Суперечка: види, форми. Реферат

“Суперечка” – поняття багатозначне. Загальним для всіх цих значень є відсутність єдиної думки її учасників, наявність розходжень у їх поглядах, протиборство.

Суперечка – будь-яке зіткнення несумісних думок, під час якого кожна сторона відстоює свою правоту.

В основі суперечки лежать об’єктивні протиріччя матеріального світу і неоднакові потреби та інтереси людей. Учасниками суперечки є пропонент, який висуває і обстоює думку-тезу, і опонент, який піддає сумніву чи заперечує тезу пропонента. Третім, колективним суб’єктом суперечки є аудиторія, хоча суперечка може відбуватися і за її відсутності.

У стані суперечки люди переслідують певну мету, тому розрізняють такі види суперечок:

• суперечка заради істини;
• суперечка заради переконання;
• суперечка заради перемоги;
• суперечка заради суперечки;
• внутрішня суперечка.

Суперечка заради істини

Учасники цієї суперечки можуть дотримуватися різних поглядів, проте їх об’єднує спільна мета – встановити й обґрунтувати істинність того чи іншого положення або системи думок. Вони керуються принципом “істина понад усе”.

У суперечці заради істини до аргументів опонента ставляться з такою ж увагою, як і до власних, фактично ведеться спільна копітка праця по встановленню істинності відповідних положень. Вона може вестися лише між людьми, компетентними у відповідній галузі знань і зацікавленими у встановленні істини. За словами С. Поварніна, – це вища форма суперечки, найблагородніша і найпрекрасніша.

Суперечка заради істини має тривалу історію. Яскравим виявом її можуть бути твори Платона. Невипадково, що суперечку заради істини називають діалектичною, розуміючи під “діалектикою” той смисл, якого їй надавав Платон, а саме: “мистецтво досягнення істини в бесіді”. Яскравим прикладом такої бесіди-суперечки може бути твір Платона “Гіппій Більший”. Всебічнішого підходу до аналізу проблеми прекрасного історія естетики, мабуть, не знає.

Після вступної бесіди, в якій Сократ виявив належну увагу й шану до відомого софіста Гіппія Більшого (а разом з тим і знамениту сократівську іронію), він нарешті звернувся до останнього з основним запитанням:

Сократ. Нещодавно, коли я в якійсь розмові одне гудив як потворне, а друге хвалив як прекрасне, один чоловік загнав мене в безвихідь тим, що поставив мені, і досить зухвало, приблизно таке запитання: “Звідки тобі знати, Сократе, – сказав він, – що саме прекрасне і що потворне? Давай-но подивимось, чи можеш ти сказати, що таке прекрасне?”

І я, по своїй простоті, став вагатися і не міг відповісти йому як належить; а вертаючись після бесіди з ним, я гнівався на себе, лаяв себе і грозився, що відразу ж, як тільки зустрінуся з будь-ким із вас, мудреців, я розпитаю його, вивчусь, старанно запам’ятаю, а потім знову піду до того, хто мені поставив це запитання. Так ось тепер, кажу я, ти приходиш своєчасно і повинен навчити мене як належить, що ж це таке – прекрасне? Намагайся у своїй відповіді сказати мені це якомога точніше, щоб я, якщо мене звинуватять вдруге, знову не викликав сміх. Аби лише я переміг цього чоловіка! Проте коли б не заважати тобі, якщо я стану наслідувати його і суперечити на твої відповіді, – щоб ти якомога дбайливіше навчив мене.

Г і п п і й. Ну що ж, супереч!

Сократ. Але давай, раз ти сам велиш, я стану, зовсім як той чоловік, ставити тобі запитання. Річ утім, що якби ти виголосив перед ним ту промову, про яку говориш – промову про прекрасні заняття, то він, вислухавши тебе, тільки-но ти закінчиш говорити, запитав би тебе передусім про саме прекрасне – така вже в нього звичка – і сказав би так: “Елідський гостю, чи не завдяки справедливості є справедливими справедливі люди?” Відповідай же, Гіппію, ніби він запитує тебе.

Г і п п і й. Я відповім, що справедливості.

Сократ. Отже, справедливість щось собою становить?

Гіп п ій. Звичайно.

Сократ. А чи не мудрістю є мудрими мудреці, і чи не благом буває благим все благе?

Г і п п і й. А як же інакше?

Сократ. І все це щось собою становить, адже не є ж це ніщо?

Г і п п і й. Звичайно, це щось.

Сократ. Так чи не буде і все прекрасним завдяки прекрасному?

Г і п п і й. Так, завдяки прекрасному.

Сократ. І це прекрасне є щось?

Г і п п і й. Щось. Чим же йому й бути?

Сократ. Так дай мені відповідь, чужоземцю, – скаже він, – що ж таке це прекрасне?

Г і п п і й. Отже, Сократе, той, хто ставить це запитання, хоче дізнатися, що прекрасне?

Сократ. Мені здається — ні; він хоче дізнатися, що таке прекрасне, Гіппію.

Г і п п і й. А чим одне відрізняється від другого?

Сократ. По-твоєму, нічим?

Г і п п і й. Зрозуміло, нічим не відрізняється.

Сократ. Ну що ж, мабуть, тобі видніше. Однак дивись, дорогий мій: адже він тебе запитує не про те, що прекрасне, а про те, що таке прекрасне.

Г і п п і й. Прекрасне — це прекрасна дівчина.

Сократ. Той чоловік запитає мене приблизно так: “Ну, Сократе, відповідай мені: все те, що ти називаєш прекрасним, буде прекрасним, якщо існує прекрасне саме по собі?”, Я ж скажу: “Якщо прекрасна дівчина – це прекрасне, тоді вона і є тим, завдяки чому прекрасне буде прекрасним?”

“. Хороший же ти, Сократе! – скаже він. – Ну а хіба прекрасна кобилиця, яку навіть і Бог похвалив у своєму вислові, не є прекрасним?” Що ж ми на це скажемо, Гіппію? Хіба не те, що й кобилиця є прекрасне, — я маю на увазі прекрасну кобилицю? Як же нам наважитися заперечувати, що прекрасне є прекрасним?

Пппій. Ти правильно говориш, Сократе, бо правильно сказав про це Бог; адже кобилиці у нас бувають найпрекраснішими.

Сократ. “Нехай так, – скаже він, – ну а що таке прекрасна ліра? Хіба не прекрасне?” Чи скажемо ми, що це так, Гіппію?

Сократ. Опісля цей чоловік скаже, я в цілому майже впевнений і роблю висновок із того, як він звичайно поводиться: “Дорогий мій, а що ж таке прекрасний горщик? Хіба не прекрасне?”

Г і п п і й. Та що це за чоловік, Сократе? Як невиховано і нахабно вимовляти такі низькі слова в такій серйозній справі!

Сократ. Такий уже він чоловік, Гіппію, не витончений, а грубуватий, і ні про що інше не турбується, а тільки про істину. Але все-таки треба йому відповісти, і я заздалегідь заявляю: якщо горщик виліплений хорошим гончарем. треба визнати, що він прекрасний. Як же можна назвати не прекрасним те, що прекрасне?

Г і п п і й. Ніяк не можна, Сократе.

Сократ. “Так чи не є, – скаже він, – і прекрасний горщик – прекрасне? Відповідай!”

Г і п п і й. Так воно, я думаю, і є, Сократе. Прекрасна і ця посудина, якщо добре зроблена, проте загалом все це не гідне вважатися прекрасним порівняно з кобилицею, дівчиною і всім іншим прекрасним.

Сократ. А якщо ми визнаємо це, той чоловік засміється і скаже: “Ти пам’ятаєш, Сократе, про що я тебе запитував?” “Пам’ятаю, – відповім я, – про те, що таке прекрасне саме по собі” “Тоді, – скаже він, – ти на запитання про прекрасне наводиш у відповідь щось таке, що, як ти сам говориш, прекрасне нітрохи не більше, ніж потворне”.

Так діалог крок за кроком веде до взаєморозуміння. І хоча відповідь на запитання “що таке прекрасне?”, яку дає Платон, нас і не влаштовує (навіть сучасні визначення прекрасного непереконливі), проте відмовити цьому геніальному майстру діалектики в майстерності побудови діалогу неможливо.

Здається, що не може бути й сумніву в тому, що суперечки заради істини потрібні, навіть необхідні. Проте історія свідчить про те, що таку думку поділяли далеко не всі. Інакше як пояснити той факт, що тих, хто присвячував своє життя пошукам істини, переслідували або й знищували: Сократа було засуджено до страти, Джордано Бруно спалено. Ще зовсім недавно переслідували вчених, які цікавилися проблемами генетики і кібернетики.

До того ж, щоб правильно оцінити суперечку заради істини, треба враховувати, що істина – не самоціль. Адже знання може бути використане не лише для прогресу, а й проти нього, проти людини і людства. Ця думка постійно хвилює вчених-гуманістів. “Не можна дозволити, — писав Ф. Жоліо-Кюрі, – щоб люди спрямовували на своє власне знищення ті сили природи, які вони зуміли відкрити і підкорити”.

Суперечка заради переконання

Розпочинаючи суперечку цього типу, пропонент ставить за мету нав’язати свої переконання (або ідеї своєї політичної партії, релігійної чи іншої організації) іншим людям. При цьому його не хвилюють (чи мало хвилюють) проблема істини та права кожної людини мати свої погляди. Такі суперечки в нашу епоху лише зрідка мають приватний характер: пропонент, як правило, виконує роль пропагандиста ідей відповідних організацій. Є серед них ентузіасти, але більшість виконує цю “роботу” з певним інтересом.

Вивчаючи історію світових релігій та політичних партій, їх розколів та ревізій, поряд з об’єктивними чинниками неважко виявити й суб’єктивні. Вольові, ініціативні, амбіційні особи, прагнучи завоювати собі місце в історії людства, вдавалися до специфічних тлумачень релігійних і політичних учень, їх засад, принципів, догм. Результатом цієї діяльності є численні релігійні конфесії та секти, представники яких, як це не парадоксально, більше “воюють” зі своїми одновірцями, ніж з іновірцями.

Подібне можна сказати й про стосунки політичних партій, які сповідують одне і те саме політичне вчення, але по-різному його інтерпретують. Згадаймо про ставлення керівництва КПРС до соціал-демократичних партій або проаналізуймо стосунки сучасної Прогресивної соціалістичної партії з Комуністичною та Соціалістичною партіями України.

Не заперечуючи моменту об’єктивної необхідності в подібних процесах диференціації поглядів, не можна не помічати, що наслідком її є дестабілізація суспільства, чвари, а то й війни. Треба пам’ятати про те, що нерідко нав’язують погляди люди, які фактично не поділяють їх, хоч і приховують цю істину від оточення, керуючись корисливими мотивами.

Беручи до уваги все це, людство і кожне суспільство зокрема повинні захистити своїх громадян від войовничого фідеїзму, войовничого атеїзму, войовничого шовінізму, войовничого націоналізму, тобто будь-якого радикалізму, і забезпечити кожній людині право жити своїм розумом, згідно зі своєю совістю.

Суперечка заради перемоги (еристична суперечка) 1

Метою цього виду суперечки є перемога над супротивником за будь-яку ціну. При цьому, щоб “взяти гору” над супротивником, вдаються до будь-яких методів, навіть тих, які суперечать вимогам законів логіки та норм моралі.

Еристика (грєц. eris – суперечка) – мистецтво ведення суперечки, тобто вміння переконувати інших в істинності висловлюваних поглядів і необхідності жити й діяти згідно з певними традиціями та нормами моралі.

Великого поширення набула в період розквіту Давньої Греції, але поступово виродилась і перетворилася на вчення, основною метою якого стало навчання того, як виграти суперечку за будь-яку ціну, не гребуючи ніякими засобами. До речі, ще в ті далекі часи виникли перші сумніви в цінності суперечки як форми спілкування.

Суперечка заради суперечки

Учасники її знаходять насолоду в самому процесі протиставлення протилежних думок, пошукові переконливих аргументів, побудові відповідних міркувань з метою обґрунтування проголошених положень чи спростування думок опонента. Вони не цікавляться висновками, до яких доходять, і цінують над усе сам стан перебування в суперечці.

З точки зору потрібності чи непотрібності суперечки, цей її різновид є найвразливіпіим. Проте, як своєрідна “гімнастика мислення”, “гра інтелекту”, суперечка заради суперечки готує людину до життя, зокрема до тих ситуацій, коли доводиться захищати свої погляди і спростовувати хибні думки, які нам нерідко нав’язують у процесі спілкування.

За іншою системою поділу, скажімо, за способом їх ведення, суперечки можна поділити на усні й письмові, а за кількістю осіб, які беруть участь у суперечці, – на суперечку-монолог (внутрішня суперечка, суперечка людини самої з собою), суперечку-діалог (суперечка між двома особами) і суперечку-полілог (суперечка між кількома особами).

Внутрішня суперечка

Супротивники суперечки не можуть ігнорувати тієї істини, що становлення особистості в кінцевому підсумку є результатом внутрішньої духовної боротьби, суперечки із собою. Яким би сильним і всеохоплюючим не був вплив зовнішніх сил на людину (її погляди, мораль, естетичні смаки), поки ці сили не одержать відгуку в її свідомості, не трансформуються у внутрішні чинники саморозвитку, до тих пір вони не можуть відігравати істотної ролі в житті людини, особливо якщо вона непересічна.

Необхідною рисою творчої особистості є критичне ставлення до пропонованих їй думок, до дійсності, насамперед – самокритичність. Остання виявляється в здатності людини час від часу піддавати сумніву свій спосіб життя, знання, що потрапили до її свідомості, і навіть свої ідеали. Ця здатність вельми не проста, оскільки перед людиною світ виступає як пізнаний. Тому ми вважаємо дійсним світом те, що закріплено в нашій свідомості. І вище цього (суто психологічно) не можемо піднятися. Те, що представлено в нашій свідомості, для нас існує, а все інше – ні. Те, що з якихось причин викликає у нас почуття симпатії чи любові, вважається позитивним, а все інше – індиферентним (байдужим) чи негативним.

Критичне ставлення до своїх поглядів може ґрунтуватися і на стихійних чинниках. Та особливої ефективності воно набуває, якщо усвідомити, що реальний світ значно багатший, глибший і різноманітніший, ніж нам здається. Такий підхід змушує нас бути самокритичними, рахуватися з поглядами інших людей, бути толерантними (терпимими). Якою б перекрученою не була картина світу в свідомості людини, але все-таки щось у ній представлено адекватніше, ніж у свідомості інших людей. Тому думки кожної людини заслуговують на увагу.

Толерантність не передбачає відмови від критичності, від своїх поглядів. Вона дає змогу постійно звіряти свою картину світу з аналогічними картинами інших людей, практикою, об’єктивною дійсністю і вносити відповідні корективи.

“. Для того щоб удосконалити розум, потрібно більше розмірковувати, ніж заучувати” (Р. Декарт). А розмірковувати – це зіставляти протилежні думки, вести внутрішній діалог, своєрідну суперечку з собою. “Неправильне знання гірше, ніж незнання” (А. Дис-тервег). Тому відмова від хибних думок є необхідним моментом пізнання. Така відмова, як правило, супроводжується “роздвоєнням” людини на два “я”. Одне “я” звиклося зі старими думками, не хоче відмовлятися від них, навіть якщо вони недостовірні. А інше “я”, пам’ятаючи про недосконалість нашої картини світу, прагне виявити хибні думки і позбутися їх. За цієї ситуації виникає внутрішня суперечка.

Людині часто доводиться духовно “роздвоюватися” і вести внутрішню суперечку при вирішенні економічних, політичних та інших питань. Та найбільшого напруження набуває боротьба того її “я”, яке називають сумлінням (совістю), з тим “я”, що виконує роль апологета (некритично настроєного захисника) реальної життєдіяльності людини, її прагматичних інтересів.

Про могутність сумління писав Цицерон. А Кант, враховуючи силу сумління, надавав йому статусу закону, який живе в кожному з нас. Сумління, на його думку, виявляється в звірянні наших вчинків з цим законом.

Щоб самостимулювати своє життя, людина змушена постійно давати оцінку своїй реальній життєдіяльності та життєвим планам. Те її “я”, яке умовно було назване апологетом, не здатне винести об’єктивної самооцінки, схильне ЇЇ завищувати. Та проти цієї оцінки виступає сумління цієї ж людини, яка орієнтується на високі загальнолюдські критерії. Тому Кант і назвав сумління законом, характерними рисами якого є загальність і необхідність.

Почується висока самооцінка з боку “апологета” – “і не збагнуть, чому і як проснеться совісті черв’як” (Д. Чосер), і розпочнеться внутрішня суперечка. Переможе сумління – відбувається подальший духовний розвиток людини. Зазнає воно поразки – і наслідком цього є її духовний застій чи й деградація, оскільки вона поступово звикає до вчинків, які суперечать вимогам сумління. “. Люди, – писав Вольтер, – ніколи не переживають докори сумління від вчинків, які стали у них звичаями”.

Якими тільки характеристиками не наділяють сумління! Так, Квінтіліан називав сумління “тисячами свідків”, а О. Герцен – “інквізитором” (“. нещаднішого інквізитора немає, як совість”). “Муки сумління, – за словами А. Сміта, – найжахливіше почуття, що відвідує серце людини”. Та найважливіше те, що сумління стоїть на варті людини; воно – надійний її вартовий. Коли Біаса запитали, що в житті менше всього викликає небезпеку, він сказав: “Праве сумління”.

КАРРАЛИ СОН

КАРРАЛИ СОН, бўлинувчи сон — бутун сонга қолдиқсиз бўлинадиган сон. Мас, 25 сони 5 сонига қолдиқсиз бўлинади; бунда 25—К. с. Бир неча бутун соннинг умумий карралиси (бўлинувчиси) ҳам бўлади. Мас, 180 сони 30, 18, 2 сонлари учун энг кичик Каррали сон (бўлинувчи) ҳисобланади. Баъзи сонлар учун энг кичик Каррали сон е ҳам бор. Мас, 90 сони ҳалиги 30, 18, 2 сонлари учун энг кичик Каррали сон (бўлинувчи)дир.

Search

Биз билан Алоқа

Агар сизда таклифлар бўлса ёки мақолаларда ҳатолик бўлса биз билан боғланинг.

Мақолалар

Сайтга жойлаштирилган мақолаларда ноаниқлик ва ҳатоликлар топсангиз албатта бизга ҳабар беринг.

Маълумот қидируви

Ўшбу сайтда 40 мингга яқин ҳар ҳил мавзудаги мақолалар тўпланган.