Витрати виробництва і їх види

Витрати виробництва відноситься до загальної суми грошей, необхідної для створення певної кількості продукції. В економіці вартість виробництва має особливе значення.

Вся справа в платежах або витратах, необхідних для отримання робочої сили, капіталу та управління, які потрібні для створення товарів. Іншими словами, це грошові витрати, які повинні бути понесені для придбання факторів підприємства.

Ключові елементи, які відносяться до витрат на продукцію:

• закупівля сировини і техніки;
• монтаж обладнання та машин;
• оклади працівників;
• оренда будинку;
• відсотки на капітал;
• знос будинків і машин;
• витрати на маркетинг;
• податки;
• страхові збори;
• тимчасова собівартість фактора виготовлення, що належить самій фірмі.

Альтернативні витрати

Альтернативні витрати або витрати на можливості – економічний термін, який визначає собівартість того, від чого планують відмовитися. Коротко кажучи, це цінність шляху, від якого відмовляються.

Концепція альтернативних витрат полягає в тому, що ресурси завжди обмежені. Тобто, у власника бізнесу в наявності обмежена кількість часу, грошей і досвіду, тому не можна використовувати кожну можливість, яка з’являється.

Якщо вибирається один варіант, обов’язково потрібно відмовитися від інших. Вони взаємно виключають одна одну. Цінність цих інших варіантів і є альтернативна вартість.

Розрахунок собівартості альтернатив корисний на етапі вибору варіанта реалізації продукції.

Бухгалтерські витрати

Бухгалтерські витрати – це витрати, які розглядаються як засоби, необхідні для ведення бізнесу. Це витрати випуску товарів, оренда, рекламний бюджет і заробітна плата.

Іншими словами, це реальні капіталовкладення в виготовлення, маркетинг і доставку продукції.

Бухгалтерські витрати мають грошову оцінку і легко визначаються в бухгалтерській книзі. Витрати на бухгалтерський облік, як правило, представляють собою витрати в режимі реального часу, які віднімаються з виручки за будь-який звітний період.

Бухгалтерські витрати включають прямі і непрямі капіталовкладення. Прямі – витрати спрямовані на виробництво, а непрямі містять додаткові витрати на нормальне функціонування фірми: амортизація, виплата кредитів і т. Д.

Бухгалтерська собівартість використовуються в якості традиційного засобу визначення фінансового стану компанії. Кожен власник бізнесу хоче знати, скільки грошей надходить, і яке фінансування застосовується до яких витрат.

Визначення фінансового стану компанії не може обійтися без розрахунку облікових витрат. Крім того, бухгалтерські витрати використовуються в звітності по податках.

Економічні витрати

Поняття економічних витрат включає не тільки явні, але і неявні (значення, які не вказані в бухгалтерській книзі) капіталовкладення. Економічні витрати дуже цінні для бізнесу, тому що вони визначають довгострокові стратегії.

Економічні витрати забезпечують загальне уявлення про те, в чому дійсно оцінюється компанія, і в чому вона може бути оцінена, якщо б вона змінила спосіб використання своїх ресурсів і активів. Ця інформація може вплинути на стратегії входу або виходу на ринки або утримання існуючих ринкових моделей.

Знання того, що компанія володіє цінним ресурсом, також важливо для фінансування, оскільки воно дає кредиторам і інвесторам упевненість в тому, що у компанії є активи реальної вартості, які можна використовувати для капіталу.

Зовнішні та внутрішні

Внутрішні витрати – це витрати, на яких власник бізнесу засновує свою ціну. Вони охоплюють витрати на матеріали, комунальні послуги, оплату праці та накладні витрати.

Зовнішні витрати мають відміну від внутрішніх витрат: вони не входять у вартість бізнесу.

Вони включають в себе:

• утилізацію товару в кінці терміну його корисного використання;
• погіршення стану навколишнього середовища, викликане викидами, забруднювачами і промисловими відходами;
• проблеми зі здоров’ям робітників, викликаних шкідливими матеріалами і інгредієнтами;
• соціальні витрати, пов’язані зі зростанням безробіття через збільшення автоматизації.

Незважаючи на те, що зовнішні витрати не включені в ціну продукту, вони все одно повинні бути оплачені. Суспільство оплачує їх через податки, компенсацію нещасних випадків, медичні платежі, страхові виплати, а також через втрати в якості навколишнього середовища і природного капіталу.

Продукти та послуги, які включають зовнішні витрати (приклади зовнішніх капіталовкладень: органічні продукти, екологічно чисті технології, натуральні продукти, поновлювані джерела енергії), як правило, коштують дорожче. Споживачі схильні купувати найдешевші товари, тому чисті продукти знаходяться в невигідній позиції.

Постійні і змінні

Постійні витрати – це капіталовкладення, що не залежать від обсягу виробництва. Вони залишаються фіксованими в усьому відповідному діапазоні і зазвичай вважаються затопленими для відповідного діапазону (не належать до рішень про вихід).

Змінні витрати – це витрати, які мають залежність від обсягу виготовлених продуктів. Як правило, змінні витрати збільшуються з постійною швидкістю по відношенню до праці і капіталу. Змінні капіталовкладення можуть включати тимчасові витрати, комунальні послуги, придбання матеріалів і техніки.

Змінні капіталовкладення можуть бути частково постійними. Прикладом може служити електрику – споживання електрики може збільшуватися зі зростанням кількості виготовлених товарів, але якщо нічого не виробляється, фабриці все ж може знадобитися певна кількість енергії.

На графіку нижче видно, що змінні витрати (Пер) з ростом обсягу продукції (Q) зростають, а постійні (Пост) залишаються незмінними.

Загальні валові

Загальна валова вартість (ОВ) або сумарні витрати – це повна собівартість створення об’єкта, тобто це сума постійних (Пост) і змінних (Пер) витрат.

Формула має такий вигляд:

Нижче представлений графік залежності сукупних валових витрат (ОВ) від змінних (Пер) і постійних (Пост). Q – обсяг виробництва.

граничні
Граничні витрати – це вартість розробки додаткової одиниці продукції. Іншими словами, граничні витрати – це додавання до загальних капіталовкладень виробництва однієї одиниці продукції.

Наприклад, відомо, що загальна вартість створення 120 одиниць становить 2400 грн, а на виготовлення 121-вої одиниці піде 2436 грн. Граничні витрати можна знайти шляхом вирахування: 2436 – 2400 = 36 грн.

Середні

Середні витрати також називаються вартістю за одиницю. Якщо сукупні витрати виробництва розділити на загальну кількість створених одиниць, то виходить середня собівартість.

Середня загальна вартість – це сума середніх змінних витрат і середньої фіксованої вартості. Якщо загальна вартість розробки 120 одиниць товару становить 2400 грн, то середня складе 2400/120 = 20 грн.

ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА І ПРИБУТОК

В економічній теорії існують різні підходи щодо визначення витрат виробництва та їх класифікації. Витратами виробництва називаються витрати ресурсів на виготовлення товарів і послуг, виражені у грошовій формі. У процесі виробництва здійснюються витрати живої та уречевленої праці. У витратах виробництва затрати праці набирають форми затрат капіталу.

У вітчизняній економічній літературі витрати виробництва поділяються на витрати суспільства і витрати його первинних ланок – підприємств. Витрати суспільства — це сукупність витрат (матеріальних та живої праці), що відображають вартість виробництва кінцевої продукції для суспільства. Тобто це усі затрати суспільно необхідної праці на виробництво кінцевої продукції. Вони складаються зі спожитих засобів виробництва, заробітної плати, прибутка і набувають форми вартості продукції.

Витрати підприємств — це сукупність усіх спожитих ресурсів на виробництво того чи іншого продукту. Вони характеризують вартість виробництва продукції для підприємства. Витрати підприємства складаються зі спожитих засобів виробництва та заробітної плати і набувають форми собівартості продукції. Різниця між вартістю продукції і собівартістю дорівнює розміру прибутку підприємства. Витрати підприємств виражають реальні виробничі відносини ринкової системи господарювання.

У західній економічній літературі проблема витрат виробництва розглядається з інших позицій. Основою теорії витрат виробництва є феномен обмеженості економічних ресурсів та можливості їх альтернативного використання. На думку вчених-економістів, витрати виробництва щодо окремого підприємства можна поділити на економічні (вмінені) та бухгалтерські (явні) витрати.

Економічні (вмінені) витрати – це явні (зовнішні) витрати виробництва (витрати на придбання ресурсів, що не належать власникам підприємства) та ще й неявні (внутрішні), або альтернативні витрати (власні виробничі ресурси підприємства). Тобто, це вартість усіх виробничих ресурсів незалежно від того, чи вони є власністю підприємства, чи купуються на ринку.

Бухгалтерські витрати – це усі витрати виробництва, які пов ‘язані з придбанням необхідних для забезпечення випуску продукції ресурсів за ринковими цінами. Тобто, це грошові витрати на придбання виробничих ресурсів, що не належать підприємству.

У деяких випадках у підприємницькій діяльності виникають витрати, які підприємства не зможуть собі відшкодувати за жодних умов. Такий вид витрат називають незворотннмн витратами підприємства.

У країнах з ринковою економікою також розрізняють постійні та змінні витрати. Постійні витрати – це витрати на обслуговування і управління виробництвом, які підприємство несе незалежно від обсягів виробництва продукції (послуг), тобто їх розмір є незмінним, яка би кількість товару не вироблялася. Вони оплачуються і тоді, коли не виробляється ніякої продукції. До них належать витрати на опалення, освітлення, амортизаційні відрахування, утримання управлінського персоналу, охорони, виплата відсотків за позиками, орендна плата, страхові внески тощо.

До змінних витрат виробництва належать витрати на сировину, матеріали, електроенергію, заробітну плату робітникам, тобто усі витрати, які не належать до постійних. їх зараховують до змінних витрат тому, що вони змінюються залежно від обсягу виробництва підприємства. Загальну суму постійних і змінних витрат на кожному конкретному рівні виробництва називають валовими витратами виробництва.

Різницю у закономірностях зміни витрат і їх загальну структуру наведено на рис. 7.1.

Сума постійних витрат може тривалий час не збільшуватися з огляду на зростання обсягів виробництва продукції (у нашому умовному прикладі вона дорівнює 20 тис. гри при випуску як 200, 400, так і 600 одиниць продукції).

А ось загальна сума змінних витрат зростає зі збільшенням обсягів виробництва. Так, якщо виготовлення 300 одиниць продукції потребує змінних витрат 30 тис. грн., то 400 одиниць – 40 тис. грн., а 600 одиниць -60 тис. грн.

Відповідно змінюються і валові витрати на виробництво продукції. Якщо валові витрати на виробництво 200 одиниць продукції складуть на певному підприємстві 43 тис. грн. (20 тис. грн. постійних витрат і 23 тис. грн. змінних витрат), то виробництво 400 одиниць продукції вимагатиме витрат в 60 тис. грн. (20 тис. грн. постійних витрат і 40 тис. грн. змінних витрат), а виробництво 600 одиниць – 80 тис. грн. (20 тис. грн. постійних витрат і 60 тис. грн. змінних витрат).

Такий аналіз зміни витрат виробництва підприємства використовується для визначення ціни продукції, яку воно має постачати на ринок, і обсягів її виробництва.

Логіку взаємозв’язку ціни і витрату ринковій економіці можна подати за схемою, наведеною на рис. 7.2.

Сучасна політична економія також розрізняє поняття граничні витрати. До них належать витрати підприємства, необхідні для виробництва кожної додаткової одиниці продукції. Граничні витрати показують зміну у витратах підприємства, яка пов’язана зі зменшенням чи збільшенням обсягу виробництва на одну додаткову одиницю продукції.

Спираючись на ці поняття, економісти запроваджують поняття відповідних середніх витрат, які визначаються діленням валових витрат на кількість виробленої продукції. Отже, середні витрати — це витрати на виробництво одиниці продукції, які дорівнюють валовим витратам, поділеним на вироблену кількість продукції. Середні змінні витрати визначають шляхом ділення суми змінних витрат на кількість продукції. Порівнюючи середні витрати з ціною продукції, можна визначити, чи прибуткове виробництво.

Склад і структура витрат залежать від характеру й умов виробництва продукції за тієї або іншої форми власності, від співвідношення матеріальних і трудових витрат та інших чинників.

Для розрахунку витрат і оцінки виробничої діяльності підприємства у країнах з розвиненою ринковою економікою застосовуються різні методи. В українській економіці, як і в інших економіках країн СНД, використовуються методи, що спираються на категорію собівартості Кожна країна законодавчо регулює структурні елементи собівартості, у тому числі ставки відрахувань на соціальні потреби, норми амортизації та ін. Собівартість – це один із найважливіших якісних показників комерційної діяльності підприємств будь-якої форми власності.

У процесі колообігу і обігу капіталу підприємства грошові витрати відособлюються від вартості у вигляді поточних витрат і набувають форм собівартості продукції. Вона є мірилом реальних витрат і доходів.

Собівартість продукції – це виражені у грошовій формі поточні витрати підприємства на її виробництво і реалізацію. Ці витрати за економічним змістом групуються за такими елементами:

• – матеріальні витрати (сировини, матеріалів, палива, електроенергії, напівфабрикатів);
• – витрати на оплату праці;
• – відрахування на соціальні заходи, у які входять відрахування на державне пенсійне страхування, соціальне страхування, страхування на випадок безробіття;
• – амортизація основного капіталу, включно з прискореною амортизацією;
• – інші витрати.

На основі цього групування витрат підприємства кожної конкретної галузі визначають статті витрат виробництва і реалізації продукції при плануванні, обліку і калькуляції собівартості з урахуванням характеру і структури виробництва.

Структурну схему формування собівартості продукції показано на рисунку 7.3.

Слід зазначити, що нині в українській економіці підприємства всіх форм власності здобули більше самостійності у прийнятті рішень щодо формування собівартості продукції. Однак вони не можуть порушувати чинних нормативних документів, які регламентують розмір відрахувань елементів витрат, що входять в собівартість.

Склад (перелік) витрат, які суб’єкти підприємницької діяльності можуть зараховувати на собівартість, регламентований державою.

Відповідно до сучасної Системи національних рахунків, що впроваджується в Україні з 1992 року, собівартість реалізованої продукції складається: з виробничої собівартості продукції, яка була реалізована протягом звітного періоду; нерозподілених постійних загальновиробничих витрат та понаднормативних виробничих витрат.

До виробничої собівартості зараховують: прямі матеріальні (виробничі) витрати; прямі витрати на оплату праці; інші прямі витрати; загальновиробничі витрати.

Витрати, пов’язані з операційною діяльністю підприємства, які не зараховують до виробничої собівартості, такі: адміністративні витрати, витрати на реалізацію продукції і витрати на рекламу. Ці витрати відносять на дохід, тобто на зменшення валового прибутку підприємства.

У господарській практиці розрізняють:

• 1) цехову собівартість — всі витрати на виробництво, за винятком загальнозаводських;
• 2) виробничу (фабрично заводську) собівартість – всі витрати на виробництво без позавиробничих витрат;
• 3) повну (збутову) собівартість – всі витрати, пов’язані з виробництвом продукції і послуг, позавиробничі витрати (витрати на тару, упакування) і реалізацією продукції;
• 4) індивідуальну собівартість – витрати на одиницю окремих видів продукції;
• 5) середньогалузеву собівартість – витрати на виробництво і збут продукції в середньому в галузі;
• 6) планову собівартість – обчислюють на початку виробничого циклу на основі нормативів, технологічних карт і т. п. при складанні виробничо-фінансового плану;
• 7) фактичну (звітну) собівартість визначають на основі фактично здійснених витрат.

Щодо одиниці продукції розрізняють:

прямі витрати – пов’язані з процесом виробництва (затрати на сировину і матеріали, зарплата основних виробничих працівників і т. д.). Вони відносяться на окремі види продукції і можуть бути розраховані безпосередньо на одиницю продукції; непрямі витрати – пов’язані з роботою підприємства в цілому (цехові і загальновиробничі витрати), їх не можна безпосередньо розрахувати на одиницю продукції (за обсягом і асортиментом). За економічним змістом витрати діляться на: основні – пов’язані безпосередньо з виробництвом продукції; накладні (загальновиробничі) – охоплюють витрати на організацію, управління, технічну підготовку і обслуговування виробництва, відсотки за кредит банку, витрати на охорону праці та оплату праці управлінського апарату, канцелярські витрати тощо.

Відсоткове співвідношення елементів витрат у повній собівартості на виробництво продукції характеризує структуру собівартості. Ця структура на підприємствах різних галузей не однакова. Так, наприклад, в автомобільній промисловості частка купованих комплектуючих виробів і напівфабрикатів становить близько 50% усієї собівартості, тоді як на швейній фабриці у повній собівартості чоловічого костюму матеріальні витрати становлять 90%. Галузі промисловості, у структурі собівартості яких велика питома вага матеріальних витрат (легка, харчова, хімічна промисловість), вважають матеріаломісткими. Галузі, у структурі витрат яких велику питому вагу мають амортизаційні відрахування (нафтовидобувна, газова промисловість), вважають фондомісткими галузі, де великі витрати на оплату праці (підприємства вугільної, торф’яної, лісової промисловості), вважають трудомісткими.

У промисловості України у 2002 р. структура витрат на виробництво продукції становила: матеріальні витрати 69,2%; амортизація – 5,9%; витрати на оплату праці – 11,1%; відрахування на соціальні заходи – 4%; інші операційні витрати 9,8%.’

Під впливом науково-технічного прогресу і зростання продуктивності праці відбувається постійний процес зміни структури витрат у суспільному виробництві. Кожна підприємницька структура прагне до мінімізації витрат виробництва, зниження собівартості продукції. Це зумовлено тим, що зниження собівартості продукції є важливим чинником збільшення прибутку від реалізації, а отже, підвищення конкурентоспроможності виробництва.

Зниження собівартості продукції досягається за рахунок економії сировини, матеріалів, електроенергії, палива. На собівартість впливають продуктивність праці, витрати, пов’язані з використанням засобів праці (основного капіталу), рівень різних непродуктивних витрат.

Вирішальне значення для зниження собівартості і відповідно збільшення маси і норми прибутку має підвищення продуктивності праці. Зумовлюється це тим, що величина додаткового продукту, який в умовах розвинутого товарного виробництва є матеріальною основою прибутку, визначається насамперед продуктивною силою додаткової праці. Зростання продуктивності праці це головний засіб скорочення часу виробництва. За незмінної величиної робочого дня та інтенсивності праці додаткова вартість не може збільшуватися, якщо не підвищується продуктивність праці. Вона прямо пропорційна до продуктивної сили праці, тобто зростає з підвищенням і падає зі зниженням продуктивності праці. Ці загальнометодологічні положення класичної політичної економії безпосередньо стосуються підприємницьких структур усіх форм власності та галузей діяльності.

Аналіз економічної діяльності підприємств в умовах ринкової системи показує, що найкращих успіхів у підвищенні продуктивності праці, зниженні витрат виробництва і відповідно збільшенні прибутку досягають ті підприємства, які надають особливої уваги проблемам сучасної технічної оснащеності виробництва, його організаційним удосконаленням. Впровадження нової техніки і прогресивної технології, удосконалення структури управління, підвищення культурно-технічного рівня працівників сприяє підвищенню ефективності виробництва, зниженню собівартості продукції, і на цій основі – збільшенню прибутку. Наслідки науково-технічного прогресу впливають на ці процеси через такі параметри економічного характеру, як трудо-, матеріало- і фондомісткість виробництва. Тому їх зниження є важливим резервом скорочення витрат на виробництво продукції і відповідно збільшення прибутку.

Практика господарювання в країнах з розвиненою ринковою економікою нагромадила значний досвід зниження витрат виробництва. Його використання підприємствами України в умовах ринкового трансформування сприятиме підвищенню ефективності вітчизняної економіки.

Класифікація витрат в управлінському обліку: терміни та їх угруповання

Управління підприємством лише на основі фінансового та податкового обліку схоже на похід без компасу — є карта, але невідоме розташування на ній. Щоб визначити стан компанії та її потенційні точки зростання, керівництво використовує управлінський облік. В управлінському обліку витрати класифікують, щоб полегшити відповідальним менеджерам роботу зі звітами. Звіти є джерелом інформації для прийняття рішень, їх обґрунтування, прогнозу вигод і ризиків для компанії. Класифікація допомагає розділити витрати на ті, що піддаються впливу менеджерів, та інші витрати.

З цієї статті ви дізнаєтесь:

• Понятие затрат в управленческом учете
• Как осуществляется группировка затрат в управленческом учете
• Классификация затрат для целей управленческого учета
• Оценка запасов и определение финансового результата
• Принятие управленческих решений
• Мониторинг и координация

Поняття витрат в управлінському обліку

У країнах із розвиненою економікою існує безліч варіантів класифікації витрат. Вони залежать від цілей та напрямів обліку, запитів користувачів звітності.

Британський професор економіки Колін Друрі запропонував свою версію класифікації витрат. Він розділив інформацію щодо витрат на три категорії: матеріали, робоча сила, накладні витрати. Далі розділив їх за напрямами: 1) калькулювання собівартості, 2) планування управлінських рішень, 3) контроль та регулювання. Кожен напрямок має низку детальніших пунктів, які будуть розкриті у статті.

Деякі практики вважають таку класифікацію досить вузькою та недостатньо актуальною для нинішніх ринкових реалій. Вони аргументують це тим, що в управлінського обліку є функції, а ті, у свою чергу, мають призначення, мету, завдання, методи, способи і прийоми досягнення.

Примітно, що терміни «витрати» і «видатки» іноді плутають і використовують як синоніми. Для уникнення плутанини визначимо поняття цих термінів:

Видатки – це державні платежі, які не підлягають поверненню. Витрати – зниження економічних вигод через появу зобов’язань чи вибуття активів.

У класифікації витрат існує велика кількість термінів для їхнього позначення. Багато авторів зробили свій внесок у їхнє створення. Як і в плутанину, що з’явилася через це. Це призводить до різночитання та ускладнює порозуміння користувачів управлінської звітності та її укладачів. Кожна фірма веде свій управлінський облік способами і прийомами, які підходять саме її керівництву та цілям. У цій статті зібрані види витрат з кількома версіями їх назв, що найчастіше згадуються в управлінському обліку.

Як здійснюється угруповання витрат в управлінському обліку

Управлінський облік не підлягає зовнішньому контролю, тому в ньому використовують підходи, які зручні фахівцям конкретної компанії. Ці дані допомагають виконувати завдання:

• аналіз виконуваних витрат
• менеджмент та оптимізація витрат
• планування та прогнозування за ключовими роботами
• калькулювання свіжих рішень та підбір оптимальних для політики витрат

Ці завдання допомагають вирішити деталізовані згруповані витрати. Управлінський облік ведуть бухгалтери у межах своїх повноважень та спеціалізованих програм, що економить ресурси на утримання додаткових робочих місць. Бухоблік виступає гарною базою до створення управлінських звітів, а бухгалтерські програми допомагають швидше сформувати дані, необхідні для створення управлінської звітності.

В управлінському обліку витрати групують, виходячи з накопиченої інформації. Вона ділиться на 3 категорії та може бути представлена так:

1. Матеріальні витрати

2. Трудові витрати

3. Накладні витрати

Залежно від виду діяльності підприємства, його специфіки та організації методи класифікації витрат відрізняються чи залишаються постійними. До узагальненої інформації використовують підхід: різні витрати на різні цілі. Конкретніше їх групують за показниками отриманої інформації:

• джерело походження
• цільове призначення
• вид товару, продукту чи послуги
• спосіб включення до собівартості
• оперативність обліку витрат
• значимість у господарській діяльності

Класифікація витрат може розширюватися і доповнюватись в залежності від завдань, які стоять перед менеджером з управління витратами. Розберемо докладніше ті, які найчастіше застосовують.

Класифікація витрат з метою управлінського обліку

Їх класифікують для створення структурованих даних про витрати підприємства. Відсутність таких даних позбавляє можливості ефективно вести рахунки щодо об’єктів. Існує градація витрат в обліку фінансів, яка не завжди здатна задовольнити запити менеджменту вищої ланки і може стати причиною затвердження помилкового рішення. Управлінський облік відображає підхід до роботи компанії та допомагає повноцінно керувати бізнесом.

Найчастіше витрати в управлінському обліку ділять на три великі напрямки:

1. Оцінка запасів та визначення фінансового результату

2. Ухвалення управлінських рішень

3. Моніторинг та координація

Кожен містить великий список більш конкретних видів витрат, який розглянемо докладніше.

Напрям

Вид витрат

Суть

Оцінка запасів та визначення фінансового результату

Ті, що минули і не минули

Витрачені за звітний період кошти та кошти, здатні принести прибуток у майбутньому

Виробничі витрати та витрати періоду

Витрати на купівлю матеріалів та товарів для виробництва та реалізації, а також витрати, що не піддаються інвентаризації (комерційні та адміністративні)

Прямі та опосередковані витрати

Витрати, пов’язані з випуском продукції та її реалізацією

Одноелементні та комплексні

Витрати, які неможливо поділити на складові та ті, що складаються з кількох економічних елементів

Ухвалення управлінських рішень

Постійні та змінні витрати

Витрати, що залежать від ділової активності підприємства

Релевантні та нерелевантні витрати

Відповідність звіту пошуку управлінських рішень

Маржинальні та середні

Визначення витрат на випуск одиниці товару та середньої ціни товару по всій партії

Дійсні та альтернативні

Визначають втрачені вигоди через ухвалений один з кількох варіантів рішень

Недоступні впливу на управлінські рішення витрати

Моніторинг та координація

Контрольовані та неконтрольовані

Витрати, що піддаються контролю з боку менеджерів чи незалежні від їхніх дій

Регульовані та нерегульовані

Витрати, що піддаються і не піддаються впливу менеджерів у межах їхніх повноважень

Ефективні та неефективні витрати

Визначення витрат, що принесли прибуток або призвели до невипуску продукції

У межах норм та з відхиленнями від норм

Визначення відповідності витрат нормам випуску продукції, що діють у межах поточного місяця

Оцінка запасів та визначення фінансового результату

Витрати цього напряму допомагають виділяти та враховувати суми, що використовуються для випуску та реалізації продукції, а також супутніх до цього процесу складових: створення запасів, надання послуг та виконання робіт. Тут присутні одноелементні та складові види витрат, які використовують для визначення їхнього складу та цілей, а також контролю за дотриманням технологій виробництва. Облік такого типу допомагає проводити аналіз собівартості, встановлювати ліміти виробництва для відділів, а також бере до уваги специфіку виробництва. Все це створює потрібну платформу для аналізу.

Ті, що минули і не минули. Витрати поділяють так, щоб забезпечити оцінювання прибутків та збитків, які допомагають визначити фінансові результати компанії. Тобто різницю між доходами та витратами на звітний період. Саме для цього визначають витрати за звітний період, а також баланс.

Витратами, які минули, вважають кошти, які витратили за конкретний відрізок часу заради доходів. Більше вони не дають доходу.

Витратами, які не минули, або вхідними, вважають витрати у вигляді доступних набутих коштів та ресурсів, що мають дохідний потенціал. Їх також відображають у вигляді активів.

Виробничі витрати та витрати періоду. До перших відносять витрати на виготовлення продукції або купівлю товарів для подальшого продажу. Цей список включає: сировину, зарплату, амортизацію виробничих приладів, ціну купленого товару тощо. Вони входять у собівартість товарів і піддаються інвентаризації.

Витратами періоду, чи невиробничими, є витрати, які використані не задля випуску певних активів, а які пов’язані з конкретним календарним відрізком часу їхньої появи. До них відносять комерційні витрати та адміністративні, недоступні для інвентаризації. Вони ніколи не перебувають у категорії запасів та впливають на підрахунки прибутку.

Прямі та опосередковані витрати. Прямими (основними) називають витрати, що стосуються виробництва товарів. До них відносять сировину, комплектуючі, матеріали, заробітну плату. Їх враховують поштучно, базуючись на первинці. Опосередкованими (накладними) називають загальні витрати, які не стосуються конкретних об’єктів. Вони розподіляються за методикою, яку обрала компанія та корелюють з організацією випуску продуктів, обслуговуванням та реалізацією.

Їх поділяють на 2 блоки:

• загальновиробничі витрати – на організацію, підтримку та розпорядництво виробництвом.
• загальногосподарські – виконувані для керування виробництвом.

Класифікація на прямі і опосередковані витрати умовна, оскільки вони можуть виступати і прямими і опосередкованими одночасно, залежно від способу їх поділу на собівартість продукції. Наприклад, видобувні виробництва з одним видом продукту мають прямі витрати. У комплексних виробництв, які з однієї сировини та матеріалу випускають різні вироби, основні витрати є опосередкованими. Чим більша питома вага витрат – тим точніше можна визначити собівартість продукції.

Одноелементні та комплексні. Одноелементними виступають нероздільні на складові витрати: матеріали, зарплати, соцвиплати, основні фонди та інші витрати. Комплексні витрати містять кілька економічних елементів. Це можуть бути загальновиробничі витрати майже з усіма складовими. Витрати групують у формі та з різним рівнем деталізації на замовлення керівництва, а також за економічної необхідності.

Наприклад, на високоавтоматизованих підприємствах зарплату можуть не виносити в окремий пункт, а помістити її разом із витратами на експлуатацію виробництва.

Ухвалення управлінських рішень

Управлінські рішення спрямовані у майбутнє підприємства. У зв’язку з цим в обліку використовують групу витрат, що допомагають затверджувати рішення, планувати та прогнозувати роботу компанії.

Постійні та змінні витрати. У постійних обсяг витрат залишається незмінним при зміні обсягів виробництва чи іншої діяльності підприємства. Вони характеризують вартість підприємства. До їх списку включають зарплату менеджерів, амортизаційні відрахування виробничих приміщень, оплату зв’язку, відряджень та інше. Змінними називаються витрати, що залежать від активності функціонування підприємства. Характеризують вартість самого продукту. Їх розмір змінюється пропорційно зміні масштабу виробництва, надання послуг, обороту товару. Можуть бути виробничими та невиробничими.

До виробничих змінних витрат відносять: оплату праці, купівлю матеріалів та напівфабрикатів. До невиробничих змінних витрат відносять логістичні процеси, що прямо пропорційно залежать від обсягів продажів.

Релевантні та нерелевантні витрати. У результаті пошуку управлінських рішень використовують порівняння альтернатив. Витрати, порівнювані у цей час, поділяють на постійні і змінні, залежні від прийнятих рішень.

Релевантними називають витрати, які відносяться лише до одного завдання та залежать від прийнятого рішення. Нерелевантні витрати – це витрати, незалежні від ухваленого рішення. Для підготовки даних для керівництва та ухвалення ними рішень до звітів включають лише відповідні значення.

Наприклад, підприємству замовили продукт. Замовник готовий заплатити за нього 250 $. Підприємство на складах має необхідний матеріал, який придбали раніше за 100$. Він підходить лише для виготовлення поточного замовлення. Ціна обробки матеріалу 200 $. Може здатися, що угода невигідна: 250 – (100 + 200) = – 50. Але ціна за матеріал незмінна, і гроші на його покупку були витрачені давно, виходячи з іншого рішення. В цьому випадку витрати в 250 $ релевантні. Виробництво отримає чистий дохід від виконаного замовлення у розмірі 50 $.

Маржинальні та середні. Популярна класифікація витрат, що допомагає визначити групу витрат, які виникають під час виробництва. Наприклад, під час запуску нового продукту або доповнення модифікаціями старого. Визначення таких додаткових витрат допомагає оцінити ефект від продажів продуктів із внесеними змінами – зниження через додаткові витрати на випуск.

Маржинальними чи граничними називають витрати, які з’явились у підприємства в процесі випуску кожної додаткової одиниці продукції.

Середні витрати — це витрати, які називають інкрементними чи приростними і обчислюються для цілої партії продукції. Є додатковими та виникають внаслідок випуску та реалізації додаткових партій продуктів.

Дійсні та альтернативні. Дійсними або запланованими називають витрати, що вимагають виплати коштів або інших рівноцінних ресурсів. Розраховані на певний обсяг виробництва та вносяться до планової собівартості продукції.

Альтернативні витрати, які також називають уявними, існують лише в управлінському обліку. Використовують для моделювання ситуацій підприємства в умовах обмежених ресурсів.

Допомагають оцінити потенціал використання втрачених виробничих ресурсів або пожертвуваних на альтернативне рішення, якщо вони не лімітовані або відсутні зовсім. Їх не включають до плану, а лише відображають у фактичній собівартості продукції.

Безповоротні витрати. Витрати, які закінчилися і недоступні для зміни через управлінські рішення. Їх не враховують при ухваленні управлінських рішень.

Моніторинг та координація

Представленого вище угруповання недостатньо у роботі з контролю витрат. Дані про їхній розподіл не дають точної інформації для ділянок виробництва. Зв’язати витрати та доходи з обов’язками певних менеджерів підрозділів допомагає підхід, де враховують витрати за центрами відповідальності. Він реалізований розподілом витрат на такі групи.

Контрольовані та неконтрольовані. Витрати, що використовуються в оцінюванні роботи менеджерів підрозділів та планування роботи цих підрозділів. Контрольованими витратами називають витрати, що піддаються контролю та впливу з боку відповідальних осіб. Неконтрольованими називають витрати, що не піддаються контролю та впливу менеджерів.

Регульовані та нерегульовані. Витрати, що піддаються і не піддаються впливу менеджера. Наприклад, якщо у цеху з’явилися витрати через порушення технології виробництва, то керівник цього цеху здатний впливати на них. Загальногосподарські витрати знаходяться поза зоною його впливу, оскільки вони перебувають у компетенції управлінців вищого рівня.

Ефективні та неефективні витрати. Першими називають такі, які приносять дохід від реалізації випущених продуктів, на які вони були витрачені. Неефективними називають витрати, які не дають доходів через те, що продукт не випустили. Це невиробничі витрати, такі як: брак, простій, нестача, псування цінностей тощо. Такі витрати виділяють, щоб запобігти втратам компанії в майбутньому.

У межах норм і з відхиленнями від норм. Витрати, що класифікуються щодо норм та стандартів, обмежень, які діють у компанії. Включені у собівартість відокремлюють за ознаками норм і відхилень, які діють у процесі виробництва, у межах поточного місяця. Такий підхід допомагає оперативно контролювати рівень витрат з виробництва і входить у основу нормативного обліку.

Прихильники уніфікації термінології витрат в управлінському обліку пропонують користуватись поняттями прийнятими у фінансовому обліку та переносити їх туди без змін. Терміни виробничих і невиробничих витрат залишити як є, інші використовувати ситуативно.

Прислухатися до їхніх порад чи ні – особиста справа кожного фахівця з управлінського обліку. Головне, щоб класифікація витрат допомагала керівництву компанії збирати та отримувати дані, що допомагають побачити деталізовану картину використання коштів за центрами відповідальності, скласти точні прогнози, виправити минулі помилки та вплинути на майбутній прибуток.

Розберіться з основами та нюансами управлінського обліку на одному з курсів нашої академії! Зареєструйтесь і пройдіть перший урок безкоштовно, щоб розглянути його зсередини!