX — початку XX ст. Михайло Грушевський.

Кросворд «Велике розселення слов’ян»

https://cutt.ly/WtmUX0G

ЗАСНУВАННЯ КИЄВА

На землях антів на місці сучасного Києва з V-VI ст. існували слов’янські поселення. За легендою, Київ заснували на високих кручах річки Дніпро князь Кий разом із братами Щеком, Хоривом і сестрою Либіддю. Народна пам’ять зберегла легендарні імена засновників Києва в назвах київських пагорбів: Старокиївська гора, Щекавиця, Хоревиця. А ім’я Либіді залишилося в назві річки (нині в підземному колекторі). Місто віддавна має вигідне географічне положення, оскільки розташовується на сухопутному шляху з Азії до Європи.

Думки істориків

Хто такий був справжній Кий і чи взагалі він був? Суперечки серед істориків не вщухають досі.

Зокрема, український історик Михайло Брайчевський у другій половині XX ст. доводив, що Кий — це воєвода Куврат, який жив у 70-ті роки VI ст., за походженням білий хорват.

На території сучасного Києва люди жили з давнини. Постійні поселення існували в VI-IX ст. Тому точну дату заснування міста встановити неможливо. Перша підтверджена згадка Києва в руських джерелах — 862 р., у візантійських — близько 945 року.

ПЛЕМІННІ СОЮЗИ СХІДНИХ СЛОВ’ЯН

Про історію східних слов’ян VII — початку XII ст. ми дізнаємося з давньоруського літопису «Повість минулих літ» (1113 р.). У ній автор перелічує східнослов’янські племена, що заселяли територію Східної Європи в VII-IX ст.

У «Повісті минулих літ» ідеться, що на території сучасної України жили такі східнослов’янські племінні союзи:

  • у середній течії Дніпра навколо Києва — поляни;
  • на території Східної Волині та Поліссі — деревляни;
  • у басейні Західного Бугу — дуліби (волиняни, бужани);
  • у передгір’ях Карпат — білі хорвати;
  • у басейні Південного Бугу — уличі;
  • по Дністру — тиверці;
  • на Лівобережжі (басейни річок Десна, Сейм, Сула, Ворскла) — сіверяни.

Вправа «Слов’янські племінні союзи»

https://cutt.ly/9tmUCgF

Східні слов’яни і їхні сусіди в IX ст.

Варто запам’ятати!

Племінний союз — об’єднання кількох племен.

Діємо: практичні завдання

Простежте за картою на с. 13 розселення східнослов’янських племінних союзів на території України. Співвіднесіть території розселення слов’янських племен і сучасні області України.

2. ГОСПОДАРСТВО ТА ЗАНЯТТЯ СХІДНИХ СЛОВ’ЯН

Основу господарства слов’ян становило землеробство.

На північному Правобережжі в лісистій зоні наші пращури займалися підсічно-вогневим і перелоговим землеробством.

Земля у слов’ян належала всій громаді, проте поступово від громади вона переходила в індивідуальну власність окремих сімей. Поля, ліси і луки залишалися власністю всієї громади.

Розвивалося домашнє (присадибне) скотарство — розводили коней, биків, свиней, дрібну рогату худобу (вівці, кози), птицю. Наші предки були вправними рибалками та мисливцями — полювали на кабана, оленя, лося, зубра, ведмедя, бобра, куницю, сайгака, диких коней.

Високого розвитку набули ремесла — обробка заліза, гончарство, ткацтво. Слов’яни були вправними ювелірами, будівельниками, бондарями (ті, хто виробляє бочки та діжки). Вони вміли обробляти деревину, камінь, скло.

3. СУСПІЛЬСТВО СХІДНИХ СЛОВ’ЯН

Основою східнослов’янських племінних союзів була громада, яка складалася з кількох селищ (гнізд).

Начолі племінних союзів стояли вожді — князі, які мали свої військові загони — дружини. Князь і дружинники жили у градах — укріплених племінних центрах слов’ян, поселеннях, оточених дерев’яним частоколом. Поступово гради перетворювалися в міста — центри перебування представників влади, ремесла та торгівлі. З ранньої весни до пізньої осені князі з дружиною ходили в походи, нападали на далеких і близьких сусідів і грабували їх. Більшість награбованого належала князю, а дружинники за вірну службу отримували свою частку від того.

Важливі питання життя племінного союзу вирішувалися на раді старійшин.

Довідка «Системи землеробства на Русі»

https://cutt.ly/VyXSiy0

Варто запам’ятати!

Князь — воєначальник роду чи племені (племінного союзу), який стояв на чолі військової дружини; згодом — правитель держави (князівства).

Дружина — професійне військо у слов’ян, що складалося з найближчого оточення князя.

4. ВІРУВАННЯ СХІДНИХ СЛОВ’ЯН

Предки українців були язичниками (інша назва — погани), поклонялися силам природи, багатьом богам.

Варто запам’ятати!

Язичництво (поганство) — обожнювання сил природи, віра в багатьох богів і богинь, у магію.

Ми небагато знаємо про давньослов’янських богів. У джерелах є такі імена: Дажбог, Перун, Сварог, Велес, Мокош, Симаргл. На думку деяких істориків, Дажбог вважався головним богом, він втілював Сонце. Бог грому та блискавки звався Перун, бог вогню — Сварог. Покровителем скотарства був Велес.

Збруцький ідол (дохристиянська язичницька/поганська пам’ятка, IX ст.)

Предки українців обожнювали річки, озера, ліси, а також птахів, звірів. Вірили вони і в потойбічне життя. Богам приносили жертви у спеціальних місцях — капищах, де стояли дерев’яні та кам’яні людиноподібні ідоли.

5. СУСІДИ СХІДНИХ СЛОВ’ЯН

Русь розвивалася на пограниччі впливу західної (християнської) і східної (кочової) цивілізацій. Одним із центрів західної християнської цивілізації була в ті часи імперія Ромеїв (Візантійська імперія). Кочовий Великий Степ — це величезні степові простори Азії та півдня Європи.

Обидві цивілізації мали схожі риси: фактично неподільна державна і релігійна влада, одноосібне правління державою та економікою.

Довідка «Сусіди слов’ян»

https://cutt.ly/syXSeHh

ЗНАЮ МИНУЛЕОСМИСЛЮЮ СЬОГОДЕННЯПРОГНОЗУЮ МАЙБУТНЄ

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Знаю нове

1. Що називають Великим розселенням слов’ян?

2. Поясніть значення слів хмаринки. Об’єднайте слова за логічними зв’язками. Дайте назви утвореним групам слів.

3. Назвіть головне писемне джерело з історії східних слов’ян. У якому столітті автор завершив свою працю?

4. Дайте визначення понять: «племінний союз», «князь», «дружина», «язичництво».

5. Виконайте тренувальні онлайн-вправи:

«Передумови утворення східнослов’янської держави»

https://cutt.ly/utmUCIK

«Східні слов’яни у V — першій половині IX ст.»

https://cutt.ly/AtmUC3B

Досліджую і аналізую

  • 1. Які наслідки для слов’ян мало Велике переселення народів?
  • 2. Уявіть, що ви працюєте в музеї. Проведіть екскурсію «Збруцький ідол» для однокласників/однокласниць (скористайтесь довідкою «Як дослідити історичну пам’ятку», вміщеною на інтернет-ресурсі до підручника).

Ці дати допоможуть вам зрозуміти історію. Запам’ятайте їх:

V-VII ст. Велике розселення слов’ян

Зародження державності у східних слов’ян

Хто ж такі анти? Що нам про них відомо? Свідчення візантійських, готських, латинських та арабських авторів VI-VII ст. про антів – перші незаперечні історичні згадки про слов’янські племена на східноєвропейській рівнині. Як повідомляли тогочасні історики, (візантійський – Прокопій Кесарійський, готський – Йордан та ін.), анти являли собою частину слов’ян-венедів. Перша згадка про них у писемних джерелах датована 375, остання – 602 р. н. е. Мовою антів, на думку лінгвістів, була слов’янська. Імена вождів (Бож, Мезамир, Лаврит та ін.) теж звучать як слов’янські. Культура, звичаї та норми їхнього суспільного укладу мали також чітко виражене слов’янське забарвлення. Релігійні уявлення були такими ж язичницькими, як згодом і поганська віра східних слов’ян.

Виходячи з цих засад, значна частина істориків справедливо вважала антів протослов’янами, або просто слов’янами (О. Шахматов, М. Погодін, С. Соловйов та ін.). На відміну від росіян, вітчизняні дослідники дотримувалися думки, що анти – прямі предки українського народу або навіть перші українці (М. Грушевський, В. Щербаківський). Цікаві думки щодо «антської проблеми» висловлює відомий сучасний український історик М. Брайчевський. Поділяючи в цілому погляди своїх попередників, він довів принципову ідентичність вітчизняних літописних полян та антів з іноземних джерел. За твердженням М. Брайчевсь-кого, самі себе ці люди називали полянами, степові сусіди – сармати (а від них уже й інші народи, що жили південніше) знали їх під назвою антів, тобто «крайніх», тих, що живуть «на краю», «окраїнних людей». Цілком можливо, що саме звідси, від цих «окраїнних людей» – антів і бере свій початок назва нашої держави і народу.

Як свідчать писемні та археологічні джерела, анти жили невеликими поселеннями на берегах річок та озер, займалися скотарством та хліборобством. Вони мали військові укріплення не в кожному селі, а спільні – для кількох поселень. На думку вчених, в антів на зміну родовій общині прийшла нова, територіальна сільська община, в якій поступово виділилися окремі заможні сім’ї, що володіли певною власністю. Ця новонароджена племінна верхівка була досить різнорідною. До неї входили передовсім вожді племен. Зарубіжні історики називають їх королями, старійшинами, «вельможами». Вони виділялися з основної маси населення своїм майновим становищем, збагачуючись за рахунок привласнення продуктів праці членів общини у вигляді данини. За свідченнями візантійських істориків, у антів значного розвитку набуло рабство, яке поряд із збиранням данини було початковою формою експлуатації в процесі становлення класового суспільства.

Суспільний і політичний лад антів привертав до себе пильну увагу дослідників. Зокрема, Прокопій Кесарійський писав, що антами не править хтось один, а здавна управляє ними народне зібрання, і всі справи, добрі чи лихі, вони вирішують спільно (демократія). Проте в моменти загальної небезпеки вони обирали царя («Rех»), авторитет якого визнавав увесь народ Такими вождями антів були Бож, Мезамир, Ардагаст, Мусокій, Доброгаст та ін. Воєнна здобич, контрибуції, подарунки сприяли накопи-ченню багатств антських вождів, що, в свою чергу, посилювало їх військову і політичну владу. Все це прискорювало майнову та соціальну диференціацію слов’янського суспільства, сприяло формуванню в ньому класових відносин.

На думку вчених, у цеп період виникає перехідна (між докласовою і класовою формаціями) форма управління суспільством, коли продовжували використовуватися деякі родові форми регулювання соціальних процесів, але вже в інтересах пануючого класу, що поступово зароджувався. Таку форму управління суспільством деякі дослідники називають військовою демократією, на стадії якої знаходилися й анти. Військова демократія містила в собі якості, властиві суспільному самоврядуванню, й водночас елементи державного ладу. В результаті посилення соціальної диференціації в союзах слов’янських племен усе більше зміцнювалася державно-правова основа, що зумовлювало поглиблення класовою поділу суспільства й утворення держави.

Варто зазначити, що оцінки істориками політичного об’єднання антів досить суперечливі. Дехто вважав його племінним союзом (В. Ключевський – «дулібський союз»), дехто – короткочасним військовим об’єднанням, що створювалося для боротьби з ворогом (готами, аварами й ін.). Але цьому висновку суперечать слова Йордана, котрий писав, що анти мають спадкову царську владу (виходячи з цього, очевидно, й державу – Антське царство – Авт.). М. Брайчевський вважає, що політична організація антів нагадувала структуру державних об’єднань Західної Європи (Карла Великого, бургундів, вандалів, готів) і була так само нетривкою.

Як бачимо, дослідники дотримуються різних поглядів на сутність «Антського царства». Але сам факт об’єднання антів у союз фактично був першою відомою спробою прямих предків українського народу створиш власне державне утворення з організованим військом та участю населення в політичному житті, яке проіснувало три сторіччя (кінець IV – початок VII ст.). В 602 р. держава антів упала під тиском кочових племен аварів Після цього анти в писемних джерелах уже не згадуються, а в літературі починає вживатися назва слов’яни.

Поступово ця загальнослов’янська спільність ділиться на три великі відгалуження – східну, західну та південну. Подальший розвиток цих слов’янських угруповань веде до їх дроблення і формування досить стабільних етно-політичних утворень – союзів племен, перелік і розселення яких дається у славнозвісній «Повісті временних літ» Як зазначає літописець Нестор, слов’яни, що «прийшли й сіли по Дніпру й назвались полянами, а інші – древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип’яттю й Двиною й назвались дреговичами (від слова «дрегва» – болото. – Авт.), інші сіли по Двині й назвались полочанами за річкою, що впадає до Двини й має назву Полота. Ті ж слов’яни, котрі сіли поблизу оз Ільмень, назвалися власним ім’ям – словенами. » Поступово в оповіді літописця виступають й інші слов’янські племена: кривичі з їхнім градом Смоленськом, від яких Нестор виводить сіверян, дуліби – жителі Побужжя, мешканці західної частини пізнішої України – волиняни бужани й хорвати. Не забуває він згадати й жителів По^ сожжя (від р. Сож) – радимичів, і мешканців волго-окських лісів – в’ятичів, і уличів з тиверцями, що населяли простори від Дніпра й Буга до Дністра.

Історики тривалий час вели дискусії з приводу того що являли собою в дійсності «племена» Нестора, і посту^ пово дійшли висновку, що ці «племена» були насправді великими союзами, початок формування яких можна датувати не пізніше VI-VII ст. н. е. Ці союзи племен відомий археолог П. Третяков назвав «народцями», вбачаючи в них не лише територіальні, а й етнополітичні об’єднання Його думку варто визнати слушною.

Найбільш ранніми племінними об’єднаннями вважаються полянське, з осередком у Києві, дулібське і волинянське, на території пізнішої Волинської землі Академік Б. Греков припускав, що в VI-VII ст. існував величезний і потужний дулібсько-волинянський союз племен, який був одним із найдавніших союзів східнослов’янських племен. У «Повісті временних літ» літописець розповідає про зіткнення дулібів з аварами (він називає їх обрами): «В ті часи існували й обри, що воювали проти царя Іраклія й мало його не захопили». Обри-авари знущалися над дулібами, але «Бог винищив Їх, і померли всі, й не залишилося жодного обрина». Цс, схоже па легенду, коротке повідомлення літопису викликало безліч палких суперечок серед учених. Чимало істориків убачало в ньому фольклорний вимисел, однак подальші дослідження підтвердили правдивість слів Нестора.

Візантійський «цар», тобто імператор, Іраклій правив з 610-го по 641 р. Отож виходить, що племінний союз дулібів існував уже в першій половині VII ст., виникнувши, очевидно, в попередньому, VI ст. Як зазначає сучасний дослідник стародавньої історії України М. Котляр, дулібськс об’єднання племен було зародком державності східних слов’ян, що в майбутньому, поряд із полянським союзом, стало основою формування Давньоруської держави – Київської Русі.

В процесі подальшої консолідації у VIII-XI ст. виникли ще ширші політичні об’єднання східних слов’ян, своєрідні «союзи союзів» та «надсоюзи». В арабських джерелах, зокрема, згадується про існування в цей період трьох таких великих політичних центрів: Куяби (Куявії), Славії та Артанії. Майже всі дослідники сходяться на тому, що Куявія чи Куяба – цс Київська земля з Києвом. Славію, як правило, бачать в землі ільменських словен, головним містом яких у Х ст став Новгород. В Артанії різні історики вбачали то Рязань, то Тмутаракань, то Чернігів, то Білоозеро, то Ростов Ярославський Найбільш прийнятною, па нашу думку, є версія, згідно з якою Артанія – цс Ростово-Суздальська земля разом із землею, що простягалася до Білоозера.

У вітчизняних літописах політичні об’єднання навколо Києва відомі під назвою Русь (VIII ст.) га Руська земля (IX ст.).

В історичних джерелах, як відомо, по-різному тлумачиться термін «Русь». Дехто з дослідників намагається довести його фінське походження, інші шукають його корені у шведській, слов’янській мовах. Це свідчить про значне поширення назви «Русь» в інших народів. На думку М. Котляра, згідно з останніми лінгвістичними та історичними дослідженнями слово «русь» – фінського походження (ruotsi). Воно вживалося спочатку для позначення скандинавів, що складали пізніше дружини давньоруських князів. Поступово дружини варязьких князів із роду Рюрика па східнослов’янських землях розбавлялися слов’янами й ставали поліетнічними (різноплемінними). Термін «русь» поширюється па всіх дружинників узагалі, в тому числі й слов’янською походження. Назва «русь» поширюється насамперед на полян, що панували у прото-державному утворенні па Наддніпрянщині, а потім і на всіх східних слов’ян. У літописах та інших давніх джерелах Руссю називалась уся територіях, яку посідали руські люди, тобто східні слов’яни. Цим же словом (варіант – Руська земля) іменували п Давньоруську державу з центром у Києві. Як вважає сучасна дослідниця Р. Іванченко, до появи Рюриковичів у Києві правила Києвичів (Кий, Дир, Аскольд). У 882 р. Олег, який володів Словенським князівством, здійснив у Києві династичний переворот, усунувши від влади династію Києвичів. Повідомлення про захоплення Олегом Києва літописи традиційно починають історію єдиної східно-слов’янської держави Київська Русь.