У якому році Петро 3 був скинутий з престолу

0 Comments

Історія Давнього Риму

Історією Давнього Риму завершується історія стародавнього світу. З невеличкого міста на березі Тибру Рим розвинувся до велетенської імперії: спочатку підкорив Апеннінський півострів, згодом, ведучи постійні завойовницькі війни, Північну Африку, більшу частину Європи та країни Передньої Азії. За свою багатостолітню історію Рим пройшов три основні періоди. Найдавніший період усталено називати царським (753-509 рр. до н. е.). У цей період зберігаються родові відносини, а Римом керують цар, рада старійшин (сенат) і народні збори. За наступної доби – республіки (509-27 рр. до н. е.) – Римом керують консули, яких обирали на один рік, та римський сенат. Найвищим органом республіки були народні збори римських громадян. Після падіння республіки розпочався новий період – Римська імперія (27 р. до н. е. -476 р. н. е.), період одноосібної влади римських імператорів. 476 р. – роком загибелі Західної Римської імперії завершується історія стародавнього світу.

Давній Рим за царської та республіканської доби

§ 39. Природні умови Італії та виникнення міста Рим

• Роздивіться ілюстрацію. За легендою, засновників міста Рима вигодувала вовчиця. Вовка вважали священною твариною римського бога Марса (у греків – Арес). • Як ви гадаєте, чому саме ця тварина за уявленнями давніх римлян вигодувала Ромула й Рема? • Чи пов’язано це з історичною долею заснованого ними міста?

Капітолійська вовчиця. Бронзова етруська статуя кінця 6 – початку 5 ст. до н. е.

Ця статуя протягом багатьох століть стояла на Капітолійському пагорбі. Давні зображення Ромула й Рема, засновників Рима, не збереглися (відомі з монет). Скульптури братів виготовлено в 17 ст.

1. Які особливості визначають географічне положення Давньої Італії?

Італія перекладається як країна телят. У III ст. до н. е. так почали називати весь півострів.

Римська держава була розташована на території Апеннінського півострова. Ще в давнину греки стали називати його Італією. Спочатку цю назву вживали щодо південної частини Апеннінського півострова, багатої на пасовиська для худоби.

Роздивіться карту. Знайдіть на карті Апеннінський півострів. Що він нагадує за формою? Які моря його омивають? Знайдіть річку Тибр та місто Рим. Визначте місце розташування Рима.

Природним північним кордоном Італії є високі Альпійські гори. На південь від Альп відгалужуються Апенніни, що простягаються вздовж усього півострова. Це досить молоді гори, тому й досі там є діючі вулкани. Найбільша річка Італії – По. На захід і схід з гір збігали річки: Рубікон, Арно, Тибр. Земля тут неоднакова: і вулканічний ґрунт, і родючі червоноземи. Покладів корисних копалин небагато: золото та мідь, у середній частині півострова – залізо, мідь, олово, срібло. У дельті Тибру видобували сіль. Клімат за тих часів був вологішим і холоднішим за теперішній, особливо в північних районах. Як і Греція, Італія поділялася на історичні області, пов’язані з розселенням племен. Найпривабливіші за природними умовами були Етрурія, Лацій, Кампанія та Апулія.

2. Які народи заселяли Давню Італію? Хто такі етруски, у чому загадковість їхньої цивілізації?

Віками в Італії осідали племена італіків, етрусків, греків, галлів, іллірійців. На острові Сицилія жили переселенці з Карфагена.

Італіки прийшли з півночі в 2 – на початку 1 тисячоліття до н. е. й оселилися в центральній частині півострова. Вони виготовляли залізо, займалися землеробством та тваринництвом. Разом з італіками з Балкан переселилася й невелика частина іллірійських племен.

Приблизно в 10 ст. до н. е. північніше від річки Тибр оселилися етруски. Геродот уважав, що вони – вихідці з Малої Азії. Інші автори доводять, що етруски прийшли з Греції або жили в Італії завжди. Етруски вирощували пшеницю, ячмінь, овес, виноград. З льону виготовляли одяг, вітрила для кораблів. Осушували болота й перетворювали їх на родючі поля. Успішно торгували: вивозили морем сировину, кераміку, мідні, бронзові, залізні речі, ювелірні вироби, дорогі тканини. До початку нашої ери етруски розчинилися серед інших племен Італії, проте залишили в історії помітний слід. Вони були засновниками першого державного утворення на землі Італії, яке об’єднувало 12 незалежних міст, кожне з яких засновувало колонії. Суперниками етрусків були греки та карфагеняни.

Роздивіться пам’ятки. Що можна сказати про поховальний обряд етрусків? Як пам’ятки свідчать про спосіб життя етрусків?

1. Поховальна урна етрусків. 8 ст. до н. е. 2. Домовина-саркофаг з фігурами етруського подружжя. Початок 6 ст. до н. е.

Греки у 8-7 ст. до н. е. заснували багато колоній в Італії та на Сицилії. Найбільшими з них були Тарент, Куми та Сиракузи. Саме в греків етруски та римляни запозичили абетку.

У 4 ст. до н. е. з півночі в Італію прийшли галли – кельтські племена, які оселилися в північній частині півострова.

3. Як, де й коли виникло місто Рим? Хто такі патриції та плебеї?

Приблизно в 10-9 ст. до н. е. на пагорбах, розташованих у місцевості Лацій, на лівому березі річки Тибр, жили племена італіків – латини та сабіни. Поступово поселення цих двох племен об’єдналися та утворили нове, з фортецею на пагорбі Капітолій. Так виникло місто Рим, назване на честь легендарного засновника – Ромула. Пізніше римські історики писали, що ця подія сталась 21 квітня 753 р. до н. е. Від цієї дати римляни вели своє літочислення.

Кожен рід мав свою назву і складався з великих патріархальних сімей. Вони об’єднувалися в 3 триби (племені), кожна з яких складалася із 10 курій. Курії – це союзи чоловіків-воїнів, які стали основою формування армії. Кожна курія виставляла піших воїнів та 10 вершників. Триби поступово перетворилися на райони міста.

Спочатку кожен рід спільно володів землею, обробляв її гуртом. Поступово землю розподілили між найбагатшими сім’ями. Ці сім’ї отримували кращі ділянки завойованих територій. Патриції були такими заможними землевласниками. Вони володіли рабами, обіймали важливі посади в державі.

Кількість мешканців Рима* постійно зростала. За 250 років від заснування населення міста зросло від 20 до 100 тис. Більшість римлян із числа прийшлого та збіднілого населення не належала до складу старих родів. Особисто вільні, вони не володіли землею, не мали права обіймати державні посади, одружуватися з патриціями. Їх називали плебеями. Якщо, позичивши гроші, вони не могли їх повернути, ставали борговими рабами.

Патриції – усе корінне населення, що належало до родової громади за давніших часів у Давньому Римі. Потім так стали називати родову аристократію – привілейованих членів суспільства.

1. Від якого року римляни вели своє літочислення? 2. Як відповів би римлянин на запитання: у якому році Солон провів реформи в Афінах?

* Зверніть увагу на те, яке закінчення має іменник Рим у родовому відмінку. Закінчення -а (Рима) вживаємо тоді, коли йдеться про місто; -у (Риму) – коли йдеться про державу.

Реконструкція поселень раннього залізного віку на Палатині у 8 ст. до н. е.

Місто Рим розташоване на сімох пагорбах. Головними з них були Палатин, Авентин і Капітолій.

1. Прочитайте легенду про заснування Рима. Згадайте, як літописець розповідав про заснування Києва. 2. Які спільні риси властиві легендам про заснування Рима та Києва? 3. Поміркуйте, яку роль відведено Енею – синові Афродіти, одному з найславетніших героїв Трої, – у легенді про заснування Рима.

• «Після Троянської війни воєначальник троянців Еней прибув разом зі своїми товаришами в місцевість Лацій. Одружившись із донькою місцевого царя Латина Лавінією, він заснував царство. Столицею його стало місто Альба-Лонга. Чотирнадцятий наступник Енея, цар Нумітор, був скинутий з престолу братом та ув’язнений. Дочка Нумітора мала двох синів-близнюків – Ромула й Рема. Боячись помсти, новий цар наказав кинути їх у Тибр. Хвилі винесли кошик з дітьми на берег біля пагорба Палатин. Дітей спочатку нагодувала вовчиця, а потім їх знайшов пастух і виростив. Ромул та Рем повернулися до Альби-Лонги і вбили царя. Нумітор, який з допомогою братів знову став царем, дозволив їм заснувати місто на тому місці, де їх годувала вовчиця. Під час будівництва виникла сварка. Ромул убив брата і назвав місто своїм іменем».

Срібна римська монета 3 ст. до н. е.

• Чому легендарний сюжет про заснування Рима зображено на давніх римських монетах?

4. Чому найдавніший період історії Рима називають царським?

Сенат – рада старійшин, яку обирали з патриціїв. У найдавнішому Римі – головна державна рада при цареві.

Найдавнішим Римом управляли цар, сенат та народні збори. Цар був воєначальником, верховним суддею та верховним жерцем. Його обирав увесь римський народ. Сенаторів обирали по одному від кожного роду. Сенат разом із царем затверджував або відхиляв рішення народних зборів, які існували як зібрання по куріях. Кожна курія мала один голос.

Царі правили Римом від 753 до 509 р. до н. е. Усього в історії держави було сім царів. Першим з них став Ромул. Царі запозичили в етрусків знаки царської влади: золоту корону, що імітувала вінок з дубового листя, скіпетр з орлом, пурпурну туніку, гаптовану золотом. Особливою ознакою влади царя був спеціальний пучок різок, у який встромляли сокиру – символ могутності.

Останній цар, Тарквіній Гордий, став зловживати владою й чинити утиски знаті. Тоді знать скинула його з престолу.

Розв’яжіть хронологічну задачу. Скільки років тривала царська доба в історії Рима?

Оцініть себе

  • 1. Де розташовувалася Давня Італія? Якими були її природні умови? Визначте місце розташування Рима.
  • 2. Витлумачте поняття: етруски, сенат, патриції, плебеї.
  • 3. Коли та за яких обставин виникло місто Рим?
  • 4. Хто та як управляв Римом за найдавніших часів?

Що спільного та відмінного між природно-географічними умовами Італії та Греції?

✅Петро 3: внутрішня і зовнішня політика

У 1761-1762 роках в Російській імперії за короткий період змінилося при владі три правителі. Між двадцятирічним правлінням імператриці Єлизавети Петрівни і 34-річним царюванням Катерини II престол всього шість місяців займав некоронований імператор Петро III. Він увійшов в історію як одна з найбільш незвичайних особистостей за весь період правління династії Романових.

Внутрішня політика

На престол Петро III вступив 25 грудня 1761 року через раптову смерть імператриці Єлизавети Петрівни. Свою коронацію він відклав.

Його коротке правління тривало до 28 червня 1762 року, тобто 168 днів. За цей період було прийнято 192 різних документи, включаючи маніфести, укази і резолюції.

Одним з ключових став “Маніфест про вольність дворянства” від 18 лютого 1762 року. Згідно з його змістом, дворянство в Російській імперії ставало особливим привілейованим станом.

Дворяни могли не служити, як це було раніше, наприклад, за часів Петра I, коли служба була довічною повинністю.

Крім цього, за Петра III були видані укази такого змісту:

  • ліквідація Таємної канцелярії, що займалася розшуковими справами;
  • початок проведення державою секуляризації земель, що належать церкві;
  • вільна торгівля;
  • захист лісів;
  • дозвіл на будівництво фабрик з виробництва парусини в Сибіру;
  • припинення переслідування старовірів;
  • випуск асигнацій.

Попри все перераховане вище, за царювання Петра III йшло посилення кріпосного права. 13 тис. державних селян роздали поміщикам. Бунти кріпаків влада жорстоко придушувала. Поміщики отримали право переселяти селян з одного повіту в інший.

Петро III народився в 1728 році в місті Кіль на території сучасної Німеччини, який тоді ставився до герцогства Гольштейн. Він був сином герцога Карла і дочки імператора Петра I – Анни. У 1739 році Петро став герцогом Гольштейна. До Росії він прибув в 1742 році з ініціативи імператриці Єлизавети Петрівни.

Зовнішня політика

З царюванням Петра III пов’язано так зване “Чудо Бранденбурзького дому”. Він вступив на престол на завершальному етапі Семирічної війни, яка почалася в 1756 році, і в неї були втягнуті майже всі держави Європи.

Російська армія воювала успішно і дійшла до Берліна вже до 1760 року. Король Пруссії Фрідріх II планував зречення від престолу. Його врятували дії Петра III у сфері зовнішньої політики.

Новий імператор припинив бойові дії, повернув захоплені землі і уклав з Пруссією сепаратний мирний договір в Санкт-Петербурзі 5 травня 1762 року. Петро III планував укласти з прусським королем союз проти Австрії і Данії і відвоювати у останньої рідний Гольштейн.

Цим планам завадило його повалення. Однак імператриця Катерина II використовувала пізніше союз з Пруссією для розділів Речі Посполитої.

Основні події короткого правління Петра III можна представити таблиці:

Маніфест про вольність дворянства, посилення кріпосного права, припинення гонінь на старообрядців і скасування Таємної канцелярії

Петербурзький мирний договір з Пруссією і курс на союз з нею проти данинии

Підсумком правління Петра III стало його повалення в ході палацового перевороту 29 червня 1762 року. Його відправили в Ропшинський палац за 30 кілометрів від Санкт-Петербурга, де він і був убитий Олексієм Орловим.

Таким чином на престол вступила Катерина II. Відразу після її смерті, в кінці 1796 року, прах Петра III був коронований його сином Павлом I і похований в Петропавлівській фортеці.

Що ми дізналися?

Коротко царювання імператора Петра 3, внутрішня і зовнішня політика якого були суперечливими, вивчають в шкільному курсі історії 7 класу. Від його внутрішньої політики найбільше вигод отримали дворяни, а також старообрядці.

Навпаки, в невигідному становищі опинилися кріпаки і православна церква. У зовнішній політиці він переорієнтувався на союз з Пруссією.

300 років тому. Як українські ієрархи на догоду Петру І реформували російське православ’я

Триста років тому, 25 січня 1721 року, московський цар Петро І скасував патріарший сан у Російській православній церкві, а натомість запровадив «Святійший урядуючий синод». Фактично, Церква стала складовою державного апарату на чолі з імператором, якому був підпорядкований Синод. Восени того ж 1721 року році Петро І став російським імператором.

Найближчими спільниками Петра І в церковній реформі були два вихідці з України. Тривалий час місцеблюстителем патріаршого престолу, а потім першим главою Синоду був галичанин Стефан Яворський (Яворів – містечко під Львовом). А «Духовний регламент», який визначав нові правила для Церкви, уклав киянин Феофан Прокопович, ректор Києво-Могилянської академії у 1710-1716 роках.

Взагалі-то, Петра І важко назвати українофілом чи козакофілом, чи навіть малорософілом. Але попри це вихідці з України робили при ньому доволі успішну церковну кар’єру.

Більше про те, як і чому українські ієрархи реформували російську церкву, «Історичній Свободі» розповів історик Валерій Ластовський.

– Давайте почнемо з самої цієї події – скасування патріаршества. Чому Петро І пішов на це замість того, щоб зробити патріархом лояльну до себе людину?

– На таке рішення Петра І вплинуло відразу кілька факторів.

Треба мати на увазі, що сам Петро І прекрасно розумів, що тодішнє російське духовенство його недолюблювало через різноманітні нововведення і реформи в різних сферах, які зачіпали усе тогочасне суспільство. Крім того, не забуваймо, що російська церква пережила Розкол у 1650-х роках завдяки реформі патріарха Никона. Розкол давав знати про себе ще тривалий час, і в той період ше тривала боротьба з Розколом.

Зрештою, Петро І, людина владна сама по собі, не хотів мати біля себе когось, хто міг би впливати, тиснути на нього і на владні структури. Наприклад, візьмемо патріарха Адріана, який помер у 1700 році, після чого

Стефан Яворський був призначений патріаршим блюстителем. Він був дуже вагомою фігурою в тодішній російський політиці. І саме патріарх проголосив Петра І царем. Фактично, Петро І був в деякій мірі зобов’язаний йому.

Петра І називало «антихристом» саме духовенство…

– Даруйте, по-моєму, його так називали старообрядці – люди дуже консервативні.

– Не тільки старообрядці. Власне, така характеристика за ним закріпилася тоді в російській церкві.

Петро І здійснив державний переворот, незаконно ліквідувавши патріаршество

Більше того, якщо подивитися роботи російських церковників вже ХХ століття, вони прямим текстом пишуть, що Петро І здійснив державний переворот, незаконно ліквідувавши патріаршество. Наприклад, відомий протоієрей Георгій Флоровський.

І саме тому вже саме на початку ХХ століття російське духовенство зробило все, щоб відновити патріаршество.

– Якщо я правильно розумію, то в Московському царстві патріарх був, як казав один український політик, «не перший, але й не другий». А Петро І не хотів, щоб влада ділилася на світську та духовну і все підпорядкував собі.

– Петро І хотів зробити з Росії таку собі державу за європейським зразком. А що характерно для Європи у цей період? Це розвиток абсолютних монархій, наприклад, у Франції.

В Англії відбувався інший перехід – там формувалася конституційна монархія. Але в тій самій Англії була створена Англіканська церква, яка підпорядковувалася безпосередньо монарху, який вважався там главою церкви. Він бачив, що в протестантських державах церковні структури були підпорядковані в першу чергу монарху. І це його до певної міри надихало.

Цар не хотів біля себе бачити того, хто міг би в якийсь момент стати певним протиставленням його владі. Тому, власне, такий закономірний його хід. І він шукав тих, хто допоміг би йому здійснити ось таку церковну реформу.

– А чому він зупинив свій вибір саме на вихідцях з України? Чим вони Петрові І імпонували?

– По-перше, вони не були пов’язані з російським духовенством. І це один із ключових моментів. По-друге, він був особисто знайомий з тим же Феофаном Прокоповичем. Йому імпонувала його позиція.

Знайомство українського духовенства з європейськими традиціями, знаннями було дуже потужним

Вони висловлювали ідеї, близькі до його бачення держави. Утім, хоча й близькі, але не тотожні. Стефан Яворський все ж таки був більш м’якший – він не хотів цілковитого підпорядкування церкви державі, але все ж таки виступав за певне порозуміння.

Тобто, в якісь мірі збігалися інтереси українських ієрархів і, власне, Петра І.

Ще треба враховувати, що знайомство українського духовенства з європейськими традиціями, знаннями було дуже потужним. І Петро І це використовував на свою користь.

– А відколи ієрархи з України починають посідати помітні посади в Російській православній церкві?

– Власне, це почалося якраз на межі ХVІІ-ХVІІІ століть. Петро І був якраз та людина, яка цьому сприяла. Він таким чином відразу досягав кількох цілей.

По-перше, він залучав певні знання, певну культуру європейського характеру в російський простір.

По-друге, він не довіряв власному духовенству з причин, про які я вже говорив. Тому, залучаючи українське духовенство, він міг на нього спиратися.

Одночасно Петро І вирішував питання з певною інкорпорацією українських земель

По-третє, він використовував українське духовенство у власних державних цілях. Зокрема, в процесі боротьби з залишками язичництва, в боротьбі з сектантством і тим самим старообрядництвом, в процесі введення християнства серед підпорядкованих народів.

Він навіть видав у 1700 році указ, за яким покладав на українське духовенство, яке приходило на територію Росії, завдання здійснювати місіонерську діяльність.

Але і це ще не все.

Одночасно Петро І вирішував питання з певною інкорпорацією українських земель до складу Російської імперії.

Близько 80 єпископів українського походження були призначені на кафедри в Росії

Ми бачимо призначення вже російських церковних діячів, які при цьому обов’язково були особисто віддані Петру І, вже на українську територію.

Взагалі, якщо вже брати продовження політики Петра І, з 1720-их по 1760-ті роки близько 80 єпископів українського походження були призначені на кафедри в Росії.

Це приблизний такий підрахунок десь за 40 років. Але потім з 1760-их років цей процес потихеньку затухає з приходом до влади імператриці Катерини ІІ.

– Феофан Прокопович і Стефан Яворський були доволі різними. Характеризують їх так, що Яворський тяжів до католицизму, певний час був чи то католиком, чи то греко-католиком. Натомість Прокопович більше тяжів до протестантизму. Як складалися їхні відносини? Між ними була якась спільність чи ворожнеча?

– Спільність в якійсь мірі між ними була. Ворожнечі, в розумінні жорсткого протистояння – ні. Але при цьому вони один одного все ж таки недолюблювали. Вони, справді, були людьми різними, мали різні погляди на роль церкви в державі.

Кожен з них, звичайно, переслідував свою мету. І цим користувався Петро І. Можна говорити про те, що він їх спеціально якось протиставляв один одному для того, щоб використовувати в своїх реформаторських цілях.

До одного і до другого ставлення істориків далеко не однозначне. Якщо бачити такий російський погляд, то тут треба сказати, що він є радше негативним.

– Чому? А до Петра І вони при цьому як ставляться?

– Петра І, хочеш чи не хочеш, все ж таки возвеличують. Його не вихваляють за церковну політику – вважають, що він все ж таки неправильно здійснив, ліквідувавши патріаршество. Але це так, певний помилковий епізод.

Натомість до українських ієрархів у цілому негативне ставлення. Наведу слова відомого церковного історика російського Івана Смолича.

Хоча він брат українського письменника Юрія Смолича, але тим не менше російський церковний історик.

Стефан Яворський себе «полоненим» називав, просився додому, але Петро І не відпускав

Отже, він Яворського називав не інакше, як боягузом, недалекоглядним, нещирим. А Феофана Прокоповича характеризував, як мстивого, честолюбивого і жорсткого.

Це насправді були різні люди. Якщо Феофан Прокопович до певної міри знайшов себе у російській владі, то Стефан Яворський, навпаки, вважав себе дещо зайвим.

Відомий його лист до ростовського єпископа Дмитра Туптала, в якому він себе «полоненим» називав. Стефан Яворський кілька разів просився у Петра І: хочу повернутися додому. Але Петро І його не відпускав. Так він, власне, там і помер.

– Стефан Яворський був православним, потім перейшов чи то в греко-католики, чи то в католики, а потім знову повернувся в православ’я. Як відомі своїм консерватизмом московські ієрархи ставилися до українців та ще з такими ось деталями в біографії?

– У цьому теж один із важливих моментів у відносинах між українськими ієрархами і російськими. Насправді, для української церковної еліти – це не було проблемою.

Українське духовенство якраз було знайоме з багатьма нововведеннями, тенденціями, які панували в Європі

Багато хто з них у ХVІІ-ХVІІІ століттях ще в молодості їздили в Європу, де з метою продовжити навчання вони, як правило, перехрещувалися – приймали католицизм або унію.

Той же ж самий Феофан Прокопович навчався не тільки в Італії, а й у протестантських державах. Тому українське духовенство якраз було знайоме з багатьма нововведеннями, тенденціями, які панували в Європі.

В Росії переходи з православ’я у католицизм чи уніатство і назад сприймали як величезний гріх. Але російське духовенство мусило з цим миритися, оскільки за українськими ієрархами стояла російська влада.

– А от персона Феофана Прокоповича. Він писав панегірики спочатку на честь Мазепи, а потім, як то кажуть, «на ходу перевзувся» і вже писав панегірики на честь Петра І. Як ви думаєте, ця людина була щирою чи це був цинічний кон’юнктурник?

– Думаю, що будь-яка людина – це в першу чергу людина. Вона опиняється у певних обставинах і реагує на життя, на якісь перипетії, виходячи з тієї ситуації, в якій вона опинилася. Це характерно не тільки для ХVІІІ століття, але й для сучасності. Це суто така людська поведінка.

Покарання, які накладав Петро І на прибічників Мазепи: страти, засилання в Сибір, конфіскація майна

Треба мати на увазі ті обставини, в яких Прокопович опинявся. Навряд чи він міг показати свою прихильність до Мазепи після 1708 року.

Адже у нього перед очима були ті всі покарання, які накладав Петро І на прибічників Мазепи: страти, засилання в Сибір, конфіскація майна. Петро І був характеру дуже крутого. Згадаймо історію з його власним сином Олексієм.

Тому Феофану Прокоповичу чи Стефану Яворському не було просто-на-просто куди діватися.

Панегірик як такий – це певна данина владі, без якої взагалі неможливо уявити не тільки ХVІІІ століття, але подекуди й сучасну епоху.

Російська різанина в Батурині: що сталося 310 років тому?

– Але все-таки це занадто одіозно виглядає: пише оду на честь Мазепи, порівнює його з князем Володимиром, а через декілька років пише оду на честь Петра І, де Мазепа вже поганий зрадник.

– Так, особливо з нашої точки зору. Але знову ж таки, треба намагатися дивитися на ту людину, про яку ми говоримо, з точки зору початку ХVІІІ століття. Він або співає панегірик, або втрачає підтримку від влади. Іншого шляху немає. Демократії тоді ще не було.

Петро І послав священника до смертельно хворого Полуботка, щоб вивідати те, що гетьман не сказав на допитах

– У той час, як Яворський і Прокопович реформували московське православ’я, козацька старшина боролася за те, щоб зберегти і без того обмежений суверенітет Гетьманщини. Чи ієрархи з України підтримували контакти з козацькою старшиною?

– Так, підтримували і достатньо тісні. Власне, відомо і опубліковано листування між Феофаном Прокоповичем, Стефаном Яворським і старшиною козацькою.

Але при цьому треба розуміти, що і Феофан Прокопович, і Стефан Яворський перебували у замкнених умовах.

Вони не могли особливо яскраво підтримувати чи вести якісь певні переговори на підтримку козацької старшини. Оскільки, апарат поліцейський наглядав за їхньою діяльністю. Тому листувалися зі старшиною, але обережно. Заперечувати владну діяльність ні один, ні інший не могли.

– Не могли чи не наважувалися?

– Це вже такий момент, на який достеменно відповісти дуже важко. Можливо, не наважувалися. Можливо, таке визначення правильніше вживати. Але точної інформації про це ми не маємо і навряд чи будемо мати.

Читайте ще:

Дмитро Шурхало

Співпрацюю з Радіо Свобода, був кореcпондентом і редактором (2008–2017), зараз веду програму «Історична Свобода». Спеціалізуюсь на політиці та історії. Народився в 1976 році у Сумах. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у газетах «Пост-Поступ», «Київські відомості», «Вечірні вісті», журналі «Власть дєнєг». Автор книжок «Українська якбитологія», «Міфи Другої світової війни» та «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники».