Скільки років Віталію Демочку

0 Comments

“Внесли у чорні списки”: історія дівчини, яка втекла з “ДНР”

“Скільки я себе пам’ятаю, стільки й були проблеми. Мама народила мене в 16 років, тому не закінчила школу. Не мала підтримки і почала пиячити. Свого батька я ніколи не бачила”, – розповідає Віталія.

Спершу від матері забрали молодшу сестричку Віталії, а потім і її саму. У дитячому будинку дівчинка трималася осторонь від інших дітей, бо звикла, що ніхто не хоче з нею товаришувати: “Батьки не дозволяли дітям дружити зі мною, бо всі знали, з якої я сім’ї”.

У сиротинці Віталію одразу постригли “під хлопчика”: “Завгосп звичайними ножицями абияк відрізала моє волосся, яке на той час виросло майже до колін. Вона не звертала уваги на мої сльози і благання. Сказала, що я тут не вдома і буду робити усе, що скажуть”.

У дитбудинку на очах Віталії дитину побили дубинкою: так охоронець “виховував” 15-річного вихованця за лайку. Тоді, каже вона, вперше замислилася, що хоче захищати права дітей.

“Я запитала у виховательки, що я можу зробити, щоб захищати дітей, коли виросту. І вона відповіла: стати юристом”.

З сиротинця Віталію забрала прийомна мати. Рідну матір Віталія востаннє бачила з вікна дитячого будинку, коли та приходила напідпитку, але всередину її не пустили. Через два роки мати померла.

У свої дев’ять Віталія не вміла ні читати, ні писати, ні рахувати. Після дитбудинку одразу пішла в другий клас, а підтримка прийомної матері та першої вчительки зробили свою справу: Віталія швидко наздогнала однолітків.

“Коли прощалася з бабусею й дідусем, над головою літали снаряди”

Війна заскочила дівчинку у 10-му класі в Шахтарську – місто розташоване за 60 км від Донецька та окуповане бойовиками з травня 2014-го.

“Справжні бої почалися десь з початку липня. Пам’ятаю, від вибухів над містом стояв дим, обстріляли дитячий садочок. Під час обстрілів ми ховалися у підвалі. Моя менша сестра так боялася, що навіть коли з дерева просто падали стиглі груші, кидалася на землю і закривала голову руками”.

Через декілька тижнів, коли бої не припинилися, родина вирішила тікати.

Автор фото, З архіву Віталії Серебрянської

“Ми до останнього вірили, що от-от прийде українська армія і звільнить місто. Якось на будівлі міськради з’явився український прапор і ми видихнули, що найстрашніше позаду. Але після того бої лише посилилися. Ми виїжджали останнім коридором з “Червоним Хрестом” фактично в нікуди. На дорозі уже стояли БТРи, танки, а в кущах ховалися снайпери”.

Навіть з Місією Червоного Хреста виїжджати було небезпечно. Віталія та її родина до останнього не знали, чи випустять їх з Шахтарська, адже усі блокпости були зачинені.

“Було дуже страшно. Коли я прощалася з бабусею і дідусем, над головою літали снаряди, а будинки палали. Я не знала, коли побачу їх знову. Намагалася не показувати емоцій та підтримати маму, яка всю дорогу тримала в руках ікону і молилася, щоб в нашу автівку не влучив снаряд”.

Уже в Дніпрі, куди Віталія переїхала з мамою та сестрою, вона активно почала займатися волонтерською діяльністю. Тоді їй було 16.

У Дніпрі родина прожила близько року, а коли бої у Шахтарську вщухли – повернулася. Прийомна мати Віталії так і не змогла “прижитися” на новому місці: сумувала за домом та хвилювалася за рідних.

Ця стаття містить контент, наданий Google YouTube. Ми питаємо про ваш дозвіл перед завантаженням, тому що сайт може використовувати файли cookie та інші технології. Ви можете ознайомитися з політикою щодо файлів cookie Google YouTube i політикою конфіденційності, перш ніж надати дозвіл. Щоб переглянути цей контент, виберіть “Прийняти та продовжити”.

Прийняти та продовжити

Кінець YouTube допису, 1

Місто на той момент вже жило за новими законами окупації: комендантська година, російська мова у школах, натовпи бійців “ДНР” на вулицях.

У школі Віталія витримала лише тиждень, адже принципово не приховувала неприязні до самопроголошеної “республіки”. За це її цькували не лише учні, а й деякі вчителі. Були й ті, хто підтримували Віталію, але не наважувалися робити це відкрито.

“У мене була інша думка, відмінна від усіх. Усі хотіли ближче до Росії, але обґрунтувати чому не могли. Я розуміла, що так на них впливає інформаційне поле”.

Пів року дівчина навчалася дистанційно в українській школі, а, щойно виповнилося 18 – переїхала до Дніпра. Родина ж залишилася на окупованій території.

“Вони переживали й не хотіли мене відпускати. Вирішальним стало те, що директорка школи у Дніпрі взяла мене до себе додому, поки не закінчу 11 клас. Мої батьки розуміли, що на окупованій території я довго не витримаю”.

“Попередили, що повертатися небезпечно”

У Дніпрі, одразу після школи, Віталія здійснила мрію та вступила на юридичний факультет до Університету митної справи та фінансів. Уже тоді вона працювала з дітьми важких категорій: переселенців, загиблих військових та вихованців дитбудинків – вчила створювати соціальні мультфільми.

Однак за волонтерство “поплатилася” тим, що їй закрили шлях додому: Віталію внесли до “чорних списків” так званої “ДНР”.

“Попередили, що повертатися небезпечно, бо мене внесли у “чорні списки”. Багато моїх знайомих служать там. Волонтери завжди у зоні особливого ризику, а в маленькому місті всі все знають”.

Своїх рідних Віталія не бачила уже три роки. Спершу мама провідувала доньку у Дніпрі, але зараз не приїжджає через стан здоров’я.

“Я дуже сумую за рідними і відчуваю провину, що не можу бути поруч. Найстрашніше, що я не знаю, коли побачу їх знову… Ми зідзвонюємося і я знаю, що вони мене підтримують, але дуже хвилюються”.

Автор фото, З архіву Віталії Серебрянської

Зараз Віталія здобуває ступінь магістра і одночасно працює юристкою у правозахисній групі “СІЧ”, яка безкоштовно допомагає жертвам війни на Донбасі. Дівчина захищає права переселенців, військових та колишніх полонених і за пів року самотужки виграла сім судових справ.

“До мене звернулася переселенка, яка чотири роки боролася за повернення соціальних виплат – ми їх повернули через суд. Також допомогла військовим пенсіонерам отримати 100% доплати до пенсії – таких прецедентів в Україні не було. Ми перешкодили спробі відібрати землю у атовців з інвалідністю та допомогли переселенцям вселитися у соціальний гуртожиток”.

Зараз Віталія допомагає військовим, яких призвали до служби попри стан їхнього здоров’я і мріє стати дитячим омбудсменом.

“Чоловіка з бронхіальною астмою відправили на передову. В нього тремтять руки, він ледве говорить і навіть ручку не може втримати. Як йому можна було дати автомат? Він навіть хотів накласти на себе руки. І таких військових у нас кілька”.

“Я на роботі стримуюсь, але коли приходжу додому і переосмислюю, які кроки треба зробити, щоб допомогти людині, у мене такий вибух емоцій, що хочеться на стіну лізти!”

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!

Загинула акторка Київського ТЮГа Марія Демочко, яка зіграла роль “Дюймовочки”

За невідомих обставин померла 26-річна актриса Київського академічного театру юного глядача на Липках Марія Демочко. Про це повідомив у Фейсбуці український журналіст Олег Вергеліс.

– Прощальні слова про Дюймовочку. Київський ТЮГ на Липках втратив одну зі своїх найчарівніших акторок – Марію Демочко. Бідолашний малюк, ти більше не виростеш і не гратимешся. Серце наполовину від таких страшних новин і від такого фатального цього року відліку втрат. там”, якщо “тут” тебе не врятувало, – написав Вергеліс.

Офіційних повідомлень про причини, обставини та місце смерті нині немає. За словами журналіста, трагедія сталась за межами України.

Марія Демочко народилася у Києві 1 листопада 1995 року. Була акторкою театру та кіно, виступала у Київському театрі юних глядачів на Липках. Стаа відомою після участі у спектаклі “Дюймовочка”, де акторка зіграла головну роль. На рахунку Демочка ролі у виставах “Чарівна Пеппі”, “Кураж”, “ВомбатМишаКіт” та десятки інших. Також Марія знімалася у кінострічках, таких як “Жіночий лікар”, ” Топтун “, “Емігрант” та інших.