Що було у 1860 році

0 Comments

«Кобзар» 1860-го

– Знову какось буде!? – мітингує Хомівна. – Коли ж у нас буде український міністр освіти, а не міністриня від освіти в Україні? Питаю Івасика, що їм сьогодні у школі говорили про «Кобзаря»? Ніц. Передивилася все Інтернеті про знаменну дату, і що знайшла? 180 років тому, 27 січня 1860 р. у м. С. Петербург вийшов друком повний «Кобзар» Тараса Шевченка.
Подаються його короткі реквізити: Коштом Платона Семеренка. С. Петербург: Друкарня П. А. Куліша, 1860. – 245 с.
Третє (останнє) прижиттєве видання. Наклад 6050 примірників.
На початку книги — портрет Тараса Шевченка, виконаний художником Михайлом Микешиним. До збірки увійшли: присвята Марку Вовчкові та 17 окремих поетичних творів.
От скажи мені: чи можна викладати так сухо? Згадай, що ти розповідала учням про це видання?
– Лишенько моє, баба згадала, як дівувала… Я просила дітей подумати, чи справді цар такий добрий, що після заборони Шевченку писати й малювати дозволив друк «Кобзаря»? Звідки у Тараса Григоровича після заслання з’явилися гроші на видання? Як збірник 1860-го року поєднав імена Шевченка та Сковороди?
– Виявилося, що після армійської каторги у грудні 1858 року Шевченко звернувся до голови петербурзького цензурного комітету І. Делянова: «Нуждаясь в пропитании, прошу ваше превосходительство дозволить мне новое издание моих сочинений, напечатанных в царствование почившего государя Николая І, под заглавием «Кобзарь». На жаль, жандармське управління вважало неможливим видання книги, доки не буде відмінено «височайшу» заборону на друк творів Шевченка, накладену покійним царем у 1847 році. Коли тодішній міністр освіти Російської імперії – українець Євграф Ковалевський дізнався про перепони шеф-жандарма Василя Долгорукова, головного цензора Спиридона Палеузова, цензора від міністерства внутрішніх справ Олександра Тройницького, котрі вважали вірші Шевченка ворожими й шкідливими для злиття Малоросії з Великоросією, він таки здобув над ними перемогу.
Євграф Петрович – козацький нащадок з діда-прадіда. Засновник роду – генеральний осавул Іван Ковалевський брав участь у битвах під Жовтими Водами, Корсунем, Зборовом, Берестечком. Помічник і радник Богдана Хмельницького був опікуном сина Богдана Хмельницького – Юрія.
Після знищення Гетьманщини Ковалевські не виїхали з України, вирішили так: «Будуємо українську Україну, якщо не можемо незалежну!». Серед таких будівників була Варвара Ковалевська, дружина Назара Каразіна, котра в родовому маєтку Кручик створила з кращих представників слобожанської інтелігенції унікальне просвітянське середовище, матеріально його підтримувала. Після смерті чоловіка Варвара вийшла заміж за свого далекого родича Андрія Ковалевського, народила йому сина Петра. У родовому маєтку в Пан-Іванівці мала велику бібліотеку, створила осередок освіти. В будинку була особиста кімнатка Григорія Сковороди, де зберігалися речі твори великого філософа. Григорій Савич був учителем дітей поміщиці – Василя Каразіна, Петра Ковалевського та її племінника – Петра Івановича Ковалевського. Місяцями Сковорода жив у цьому домі, тут він і знайшов вічний спочинок. Після смерті вчителя його учні втілили його мрію — заснували перший на підросійській Україні університет, що носить ім’я Василя Каразіна.
Петро Іванович Ковалевський надавав значну матеріальну підтримку університету, разом з іншим своїм родичем — Григорієм Квіткою-Основ’яненком — він 1812 року заснував у Харкові Інститут шляхетних дівчат. Сини Петра Івановича Ковалевського – гідні продовжувачі дій учня Сковороди. Найстарший, Євграф (1790 -1867), по навчанні у Харківському колегіумі за наполяганням закінчив із золотою медаллю Гірничий інститут у Санкт-Петербурзі. Він склав першу стратиграфічну схему і зробив перший опис геологічної будови та корисних копалин Донбасу, першим обґрунтував і подав прогноз про наявність покладів камінної солі в районі Бахмута (нині м. Артемівськ). До речі, він автор назви «Донецький басейн» від чого згодом було утворено скорочення «Донбас». Наступні майже тридцять років життя Є.П.Ковалевського пов’язані з Сибіром — як томського губернатора. Почесний член Академії наук, з 1858 р. – міністр народної освіти, який опікувався відкриттям народних і недільних шкіл. Міністр освіти імперії мав списки українських студентів у Петербурзі й опікувався ними.
Міністр брав участь у розробці практично всіх реформ, укладав «План всеобщаго обученія» (втілений у життя його онуком) й отримав особисту монаршу нагороду, якої було удостоєно лише двадцять осіб у всій імперії — золоту медаль з написом «Благодарю». Від запропонованого царем графського титулу міністр категорично відмовився: така відзнака «ничего не прибавит к той фамилии, которую с честью носили мои предки».
Отак син учня Григорія Сковороди дав можливість українцям імперії читати «Кобзаря». А ви закидаєте «царський міністр»… Так, царський міністр, який відмовився від графської корони, президент Імператорського Вільного економічного товариства, який займався етнографією. Так, на похороні Євграфа Ковалевського був присутній сам імператор Олександр ІІ.
А подивіться на сучасних міністрів; з чим вони ввійдуть в історію України?
Дозвіл отримано. Тарас мчиться до видавця – свого друга Панька Куліша, просить позичити кошти. Друзі-друзями, але Панько не тільки скупенький, він знає, що Шевченко свої борги всім прощає, тому відмовляє.
Під час третьої подорожі в Україну наприкінці червня 1859-го Шевченко відвідав Платона Симиренка в Городищі, на Черкащині. Український цукрозаводчик та меценат на умовах анонімності позичив поетові 1100 карбованців на видання другого «Кобзаря» й погодився, щоби борг було повернуто примірниками книжки.
У друкарні П.Куліша, де друкувався «Кобзар» 1860 р. з цензурними купюрами, було надруковано кілька примірників без пропусків («вклейки»). 15 (3) січня 1860 р. Шевченко в листі до Платона Симиренка дякував за позичені гроші на видання «Кобзаря», писав, що 15 або 20 січня книга вийде з друку і що «нецензурный экземпляр вам доставит брат Варфоломей».
Пізніше Платон Симиренко дуже зобижався, що Шевченко накликав гнів урядовців на його голову опублікуванням імені та позацензурним виданням.
От тобі, сусідонько, пара слів про «Кобзар» 1860-го…

§ 22-23. Економічний розвиток у 1860-1890-х роках

ЗГАДАЙТЕ 1. Які наслідки для розвитку економіки мало скасування кріпосного права? 2. У чому суть промислового перевороту, коли він почався в Україні і які наслідки мав? 3. Які галузі економіки в Україні в дореформені роки були розвинутими, а які – ні? Чому?

1. Особливості економічного розвитку. Наддніпрянська Україна після реформи 1861 р. переживала добу дуже швидкого, але однобічного економічного зростання. У промисловості прогресували тільки ті галузі, які не мали відповідних природних умов у Росії (цукрова), або ті, що постачали сировину та напівфабрикати для російської індустрії (металургія, кам’яновугільна промисловість). Натомість давня галузь української промисловості – текстильна – була штучно затримана у своєму розвитку, а деякі її види (наприклад, бавовняна) і зовсім не могли існувати через різні митні й тарифні заходи російського уряду.

Ця особливість визначалась економічною політикою царизму, який допускав розвиток неросійських районів у межах, які відповідали інтересам імперського центру. У результаті з української сировини готові товари вироблялися переважно в Росії, а потім привозилися для реалізації в Україну. Такий розподіл праці прив’язував Україну до центру і робив її економіку надзвичайно вразливою. Політикою цін, коли сировина коштувала дешево, а готові товари дорого, з України викачувалися капітали.

Завдяки географічному положенню України краще виглядала ситуація в сільському господарстві. Влада змушена була миритися з тією об’єктивною обставиною, що глибинні російські регіони не могли змагатися з українськими на рівних. Але і в цьому разі освячені в Петербурзі особливості реформи 1861 р., які залишали в українських селян землі менше, ніж її отримували в Росії, стали серйозною завадою для прогресу.

2. Індустріальний розвиток. Звільнення селян від кріпосної залежності усунуло одну з найголовніших перешкод на шляху прискореного промислового розвитку – дефіцит робочої сили. Тепер, навпаки, відчувався надлишок людей, які пропонували капіталістам свої послуги. Це означає, що сформувався ринок вільнонайманої праці.

З початку 60-х років XIX ст. у якісно нову фазу вступив промисловий переворот. Виробництво швидко машинізувалося. Парові машини стали «серцем» кожної фабрики чи заводу. Ручна праця в усіх основних операціях замінювалася роботою верстатів. Істотні зрушення відбулися на старих мануфактурних виробництвах (суконна промисловість, цукроваріння). Дещо пізніше технічний прогрес прийшов у важку промисловість. Але в ній перехід від мануфактури до фабрики здійснювався не на базі старих, а на основі принципово нових технологій і відповідних механізмів, що забезпечило саме тут найбільшу ефективність нового виробництва. Остаточно промисловий переворот в економіці України завершився у 1880-ті роки.

На економічній ситуації в Україні позначилася політика протекціонізму щодо вітчизняних виробників, яку здійснював уряд. Мито на іноземну продукцію весь час зростало. Іноземцям стало вигідніше завозити не товари, а капітали. Французькі, бельгійські, німецькі, англійські підприємці захопили протягом другої половини XIX ст. ключові позиції у провідних галузях промисловості України: вуглевидобувній, гірничорудній, металургійній та сільськогосподарському машинобудуванні.

У 60-90-х роках XIX ст. сформувався український індустріальний район, що включав такі промислові центри загальноімперського значення, як Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий. Разом за своєю потужністю, розміром і економічним значенням в історії ХІХ-ХХ ст. їх можна порівняти хіба що з найбільшим у світі Рейнсько-Вестфальським промисловим районом Німеччини. Україна стала головною вугільно-металургійною базою Російської імперії.

Видобуток вугілля в Донбасі зріс у 1860-1900 рр. більш ніж у 10 разів! Замість дрібних шахт відкривалися великі. Але якщо в розвинутих країнах у вугледобуванні почалася механізація, на Донбасі техніка залишалася відсталою. З максимальною для себе користю власники шахт, переважно іноземці, використовували дешеву робочу силу.

Розвиток промисловості, залізничне будівництво різко підвищили попит на метал. Наприкінці XIX ст. почалася розробка нових покладів залізної руди. З Уралу в Україну перемістився центр металургії. За 30 років видобуток руди в Україні зріс у 158 разів. У Кривому Розі – районі величезних покладів залізної руди – і на Донбасі будувалися металургійні заводи. На кінець 1890-х років на Донбасі і в Кривому Розі було вже 17 великих металургійних заводів.

Завод Новоросійського товариства. Юзівка Катеринославської губернії. Початок XX ст.

Електричний трамвай у Києві. 1900 р.

У цілому питома вага України в загальноросійському виробництві становила в 1900 р. вугілля – 70 %, залізної руди – 57 %, чавуну – 52 %, рейок – 76 %. І це за умов, коли населення підросійської України не досягало й 20% загальноімперського.

Отже, в Україні найбільших успіхів, якщо оцінювати валові показники, досягли три сировинні галузі: вуглевидобувна, гірничорудна і металургійна. Інші ж стояли на місці. Певний виняток становили тільки сільськогосподарське і транспортне машинобудування. Центр сільськогосподарського машинобудування в пореформені роки перемістився з підросійської Польщі і прибалтійських губерній у Степову Україну. Головними осередками сільськогосподарського машинобудування були Олександрівськ (тепер Запоріжжя), Харків, Одеса, Бердянськ, Херсон, Миколаїв, Київ. Усі великі заводи належали іноземним власникам. Транспортне машинобудування було зосереджено в Харкові, Луганську, Миколаєві. Зокрема, у Харкові і Луганську виготовляли паровози.

3. Транспорт. Велику роль у розвитку господарства в Україні відіграло будівництво залізниць. Залізничне будівництво розгорнулося відразу ж після селянської реформи. У 1863 р. започаткували спорудження першої в підросійській Україні залізничної лінії від Балти, повітового міста Подільської губернії, відомого сільськогосподарськими ярмарками, до Одеси, завдовжки 200 км. У 1866 р. тут уже почався регулярний рух. У наступні декілька років від Балти побудували дві лінії: до Крюкова на Дніпрі (біля сучасного Кременчука) і Києва. Ці лінії, що пройшли через головні хлібородні місцевості Київської, Подільської та Херсонської губерній, дали вихід українському хлібу до Одеського порту.

Новий залізничний міст на Дніпрі в Києві. 1870 р.

На лівому березі Дніпра перша залізниця з’явилася в 1868 р. і з’єднала Київ з російським Курськом. Тоді ж із Курська через Харків і Донбас пройшла залізниця на Дон.

На кінець 80-х років XIX ст. в Україні було створено цілу систему залізниць. Вони сполучали між собою найбільші міста України й промислові райони Донбасу, Придніпров’я та Кривого Рога, Україну й регіони Росії, Україну і Західну Європу. З’явилися такі великі залізничні вузли, як Харків, Київ, Кременчук, Катеринослав, Одеса. Усього за 1865-1890 рр. було збудовано майже 6800 км залізниць (див. карту на с. 164).

Разом з тим на залізничному будівництві позначилися особливості російської економічної політики, яка сприяла розвитку центру. Відповідно до неї будувалися насамперед ті магістралі, що з’єднували українські землі не з українськими містами, а з московським промисловим районом. Будівництво залізниць, крім того, було пов’язане зі стратегічними планами імперії, що часто суперечило економічним потребам України.

Київський вокзал. Кінець XIX ст.

Поряд із залізничним транспортом важливу роль у зміцненні зв’язків між різними економічними районами відігравав водний транспорт. Із середини XIX ст. на Дніпрі почали використовувати пароплави, яких через півстоліття було вже 400. Але продовжували переважати судна без парових машин. Чимало вантажів перевозилося й Південним Бугом. І все ж річковий транспорт значно поступався молодому залізничному. На нього припадало лише 2 % вантажообігу України.

Великого значення набував морський торговий флот. Азово-Чорноморський басейн був морськими воротами імперії. Наприкінці XIX ст. на південні морські порти припадало 57% вартості вивезених і 28 % ввезених у Російську імперію товарів. Майже через усі українські порти товари переважно вивозилися (Миколаїв, Херсон, Маріуполь, Керч). Єдиним портом, де вивіз урівноважувався ввозом, був найбільший порт Чорного моря і другий в імперії (після Петербурга) в Одесі.

4. Урбанізація. Промислове зростання супроводжувалося урбанізацією. Відбувалася стрімка розбудова міст, які укрупнювалися.

У 1900 р. в підросійській Україні виділялося чотири великих центри: Одеса – торгово-промислове місто з населенням 400 тис. осіб; Київ – центр внутрішньої торгівлі, машинобудування, адміністративного управління та культурного життя, що налічував 250 тис. мешканців; Харків – 175-тисячне місто, у якому зосереджувалися торгівля й промисловість Лівобережжя, та Катеринослав – промисловий центр Півдня, населення якого становило 115 тис. осіб.

Торгова площа в Харкові та пам’ятник на честь заснування міста. Кінець XIX ст.

З розвитком великих міст стали занепадати невеликі і середні міста, які раніше відігравали значну роль у господарському й культурному житті (Полтава, Ромни, Суми – на Лівобережжі, Біла Церква, Бердичів, Житомир – на Правобережжі). Незважаючи на ріст числа міських жителів, сільське населення все ж продовжувало помітно переважати. На кінець XIX ст. лише 13% населення України було міським, у той час як, наприклад, в Англії цей показник сягав 72 %. Ріст міст мало торкнувся українців. Лише трохи більше 5 % українців проживало в містах, тоді як відповідний показник для росіян, які жили в Україні, становив 38 %, для євреїв – 45 %.

Доставка хліба до Бердянського порту – одного з найбільших на азовському узбережжі. Через цей та інші азовські й чорноморські порти українське зерно широким потоком надходило в Європу.

Одеса, вул. Дерибасівська. Найбільше тісто тогочасної України.

Наприкінці XIX ст. міське населення підросійської України ділилося приблизно в рівних пропорціях (по третині) на українців, росіян і євреїв.

5. Ринковий розвиток рільництва і тваринництва. За всіх проблем, пов’язаних з недостатнім реформуванням аграрних відносин, у селі відбувалися процеси, що докорінно змінювали організацію сільськогосподарського виробництва. Воно впевнено переходило на ринкові рейки, тим самим забезпечуючи передумови для швидкого економічного зростання.

Господарські зміни в пореформені роки проявилися в розвитку товарного рільництва і тваринництва. Чітко окреслилися відповідні райони. Зростання попиту на хліб на внутрішньому і зовнішньому ринках разом з появою мережі залізниць перетворило на район торговельного зернового господарства Степову Україну. Там швидко розширялися посівні площі. Надлишок хліба активно експортувався. Важливою олійною культурою степових губерній був спочатку льон, а потім – соняшник.

Потужне цукрове виробництво розвинулось на Правобережжі, де розміщувалося 75% засіяних цукровими буряками земельних площ імперії. Цукрова промисловість стала провідною галуззю українського господарства, однією з найбільш розвинутих і технічно оснащених. «Цукровими королями» стали такі великі заводчики, як Бобринські, Бродські, Браницькі, Потоцькі, Терещенки, Харитоненки. Високий рівень техніки та технології забезпечив і високу якість українського цукру, що не раз відзначалась на світових промислових виставках. Цукрова промисловість України за темпами свого розвитку в 1890-х роках перевищила західноєвропейські показники.

Павлівський цукровий завод. Суми. Початок XX ст.

Повільніше порівняно з рільництвом прогресувало тваринництво. Наприкінці XIX ст. вартість його продукції ледве становила 10% вартості всієї продукції сільського господарства. Це було пов’язано зі скороченням площ сіножатей і пасовищ, однобічним зерновим розвитком. Переважна більшість худоби належала поміщикам, заможним селянам, у той час як половина сільських дворів не мала коней. Особливо погіршився стан тваринництва після неврожаїв 90-х років XIX ст.

Загальний прогрес кращих поміщицьких і великих селянських господарств позначився запровадженням удосконалених знарядь праці й машин. Найуспішніше цей процес розвивався у Степовій Україні, де вже в 60-ті роки XIX ст. великі маєтки мали парові молотарки. Навіть дрібні поміщики часто купували їх у складчину. Кінні молотарки, три- і чотирилемішні плуги, сівалки, косарки, культиватори, віялки, жниварки й кінні граблі ставали приналежністю кожного впорядкованого маєтку. Наприкінці XIX ст. поміщицькі господарства Степу вже цілком перейшли на вдосконалену техніку, яка поширювалася й на Правобережжі, особливо на цукрових плантаціях. Найменше сільськогосподарської техніки було в господарствах Лівобережжя, де машини використовували лише в найпередовіших маєтках. На Полтавщині і в 1880-ті роки ще 40 % поміщицьких плугів були дерев’яними.

Сівалка. Нова сільськогосподарська техніка помітно підвищувала продуктивність праці хлібороба.

Що ж до знарядь праці на селянських подвір’ях, то, за винятком заможних господарств, вони залишалися примітивними. У степовій смузі, як і раніше, упрягали волів у великий дерев’яний плуг із «залізом». На Півночі України й на Правобережжі поширений був кінний плуг меншого розміру. Майже повсюдно застосовували (для розпушування землі) рало й дерев’яні борони.

Важливою подією, яка полегшила селянам налагодження збуту вирощеного і придбання всього необхідного для ведення робіт, стало започаткування кооперативного руху. Ініціативні селяни почали створювати кооперативи (спілки), у які вони об’єднувалися для розв’язання своїх спільних проблем. Це хоча б частково давало змогу відмовитися від послуг посередників (перекупщиків і торговців), котрі «допомагали» селянам на здирницьких умовах і підривали й так слабке селянське господарство. Першопрохідцем на цьому шляху став Микола Левитський (1859-1936), громадський діяч, якого назвали «батьком» спілчанського руху України. У 1894 р. з його допомогою було створено хліборобські спілки в Олександрійському повіті Херсонської губернії.

Розвиток ринкових відносин у сільському господарстві збільшував попит на вільнонайману працю. У 1900 р. у землеробстві України (у поміщицьких і селянських господарствах) було зайнято майже 1 млн постійних робітників і близько 200 тис. поденних батраків. Найбільше вільнонайманих робітників зосереджувалося в Південній Україні – Катеринославській, Таврійській і Херсонській губерніях. У переважній більшості це мешканці правобережних (Київська, Волинська, Подільська), лівобережних (Чернігівська, Полтавська, Харківська) і російських чорноземних (Курська, Орловська, Воронезька та ін.) губерній. Щороку навесні на південноукраїнські робітничі ринки (Єлисаветград, Вознесенськ, Одеса, Каховка та ін.) сходилися десятки тисяч наймитів. Загальна чисельність сільськогосподарських робітників, які щорічно наймалися на Півдні України, у 1890-х роках становила 550-600 тис.

Микола Левитський – громадський діяч, організатор кооперативного руху.

Незважаючи на величезні масштаби селянських відходів на заробітки, в українському селі в останні десятиліття XIX ст. залишалася безліч вільних робочих рук. Однією з найважливіших причин цього було селянське малоземелля – прямий наслідок несправедливої реформи 1861 р. Але існували також інші причини. Ситуацію дуже ускладнював демографічний вибух другої половини XIX ст., який переживала тоді більшість країн Європи. В Україні чисельність населення за неповні 40 років зросла на 72%. Цьому сприяло поліпшення медичного обслуговування після введення земств, що різко зменшило смертність, головним чином дитячу.

Демографічне зростання загострювало земельну проблему. У селі з’явився надлишок робочої сили (аграрне перенаселення). У пошуках джерел існування українські селяни почали залишати рідні місця і переселятися на малозаселені землі імперії. Уряд довгий час забороняв переселення. Він виходив з інтересів поміщиків: останні побоювалися, що переселення підвищить ціну на робочі руки, знизить плату за оренду землі і взагалі створить для них менш сприятливі умови для використання праці селян. Тому правила, встановлені для переселенців, були дуже складні. У 1881 р. під тиском селян царизм пішов на деякі поступки в переселенському питанні. Спочатку селяни їхали на південь і схід – Кубань і Волгу. Після 1881 р. селянські українські маси посунули на схід ще далі – у Сибір і аж до Тихого океану.

Українські переселенці на шляху до Уссурійського краю. 80-ті роки XIX ст. Малюнок В. Навозова за ескізом В. Ігнаціуса.

У той час, коли сотні тисяч селян їхали шукати кращої долі за тисячі кілометрів, у промислових центрах України, що швидко розвивалися, зростав відсоток неукраїнців за рахунок міграції сюди селян російських губерній.

Історична драма України полягала в тому, що її селяни були недостатньо фахово підготовлені до важкої, виснажливої роботи у промисловості й до життя в місті взагалі – мали слабкі навички несільськогосподарських занять при затятій прихильності до землеробства. Ось чому, вирушаючи на пошуки кращої долі, вони обминали українські міста й робітничі селища та їхали «за тридев’ять земель» на малозаселені окраїни імперії. Там вони відтворювали Україну в мініатюрі з її високою хліборобською культурою, мовою, звичаями, народною творчістю. А тим часом міста на їхній батьківщині поступово заселялися вихідцями з російських губерній, які виявилися фахово і морально краще підготовленими до життя в індустріальному середовищі (краще володіли навичками несільськогосподарської праці і без жалю полишали свої малородючі землі).

ВИСНОВКИ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ

Реформа 1861 р. відкрила перспективи швидкого економічного розвитку підросійської України. Наддніпрянщина і справді в 60-90-ті роки XIX ст. переживала економічний бум. Однак він забезпечувався лише стрімким зростанням сировинних галузей. На її території сформувалися великі промислові центри – Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий.

Стимулюючи одні галузі промисловості, імперія штучно стримувала інші, ті, що успішно розвивалися на корінних російських територіях. Розподіл праці між регіонами імперії формувався так, що технологічний процес розпочинався переважно в Україні (виробництво чавуну і сталі, добування вугілля), а закінчувався (складання машин, випуск готової продукції), як правило, у Росії. Своєю економічною політикою щодо України імперський центр недвозначно вказував на П роль сировинного придатку.

Неоднозначною була ситуація і в сільському господарстві. Хоча село і потерпало від того, що реформа 1861 р. зберегла багато залишків минулого, все ж у другій половині XIX ст. сільськогосподарське виробництво в цілому прогресувало. Сільське господарство втягувалося в ринкові відносини. У цьому була величезна заслуга нового зростаючого прошарку підприємливих селян і певної частини поміщиків. Зростала роль України як «європейської житниці». У 1860-1890-ті роки розвинулося також потужне цукробурякове виробництво. Цукрова галузь розвивалася швидше, ніж у будь-якій із західноєвропейських країн.

Усі ці зміни свідчили про величезні потенціальні можливості України у сфері сільськогосподарського виробництва. Однак ці можливості не було використано. Ринкове господарювання на родючих українських чорноземах могло стати основою процвітання як села, так і всього населення України. Натомість значна частина селян продовжувала бідувати.

Перевірте себе

1. Якими особливостями характеризувався економічний розвиток України?

2. Коли завершився промисловий переворот в Україні?

3. Які факти свідчать про залежний характер економіки України?

4. Які галузі промисловості України розвивалися найшвидше? Чому саме вони?

5. Спираючись на карту на с. 164, охарактеризуйте будівництво залізниць в Україні. Як вплинуло залежне становище України на залізничне сполучення?

6. Які явища свідчать про розвиток товарного виробництва в українському селі? Які види сільськогосподарської продукції вироблялися в Україні на продаж? Спирайтеся у відповіді на карту на с. 168.

7. Опишіть особливості розвитку товарного тваринництва в Україні.

8. Чим було зумовлене і про що свідчило широке застосування найманої праці в сільському господарстві? На карті на с. 171 укажіть райони селянських відходів в Україні. Поясніть, чому саме із цих районів відходили селяни.

9. Дайте визначення поняття «аграрне перенаселення». Чим воно було зумовлене в Україні?

Документи та матеріали

1. Видобуток кам’яного вугілля, виплавка чавуну, заліза і сталі на Півдні України

Видобуток кам’яного вугілля

Виплавка заліза і сталі

§ 21. Ліквідація кріпацтва та реформи 1860-1870-х років

ЗГАДАЙТЕ 1. Як оцінювався економічний стан Наддніпрянської України в першій половині XIX ст.? 2. Які факти свідчили про наближення суттєвих змін у становищі селянства?

1. Реформа 1861 р. Друга половина 1850-х років позначена різким загостренням кризи кріпосницької системи, її агонією. Ця система не могла забезпечити не лише зростання виробництва, а навіть збереження досягнутого його рівня.

Посилювалися селянські протести. Селянство відмовлялося виконувати повинності та рвалося до волі. Ставало очевидним, що кріпосне право потрібно скасувати. Питання про необхідність реформ наприкінці 1850-х років опинилося в центрі руху, у якому брали участь представники всіх станів суспільства. Ставши перед вибором: або скасувати кріпацтво заходами «зверху», або воно буде зметене масовим селянським бунтом, – царизм мусив вибрати реформи, покликані відкрити простір для впровадження ринкових відносин у сільське господарство, забезпечити хоча б мінімальні потреби селянства.

Було підготовлено «Положення про селян» і «Маніфест», які 19 лютого 1861 р. підписав Олександр II (1855-1881). «Положення» торкалося двох найголовніших питань: особистої залежності селян від поміщика та поземельних відносин.

Селяни здобули ряд громадянських свобод – особистих і майнових. Поміщики втратили будь-які права на них. Колишні кріпаки отримали право укладати договори як з приватними особами, так і з державними установами, займатися торгівлею і промисловістю, володіти рухомою і нерухомою власністю, самостійно виступати в суді в різних справах: цивільних і кримінальних.

С. Васильківський. Весняний день в Україні. 1883 р. Назва картини символічна. Хоча й обмежена, реформа все ж знаменувала завершення довгої зими кріпосництва.

Крім того, вони могли, за власним бажанням, брати участь в органах громадського самоврядування, переходити в інші стани (у міщанство, купецтво та ін.), вступати до навчальних закладів, на службу тощо.

Але, ставши вільними, селяни залишалися «нижчим станом». Вони відбували рекрутчину, ще декілька років сплачували подушний податок, аж до 1904 р. зазнавали фізичних покарань. Від усього цього було звільнено дворянство, купецтво, духовенство. Протягом дев’яти років після оголошення реформи селяни не мали права відмовитися від наділу, а значить, залишити село. Але й після цього, щоб стати повністю вільним, включаючи і право вибору місця проживання та професії, треба було вийти із сільської громади. Вихід же з неї утруднювався через різні обмеження.

Під час скасування кріпосного права поміщики зобов’язувалися відвести селянину наділ, від якого останній не мав права відмовитися. Розмір наділу визначався «добровільною» угодою між поміщиком і селянином, але в межах норм, визначених законом для конкретної місцевості. В Україні, де поміщики хотіли залишити собі якнайбільше землі, норми наділів були маленькі. При цьому поміщик сам визначав, де дати наділ, що, насправді, прирікало селян на отримання гіршої землі. До селянського наділу, як правило, не включалися ліси.

Якщо селянин до реформи користувався більшою кількістю землі, ніж тепер мав право отримати у власність, то різницю у нього забирали (відрізали). Ці землі так і називали – відрізки. У Лівобережній і Степовій Україні «відрізали» майже третину загальної площі селянського землекористування. Але водночас ті, хто не мав раніше землі, тепер за рахунок відрізків її одержували і могли вести власне господарство.

До укладення викупної угоди з поміщиком селяни вважалися тимчасовозобов’язаними і за користування наділами змушені були виконувати старі повинності – оброк чи панщину. Оскільки в Україні до реформи переважала панщина, більшість тимчасовозобов’язаних мусили її відбувати. Категорію тимчасовозобов’язаних селян ліквідували лише через 20 років.

Несподівані обставини примусили царизм внести корективи в закон про селянську реформу на Правобережній Україні. Там укотре вибухнуло польське антиросійське повстання. Прагнучи знайти опору серед місцевих українських селян, царський уряд пішов на деякі поступки в земельному питанні. У цьому районі селянам землі навіть прирізали, тобто додали деяку частину до тієї, яку вони мали раніше, і скасували тимчасовозобов’язаний стан.

Спеціальне «Положення про викуп» розрізняло право викупу садибних ділянок землі та польового наділу. Садибні ділянки землі селянин міг викупити в будь-який час, але тільки тоді, коли не мав заборгованості у сплаті податків. При цьому розмір викупної суми визначався або угодою, або відповідними пунктами «Положення. ». Що ж до польового наділу, то селянин міг викупити його тільки за згодою поміщика, але водночас поміщик мав право примусити селянина перейти на викуп. Отже, питання про викуп наділу цілком залежало від поміщика.

При визначенні суми платежу, в основу було покладено не ринкову ціну землі й прибуток, а розмір тогочасних повинностей селянина в поміщика. У середньому по Україні викупна ціна землі перевищувала ринкову майже в чотири рази. Селяни лише в окремих випадках спромоглися сплатити всю суму відразу. Тому держава взяла на себе проведення викупу. 80% потрібної суми вона давала селянам ніби в борг, сплачуючи її за них поміщикам. Протягом 49 років селяни повинні були повертати державі її позику з процентами. Стягнення із селян викупних платежів припинилося лише в 1906 р.

Розподіл орної землі, за реформою 1861 р.

I. Сошенко. Продаж сіна на Дніпрі. 1857 р. Селяни почали самостійно вести торгівлю.

Слідом за скасуванням кріпацтва проведено реформу державних селян, які в Україні становили понад третину всього селянства. Частина з них, козаки Чернігівської і Полтавської губерній, колоністи Степової України володіли землею, користувалися низкою економічних пільг, що давало змогу їм ще до 1861 р. утримувати господарства фермерського типу. У 1866 р. у власність державних селян перейшли значні земельні масиви. У більшості українських губерній вони були вдвічі більші від середнього наділу кріпаків, а платежі визначалися для них порівняно менші.

Реформа безпосередньо стосувалася більшості мешканців України. Адже з 13,5 млн її населення селяни становили 10,5 млн. Але й решта швидко відчула на собі її результати. До 1917 р. реформу 1861 р. називали Великою. Здійснене «згори» скасування кріпосного права, хоч і враховувало перш за все інтереси поміщиків, проте стало величезним кроком уперед. Росія стрімко переходила від Середньовіччя до Нового часу, стала на шлях модернізації, яким уже впевнено йшла Європа. Ліквідація середньовічних відносин створила умови для швидкого економічного прогресу, на який так довго чекали.

2. Реформування адміністративно-політичного управління. Після селянської реформи було проведено й реформи адміністративно-політичного управління. їх здійснювали з метою пристосувати імперію, у тому числі її складову частину – Наддніпрянську Україну, до нових умов, які виникли після скасування кріпосного права. Як і селянська, ці реформи мали суперечливий характер. Перш за все це позначилося на судовій реформі, яку провели в 1864 р.

Раніше суд був становий, закритий і цілком залежав від царської адміністрації, зокрема губернатора. Тепер судочинство відбувалося за участю сторін. По частині карних справ рішення ухвалювали присяжні засідателі, яких обирали з громадян усіх станів, включаючи селян (крім осіб, що працювали по найму). Обвинувачені отримали право захисту, яке здійснювали або самі, або через адвокатів. Суд став відкритим. На його засіданнях могли бути присутні представники преси і взагалі всі охочі. Розв’язанням дрібних справ займалися мирові судді, яких обирали на трирічний термін повітові земства і міські думи. їхні рішення могли переглядатися повітовими з’їздами мирових суддів.

Однак залишалася нерівність для осіб різних станів. Існували окремі суди для духовенства й військових. Збереглися волосні суди у справах селян, які не були пов’язані із загальною судовою системою і мали право засуджувати селян до принизливого покарання – биття різками. Проте в цілому судова реформа виявилася найбільш послідовно демократичною, що сприяло підвищенню законності в судочинстві, впливу громадськості на судовий процес.

Окружний суд. Чернігів. Початок XX ст.

Одним із заходів уряду, спрямованих на вдосконалення системи управління, стала земська реформа 1864 р., яка передбачала введення місцевого (земського) самоврядування. В Україні вона поширилася на Південь і лівобережні губернії. На Правобережжі, де ще зберігалися сильні позиції польських великих землевласників, що брали участь в антиросійському повстанні 1863 р., таку реформу провели лише 1911 р.

У губерніях і повітах створювалися виборні земські установи. Членів земств обирали від усіх верств населення, але закон надавав при цьому чимало пільг землевласникам-дворянам.

Земства отримали право займатися господарськими і культурними питаннями і багато в цьому досягли. Так, вони організували агрономічну службу, займалися просвітництвом серед селян, засновували сільськогосподарські школи й вели науково-дослідну роботу, створили кредитні установи, які обслуговували хліборобів. Земства будували дороги й організовували пошту. Вони багато зробили для народної освіти. Земства в Україні розбудували мережу початкових шкіл, а згодом – середніх і професійних. У 1910 р. в цих школах навчалося 420 тис. дітей. Великі заслуги земств у налагодженні системи

Будівля губернського земства в Полтаві. 1903-1908 рр. Сучасний вигляд.

Персонал земської лікарні в Ніжині. У центрі – лікар М. Галицький. Кінець XIX ст.

охорони здоров’я. У 1865-1870 рр. земські установи прийняли під свою опіку дрібні лікарні і всю медичну справу в повітах. У наступні роки мережа лікарняних закладів, які утримувалися земствами, постійно зростала. У 1870 р. працювало 73 земські лікарні, а в 1910 р. – 576. Медична допомога була, за невеликим винятком, безкоштовною.

Значна частина суспільства вбачала в земствах не лише вияв самоврядування на місцях, а й шлях до конституційних перетворень. Земські діячі походили переважно з демократично налаштованих кіл інтелігенції і дворянства. Серед службовців земських установ було чимало таких, що владою зараховувалися до неблагонадійних. Земці брали участь як у загальнодемократичному русі (ставлячи, наприклад, питання про обмеження царського абсолютизму), так і в національному. Зокрема, вони постійно клопотали перед урядом про впровадження у своїх школах української мови. Іноді земські діячі «не помічали», що деякі вчителі таки послуговуються у викладанні рідною мовою, хоча були зобов’язані їх за це звільняти.

З 1870 р. здійснювався перехід і до міського самоврядування. У містах України створювалися думи. Вибори до них проводилися власниками нерухомого майна, що сплачували податки. Дума обирала виконавчий орган – управу, на чолі якої стояв голова. Управи займалися благоустроєм міст, промисловістю, торгівлею, іншими господарськими питаннями, а також охороною здоров’я та освітою. У цих сферах вони мали такі ж позитивні результати, як і земства.

Київська міська дума. XIX ст.

Реформи торкнулися й шкільної справи. Технічний прогрес вимагав розширення освітніх закладів. З 1864 р. вводилася єдина система початкової освіти. Створювати початкові школи дозволялося як державним і громадським установам і відомствам, так і приватним особам. Але керівництво й контроль за навчальним процесом покладалися на повітові та губернські шкільні ради, які формувалися з державних чиновників, представників земств і духовенства. Програма початкової школи була досить обмеженою. Крім обов’язкового викладання Закону Божого та церковного співу, вводилося навчання грамоти та чотирьох дій арифметики, географії, малювання.

Середню освіту здобували в класичних та реальних чоловічих і жіночих гімназіях, навчання в яких було платним. Право вступу до університетів мали лише ті особи, які закінчували класичні гімназії. Закінчення реальної гімназії давало право на вступ до вищої технічної школи, а жіночої — не передбачало взагалі ніяких прав, бо місія жінки, як проголошував шкільний статут, лише підготувати освічену «дружину і матір сім’ї».

Вище початкове училище (зліва) та пансіон Першої чоловічої гімназії (справа). Суми. Кінець XIX ст.

Важливим було відновлення автономії університетів у навчальних справах. Створювалася рада професорів, яка керувала всім життям навчального закладу. Усі ці зміни відбувалися в умовах збереження заборони на використання в навчанні української мови.

Окрім того одночасно з лібералізацією освіти уряд посилив контроль за видавничою діяльністю. За новим цензурним законом 1865 р. цензурні установи передавалися з відання Міністерства освіти до Міністерства внутрішніх справ. Для цього в ньому відкривалися управління у справах друку й комітет іноземної цензури. Одночасно діяла й церковна цензура.

Зміни торкнулися й організації та побудови армії. За військовою реформою територія імперії поділялася на округи, система яких зберігалася протягом усього XIX ст.

Українські губернії ввійшли до складу Київського, Одеського і Харківського округів. Але головним у реформі був перехід у 1874 р. до загальної військової повинності чоловіків після 20-ти років. Умови проходження служби полегшувалися, хоча й зберігалися муштра та побиття солдат офіцерами. Рекрути служили в армії не 25 років, а 6-7 років. Цей термін значно зменшувався для тих, хто мав освіту.

Серед реформ 60-70-х років XIX ст. проведено й фінансову. У 1860 р. створено Державний банк, діяльність якого в Україні позитивно вплинула на розвиток промисловості й торгівлі, сприяла розширенню мережі приватних банків. Була сформована більш-менш чітка податкова система, хоча при цьому ще довго діяв невиправдано високий подушний податок.

Друга жіноча гімназія та кірха. Суми. Початок XX ст.

ВИСНОВКИ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ

Серед поміщиків напередодні реформи 1861 р. не було згоди щодо межі поступок селянству. В Україні тільки окремі з них погоджувалися на звільнення селян із землею без будь-якого викупу. Це і визначило хід селянської реформи – половинчастої, непослідовної, орієнтованої, у першу чергу, на інтереси дворянства.

З одного боку, селяни одержали особисту свободу, що було великим кроком уперед у розвитку суспільства. З іншого – вони залишалися нижчим станом. Дворянство та інші привілейовані стани відгородилися від них безліччю привілеїв. За землю селяни платили втридорога ще майже півсторіччя. До того ж наділи, які вони отримали в результаті реформи, були недостатніми для організації повноцінної господарської діяльності.

Але незважаючи на обмеженість селянської реформи, її здійснення поліпшило життя селянства і сприяло розвитку України.

Дворянський селянський земельний банк. Чернігів. Початок XX ст.

Реформи управління проводилися з метою пристосувати самодержавний лад до потреб суспільства, яке перебувало на етапі модернізації. Але зміни стосувалися лише нижчої ланки управління (земська реформа і реформа міського управління), судової системи, шкільної сфери, армії та цензури. Найбільш послідовною і демократичною була судова реформа, яка започаткувала судочинство за участю сторін і присяжних засідателів. Земська реформа вводила місцеве (земське) самоуправління. Повноваження земств обмежувалися, та все ж вони діяли досить ефективно.

Перебудовуючи різні сфери життя, російський уряд мало зважав на місцеві та національні особливості і навіть нові установи, що з’явилися внаслідок реформ, прагнув використати для зміцнення централізації та уніфікації, для посилення імперського характеру Російської держави.

Перевірте себе

1. Поясніть основні положення селянської реформи 1861 р.

2. У чому полягало особисте звільнення селян?

3. Якою була площа селянських наділів і від чого вона залежала?

4. Узагальніть особливості скасування кріпосного права в Україні.

5. Чи погоджуєтесь ви з оцінкою реформи 1861 р. як «Великої»?

6. Чому Російська імперія стала проводити реформи адміністративно-політичного управління в 60-70-х роках XIX ст.?

7. Які перспективи надавало закінчення реальної гімназії чоловікам і жінкам? Чому? Які наслідки, на вашу думку, в цій ситуації?

Документи та матеріали

Із загального Положення 19 лютого 1861 р. про селян, що вийшли з кріпосної залежності (Уривок)

1. Кріпосне право на селян, оселених в поміщицьких маєтках, і на дворових людей скасовується назавжди.

3. Поміщики, зберігаючи право власності на всі належні їм землі, надають за встановлені повинності в постійне користування селян садибну їх осілість і, крім того, для забезпечення їх побуту і для виконання їх обов’язків перед урядом та поміщиком ту кількість польової землі й інших угідь, яка визначається на підставах, зазначених в місцевих Положеннях.

23. Селянам, які вийшли з кріпосної залежності, надається право нарівні з іншими вільними сільськими жителями:

1) проводити вільну торгівлю, дозволену селянам.

2) відкривати й утримувати на законній підставі фабрики і різні промислові, торговельні та ремісничі підприємства.

3) записуватися в цехи, займатися ремеслами в своїх селищах і продавати свої вироби як у селищах, так і в містах.

4) вступати в гільдії, торговельні розряди і відповідні їм підряди.

148. Поміщикові надається . право вотчинної поліції в сільській громаді . і разом з тим поміщик є попечитель сільської громади.

149. Поміщик має право нагляду за додержанням громадського порядку і громадської безпеки на території належного маєтку.

151. Селяни, оселені на землі поміщика, зобов’язані захищати його і його домашніх від усяких насильницьких дій.

Джерело: Історія України. Хрестоматія. – 4.1. – С. 291-292.

Запитання і завдання

Використайте уривок для підтвердження неоднозначності реформи 1861 р. Виділіть пункти, які свідчать про принципово нові можливості, що відкривалися перед колишніми кріпаками. З іншого боку, знайдіть ті, котрі говорять про збереження значної влади поміщиків над селянами.

Запам’ятайте дати

• 19 лютого 1861 – скасування кріпосного права в Російській імперії.

• 1864 – судова, земська і шкільна реформи.

• 1865 – реформа в галузі цензури.

• 1874 – перехід до загальної військової повинності.