Як називали Тарковського

0 Comments

Тарковський Арсеній Олександрович

Радянський поет і перекладач / З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia

Шановний Wikiwand AI, Давайте зробимо це простіше, відповівши на ключові запитання:

Чи можете ви надати найпопулярніші факти та статистику про Тарковський Арсеній Олександрович?

Підсумуйте цю статтю для 10-річної дитини

Арсеній Олександрович Тарковський (рос. Арсений Александрович Тарковский; нар. 12 (25) червня 1907 ( 19070625 ) , Єлисаветград, Херсонська губернія, тепер Кропивницький — 27 травня 1989, Москва) — російський радянський поет і перекладач зі східних мов українського походження, прибічник класичного стилю в російській поезії. Батько кінорежисера Андрія Тарковського. Посмертно нагороджений Державною премією СРСР (1989). У Кропивницькому є вулиця, названа ім’ям письменника.

Коротка інформація Арсеній Олександрович Тарковський, Арсений Александрович Тарковский .

Життєпис

Дитинство та юність (1907—1923)

Народився в українській родині з польським шляхетським корінням у місті Єлисаветград [3] .

Його батько – відомий свого часу поет, український письменник, журналіст, громадський діяч-українофіл Олександр Тарковський.

Арсеній відвідував єлисаветградську гімназію та навчався у музичній школі Густава Нейгауза, батька відомого музиканта Генріха Нейгауза. Ще в дитинстві разом із батьком і братом відвідував поетичні вечори приїжджих знаменитостей: Ігоря Северянина, Костянтина Бальмонта, Федора Сологуба [4] .

Будівля колишньої єлисаветградської приватної гімназії, де навчався Арсеній Тарковський

1921 — після громадянської війни, поразки визвольних змагань та встановлення в Україні радянської влади Арсеній і його друзі-поети опублікували в місцевій газеті акровірш, перші літери якого досить жорстко характеризували більшовицького вождя Леніна. Молодих людей заарештували й привезли до Миколаєва, тодішного адміністративного центру. Дорогою Арсенію Тарковському вдалося втекти з потяга. Потому він мандрував Україною та Кримом, випробував себе у різних фахах — був учнем шевця, працював у рибальській артілі.

Переїзд до Москви. Довоєнні роки (1923—1941)

1923 року Арсеній Олександрович переїхав у Москву до сестри свого батька.

1925 року вступив навчатися на Вищі літературні курси, що виникли на місці закритого після смерті Валерія Брюсова його Літературного інституту. Під час вступу Тарковський познайомився з поетом і теоретиком поезії Георгієм Аркадійовичем Шенгелі, який став його вчителем і старшим другом. Разом з Тарковським на курсі навчались Марія Петрових, Юлія Нейман, Даниїл Андреєв. У тому ж 1925 році на підготовчий курс поступила Марія Вишнякова, що в лютому 1928 року стала дружиною Арсенія Тарковського. Два роки, починаючи від 1929 року, Тарковський отримував щомісячну стипендію Фонду допомоги письменникам-початківцям при Державному видавництві, яка допомагала існувати молодій родині. У тому ж році через скандальну подію — самовбивство однієї зі слухачок — закрилися Вищі літературні курси. Слухачі, що не встигли закінчити курси, були допущені до іспитів при МДУ.

За словами самого поета, вірші він почав писати ще змалку [5] . Однак перші публікації Тарковського — чотирирядковий вірш «Свеча» (збірка «Две зари», 1927) і вірш «Хлеб» (у часописі «Прожектор», № 37, 1928) відбулися вже під час навчання на Вищих літературних курсах.

На той час Тарковський уже був співробітником газети «Гудок», автором судових нарисів, віршованих фельєтонів і байок (один з його псевдонімів — Тарас Подкова).

1931 року Тарковський працював на Всесоюзному радіо старшим інструктором-консультантом з художнього радіомовлення, писав п’єси для радіопостановок. За завданням літературно-художнього відділу Всесоюзного радіо він написав п’єсу «Стекло». Щоб познайомитися зі скляним виробництвом, він їздив на скляний завод під Нижнім Новгородом. 3 січня 1932 року п’єса «Стекло» (за участю актора Йосипа Наумовича Абдулова) була передана по Всесоюзному радіо. Ця радіоп’єса Тарковського була піддана різкій критиці за «містику» — адже використавши літературний прийом, Тарковський ввів «голос» «родоначальника російського скла» Михайла Ломоносова.

Приблизно від 1933 року Тарковський почав займатися художнім перекладом. Георгій Шенгелі, тоді співробіник Відділу літератури народів СРСР Держлітвидаву, залучив до перекладацької діяльності таких поетів, як Віру Звягінцеву, Марію Петрових, Марка Тарловського, Аркадія Штейнберга, Арсенія Тарковського тощо.

Робота над перекладами національних поетів була пов’язана з творчими відрядженнями в (Киргизстан, Крим, на Кавказ). Спільно з близьким другом Аркадієм Акимовичем Штейнбергом Тарковський працював над перекладами поем і віршів сербського поета-емігранта Радуле Марковича, що писав під псевдонімом Стійєнський.

1936 року Тарковський познайомився з Антоніною Олександрівною Бохоновою, жінкою критика та літературознавця Володимира Треніна, друга Маяковського і Давида Бурлюка.

Улітку 1937 року Арсеній остаточно залишив свою родину — на той час він був батьком двох дітей, Андрія (1932—1986) та Марини (*1934) — і поєднав своє життя з Бохоновою.

Улітку 1939 року Тарковський з Антоніною Олександрівною Бохоновою та її дочкою Оленою Треніною за завданням Спілки письменників СРСР їздив до Чечено-Інгушської АРСР для роботи над перекладами місцевих поетів. Вони жили в Грозному та в селищі Ведєно.

Восени 1939 року Арсеній Олександрович приїжджав у Ленінград у видавничих справах, там він захворів на дифтерію і опинився в інфекційній лікарні «Боткінські бараки», де в той час перебував на лікуванні композитор Дмитро Шостакович. Вийшовши з лікарні, Тарковський був присутнім на похоронах дружини О. О. Блока Любові Дмитрівни Менделеєвої.

27 лютого 1940 року відбулося засідання Президіуму Спілки радянських письменників, на якому поет і перекладач Марк Тарловський рекомендував Тарковського для включення до Спілки письменників СРСР, звернувши увагу зборів на нього як на майстра перекладу, перерахувавши його роботи — переклади киргизької поезії, грузинських народних пісень, трагедії Корнеля «Цинна», туркменського поета Кеміне. Таким чином Тарковського було прийнято до Спілки письменників СРСР.

1940 року Арсеній Олександрович розлучився зі своєю першою дружиною й оформив шлюб із Бохоновою. Також восени 1940 року він, ймовірно, познайомився з Мариною Іванівною Цвєтаєвою.

Війна (1941—1945)

Праці

Оригінали

  • «Перед снегом» (1962)
  • «Земле — земное» (1966)
  • «Вестник» (1969)
  • «Волшебные горы» (1978)
  • «Зимний день» (1980)
  • «Избранное» (полное прижизненное собрание стихотворений и переводов) (1982)
  • «Стихи разных лет» (1983)
  • «От юности до старости» (1987)
  • «Быть самим собой» (1987)
  • «Благословенный свет» (1993)
  • Собрание сочинений в 3-х тт. (1991—93)

Українські переклади

  • Тарковський Арсеній. Вестник=Вісник: вірші / Пер. з рос. В. Богуславської — Київ: Дух і літера, 2008. — 310 с. ISBN 978-966-378-091-7

Андрій Тарковський: життя після смерті

У квітні нинішнього року видатному кінорежисерові Андрію Тарковському, творцю фільмів “Іванове дитинство”, “Андрій Рубльов”, “Соляріс”, “Сталкер”, “Ностальгія”, “Жертвопринесення”, які завоювали безліч нагород на міжнародних кінофестивалях, виповнилося б 85 років. DT.UA запропонувало доктору мистецтвознавства, двоюрідній сестрі А.Тарковського Неллі Тарковській-Гассановій розповісти про свого іменитого брата.

У квітні нинішнього року видатному кінорежисерові Андрію Тарковському, творцю фільмів “Іванове дитинство”, “Андрій Рубльов”, “Соляріс”, “Сталкер”, “Ностальгія”, “Жертвопринесення”, які завоювали безліч нагород на міжнародних кінофестивалях, виповнилося б 85 років.

DT.UA запропонувало доктору мистецтвознавства, двоюрідній сестрі А.Тарковського Неллі Тарковській-Гассановій розповісти про свого іменитого брата.

Початок

До кіно Андрія долучила мати, яка мріяла зробити з нього “Людину”, як вона часто казала. Мама щиро вважала, що кіно шкідливо позначається на дитячій психіці, й усіляко намагалася відгородити Андрія від нього.

Уперше Андрій потрапив у кіно в 1939 р. Мати повела його в “Ударник”, де йшов “Щорс” О.Довженка. Ось слова Андрія: “Український кінорежисер Довженко, на мій погляд, – геній (що наполовину не відбувся). Його “Земля” – велика картина. В нас у кіно не так уже й багато “великих картин”. Із чорно-білих німих фільмів, пам’ятаю, мені сподобалися “Земля”, “Броненосець “Потьомкін”. Зі звукових стрічок – “Щорс” і “Околиця”, на мій погляд, зроблені значно талановитіше й видатніше, ніж “Чапаєв”. Навіть зараз “Околицю” дивишся з величезним інтересом. Вона залишилася сучасною навіть за формою. Актори у фільмі грають просто чудово!

Коли я серйозно захопився режисурою і вступив у ВДІК, у майстерню М.Ромма, я опинився у своїй стихії, і все, що знав про кіно й крім кіно, змогло мені знадобитися”.

Уже в першому післядипломному фільмі Андрія Тарковського “Іванове дитинство” (“кіностудія “Мосфільм”, 1962), знятому в Україні, у Києві – в Шевченківському краю, порушувалася дуже серйозна тема, образи й мотиви, які він поступово розвивав і поглиблював у своїй творчості. Головний лейтмотив творчості Тарковського – людина й історія, людина і її час. Він як ніхто інший поєднав події космічного масштабу (згадаймо “Сталкер” і “Соляріс”) із однією скромною людською душею. У його фільмах ми побачили епоху з її невідворотним перебігом історії та духовний шлях особистості – звивистий, у метаннях, зривах і підйомах.

У цих фільмах світ і людина рівнозначні, взаємопроникні. Від маленького воїна Івана нитка тягнеться до тих героїв, котрі на свої плечі взяли тягар відповідальності за всю планету і власним подвигом, своїм жертвопринесенням хотіли врятувати людство від духовного розтління та загибелі.

Усі його 7 фільмів по-своєму приголомшили думку суспільства як документи надзвичайно жорстоких страждань народних, як художні твори, котрі закарбували глибинний трагізм і тотальну бездушність війни із ще невідомою екрану силою.

Вже перший фільм Андрія – “Іванове дитинство” – став володарем “Золотого лева Святого Марка” на Міжнародному кінофестивалі у Венеції. Йому випав грандіозний успіх за кордоном.

Того року й відбулося творче народження генія, котрому ледь виповнилося 30 років. Він став першим і єдиним у своїй віковій категорії, відзначеним найвищою міжнародною нагородою за перший фільм “Іванове дитинство”. Тоді він уписав своє ім’я золотими літерами в історію сучасного світового кінематографа.

У 1964 р. Андрій поринає в нову цікаву роботу – за сценарієм, написаним спільно з Андроном Кончаловським і присвяченим давньоруському іконописцеві XV ст. Андрієві Рубльову.

Живопис Москви ХІV ст. погано вивчений. Можна сказати, що в цьому столітті в ній було багато різних художніх напрямів, які й привели до чудового мистецтва Андрія Рубльова (1360-1430). Діяльність великого художника відбувалася не при дворі московської влади, а в монастирях, що були тоді центрами освіченості й культури.

Рубльов працював в Андронниковому і Троїце-Сергієвому монастирях, писав ікони для Благовіщенського собору московського Кремля, розписував фресками величний Успенський собор у Володимирі. Художник глибоко сприйняв те нове, що жило й розвивалося в мистецтві його часу.

Пам’ятаю, як Андрій у 1965 р. вперше подав на затвердження свій сценарій, що його перечитали майже всі працівники Третьяковської галереї, куди він щодня ходив, як на роботу. Я тоді займалася проблемою мистецтва Володимиро-Суздальського князівства XII-XV ст. Мені було 27 років, молодий мистецтвознавець, я намагалася допомогти братові знайти важливі й потрібні деталі, що полонили його своєю безпосередністю та поетичністю. Під кінець нашої роботи Андрій міг спокійно захищати дисертацію з “Мистецтва Володимиро-Суздальського князівства”. Він вільніше й природніше став будувати композиції біблійних і євангельських сцен, більш життєвими стали образи в майбутньому фільмі.

Церква Покрови на Нерлі – одна з найпоетичніших архітектурних пам’яток Давньої Русі. Я пам’ятаю, як Андрій закохався в неї й сказав мені одного разу: “Недарма батьки мене назвали Андрієм, у цьому щось є від Бога… Я б на місці князя Андрія зробив те саме – на честь перемоги над волзькими болгарами й на спомин про любимого сина, що загинув у цій битві. Я побудував би найгарнішу в православному світі церкву – дуже схожу на цю…” Вона домінує над околицею, вирізняється своєю сліпучою білизною на тлі пейзажу.

У кіно простими засобами можна показати дуже складні історичні факти і явища. Згадайте фільм “Андрій Рубльов”. Там є сцена, де герой Михайла Кононова падає в струмок, убитий стрілою ворога. Камера ковзає по струмку, показуючи воду, змішану з кров’ю і молоком. У воді ніби випадково виникає білий мазок. А це ж образ: загинула молочна безневинна душа і була змита водою вічності.

Андрій Тарковський – молодий і ще недосвідчений режисер, узявши за основу творчість Рубльова, створив незвичайний історичний кінодокумент про православну віру. Свій двохсерійний художній фільм він знімав в історичних місцях, про які знав усе. Андрій був закоханий у православний іконопис, який вважав вершиною художньої форми. Не випадково на очі його наверталися сльози, коли він молився про художників – творців цього дива Господнього.

У 1966 р. фільм був завершений, а 7 лютого 1967 р. – проданий за кордон. Закордонна кінокритика й преса були в захваті. Але в грудні 1967 р., після перегляду картини радянським керівництвом, фільм надовго поклали на полицю. А в паризькій газеті Le Monde в 1974 р. з’явився такий відгук про картину: “Андрій Тарковський зумів зняти такий монументальний фільм “Андрій Рубльов”. Отже, Довженко та Ейзенштейн знайшли собі гідного наступника”.

Кончина

Переді мною щоденник Андрія Тарковського. І я читаю останню сторінку, написану його рукою: “Закінчується 1986 рік – 29 грудня. Я в лікарні Сарсель, що за 40 км від Парижа. Так, учора забув важливе – Марина Владі дала мені на лікування 2 чеки – на 16 і на 5 тис. франків, щоб заплатити за сканер. Вона прямо ангел. Я заплакав і не зміг стримати сліз. Думаю, вона все розуміє й прощає!”

Весь 1986 р. Андрій Арсенович Тарковський лікувався від раку легенів у різних клініках Франції, Німеччини, Швеції. Всюди йому обіцяли життя…

Але сталося непоправне.

Андрія помістили в одномісну палату. Йому дуже зле, він розуміє, що кінець близько. Йому холодно, він просить укрити його другою ковдрою. Його палата на першому поверсі, а за вікном яскраво-зелена трава і квітучі фіалки в грунті, припорошені снігом.

Новий, 1987 р. Друга година ночі. Всі говорять пошепки, чути обривки фраз, як вирок щойно обірваному життю. “Слава Богові, відмучився”. По довгому лікарняному коридору біжать, штовхаючи одне одного, якісь люди, хтось на ходу телефонує на радіо, телебачення, редакції центральних газет: “Сенсація! Помер російський кінорежисер Андрій Тарковський, дисидент, утікач із Росії!” Минає година, друга, третя, і вже вдосвіта в розчинені двері клініки стрімко вливається людський потік – журналісти, репортери, фотографи, розштовхуючи одне одного, поспішають першими зафіксувати кончину великого радянського режисера Андрія Арсеновича Тарковського.

Безсмертя

Незважаючи на хворобу, Андрій з перервами продовжував працювати – спочатку над фільмом “Ностальгія”, а потім над передостанньою картиною “Жертвопринесення”, відзначеною одразу трьома преміями. Цю картину він присвятив пам’яті своєї матері. “Жертвопринесення” увійшло в десятку найкращих фільмів світу й утвердило Андрія Тарковського як одного з найбільших світових митців. Кінорежисера з великої літери.

9 травня 1986-го у Стокгольмі відбулася прем’єра фільму. Тоді Андрій уже наближався до смерті й не знав, що фільм здобув високу оцінку журі Шведського інституту кіно, який висунув картину на Канський міжнародний кінофестиваль.

Незважаючи на тяжкий стан, Тарковського літаком привезли в Канни, де демонструвався його останній фільм. На превеликий жаль, він так і не побачив фільм через кровотечу в лівій легені.

А по закінченні фільму “Жертвопринесення” весь зал встав, глядачі скандували: “Браво, Маестро!”, аплодували стоячи.

Уперше в історії міжнародного кінофестивалю замість автора на сцену вийшов його шістнадцятилітній син у чорному фраку. В залі зависла мертва тиша. Голова журі встав і рушив назустріч синові Тарковського, обняв його, розцілував і сказав: ” Дякую авторові фільму за його унікальне творіння. “Жертвопринесення” – дивний пам’ятник собі та своєму часу”. І вручив юнакові Велику спеціальну премію за творчість у цілому. Зал вибухнув шквалом оплесків і молодший Андрій, не стримавши хвилювання, прямо на сцені розридався.

Митець часто лишається незрозумілим. Андрій Арсенович Тарковський наштовхувався на нерозуміння значно більшою мірою, ніж того заслуговував. І хоча б тепер, із великим запізненням, ми подякуємо йому за творчість. Ми віримо в те, що він хотів нам сказати у своїх картинах.

У його фільмах міститься правда життя, там усе всерйоз. Причому всерйоз настільки, що сама художня праця режисера була для нього власним болісним пошуком життя, пошуком відповіді на найважчі й найпекучіші питання.

На запитання, чи був Андрій Тарковський щасливою людиною, можна відповісти так: швидше за все, не був. Але завжди хотів бути. Ніколи, з раннього дитинства й до самої смерті, він не бажав бути іграшкою в чиїхось руках, тим більше – в політичних! І в цьому він був чесним і чистим перед собою, а тому цілком щиро дивувався, чому й за що саме він потрапив у немилість до влади. Що поганого вони побачили в тому, що він намагався надати своєму мистецтву реальності, а часом – і філософської глибини та значущості.

Минули роки, фільми Тарковського зрідка нагадують про себе. На початку третього тисячоліття (2007 рік) за художнє втілення образу давньоруського іконописця
ХV ст. Андрія Рубльова, внесок в історію і зміцнення християнської релігії на 8-му Міжнародному кінофестивалі “Дзеркало” в місті Іваново кінорежисер Андрій Тарковський був нагороджений великою золотою медаллю із зображеною на ній “Трійцею”. Нагороду прийняв його син Андрій, що й відвіз її в музей Тарковського в Італії (м. Флоренція, де жив і працював кінорежисер).

Міжнародне журі в у складі європейських режисерів визначило найкращих 30 фільмів. Серед відібраних фільмів для нас особливого значення набувають “Броненосець “Потьомкін” Сергія Ейзенштейна, “Земля” Олександра Довженка та “Андрій Рубльов” Андрія Тарковського.

Рік смерті Андрія Тарковського (1986) став пам’ятним для всього світу і тим, що саме він, великий майстер екрану, ще в 1980 р. зміг передбачити масштабну катастрофу на Чорнобильській АЕС, зобразивши апокаліптичну трагедію людства у геніальному фільмі “Сталкер”.

Арсеній Тарковський – повернений українець

Україна має повернути усіх українців, усіх своїх синів та дочок, до своєї культури – де б вони не жили. Арсеній Тарковський. Яка асоціація виникає під час згадування прізвище Тарковський? Знаменитий режисер, Андрій Тарковський, який зняв “Солярис”, “Дзеркало”, “Іванове дитинство”, “Андрія Рубльова” та інші культові фільми. Але що можна сказати про його батька?

25 червня святкуємо день народження поета і перекладача Арсенія Тарковського (1907 – 1989). Він уславився як автор пісні “Вот и лето прошло” (цей вірш увійшов у 50 найкращих з-поміж літератур!), як перекладач зі східних мов – але й як поклонник “Кобзаря”. І не все писав під своїм прізвищем, а й під псевдонімом – “Тарас Підкова” (чи не відгомін тут Івана Підкови і Тараса Шевченка?) А ще відомий гіркий факт: перша збірка його віршів, “Перед снегом”, вийшла тільки 1962 року, коли автору було 55 – бо раніше Тарковському не дозволяли друкувати власні поезії.

Що ми знаємо про Тарковського в зв’язку з Україною? Бо досі питають: “А чи правда, що рід Тарковських з України?”. Щира правда, не сумнівайтеся.

Мене Арсеній Тарковський вразив давно, в одній з документальних передач. У літнього поета брали інтерв’ю, і він захоплено декламував один зі своїх віршів, який потім я знайшла в книзі – це був твір “Где целовали степь курганы…”: “Я жил, невольно подражая / Григорию Сковороде, / Я грыз его благословенный, / Священный, каменный сухарь…”. Особливо вразили слова про “кам’яний сухар”. Потім я довідалася, що Григорій Сковорода, був дороговказом для поета, і Тарковський згадував сапфір у книзі (Біблії), цитуючи філософію великого українця. Як зізнавався сам поет, його кредо стало: “Світ ловив мене, але не спіймав”.

Ще школяркою я виявила, що віршів на українську тематику в Тарковського чимало – і відчувається, що це писав поет, який ментально – українець. І мені захотілося докладніше пошукати про українське коріння поета. Виявляється, шукати і знаходити є що.

Надія Тарковська, рідна тітка Арсенія Тарковського, перша дружина Івана Карпенка-Карого

За офіційною версією, його рід походив з польської гербової шляхти, предки були римо-католиками. Про вдачу Тарковських можна сказати, що вони були бунтівничі, їх рідко задовольняла дійсність – і цей дух перейняли нащадки. У поетові була і польська, і румунська кров (він вважав, що і кавказька, але нащадки кажуть, що це тільки легенда), але найріднішою виявилась українська культура. А батько, Олександр Тарковський, відомий борець за український інтерес, письменник і журналіст, колоритна постать, поріднився з Іваном Тобілевичем (Карпенком-Карим). Можна казати про спільну діяльність для нашої культури та зв’язок з театром. Рід Тарковських був відомий творчими нахилами (особливо до красного письма) і українофільством. Можна сказати, що ціла династія працювала на український інтерес.

Сам Арсеній Тарковський народився в нинішньому Кропивницькому – тодішньому Єлисаветграді Херсонської губернії. Кажуть, що ніхто стільки не писав про це місто, як Тарковський, залюблений у нього на все життя. Поетове дитинство минуло в українській атмосфері, і не просто українській, а ще й культурній, оскільки родина належала до вершків суспільства. Там любили театр, декламували, привчали дітей до літератури, – справжній творчий салон. Малий Арсеній дуже рано почав римувати. Рано прочитав твори Григорія Сковороди – можливо, першого українського автора, якого відкрив. Важливо врахувати й інше: Тарковський скінчив гімназію й належав до покоління, яке мало класичну освіту. Звідси його ерудиція, різнобічність і прагнення зовні легкого, але точного, класичного стилю. І, звичайно, загальна культура.

Але далі починається трагедія. Революція, далі Громадянська війна – усе це майбутній поет зустрічає в Україні. 1919 року загинув у бою з бандою отамана Григор’єва його брат Валерій, якому було тільки 15 років. Загинув, захищаючи рідне місто Єлисаветград. Задля справедливості зазначимо, що й Никифір Григор’єв довго не прожив: того ж року його застрелив Нестор Махно.

Арсеній Тарковський лишається з осліплим батьком, постарілою матір’ю. Сім’я переживає голод, їсть кропив’яний хліб. Живе на хлібі й воді у буквальному розумінні. Поет міняє професії (просто енциклопедія стражденного життя), – то навчається у шевця, то рибалить, – мандрує – чи, точніше, поневіряється – Півднем України та Кримом. Таке враження, що Тарковський уже відбоявся. Його не лякає фізична праця, він уміє все. Треба жити.

Юний поет міг би вижити, пишучи на догоду владі. Але Тарковський був різким, безкомпромісним (згодом ці риси переплавляться в нього у принциповість). Як сам згадував, ніколи не писав “вірнопідданських паротягів”. А ще 1921 року раптом з друзями написав акровірш про Леніна, де не полестив вождеві, ще й опублікував у газеті. Чи не було це провокацією? Чи не міг хтось підбити юних щирих поетів таке написати і оприлюднити, а сам уникнув відповідальності? Сьогодні, мабуть, не дізнаємося, але все може бути.

Юнаків повезли до Миколаєва (тоді адміністративного центру області) розстрілювати, але Арсеній утік з поїзда. А друзів загнали до льоху та розстріляли.

Далі починається московський період життя Тарковського – не такий кривавий, але не дуже сприятливий для поетичних публікацій. Для заробітку успішно пише драматургію – але після несправедливої критики не витримує: “Які ви всі нудні!”. Найбільше письменник стає відомим як перекладач. А з Україною зв’язків не полишав – і, звісно, якби все склалося нормально, повернувся б туди.

Найбільше Арсеній Тарковський любив свою малу батьківщину, а ще – Київ. З нинішньою столицею його пов’язували теплі спогади, бо, скажімо, саме тут майбутній письменник зустрівся з Анною Ахматовою – тоді ще Ганною Горенко, яка вже писала вірші. Тарковський захоплювався нею і як постаттю (відчуваючи в ній сильну індивідуальність), і як поетом.

Так, є версія, що вже тоді вони були знайомі – хоча за офіційною версією, уперше особисто Тарковський зустрівся з Ахматовою лише 1946-го, у Москві. Хоча… вони цілком могли знати одне одного в Києві, а потім через роки і через спільних знайомих пригадати, що знайомство давнє. А може, цей київський сюжет і не афішували. Узагалі просто дивує, скількох літераторів об’єднав Київ.

Треба сказати, що знайомство з Ахматовою не урвалося, поети бачилися далі, фактично Тарковський був з нею до її останніх днів і найбільше цінував саме поезію Ахматової. «Анна Велика» мало з ким тісно спілкувалася й мало кому довіряла, – значить, Тарковський був надійним товаришем, а не просто другом юності.

Справжні поети знайдуть спільну мову, тобто їхнє спілкування не буде лише спогадом про щасливі дні, коли всі були молоді, а дерева – великими. Для Тарковського Ахматова була авторитетом у поезії, а він для неї – авторитетом у художньому перекладі. Можна казати про творчу, дуже корисну, дружбу, партнерство. А ще письменниця особливо цінувала те, що Тарковський ніколи їй не лестив і не брехав, бо пережила спочатку гоніння, а потім – надмірні похвали (ефект маятника). І те, і те було нещире. “Вони любити вміють тільки мертвих. ” (тут і далі переклад мій. – О. С.), – гірко скаже Тарковський.

А що можна сказати про роботу Тарковського над словом? Щоб вижити, він працює як поетичний перекладач. Могли не дозволити, але талант вирішили використовувати на всі сто. Переважно замовляли з тюркських мов, але відомі й переклади з польської – дуже вдалими вийшли переклади з Міцкевича. Переклав і Корнеля, і грузинські пісні… Про великий обсяг роботи Тарковський нарікає: “Для чего я лучшие годы / Продал за чужие слова? / Ах, восточные переводы, / Как болит от вас голова”. (За ці слова його вельми критикували свої, ж перекладачі). Це було заробітком, але перекладач міг сказати в інтерпретаціях те, на що не мав права у поезії. А зовні все було законно – адже існував проект перекладу з мов народів СРСР. Проте справа була й ідеологічна: не так перекладеш – арешт, можливо, і розстріл. У 30-ті та 40-ві Тарковський почувався під дамокловим мечем.

Життя можна схарактеризувати двома словами – поезія і війна. Остання – і у прямому розумінні: Тарковський дивом вижив на фронті.

1972 року поет писав: “Як мені хочеться на Україну, до Києва і до мого Кіровограда, – я поїхав би на батьківщину за слізьми, більше мені до мого міста їхати нема за чим. Та хіба ще за дитинством, яке таке потрібне в старості”. Що таке Батьківщина, Тарковський дуже гостро відчував.

З української літератури особливо Тарковський цінував Лесю Українку, раннього Максима Рильського і раннього ж Павла Тичину. Отже, поет мав гарний і вимогливий смак – не просто знав українську мову, але й не втратив своєї українськості, попри життя у Москві та всі тривоги.

Його вдача вражала: оптиміст – попри що. Інтелігентний, вишуканий, але без гордині та егоїзму. Він запам’ятовувався кожному, хто його бодай раз бачив. Галантний і мужній Арсеній Тарковський був справжнім діловим партнером і другом, цінував у поетах уміння підтримувати одне одного. Він не з послуху знав, що таке українські степи, як вони виглядають. Знав і розумів більше, ніж нам здається. Бачив кров, бруд, смерть, але творив поезію. Вважав, що щаслива людина не може писати віршів, бо сам створив найкраще у болісні моменти – які виявилися злетами. І в нього на зубах хрускотів кам’яний сухар Сковороди – поезія. Цей сухар успадкували і ми. А ще Тарковський заповів нам шипшину своєї творчості (“Заповідаю вам шипшину…”).

1997 року, до поетового 90-річчя (хай і посмертно) у Кропивницькому – тодішньому Кіровограді – збудували Дім-музей Тарковських. Але не в їхньому будинку, а в Кропивницькому (тоді Кіровоградському) колегіумі. У цьому місті є вулиця Арсенія Тарковського. Проте в музеї немає жодної особистої речі Тарковських: усе знищили революція та війна. І не всі знають навіть у цьому місті, як воно пов’язане з письменником. Чи достатньо робиться для пам’яті поета? Якщо процитувати самого Тарковського: “Тільки цього замало”. І хотілося б, щоб побільше його віршів перекладалось і видавалось українською мовою, бо вони того варті.

Сподобався матеріал? Підтримай Український інтерес. І на оновленій землі врага не буде! Слава Україні! Приватбанк 5457 0822 9082 5491 Монобанк 4441 1144 0359 2361 PayPal – [email protected]