Скільки років було б Поліщук

0 Comments

Поліщук Валер’ян Львович

Валер’я Львович Поліщук народився 1 жовтня 1897 року в селі Більче Дубенського повіту на Волині (тепер — Млинівський район Рівненської області) в сім’ї хліборобів. Після закінчення Мирогащанської двокласної школи навчався в міському училищі, згодом — у Катеринославській гімназії. 1917 року вступив до Петербурзького інституту цивільних інженерів, але, захопившись літературою, перейшов на історично-філологічний факультет тодішнього Кам’янець-Подільського університету. Працював у газетах “Селянська правда”, “Вісті”. Був у творчих відрядженнях у Франції, Німеччині, Чехословаччині, Скандинавії. Власну поетичну творчість розпочинав з переспівів лірики Олександра Олеся, С.Надюка та ін.

1919-го року видав поему “Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила”, написану за мотивами відомого літопису та під впливом реалій громадянської війни. Згодом переїздить до Києва, де знайомиться з творчою молоддю. Особисте знайомство й спілкування з Павлом Тичиною спонукало Валеріана Поліщука переглянути підхід до власних поезій. Тичина заохотив його до пошуків нової художньої якості в ліриці. То були часи повного взаєморозуміння поетів. Вони навіть хотіли видавати спільний альманах або збірник, утворити Київську філію Всеукраїнської федерації пролетарських письменників, яку мав очолити Павло Тичина. Невдовзі керівником цієї ефемерної організації став Микола Хвильовий, з яким Валеріан Поліщук опублікував спільну збірку “2” (1922).

Ранній Валер’ян Поліщук декларував “неореалізм пролетарського змісту, що виростав з революційного романтизму”, мріяв створити синтетичне мистецтво, в якому б гармонійно поєдналися всі існуючі течії. Водночас у своєму пориванні до синтетичного мистецтва, мистецтва революційного динамізму, він обстоював ідею мистецтва універсального, поза часом і простором (“мистецтво не залежить від місця або нації, яка його створила”). Таку надію він покладав на альманах “Гроно” (1920), що було спробою “бодай хоч наблизитися до того істинного шляху” в мистецтві, який би відповідав духовній структурі “нашої доби великих соціальних зрушень”.

Прагнучи піднести поетичне слово до рівня запитів сучасності, поет великі надії покладав на верлібр як єдину віршовану систему, здатну передати стрімку ритміку нової доби. Віршовані верлібри склали основу першої збірки Поліщука “Сонячна міць” (1920), якою він вперше по-справжньому заявив про себе. Поліщук спершу належав до літературної організації “Гарт”, але 1925 року заснував у Харкові модерністську групу “Авангард”, що обстоювала програму конструктивного динамізму (за нею поезії належало оспівувати модерну цивілізацію і світ технічної революції). Проте Поліщук долав межі суто авангардистських постанов. І тому в його творчому доробку знаходимо поетичні пейзажі (“Цвіркуни”, “Лан”, “Нуга”) зі збірки “Радіо в житах” (1923), які по своїй музичності і глибокому чуттю, можливо навіть не поступляться Тичині” (О.Білецький).

Виступає В.Поліщук і як прозаїк, критик і теоретик літератури. Окремими виданнями побачили світ понад 50 його книжок, серед яких найпомітніші — “Книга повстань” (1922), “Ленін” (1922), “Дума про Бурмашиху” (1922), “Розкол Європи” (1925), “Пульс епохи” (1927), “Григорій Сковорода” (1929) та інші.

23 квітня 1932 року під приводом недостатнього зв’язку з письменницькими масами й зловживань вузькогруповою політикою, влада розпускає так звані пролетарські, а разом з ними й всі інші письменницькі організації. Натомість було створено Всесоюзну Спілку Совєтських Письменників з виразно комуністичною ідеологією. На чолі Спілки поставили Максима Горького. Українські письменників жорстко підпорядкували російському центру.

Всі, хто так чи інакше продовжував орієнтуватися на Захід, на Європу, хто не бажав іти московським шляхом, хто пробував і далі експериментувати з формою, були приречені на знищення. Не оминула ця доля й Валеріана Поліщука. Наприкінці 1934 р. його, разом із М. Любченком, М. Кулішем, Г. Епіком, В. Підмогильним, В. Вражливим, Є. Плужником, В. Штангеєм, Г. Майфетом, О. Ковінькою було звинувачено у приналежності до так званого Центру антирадянської боротьбистської організації й заарештовано.

На закритому засіданні виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР 27-28 березня 1935 року Поліщуку винесено вирок: 10 років ізоляції в концтаборах. Він так і не вийшов на волю, бо наприкінці 1937 — на початку 1938 року окрема “трійка” УНКВД по Ленінградській області (голова — Л. Заковський, члени — В. Горін та Б.Позерн, секретар — Єгоров) оформила низку групових справ, засудивши до розстрілу 1825 соловецьких в’язнів, яких було переведено на тюремний режим (СТОН). За справою № 103010/37 р. найбільше було засуджено до розстрілу саме українців — Омеляна Волоха, Марка Вороного, Миколу Зерова, Антона Крушельницького, Миколу Куліша, Леся Курбаса, Юрія Мазуренка, Валеріана Підмогильного, Павла Филиповича, Клима Поліщука.

Серед них був і Валеріан Поліщук. Оперативна частина Соловецької тюрми звинуватила їх у тому, що “залишаючись на попередніх контрреволюційних позиціях, продовжуючи контрреволюційну шпигунську терористичну діяльність, вони створили контрреволюційну організацію “Всеукраїнський центральний блок”.

Твори: Вибрані поезії (К., 1968).

Біографія Валер’яна Поліщука

Валер’ян Львович Поліщук – український письменник, літературний критик, публіцист доби розстріляного відродження – народився 19 вересня (1 жовтня) 1897 року в с. Більче Боремельської волості Дубенського повіту Волинської губернії (нині – Демидівський район Рівненської області) в сім’ї селян-хліборобів.

Навчався в Луцькій (1911-1913) і Катеринославській гімназіях (1914-1917), по закінченні останньої навчався в Інституті цивільних інженерів у Петрограді та на історико-філологічному факультеті в Кам’янець-Подільському державному українському університеті.

Член УПСР з 1919. 1918 року очолив Боремельський волосний земельний комітет, працював у газеті «Народная воля» і секретарем журналу «Шлях», з 1919 – секретарем газети «Республіканець» у Катеринославі.

Брав участь у повстанні Директорії, був інтернований, редагував у Кам’янці-Подільському студентський журнал «Нова думка» (1920). У 1920 повернувся до Києва, співпрацював у газеті «Більшовик». Наступного 1921 перебрався до Харкова, працював у різних літературних часописах.

У 1919 видав поему «Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила», написану за мотивами відомого літопису та під впливом реалій громадянської війни. Згодом переїздить до Києва, де знайомиться з творчою молоддю. Особисте знайомство й спілкування з Павлом Тичиною спонукало Валер’яна Поліщука переглянути підхід до власних поезій. Тичина заохотив його до пошуків нової художньої якості в ліриці. То були часи повного взаєморозуміння поетів. Вони навіть хотіли видавати спільний альманах або збірник, утворити Київську філію Всеукраїнської федерації пролетарських письменників, яку мав очолити Павло Тичина. Невдовзі керівником цієї ефемерної організації став Микола Хвильовий, з яким Валер’ян Поліщук опублікував спільну збірку «2» (1922).

Ранній Валер’ян Поліщук декларував неореалізм пролетарського змісту, що виростав з революційного романтизму, мріяв створити синтетичне мистецтво, в якому б гармонійно поєдналися всі наявні течії. Водночас у своєму пориванні до синтетичного мистецтва, мистецтва революційного динамізму, він обстоював ідею мистецтва універсального, поза часом і простором («мистецтво не залежить від місця або нації, яка його створила»). Таку надію він покладав на альманах «Гроно» (1920), що було спробою «бодай хоч наблизитися до того істинного шляху» в мистецтві, який би відповідав духовній структурі «нашої доби великих соціальних зрушень».

Прагнучи піднести поетичне слово до рівня запитів сучасності, поет великі надії покладав на верлібр як єдину віршовану систему, здатну передати стрімку ритміку нової доби. Віршовані верлібри становили основу першої збірки Поліщука «Сонячна міць» (1920), якою він вперше по-справжньому заявив про себе.

Поліщук спершу належав до літературної організації «Гарт», але 1925 заснував у Харкові модерністську групу «Авангард», що обстоювала програму конструктивного динамізму (за нею поезії належало оспівувати модерну цивілізацію і світ технічної революції). Проте Поліщук долав межі суто авангардистських постанов. І тому в його творчому доробку знаходимо поетичні пейзажі зі збірки «Радіо в житах» (1923), які по своїй музичності і глибокому чуттю, можливо навіть не поступляться Тичині.

Виступає В. Поліщук і як прозаїк, критик і теоретик літератури. Окремими виданнями побачили світ понад 50 його книжок, серед яких найпомітніші – «Книга повстань» (1922), «Ленін» (1922), «Дума про Бармашиху» (1922), «Розкол Європи» (1925), «Пульс епохи» (1927), «Григорій Сковорода» (1929) та ін.

23 квітня 1932 під приводом недостатнього зв’язку з письменницькими масами й зловживань вузькогруповою політикою влада розпускає так звані пролетарські, а разом з ними й усі інші письменницькі організації. Натомість було створено Всесоюзну спілку совєтських письменників з виразно комуністичною ідеологією. На чолі Спілки поставили Максима Горького. Українських письменників суворо підпорядкували російському центру.

Усі, хто так чи інакше орієнтувався на Захід, на Європу, хто не бажав іти московським шляхом, хто пробував і далі експериментувати з формою, були приречені на знищення. Не оминула ця доля й Валер’яна Поліщука. У листопаді 1934 його, разом із М. Любченком, М. Кулішем, Г. Епіком, В. Підмогильним, В. Вражливим, Є. Плужником, В. Штангеєм, Г. Майфетом, О. Ковінькою було звинувачено у приналежності до так званого Центру антирадянської боротьбистської організації й заарештовано органами ДПУ.

На закритому засіданні виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР 27-28 березня 1935 Поліщуку винесено вирок: 10 років виправно-трудових таборів. Покарання відбував на Соловках.

Наприкінці 1937 – на початку 1938 окрема «трійка» Управління НКВС по Ленінградській області (голова Л. Заковський, члени В. Гарін та Б. Позерн, секретар М. Єгоров) оформила низку групових справ, засудивши до розстрілу 1825 соловецьких в’язнів, яких було переведено на тюремний режим (Соловецька тюрма окремого призначення). За справою № 103010/37 р. найбільше було засуджено до розстрілу саме українців – Омеляна Волоха, Марка Вороного, Миколу Зерова, Антона Крушельницького, Миколу Куліша, Леся Курбаса, Юрія Мазуренка, Валер’яна Підмогильного, Павла Филиповича, Клима Поліщука та інших. Постанова трійки по Валер’яну Поліщуку датується 9 жовтня. Оперативна частина Соловецької тюрми звинуватила їх у тому, що, «залишаючись на попередніх контрреволюційних позиціях, продовжуючи контрреволюційну шпигунську терористичну діяльність, вони створили контрреволюційну організацію „Всеукраїнський центральний блок“».

Валер’ян Поліщук був вивезений із Соловків з великим етапом в’язнів Соловецької тюрми і страчений 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох поблизу Медвеж’єгорська (нині Республіка Карелія, РФ). Реабілітований у 1956 і 1962.

Валер’ян Поліщук. Убитий у Сандармосі за… комуністичні переконання

Серед розстріляних у Сандармосі був, як не дивно, чималий відсоток людей, яких аж ніяк не можна вважати противниками радянської влади. Навпаки, ці люди були переконані в справедливості комуністичних ідеалів. Навіть іноді виникає питання, чому вони стали жертвами більшовицького режиму?!

До таких жертв належав письменник Валер’ян Поліщук. Народився він у селі Більче (зараз Демидівський район Рівненської області). То – південна, «правдива» Волинь з її багатими чорноземами, м’яким кліматом. Цей землеробський край здавна приваблював людей. Інша річ, що плодами праці волинського селянина користувався не стільки він, скільки його пан, який часто був чужинцем.

Поліщук походив із селянської родини. Хлопець у дитинстві виявляв інтерес до навчання й наполегливо здобував освіту. Спочатку вчився у школах навколишніх сіл Малево і Мирогоща, потім – у гімназіях Луцька й Катеринослава. Вищу освіту здобував у Петроградському інституті цивільних інженерів, а також в українському Кам’янець-Подільському університеті.

Борець з гетьманатом та письменник

Валер’ян Поліщук боровся проти гетьманського режиму Павла Скоропадського, а у 1918 році очолив у рідних краях Боремельський волосний земельний комітет. Згодом він прилучився до радикального крила партії українських соціалістів-революціонерів, які через певний час об’єдналися з більшовиками. У 1920 році Поліщук з’являється в Києві, де співпрацював з газетою «Більшовик», а наступного року вже переїжджає до тогочасної столиці радянської України – Харкова.

Розпочався період активної письменницької діяльністі. Протягом 15 років Валер’ян Поліщук видав 40 книг (серед них 15 збірок), а також десяток книжечок для дітей. Він активно співпрацював з різними журналами та видавництвами, займався й організаційною діяльністю. Так Поліщук став засновником низки літературно-мистецьких груп – «Гроно», «Федерація пролетарських письменників». Долучився він й до спілки пролетарських письменників «Гарт».

У 1925 році Валер’ян Поліщук заснував групу «Авангард», яка мала на меті оспівувати модерну цивілізацію й світ технічної революції.

Дружив з Хвильовим і Тичиною

Спадщина Поліщука не є рівноцінною. Серед книг письменника зустрічається чимало таких, які написані на «злобу дня», прославляють радянську дійсність та засуджують «гнилий Захід» – наприклад, «Ленін» (1922), «Европа на вулкані» (1925), «Повість металу й вугілля. Книжка про Донбас» та інші.

Однак було б неправильно представляти Поліщука як бездумного більшовицького апологета. На початку 20-х років він підтримував добрі стосунки з Павлом Тичиною, який справив чималий вплив на творчість письменника. Вони навіть планували видавати разом альманах або збірник. Також у нього склалися дружні стосунки з Миколою Хвильовим. Вони навіть видали спільну збірку «2» (1922).

Поліщук декларував «неореалізм пролетарського змісту, що виростав із революційного романтизму». Відстоював ідею мистецтва універсального –поза часом і простором. Великі надії поет покладав на верлібр як єдину віршовану систему, здатну передати стрімку ритміку нової доби. Як і Хвильовий, письменник прагнув творити модерну українську культуру, зорієнтовану на Європу. Про це він говорив і в своїх публіцистичних статтях, і в літературних творах. Так, наприклад, у поезії «Сполука» читаємо:

Ти, Україно гострореальна,
Чуттям і бурлінням мільйонів жива,
Ти, що мої нерви сучеш, як праля,
Щоб ізвиватись нитками живими
З народами світу в мережу одну;
Одне одного ми закликаєм спішити
На поле дозрілих культур…

Уніфікувати неможливо ­ знищити!

Незважаючи на прихильність до більшовизму таких письменників, як Поліщук, радянській владі вони не були потрібні. Більше того – шкідливі. Ці письменники погано піддавалися уніфікації, що вже розпочалася під керівництвом «мудрого Сталіна». У 1932 р. були розпущені письменницькі організації, натомість створена Всесоюзна спілка письменників, яку очолив Максим Горький.

Наприкінці 1934 року Валер’яна Поліщука разом з Миколою Кулішем, Валер’яном Підмогильним, Євгеном Плужником та іншими було звинувачено в приналежності до Центру антирадянської боротьбистської організації. 27-28 березня 1935 року на закритому засіданні виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР йому дали 10 років таборів.

Покарання відбував на Соловках. 9 жовтня 1937 року Поліщуку, а також низці українських інтелектуалів, що перебували в Соловецькому таборі, був винесений смертний вирок. Їх звинуватили в тому, що вони створили контрреволюційну організацію «Всеукраїнський центральний блок». Вирок виконали у Сандармосі.

І все ж ім’я Поліщука не кануло в небуття. Його іменем названі вулиці в Рівному, Млинові, Дубні; меморіальні дошки письменнику встановлено в Млинові, Малеві, Мирогощі; створено літературні кімнати Валер’яна Поліщука в Малевській та Мирогощанській школах, у Млинівському краєзнавчому музеї. Твори його перевидавалися в Києві, Львові, Рівному. Також у Рівненській області присуджується літературна премія його імені.

Отакий парадокс: письменник, який служив радянській владі, отримав від неї кулю в голову; натомість, за часів незалежної України він удостоївся пошанування.

Читайте більше тут:

Петро Кралюк

Український філософ, письменник, публіцист. Доктор філософії, заслужений діяч науки і техніки України, професор,​ голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія»