§ 20. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.

• характеризувати зміни, що відбувалися в соціально-економічному розвитку.

1. Яким було становище українців під владою Габсбургів? 2. Як вплинули на розвиток західноукраїнських земель реформи Марії-Терезії та Иосифа II? 3. Що було характерним для розвитку соціально-економічних відносин на західноукраїнських землях впродовж першої половини XIX ст.?

1. Населення та умови життя на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст.

Упродовж другої половини століття кількість населення західноукраїнських земель збільшилася. За даними австрійських та угорських державних переписів 1857 і 1900 рр., тут мешкало відповідно 2600 тис. і 3814 тис. українців. Таке стрімке

зростання населення свідчило про демографічний вибух. Проте питома вага українців у його складі зменшилася. Спричиняло це як збільшення української трудової еміграції до Америки, так і зростання чисельності поляків, угорців, німців, євреїв тощо. Зростання чисельності населення дедалі більше загострювало місцеві соціально-економічні проблеми. У Галичині густота населення в сільській місцевості за цей час збільшилася з 32 до 102 осіб на 1 кв. км.

Упродовж другої половини XIX ст. соціально-економічні характеристики західноукраїнських земель не зазнали суттєвих змін. Станом на кінець XIX ст. вони залишалися аграрним суспільством, позаяк 95 % населення трудилося на землі, а близько 1 % працювало на промислових підприємствах. Західноукраїнська інтелігенція, з місцевим духівництвом включно, була чисельно невеликою. Так, у Східній Галичині вона становила близько 0,5 % загальної кількості українського населення. Рівночасно поляки, скажімо, складали 22 % мешканців Східної Галичини, а їхня Інтелігенція — понад 3 % загальної кількості населення.

Національний склад населення західноукраїнських земель наприкінці XIX ст.

Якою була чисельність українського населення на західноукраїнських землях?

2. Особливості економічного розвитку Галичини, Буковини та Закарпаття

Революція 1848-1849 рр. хоча і завершилася поразкою, проте сприяла подальшому становленню Індустріального суспільства в західноєвропейських державах.

Зовсім інша ситуація склалася на західноукраїнських землях. Після 1848 р. кріпосницькі порядки вже не перешкоджали економічному розвиткові. Одначе тут не спостерігалося такого бурхливого зростання продуктивних сил, як в інших частинах імперії Габсбургів. Економічна ситуація навіть погіршилася. Це було спричинено тим, що з 1861 р. починається широке будівництво залізниць (збудовано залізницю Львів—Відень), яке поєднало західноукраїнські землі з головними промисловими центрами Імперії. Здавалось, це мало б сприяти економічному піднесенню, як це було у провідних країнах Європи. Проте у край хлинув потік товарів з індустріально розвинених регіонів імперії (Австрія, Чехія), який розорив місцеві промисли і зруйнував всю традиційну систему господарювання. Все це відбувалося на тлі швидкого зростання населення.

Завод Юліуша Міколяша у Львові

Залізнична станція Буковини

Нафтова та озокеритні копальні на Потоці в м. Бориславі

Щоб врятувати ситуацію, місцева адміністрація краю намагалася залучити інвестиції.

Зацікавлення в іноземного капіталу викликали родовища нафти, мінеральних солей, величезні масиви лісу. Внаслідок цього стали швидко розвиватися нафтодобувна та лісозаготівельна галузі промисловості. Наприкінці XIX ст. іноземний капітал посів провідні позиції в економіці західноукраїнських земель.

Сільське господарство західноукраїнських земель розвивалося надзвичайно повільно. Це був не лише найбільший аграрний регіон імперії, а й край із найнижчим рівнем розвитку сільськогосподарського виробництва. Величезні земельні масиви перебували у власності поміщиків, тоді як більшість селянства постійно страждала через малоземелля, незважаючи на деяке розширення посівних площ.

Чому масове залізничне будівництво на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. (3,7 тис. км) негативно позначилося на економічному розвитку регіону?

3. Розвиток промисловості. Становище західноукраїнських робітників

Західноукраїнська промисловість розвивалася сповільненими темпами. Переважна більшість промислових робітників працювала не у великій фабричній промисловості, а на дрібних підприємствах і майстернях.

Галузева структура промисловості краю була однобокою. Основну частину продукції давали галузі з добування і переробки місцевої сировини — лісова, лісопильна, нафтова, буровугільна, соляна. Найбільшою була нафтова, яка почала розвиватися з 70-х рр. XIX ст. її центром був Борислав. Контроль над розвитком цієї галузі одразу встановили австрійські та німецькі підприємці. Віденський уряд перешкоджав спорудженню нафтоперегінних заводів у Східній Галичині. Галицьку нафту переробляли на австрійських та угорських заводах.

Велика кількість високоякісних лісів (дуб, смерека та бук) зумовила у другій половині 60-х — на початку 70-х рр. XIX ст. стрімкий розвиток лісопильної промисловості. Іноземні підприємці за безцінь скуповували чи орендували у поміщиків масиви та вирубували їх. До лісових районів Карпат було підведено залізничні колії, і цінну деревину вивозили до Західної Європи. На початку XX ст. з Карпат щорічно вивозилося 608 млн м 3 лісу.

Натомість темпи розвитку інших галузей деревообробної промисловості були дуже повільними. Потреби західноукраїнського населення у меблях, папері й картоні задовольнялися імпортною продукцією.

До найменш розвинених галузей належали легка й металообробна індустрія. Легка промисловість залишалася на стадії дрібного ремесла. Місцеві ткачі, шевці та кравці забезпечували одягом і взуттям лише сільське населення, а міщани носили одяг із тканин західноєвропейських текстильних фабрик.

Становлення фабрично-заводської промисловості у краї відбувалося надзвичайно повільними темпами. У другій половині XIX ст. тут діяли лише п’ять великих державних тютюнових фабрик (у Східній Галичині — чотири, на Закарпатті — одна), на яких працювали 4 тис. робітників. У Східній Галичині існувало також кілька сірникових фабрик, металургійних і машинобудівних підприємств.

Розвиток промисловості був пов’язаний з виникненням нової суспільної верстви — промислових робітників. Наприкінці XIX ст. їхня кількість у краї становила близько 55 тис. осіб. Джерелами поповнення робітництва були розорені ремісники й селяни.

Становлення фабрично-заводської промисловості:

• Збільшилася кількість промислових підприємств, але 95% з них були дрібними.

• Промисловий переворот відбувався повільно.

• Деякі галузі промисловості не витримували конкуренції дешевої продукції з Австрії і занепадали.

• Основними галузями були лісопильна і добувна (нафта, сіль, озокерит).

• Відчутний вплив іноземного капіталу.

• Розвиток залізничного транспорту.

Становище західноукраїнських робітників було одним із найгірших у Європі. Вони працювали в жахливих умовах і ледве виживали. У гонитві за високими прибутками підприємці не бажали витрачати гроші на створення безпечних умов праці. Внаслідок цього кількість нещасних випадків постійно зростала. Робочий день тривав у середньому 12-18 годин.

Заробітна платня промислових робітників у краї була в півтора раза меншою, ніж у центральних районах імперії. За офіційними даними австрійських установ, платня робітників у Львові становила 48-58 % заробітку їхніх колег у Відні. Нерідко (а особливо в Бориславі та на лісозаготівлях) заробіток видавали не грошима, а талонами, за якими робітники могли отримати продукти за вищими цінами лише у крамниці підприємця. Поширення набуло штрафування робітників під різними приводами. Розмір платні промислових робітників не забезпечував їм прожиткового мінімуму.

Які галузі промисловості розвивалися на західноукраїнських землях?

4. Розвиток сільського господарства і становище селян

Аграрні реформи, здійснені на західноукраїнських землях під час революції 1848-1849 рр., вивільнили селян від залишків кріпацтва, проте їхнє становище залишалося вкрай важким. За своє звільнення селяни мусили впродовж 50 років сплачувати щорічні платежі.

Західноукраїнські землі стали краєм, де в сільському господарстві основу становили дрібні селянські господарства розміром 2-5 га (80 % селянських господарств), які навіть не забезпечували мінімальних потреб селянина, та великі земельні володіння по 15-20 тис. га.

Внаслідок цього еволюція сільського господарства відбувалася дуже повільно. В економічних відносинах між селянами й поміщиками переважали відробітки — за позичене зерно, за оренду землі, за дрова тощо. Лише наприкінці XIX ст. вони стали поступатися місцем вільнонайманій праці. Одним із найголовніших питань для селянина в той час було право користуватися сервітутами.

Сервітут — обмежене право користування землею, яке забезпечує іншому землекористувачеві можливість користування нею з певними обмеженнями, встановленими законом або договором.

Неможливість нормального ведення господарства без використання лісів і пасовиськ була очевидною. Проте землевласники заздалегідь призначали надмірну ціну за користування ними, розуміючи, що дітися нікуди. Сподівання тисяч селян знайти справедливість у судах були марними.

Неспромога більшості селян забезпечити себе всім необхідним завдяки праці у власному господарстві змушувала їх шукати додаткових заробітків. Чимало йшло наймитувати до великих землевласників. Проте за свою працю вони отримували вчетверо менше, ніж сільськогосподарські робітники в інших провінціях імперії Габсбургів.

Наймані робітники миють овець перед стрижкою

Витяг з таємного рапорту австрійської поліції про ставлення західноукраїнського селянства до євреїв (1890 р.)

«За винятком щоденного хліба селяни на кожному кроці залежать від верея. Він служить для них і замовником, і дорадником, і посередником, і довіреною особою. І якщо ми захотіли б прогнати їх, то селяни першими вимагатимуть їхнього повернення. Хоча євреї повною мірою користуються перевагами цього становища, надаючи під проценти позички, контролюючи не лише селян, а й духівництво, було б помилковим казати про переважання антисемітизму в розумінні расової ненависті».

1. Які особливості взаємин між українцями та євреями у краї помітили австрійські урядовці? 2. Якими були позитивні й негативні аспекти економічних відносин між представниками цих народів у краї?

Новою проблемою у напівжебрацькому житті західноукраїнського селянства стало лихварство. Вимушені позичати гроші для сплати численних податків, селяни швидко опинялись у залежності від лихварів, які, вдаючись до безсоромного шахрайства, під приводом сплати боріу і відсотків на нього (в середньому 150-250%), відбирали їхні господарства. Наслідком безпросвітного становища селян було поширення пияцтва. Землевласники часто самі штовхали їх до цього, видаючи замість платні за роботу талони, що їх можна було реалізувати лише в шинку. Тому не дивно, що наприкінці XIX ст. у Східній Галичині один шинок припадав на кожних 230 мешканців, тоді як початкова школа — на кожних 1500.

Основною галуззю сільського господарства в краї було рільництво. Через зубожіння селян прогрес у способах обробітку і технічному оснащенні землі був дуже незначним.

Упродовж другої половини XIX ст. урожайність сільськогосподарських культур у краї була в півтора-два рази нижчою, ніж у західноєвропейських країнах.

І все ж, хоч І повільно, вигляд західноукраїнського села змінювався. Формується нова суспільна верства західноукраїнських селян-підприємців. На відміну від міської буржуазії та поміщиків, селяни-підприємці були переважно українцями.

Упродовж другої половини XIX ст. в сільському господарстві західноукраїнських земель поступово відбувалася аграрна еволюція, внаслідок якої воно переходило на ринковий шлях розвитку.

Які фактори негативно вппивали на розвиток сільського господарства на західноукраїнських землях?

Одні з перших українських емігрантів до Америки – баптисти І. Сипченко, Г. Кузений, І. Юхимів та Ю. Сич

5. Початок трудової еміграції українців

Злиденні заробітки або цілковита їх відсутність, зубожіння, нестача землі, пошуки порятунку від голодної смерті, тягар національного гноблення й політичного безправ’я стали основними причинами еміграції.

Масова еміграція західноукраїнського селянства розпочалася у 80-х рр. XIX ст., а найбільших розмірів досягла на початку XX ст.

Відбувалася вона у формах постійної переселенської й тимчасової заробіткової еміграції.

Переважно емігрували до Бразилії, Аргентини, США і Канади. На тимчасові сезонні роботи західноукраїнські селяни щорічно виїздили до сусідніх країн — Угорщини, Західної Австрії, Німеччини, Румунії, Росії, Франції та інших країн.

За другу половину XIX ст. зі Східної Галичини й Північної Буковини в пошуках кращої долі за океан виїхало близько 250 тис. осіб. Упродовж 1871-1900 рр. Закарпаття залишили 170 тис. переселенців.

На нових місцях українські емігранти опинялись у важких і незвичних умовах. На Американському континенті вони стикалися з новими звичаями і традиціями, які значно відрізнялися від тих, до яких вони звикли на Батьківщині. Щоб пристосуватися до умов економічного, соціального й культурного життя, потрібен був певний час. Для більшості українців він був важким і тривалим.

Перша хвиля трудової еміграції із західноукраїнських земель тривала до початку Першої світової війни. У цілому вона була частиною світового міграційного процесу, що особливо активізувався на зламі ХІХ-ХХ ст. За масштабами вона переважала всі наступні хвилі української еміграції. її наслідком стала поява на Американському континенті значної української діаспори.

Трудова еміграція мала і позитивний момент. Мігранти переказували з-за кордону своїм родичам значні суми, що суттєво впливало на економічне життя краю.

Якими були причини трудової еміграції українців?

6. «Рутенська акція»

З-поміж усього західноукраїнського населення становище закарпатських русинів було найважчим. Земельна реформа початку 50-х рр. уже вичерпала свій потенціал. 51 % селянських господарств (58 тис.) володіли земельними ділянками (телеками) розміром до 1 га (2 гольди), тоді як для нормального ведення господарства потрібно було принаймні 3-5 га. 128 великих землевласників володіли 32,2% земель.

Едмунд Еган (1851-1901)

За наполяганням мукачівського єпископа Ю. Фірцика, занепокоєного становищем селян, угорський уряд вислав у Закарпаття спеціаліста з сільського господарства Едмунда Егана для перевірки.

Еган склав докладну картину становища русинів краю, яка виявилась навіть гіршою, ніж уявлялося. «Цей народ поволі занепадатиме матеріально і морально щораз то нижче, доки не загине зовсім. Якщо уряд думає допомогти русинам. необхідно взятися за оздоровлення всього недужого організму».

Розроблені Еганом заходи лягли в основу організації «Верховинської господарської акції», яка почала здійснюватися з середини 1897 р. Попервах було орендовано у графа Шенборна 12 600 гольдів землі, а згодом 20 000, переважно пасовиськ, на яких розводили завезену з Німеччини та Швейцарії худобу високопродуктивних молочних порід, роздану місцевим селянам. Для переробки молока, що його здавали селяни, у Нижніх Воротах було створено спеціальне молочне господарство.

Важливим заходом Егана було обмеження свавілля лихварів, які стали справжнім лихом для селян. У 1899 р. було створено кредитну спілку, яка під низькі відсотки давала селянам позички.

Хоча ці заходи мали поверховий характер, вони певною мірою сприяли поліпшенню життя населення. Проте не всім сподобалася діяльність Егана: занепокоїлися лихварі, місцеві чиновники, деякі політичні діячі. 20 вересня 1901 р. за таємних обставин його було важко поранено, а через два дні він помер. Відтак «Рутенська акція» зійшла нанівець. Населення краю, як і перше, потерпало від утисків панів, лихварів та неврожаїв.

Що таке «Рутенська акція»?

7. Кооперативний рух

Одним із напрямів розбудови національного життя стало розгортання кооперативного руху, який мав вирвати українське селянство із залежності від польських панів та лихварів, сприяти соціально-економічному розвиткові українського села.

Кооперативний рух у Галичині, що зародився у 60-ті рр. XIX ст., набув свого розвитку у 80-90-ті рр. Засновником кооперативного руху на західноукраїнських землях був Василь Нагірний (1847-1921). Він розгорнув активну діяльність зі створення мережі кооперативних спілок у краї. Спочатку це були кредитні спілки, що мали врятувати селянство від грабіжницьких відсотків лихварів і шинкарів (150-250 %).

У 1883 р. В. Нагірний заснував споживчий кооператив «Народна торгівля», в рамках якого створено мережу крамниць по селах і містах, де за помірними цінами можна було придбати необхідні речі для господарства селянина, оминаючи посередників.

Василь Нагірний (1847-1921)

У 1892 р. засновано страхову компанію «Дністер», що надало кооперативному рухові стабільності.

Крім кредитування і страхування селян, кооперативи поширювали серед останніх сучасні методи господарювання (товариство «Сільський господар», 1899 р.), підтримували освіту, сприяли поширенню громадсько-політичної, навчальної та іншої літератури.

Хто був засновником українського кооперативного руху в Галичині?

8. Міста і міське населення

Західноукраїнські міста внаслідок імперської політики гальмування індустріалізації краю впродовж тривалого часу зберігали свій традиційний вигляд. Швидше за інші розвивалися Львів і Чернівці, а також міста, що були значними залізничними центрами — Станіслав, Стрий та ін. Зростало також населення Дрогобича й Борислава, де виникли нафтодобувні підприємства.

У Галичині мешканці міст становили 10% від усього населення. Українців серед міського населення було лише 14-25%. Більшість належала полякам та євреям. А втім, навіть невеликі за кількістю українські міські громади відігравали значну роль у розвитку українського національного життя.

Містами-осередками українського культурного й політичного життя в краї були у другій половині XIX ст. Чернівці, Перемишль, Станіслав, Коломия, Тернопіль, Ужгород.

Загальноукраїнським центром національно-визвольного руху став Львів.

Упродовж XIX ст. Львів зберігав значення польського культурного й політичного центру. Користуючись своїм привілейованим становищем у Східній Галичині, поляки намагалися збільшити свій вплив у місті. Тому впродовж цього часу Львів постійно був ареною боротьби між поляками та українцями.

В економічній площині західноукраїнські міста зберігали свій характер центрів ремесла й торгівлі. Однак українців у складі місцевого купецтва майже не було. Абсолютну більшість у цьому секторі економіки мало єврейське купецтво. Завдяки їхній діяльності в краї було налагоджено економічні зв’язки між містами й селами. Єврейські купці скуповували в селах сільськогосподарську продукцію і привозили на продаж селянам необхідні товари. У містах вони мали численні крамниці, де продавали продукти й готові товари, вироблені місцевими ремісниками або завезені з інших регіонів імперії. Рівночасно з торгівлею єврейські купці здійснювали інші комерційні операції: позичали гроші, продавали товари в борг тощо. Завдяки їхній діяльності західноукраїнське селянство втягувалось у товарно-грошові відносини.

Будинок страхового товариства “Дністер” у Львові

Львів. Кінець XIX ст.

Розгляньте фотографію, складіть за нею розповідь – «На вулицях Львова»

Друга половина XIX ст. для західноукраїнських земель, на відміну від Наддніпрянщини, не стала часом, коли її міста докорінно змінилися. Давній вигляд міст за нової доби визначався особливостями економічного розвитку краю.

Яке місто на західноукраїнських землях було найбільшим?

ВИСНОВКИ

Економічне становище західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини, як і раніше, залишалося наближеним до колоніального.

Регіон був ринком збуту готової продукції з центральних регіонів імперії І джерелом надходження сировини. У другій половині XIX ст. західноукраїнське селянство розгорнуло боротьбу за сервітути, котра виявилася не на його користь. Украй злиденне становище більшості селян штовхало його до еміграції. Одним із способів боротьби за поліпшення свого життя було розгортання кооперативного руху. Міське життя залишалося нерозвинутим. У регіоні було лише декілька відносно великих міст.

ЗАКРІПИМО ЗНАННЯ

1. Яким був склад населення та умови життя українців на західноукраїнських землях?

2. Заповніть таблицю «Економічний розвиток західноукраїнських земель у другій половині XIX ст.»:

3. Чому провідною проблемою західноукраїнського села у другій половині XIX ст. стали сервітути?

4. Чи можна однозначно твердити, що трудова еміграція із західноукраїнських земель мала виключно негативний характер?

5. Визначте характерні риси розвитку міст на західноукраїнських землях.

6. Яка мета українського кооперативного руху в краї? Як ви розумієте гасло кооперативного руху в Галичині: «Свій до свого по своє!»

§ 9. Соціально-економічний розвиток українських земель*

Опрацювавши цей параграф, ви зможете: пояснювати, як відбувалося зростання магнатського володіння на українських землях; визначати основні наслідки розвитку фільваркового господарства; розповідати про розвиток українських міст; аналізувати зміни, які відбулися в цей час у становищі селян і міщан; пояснювати поняття і терміни «латифундія», «товарне виробництво», «загородники», «комірники».

1. Назвіть особливості економічного життя українських земель у першій половині XVI ст. 2. Коли було укладено Люблінську унію? 3. Якими були основні наслідки Люблінської унії для українських земель? 4. Що таке фільварок?

1. Зростання магнатського землеволодіння.

У першій половині XVII ст. на українських землях швидко зростало магнатське землеволодіння. До цього магнатів підштовхувало зростання на західноєвропейських ринках попиту на хліб та іншу сільськогосподарську продукцію. У Галичині розташовувалися маєтності Потоцьких, Собеських, Даниловичів, Одровонжів та інших у формі «ключів» — кількох сіл і містечок, що управлялися як єдиний господарський комплекс. У 1629 р. в Брацлавському воєводстві 80 % усіх селянських і міщанських дворів належало 18 магнатам, у Волинському воєводстві 75 % селянських господарств перебувало в латифундіях магнатів. Саме на Волині розташовувалася «Острожчина» — володіння князів Острозьких. Крім цього, володіння К.-В. Острозького на початку XVII ст. були в Брацлавському, Київському, Руському, Сандомирському, Краківському, Берестейському, Мінському, Новогрудському, Вітебському та Віленському воєводствах. У них налічувалося 620 населених пунктів, серед яких було 38 міст. Проте найбільшими були волинські володіння князя.

* Параграф для поглиблення знань. Розглядається факультативно або за рахунок резервної години програми.

Магнат — у ряді країн Європи (зокрема в Речі Посполитій, Угорщині, на українських і білоруських землях) у ранньомодерну добу — великий землевласник, представник аристократичної верхівки суспільства.

Латифундія — велике приватне земельне володіння.

На Лівобережжі своїми розмірами вирізнялися маєтності Вишневецьких із центром у Лубнах. До «Вишневеччини», як називали її сучасники, наприкінці 30-х рр. XVII ст. входило 39,6 тис. селянських дворів, 56 міст і містечок. Усього у Вишневецьких, що мали також землі на Поліссі, Поділлі, Волині й Галичині, було майже півмільйона «підданих» — посполитих (селян) і міщан.

Великі земельні маєтності в інших місцевостях України мали також родини Збаразьких, Хоткевичів, Корецьких, Ружинських, Замойських та інших.

Земельні багатства магнатів зростали за рахунок успадкування, купівлі або захоплення маєтків, укладення вигідних шлюбів, заселення окраїнних територій, дарувань із боку королів. Права магнатів на володіння землями затверджувалися королівськими грамотами.

2. Поширення фільварків. Розвиток товарного виробництва.

Зростання попиту на сільськогосподарську продукцію спонукало землевласників до перетворення своїх маєтків на фільварки. Урожайність у фільварках, особливо великих, була вищою порівняно із селянськими господарствами. У фільваркових господарствах першої половини XVII ст. вирощували зернові, влаштовували городи, ставили на відгодівлю волів, розводили птицю, займалися рибництвом.

Одночасно з поширенням фільварків розгортався процес освоєння окраїн, унаслідок чого в Україні набагато зросла площа оброблюваних земель. Сільське господарство поширилося на нові місцевості Східного Поділля, південну частину Київщини й Лівобережжя та Слобожанщину. Проте регіоном найбільш розвиненого землеробства залишалися Белзщина, Холмщина, Волинь, Західне Поділля й частково Галичина.

Із появою фільварків був пов’язаний розвиток товарного виробництва, за якого продукція виготовлялася не для власного споживання, а на продаж. Одночасно із цим значні суспільні зміни відбулися в середовищі магнатів і шляхти.

Упродовж першої половини XVII ст. в сільському господарстві українських земель зростало виробництво товарів на продаж. Із фільварків на ринки пани відправляли великі валки з різним зерном і виручали за його продаж значні суми грошей. У багатьох маєтках щорічно для продажу на ринку відгодовували 100—300 волів, в окремих фільварках зустрічалися кінські заводи. Вирощування породистих коней для потреб війська й знаті забезпечувало великі прибутки їхнім власникам.

Свідченням залучення магнатів і шляхти до товарного виробництва було зростання кількості млинів, крупорушок, гуралень, броварень, чинбарень тощо.

Із розповіді польського публіциста С. Старовольського про зміни, які відбувалися в середовищі шляхти в першій половині XVII ст.

За старих часів вважалося обов’язком селянина обробляти землю, а купця — займатися світськими справами. Шляхтич же віддавався рицарській справі й безперервно воював. Тепер у нас нема вояків. зате є корчмарі, гендлярі й посередники. Найбільшим подвигом у нас вважається знати дорогу, якою женуть биків із маєтку до Гданська, бо всі заможні торгують волами, кіньми, вином, медом. рибою. усяким хлібом. Усе, що їх піддані мають у себе для продажу, вони наказують нести на панський двір, скуповують за найнижчими цінами і відправляють до міста. Туди ж вони посилають і свої продукти.

Які зміни відбулися в середовищі шляхти внаслідок розвитку товарного виробництва?

3. Розвиток міст.

У цей період, як і раніше, на українських землях зростали старі міста й містечка та з’являлися нові. Зокрема, упродовж другої половини XVI — першої половини XVII ст. були засновані десятки нових міст і сотні містечок: Конотоп, Фастів, Гадяч, Миргород, Яготин, Умань, Бориспіль тощо. У 40-х рр. XVII ст. найбільшими за кількістю населення були Львів (15—18 тис. осіб), Київ (15 тис. осіб), Меджибіж (12 тис. осіб), Біла Церква (10,7 тис. осіб). Однак типовими були міста з 2—3 тис. жителів. Від міст держава або магнати-власники отримували значні доходи — збори з ремісників і торговців, плата за проїзд через місто, за місце на ринку тощо. Деякі міста давали своїм власникам у 50 разів більше прибутку, ніж села, на місці яких вони виникли.

Косовиця

Жнива. Гравюра XVII ст.

Водяні колеса. Гравюра XVII ст.

Міста, які належали державі (королівські), були адміністративними центрами й управлялися найчастіше на основі магдебурзького права. Проте більшість міст (близько 80 %) становила приватну власність або належала церкві. Так, із 206 міст у Київському воєводстві королівських було 46, приватновласницьких — 150, церковних — 10. Окремі приватні й церковні міста також користувалися магдебурзьким правом. Деякі магнати володіли багатьма містами. Так, С. Конецпольському лише на Брацлавщині належало 170 міст і містечок.

У першій половині XVII ст. в розвитку міського ремесла з’явилися нові явища. У містах почала зростати кількість позацехових майстрів-партачів, насамперед за рахунок вихідців із сіл. У Львові в цей час вони становили понад 40 % усіх ремісників. Цехи намагалися боротися з ними, але найчастіше безуспішно, крім того, партачів підтримували, виходячи з власних інтересів, шляхта й міська влада.

На окремих підприємствах стали впроваджуватися машини, виникав поділ праці й використовувалася наймана праця, тобто розпочався перехід до мануфактурного виробництва. Наприклад, водяні колеса на початку XVII ст. застосовувалися на папірні у Брюховичах під Львовом, а поділ праці між найманими робітниками спостерігався там, де виробляли великі гармати й дзвони,— у майстернях Львова, Черкас, Остра, Білої Церкви.

4. Становище селян і міщан.

Поширення фільварків на українських землях супроводжувалося скороченням селянських наділів, зростанням кількості малоземельних і безземельних селян. Одні з них користувалися половиною наділу, інші — чвертю. Найбіднішою частиною селянства були загородники (городники), що найчастіше мали лише один город (загороду), і комірники, які не мали навіть власного житла, хоча дехто з них тримав худобу.

Одночасно зі скороченням селянського землекористування зростала експлуатація селян. Відбувалося закріпачення селян, пани на власний розсуд визначали їм панщину, повинності й податки, розпоряджалися їхнім майном і навіть життям. Унаслідок цього селянин перетворювався на повністю безправний придаток фільварку, предмет дарування, продажу та купівлі.

Упродовж XVII ст. різко погіршилося економічне, соціальне та правове становище селян у всіх регіонах України. Найважчим воно було в Берестейському, Підляському, Руському, Белзькому, Волинському, західній частині Подільського й на правобережжі Київського воєводств, де панщина селян-кріпаків сягала трьох-шести днів на тиждень. На середину XVII ст. в результаті безперервного закріпачення вільних селян в Україні залишилося дуже мало.

З опису умов життя селян Середнього Подніпров’я в 30—40-х рр. XVII ст. Г. Я. де Бопланом

Тутешні селяни заслуговують на співчуття. Вони надзвичайно бідні, бо мусять тричі на тиждень відбувати панщину своїми кіньми і працею власних рук. Крім того, залежно від розмірів наділу, повинні давати відповідну кількість зерна, безліч каплунів, курей і качок перед Великоднем, Трійцею та Різдвом. До того ж мають возити своєму панові задарма дрова та відбувати багато інших робіт. Ще вимагають від них грошових податків. Крім того, десятину з баранів, поросят, меду, усяких плодів,— а кожні три роки — і третього волика. Проте це ще не найважливіше, оскільки пани мають необмежену владу не тільки над їхнім майном, але й над їхнім життям; ось яка велика свобода польської шляхти (яка живе неначе в раю, а селяни ніби перебувають у чистилищі).

1. Якою була панщина селян? 2. Які податки й повинності стягувалися із селян? 3. Які факти свідчать про безправне становище селян?

У містах із розвитком ремесла, промислів і торгівлі поглиблювалося соціальне розшарування. Патриціат дедалі більше збагачувався й керував усім міським життям. Він не допускав до участі в управлінні містами середній за майновим становищем прошарок міщан. У свою чергу, міщани прагнули звуження сфери впливу патриціату й розширення своїх прав. Зростала кількість збіднілих цехових майстрів, підмайстрів, учнів і партачів, незадоволених своїм становищем та обмеженнями в правах.

У першій половині XVII ст. значну кількість міського населення становили козаки й жовніри військових залог. Перш за все це стосувалося міст і містечок Подніпров’я та Брацлавщини. Так, у 1616 р. в Каневі, Корсуні, Білій Церкві, Чигирині, Черкасах, Богуславі, Переяславі було в середньому понад 75 % козацьких дворів.

Строкатим був національний склад жителів міст. Основну частину населення становили українці. Крім них у містах жили поляки, литовці, євреї, росіяни, білоруси, молдавани, угорці, вірмени, греки тощо. Заможні іноземці займалися торгівлею, орендою маєтків і промислів, викупом мит.

Збереглися різноманітні обмеження для жителів міст із православних українців. Зокрема, у 1620 р., за повідомленнями сучасника, у Львові той, «хто дотримується грецької віри і не перейшов в унію, той не може жити в місті, міряти ліктем і квартою, бути прийнятим у цех».

Населення міст зазнавало постійного гноблення. У королівських містах, навіть тих, що мали магдебурзьке право, міщани потерпали від свавілля королівської адміністрації. У приватновласницьких містах жителі були змушені відбувати панщину на полі, чистити ставки, зводити греблі, давати до війська з відповідним спорядженням вибранців, споруджувати, ремонтувати й охороняти замки тощо. Власники міст і містечок часто віддавали їх в оренду й заставу, а фактично — на пограбування й розорення. Багато лиха завдавали магнатські чвари і свавілля шляхетських військ, що супроводжувалося пограбуваннями та насильством.

Висновки. В умовах панування Речі Посполитої на українських землях з’явилися величезні земельні володіння магнатів і шляхти.

У сільському господарстві провідним виробником товарної продукції стали фільварки.

Упродовж першої половини XVII ст. зростала кількість міст та їх населення.

Унаслідок поширення фільварків становище переважної більшості українських селян погіршилося.

Широкі маси міського населення потерпали від свавілля королівської адміністрації або власників міст, а також від національно-релігійних утисків.

Запитання та завдання

1. Що таке латифундія? 2. Назвіть імена магнатів, які мали великі маєтності в Україні. 3. Яке виробництво називається товарним? 4. Яким був відсоток міщан у складі українського населення в 40-х рр. XVII ст.? 5. Яке місто в першій половині XVII ст. було в Україні найбільшим за кількістю населення? 6. Від кого залежала більшість українських міст? 7. Скільки ремісничих спеціальностей існувало в цей період? 8. Хто такі загородники й комірники? 9. У яких регіонах України виникали міста й містечка зі значною кількістю козаків у складі населення?

10. Як відбувалося зростання магнатського землеволодіння на українських землях? 11. Якими були причини й наслідки поширення фільваркових господарств? 12. Охарактеризуйте розвиток українських міст у першій половині XVII ст. 13. Які зміни відбулися в становищі селян і міщан?

14. Складіть у зошиті розгорнутий план за темою «Особливості соціально-економічного розвитку українських земель у першій половині XVII ст.».

15. У чому виявилося загострення суперечностей соціально-економічного розвитку України в першій половині XVII ст.?

Економіка АПК

Мета статті – розкрити та проаналізувати становище особистих селянських господарств у сучасних умовах господарювання.

Методика дослідження. За методологічну основу дослідження обрано системний метод пізнання процесів розвитку особистих селянських господарств, опрацювання особливостей їх трансформації та інтеграції в сімейні фермерські господарства. Запропонована послідовність методичних прийомів передбачає застосування абстрактно-логічного методу при визначенні сутності статусу особистих селянських господарств, графічного – для отримання синтезованого уявлення щодо об’єкта дослідження, виявлення його складових, встановлення причиннонаслідкових зв’язків, вибіркового обстеження особистих господарств одного з районів Івано-Франківської області та узагальнення – для формулювання висновків щодо об’єкта дослідження.

Результати дослідження. Розглянуто соціально-економічні передумови становлення особистих селянських господарств як суб’єктів підприємницької діяльності. Виділено основні стримуючі чинники їхнього розвитку як повноцінної складової аграрного сектору. Показано приклад диференціації особистих селянських господарств за рівнем доходу від продажу сільськогосподарської продукції. Наведено основні напрями, інституційні передумови та можливості трансформації особистих селянських господарств у підприємницькі структури. Досліджено проблеми зайнятості та доходів сільського населення в особистих селянських господарствах одного із районів Івано-Франківської області. Проаналізовано структуру виробництва основних видів продукції в господарствах населення і структуру грошових і негрошових доходів сільських домогосподарств.

Елементи наукової новизни. Поглиблено обґрунтування залежності доходів від ведення особистого селянського господарства стосовно таких факторів: соціальних – наявності працеспроможних членів господарства, кількості членів родини, віку власників, соціального стану, ступеня прояву господарської активності; економічних – напряму виробничої діяльності, розміру землекористування, продуктивності худоби, наявності в господарстві власної техніки та необхідних засобів виробництва, можливості реалізації надлишків виробленої продукції тощо.

Практична значущість. Розроблено пропозиції щодо напрямів трансформації особистих селянських господарств у структури підприємницького типу. Наведено, що найбільше можливостей трансформуватися у підприємницькі структури мають особисті селянські господарства товарного спрямування.

Ключові слова:

Особисті селянські господарства; особисті селянські господарства товарного спрямування; трансформація особистих селянських господарств; сімейні фермерські господарства, доходи домогосподарств, сільськогосподарська продукція.