Чому 1960 був оголошений Роком Африки

0 Comments

Країни Африки та Близького Сходу від здобуття незалежності до початку XXI ст.

Мета: охарактеризувати процес здобуття незалежності народами Азії та Африки, причини краху апартеїду на Півдні Африки, пояснити причини виникнення близькосхідної проблеми та шляхи її врегулювання, аналізувати процес утворення держави Ізраїль, становище українців в країнах регіону; розвивати вміння встановлювати причиново-наслідкові зв’язки, аналізувати, порівнювати, критично мислити, висловлювати власну точку зору; виховувати в учнів зацікавленість історією.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

I. Організаційний момент уроку

II. Актуалізація опорних знань

Бесіда

  • 1. Які європейські країни володіли найбільшими колоніями в Африці у міжвоєнний період?
  • 2. Які держави в Африці формально були незалежними у 1918-1945 рр.?
  • 3. Які наслідки для народів Африки мала Друга світова війна?
  • 4. Які зміни відбулися на Близькому і Середньому Сході внаслідок Першої світової війни?
  • 5. Яким був політично-правовий статус народів і держав країн Близького і Середнього Сходу?
  • 6. Як вплинули події Другої світової війни на становище окремих держав і народів?

III. Мотивація навчальної діяльності

Учитель. До Другої світової війни в Африці існували тільки чотири незалежні держави: Єгипет, Ефіопія, Ліберія і Південно-Африканський Союз. Найбільші колонії в регіоні належали Великій Британії, Франції, Бельгії та Португалії. Пік боротьби за незалежність у Африці припав на період із 1957 по 1962 р., коли майже весь континент звільнився від колоніалізму.

Одним із важливих наслідків Другої світової війни стало утворення держави Ізраїль. Це зумовило тривалу близькосхідну кризу, що стала центральною міжнародною проблемою.

IV. Сприйняття та усвідомлення навчального матеріалу

• Розвиток африканських країн. Крах апартеїду на Півдні Африки

Учитель. Деколонізація Африки розпочинається у другій половині XX ст. і складається з трьох етапів:

  • 1-й етап — 50-ті рр. XX ст. — незалежність здобули арабські країни Північної Африки (окрім Алжиру).
  • 2-й етап — 60-ті рр. XX ст. — незалежними стають країни Тропічної Африки, а також Алжир (1960 рік, протягом якого незалежність здобули 17 країн Африки, було проголошено «роком Африки»).
  • 3-й етап — 70-80-ті рр. XX ст. — крах колоніалізму і ліквідація системи апартеїду на Півдні Африки.

Робота з картою

Покажіть на карті названі регіони Африки.

— 14 грудня 1960 р. виходить Декларація Генеральної Асамблеї ООН про надання незалежності колоніальним країнам і народам.

Робота зі схемою

ХАРАКТЕРНІ ОЗНАКИ АФРИКАНСЬКИХ КРАЇН, ЩО ЗДОБУЛИ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

Учитель. Країни Тропічної Африки мали певні труднощі у другій половині XX ст., бо це найбільш відсталий в економічному плані регіон світу. Тут зберігається ряд серйозних проблем:

  • виробництво продовольства хронічно відстає від росту населення (частий голод — звичайне явище);
  • через те що кордони африканських держав були встановлені колонізаторами штучно, більшість із них не має необхідних внутрішніх факторів для розвитку (13 держав не мають виходу до моря і, відповідно, надійних транспортних зв’язків зі світом);
  • міжетнічні конфлікти;
  • панування трайбалізму (соціально-економічні відносини будуються на принципах захисту інтересів певної родоплемінної етнічної групи).

Найбільш розвиненою в Африці країною з ринковою економікою є Південно-Африканська Республіка (ПАР), створена 1961 р. після виходу з Британської Співдружності. Протягом тривалого часу там існувала система апартеїду, боротьбу проти якого очолив Африканський національний конгрес (АНК), створений ще 1912 року. Система апартеїду була сформована на початку 60-х років (мета — створення повністю розділеного в расовому відношенні суспільства).

Робота над поняттями

Апартеїд — крайня форма расової дискримінації, політика позбавлення тих чи інших груп населення, залежно від їхньої раси, політичних, соціально-економічних і громадянських прав аж до примусового переселення і т. ін.

Сеґреґація — політика примусового відокремлення будь-якої групи населення за расовою або етнічною ознакою, одна з форм расової дискримінації.

Учитель. Сеґреґація охоплює всі сторони життя, включаючи спорт, культуру, релігію. Проводиться політика роздільного проживання — створення спеціальних зон для чорних («бантустанів»). Із 1989 р., коли президентом стає Ф. де Клерк, відбувається поступове згортання політики апартеїду. У 1994 р., коли в результаті президентських виборів до влади приходить лідер АНК Н. Мандела, політика згортання апартеїду продовжилася, хоча реформи зумовили спротив як білої частини населення, так і радикалів із АНК.

ПАР є найбільш економічно розвиненою країною в Африці: світовий лідер у видобутку золота, платини, хроматів, один з лідерів з видобутку марганцю, алмазів. Має розвинену обробну промисловість, машинобудування, суднобудування, воєнну промисловість. ВНП на душу населення складає 3010 доларів.

Загалом для країн Африки характерними є проблеми неписьменності, хвороб, безробіття, нестачі ліків і продуктів харчування. Нові технології, які є визначальними для сучасного світу, неможливо використати там, де більшість населення становлять неписьменні, а мільйони людей перебувають на первісній стадії розвитку. Як результат — посилення хаосу на континенті. Втручання військових контингентів ООН у конфлікти, як правило, неефективні: вояки ООН несуть втрати, а замирити ворогуючі сторони не вдається. Серед миротворчих контингентів під прапором ООН у Сьєрра-Леоне несуть службу солдати та офіцери України.

Бесіда

  • 1. Як відбувався процес деколонізації Тропічної Африки?
  • 2. Розкрийте хід і результати боротьби з апартеїдом на півдні Африки.
  • 3. Які проблеми існують у сфері соціально-економічного розвитку країн Африки на початку XXI ст.?

• Країни Близького і Середнього Сходу. Утворення держави Ізраїль

Учитель. Під час Другої світової війни єврейський народ зазнав жахливої катастрофи: 6 млн євреїв із 14 млн було знищено в нацистських концтаборах. Тому доречною була ідея про створення незалежної єврейської держави. Цю ідею ще наприкінці XIX ст. висунув австрійський журналіст Т. Герцл, а в 1897 р. сіоністським конгресом у Базелі (Швейцарія) було ухвалено рішення про утворення держави євреїв на території Палестини.

У країнах Близького Сходу після Другої світової війни розпочинається процес деколонізації й утворення нових держав, який відбувався мирним шляхом — у формі відмови Великої Британії і Франції від своїх мандатів на певні території. У 1946 р. було проголошено незалежність Йорданії і Сирії, 1955 р. — Оману, 1961 р. — Кувейту, 1967 р. — Ємену, 1971 р. — Катару і Об’єднаних Арабських Еміратів.

Переломною подією в історії близькосхідного регіону стало утворення держави Ізраїль: 29 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея ООН приймає резолюцію (№ 181), яка передбачала утворення в Палестині двох держав — єврейської та арабської. На підставі цієї резолюції 14 травня 1948 р. було проголошено створення єврейської держави Ізраїль.

Араби-палестинці своєї держави не створювали, демонструючи невизнання резолюції № 181. Уже 15 травня 1948 р. розпочинається перша арабо-ізраїльська війна, внаслідок якої Ізраїлю відійшла значна територія, що мала належати палестинцям.

На розвиток країн Близького Сходу суттєво вплинула позиція великих держав в умовах «холодної війни»: хто надавав економічно-фінансову, військову і політичну допомогу, той і визначав політичний курс держав.

СРСР спочатку підтримував Ізраїль проти проанглійськи налаштованих арабів, але потім (з кінця 40-х — початку 50-х рр.) перейшов на бік арабів (Єгипту, Сирії) в наступних арабо-ізраїльських війнах (1956 р., 1967 р., 1973 р.). США надавали підтримку Ізраїлю з середини 50-х рр.

Вплив США відчутно посилився після переорієнтації Єгипту в сер. 70-х рр. на західну модель розвитку та організації мирного процесу в регіоні (шляхом примирення арабських країн з Ізраїлем, починаючи з Кемп-Девідської угоди 1978 р.).

Поступово Арафат переходить до ідеї створення палестинської держави не замість Ізраїлю, а поряд з ним. У грудні 1987 р. на лівому березі р. Йордан і в секторі Газа розпочалося народне повстання без застосування зброї («інтифада»). У листопаді 1988 р. Національна рада Палестини в еміграції проголосила незалежність Палестини. У 1994 р. лівий уряд Ізраїлю уклав угоду з Арафатом про надання Палестині автономії. Але після перемоги на виборах в Ізраїлі правих партій ситуація загострилася. Крах СРСР сприяв зростанню впливу США на Близькому Сході.

Робота з таблицею

СПРОБИ РОЗВ’ЯЗАННЯ ПАЛЕСТИНСЬКОЇ ПРОБЛЕМИ

Дата

Подія

Виникнення Руху за національне визволення з Я. Арафатом у Кувейті

Створення Організації визволення Палестини (ОВП), голова з 1969 р. — Ясір Арафат

Ізраїльсько-єгипетська Кемп-Девідська угода: виводила Єгипет з війни, Ізраїль повертався на Синайський півострів. ОВП переміщується до Лівану. 1982 р. це спричинить окупацію Ізраїлем Південного Лівану

Початок народного повстання палестинців без застосування зброї («інтифада») на лівому березі р. Йордан і в секторі Газа

Проголошення незалежності Палестини Національною радою Палестини в еміграції

Ізраїльсько-палестинська домовленість про надання обмеженої автономії сектору Газа та району Єрихону у складі Ізраїлю

Мирний договір між Ізраїлем та Йорданією, автономія палестинців поширювалася на райони Західного берега р. Йордан

Ізраїльсько-палестинський договір про автономію Західного берега р. Йордан

Курс уряду А. Шарона на згортання Палестинської автономії. Дестабілізація ситуації в регіоні

Висунення президентом США Дж. Бушем нового плану врегулювання проблеми: припинення насильства обох сторін, розмежування палестинської та ізраїльської територій, проголошення незалежності Палестинської держави

Робота з історичними джерелами

Захарченко А. М. Близькосхідний мирний процес 1990-х років: історичний аналіз. 4 квітня 2008 р.

«На початку XXI ст. Україна неодноразово демонструвала свою готовність зробити посильний внесок у процес врегулювання комплексу близькосхідних проблем та надати свої послуги сторонам конфлікту у будь-якій прийнятній для них формі. Свідченням цього стала діяльність українського миротворчого контингенту у складі Тимчасових сил ООН у Лівані, оприлюднення в 2002 р. «Українських пропозицій в контексті міжнародних дипломатичних зусиль щодо мирного врегулювання близькосхідного конфлікту», а також проведення в травні 2003 р. під егідою ООН міжнародної конференції з близькосхідного мирного врегулювання у Києві.

«Українські пропозиції у контексті міжнародних дипломатичних зусиль щодо мирного врегулювання близькосхідного конфлікту», що були оприлюднені президентом України Л. Д. Кучмою в Аммані під час його офіційного візиту до Йорданії, Сирії, Лівану у квітні 2002 р., дістали високу оцінку лідерів арабських країн, які заявили про свою повну підтримку миротворчих зусиль України та висловили готовність до більш тісної взаємодії з нашою країною у цьому питанні. Таким чином, українська зовнішня політика на цьому напрямку стає важливою й органічною складовою європейської політики у близькосхідному регіоні і сприяє зусиллям нашої держави щодо інтеграції у європейські структури.

Негативним наслідком активізації посередницьких зусиль України із врегулювання близькосхідного конфлікту стали певні ускладнення у політичній сфері українсько-ізраїльських відносин.

Це пояснюється прагненням Ізраїлю нав’язати своє бачення шляхів врегулювання близькосхідного конфлікту, а також розгляд ним відносин України з арабськими країнами виключно з точки зору інтересів власної безпеки.

Проведення у Києві у травні 2003 року під егідою ООН Міжнародної конференції на підтримку миру на Близькому Сході, а також пропозиція щодо направлення українського військового контингенту для виконання миротворчої місії у складі багатонаціональних сил за мандатом ООН на кордон між Ізраїлем та палестинськими територіями і на Голанські висоти зумовила стримано-негативну реакцію з боку ізраїльтян. Посилання української сторони на те, що під час вироблення своєї позиції із зазначених питань вона орієнтується перш за все на країни ЄС, вступ до якого визначено стратегічним напрямком зовнішньої політики нашої держави, також не зустрічають в ізраїльської сторони належного розуміння».

Запитання

  • 1. Яку позицію посідає Україна у розгляді близькосхідної проблеми?
  • 2. Як позиція України впливає на її відносини з Ізраїлем?
  • 3. Висловіть судження щодо актуальності близькосхідної проблеми в Україні.

Учитель. Сирія, Ліван — республіки, Йорданія — монархія. Ліван — єдина країна у світі, де головні посади в державному керівництві обіймають за релігійною приналежністю, оскільки населення чітко поділене на чотири релігійні конфесії: християни, мусульмани-шиїти, мусульмани-суніти, друзи. Президент завжди — католик-мароніт, прем’єр-міністр — мусульманин-суніт, голова парламенту — православний (пізніше — шиїт). У 70-90-ті рр. Ліван пережив громадянську війну, вторгнення ізраїльських, сирійських військ. Із початку 90-х років ситуація почала стабілізуватися. Провідні країни регіону — Єгипет, Йорданія — мають розвинену промисловість.

Підсумок. Основні фактори, що визначають перспективу розвитку регіону на початку XXI ст.:

  • наявність проблем соціально-економічного розвитку в бідних на нафту арабських країнах;
  • невирішеність палестинського питання;
  • великі фінансові можливості країн, що видобувають нафту.

Ці фактори перетворюють регіон на вогнище міжнародного тероризму та мусульманського екстремізму, який загрожує всьому світові.

V. Узагальнення та систематизація знань

Бесіда

  • 1. Чому становище африканських країн після здобуття незалежності залишається складним?
  • 2. Що заважає розвитку африканських країн?
  • 3. Визначте причини арабо-ізраїльського конфлікту. Які наслідки для прикордонних держав має цей конфлікт?
  • 4. Охарактеризуйте сучасну політичну ситуацію в регіоні (на основі додаткового матеріалу).

VI. Домашнє завдання

Опрацювати відповідний параграф підручника.

§ 26. Африка у другій половині ХХ — на початку ХХІ ст.

Деколонізація — позбавлення колоніальної залежності; історичний процес надання незалежності та повного суверенітету домініонам, підмандатним територіям, колоніям, що відбувалося, передусім, в Азії та Африці, за допомогою як мирних, так і військових засобів.

Пригадайте визначення понять: «колонія», «метрополія», «національно-визвольний рух», «суверенітет».

Процес деколонізації мав кілька етапів.

1. Середина 1940-х — середина 1950-х років. У цей період деколонізація відбувалася на Близькому Сході, у Південній Азії, Індокитаї. У 1956 р. цей процес захопив країни Магрибу (незалежність від Франції отримали Туніс і Марокко), Судан (від Великої Британії).

2. Кінець 1950-х — 1960-ті роки. Цей період відзначається найбурхливішим характером деколонізації. 1960-й — «Рік Африки», коли незалежність отримали відразу 17 африканських країн.

3. 1970-ті роки. Припинила своє існування остання найдавніша колоніальна імперія — португальська.

4. 1980—1990-ті роки. Незалежність здобули останні уламки колоніальних імперій у Африці й Азії.

2. ДЕКОЛОНІЗАЦІЯ АФРИКИ

2.1. Здобуття незалежності країнами Магрибу. Алжир

У 1954 р. в Алжирі розпочалося повстання проти колонізаторів. Французькі колонізатори відповідали терором, арештами і стратами. Однак Франція була не спроможна протистояти ескалації війни. У результаті переговорів вдалося укласти угоду, що передбачала проведення референдумів у Франції та в Алжирі, у ході яких більшість висловилася за незалежність колонії. У 1962 р. було проголошено Алжирську Народну Демократичну Республіку (АНДР).

У 1956 р. у Парижі відбулися франко-марокканські переговори, що підтвердили визнання незалежності Марокко під владою султана Мухаммеда V. Іноземні війська залишили країну.

У 1956 р., у результаті франко-туніських переговорів, була укладена угода про надання незалежності Тунісу.

У 1951 р. за підтримки ООН Лівія здобула незалежність. Відкриття родовищ нафти на території Лівії в 1959 р. докорінно змінило її економіку. Проте встановлення згодом диктатури М. Каддафі та її ліквідація в часи «Арабської весни» призвели до тривалої політичної нестабільності і складної гуманітарної обстановки в країні.

2.2. «Рік Африки»

У 1957 р. Велика Британія надала незалежність своїй колонії Золотий Берег (сучасна Гана), а в 1958 р. — Гвінеї. Кульмінацією процесу деколонізації був 1960 р. — «Рік Африки», коли незалежність здобули відразу 17 країн африканського континенту. Серед них:

  • колишні французькі колонії: Камерун, Сенегал, Малагасійська Республіка (нині Демократична Республіка Мадагаскар), Нігер, Чад, Дагомея (сучасний Бенін), Верхня Вольта (сучасна Буркіна-Фасо), Габон, Берег Слонової Кістки (сучасний Кот-д’Івуар), Центрально-Африканська Республіка, Малі, Мавританія, Того (до 1956 р. була під англо-французьким управлінням), Республіка Конго (зі столицею Браззавіль);
  • колишнє Бельгійське Конго (серед пізніших назв Конго-Кіншаса, Заїр, нині — Демократична Республіка Конго).
  • колишня англійська колонія — Нігерія;
  • Сомалі (утворилася з італійської та британської колоній).

2.3. Здобуття незалежності країнами Тропічної Африки

Після повстання в столиці країни Кіншасі бельгійці в 1960 р. були змушені залишити свою колонію — Бельгійське Конго. Міжплеменні конфлікти, політичні й економічні протиріччя призвели до громадянської війни. «Конголезька криза» тривала до 1965 р. Для відновлення порядку ООН довелося спрямувати в країну миротворчі сили.

Подробиці

Конго стало першою африканською країною, на території якої у війні брали участь кубинці. З одного боку, це були кубинські контрреволюціонери, яких підтримували США і які воювали проти комунізму. З іншого боку воювали їхні співвітчизники та ідеологічні супротивники — кубинські революціонери на чолі з Че Геварою.

У наступні роки тривав розпад колоніальної системи в Африці. Одна за іншою здобували незалежність колонії Великої Британії: у 1961 р. — Танганьїка, у 1962 р. — Уганда, у 1963 р. — Кенія, у 1964 р. — Занзібар. У 1964 р. відбулося об’єднання Танганьїки і Занзібару в нову державу — Об’єднану Республіку Танзанія. Тоді ж, у 1964 p., незалежність здобули Замбія і Малаві, у 1965 р. — Гамбія. До середини 1960-х років більшість країн Тропічної Африки звільнилася від колоніалізму.

3. КРАХ АПАРТЕЇДУ

3.1. Здобуття незалежності народами португальських колоній

Серед португальських колоній першою здобула незалежність у 1973 р. після тривалої збройної боротьби Гвінея-Бісау.

Квітнева революція 1974 р. в Португалії створила сприятливі умови для здобуття незалежності португальськими колоніями.

В Анголі в ході визвольної боротьби, у протиборстві з іншими угрупованнями, у 1975 р. перемогли війська Народного руху за визволення Анголи — Партії праці (МПЛА), лідери якої проголосили Народну Республіку Анголу (НРА) — державу прорадянської орієнтації. Для підтримки нової влади Куба перекинула в Анголу регулярні війська (СРСР спрямував військових спеціалістів). Розпочалася громадянська війна, під час якої зіткнулися геополітичні інтереси СРСР і країн Заходу.

Кубинські танкісти на радянському танку, Ангола, друга половина 1970-х років. Тільки на півдні Анголи воювали понад 40 тис. кубинських військовослужбовців; у бойових діях в Анголі брали участь більш як 10 тис. радянських солдатів і офіцерів

У Мозамбіку після здобуття незалежності в 1975 р. у політичному протистоянні брали участь Фронт визволення Мозамбіку (ФРЕЛІМО), що цього ж року прийшов до влади і висловив прихильність до соціалістичного шляху розвитку країни, і угруповання Мозамбіцького національного опору (РЕНАМО). У країні розпочалася громадянська війна. На початку 1990-х років ФРЕЛІМО офіційно відійшов від проголошених соціалістичних принципів і взяв курс на ринкові методиуправління економікою. У 1992 р. укладено мирну угоду з РЕНАМО.

3.2. Південна Родезія (Зімбабве)

У британській колонії Південна Родезія (Зімбабве) жило понад 200 тис. осіб європейського походження і понад 8,8 млн африканців, позбавлених усіх прав. У 1965 р. владу в країні захопила «біла меншість» на чолі з прем’єр-міністром Я. Смітом. Однак «чорна більшість» розгорнула боротьбу за визволення країни під керівництвом Патріотичного фронту.

Лондон був змушений скликати конференцію всіх протиборчих сторін. На основі досягнутого компромісу в 1980 р. відбулися вибори до парламенту Зімбабве, у яких переміг Патріотичний фронт. Новий уряд очолив один з його лідерів Р. Мугабе. У квітні 1980 р. була проголошена незалежна Республіка Зімбабве.

3.3. Південно-Західна Африка (Намібія)

Північно-Африканська Республіка (ПАР) перетворила територію Південно-Західної Африки (з 1968 р. — Намібії) на колонію, анексувавши її в 1949 р. З кінця 1950-х років у країні розгорнувся національно-визвольний рух, очолюваний Народною організацією Південно-Західної Африки (СВАПО). У 1978 р. Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію, у якій передбачалося припинення вогню між військами ПАР і СВАПО, виведення військ ПАР із країни, проведення виборів. Однак ПАР затримала виконання резолюції більш як на 10 років.

У 1988 р. завершилися переговори між ПАР, Анголою і Кубою про виведення військ і політичне врегулювання в країні. Згодом у Намібію ввели миротворчі сили ООН, а в 1990 р. була проголошена незалежність країни. Першим президентом Республіки Намібія був С. Нуйома — лідер СВАПО. Нове керівництво взяло курс на розвиток багатопартійної системи і ринкових відносин.

3.4. Південно-Африканська Республіка (ПАР)

У 1910 р. Капська колонія, Наталь, Трансвааль і Оранжева Вільна держава об’єдналися в британський домініон — Південно-Африканський Союз (ПАС). З 1948 р. расистський режим ПАС офіційно ввів політику апартеїду.

Терміни і поняття

Апартеїд (мовою африканс — роздільне проживання) — крайня форма расової дискримінації. Означає позбавлення певних груп населення залежно від расової приналежності політичних, соціально-економічних і громадянських прав аж до територіальної ізоляції.

Влада ПАС утворила 10 псевдодержав («бантустанів») для «чорних» і «кольорових» жителів країни. Території, де жили чорні, були тепер визначено як «білі», і місцеві перед від’їздом продавали їм свої землі задарма. У 1961—1994 рр. понад 3,5 млн людей насильно вивезли зі своїх будинків у «бантустани», де вони були приречені на злидні.

Подробиці

До 1950 р. уряд ПАС заборонив шлюби між білими і представниками інших рас. Згідно з прийнятими земельними законами більш як 80 % землі надали білій меншості, а чорним відтоді необхідно було мати з собою документи, які давали змогу перебувати в тому чи іншому районі. Для обмеження контакту між расами уряд апартеїду створив окремі державні установи для білих і темношкірих.

Світова спільнота засудила расистський режим ПАС, а ООН увела проти нього санкції.

Боротьбу проти апартеїду і дискримінації більшості населення ПАС (з 1961 р. — Південно-Африканська Республіка, ПАР) послаблювали політичні та міжплемінні суперечки. У країні існували два протиборчі політичні угруповання місцевого населення — Африканський національний конгрес (АНК), що представляв кілька африканських народностей, і зулуський Рух визволення (ІНКАТА).

АНК, створений ще в 1912 р., тривалий час діяв підпільно, влаштовував акції громадянської непокори. У 1961 р. АНК утворив збройне формування «Спис нації», однак його діяльність була паралізована масовими арештами, а лідера АНК Нельсона Манделу засудили до довічного ув’язнення.

На знак протесту щодо політики апартеїду в ПАР молодий чорношкірий хлопець їде в автобусі, призначеному «тільки для білих»

Внутрішньополітичний розвиток країни багато в чому визначала правляча з 1948 р. Націоналістична партія. Вона була ініціатором проведення всіх расистських законів.

Проте після приходу до влади у 1989 р. лідера Націоналістичної партії Ф. де Клерка розпочався поступовий демонтаж системи апартеїду. У країні здійснювалися демократичні перетворення.

Особа в історії

Нельсон Мандела (1918-2013 рр.) — південноафриканський політик і юрист, президент Південно-Африканської Республіки (19941999 рр.). Нельсон Мандела був першим президентом ПАР, обраним на демократичних, несфальсифікованих виборах. До свого президентствабув видатним борцем з апартеїдом і лідером АНК. Був засуджений і ув’язнений за участь у підпільній збройній боротьбі. Протягом 27-річного ув’язнення, більшу частину якого провів у тюремній камері на о. Роббен, Мандела став найвідомішою фігурою у боротьбі з південноафриканським апартеїдом. Переорієнтацію політики на примирення Мандела здійснював аж до свого звільнення у 1990 р., що полегшило мирний перехід до повної демократії у ПАР.

Нельсон Мандела: «Я — не месія. Я — звичайна людина».

Euronews (українською), 17.07.2013 р.

У 1991 р. Націоналістична партія офіційно вибачилася перед народом своєї країни за політику апартеїду. У 1990 р. звільнили Н. Манделу. На перших вільних, нерасових виборах у країні у квітні 1994 р. переміг АНК, Н. Мандела став президентом ПАР.

4. КРАЇНИ АФРИКИ на зламі ХХ-ХХІ ст.

Південно-Африканська Республіка — єдина економічно розвинена держава Африки. Відносно високим рівнем економічного розвитку вирізняється ряд країн Північної Африки (Єгипет, Алжир, Марокко, Туніс).

Африка має величезну кількість корисних копалин і є найбільшим їх постачальником на світовий ринок. Окремі африканські країни є значними у світовому масштабі експортерами нафти й інших видів палива й сировини. З іншого боку, жорстокі та затяжні громадянські війни в Анголі, Конго, Ліберії, Сьєрра-Леоне багато в чому були обумовлені саме боротьбою за надра цих країн.

Уряди багатьох держав намагаються здійснювати економічні реформи, спрямовані на перехід до ринкових відносин, забезпечення економічної безпеки, інтеграцію у світові господарські процеси.

Проте, здобувши політичну незалежність, молоді держави Африки фактично не стали економічно незалежними.

Основні проблеми африканських країн:

  • зростання залежності від зовнішніх чинників: кон’юнктури на світових товарних ринках, кредитів, закордонних інвестицій;
  • низький рівень розвитку інфраструктури;
  • збереження загальної неграмотності та низької професійної кваліфікації значної частини населення;
  • високий рівень зовнішньої заборгованості;
  • поглиблення екологічної кризи;
  • збільшення соціальної нерівності, низький рівень доходів більшості населення;
  • поширення СНІДу (у деяких країнах кількість інфікованих сягає 75 %), різних хвороб, зростання обороту наркотиків і зброї;
  • міжплеменні конфлікти, громадянські війни і кризи.

На початок XXI ст. у багатьох африканських країнах влада нерідко належить родинам великих власників. Значний вплив на політичну ситуацію здійснюють армія, а також мафіозні структури, пов’язані з наркобізнесом і контрабандою зброї.

Геноцид в Руанді: з такою швидкістю не вбивали навіть нацисти.

Euronews (українською), 04.02.2014 р.

Чи можна застосувати поняття «геноцид» до масових вбивств в Руанді?

Захоплення влади певною релігійно-етнічною групою зумовлює репресії проти інших народностей і племен (Уганда, Руанда, Бурунді та ін.). Опір центральній владі чинять збройні формування різних політичних і релігійно-етнічних угруповань у Чаді, Уганді, Судані, Сомалі, Сьєрра-Леоне й інших країнах. У ході десятків великих збройних конфліктів, які відбулися за постколоніальний період, загинуло близько 10 млн осіб.

Але й «стабільність» політичних еліт при владі призводить до багатьох лих. Так, правителем Зімбабве у 1980—2017 рр. був диктатор Роберт Мугабе. Його волюнтаризм, прихильність до соціалізму через відмову від ринкової економіки призвели країну до стану однієї з 10 найбідніших країн світу. Зімбабвійський долар став «сміттєвою валютою» після того, як інфляція досягла 500 млрд відсотків у 2008 р.

«Деколонізація». Карикатура Ф. Берендта (F. Behrendt), 1960 р.

Поясніть сенс карикатури.

Водночас наприкінці ХХ ст. у багатьох країнах Африки намітилися позитивні зміни; почала діяти багатопартійна система.

Проведення XIX Чемпіонату світу з футболу в ПАР у 2010 р. стало свідченням прогресу африканських країн. Це був перший спортивний форум такого рівня, який відбувся в Африці.

ЗАПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ

I. Систематизуємо нову інформацію

  • 1. Визначте основні етапи деколонізації.
  • 2. Розкажіть про здобуття незалежності країнами Північної і Тропічної Африки.
  • 3. Визначте головні особливості боротьби за незалежність країн Південної Африки.
  • 4. Схарактеризуйте політику апартеїду в Південній Африці та хід боротьби проти нього.
  • 5. Визначте негативні чинники в економіці сучасних африканських країн.
  • 6. Назвіть держави, які втручалися у воєнні конфлікти в Африці після здобуття незалежності африканськими країнами.
  • 7. Поясніть поняття: деколонізація, Рік Африки, апартеїд.
  • 8. Покажіть на карті країни, що здобули незалежність у «Рік Африки».

II. Обговорюємо в групі

  • 1. Зіставте особливості боротьби за незалежність країн Південної Азії та країн Африки.
  • 2. Схарактеризуйте роль СРСР і Куби у процесі деколонізації африканських країн.

III. Мислимо творчо й самостійно

  • 1. Зіставте боротьбу з апартеїдом на півдні Африки з боротьбою проти сегрегації та расизму в США у 1960-1970-ті рр.
  • 2. Чи можна вважати Африканський континент регіоном із найбільшим економічним потенціалом?

ВАЖЛИВІ ДАТИ

середина 1940-х — 1990 р. — процеси деколонізації в Африці

1960 р. — «Рік Африки»: здобуття незалежності 17 африканських країн

початок 1990-х років — ліквідація режиму апартеїду в ПАР

1994 р. — перші вільні загальні вибори в ПАР

Деколонізація Африки

Деколонізація Африки відбулася головним чином від 1950 до 1975 року та супроводжувалася раптовими і радикальними змінами режиму на континенті, коли влада переходила від колоніальних урядів до незалежних держав. Одною з її кульмінацій був 1960-й, названий Роком Африки. Часто цей процес відбувався хаотично та був потьмарений насильством, економічними і політичними потрясіннями. Заворушення і заколоти відбувалися як у північній Африці, так і на південь від Сахари, особливо у французькому Алжирі, Португальській Анголі, Бельгійському Конго та Британській Кенії. [1] [2] [3] [4] [5]

Анімована карта показує хід у здобутті незалежності африканськими країнами у 1950–2011 роках.

Історичні передумови

Європейські володіння та залежні території в Африці станом на 1939 рік

Завоювання Африки завершилося між 1870 та 1900 роками, коли майже весь континент опинився під контролем кількох європейських держав. Прагнучи убезпечити якомога більше захоплених земель та уникнути конфліктів, завойовники зафіксували поділ Африки Берлінською угодою 1885 року. [6] [7] Втім, колоніальні кордони часто ігнорували місцеві відмінності, закладаючи основу майбутнім протиріччям. На початок 1900-х незалежність вдалося зберегти лише Ефіопії (згодом, у 1936–1941 окупованій Італією [en] ) та Ліберії (заснованій колишніми рабами зі США за підтримки цієї країни). [8] Найбільшими територіями володіли Франція та Британія, а також Німеччина, Іспанія, Португалія, Бельгія та Італія. Внаслідок європейської політики колоніалізму та імперіалізму народи Африки втратили суверенітет і контроль над природними ресурсами, такими як золото і каучук. Місцева економіка занепадала через експлуатацію ресурсів та дешевої робочої сили. [9] Незалежницькі рухи до середини 20 століття не мали розвитку, але вже 1977 року 54 країни Африки здобули незалежність від європейських колоніальних правителів. [10]

Причини

Зовнішні причини

Під час світових війн африканські солдати підлягали призову до імперських армій. [11] Ці бійці принесли додому модерну політичну свідомість і очікування більшої поваги до африканської ідентичності, однак їхні очікування не справдились у перші повоєнні роки. [12] Під час Атлантичної конференції 1941 р. британські та американські лідери визначили одним із положень устрою повоєнного світу право кожного народу на самовизначення. [10]

12 лютого 1941 р. Франклін Д. Рузвельт і Вінстон Черчілль узгодили Атлантичну хартію. [13] Хоч це і не був міжнародний договір і Хартія ніколи не розглядалася британським парламентом чи сенатом США, цей документ отримав широкий розголос. [14] Одним із положень, запроваджених Рузвельтом, була автономія імперських колоній. Після Другої світової війни США та африканські колонії чинили тиск на Британію щодо дотримання положень Атлантичної хартії. Британські колонізатори ввели в колоніях виборне врядування на місцевому рівні. Але Черчілль відкидав універсальне застосування права на самовизначення, заявляючи, що це положення про Хартії стосується лише колишніх колоній Німеччини, а не до володінь Британської Імперії. [10]

Деякі колонії, такі як Нігерія, Сенегал та Гана, більше за інших проявляли наполегливість у питаннях самоуправління, сподіваючись використати виснаження своїх метрополій недавньою війною. [15]

Внутрішні причини

Для ранніх африканських націоналістів деколонізація була моральним імперативом. 1945 року учасники П’ятого загальноафриканського конгресу вимагали ліквідації колоніалізму. Серед делегатів були майбутні президенти Гани, Кенії, Малаві. [16]

Африканці спостерігали жорстку економічну експлуатацію, прибутки від якої ділили європейці, жодним чином не покращуючи ситуацію в Африці. [17] Тим не менш, розвивалась локальна промисловість і сировинні ринки, тривала урбанізація. [10] Міські громади, профспілки, галузеві об’єднання та релігійні спільноти покращували грамотність населення, освіту, створювали незалежну пресу та інші структури громадянського суспільства..

Самі колоніальні держави у 1930-ті зростили (іноді ненавмисно) нечисленну еліту, освічених та знайомих з ідеєю самовизначення лідерів. У деяких випадках боротьбу за незалежність вдавалося регулювати домовленостями з колоніальними державами [9] . Серед лідерів-незалежників були: Джомо Кеніята (Кенія), Кваме Нкрума (Золоте узбережжя, тепер Гана), Юліус Ньєрере (Танганьїка, нині Танзанія), Леопольд Седар Сенгор (Сенегал), Ннамді Азіківе (Нігерія) та Фелікс Хофует-Боні (Кот-д’Івуар).

Економічні передумови

Економічну спадщину колоніалізму важко піддавати кількісній оцінці, але вона, ймовірно, була негативною.

Теорія модернізації наголошує, що колоніальні держави побудували інфраструктуру для інтеграції Африки у світову економіку, однак ця інфраструктура була переважно орієнтована на видобуток корисних копалин. Африканські економіки були структуровані на користь колонізаторів, і будь-який прибуток витікав за межі континенту, не забезпечуючи накопичення капіталу в місцевій економіці [18] .

Теорія залежності наголошує, що країни Африки продовжували займати підпорядковане становище у світовій економіці після незалежності, спираючись на окремі товари, такі як мідь у Замбії або чай у Кенії [19] . Незважаючи на несправедливі умови торгівлі та переважання експорту сировини, метааналіз щодо 18 країн Африки виявив, що третина з цих країн зазнала економічного зростання після незалежності.

Соціальні умови

Мови

Вчені, включаючи Деллала (2013 р.), Мірафтаба (2012 р.) та Бамгбосе (2011 р.), стверджують, що мовне різноманіття Африки значною мірою знищено. Західні колоніальні держави використовували мову для поділу територій та створення нових ідентичностей своїх підданих, що призвело до конфліктів та напруження між африканськими народами і країнами. [20]

Перехід до незалежності

Після Другої світової війни швидка деколонізація охопила континент, оскільки багато територій здобували незалежність від європейських метрополій.

У серпні 1941 року президент США Франклін Рузвельт і прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль зустрілися, щоб обговорити свої повоєнні цілі. На цій зустрічі вони погодилися з Атлантичною хартією, яка передбачала, що вони «поважатимуть право всіх народів вибирати форму правління, за якої вони будуть жити; і вони бажають відновити суверенні права та самоврядування. тих, хто був їх позбавлений». [21]

Обтяжені післявоєнними боргами європейські держави більше не могли дозволити собі витрачатись на контроль над африканськими колоніями. Це дозволило африканським націоналістам вести переговори про деколонізацію дуже швидко і з мінімальними жертвами. Для деяких територій, однак, боротьба за незалежність коштувала багатьох жертв.

Британська імперія

Гана

6 березня 1957 року Гана (колишній Золотий Берег) стала першою африканською країною на південь від Сахари, яка здобула незалежність від європейської колонізації. [22] Послідовну політичну діяльність у цьому напрямі провадив Кваме Нкрума. У декларації Панафриканського конгресу 1945 р. він писав: «ми віримо в права всіх народів управляти собою. Ми стверджуємо право всіх колоніальних народів контролювати свою долю. Усі колонії повинні бути вільними від іноземного імперіалістичного контролю, будь то політичного чи економічного». [23]

Британська деколонізація в Африці. До 1970 р. усі землі, крім Родезії (майбутнього Зімбабве) та південноафриканського мандату Південно-Західної Африки (Намібія), були деколонізовані.

У 1949 році конфлікт загострився, коли британські війська відкрили вогонь по африканських протестувальниках. Усією територією майбутньої Гани прокотились заворушення, хоча Нкрума та інші керівники опинилися у в’язниці, ця подія стала каталізатором руху за незалежність. Після звільнення з в’язниці Нкрума заснував Народну партію конвенту (CPP), яка розпочала масову кампанію за незалежність під гаслом «Самоврядування зараз!» [24] У лютому 1951 р. партія здобула політичну владу, отримавши на виборах 34 із 38 обраних місць, включаючи одне для Нкруми, який тоді був ув’язнений. Лондон переглянув Конституцію, щоб надати чорним більшість у законодавчих органах у 1951 році. У 1956 році вони вимагали незалежності всередині Співдружності, яка була надана мирним шляхом у 1957 королевою Єлизаветою (як сувереном) Нкрумі, що став прем’єр-міністром. [25]

Вітри змін

Прем’єр-міністр Великої Британії Гарольд Макміллан у лютому 1960 р. виголосив у Південній Африці відому промову “Вітер змін”, де розповів про “вітер змін, що дме цим континентом”. [26] Макміллан прагнув уникнути колоніальної війни на кшталт тої, що Франція вела в Алжирі. Завдяки його лідерству деколонізація протікала швидко. [27]

Решта колоній Британії в Африці, за винятком Південної Родезії, здобули незалежність до 1968 року. Вихід Британії з південної та східної частин Африки не був мирним процесом. Незалежності Кенії передувало восьмирічне повстання Мау Мау . В Родезії декларація незалежності білою меншиною 1965 року вилилася у громадянську війну, що тривала до угоди 1979 року, яка визначала умови визнання незалежності нової нації Зімбабве у 1980 році. [28]

Французька колоніальна імперія

Французька колоніальна імперія почала занепадати в роки Другої світової війни, коли її контролював режим Віші. Одна за одною більшість колоній окупували іноземні держави (Японія в Індокитаї, Велика Британія в Сирії, Лівані і на Мадагаскарі, США та Велика Британія в Марокко та Алжирі, а також Німеччина та Італія в Тунісі). Однак контроль поступово відновив Шарль де Голль, який використав колонії як базу і відправну точку для вигнання Віші з метрополії. Де Голль разом з більшістю французів (крім комуністів) прагнув зберегти Імперію в новій формі. Французький союз, включений до Конституції 1946 р., номінально замінив колишню колоніальну імперію, але чиновники в Парижі зберігали над нею повний контроль. Колонії отримали місцеві вибори з обмеженими повноваженнями та бюджетами. Виникла група еліт, відомих як evolués, які були вихідцями з заморських територій, але жили у столичній Франції. [29] [30] [31]

Де Голль зібрав велику конференцію колоній Вільної Франції в Браззавілі, в Африці, у січні – лютому 1944 року. Визволення Франції залежало від підтримки колоній, і Де Голль пішов на численні поступки. Вони включали припинення примусової праці, припинення спеціальних законодавчих обмежень (що існували для корінних жителів), створення виборних територіальних асамблей, представництво в Парижі в новій “Французькій Федерації” та, представництво африканців на південь від Сахари у французькому парламенті. Однак незалежність була явно відкинута як майбутня можливість:

Цілі цивілізаційної роботи, здійсненої Францією в колоніях, виключають будь-яку ідею незалежності, будь-яку можливість їх розвитку поза французькою Імперією; власна Конституція навіть при майбутньому самоврядуванні колоній неможлива. [32]

Конфлікт

Франція одразу ж зіткнулася з рухом за деколонізацію та жорстко реагувала на його прояви. В Алжирі демонстрації травня 1945 р. придушенили, приблизно 6000 алжирців убито. [33] В відповідь на заворушення в Хайфонгу (Індокитай), у листопаді 1945 року військовий корабель бомбардував місто. [34] Уряд Поля Рамадьє (SFIO) придушив Малагасійське повстання на Мадагаскарі 1947 року. Французькі чиновники підрахували, що кількість вбитих малагасійців була щонайменше 11000 осіб, за оцінками французької армії до 89 000 осіб. [35]

У Камеруні Союз народів Камеруну, заснований у 1955 р. і очолюваний Рубеном Ум Ньобе, був розгромлений протягом двох років, орієнтовно 100 людей убито.

Алжир

Присутність Франції в Алжирі тривала століттями, колоніальна адміністрація закріпилась у 1830-ті. Рухи Ферхата Аббаса та Мессалі Хаджа з’явились в інтербелум і призвели до створення Партії алжирського народу ще 1937 року. Але дії колонізаторів і незалежників радикалізувалися після Другої світової війни. У 1945 році французька армія здійснила розправу над повстанням алжирців. А масштабна Алжирська війна розпочалася 1954 року. Обидві сторони вдавалися до звірств, щодо числа вбитих є дуже суперечливі оцінки, що робилися з пропагандистською метою. [36] Алжир був тристороннім конфліктом через велику кількість колоністів, які оселилися там за 125 років французького правління. Політична криза у Франції спричинила крах Четвертої республіки, коли Шарль де Голль повернувся до влади у 1958 році і до 1962-го остаточно вивів з Алжиру французькі війська та відселив поселенців (майже 90% усіх європейців покинули цю територію). [37] [38] Кількість загиблих обчислюється від 300000 до 400000 людей за вісім років. [39]

Французька співдружність

У новій Конституції 1958 р. Французький Союз був замінений французькою співдружністю. Тільки Гвінея відмовилася на референдумі брати участь у новій колоніальній організації. Однак це утворення розпалося в період алжирської війни; майже всі інші африканські колонії отримали незалежність у 1960 році після місцевих референдумів. Натомість деякі колонії вирішили залишитись у складі Франції під статусом закордонних департаментів. Критики неоколоніалізму стверджували, що франсафрика замінила формальне пряме правління. І де Голль, надаючи незалежність одною рукою, іншою створював нові зв’язки за допомогою Жака Фоккара, свого радника з питань Африки. Фоккар підтримував, зокрема, громадянську війну в Нігерії наприкінці 1960-х років. [40]

Роберт Олдріч стверджує, що зі здобуттям незалежності Алжиром у 1962 році Імперія практично зникла, оскільки решта колоній були досить невеликими і не мали активних націоналістичних рухів. Однак французькому Сомаліленду (Джибуті) незалежність у 1977 році далася з боями. Також були ускладнення та затримки у Вануату на Нових Гебридах, що наразі є останніми здобувачами незалежності від Франції (у 1980 році). Нова Каледонія залишається під французьким сюзеренітетом. [41] Острів Майотт в Індійському океані проголосував на референдумі 1974 року за зв’язок із Францією та відмовився від незалежності. [42]

Дивіться також

  • Колоніалізм
  • Деколонізація
  • Економічна історія Африки
  • Indépendance Cha Cha
  • Бій за Африку
  • Держави та влада в Африці
  • Національно-визвольні війни
  • Рік Африки

Література

  • Birmingham, David (1995). The Decolonization of Africa. Routledge. ISBN1-85728-540-9 .
  • Brennan, James R. “The Cold War battle over global news in East Africa: decolonization, the free flow of information, and the media business, 1960-1980.” Journal of Global History 10.2 (2015): 333+.
  • Brown, Judith M. and Wm. Roger Louis, eds. The Oxford History of the British Empire: Volume IV: The Twentieth Century (2001) pp 515–73. online
  • Burton, Antoinette . The Trouble with Empire: Challenges to Modern British Imperialism (2015)
  • Chafer, Tony. The end of empire in French West Africa: France’s successful decolonization (Bloomsbury Publishing, 2002).
  • Chafer, Tony, and Alexander Keese, eds. Francophone Africa at fifty (Oxford UP, 2015).
  • Clayton, Anthony. The wars of French decolonization (Routledge, 2014).
  • Cohen, Andrew. The politics and economics of decolonization in Africa: the failed experiment of the Central African Federation (Bloomsbury Publishing, 2017).
  • Cooper, Frederick. Decolonization and African society: The labor question in French and British Africa (Cambridge University Press, 1996).
  • Gordon, April A. and Donald L. Gordon, Lynne Riener. Understanding Contemporary Africa (London, 1996). online
  • Hargreaves, John D. Decolonization in Africa (2014).
  • Hatch, John. Africa: The Rebirth of Self-Rule (1967)
  • James, Leslie, and Elisabeth Leake, eds. Decolonization and the Cold War: Negotiating Independence (Bloomsbury Publishing, 2015).
  • Jeppesen, Chris, and Andrew W.M. Smith, eds. Britain, France and the Decolonization of Africa: Future Imperfect? (UCL Press, 2017) online.
  • Jerónimo, Miguel Bandeira, and António Costa Pinto, eds. The Ends of European Colonial Empires: Cases and Comparisons (Springer, 2016).
  • Khapoya, Vincent B. The African Experience (1994) online
  • Louis, William Roger. The transfer of power in Africa: decolonization, 1940–1960 (Yale UP, 1982).
  • Louis, Wm Roger, and Ronald Robinson. “The imperialism of decolonization.” Journal of Imperial and Commonwealth History 22.3 (1994): 462–511.
  • Manthalu, Chikumbutso Herbert, and Yusef Waghid, eds. Education for Decoloniality and Decolonisation in Africa (Springer, 2019).
  • MacQueen, Norrie. The Decolonization of Portuguese Africa: Metropolitan Revolution and the Dissolution of Empire (1997) online
  • Michalopoulos, Stelios; Papaioannou, Elias (2020-03-01). “Historical Legacies and African Development.” Journal of Economic Literature. 58#1: 53–128. online[Архівовано 1 березня 2022 у Wayback Machine.]
  • Mazrui, Ali A. ed. ” General History of Africa ” vol. VIII, UNESCO, 1993
  • Muschik, Eva-Maria. “Managing the world: the United Nations, decolonization, and the strange triumph of state sovereignty in the 1950s and 1960s.” Journal of Global History 13.1 (2018): 121-144.
  • Ndlovu‐Gatsheni, Sabelo J. “Decoloniality as the future of Africa.” History Compass 13.10 (2015): 485-496. online[Архівовано 15 травня 2021 у Wayback Machine.]
  • Rothermund, Dietmar. The Routledge companion to decolonization (Routledge, 2006), comprehensive global coverage; 365pp excerpt[Архівовано 19 травня 2016 у Wayback Machine.]
  • Sarmento, João. “Portuguese tropical geography and decolonization in Africa: the case of Mozambique.” Journal of Historical Geography 66 (2019): 20-30.
  • Seidler, Valentin. “Copying informal institutions: the role of British colonial officers during the decolonization of British Africa.” Journal of Institutional Economics 14.2 (2018): 289-312. online
  • Strang, David. “From dependency to sovereignty: An event history analysis of decolonization 1870-1987.” American Sociological Review (1990): 846–860. online[Архівовано 5 серпня 2021 у Wayback Machine.]
  • Thomas, Martin, Bob Moore, and Larry Butler. Crises of Empire: Decolonization and Europe’s imperial states (Bloomsbury Publishing, 2015).
  • von Albertini, Rudolf. Decolonization: the Administration and Future of the Colonies, 1919-1960 (Doubleday, 1971) for the viewpoint from London and Paris.
  • White, Nicholas. Decolonization: the British experience since 1945 (Routledge, 2014).
  • Wilder, Gary. Freedom time: negritude, decolonization, and the future of the world (Duke University Press, 2015). excerpt[Архівовано 7 червня 2016 у Wayback Machine.]
  • Winks, Robin, ed. The Oxford History of the British Empire: Volume V: Historiography (2001) ch 29–34, pp 450–557. How historians covered the history online
  • Wood, Sarah L. “How Empires Make Peripheries: ‘Overseas France’ in Contemporary History.” Contemporary European History (2019): 1-12. online

Посилання

  • Африка: 50 років незалежності[Архівовано 3 березня 2016 у Wayback Machine.] Radio France Internationale англійською мовою
  • “Вітер змін або гаряче повітря?Деколонізація та випробування солоної води» Блог міжнародного права «Правові кордони»